Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Тема 7. Розвиток педагогічної думки на Україні в ХІХ ст.




Педагогічні ідеї О.Духновича, М.Костомарова, М.Драгоманова, Т.Шевченка, Б.Грінченка, І.Франка, Л.Українки.

 

ПЛАН

1. Педагогічні погляди О.В.Духновича.

2. Перший вітчизняний підручник з педагогіки - "Народная педагогія" (1857р.) О.В.Духновича.

3. Внесок О.Духновича в теорію і практику початкового навчання

4. Просвітницька діяльність і педагогічні ідеї М.Костомарова, М.Драгоманова, Б.Грінченка.

5. М.Драгоманов про необхідність формування в молоді національної самосвідомості.

6. Педагогічна діяльність, гуманістична педагогіка Б.Грінченка.

7. Патріотична спрямованість підручників, посібників для школи Б.Грінченка.

8. Боротьба Т.Шевченка за навчання й виховання рідною мовою.

9. Т.Шевченко про пріоритетність родинного виховання, національних традицій і звичаїв у розвитку дітей. Просвітницька діяльність Т.Шевченка. Написання "Українського букваря" /186І р./.

10. Світогляд 1.Франка, його просвітницька та освітньо-педагогічна діяльність. Боротьба І.Франка за демократизацію школи, обґрунтування її національного характеру.

11. І.Франко про шкільні підручники, виховне значення дитячої літератури.

12. Просвітницька діяльність Л.Українки. Вимоги до народних учителів у педагогічній спадщині Л.Українки.

 

 

Література.

1. Педагогічні ідеї О.В.Духновича/ У кн.: Істрія педагогіки/За ред. М.С.Гриценка.- К., 1993

2. Іванов Р.П. Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та України, - К., 1971.

3. Москаленко Н.В. Розвиток навчальних закладів у ХІХ ст. та система управління ними// Педагогіка і психологія – 1994 – № 4 – С. 140-146.

4. Пінчук Л.М. – Костомаров М.І, - К., 1992 – 232.

5. Федченко П.М. Михайло Драгоманов. – К.,1991.

 

З початком XIX століття традиційні школи зникають. Ріст кріпацтва спричинив зникнення сільських шкіл. Російський уряд намагається заводити свої урядові школи з одноманітною організацією, однаковими програмами та вимогами в напрямі русифікації українців. Та його заходи не мали особливого успіху. Під тиском передової громадської думки царський уряд Олександра І проводить реформування системи освіти в Росії за західноєвропейським зразком, запозичивши систему освіти періоду французької революції. Оперуючи зовні просвітительськими ідеями, а насправді перекручуючи їх, царські урядовці прийняттям Статуту 1804 року знешкоджують ці ідеї, пристосувавши їх до своїх потреб.

Статут навчальних закладів передбачив, що державна система освіти має будуватись " відповідно до обов'язків і користі кожного стану". Основними типами навчальних закладів були визначені: церковнопарафіяльні школи (І рік навчання): повітові (2 роки навчання); гімназії (4 роки навчання); ліцеї; університети.

Поряд з ними існували духовні семінарії та духовні училища. Тобто, відзначається виразний "становий" характер освіти: у гімназіях вчилися діти дворянські. в семінаріях - діти духовенства, в повітових - діти міщан.

Існували ще так звані прихідські (початкові) школи, призначені для елементарної освіти селянства. Виникали вони поволі та в обмеженій кількості.

В однорічних початкових школах діти навчалися читати, писати, виконувати перші дії, обов'язковим було вивчення Закону Божого. На утримання цих шкіл уряд коштів не виділяв. Тому в і 1820-х роках у деяких місцевостях, як, наприклад, Київщині, виникають ланкастерські школи. При наявності від 60 до 120 учнів і одного вчителя доводилось вдаватись до системи взаємного навчання.

Другим ступенем у системі початкових шкіл були повітові (2 роки навчання). Кількість навчальних дисциплін була збільшена: арифметика, геометрія, загальна фізика, технологія, природнича історія, географія, російська, польська, німецька, французька мови, креслення, малювання, катехізис. Діти отримували необхідні знання відповідно до їх стану та рівня промисловості, а також такі, які б дали їм змогу навчатись у гімназіях.

Випускники гімназій могли продовжити навчання в університетах, які включали такі факультети: морально-політичний, фізико-математичний, медичний, філологічний, юридичний тощо.

17 січня 1805 року було відкрито університет у Харкові, який складався з 4-х факультетів. В 1811 р. зі складу університету виділився педагогічний інститут, що став своєрідною базою для підготовки кадрів викладачів перш за все для самого університету, а згодом - кузнею учительських кадрів для України.

 

ПЕДАГОГІЧНІ ПОГЛЯДИ О.В.ДУХНОВИЧА

Найбільш визначним представником культурно-освітнього руху на Закарпатті був Олександр Васильович Духнович. Він народився в селі Тополя на Пряшівщині в сім’ї священника. Після закінчення Ужгородської гімназії і духовної семінарії працював домашнім вчителем, викладав російську мову в семінарії.

Олександр Васильович став автором першого на Закарпатті народного букваря - "Книжниці читальної для початківців" (1847), підручників для початкової школи з географії та історії (1831р.), російської мови (1853), а також "Народної педагогії на користь училищ та вчителів сільських (1857р.), яка була першим систематизованим підручником педагогіки для народних вчителів не лише Закарпаття, а й інших регіонів Західної України.

Виходячи з реальних умов, О.Духнович пропонує в кожному селі обирати "шкільного куратора", який би збирав кошти на шкільний будинок, оплату вчителів та створення шкільного фонду для забезпечення сиріт і дітей незаможних батьків навчальними посібниками і приладдям.

В 30-40-х роках О.Духнович розпочав на Закарпатті свою діяльність - літературну та педагогічну. Виступав за народність виховання. Сутність виховання, вважав педагог. - зберігати і вдосконалювати дані від природи "сили людські тілесні та духовні".

Виступав за народність навчання, за навчання на рідній мові. відіграв велику роль у відкритті більше 70 шкіл. Науку і просвіту розглядав як "єдиний засіб і шлях до майбутнього щастя народу". О.Духнович показав, що праця - найважливіший фактор становлення особистості. Сформулював ідею поєднання навчання з сільськогосподарською працею. Діяльність Олександра Васильовича Духновича сприяла потягу українського населення до освіти і знань. Незважаючи на утопічний характер поглядів на шляхи національно-культурного відродження закарпатських українців.

Виходячи з принципу природовідповідності О.Духнович вимагав врахування вікових та індивідуальних особливостей вихованців. Ця вимога була основою його дидактичних поглядів.

На принципі природовідповідності ґрунтуються думки Олександра Васильовича про рівномірний розвиток фізичних та інтелектуальних сил дитини. Цьому принципу підпорядковувався і зміст розумового, морального, фізичного та трудового виховання. Велику увагу Олександр Васильович Духнович приділяв розробці дидактичних проблем. На перше місце він поставив наочність, потреба в якій, на його думку випливає з конкретності мислення дитини. Для того, щоб дитина не зневірилась у власних силах, щоб не гальмувався її розвиток, слід на його думку, дотримуватись принципу доступності і посильності у навчанні.

Щоб діти свідомо засвоювали знання, потрібно, розвивати їхню пізнавальну активність. Цікаві думки висловлював педагог щодо забезпечення ґрунтовності і міцності знань, питань морального виховання.

Одне з провідних місць у процесі виховання О.В.Духнович відводив праці, а також заохоченню і покаранню, до яких радив вдаватися дуже обережно.

Вирішальну роль у формуванні людської особистості відводив вчителеві. "Хто дав тобі виховання, той більше тобі дав, ніж той, хто дав тобі життя". Сімейне виховання О.Духнович розглядав як природній обов’язок батьків. О.В.Духнович вважав вчителя тією особою, яка ростить і формує патріота свого народу і краю. Тому вчитель, на його думку, має у дітях, “народолюбіє возбудити" і в серцях їхніх закріпляти любов до своєї народності. Для цього треба використовувати всі засоби: поетичне слово, історичні твори і бувальщину, народну пісню, що збуджує любов до рідного краю тощо.

Учителів О.В.Духнович називає просвітителями народу, його сіллю. Діяльністю вчителя має бути знищено зло і процвітати доброчинність. На думку педагога не кожна людина може бути наставником. Ним є той, хто має природні нахили, добре знання предметів та навчання дітей. В "Народной педагогии в пользу училищ й учителей сельских" О.В.Духнович виставляє такі вимоги до вчителя:

...Наставник повинен бути обдарованим особливими якостями, і між ними такими:

1. Той, хто бажає вчити, повинен мати справжнє покликання до цієї служби.

2. Повинен мати добрі і правильні знання і відомості з того предмета, який хоче викладати іншим.

3. Повинен мати чистий і непорочний норов і процвітати доброчесностями.

4. Повинен бути від природи лагідним, поважним, з повним-характером муж.

5. Повинен учнів своїх любити і їхню любов також для себе заслужити.

6. Від природи треба йому володіти легким, зрозумілим способом викладання.

7. Повинен мати потрібні засоби для навчання і наставляння.

8. Повинен добрий порядок поважати.

Хто цих властивостей від природи дарованих не має, той не принесе у педагогічній сфері ніякої користі, і краще йому відмовитися від цієї служби, ніж коли-небудь, жахливо відповідати за недоліки і бути навіки покараним.

Діяльність О.Духновича була спрямована на те, щоб не тільки діти міста, а й сільські діти, незалежно від свого матеріального становища, мали змогу опанувати науку.

О.Духнович не тільки сприйняв передові педагогічні ідеї свого часу, але й творчо розвинув їх на принципах народності. демократизму та гуманізму. Йому належить достойне місце у вітчизняній історії педагогіки.

В передмові до батьків автор "Народна педагогія О.В.Духнович говорить що щастя людини залежить від народження, але більше від морального виховання.

"Дай сину твоєму здоровий розум, добру вдачу, дай йому науку, здібність працелюбність, добре серце, дай йому добру волю... дав йому майже все".

Методи та правила виховання О.Духнович поділяє на загальні та спеціальні ("приватні"). Загальні подають загальні правила, закони. Приватні вказують, як треба вчинити в особливих випадках. Педагогія - мистецтво мистецтв. Педагог перевищує всіх митців.

Одна з найпотрібніших якостей вчителя —добра вдача.

Учнів в школі можна поділити на три частини:

1) найбільша частина - середнього рівня розвитку;

2) учні з високим інтелектом;

3) учні із слабким розумом.

Найбільше треба звертатись до середніх, але і не залишати інших. Сильним - давати додаткові завдання. Слабких - заохочувати, щоб вчились, як зможуть.

Вчитель повинен спрямовувати природні нахили дітей пустувати, штовхатися, бігати. Повинен звертати увагу на вдачу учнів. Давати їм духовні та тілесні вправи.

Духовні - добре і правильно думати розмірковувати, памятати, відчувати, тому що доброта не народжується з людиною, вона приходить через старанність до доброго, корисного правомислення.

Під час тілесних вправ звертати увагу на вік і фізичний розвиток учнів, їх нахили. Щоб діти ніколи не були без роботи, тому що з цього - лінощі та інші погані риси.

Покарання - словом порадою, але не бити дитину. Похвала і любов заохочують на добро, відвертають від зла. Осуд та фізичні покарання роблять дітей жорстокими та відвертають від праці.

 

 

ЕТНОГРАФІЧНІ РОЗВІДКИ М.І.КОСТОМАРОВА

Микола Іванович Костомаров народився 4 (16) травня 1817 року в селі Юрасівці Острогозького повіту колишньої Воронезької губернії у родині російського поміщика і українки-кріпачки.

У 1833 році шістнадцятирічний Костомаров вступив до Харківського університету. Під враженням від лекцій професора Луніна історія стала його улюбленим предметом. Особливо його зацікавило таке питання: "Чому це в усіх історіях оповідають про видатних державних діячів, іноді про закони та установи, але нібито нехтують життям народної маси?".

По закінченні університету в 1837 році молодий М.Костомаров розпочав вивчення українського фольклору. В ту добу фольклористика і етнографія майже ототожнювалась.

Перечитавши усе, що тільки було надруковано з фольклору та етнографії, дослідник прагнув ближче познайомитися з самим народом - не з книг, а з живої розмови, з живого спілкування з простими людьми, з масами. "З цією метою я почав робити - розповідає М.Костомаров, - етнографічні екскурсії з Харкова по сусідніх селах по шинках, які у той час були справжніми народними клубами. Я слухав мову і бесіди. занотовував слова і вирази. втручався в розмови розпитував про народне життя-буття, записував подані мені відомості і примушував себе співати пісень!".

Так, подорожуючи з свого мастку до Харкова, М.Костомаров по дорозі заводив серед селян знайомства і за їх допомогою записував безліч пісень і різних відомостей про народні обряди і звичаї. Отже. в особі молодого вченого тісно поєднувалися фольклорист і етнограф, дослідник народних пісень і народного побуту. Після невдачі з першою магістерською дисертацією М.Костомаров не припинив своєї наукової діяльності, зокрема, як дослідник та збирач народної творчості. Навпаки, для другої магістерської дисертації він обрав ще більш незвичайну і сміливу на той час тему: "Об историческом значений русской народной поезии". Дисертація М.Костомарова, як показує сама її назва, є спробою використати народні пісні як найважливіше джерело для вивчення історії народу.

Вивченню народної поетики, зокрема, символіки, вчений надавав великого значення. Ще восени 1842 року він пише дисертацію, в якій описує символіку, яка, на його думку, пояснює характер, погляди, поведінку народу.

У 1844 році М.Костомаров деякий час проживав на Волині. викладав історію в гімназії міста Рівне. Маючи на меті вивчати народні пісні й звичаї в історичних піснях України, він записав там багато пісень. Зокрема, він записує ряд антикріпосницьких пісень про славного народного героя, керівника збройної боротьбі селян проти кріпосників на Поділлі - Устима Кармелюка.

В 1846 р. обирається ад'юнкт-професором Київського університету по кафедрі російської історії.

У "Книзі буття українського народу" Костомаров стверджує: “Народна освіта - всьому голова, всьому основа". В цій праці він виклав свою освітню програму, в якій метою піднесення культури українців на перший план ставиться справ народної освіти, з допомогою якої здійснюється "ознакомление народа плодами образованности".

Елементарна народна освіта мусить подаватися рідною мовою, для якого не повинно бути ніяких обмежень у порівнянні з російською. Вченого непокоїв примітивний рівень освіти народних шкіл і він викладає реалістичну програму початкового навчання: "Треба обмежитись елементарним викладом науково знаття, необхідного для першої освіти Тому на теперішній час, крім букварів, народові потрібні: коротка біблійна церковна історія, катехізис, уривки з повчань учителів церкви з житії улюблених народом святих і пояснення богослужіння.

Крім духовної освіти Костомаров наполягав на оволодінні учнями рідної мови, граматики, розширення знань з природознавства, основ народного життя, становища народу у державі і його юридичні права тощо.

М.І.Костомаров обстоює самостійність української мови і її обов’язкове вивчення як предмету у народній школі. Він детально аналізує фонетичні І граматичні особливості української мови, показує її відмінність від великоруської та польської.

Творчість М.І.Костомарова можна вважати справжнім подвигом. беручи до уваги тяжкі умови його діяльності. Він першим в українській науці ототожнив історію людства з історією самого народу.

 

ІДЕЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ВИХОВАННЯ М.ДРАГОМАНОВА

Михайло Драгоманов належить до тих діячів, що увійшли в нашу історію як духовні натхненники українського національного, соціально-політичного та культурного відродження. Чільне місце в його спадщині займають праці, в яких безпосередньо або певною мірою розглядається розвиток української освіти, школи, культури та їх взаємодія на різних етапах національно-політичного життя українців.

Михайло Петрович Драгоманов народився 18 вересня 1841 року в м. Гадячі на Полтавщині. Раннім і різнобічним розвитком він передовсім зобов'язаний своїм батькам, оточенню.

З 1849 по 1853 рік юнак навчався в Гадяцькому повітовому училищі, пізніше - в Полтавській гімназії. Восени 1859 року М.П.Драгоманов стає студентом історико - філологічного факультету Київського університету, де вдосконалює свою загальну й політичну освіту, дістає перший справжній громадянський гарт, витримує перші серйозні випробування.

Аргументовано, спираючись на історичні факти, М.Драгоманов переконував у споконвічному прагненні українців до освіти й культури, до вченості та знань.

У наступні роки помітним політичним явищем у соціальному житті України та Росії стали публічні виступи М.Драгоманова в різних газетах із закликом до освіченої української та російської громадськості об’єднатися задля проведення радикальних реформ у галузі освіти: елементарної. спеціальної та вищої. Він наполягав на поверненні прав українській мові, насамперед в галузі народної освіти.

Займаючись просвітницькою діяльністю. М.Драгоманов мріяв про той час, коли етичне та естетичне виховання в українських школах звернеться до джерел педагогічного впливу кращих народних традицій, діти будуть виховуватись прекрасними українськими піснями: він прагнув створити українську енциклопедію (розробив план до неї), завданням якої було б у популярній формі "твердо і ясно провести скрізь метод вільного розуму, котрий покладається тільки на себе і більше ні на що". Не раз піднімав М.Драгоманов проблеми вчительства. Особливо його хвилювало становище сільських учителів.

М.Драгоманов вважав, що вчителі повинні чітко усвідомлювати мету педагогічної діяльності - виховання нової людини. Це завдання ставили перед собою різні педагогічні системи; якою вона має бути, розуміли по-різному. залежно від соціально-політичних ідеалів, що сповідували їх творці. У М.Драгоманова цей ідеал спирався на демократичну, гуманістичну й патріотичну основу національної свідомості, котра поєднувалась з толерантністю у взаєминах між людьми, з правдою і справедливістю. Цікавим і важливим є те, що при підготовці вчителів, вважав М.Драгоманов,слід подбати про засвоєння ними сучасних принципів педагогіки про високий рівень професійної компетентності.

М.Драгоманов, відзначала С.Русова. переконливо доводив, що "наука давно вже встановила необхідність навчання кожної людини її рідною мовою, потреба кожного народ, мати свою власну рідну школу, яка б відповідала народним потребам і психічному складові народу". Сам же М.Драгоманов писав:"...переносячи здобутки вселюдської науки на рідний грунт, треба дбати, щоб за них могли скористатися рівно всі люди, а для цього треба ширить науку рідною мовою, бо з науки чужою мовою, незрозумілою для наших дітей, пуття не буде". Ї

У праці, присвяченій місцевому елементу в навчанні, М.Драгоманов з дружиною Л.Кучинською узагальнили досвід західної та східної європейської педагогічної думки (А.Дістервега, Й.Песталоцці), а також К.Ушинського. На їхню думку, це є "необхідним наслідком основного принципу новітньої педагогіки - рухатися від близького, оточуючого, відомого учителеві до далекого, нового, від часткового до загального.

Великого значення надавав М.Драгоманов вихованню дитини в сім'ї, тобто саме батьківському вихованню. Дбаючи про виховання тогочасної української молоді, М.Драгоманов орієнтує її на найвищі людські взірці духу і праці, нагадуючи ще й про неодмінну високу моральну якість самовіддано служить рідному народу, а не бути його "провінційним родичем, прихвоснем чужого".

Отже, можна простежити думку про те, що основними напрямками концепції національного виховання М.Драгоманова є етичне, естетичне, патріотичне, моральне виховання дітей, що включає в себе виховання у дітей любові до батьківщини, рідної мови. Значне місце надається у працях М.Драгоманова батьківському вихованню, а також підготовці кваліфікованих кадрів для здійснення процесу виховання в умовах освітньої діяльності.

 

ПЕДАГОГІЧНІ ПОГЛЯДИ Б.Д.ГРІНЧЕНКО (1863-1910)

Народився Б.Грінченко на хуторі Вільховий Яр (на Сумщині) в дрібнопанській сім’ї, вчився в Харківському реальному училищі. Витримавши екзамени на звання вчителя в Харківському університеті працював вчителем на Харківщині, Катеринославщині, Полтавщині.

Все своє педагогічне життя сприяв створенню нової української школи, яка б діяла на засадах гуманізму та демократії і привела б український народ до національного відродження. просвітніх справах позад усіх європейських народів, і в нас справа просвіти е разом і справою національного відродження. “Коли ми хочемо чогось досягти, як національний організм, мусимо з усієї сили стати до просвітньої роботи " І це були не просто слова, а подвижницьке його служіння рідній школі е ствердженням вірності цій ідеї.

У своїй праці "Якої нам треба школи" педагог робить висновок про необхідність навчання дітей рідною мовою, бо "діти, що вчаться своєю рідною мовою, розумніші, більше в їх хисту й думкою вони моторніші, ніж ті, кому затуркують голову мовою чужою. З чужомовної науки дитина дуже часто стає якоюсь недотепною, важкою на думку.

Б.Д.Грінченко у праці "Народні вчителі і вкраїнська школа" показує роль русифікації у денаціоналізації українського населення, в його психологічному виродженні: "Коли мову будь-якого народу, як от українського, виганяють зі школи, з церкви, з адміністративних інституцій, з суду, забороняють її навіть у літературі, то тоді така мова перестає бути мовою освіти, культури, мовою освічених класів і зостається тільки мовою темної неосвіченої маси".

Негативно ставився педагог до тих діячів освіти і культури, які проявляли нігілізм у ставленні до мови навчання, не бачили шкоди, якої завдає російськомовна школа українським дітям.

Його принциповість з цього питання проявилася у ставленні до Х.Д.Алчевської, яка опікала Олексіївську школу, де працював Б.Грінченко учителем.

Багаторічна робота Б.Д.Грінченка над дослідженням лексики української літературної мови XIX ст., фольклорних творів, більшості діалектів привела до появи протягом 1900 -1907 рр. чотиритомного “Словаря украинского языка, собранного редакцией журнала “Киевская старина”.

Словник Б.Грінченка (або СУМ Бориса Грінченка), як увійшов він в історію, став надзвичайно цінною лексико-графічною пам'яткою, що подає в перекладі російською мовою близько 68 тисяч реєстрових слів (інколи з тлумаченням) з відповідним українським ілюстративним текстом до кожного з поданих означень.

Варто підкреслити, що ще в рукописі СУМ Бориса Грінченка (1906 р.) був відзначений другою премією М.І.Костомарова за кращий малоруський словник.

Духовна значимість СУМ Бориса Грінченка не втрачає свого значення, а з плином часу набуває все інших оціночних суджень, адже справжня пам'ятка не має натуральної ціни.

Необхідність навчання дітей на рідній мові педагог стверджує з позицій принципу природовідповідності. Школа має вчити природній мові, розвивати її, щоб остання стала досконалим засобом духовного життя, формування та розвитку думки.

Б.Д.Грінченко показує неймовірні труднощі, які має українська дитина в російській школі. Долає їх вона шляхом великих нервових зусиль. За таких умов втрачається послідовність і системність у здобутті знань. Тут має місце порушення принципу доступності у навчанні: "Засвоєння чужої вимови, заучування незрозумілих слів й виразів та осягнення правил чужої мовної будови вимагає від дитини, - писав. Грінченко, - великого напруження думки, розумової енергії. Між іншим, уже саме засвоєння механізму читання і письма настільки сама по собі важка для дитини справа, що у величезної більшості дітей одне воно вимагає всіх їхніх розумових зусиль…”.

Б.Д.Грінченко вважав, що нова школа повинна надати освіті розвиваючий, виховуючий характер. Він не вважав, що головним завданням наповнення учнівських голів певною сумою знань.

Педагог у своїй практиці відкидав зазубрювання, не усвідомлене запам'ятовування, протиставляючи навчальну роботу, що розвивала образне і абстрактне мислення забезпечувала глибину знань. Він залучав до самостійного читання написання учнем рецензій на прочитані книги, обговорення прочитаного. Читання дає дитині, - писав Б.Грінченко у праці "До питання про журнали для дитячого читання", - новий грунт для роботи свого мислення. Виходячи з цього, він розглядає проблеми книги: вони повинні нести ідеали гуманізму, добра, правди і краси. Наслідуючи великих просвітителів Т.Шевченка, П.Куліша, К.Ушинського, Б.Грінченко пише навчальні книги для дітей: "Українську граматику", "Рідне слово" ("Українська читанка"), "Українська граматика" складалася з трьох розділів: букварної частини, "читання після азбуки" та зразків каліграфії.

Як відзначає дослідник творчості Б.Грінченка М.Веркалець, навчати дітей грамоти вчитель починав з відомостей про звуки, що становлять основу всякої мови. Саме за фонетичним принципом Грінченко і побудував свій буквар. "Діти спочатку, - пише він, вивчались розкладати слова на склади й на окремі звуки, потім доходило до того, що з показаних їм звуків самі складали слова. Все це я робив з самими звуками, зовсім поки що не говорячи з дітьми про літери". Водночас педагог навчав дітей писати елементи літер. Усна робота в першому класі завершувалася сполученням звуків у склади та слова. "Кожен учитель знає, - зазначав автор, - що доброму читанню часом дуже довго заважає те, що діти не вміють зливати звук зі звуком, а вимовляють кожен звук окремо. Це неминуче буває тоді, коли почати зразу вивчати і звуки, і літери".

За таких умов, правильно вважав педагог, діти засвоюють помилковий стереотип "літера - тверда, м'яка" або звикають до шкідливого ототожнення букви зі звуками.

Значне місце в книзі для першокласників приділялося завданням граматичного характеру, які подавалися до кожної теми. Замість крапок дітям необхідно було відшукати потрібну граматичну форму. Це, вважав Грінченко, зацікавлює учнів, і привчає їх свідоміше порядкувати мовою.

Грінченко вважав, що на особі вчителя ґрунтується все навчання і виховання. Він хотів його бачити високоосвіченою, високоморальною особою, яка досконало знає свою справу, сумлінно виконує вчительський обов'язок, є справедливою, послідовною і цілеспрямованою в своїх діях. Педагог висміює обмежених вчителів, які вбивають у дітях прагнення до знань, знущаються над ними морально та фізично. Таким горе-вчителям Грінченко протиставляє образи справжніх народних вчителів, які живуть життям народу, і з любов'ю викохують його дітей на культурних здобутках попередніх поколінь.

Педагога хвилювало й те, що серед вчителів переважає жіноцтво, що, на його думку, не сприяє повноцінному вихованню хлопчиків. Отже, проблема, очоловічення школи, започаткована Грінченком, і сьогодні є невирішеною.

 






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных