Основні теоретичні концепції з’ясування сутності суспільства

У попередньому питанні ми вже з’ясували предмет, методи, принципи та функції соціальної філософії, а також розглянули філософський смисл поняття суспільства та інших базових категорій. Ще раз звернемо увагу, що поняття “суспільство” визначається специфікою типу зв’язків індивідів у єдине ціле. Основними типами таких зв’язків вважаються:

1) духовні (Августин, Фома Аквінський);

2) конвенціональні (філософи ХVІІ-ХVІІІ ст., матеріальні, які основані на взаємодії людей (К. Маркс).

Вибір того або іншого способу пояснення генезису та функціонування суспільства залежить від вихідної світоглядної установки, в зв’язку з чим філософія суспільства – це друга сторона філософії людини, її ролі в світі та відношення до Універсаму.

Соціальна філософія як теоретично сформована система філософських поглядів, яка пов’язана з існуванням і розвитком суспільства, виникла у 20-40-х роках XIX ст. Але її проблематика починає формуватися ще з античності. Наприклад, у “Державі” Платона вчення про суспільство розроблено в тісному зв’язку з теорією ідей. В епоху Середньовіччя суспільство розглядалося як “град земний” (на відміну від “граду Божого”). У Новий час Т. Гоббс і Дж. Локк розробляють концепцію суспільного договору і, відповідно, договірну концепцію держави. В епоху Просвітництва Ж.-Ж. Руссо висуває концепцію нового суспільного договору. Позитивізм (О. Конт, Г. Спенсер) з його орієнтацією на наукове знання сприяли виділенню з філософії специфічної науки про суспільство – соціології. “Філософія життя” і феноменологія привели до становлення соціології повсякденності, яка вивчає процес життя в суспільстві.

Отже, щоб зрозуміти феномен суспільства, необхідно зрозуміти протиріччя людини як соціального “атому”, а також розібратися в характері закономірностей, які поєднують людей в єдине ціле, в “суспільний” організм. Виокремлюють три основних підходи щодо пояснення цих зв’язків та закономірностей, які, в свою чергу, мають різні варіанти та критерії, тому що людина, як єдність природного і психологічного, як практично діюча істота, що символізує себе в продуктах своєї діяльності, викликала ряд можливих філософських підходів до розуміння суспільства.

Філософський підхід “від природи до суспільства” становить основу натуралістичних концепцій суспільства. У них підкреслюється особлива, детермінуюча, специфіка суспільства, роль географічних (клімату, ресурсів корисних копалин, флори і фауни) і демографічних (населення) факторів, біології людини, що розглядається з позицій дарвінізму і генетики. Багато натуралістичних концепцій сьогодні становлять хіба що історичний інтерес. Розглянемо та згадаємо деякі з них:

1. Соціобіологія або соціологічний натуралізм (соціально-біологічний напрямок) має на меті благородне завдання синтезу природних і суспільних наук. Шляхи реалізації цього завдання пов’язуються із вивченням еволюційно-генетичних передумов поведінки людини. Вважається, що гени і культура еволюціонують разом, тобто спостерігається генно-культурна еволюція. Соціобіологи дивляться на суспільство очима біологів, вони хочуть побачити в соціальному біологічне. Але соціальне не є біологічним. Представники цієї течії розглядають спільноту живих істот з точки зору її функціонування, як соціальне тіло та діючий організм: спадковість, відбір, адаптація, боротьба за існування є основними категоріями цього способу мислення, що зближає соціологію та біологію. Ще з античних часів (Платон, Аристотель, Ф. Аквінський, Ж. Боден) використовували порівняння суспільства з органічним світом.

2. В основу психологізму (соціопсихологізму) покладено переконання, що в суспільному житті люди володіють лише тими властивостями, які випливають із законів природи людини і можуть бути до них зведені. Соціопсихологія конструює суспільство за образом і подобою індивіда, а сам індивід розглядається ізольовано від суспільних умов (наприклад, матеріального виробництва). До того ж психологія тісно пов’язує феномени, які вона вивчає, з філософією організму. Тому вона, як правило, шукає детермінанту психологічного у фізіологічному. Вважають, що вся соціальна дійсність психічно обумовлена і тому може бути зрозумілою лише з середини, з психіки.

3. Інстинктивізм, насамперед фрейдизм, виявився найбільш впливовим напрямом соціопсихології, значення якого і в наші дні велике. Він вбачає витоки соціального в інстинктах людини. Кількість інстинктів, як зазначають дослідники, складає від кількох до 15 тисяч. Для З. Фрейда головним є інстинкт життя – Ерос та інстинкт смерті – Танатос. За Фрейдом, боротьба цих інстинктів на фоні гіперсексуальності людини знаходяться в основі соціального буття. Релігія, мораль, соціальні почуття покликані послабити занадто інстинктивну агресивність людей. Соціально і морально несприятливі імпульси витісняються в несвідоме, звідки вони знову і знову прориваються, руйнуючи систему норм і заборон цивілізації, в “над Я” (“super Ego”).

Другий підхід отримав назву “ідеалістичний”. У ньому сутність зв’язків, які поєднують людей в єдине ціле, розглядається в комплексі тих або інших ідей, вірувань, міфів. Історія знала багато прикладів існування теократичних держав, де єдність забезпечувалася однією релігією. Багато тоталітарних режимів базувалися на єдиній державній ідеології, яка була основою суспільного устрою. Рупором цих ідей був релігійний лідер або “вождь” нації, народу, а історичні події (війни, реформи та ін.) залежали від його ідей та волі. У рамках цього підходу можна назвати таке розуміння історії як провіденціалізм, представники якого акцентували увагу на значенні прояву волі, провіденції, ролі Бога. Ці ідеї набули широкого поширення в епоху Середньовіччя (Августин Блаженний) та залишилися філософською основою багатьох напрямків – томізм, неотомізм. Наприклад, Гегель, хоч і з застереженнями, але допускав, що провіденція, Боже провидіння, керує світовими подіями.

Третій підхід щодо суспільного устрою пов’язаний з філософським аналізом відносин між людьми. У рамках цього підходу зупинимося на матеріалістичній концепції розуміння історії, суть якої складається об’єктивно, тобто незалежно від волі, свідомості людей та принципу соціального детермінізму, що акцентує увагу на ролі матеріального виробництва в розвитку суспільства, якому відводиться першочергове значення. Пов’язує людей у “соціальний організм” не воля людей чи загальний Бог, а виробничі сили та виробничі відносини, відозміни яких складають основу суспільно-економічної формації як етапів світової історії. Ці системоутворюючі фактори залежать, у свою чергу, від ряду природнокліматичних умов, засобів спілкування, мови, культури та інше. Але визначальним є суспільне буття людей, тобто своєрідна “соціальна матерія”, що виступає як “реальний процес” життя людей.

Матеріалістичне розуміння історії робить наголос на об’єктивності процесів, які відбуваються в суспільстві на принципах детермінізму, відповідно якому з певної форми матеріального виробництва “... витікає, по-перше, певна структура суспільства, по-друге, певне відношення людей до природи”.

Цивілізаційна теорія (або культурологічна) є антитезою формаційній. Зупинимося на теоріях класичних представників цивілізаційного напрямку у світовій філософії, таких як: М.Я. Данилевський, О. Шпенглер, А. Тойнбі. М.Я. Данилевський вперше розглянув проблему цивілізації як проблему множинності цивілізацій. Людське суспільство він розглядає як низку автономних, послідовних і співіснуючих соціальних організмів, які називає культурно-історичними типами, і лише на етапі зрілості –цивілізаціями (єгипетська, китайська, індійська, іранська, європейська, грецька, римська та ін.).

О. Шпенглер тлумачив цивілізацію не як зліт, а як омертвіння відповідної історичної культури. Таких культур вісім: китайська, вавилонська, єгипетська, антична, арабська, західна, культура майя та російська. Чому О. Шпенглер найдокладніше зупиняється на чотирьох культурах – індійській, античній, арабській та західноєвропейській?

В англійського філософа А. Тойнбі налічується більше тридцяти цивілізацій. Розвинутими він вважав двадцять одну, пізніше їх кількість зводить до тринадцяти. Збереглося, на його думку, лише шість цивілізацій: західна, візантійсько-ортодоксальна, російсько-ортодоксальна, арабська, індійська, далекосхідна.

Існують й інші міркування про суспільство. Популярним серед них стало вчення про ідеальні типи суспільства. Воно було започатковане німецьким філософом, соціологом та істориком Максом Вебером. У нього історичний процес не включається ні в систему формаційного аналізу, ні в яку іншу. Він не дотримується систематизації історії. Домінує одиничний факт, унікальна подія або процес. Вебер вважає, що зміна одних ідеальних типових понять іншими залежить не тільки від ситуації в системі культурних цінностей, а й від прогресу історичного знання. У нього матеріальні й духовні детермінанти суспільного розвитку є рівнозначними. Іншими словами, духовні чинники зумовлюють економіку не менше, ніж економіка розвиток духу. Але, незважаючи на рівноправність чинників, Вебер перевагу надає духовному чиннику.

Раціоналістичну позицію було використано для формування нової моделі соціуму – теорії соціальної системи, засновником якої став американський філософ Т. Парсонс. Він розглядав суспільство як своєрідну систему координат дії, де основними елементами є такі: соціальна система, система культури та система особистості. Характер суспільних відносин залежить від соціальних взаємозв’язків індивідів та соціальних систем. Зверніть увагу, що в теорії Парсонса система культури впроваджується в систему особистості засобом соціалізації особистості. Це поняття має опорне значення. Система суспільних відносин, за Парсонсом, зводиться до особистих стосунків між людьми, які трактуютьсяяк психологічні. Тому соціальна система суспільства психологізується і розглядається як незалежна від історичних, матеріальних, соціальних та соціально-політичних умов.

Аналіз розглянутих теорій про суспільство свідчить, що воно є надзвичайно складним і суперечливим предметом пізнання. Вивчати суспільство потрібно як цілісну систему, з усіх боків.

Теорії соціальних інститутів. Власне, поняття “соціальний інститут” застосовували класики соціальної думки О. Конт і Г. Спенсер. Особливо активно впроваджував цей термін у науковий обіг Спенсер, хоча чіткого його визначення він так і не дав. Соціальні інститути у нього подібні до органів суспільного суперорганізму, які (органи) уможливлюють спільне життя і співпрацю людей. Це будь-які надорганічні форми діяльності, в яких пристосовується і призвичаюється до взаємодії з іншими людьми несоціальна за своєю природою людина. Сукупність інститутів і мережа функціональних зв’язків між ними, які визначають основні канали співпраці між людьми, характеризують будову, базову організацію суспільства.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: