Що тут можна порекомендувати батькам?

Якщо дитина — єдина в сім'ї, часто хворіє, відчуває страхи, то її вход­ження в дитячий садок повинне бути поступовим. Спочатку її потрібно привести в групу, познайомити з вихователем та іншими дітьми, подиви­тися разом іграшки, викликати інтерес до нового оточення і повернутися додому. Потім декілька днів можна приводити дитину в садок і забирати до початку денного сну. Залежно від поведінки дитини час перебування потрібно поступово збільшувати. Вдома бажано більше грати з малюком у рухливі емоційні ігри, оскільки в дитячому садку дитина відчуває себе скуто, напружено, а якщо не розрядити це напруження, то воно може стати причиною неврозу.

Оптимальним для швидкого й успішного звикання дитини до дитячого садка вважається трирічний вік. На цей період припадає криза раннього дитинства, що іменується психологами кризою трьох років. Діти, прагнучи затвердити своє «Я», тяжіють до самостійності. Під час виходу з кризи дитсадівський режим може сприятливо вплинути на становлення особистості дитини та її адаптацію до нового соціального середовища.

Період з чотирьох до п'яти - шести років найменш сприятливий: розвиток дитини відносно стабілізується, і різка зміна способу життя може призвести до несприятливих наслідків. Дитина, як стверджують психологи, сприймає атмосферу дитсадівської спільноти як насильство над особистістю, втрату власної індивідуальності.

На кожних сто дітей припадає два-три випадки тривалої і повної дезадаптації дітей до умов дитячого садка. Як правило, це єдині діти в сім’і або малюки, що просиділи тривалий час удома з мамою або бабусею.

Адже буває і так, що дітей доводиться перші декілька місяців водити лише на півдня, у групі вони не можуть ані їсти, а ні спати, ані грати. А вранці в роздягальні розігруються цілі трагедії: «Матусю, не йди, матусю, забери мене раніше». Можливо, така поведінка дитини свідчить про якість проблеми в спілкуванні. Але буває і так, що деки мами мало не культивують таке слізне прощання, - їм це додає гордості за своє батьківське призначення! Хоча психологічно набагато правильніше, якщо дитина просто говорить батькам: «ну, до побачення», - біжить до дітей, що вже скупчилися довкола якоїсь іграшки. До речи, додому така дитина йде також не з істерикою («нарешті за мною прийшли»), а із задоволенням розповідаючи, про що дізналась, що побачила за цей день. Як тут не пригадати стару приказку для дорослих про те, що таке щастя: щастя – це коли вранці хочеться йти на роботу, а увечері – додому.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: