Діяльність як доцільна активність суб'єкта

Універсальну характеристику ставлення людини до навко­лишнього світу виявляє її діяльність. Це універсальний, необх­ідний засіб існування і розвитку людини. Він включає в себе матеріально-практичні і інтелектуальні операції, соціальну та біологічну взаємодію з довкіллям. Саме в діяльності людина визначає своє місце в житті, стверджує свою суспільну приро­ду, виявляє себе як творча, вільна індивідуальність. За межами діяльності немає людини, немає творення, самореалізації.

За своїм змістом діяльність уособлює процес предметно-перетворювального, практичного освоєння людиною об'єктивно­го світу. Залежно від засобів регуляції діяльність розгортається на основі свідомо визначених цілей, на засадах соціально де­термінованих потреб особи. Відносно засобів здійснення діяльність - це такий собі універсально-творчий процес, про­дуктом якого є сама людина та світ її відносин, її культури.

У своїй єдності всі види соціальної діяльності - матеріальної і духовної - утворюють складну ієрархічно організовану систе­му, що забезпечує задоволення історично створюваних потреб як суспільних, так і індивідуальних. Сукупна діяльність індивідів є, таким чином, засобом буття суспільства, його са­моорганізації, відтворення та розвитку.

Детермінація діяльності являє собою зумовленість вчинків і Дій зовнішніми і внутрішніми факторами. Неможливо досить вичерпно описати діяльність як єдність зовнішнього і внутрішнього, якщо не братії до уваги специфіку потреб, інтересів, ціннісних орієнтацій, що мотивують поведінку людини, орган­ізують взаємовідносини людей. Діяльність саме і є топ «канал» зв'язку, через який зовнішній світ впливає на л юдину, стає надбанням суб'єктивного «Я», а внутрішня природа людини опредмечується, сприяючи самоствердженню особи.

Діяльність - це ініціювальна, генерувальна ланка у склад­ному внутрішньому механізмі детермінації сенсу і спрямова­ності суспільного розвитку. Принцип детермінізму спираєть­ся на діяльність, виходячії з того, що в суспільному житті ніщо не відбувається без діяльності людей. Всі зміни і в ціло­му розвиток суспільства суть в кінцевому рахунку результат соціальної активності, спрямованої на досягнення свідомо поставлених цілей.

Джерелом і змістом діяльності є функційні суперечності між природним і соціальним, суб'єктивним і об'єктивним, усвідом­леним і неусвідомленим, свободою і необхідністю. Породжена в результаті суперечностей внутрішня напруженість одержує вихід у розвитку діяльності. Виникнення, зростання, розгортан­ня і вирішення суперечностей, повтор цього циклу на новій основі - рушійне джерело діяльності.

В діяльності виділяються три основні елементи: суб'єкт, що виявляє активність; об'єкт, на який вона спрямована; сама ак­тивність як стан. Третій компонент знаходить свій прояв у трьох різних формах діяльності: практично-перетворюючій, теоретико-пізнавальній і ціннісно-орієнтаційній. Кожна з вказаних форм характеризується не лише діяльністю свідомості, але й ступенем усвідомлення значення певного явища в житті люди­ни, суб'єктивним встановленням його цінності.

Діяльність (action) - специфічна форма відношення людини до навколишнього світу та самого себе, що виявляється у цілесп­рямованій зміні та перетворенні світу і людської свідомості. Діяльність людини передбачає певне протиставлення суб'єкта і об'єкта діяльності: людина сприймає об'єкт діяльності як ма­теріал, що може отримати нову форму і властивості, перетво­ритися з матеріалу в предмет і продукт діяльності.

Термін «діяльність» має два основних значення: 1) вид або види соціальної діяльності, поведінки, наприклад, товариства, держави, а також індивідуума; 2) вид або види індивідуальної соціальної діяльності, котра є не просто результатом біологіч­ного рефлексу, а виступає як цілеспрямована, що містить в собі розумове цілепокладання.

Діяльність - це процес, що містить мету, засоби та резуль­тат, отже, невід'ємною характеристикою діяльності є її усвідомленість. Діяльність виступає реальною рушійною силою та умо­вою існування суспільства.

Суб'єктом діяльності може бути особа, колектив, соціальна група, клас, суспільство в цілому. Типи і форми діяльності роз­різняються за суб'єктом, об'єктом, функціями та цілями (інди­відуальна, громадська, виробнича, ідеологічна, наукова, політич­на, культурно-виховна, відтворююча та творча).

Діяльнісна сила людини ніби приводиться в дію пусковим механізмом, яким виступає потреба. Саме потреба є специфіч­ним протиріччям між соціальним суб'єктом та оточуючою його дійсністю, яке розв'язується в процесі усвідомленої діяльнішої суб'єктно-об'єктної взаємодії, що призводить як до зміни само­го соціального суб'єкта, так і до зміни оточуючої його дійсності. Потреба детермінує діяльність особистості, її ціннісні орієнтації, волю, емоції та, в свою чергу, сприймає зворотній вилив з боку діяльності та її мотиваційних факторів.

Діалектика взаємозв'язку потреб і діяльності охоплює весь життєвий цикл розвитку суспільства. Цей взаємозв'язок є не­обхідним, суттєвим, стійким, неперервним і виступає як закон відповідності соціально-перетворюючої діяльності потребам суспільства та кожного індивіда. Задоволення потреб, що ви­никли раніше, виступає основою розширення кола потреб, по­яви нових. Чим багатшими є потреби, тим повніша діяльність, багатогранніша сама особистість.

Принципові межі та можливості розвитку людини визначає не сама по собі оточуюча людину дійсність, не будь-які зовнішні сили, а динаміка практично-перетворюючої діяльності, що роз­ширює спектр умов природного існування людини, удосконалює соціальне середовище її існування та створює умови для її духовного розвитку. На основі практики формується той діяльнісно-творчий спосіб відношення до дійсності, що в принципі виходить за межі пристосовницької поведінки. Він визначає розвиток всієї матеріальної та духовної культури людства, всіх форм суспільної життєдіяльності людини, він по суті відкриває необмежені можливості удосконалення людини та способів її взаємовідносин з дійсністю.

Діяльність, маючи соціокультурні засади, передумови та теорії, може здійснюватись на двох рівнях: 1) діяльність з ви­користання, освоєння вироблених в ході історичного розвит­ку способів зміни і перетворення дійсності, що зафіксовані в певних установках, нормах, програмах, котрі задають відпові­дну парадигму діяльності; 2) діяльність з розвитку наявних форм культури та відповідних форм ставлення до дійсності. Якщо перший режим діяльності має риси адаптованої, присто­совницької поведінки, то у другому випадку передбачається здатність до постійного перегляду та удосконаленню засадових програм; люди при цьому виступають не просто активни­ми суб'єктами, а творцями принципово нових програм дій, нових соціокультурних парадигм. Перший вид діяльності на основі правил, традицій, що є результатом культурної твор­чості на певному етапі її історичного розвитку, за класифіка­цією німецького соціолога М.Вебера, називається «традицій­на поведінка». Якщо в першому режимі діяльність цілеспрямована, то в другому - вона цілепокладена, оскільки пов'язана з перебудовою своїх засад. Саме при переході від цілеспрямованої діяльності до цілепокладеної повною мірою відкриваються перспективи творчості та свободи.

Вся історія людського суспільства, матеріальної та духовної культури являє собою процес розгортання, реалізації діяльнісно-творчого відношення людини до оточуючого її світу, що виявляється у побудові нових способів та програм діяльності.

Здійснення будь-якої діяльності завжди передбачає коопе­рацію зусиль людей, їх співробітництво, а тим самим якісь фор­ми їх спілкування. При цьому саме спілкування являє собою певного роду діяльність, у котрій можна виділити сферу цілепокладання, ціннісно-смислові установки, засоби, прийоми та операції, що спрямовані на досягнення цілей спілкування.

Отже, діяльність як специфічно людське ставлення до реаль­ності, що здійснюється в рамках певних соціокультурних умов, являє собою складне багатомірне культурне утворення, що включає в себе не тільки реальні дії, так би мовити, «на виході» всієї цієї структури. Останні мають своєю передумовою роботу структуpи в цілому: наявність ідеального плану діяльності дає дію свідомості в цьому ідеальному плані, що передбачає «зво­ротній зв'язок» у процесі реалізації ідеальних планів та програм в дійсності, потім перетворення та розвиток внутрішнього світу суб'єктів діяльності в міру здійснення їх світовідношення до процесів діяльності, налагоджування міжсуб'єктних відносин спілкування, що є необхідною умовою сумісної діяльності. Ро­бота в середині всієї цієї структури може здійснюватись як в режимі функціонування, коли вона орієнтується на реалізацію прийнятих норм та правил заданої соціокультурної парадигми, так і в режимі розвитку, коли відбувається удосконалення, пе­ретворення вихідних засад та установок діяльності, їх «перепрограмування».

Як і будь-яка реалія буття, що має життєво-смислове значен­ня для людей, діяльність стає предметом не тільки об'єктивуючого раціонально-теретичного пізнання, а й ціннісної духовно-практичної свідомості, що виробляє певне відношення до цих реалій та передбачає їх певну оцінку. Діяльність як домінуючий спосіб ставлення до дійсності виступає як цінність культури, однак драматичний досвід сучасної цивілізації, яка відчуває на собі руйнівні наслідки невгамовного безвідповідального активізму, породжує критичні настрої щодо активно-перетворюю­чих засад у людській культурі.

Прибічники таких настроїв підкреслюють, що руйнівні тен­денції закладені в сутності самої установки на активне перетво­рення наявної дійсності. Причому західній цивілізації з її вису­ванням на передній план активності людини, діяльнісного першопочатку протиставляються цінності як традиційної культури з її установкою на домінування наявного соціокультурного досвіду на противагу динаміці та новаторству, так і культур Схо­ду з їх принципами слідування «природному стану речей», відшуканим ритмам та циклам природного та соціального жит­тя. Діяльність в дусі однобічноготехнологізму, що зводить світ, до котрого «вписана» людина, до матеріалу маніпулювання, цілі якого визначаються утопічними проектами або просто егоїстич­ними інтересами, обов'язково призводять до пагубннх наслідків, в тому числі і для самих людей, які здійснюють таку діяльність. Щоб уникнути цієї небезпеки або на крайній випадок мінімізувати її, діяльність як ідеал культури повинна передбача­ти розвиток самою суб'єкта, його відповідальності за спрямо­ваність своєї діяльності, гармонізацію ступеня свободи та ступе­ня відповідальності, здійснення цілепокладання, ного смислових орієнтирів, що спрямовані на коеволюцію людини та навколиш­нього світу. Тому адекватна оцінка активно-перетворюючого діяльнісного першопочатку, таким чином, виступає як актуаль­не та важливе завдання сучасної філософської свідомості.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: