Придушення повстання

9 липня 1768 полковник Микита Швачка пораненим був захоплений у полон солдатами Московського карабінерного полку поблизу м. Богуслав. Разом із 68-ма полоненими козаками та «двома знаменами» відправлений до Києва в розпорядження київського генерал-губернатора Ф.Воєйкова. Решту гайдамацьких загонів було розбито в боях. Останній полковник повстання надвірних козаків Іван Бондаренко, що прийняв булаву в рідному селі Грузька, що на Київщині, був підступно схоплений у Макарові 20 липня 1768 року сотником корнинських надвірних козаків Данилом Щербиною. Страчений у Чорнобилі 8 серпня 1768. Проте, остаточно повстання надвірних козаків було придушено тільки у квітні-травні 1769 р. московським генералом М. Кречетниковим.

Польські каральні війська жорстоко розправлялися з повстанцями. Гайдамаків тисячами вішали, відтинали їм голови, садили на палі. Так, лише за рішеннями призначеного королем судді Ксаверія Браницького, який судив переданих коронним властям захоплених російськими військами 1954 повстанців: 200 в'язнів відіслати на роботи до Львова, а 700, як це він сам подає у звіті королю, він «покарав найжорстокішою смертю». Стільки ж було з його доручення повішено по різних містах України. Решту він передав коронному судові в Кодні. Із 336 справ, реєстр яких зберігається, 151 відрубано голови, 57 повішено, 9 четвертовано, одного — українського шляхтича Чоповського, що був помічником полковника Неживого, — посаджено на палю.

Після сильних тортур у с. Сербах, І. Ґонта був страчений. М. Залізняка, М. Швачку та інших учасників повстання, які були жителями Лівобережної України і Запорожжя, судила Київська губернаторська канцелярія. Вони були засуджені до тілесного покарання (удари нагаєм, виривання ніздрів, випалення тавра на чолі й щоках) і заслання на досмертну каторгу в Сибір до Нерчинська. За іншим джерелом:

Після страти захоплених учасників повстання російські та польські військові частини почали арешти за підозрою у причетності до повстання. Страти часто проводились без суду і тривали кілька років. Загалом було страчено близько 30 000 селян, а у самій Кодні біля 3000 учасників та підозрюваних у повстанні 1768 р.

Події Коліївщини та боротьба гайдамаків є важливою складовою історичної пам'яті українського народу. Так, Коліївщині присвятив один з своїх творів — поему «Гайдамаки» Т. Шевченко та польськомовний український письменник Міхал Грабовський оповідання «Коліївщина і степи»

НАСЛІДКИ

Під час Коліївщини, що спалахнула 1768 р. і останні події якої припадають на 1771 р., повстання селян мали місце в районі Любліна, в Мазовії, в околицях Пшедбожа та в інших місцях Польщі. Особливо поширеною формою боротьби з давніх часів в Речі Посполитій були втечі селян, які раз-у-раз набирали масового характеру. Поступово ці втечі призвели до своєрідного обміну місцями. Якщо з Польщі селяни втікали в Білорусію, то з Білорусії вони втікали на Україну. Наявність на Україні такої «віддушини», як запорізькі степи, була однією з причин того, що Україна стала місцем зосередження втікачів з усіх інших земель Речі Посполитої. Ця обставина також сприяла вихованню почуття інтернаціональної єдності трудящих. Україна, як свідчать документи, притягала до себе «хлопів» з Польщі, Литви, Білорусії, Росії і навіть з інших, територіально віддалених країн. 1764 р. уряд Речі Посполитої став перед фактом, що Мозирський повіт обезлюднів,— селяни повтікали на Україну Природно, що тікали люди найбільш рішучі, непокірні, сміливі та ініціативні. їх приваблював дух непокори і бунтарства, що ширився по Україні козацтвом. Тут виробився своєрідний психологічний тип людини, що протистояв будь-яким зазіханням на її свободу. Говорячи про козацькі області на Україні і в Росії, В. О. Голобуцький цілком справедливо зазначав, що це були своєрідні пробоїни в феодально-кріпосницькій системі, одне з свідчень початку її занепаду Тут зосереджувалося чимало вихідців з Польщі, Молдавії, Росії, Валахії, Литви, Криму і навіть Німеччини.

В 70-х роках XVIII ст. царська Росія здригнулася під ударами селянської війни, що швидко поширилася на значній території імперії. На чолі її стояв мужній і мудрий керівник Омелян Пугачев. Сьогодні ми маємо відомості про те, що Пугачов був син українського козака. В тогочасних документах він іменується Омельком Пугачем. Народився він в українській сім'ї на Дону, але бував на Україні і, за деякими свідченнями, в Києві. Зв'язок між антифеодальною боротьбою в Росії і на Україні того часу правильно зазначив ще Д.Л. Мордовцев, підкресливши в своєму творі «Гайдамаччина», що «початок пугачовщини частково лежить в гайдамаччині» і що «гайдамаки були не останніми діячами в підготовці бунту». Відома частина імен гайдамаків, котрі брали участь у повстанні Пугачова. Серед них, зокрема, був Дударенко, що, як свідчить один з документів, «купно з малороссийскими крестьянами в начале с польскими людьми воевал», а потім, коли царські війська почали знищувати гайдамаків на Правобережній Україні, він разом з іншими козаками втік на Запоріжжя, де зв'язався з козаками, які прийшли туди з Дону, і подався на р. Яік.

Є глухі відомості про те, що у селянській війні 1773—1775 pp. в Росії брав участь видатний ватажок українських гайдамаків Максим Залізняк, а також гайдамака Дем'ян Чернявщенко, або, як його ще називали, Черняй. Відомо також, що посланці Пугачова, які агітували в російських селах за приєднання до повстання, говорили селянам для заохочення, що в лавах пугачовців бореться славнозвісний Максим Залізняк.

Грізне повстання спалахнуло 1769 р. у Великому Князівстві Литовському в місцевості Шаулях. Селяни, обурені запровадженням панщини замість традиційного в цій місцевості чиншу, взялися за зброю. Вони заарештували представників адміністрації економії і взяли владу в свої руки. Створене ними правління закликало всіх підлеглих пана не виконувати панщини. Внаслідок зради заможних селян це повстання було придушене. Багатії села хотіли зрадою заслужити панську милість і уникнути жорстокої кари за участь у повстанні. Та, незважаючи на його трагічний кінець, в 1788 р. селяни знову взялися за зброю. На цей раз у повстанні взяло участь 10 тис. селян. Воно¹' також зазнало поразки, але пам'ять про нього живила дух опору феодальному визиску в наступних поколіннях.

Панівні класи не могли забути уроку 1768 р. Видатний польський поет Ю. Словацький, іронізуючи над переживаннями представників шляхетського табору, писав: «Тремтиш, коли долітає до тебе довгий сумний дзвін кіс українських, тремтиш, коли в мороці марень засвітиться старе грізне лице Келинських (Келинський швець, організатор повстання в Польщі за часів Костюшка). Може зіткнувся з примарою давнього Запоріжжя. На бога! Хто ти? Не ріж шляхту!» Коліївщина для Словацького була виявом натхненного духу вічного революціонера.

Коліївщина будила громадську думку тією або іншою мірою в усіх країнах, де ще існував феодальний визиск селянських мас. У Словаччині 1831 р. лунав заклик до селян йти за прикладом українців, а в Польщі — заклик іти за прикладом українців і словаків. В цих закликах говорилося, що «не слід боятися нових Робесп'єрів і Гонт, бо терор розчистить дорогу правді і справедливості».

Таким чином, факти свідчать, що антифеодальна і визвольна війна українського народу, що не стихала протягом всього XVIII ст. і кульмінаційним моментом якої була Коліївщина 1768 р., мала широкий розголос і вплив на антифеодальну й визвольну боротьбу інших народів. Такий вплив могла мати боротьба селян, що вийшла за рамки чисто стихійних локальних рухів. Коліївщину слід розглядати як одну з тих селянських війн, що на певному етапі історичного розвитку знаменували собою агонію феодального ладу і кріпосницької системи.

Саме тому боротьба українського селянства в 1768 р., попри її трагічний кінець, наклала свій карб на процес боротьби пригноблених у наступні десятиліття і не лише на Україні, айв Росії, Білорусії, Литві, Польщі, а також і в інших країнах Східної Європи. В ній брав участь передпролетаріат, ще молодий і несвідомий своєї історичної місії, паросток нової революційної сили, майбутнього робітничого класу. Цим обумовлюється сила натиску повсталого селянства, прагнення до об'єднання з братами по класу сусідніх країн, прагнення, яке такою мірою ще не виявлялось в історії попередніх селянських повстань.

Відійшли в минуле події тих часів, але й сьогодні народ наш шанує пам'ять про мужніх борців, що стояли біля джерел класового єднання братніх народів, соратників у боротьбі за світле майбутнє

ВИСНОВКИ

Повстання 1768 р. мало дуже велике значення у процесі боротьби українського народу за свою ідентичність, зокрема даному повстанні за релігійну ідентичність. Повстання ґрунтувалося на ряді причин та передумов, головними з яких є наступні: тяжке соціальне та економічне становище народних мас, наступ уніатства на релігійні вірування та релігійні традиції населення України. Передумови до даного повстання слід шукати зі встановленням з 2 пол. XVII ст. певних суспільно-політичних та соціально-економічних умов для розгортання селянського руху.

Про головні вимоги “коліїв” дізнаємося з грамот М. Залізняка до народу. У них йшлося про визволення селян з під гніту польських панів, конфіскацію та поділ їхнього майна між народними масами, скасування панщини й ліквідація стану феодалів.

Постать Мелхиседека Значко-Яворського є неоднозначною в історії Коліївщини. Ця постать до початку повстання була лицем активної боротьби православної церкви проти уніатської. Однак його безпосередня участь у Коліївщині ставиться під сумнів у колах дослідників.

Постать Максима Залізняка та Івана Гонти є надзвичайно важливою в історії Коліївського повстання. У цьому повстанні вони втілювали ідею народного гніву, непримиренності до існуючого ладу. Народ зробив їх героями у думах, піснях та покладав на них усі свої надії.

Однією з трагічних сторінок української історії є позиція Запорізької Січі щодо народного бунту. Козацька старшина котра не хотіла втрачати власні посади, привілеї та голови, радо втілювала в життя усі настанови російської самодержиці імператриці Катерини II, вислужуючи собі додаткові переваги над іншими. Позиція заборони Запорізькій Січі брати участь у повстанні Росією, також пояснюється тодішньою політичною ситуацією між Росією та Османською Портою, які перебували на грані війни. Росія не хотіла оголювати свої південно-західні кордони, тому тримала тут досвідчене запорозьке військо.

Повстання показало політичний ситуацію тодішньої Речі Посполитої. Ця держава постає перед нами дуже залежною від думки своїх сусідів. Влада у Польщі скоординувалася в руках польських магнатів, і централізованої абсолютистської держави не було. Політична позиція країни формувалася думками її сусідів. Вже в кінці XVIII ст. в результаті 3 поділів Польщі, Річ Посполита перестала існувати як держава, а її територія була поділена між Росією, Пруссією, та Австро-Угорської імперією.

Саме ряд цих умов дав умови для початку та поширення руху на території України. Політична слабкість Польщі створила грунт для виявлення народного невдоволення. Однак позиція Росії до повстання, та придушення нею повстання стало визначальним в історії Коліївщини.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: