ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТОК НАУКИ ПРО МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ ВІД НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ ДО ХХ ст.

ТЕМА 1

ІСТОРІЯ НАУКИ ПРО МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ

v Виникнення та розвиток науки про міжнародні відносини від найдавніших часів до ХХ ст.

v Сучасні напрямки в науці про міжнародні відносини

v Доробок французької соціологічної школи

ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТОК НАУКИ ПРО МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ ВІД НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ ДО ХХ ст.

З давніх давен проблеми мирного співіснування держав, питання війни та миру, шляхи розв’язання міждержавних конфліктів привертали увагу як провідних вчених, так і звичайних громадян. Одним з перших творів, присвячених глибокому аналізу відносин між державами, цілком доречно вважається праця давньогрецького історика Фукідіда (471–401 рр. до н.е.) “Історія Пелопонеської війни у восьми книгах”. Констатуючи той факт, що афіняни та лакедемоняни були найбільш розвинутими та потужними на той час народами, Фукідід головну увагу приділив пошуку причин збройного конфлікту між ними, відокремлюючи їх відчисельних привідів. Зокрема він писав: “Причина найбільшою мірою чинна, хоча й на словах найбільш прихована, полягає, як на мою думку в тому, що афіняни власним підсиленням занепокоїли лакедемонян і тим призвели їх до війни”.

Тобто, обидві потужні держави, в подальшому розвиваючись, намагалися підкорити власне оточення з метою з метою збереження ступіню впливу та престижу. Підсилення сусіда, в свою чергу, призводить до занепокоєння та прагнення адекватної відповіді, насамперед, через підсилення власної обороноздатності. Насамкінець, держави втягуються до певного конфліктного циклу, який раніше чи пізніше, але неодмінно призведе до збройного зіткнення.

Окрім думки про панування сили у міждержавних відносинах ще одним здобутком Фукідіда є ідея про наявність інтересу держави. При цьому зазначалося, що державний інтерес має пріоритетний характер відносно інтересу окремого індивіда.

Відтак, Фукідід став, певною мірою, засновником одного з найбільш потужних та впливових напрямків в науці про міжнародні відносини, а саме класичного, або ж традиційного. Його ж подальший розвиток пов’язується з іменами Ніколо Макіавелі (1496 – 1527), Томаса Гоббса (1588 – 1679), Емеріка де Ваттеля (1714 – 1767) та інших, а найбільш завершений вигляд цей напрямок набув у працях видатного німецького військовоначальника Карла фон Клаузевиця (1780–1831). Головними положеннями класичної парадигми є такі:

– нерівність людей, їх можливостей та спроможностей призводять до взаємної недовіри, суперництва, прагнення до престижу, слави, матеріального задоволення, тобто, за висловом Т.Гоббса, “до війни усіх проти усіх та кожного проти кожного”, а відтак, війна є природним станом людських взаємовідносин;

– з метою запобігання взаємному винищенню люди приходять до необхідності укладання певної суспільної угоди, результатом якої є держава, таким чином особистість добровільно передає державі частину власних прав, а натомість отримує гарантії суспільного порядку, миру та безпеки;

– нарешті, держави між собою, на відміну від громадського стану, утворенного між індивідами, перебувають у природному стані. Вони незалежні, не зв’язані жодними обмеженнями, кожній державі належить лише те, що вона в змозі захопити та утримувати. За таких умов, єдиним регулятором міждержавних відносин є сила.

У галузі зовнішніх відносин окремої країни, представники цього напрямку вважали визначальним фактором прийняття рішень, як і Фукидід, державний інтерес. Зокрема, Н.Макіавелі наголошував, що “розумний володар не повинен дотримуватися власної обіцянки, якщо це шкодить його інтересам та минула загроза, що примусила його надати обіцянки”.

З розвитком теорії природного стану висловлена теза: природний стан (або стан потенційної війни) між державами, відрізняється у своїй основі від громадянського стану в тих самих державах, – стає класичною. В цьому сенсі заслуговує на увагу вислів Ж.Ж.Руссо: “Що ж стосується того, що повсюдно називається міжнародним правом, цілком очевидно, що за відсутності підтримки, його закони є лише химерами, слабшими за закон природи”.

Нарешті, квінтесенцією класичної парадигми в науці про міжнародні відносини постала позиція К. фон Клаузевиця, якому належить вислів: “Війна – це не простополітичний акт, а справжній інструмент політики, продовження політичних відносин, реалізація їх іншими методами”. На його думку “війна лишається серйозним засобом досягнення серйозної мети”, а початковим її елементом, властивим і тваринам і людям, є ворожість, яку треба розглядати як сліпий природній імпульс. Клаузевиц, таким чином, доходить висновку, що першість повинна належать політиці, війна є лише інструментом для досягнення цілей, визначених політикою, один з моментів, або ж один з аспектів, відносин між державами. В свою чергу кожна держава повинна підпорядковуватися політиці, тобто розумінню довготривалих інтересів спільноти.

Близькою до класичної парадигми є теорія політичної рівноваги, якої дотримувалися голандський мислитель Барух Спіноза (1632–1677), англійський філософ та історик Давід Юм (1711–1776) та, певною мірою, швейцарський юрист Емерік де Ваттель, про якого вже йшлося вище. Відповідно до класичної традиції, представники цього нпрямку дотримувалися ідеї про вторинність інтересів приватних осіб щодо інтересів держави (нації). Проте, постійне перебування посольств однієї країни в іншій, постійні переговори, увага до усього, що відбувається в Європі, приводить до формування у незалежних європейських держав не лише національних, але й спільних інтересів – інтересів підтримання порядку та свободи. Саме це, на думку Е. де Ваттеля й сприяло появі ідеї політичної рівноваги, коли “жодна з держав не в змозі абсолютно домінувати над іншими і встановлювати для них власні закони”. Така рівновага досягається шляхом створення коаліцій між суверенами Європи. Останні, за умови підсилення однієї з провідних держав – суперниць приєднуються до слібкішої, “як певні довіски на менш навантажену чашу терезів, щоб утримати її в рівновазі з іншою”. Прибічниками теорії політичної рівноваги підтримувалася також і ідея про законність і справедливість превентивної війни проти небезпечно підсилюючогося сусіда.

Виникнення іншого напрямку в науці про міжнародні відносини, пов’язують з філософією стоїків, розвитком христианства та розповсюдженням ідей гуманізму. Цей підхід отримав назву ідеалістичного, насамперед внаслідок того, що він базується здебільшого на філософських ідеях і апелює більшою мірою до того, як повинно бути. Найвідомішими представниками ідеалістичного напрямку вважаються іспанський теолог Франсіско де Вітторіа (1480–1546), голандський просвітник та юрист Гуго Гроцій (1583–1645), а також відомий німецький філософ Імануїл Кант (1724–1804). В основі їх поглядів – ідея про моральну та політичну єдність людства та про невід’ємні, природні права людини. Зокрема Ф. де Вітторіа вважав, що приорітет у відносинах між людиною та державою належить людині, адже держава – це необхідність, яка полегшує життя людини. З іншого боку, єдність людства робить розподіл на держави чимось вторинним та штучним.

Представники цього напрямку завжди прагнули довести, що існує можливість досягнення вічного миру, або шляхом правового та морального регулювання, або ж іншими шляхами, пов’язаними з самореалізацією історичної необхідності. З цього приводу І.Кант писав: “Подібно до того, як відносини між людьми, зав’язані на протиріччях та зажерливості приведуть до встановлення правового суспільства, так само і відносини між державами повинні змінитися в майбутньому на вічний та гармонійно розвиваючийся мир”. Засновники ідеологічного напрямку у науці про міжнародні відносини пропонували власне розуміння теорії природного стану та її покликання. Наприклад, Г.Гроцій відзначав, що “матір’ю природного права є власне природа людини, яка спонукала б його прагнути взаємного спілкування, навіть якби ми б не потребували нічого... Однак до природного стану приєднується ще й доцільність, адже згідно волі Творця ми, люди, кожний окремо справді безпорадні й потребуємо численних речей для добробуту... Але подібно до того, як закони будь-якої держави покликані досягненню її певної мети, так точно відомі права мали виникнути внаслідок угоди як між усіма державами, так і між їх більшістю. І виявляється навіть, що подібні права виникли в інтересах кожного окремого співтовариства людей, а в інтересах значної сукупності подібних співтовариств. Це і є право, яке ми називаємо правом народів, оскільки цю назву ми відрізняємо від природного права.

Виникнення у ХІХ ст. марксизму декларувало поляву ще однієї парадигми у науці про міжнародні відносини. Згідно К.Марксу всесвітня історія починається з капіталізмом, виходячи з того, що основою капіталістичного способу виробництва є велика промисловість, яка створює єдиний світовий ринок. Шляхом його експлуатації буржуазія перетворює виробництво та споживання усіх країн у космополітичне і стає панівним класом у масштабах усього світу.

Міжнародні відносини, таким чином, в економічному аспекті стають відносинами експлуатації, у політичному – відносинами панування та підлеглості, і, як наслідок, відносинами класової боротьби та революцій. Відтак, національний суверенітет, державні інтереси вторинні, адже об’єктивні закони сприяють становленнювсесвітнього суспільства.

Продовжуючи ідею К.Маркса, В.Ленін, розглядаючи особливості імперіалізма як вищої стадії капіталізму, відзначав, “що з завершенням політичного розподілу світу між імперіалістичними державами, на перший план випливають проблеми його економічного розподілу між монополіями... Проблеми ринків та необхідність експортування капіталу зіштовхують монополії одну з іншою у жорстокій конкуренції, що й призводить до політичних криз, війн та революцій”.

Підсумовуючи вищесказане, слід зазначити, що окреслені головні парадигми в історії міжнародних відносин залишаються актуальними й сьогодні. Проте подальший її розвиток обумовив появу нових наукових шкіл, теоретичних підходів та методів розв’язання проблем.

Сучасні напрямки

в науці про міжнародні відносини

Насьогодні існує велика кількість класифікацій сучасних течій в науці про міжнародні відносини, залежно від критеріїв, які використовують ті чи інші автори. Низка вчених визначальним вважають географічний фактор та но його основі будують класифікацію, інші базуються на ступені схожості тих чи інших теорій, відокремлюючи глобальні експлікативні теорії від окремих більш вузьких теорій та методів, треті покладають до основи метод, що використовується тим чи іншим дослідником, четверті виділяють центральну проблему, характерну для тієї чи іншої теорії, нарешті, п’яті використовують комплексні критерії. Втім, кожна з класифікацій має умовний характер і не в змозі вичерпати різноманітність теоретичних та методологічних підходів. Численність теорій, які існують зараз, не означає, що вони великою мірою відрізняються від існуючих головних парадигм. Нарешті сьогодні, на думку фахівців, зокрема П.О.Циганкова, слід казати про синтез, взаємозбагачення та певний “компроміс” між ворожуючими раніше напрямками.

Відтак провідними течіями в сучасній науці про міжнародні відносини можна вважати:

а) політичний ідеалізм;

б) політичний реалізм;

в) модернізм;

г) транснаціоналізм;

д) неомарксизм.

Спадщина Фукідіда, Н.Макіавелі, Т.Гоббса, Е. де Ваттеля К. фон Клаузевіца з одного боку та Ф. де Вітторіа, Г.Гроція, І.Канта з іншого, знайшла відбиток у науковій дискусії, яка відбувалася у США в період між двома світовими війнами. Знайшовши ідейно-теоретичну підтримку в утопічному соціалізмі, лібералізмі та пацифізмі ХІХ ст., в зазначений час однією з найпотужніших течій стає політичний ідеалізм. Його провідною ідеєю постала впевненість у необхідності та можливості припинення світових війн та збройних конфліктів між державами шляхом правового регулювання та демократизації міжнародних відносин, розповсюдження на них норм моральності та справедливості. Механізмом досягнення такої мети стають здатність демократичних держав за підтримки громадської думки вирішувати мирним шляхом конфлікти, методами правового регулювання за умови збільшення кількості та ролі міжнародних організацій сприяти розширенню взаємовигідного співробітництва та обміну.

Однією з найприорітетніших тем політичного ідеалізму залишається система колективної безпеки на основі добровільного роззброєння та взаємної відмови від війни як інструменту міжнародної політики.

У політичній практиці політичний ідеалізм знайшов втілення:

– у програмі В.Вільсона по створенню Ліги Націй;

– у пакті Бріана–Келлога (1928), що передбачав відмову від застосування сили в міждержавних відносинах;

– у доктрині Стаймсона (1932), згідно з якою США відмовлялися від дипломатичного визнання будь-якої зміни, досягнутої за рахунок сили.

В післявоєнні роки певні елементи ідеалістичного підходу до вирішення політичних проблем спостерігалися у діяльності державного секретаря США Д.Ф.Даллеса, радника з національної безпеки З.Бжезинського, президентів Дж.Картера та Дж.Буша (ст.). Сьогодні фактично програма дій теоретиків політичного ідеалізму репрезентована у книзі Р.Кларка та Л.Б.Сона “Досягнення миру через світове право”, де запропонований планпоетапного роззброєння та створення колективної системи безпеки. Головний інструментом припинення війн і досягнення вічного миру повинен стати світовий уряд, керований ООН та діючий на підставі ретельно розробленої світової конституції.

Ідеї світового уряду знаходили відображення і у папських енцикліках Іоанні XXIII (від 16 квітня 1963 р.), Павла VI (від 26 березня 1967 р.), Іоанна Павла ІІ (від 2 грудня 1980 р.) який і сьогодні є прихильником створення політичної влади, наділеної універсальними повноваженнями.

Відтак, слід зазначити, що політичний ідеалізм не лише не зник, але й зберігає значення й сьогодні. Його роль у світовому співтоваристві зросла, хоча й не стала провідною. Принципи політичного ідеалізму стали основою певних політичних кроків на вищому рівні. В той же час слід відзначити що останніми роками ідеалізм втрачає вплив на світову політику, та віддаляється від вимог сучасності. Це можна пояснити тим, що нормативіський підхід, покладений до його основи виявився спростованим подіями у Європі упродовж 30-х рр. ХХ ст., занепадом Ліги Націй, Другою світовою війною, “холодною війною” та ін. В науці про міжнародні відносини внаслідок цього спостерігалося відродження та потужний розвиток на американському підгрунті європейської класичної традиції.

Рішучими опонентами прихильників політичного ідеалізму виявилися представники іншої течії в американській науці про міжнародні відносини – політичного реалізму, які піддали критиці головні положення ідеалістичної течії, зокрема, вказуючи, що ілюзії політичних ідеалістів сприяли розв’язанню Другої світової війни. Найвидатнішими вченими, що дотримувалися реалістичного напрямку, були Р.Нібур, Дж.Кенннан, Ф.Шуман, Дж.Шварценбергер, К.Томпсон, Г.Кісінджер, Е.Карр, А.Уолфер та ін. Безперечними лідерами політичного реалізму стали Р.Арон та Г.Моргентау.

Концепція Г.Моргентау викладена в його книзі “Політичні відносини між націями. Боротьба за владу”. З його точки зору міжнародні відносини – арена гострого протиборства держав. В основі усієї міжнародної діяльності країн полягає прагнення до збільшення своєї влади або сили (power) та зменшення сили інших. Причому сила (power) поняття, яке уживається у широкому розімінні і охоплює як військову, так і економічну потужність держави, її престиж і таке ін. Зміцнення сили держави досягається двома шляхами – військовою стратегією, що в традиціях К. фон Клаузевіца трактується як продовження політики силовим шляхом, та дипломатією, яка розуміється як мирна боротьба за владу. Вони ж є двома взаємодоповнюючими аспектами зовнішньої політики держави.

Г.Моргентау у праці “Політичні відносини держав”, надав вичерпне визначення і поняттю “національний інтерес”. Зокрема він писав: “Політичний реалізм, як і суспільство в цілому, базується на об’єктивних законах, витоки яких знаходяться в природі людини. Для того, щоб змінити щось у суспільстві необхідно насамперед зрозуміти ті закони, за якими воно існує. Головним пунктом, який допомагає політичному реалізму відшукати шлях у завалах міжнародної політики, є концепція інтересу, що визначається розумінням сили. Ця концепція слугує зв’язком між розумом, що прагне зрозуміти міжнародну політику, та фактами, які треба зрозуміти. Вона відокремлює політику як автономну галузь дії та пізнання від їнших галузей – економіки, етики, естетики та релігії.

Саме концепція інтересу, визначеного в категоріях сили, рятує нас як від моральних крайнощів, так і від політичної безглуздості. Ми будемо мати можливість лише тоді усім державам віддати належне, якщо будемо розглядати їх як політичні спільноти, що плекають власні інтереси в певному силовому втіленні”.

Насьогодні, згідно Г.Моргентау, країни висловлюють власну потребу до влади у термінах національного інтересу. Як результат прагнення кожної держави до максимального задоволення власних національних інтересів постає певна рівновага – баланс сили на світовій арені. Таким чином, стан миру є станом рівноваги між державами.

На думку Г.Моргентау, існують лише два фактори, які здатні утримувати прагнення держав до влади в певних межах – міжнародне право та мораль, але покладатися на них не можна. Єдиний шлях, що дозволяє запобігти ядерної катастрофи – оновлення демократії.

Концептуальна стрункість, намагання спиратися на об’єктивні закони суспільного розвитку, прагнення до суворого аналізу міжнародної дійсності – все це сприяло розширенню впливу та авторитету політичного реалізму в академічних та державних колах багатьох країн.

Не зважаючи на це, політичний реалізм викликав низку критики. Справа в тім, що розуміння міжнародних відносин через “природний стан” силового протиборства зводить ці відносини до міждержавних, що значно збіднює їх розуміння. Прихильниками політичного реалізму не враховуються і тенденції та зміни, що відбулися в останні роки і перетворили міжнародні відносини в більш складний комплекс взаємодій, ніж механічна взаємодія між державами. Причина критики політичного реалізму полягає і в недостатньості традиційних методів до аналізу змінених міжнародних відносин.

Потреба у доповнення політичного аналізу останніх методами соціології привела до появи ще однієї течії в науці про міжнародні відносини – модернізму. Представники модернізму, або так званого “наукового” напрямку в аналізі міжнародних відносин піддали критиці не вихідні постулати політичного реалізму, а головним чином його прихильність до традиційних методів. Представниками нової генерації вчених були К.Райт, М.Каплан, Д.Сингер, К.Холсті, Е.Хаас та ін.

Наявність вагомої емпіричної традиції, методик, апробованих у соціології, психології, відповідної матеріально-технічної бази спонукало модерністів відмовитись від апріорних суджень відносно впливу тих чи інших факторів на характер міжнародних відносин, відкинути будь-які “метафізичні забобони” та висновки, що базуються на детерміністичних гіпотезах, як, наприклад, марксизм. Спираючись переважно на науковий доробок Г.Спенсера, модерністи запропонували вивчати міжнародні відносини так само, як і суспільні відносини інших типів, починаючи з аналізу функцій, що виконуються учасниками, переходячи в подальшому до дослідження взаємодій між носіями, й, нарешті, – до проблем, пов’язаних з адаптацією соціального організму до свого оточення.

В подальшому, серед послідовників подібного органіцизму виокремилися дві течії. Перша головну увагу приділяє вивченню поведінки дійових осіб й надалі започаткувало біхевіорізм (від англ. behavior – поведінка). Друга – артикуляції різних типів такої поведінки, і в пізніше започаткувало функціональний системний підхід в науці про міжнародні відносини.

Таким чином, модернізм не став більш-менш однородною течією ані в теоретичному, ані в методологічному плані. Загальним для нього залишилася прихильність до міждисциплінарного підходу, проте створити цілісну картину історії міжнародних відносин представникам цього напрямку так і не вдалося.

Проте, якщо полеміка між прихильниками модернізму та політичного реалізму торкалася, головним чином, методів дослідження, то представники транснаціоналізму (Р.Коохен, Дж.Най), або теорії інтеграції (Д.Мітрані) чи взаємозалежності (Е.Хаас, Д.Моурс) піддали критиці самі концептуальні основи політичного реалізму та класичної школи.

Прихильники згаданих теоретичних течій, які умовно можуть бути названі транснаціоналістами, висунули ідею, згідно якій статична, або пандержавна парадигма політичного реалізму не відповідає головним тенденціям та характеру міжнародних відносин і тому повинна бути відкинута. Адже держава, як міжнародний актор, позбавилася своєї монополії, у міжнародних відносинах приймають участь індивідууми, підприємства, організації і т.і. Багаточисельність учасників, видів, каналів зв’язків між ними, сприяють перетворенняю міжнародного спілкування з інтернаціонального на транснаціональне. Така ситуація, на думку Дж.Ная обумовлена низкою чинників:

– змінами у технології зв’язку та транспорту, що дозволило транснаціональним суб’єктам не лише відігравати роль зовнішніх обмежувачів при реалізації національних інтересів, але впливати на те, яким чином ці інтереси визначаються;

– процесами модернізації, урбанізації, розвитку комунікацій у країнах, що розвиваються, внаслідок чого відбувається перерозподіл влади від урядів до приватних суб’єктів;

– перерозподіл влади на світовому рівні репрезентований не стільки підсиленням приватних суб’єктів, скільки слабких держав. Зокрема мова йде про зростання кількості держав, що володіють ядерною зброєю, яка не зробить ці країни претендентами на глобальне лідерство, але значно підсилює їх міць на рівні регіону та підвищує потенційну ціну регіональної інтервенції для більш потужних держав;

– скорочення можливостей великих держав у галузі контролю за станом оточуючого середовища, не зважаючи на наявність вражаючих ресурсів. Вирішення екологічних проблем потребують колективних дій та співробітництво країн. Так само як і економічна взаємозалежність ці проблеми транснаціональні, адже поєднують в собі внутрішньо- та зовнішньополітичні компоненти.

До прихильників транснаціоналізму можна віднести не лише представників наукових кіл, але й політичних діячів, зокрема Жіскара д’Естена, впливові неурядові політичні організації та дослідницькі центри, наприклад Комісія Пальме, Комісія Брандта, Римський клуб тощо.

Транснаціоналізм сприяв опрацюванню та усвідомленню низки нових явищ у міжнародних відносинах. Проте простежується ідейна спорідненість транснаціоналізму з політичним ідеалізмом з притаманними йому схильностями переоцінювати значення нових тенденцій у міжнародних відносинах.

Ще однією течією в науці про міжнародні відносини став неомарксизм, витоки якого полягають у визнанні неспроможності класичного марксизму прийняти виклик глобальних проблем сучасності. Прихильниками неомарксистських підходів стали П.Баран, П.Суізі, С.Амін, А.Імманюель, І.Валлерстайн та ін. Вихідним пунктом та основою концептуальних побудов неомарксистів є думка про несиметричність взаємозалежності сучасного світу, й більш того, про реальну залужність економічно слабко розвинутих країн від індустріальних держав. Наприклад, “центр”, у межах якого здійснюється близько 80% усіх світових економічних угод, залежить від сировини та ресурсів периферії. В свою чергу країни периферії є споживачами продукції, що виробляється поза їх межами. Відтак, вони залежать від цін на сировину та їх коливання, а також від допомоги економічно розвинених країн “центру”. З цього неомарксисти, зокрема С.Амін доходять висновку, що “економічне зростання, яке базується на інтеграції до світового ринку, є розвиток слаборозвиненості.”

Слід відзначити, що під впливом країн третього світу (до речі, більшості членів ООН), Генеральна асамблея ООН в квітні 1974 р. прийняла відповідну Декларацію та Програму дій, а у грудні того ж року – Хартію про економічні права та обов’язки держав.

Критиці позицію неомарксистів піддають за певну утопічність в оцінці особливостей міжнародних відносин, які уявляються у вигляді певної глобальної капіталістичної імперії, периферія якої залишається під тиском центру навіть після отримання незалежності колишніми колоніальними країнами.

Таким чином, кожна з розглянутих теорій має власні переваги та недоліки. Однак, наукова полеміка між представниками кожної з них веде до взаємозбагачення, та, як наслідок, до збагачення науки про міжнародні відносини. Останнім часом спостерігаються спроби синтезу теоретичних концепцій, прикладом якого можна вважати виникнення неореалізму.

Представниками цього напрямку були К.Уолтц, Р.Гілпін, Дж.Грейко та ін., які намагалися зберегти переваги класичної традиції та одночасно її збагатити, використовуючи досягнення інших теоретичних течій та враховуючи нові міжнародні реалії. Для характеристики неореалізму показовим є вислів одного з найвідоміших представників транснаціоналізму Р.Коохейна, який у 80-ті рр. дійшов висновку про те, що центральні поняття політичного реалізму – “сила”. “національний інтерес” – залишаються важливим засобом та умовою плідного аналізу міжнародних відносин. Те саме стосується й останніх праць З.Бжезинського, зокрема “Велика шахівниця”, де мети влаштування найкращого світового порядку пропонується досягти шляхом використання військогового, економічного та культурного потенціалу США.

Виникнення неореалізму пов’язується з публікацією твору К.Уолтца “Теорія міжнародної політики”. Він наполягав на тому, що будь яка теорія міжнародних відносин повинна базуватися на цілісності світу, відштовхуватися від існування глобальної системи, але не від держав, які є її елементами. Системний характер міжнародних відносин, згідно Уолтцу, обумовлюється не взаємовпливами акторів, не головними їх особливостями, а властивостями структури міжнародної системи. Внаслідок цього неореалізм інколи кваліфікують як структурний реалізм, або структуралізм.

Структура міжнародної системи – не тільки наслідок взаємодії акторів, і не зводиться до простої суми подібної взаємодії, – це самостійний феномен, який здатен нав’язати державам ті чи інші обмеження, або ж навпаки, запропонувати їм сприятливі можливості на світовій арені. Слід зауважити, що згідно даній концепції структурні властивості системи фактично не залежать від будь-яких зусиль малих та середніх держав.

Послідовник структуралізму Б.Базан запропонував застосування його голоних положень до регіональних систем, які він розглядав як проміжні між державною та міжнародною системами. Найважливішою особливістю регіональної системи він вважав “комплекс безпеки”, тобто, держависусіцди настільки пов’язані між собою, що національна безпека однієї невід’ємна від національної безпеки іншої.

Датський дослідник М.Мозаффарі використав досягнення структуралізму при аналізі ситуації у Перській затоці. Він дійшов висновку про операційність (можливість прикладного застосування) структуралізму та його перевагу над іншими теоретичними напрямками. Проте дослідження М.Мозаффарі виявили і певні вади цього підходу, а саме: статичність та незмінність таких характеристик як “природний стан” та “баланс сил”, чк засіб стабілізації, та ін. Відтак, успіхи неореалізму можна пояснити не стільки його перевагами, скільки слабкістю будь-якої іншої концепції. Ще більш жорстокій критиці піддали неореаліститчний підхід французькі вчені М.-К.Смуц та Б.Бади, на думку яких теорії міжнародних відносин, використовуючи західноцентричний підхід, виявилися неспроможними “передбачити ані швидку деколонізацію після другої світової війни, ані спалаху релігійного фундаменталізму, ані закінчення холодної війни, ані розкладу радянської системи. Тобто – нічого з грішної соціальної дійсності”.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: