Протистояння між СРСР та США у другій половині 50-х – початку 60-х рр. Карибська криза.

Після смерті Сталіна в березні 1953 року У.Черчілль визнав, що з’явилась можливість уникнути лобового зіткнення двох альянсів. Відповідно до своїх уподобань в сфері міжнародної дипломатії він запропонував провести особисту зустріч голів урядів, але час був вибраний невдало: американці (і багато-хто у Великобританії) віднеслися до ідеї холодно, німці у Західній Німеччині – з підозрілістю, а у самого Черчилля незабаром після його виступу стався удар. Заворушення в Східній Німеччині підтвердили думку тих на Заході, хто продовжував чекати, доки СРСР глибше вгрузне в труднощях, в той час як в самому СРСР після смерті Сталина настала своєрідна трирічна пауза. Нарешті, починаючи з 1957 починається фактичне правління М.С.Хрущова.

В зовнішніх справах правління МХрущова складалося з короткого і досить гладкого вступного періоду, коли він ловко діяв проти внутрішніх суперників, і більш тривалого періоду, коли виявився його неврівноважений, хоча і не позбавлений симпатичності, темперамент. Упродовж кількох років після смерті Сталина зовнішня політика СРСР була обережною. На конференціях обговорювалися проблеми Німеччини та Австрії, а також Кореї та Индокитаю. Радянське керівництво примирилося з Й.Б.Тіто, СРСР відмовився від Порккала-удд в Фінляндії і від Порт-Артуру, висунув нові пропозиції щодо роззброєння.

В липні 1955 року відбулася нарада голів урядів СРСР, США, Великобританії та Франції. Ця зустріч стала демонстрацією на користь послаблення холодної війни. Вона породила кілька ейфоричних ідей: договір про ненапад між НАТО та Варшавським договором, запропонований СРСР; вільна для інспекції зона, запропонована А.Іденом; план «відкритого неба», запропонований Д.Эйзенхауэром, який передбачав угоду щодо дозволу на взаємну аерофотоз’йомку територій між СРСР та США. Робоча зустріч міністрів іноземних справ (жовтень 1955 р.), зазнала невдачі, і ця перша спроба растопити кригу холодної війни була зведена нанівець подіями 1956 р. в Угорщині. Але зустріч керівників відбулася, і вони подали приклад пристойної поведінки і прагнення до терплячості.

В тому, що стосувалося Німеччини, радянський уряд виступав з планами возз’єднання, виведення військ та нейтралізації цієї країни, але при цьому нехтували прагненнями США, які залишалися вірніми двом неприйнятним для СРСР принципам: возз’єднанню шляхом проведення вільних виборів, а не шляхом «злиття» обох Німеччин, і свободи для возз’єднаної держави вступати в союзи (а саме приєднатися до НАТО). На конференції в Берліні на початку 1954 року А.Іден і В.Молотов представили плани, які продемонстрували неможливість досягнення угоди. А.Іден запропонував провести возз’єднання в п'ять етапів: вільні вибори, установчі збори, конституція, загальнонімецький уряд і мирний договір. Мабуть, В.Молотов був готовий погодитися з виборами на певних умовах, але при цьому бажав укласти договір про європейську безпеку на 50 років (учасником якого, як пізніше було пояснено, стали б і США), при забороні на приєднання до інших союзів. Проте, ці переговори також залишилися нічим.

Новий етап суперечок навколо Німеччини спостерігався у 1958 р. Польський уряд наполегливо прохав СРСР вжити заходів та не допустити, щоб ФРН стала ядерною державою. М.Хрущов відреагував агресивно, розпочавши вирішувати проблему шляхом загроз. Так у листопаді 1958 р. він виступив з заявою про намір передати повноваження СРСР у Берліні уряду НДР, якщо німецьке питання не буде остаточно врегульоване. Звичайно західні окупаційні установи опротестували цей ультиматум, вказуючи на відсутність правового підгрунтя для подібний дій з боку СРСР. М.Хрущов, опинившись у безвихідній ситуації, спочатку “пом’якшив” умови ультиматуму, а коли сплив піврічний термін, взагалі відмовився від нього.

В кінці 50-х років збройні сили СРСР були скорочені з 5,8 млн. до 3,6 млн. осіб. Причиною цього стала як впевненість радянського керівництва в тому, що США не збираються нападати на СРСР, так і прийняття нового семирічного плану, що передбачав переорієнтацію економіки з виробництва “гармат” на виробництво “масла”. Скорочення особового складу збройних сил СРСР створило умови для другої спроби пом’якшити холодну війну. Після візиту до Москви віце-президента США Р.Ніксона, у вересні 1959 р. відбулася зустріч М.Хрущова з Д.Ейзенхауером у Кемп-Девіді. Під час поїздки до США, голова радянського уряду репрезентував Генеральній Асамблеї ООН план загального та повного роззброєння, розрахований на чотири роки, та проголосив друге скорочення чисельності збройних сил СРСР на 1,2 млн. осіб.

Головною демонстрацією політики порозуміння між Радянським Союзом та США повинна була стати друга зустріч на вищому рівні у травні 1960 р. Але 1 травня 1960 р. над територією СРСР був збитий американський літак-шпигун “У-2”. Польоти розвідників на значній висоті над територією СРСР між базами у Норвегії та Пакистані забезпечували Сполучені Штати цінною інформацією й доки літаки не перехоплювалися жодна з сторін не робила ніяких заяв. Президент США або не знав про них, або не подумав про їх припинення напередодні зустрічі, а радянський уряд, або ж не збирався давати вказівку спробувати збити літака, або ж навмисно зробило це. Брехливі заяви Вашингтону стосовно завдань літака “У-2” тільки більше збентежили США, адже були викриті радянською стороною, після того як був представлений пілот літака та шпигунське обладнання. Втім, зустріч на вищому рівні було зірвано, й, хоча М.Хрущов заявив про готовність до політики зближення, практичний прогрес був зупинений.

Заплановане скорочення збройних сил було відкладене, скоріш за все, внаслідок тиску військової верхівки, яку не влаштовувала оборонна політика М.Хрущова, що спиралася на скорочення неядерних сил. Вона здавалася надто сміливою багатьом його колегам та радникам, а на ХХІІ з’їзді КПРС маршал Малиновський взагалі заявив, що він не поділяє погляди М.Хрущова. Цей спір відновився у 1963-1964 рр. коли скорочення збройних сил було знов запропоновано і відхилено, М.Хрущов пообіцяв, що воно буде помірним, ала сама його наполегливість багато в чому стала й причиною його усунення від влади.

Кризова ситуація склалася й у НДР. Уряд цієї країни опинився на межі падіння, адже її громадяни тікаоли у західний сектор Берліну до 5000 людей на добу, що було згубним як в економічному, так і в політичному та моральному плані. М.Хрущова переконали, що у випадку, якщо він не підтримає уряд В.Ульбріхта, криза у НДР призведе до війни у Німеччині. За згоди М.Хрущова у ніч з 12 на 13 серпня 1961 р. було споруджено берлінський мур. Потік біженців з НДР припинився. Спорудження муру було провокаційним актом відносно США, адже кількома тижнями раніше Д.Кеннеді повідомив М.Хрущову, що Сполучені Штати дотримуються принципу використання усіх наявних збройних сил для захисту статусу та свободи Берліну. Зведення муру дозволило М.Хрущову оцінити, до якої міри можна провокувати США.

Проте піком холодної війни стала карибська криза.

У квітні 1961 р. Д.Кеннеді, здійснив ризикований захід, спланований ще адміністрацією Д.Ейзенхауера, підтримавши десант кубинських біженців на Кубу. Ця спроба повністю провалилася, але спровокувала М.Хрущова на інший відчайдушний крок. Він і раніше підтримував уряд Ф.Кастро і фінансово, і економічно, тепер було вирішено використати Кубу у радянській політиці, зробивши з неї військову базу, що безпосередньо загрожує США. Влітку 1962 р. на Кубу були перекинуті ракети класу “земля–повітря” з супроводженням винищувачів “МІГ-21”, реактівні ядерні бомбардувальники “ІЛ-28” (“Бекфайр”) та ракети класу “земля-земля” (тобто відверто наступальні). 42 з 64 запланованих ракетних комплексів прибули до Куби наприкінці вересня – на початку жовтня 1962 р. До них входили ракети СС-4 та СС-5 з ракетами малого радіусу дії “Фрог”, покликаними захищати перші від атак з повітря, або ж вторгнення. Управління комплексами здійснювалося радянськими військовими. Ця акція вдвічі збільшила кількість міст та цілей на території США, яким загрожував СРСР.

Американський уряд дізнався про розміщення ракет за три тижні після початку операції, але Москва завірила, що обмежується лише зміцненням кубинської оборони і не має намірів агресивного характеру. Проте, 14 жовтня 1962 р. на фотографіях з повітря був зафіксований стартовий майданчик з однією ракетою. Д.Кеннеді вирішив боротися до повного виведення радянської ядерної зброї з Куби. При цьому головна проблема полягала в тому, щоб досягти цієї мети, не починаючи ядерної війни. Враховуючи, що більша частина зброї ще йшла морем до Куби, Д.Кеннеді підтримав пропозицію міністра оборони Р.Макнамари та міністра юстиції Р.Кеннеді про створення морської блокади Куби. СРСР засудив блокаду, наголосивши, що зброя має виключно оборонний характер. Зіткнення дедалі ставало неминучим. США зсунули лінію перехоплювачів південніше, щоб дати М.Хрущову ще певний час на прийняття рішення. Одночасно в Раді Безпеки ООН Е.Стівенсон представив радянській та іншим делегаціям фотоматеріали на підтвердження загрози з боку СРСР. М.Хрущов вирішив не приймати виклику, і радянські кораблі повернули додому.

Після цього М.Хрущов надіслав до Вашингтону два листи. В першому він запевняв, що радянська військова присутність на Кубі має оборонний характер і, якщо США знімуть блокаду, СРСР не побачить необхідності у власній військовій присутності на острові. Проте у другому М.Хрущов вимагав від США виведення американських ракет з Туреччини в обмін на радянські ракети з Куби. Після наради з міністром юстиції було вирішено зробити вигляд, начебто другого листа не було. 27 жовтня М.Хрущову надіслали відповідь з пропозицією розпочати переговори за умови припинення будівництва військових об’єктів на Кубі. Наступного для радянський лідер отримав цього листа і погодився прибрати ракети з Куби. Криза була подолана.

Слід підкреслити роль, яку відіграв у переговорному процесі Генеральний секретар ООН У Тан. Саме він запропонував М.Хрущову не переходити лінії перехоплення, і закликав до стриманості Д.Кеннеді. Виступаючи посередником У Тан відвідав і Гавану, де переконав Ф.Кастро не робити відповідальних та образливих виступів в бік СРСР, у відповідь на згоду Кремля, без попередньої домовленості з самим Ф.Кастро, допустити наглядачів ООН до Куби. Пізніше, аналізуючи події карибської кризи, сам У Тан високо оцінив політичну мудрість як М.Хрущова, так і Д.Кеннеді

Зіткнення поблизу Куби, так само як і конфлікт навколо Берліну, вдалося загасити без жодного пострілу. Спроби М.Хрущова досягти силового парітету зазнала невдачі, насамперед внаслідок його авантюризму, а сам він був тихо усунутий від влади колегами. США безповоротньо втрутилися до В’єтнаму. Холодна війна знав набула статичного характеру, який порушувався лише подіями на периферії (наприклад, Афганістан) і постійно підтримувався гонкою озброєнь.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Александров В.В., Есин Е.Н. Объединение Германии и провал германской политики Советского руководства.– М., 1995.

Волокитина Т.В. Марьина В.В., Новопашин Ю.С. Восточная Европа от начала Второй мировой войны до современности// Новая и новейшая история. – 1996. –№6.

Горбатчук Г.О., Кудряченко А.І. Відносини ФРН – НДР: від визнання до єднання.– К., 1994.

Григорьянц Т.Ю. Западногерманская буржуазная историография 50-60-х годов об отношениях ФРГ со странами социалистического содружества // Советское славяноведение.– 1988.– №4.

Диалог в Гаване. Карибский кризис. Документы// Международная жизнь. – 1992. – №10.

Кальвокоресси П. Мировая политика после 1945 года: В 2-х т.– М., 2000.

Карягин В. Берлин от «железного занавеса» до бетонной стены // Международная жизнь.– 1991.– №№4-8.

Кудряченко А.І. Європейська політика ФРН (1970-1991).– К., 1996.

Кынин Г.П. Германский вопрос во взаимоотношениях СССР, США и Великобритании. 1944-1945 гг. // Новая и новейшая история.– 1995.– №4.

Міжнародні відносини та зовнішня політика (1945-70-ті роки): Підручник для студентів гуманітарних спеціальностей вищих закладів освіти / Авт.колектив: В.А.Манжола (керівник) та ін.– К., 1999.

Міжнародні відносини та зовнішня політика (1980-2000 роки): Підручник для студентів вищих навчальних закладів / Авт.колектив: Л.Ф.Гайдуков (керівник) та ін.– К., 2001.

Наринский М.М. Берлинский кризис. 1948-1949. Новые документы из российских архивов // Новая и новейшая история.– 1995.– №3.

Робертс Ф. Сталин, Хрущев и берлинские кризисы // Международная жизнь.– 1991.– №10.

Рощин А. ООН и «холодная война»// Международная жизнь. – 1992. – №7.

Смольников С.В. Россия, Германия, Европа // Международная жизнь.– 1991.– №1.

Стрелец М.В., Синчук И.И. Германский вопрос и кризис в международных отношениях: новый подход.– М., 1992.

Фалиго Р., Коффер Р. Всемирная история разведывательных служб. – М.,1998. – Т.2.

Филиппов А.М. Германский вопрос: от раскола к объединению.– М., 1993.

Холодная война. Новые подходы, новые документы. – М., 1995.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: