Літературні пам’ятки Київської Русі.

Запровадження християнства на Русі зумовило поширення перекладів творів візантійських авторів, що забезпечувало залучення Русі до культурного життя тогочасної Європи. Автор “Повісті врем’яних літ” згадує, що Ярослав Мудрий зібрав багато писарів і з ними перекладав книжки з грецької на церковнослов’янську мову. Значного поширення на Русі набули також твори болгарських авторів. Болгарська мова, близька до мов східних слов’ян, сприяла їх поширенню і сприйняттю. На Русь була перенесена література християнського вчення — Старий і Новий Завіти, тексти проповідей в повчань “отців церкви” — Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Златоуста та ін. Давні книжники, переписуючи ці літературні пам’ятки, супроводжували їх коментарями, переказом історичних подій, сюжетами місцевого життя.

Від XI ст. збереглося небагато пам’яток писемності. Це рукописні книжки на пергаменті, художньо оформлені заголовними літерами, заставками, ілюстраціями. До них належать Остромирове євангеліє (1056—1057), написане для новгородського посадника Остромира київським ченцем Григорієм; два “Ізборника Святослава”(1073, 1076) — книжки для світського читання повчального характеру; Архангельське євангеліє (1092); Туровське євангеліє (XI ст.) та ін.

У цей час з’являється велика кількість візантійської історичної літератури. Насамперед, хроніки Іоанна Малали і Георгія Амартоли, що згодом використовувались літописцями як історичні джерела. Наприклад, в одному списку із “Словом про похід Ігоря” були знайдені “Девгенієво діяніє” (візантійський героїчний епос), “Слово о премудрім Акірі” (візантійська версія арабських казок та оповідання про Індійське царство).

Разом з тим у Київській Русі створюється оригінальне письменство, головним чином релігійного характеру. Літературні твори складались і переписувались здебільшого монахами за монастирськими мурами, в підземеллях печер, однак вони відображали громадянські події та соціальні стосунки. На думку відомого українського літературознавця та історика літератури С.Єфремова, серед письменників, що започаткували давньоруське письменство, розрізняють дві групи: групу “філософів”, до якої належали митрополит Іларіон,Клим Смолятич, Кирило Туровський та два анонімних автори похвали св. Клименту і похвального слова Рюрику.

До літературних пам’яток початку XII ст. належить «Поученье» дітям Володимира Мономаха, вміщене у Лаврентіївському літописі і датоване 1096 р. Наприкінці XII ст. Київська Русь розпалася на окремі князівства. І саме в цей час створена видатна пам’ятка літератури Київської Русі “Слово про похід Ігоря” (1187). На українську літературну мову “Слово” вперше переклав український історик М.О.Максимович у 1835 р., йому ж належить одне з перших фундаментальних досліджень поеми.

У першій чверті XIII ст. був створений один з кращих зразків оригінальної агіографічної літератури — “Києво-Печерський патерик”.

Пам’ятками літератури XI— початку XII ст. також були літописи, в яких на фоні народних легенд і переказів відтворювались історичні події. Вони виникли як хронологічні записи за роками, але поступово перетворились у літературно-наукові твори — своєрідні енциклопедії свого часу. Пам’ятками літератури XI— початку XII ст. були літописи, в яких на фоні народних легенд і переказів відтворювались історичні події. Вони виникли як хронологічні записи за роками, але поступово перетворились у літературно-наукові твори — своєрідні енциклопедії свого часу.

11)Архітектура і семіотика давньоруського храму (на прикладі Софії Київської)

Семіотика – наука про знаки.

В основі Софії Київської лежить 13 куполів, які символізують Бога та 12 апостолів. Концептуальність задуму собору втілюють вже у самому посвячені його Софії «премудрости божьей», яка у комплексі ідей Старого Заповіту пов’язана з думкою про священну державу. Тому невипадково митрополит Іларіон у своєму слові спів ставив Святу Софію із Єрусалимським храмом, який у свою чергу сприймався як символ небесного Єрусалима. Ця ідея нового Єрусалима добре прочитується в архітектурному рішенні собору, в основі якого – символічний образ апокаліптичного града Божого, як упорядкованого Богом космосу. Храм подібний до молитви. Тому купольну композицію можна побачити не тільки знизу – з землі, а й духовно сприймати з неба, від Бога.

Нижня частина храму асоціюється з землею, верхня – з небом. Куполи розташовані довкола центрального так, що 4 з них вивищуються над вівтарною частиною, а 8 – над західними кутами собору, це призводить до того, що купольна композиція по-різному читається з різних боків собору. Із заходу бачимо 7 бань, зі сходу – 5, з півночі і півдня – 6.

Собор є образом впорядкованого Богом космосу, який за давніми віруваннями пронизаний злагодженими числовими співвідношеннями. Числовий символ сприймався тут як вираження безмежного через обмежене як фізичний образ вищих понять, тому в архітектурі собору він відіграє не просто інформативну роль, а є проявом божественного. Урочисте п’ятиголів’я,що увінчує центральну частину храму (великий купол в оточенні 4 середніх символізує Христа та 4 євангелістів; 5 – означає духовну квінтесенцію, яка творчо діє на матерію).

За Середньовіччя квінтесенцією мислився Ісус. Союз Христа і церкви позначався числом 5, адже являв собою союз неба і землі.

1 – символ Бога, 4 – кінці світу, пронизаних його благою вістю (Євангеліє). Очевидно, саме тому у православній традиції набули поширення 5-купольні храми.

Західний фасад означав вхід до церкви. Тому над ним бачимо 7 куполів – символ церкви як дому премудрості, що утримується на 7 стовпах таїнства. Число 7 є символом Діви Марії – земної церкви, яка поєднує в собі небесне і земне, духовне і тілесне, бо для середньовічної людини, 3 – це свята трійця, символ усього духовного, а 4 – символ чотирикутного матеріального світу, який складається з 4 елементів – земля, вода, повітря, вогонь.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: