Главная | Случайная
Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Розвиток української драматургії другої половини XIX ст

Постійні переслідування українства не сприяли розвитку драматургії, адже, крім аматорських театральних труп, упродовж багатьох десятиріч Україна не мала професійного національного театру. Певне пожвавлення в розвитку сценічного мігетецтва розпочинається з кінця 50-х років XIX ст., коли в різних регіонах України у Немирові, Кам’янці-Подільському, Чернігові, Єлисаветграді, Кременчуці, Києві, Одесі аматорські трупи починають виставляти п’єси українських драматургів.

Оскільки репертуар був обмеженим, самі театральні діячі змушені були братися за перо, щоб поповнити його п’єсами на українські теми. Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий пишуть чимало оригінальних драм, комедій, водевілів, історичних п’єс.З ініціативи М. Кропивницького та М. Садовського наприкінці 1881 р. в Кременчуці, Харкові, Полтаві, Києві акторами російської трупи Григорія Ашкаренка було з успіхом поставлено кілька українських драм.1881 р. (1882 р. – за деякими джерелами) рік утворення першої української професійної трупи (засновник – Марко Кропивницький, м. Єлисаветград), яка ставила своїм завданням створення на сцені реалістичних образів. Типовою рисою театральних вистав цієї доби також був побутовий реалізм, але більш поглиблений. До складу трупи ввійшли три брати Тобілевичі Микола Садовський (театральний псевдонім від дівочого прізвища матері), Іван Карпенко-Карий (від імені батька та прізвища улюбленого героя з Шевченкової драми «Назар Стодоля»), Панас Саксаганський (від назви місцевої річки Саксагань), а також їхня сестра Марія Садовська-Барілотті, Марія Заньковецька (стала дружиною Миколи), Софія Тобілевич (дружина Івана після смерті Надії Тарковської), Олександра Вірина. Багато зусиль для матеріального зміцнення трупи, організації оркестру доклав М, Старицький.Українському професійному театру довелось зіткнутися Із значними труднощами: продовжував діяти Емський указ 1876 р., за яким заборонялися сценічні вистави українською мовою, друкування текстів до музичних нот;Заборонялося порушувати проблеми соціального характеру, відображати національно-визвольний рух народу;Заборонялося інсценування п’єс іноземних авторів; тяжке матеріальне становище.Театр другої половини XIX ст. прийнято називати «театром корифеїв». (У давньогрецькій трагедії корифеєм називали керівника хору або заспівувача, що вів за собою інших співаків.) V Сучасному розумінні «корифеєм» називають людину, яка є видатним діячем у певній сфері мистецтва.

17 ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРОЦЕС 70-90-х років XIX століттяУпродовж XIX ст. нові суспільні реформи привертали до себе увагу населення Європи, і України зокрема. Паралельно з цим розвивався менш помітний, проте глибокий процес промислової революції. Втім на Україні індустріалізація спочатку відбувалася повільно, й величезна більшість її населення лишалася такою, якою вона була впродовж тисячоліть, — хліборобами. Але, нарешті розвинувшись наприкінці XIX століття в деяких регіонах України, індустріалізація почала швидко набирати широкого розвитку. Внаслідок цього несподівано виник конфлікт між модернізованим містом (пролетаріатом і машинами) та традиційним селом (селянином і ручною працею). Суперечності, що виникали з цього протистояння, формували плин української історії впродовж не одного десятиліття XIX століття.
Хоч скасування кріпаччини у 1861 р. звільнило від поміщиків селян Російської імперії, у складі якої була Україна, воно не покращило їхнього економічного становища. Крім обтяжливих виплат за свої мізерні наділи, селяни були змушені платити подушний податок, а також безліч непрямих податків: на цукор, чай, тютюн, бавовну, вироби з металу і т. ін. Під кінець XIX століття урядова комісія доповідала, що з урахуванням компенсації за землю селяни сплачували у 10 разів більше податків, ніж дворяни. Селяни, як правило, опинялись у боргах і за надзвичайно низьку платню часто наймалися на роботу до своїх колишніх поміщиків чи багатих селян.
Більшість селян не могла дозволити собі купити ні додаткової землі для прирощення наділів, ні сучасного реманенту (вже не кажучи про машини) для підвищення продуктивності. Близько половини українських селян не мали навіть коней. Відсутність достатньої кількості грошей ослаблювала внутрішній ринок України й перешкоджала розвиткові торгівлі, промисловості та міст. У другій половині XIX століття. Російська імперія, як і більшість країн Європи, переживала демографічний вибух. Оскільки більшість українців мешкала на селі, демографічне зростання найяскравіше відчувалося саме тут.
Наслідки цих проблем — перенаселення й нестачі землі — незабаром позначились підвищенням цін на землю. Іншим наслідком перенаселеності стало безробіття. Українці у величезній масі своїй були безробітними або не повністю зайнятими, практично ведучи напівголодне існування.
Пошук землі призводить селян до еміграції. Але на відміну від західних українців, яким у пошуках землі та роботи доводилося пливти за океан, східним українцям не треба було виїжджати за межі Російської імперії. Вони могли суходолом дістатися незайманих земель російського Далекого Сходу, особливо в басейні Амуру, у Приморському краї.
Наприкінці XIX століття, після спорудження Транссибірської залізниці, на Схід переселилося близько 1,6 млн українців. Суворі умови змусили багатьох повернутися додому. І все ж, незважаючи на це, у 1914 р. на Далекому Сході постійно проживало близько 2 млн українців, До того ж на Схід у пошуках земель переселилося вдвоє більше українців, ніж росіян.
Попри загальне безпросвітне становище селян деякі з них хазяйнували краще за інших. Наслідок цього — майнове розшарування між селянами — став помітнішим після реформи. Українське селянство згодом стало складатися з відносно багатших, яких називали куркулями, господарів середнього достатку (середняків) та бідних селян (бідняків).
Завдяки поєднанню потужної праці, ініціативності, землеробського таланту з експлуатацією односельців, близько 15-20 % селян удалося збільшити наділи й накопичити деякі багатства. І хоч куркулі й справді експлуатували бідніших земляків, а ті часто їх ненавиділи! заздрили їм, куркулі вважали себе й продовжували лишатися в очах інших селянами, які не мали жодного стосунку до міщан чи дворян. Середня верства селян була відносно великою і складала близько 30 % сільського населення. Середнякові звичайно вистачало землі на те, щоб прогодувати родину. До того ж середняки часто мали кілька коней та кілька голів худоби. Дуже рідко вони могли купити собі якусь сільськогосподарську техніку.
Але куди численнішими були бідняки, які наймалися до багатших селян та поміщиків чи вирушали на пошуки сезонної праці.
Дворянство також стрімко занепадало в період після 1861 р. Причина цього крилася головним чином у тому, що поміщики не вміли перетворювати свої маєтки на прибуткові комерційні підприємства. Замість того щоб вкладати гроші в техніку, вони витрачали їх на розгульне життя.
Доля дворянства свідчила про те, що традиційна еліта на Україні, як і в усій імперії, поступово відходила у небуття.
Як не парадоксально, хоч українське село терпіло від застою і занепаду, його роль як «європейської житниці» продовжувала зростати. Це відбувалося завдяки тому, що невеликому прошарку дворянства разом із підприємцями з інших класів удалося, всупереч загальним тенденціям, перетворити свої маєтки на великі агропідприємства, що постачали продукти на імперський та закордонний ринки.
Проте не пшениця була головною товарною культурою на Україні. Цю функцію виконували буряки — основна сировина для виробництва цукру для імперії та великої частини Європи. Цінною товарною культурою на Лівобережжі був тютюн, який покривав
50 % усього виробництва в імперії. З огляду на такий вирішальний вклад в економіку імперії не дивно, що Україну вважали її невіддільною частиною.
Зі скасуванням кріпацтва нарешті відкрився шлях до модернізації та індустріалізації господарства. На цей шлях уже стали кілька країн Європи та Америки, але досвід Російської імперії був унікальним. Насамперед, держава взяла на себе набагато більшу
роль у започаткуванні та здійсненні індустріалізації Росії й України, ніж це було на Заході. Внутрішній ринок Російської імперії був надто слабким; буржуазії, з якої, як правило, виходили капіталісти-підприємці, практично не існувало, а приватного капіталу не вистачало, щоб без підтримки уряду дати поштовх розвиткові великої промисловості. По-друге, коли імперія почала індустріалізацію, спираючись на допомогу капіталу й поради спеціалістів, темпи розвитку були надзвичайно швидкими, особливо на Україні 1890-х років, коли за кілька років виникли цілі галузі промисловості. Нарешті, економічна модернізація імперії перебігала дуже нерівномірно. На зламі століть звичайною картиною на Україні були найбільші й найсучасніші в Європі фабрики, копальні та металургійні заводи, оточені селами, де люди все ще впрягалися у плуг, ледве животіючи на своїй землі, як і століття тому. Подібно до інших країн, одним із перших провісників модернізації стала залізниця.
У період 1870-1900 pp. дуже швидко зросли нові II промислові центри імперії на південному сході України — Донецький басейн і Кривий Ріг. Донбас давав майже 70 % усього вугілля імперії. Із зростанням кількості шахт зростало й число робітників. Цю галузь контролювали французькі і бельгійські інвестори, які вклали мільйони карбованців у розвиток шахт. Ці товариства утворили синдикати, що фактично заволоділи монополією на видобуток і продаж вугілля. Цим пояснюються, що капіталізм з'явився 1 на Україні у цілком розвиненій формі.
У 1880-х роках розвиток металургії, зосередженої в районі Кривого Рога, був ще більш вражаючим, ніж і вугільної промисловості. На зламі століть єдиними на Україні галузями, що зробили в цьому відчутний крок, були, цілком природно, заводи сільськогосподарських машин і меншою мірою -— локомотивів. За величезною більшістю готових продуктів Україна залежала від Росії. Так, у 1913 р. на Україну припадало 70 % усього видобутку сировини імперії та лише 15 % її потужностей у виробництві готових товарів. Внаслідок цього російські виробники готових товарів мали більші прибутки, ніж кампанії з видобутку вугілля та залізної руди на Україні, капітал же накопичувався на російській Півночі, а не на українському Півдні. Так економіку України позбавляли потенційних прибутків і змушували слугувати інтересам російського центру імперії.
Між 1870 та 1900 pp. різко зросли темпи розбудови міст. У1900 р. на Україні виділялося чотири великих центри: Одеса, Київ, Харків і Катеринослав.
Цьому зростанню сприяли розвиток промисловості й торгівлі та будівництво залізниць. Із розвитком великих міст стали занепадати менші, й на зламі століть міське населення зосереджувалося переважно у великих центрах. Разом із населенням міст множилося число сільських мешканців. У 1900 р. лише 13 % усього населення України було міським.
Прискорення економічного розвитку сприяло появі нового й ще відносно нечисленного класу — пролетаріату. На відміну від селян пролетарі (або ж промислові робітники) не мали засобів виробництва. Вони продавали не свої вироби, а власну робочу силу. Справжніми пролетарями фактично були робітники важкої промисловості, тобто шахтарі Донбасу та гірники Кривого Рога. Однак промислові робітники все ще складали лише 7 % робочої сили, а пролетаріат лишався у селянському морі невеликою меншістю.
Умови праці в промисловості України, як і в усій Російській імперії, були, за європейськими стандартами, просто жахливими. Робочий день тривав по 10-15 годин. Технічної безпеки чи медичного обслуговування практично не існувало. А платня (що майже цілком витрачалася на їжу та злиденне житло) середнього робітника на У країні становила лише малу частку того, що отримував його європейський колега. Не дивно, що дедалі частішими ставали страйки та інші сутички між робітниками і підприємцями.
Великі зрушення відбулися і в середовищі інтелігенції. У 1897 р. в Російській імперії налічувалося близько 24 тис. осіб, що мали вищу освіту. Змінилося також соціальне походження інтелігенції. На початку століття величезну її більшість становили дворяни. Але у 1900 р. 75-80 % складали сини міщан, священиків і різночинців. Проте вихідці з селян і робітників усе ще рідко траплялися в університетах, в основному через брак належної підготовки.
Із 127 тисяч осіб, зайнятих «розумовою працею», українці становили третину. А у 1917 р. лише 11 % студентів Київського університету були українцями за походженням. Вражала відсутність українців у містах. На зламі століть вони складали менше третини всього міського населення; решта припадала на росіян та євреїв. Як правило, що більшим було місто, то менше мешкало в ньому українців. У Києві в 1874 р. українську мову вважали рідною 60 % населення, у 1897 р. цей показник зменшився до 22 %, а в 1917 р. — до 16 %.
Осередками культури, а відтак і домівкою для більшості інтелігенції, стали міста. Оскільки неукраїнські мешканці міст мали найкращий доступ до освіти й можливості здобути фахову підготовку, то вони переважали серед інтелігенції на Україні. Представники власне української інтелігенції переважно мешкали на селі чи в невеликих містах, де працювали в земствах лікарями, агрономами, статистами, сільськими вчителями. Серед інтелектуальної еліти, що зосереджувалася в університетах та видавництвах великих міст, українці траплялися нечасто.
Оскільки міста й містечка були центрами імперської адміністрації, у них, як правило, переважали росіяни, їхня мова й культура. Водночас корінне українське населення або асимілювалося, або в деяких випадках витіснялося. Коли розпочалися промислове зростання та урбанізація, українці виявилися неготовими взяти в них участь.
Навіть Українська православна церква, потрапивши в залежність від уряду, теж не могла відстоювати інтереси національної культури. Оборонцем національних інтересів виступила лише греко-католицька церква, але й тут консерватизм церковних кіл позначався на культурному поступі.
Колоніальний стан України, політика царського уряду, спрямована на асиміляцію українців, знищення останніх особливостей національного життя, призвели до руйнування культурної еліти нації. Національне питання й національні відносини в Україні загострювалися також тим, що тут трудящі, крім експлуатації й гніту царських урядовців, українських та російських поміщиків і буржуазії, зазнавали визиску й гноблення польських поміщиків (головним чином на Правобережжі), а з розвитком капіталізму й іноземних капіталістів — французьких, бельгійських, англійських, німецьких та ін.
Посилювалося національне гноблення, переслідувалася українська культура, мова, освіта, література, преса. Заборонялося дітям у школах навчатися рідною мовою. Сіялося недовір'я і ворожнеча між різними народами, що інколи призводило навіть до кривавих сутичок.
У XIX столітті Україна як політичний організм із самостійним внутрішнім життям перестала існувати, будучи остаточно прибраною до рук Росією. Усі особливості місцевого укладу, що відповідали народному характерові й становили кращий набуток національної культури — такі, як організація народної освіти, своєрідний устрій церковно-релігійного життя, — поступилися місцем загальноросійському порядкові, який тримався на трьох китах: централізмі, абсолютизмі, бюрократизмі. Боротьба за політичні інтереси старої України закінчилась за відсутністю об'єкта цієї боротьби.
Урядова політика цього періоду прагнула певної мети — досягти остаточного злиття українців з панівною народністю і знищити шкідливе для останньої усвідомлення своєї національної особливості в українському населенні.
Проте національне життя на Україні не зникло: воно в цей час почало відроджуватись у нових формах, відповідно до нових умов. Завдяки зверненню українських письменників до живої народної мови набула значного розвитку і зробилась могутнім фактором національного українського руху оновлена література, близька широким масам українського населення.
Розвиток капіталізму, пролетаризація селянства, яке заповнювало міста, зумовлювали появу нового типу спролетаризованого селянина та нові суспільні умови його життя в місті. Одним словом, нові умови вимагали появи нових видів і жанрів, які б могли глибше й достеменніше охопити усю складність і розмаїття проявів тогочасного життя.
Місію творення нової культури взяла на себе українська інтелігенція.
У другій половині XIX століття в українському національному русі йшло розроблення проблем самобутності української мови й українського народу, спростування великодержавницьких теорій про їх національну меншовартість.
Важливе значення в національному русі в Україні мала діяльність громад-гуртків, до яких належали студенти, викладачі вищих навчальних закладів, учителі, письменники, урядовці, ліберально настроєні поміщики та інші представники інтелігенції. Перша громада виникла в Києві ще в 1859 р.
Члени громад вважали своїм покликанням і обов'язком ведення культурно-освітньої роботи, розгортання культурницької діяльності. Вони брали участь у створенні освітніх гуртків і недільних шкіл для неписьменних, працювали там учителями, готували і видавали підручники та популярні книжечки, зокрема українською мовою.
Видання міністром внутрішніх справ Валуєвим 18 липня 1863 року циркуляру про заборону української мови фактично наклало заборону на видання українською мовою книг «як духовного змісту, так і навчальних посібників і взагалі призначених для початкового читання народу». Дозволялося публікувати українською мовою лише твори «красного письменства», але цензура, щоб догодити міністрові, не пропускала й художньої літератури.
На початку 70-х pp. цензурні утиски дещо зменшилися, поновили свою роботу громади. їх члени, збираючись переважно на квартирах, обговорювали різні питання національного руху, а також проводили роботу зі складання словника української мови, збирання фольклору, різних етнографічних та статистичних матеріалів, видавали книги українською мовою, перекладали українською мовою твори російських письменників, створювали освітні гуртки, тобто, як і раніше, займалися культурно-освітньою діяльністю.
У1873 р. членам Київської громади для розширення наукової діяльності вдалося добитися відкриття в Києві Південно-Західного відділу Російського географічного товариства.
У середині і другій половині 70-х pp. під впливом розгортання революційної боротьби почали з'являтися молодіжні гуртки — молоді громади. До них входили здебільшого радикально настроєні студенти, гімназисти, вчителі, семінаристи.
Одночасно з тим, що молоді громадівці, переодягнені в простий одяг, йшли в села вивчати мову й звичаї селян, розповсюджувати серед них популярні книжечки, працювати вчителями, частина з них вважала необхідним вести більш рішучу, революційну діяльність і йшла на зближення з революційними народниками. Найбільш революційно настроєні члени молодих громад переходили в народницькі гуртки і, отже, вливалися до загальноросійського народницького руху.

 

<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
Согласие на обработку персональных данных. (фамилия, имя, отчество (при наличии) обучающегося) | ПО ТОРГОВЫМ АСПЕКТАМ ПРАВ ИНТЕЛЛЕКТУАЛЬНОЙ СОБСТВЕННОСТИ

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2019 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных