Офіційно-інформативний різновид журналістського тексту.

Купрієнко Володимир Миколайович

Редагування суспільно-політичної літератури

Відповіді до самостійної роботи 1 (Суспільно-політичний текст як об’єкт редакторського аналізу)

Питання:

Розкрити види текстів за способом викладу в них матеріалу (розповідь, опис, роздум, визначення (дефініція)). Визначити особливості їх редагування. – 4 год.

Законспектувати характеристики різновидів текстів за їх жанрово- та структурно-стилістичними особливостями (класифікація А. М. Васильєвої, викладена у навч. посібнику Капелюшний А.О. Редагування в засобах масової інформації. Тема 5. Види журналістських текстів та особливості їх редагування. – С. 85-96), а саме: офіційно-інформативний; інформативно-діловий; неофіційно-інформативний; інформативно-експресивний; інформативно-аналітичний; репортажний; газетно-науковий; експресивно-публіцистичний; узагальнювально-директивний; урочисто-декларативний; нарисовий; фейлетонний (сатиричний). – 4 год.

Знайти в суспільно-політичних газетах і журналах тексти різних видів. З’ясувати особливості редакторської роботи над ними. – 4 год.

Відповіді:

Розкрити види текстів за способом викладу в них матеріалу (розповідь, опис, роздум, визначення (дефініція)). Визначити особливості їх редагування. – 4 год.

Розповідь

Текст-розповідь, в ньому про щось розповідається, про якісь події. До такого тексту можна поставити запитання «Що відбулося?» Такий текст розкриває тісно зв'язані між собою події, явища, дії,які відбувалися в минулому або відбуваються в теперішньому часі. Даний тип тексту представляє світ у подіях і діях.

В основі розповіді - розміщення матеріалу переважно в хронологічній послідовності. Проте не завжди. Під час редагування цього виду текстів варто із самого початку встановити основний принцип викладу матеріалу, який обрав автор. Найчастіше - хронологічний, проте може бути й тематичний, географічний чи ін. Звичайно, не можна вимагати, щоб цього принципу було додержано впродовж усього тексту. Однак пам'ятати про принцип, що визначає побудову невеликого фрагмента тексту, і дотримуватися цього принципу автор зобов'язаний. Якщо такої чіткості нема, ми маємо справу з невпорядкованим нагромадженням матеріалу, зрозуміти й проаналізувати який буває нелегко.

Розповідь – найпоширеніший, найприродніший і, на перший погляд, найпростіший спосіб викладу. У розповіді виокремлюють основні (вузлові) події, з'ясовують їх взаємозв'язок. Прикладами розповіді є біографічні твори чи тексти, в яких ідеться про подорож.

Редагуючи розповідний текст, треба перевірити співмірність його частин, пам'ятаючи, що значення події не завжди визначається її тривалістю, усунути непослідовність викладу, а також скоротити подробиці, які не є обов'язковими для розкриття теми. Крім інформації про самі події, розповідний текст має дати читачеві уявлення про те, як відбувалася їх зміна: швидко чи повільно, поступово чи раптово; як відбувався перехід від одного стану до іншого. Розповідь повинна мати свій ритм, свою інтонацію. І що точніше й продуманіше побудовано розповідь, то простішою й природнішою вона виглядає.

Є два основні способи розповіді - епічний і сценічний. У першому автор оповідає про події, які відбулися, про наслідки якихось дій. У другому - події викладають не описово, не узагальнено, а наочно, зміст того, що відбувається, передають через жест, рух дійових осіб, увагу читача (слухача, глядача) привертають до подробиць, до частковостей. Епічний спосіб розповіді більш характерний для наукового викладу, сценічний - для образного висвітлення подій. У публіцистиці поєднуються або чергуються обидва способи розповіді.

Опис

Текст-опис, в ньому розповідається, яким є предмет. До такого тексту можна поставити запитання «Який предмет?» Опис розкриває ознаки предмета, його тимчасові характеристики чи постійні властивості, якості, стани. Найчастіше опис – це картина, що не описує події. Різновидом опису в офіційно – діловому мовленні виступає характеристика.

Усі дослідники наголошують на тому, що описовими називаються тексти, в яких предмети (явища, події) зображують через перелічування ознак (властивостей, рис), характерних для них у певний момент. На початку або в кінці опису дають уявлення про предмет у цілому.

Редагуючи описовий текст, корисно виокремити частину, в якій дано загальну характеристику явища, і т. зв. «елементи опису», що характеризують окремі частини цього явища. Звичайно елементи опису наводять за певною системою: за важливістю, послідовністю розташування тощо. Редагуючи описові тексти, треба домагатися того, щоб ознаки, які повідомляють у них, створювали уявлення про предмет у цілому. Треба виключити вступні частини, не пов'язані з основною темою, а також деталі, які захаращують виклад.

Є різні класифікації описових текстів. Мільчин А.Е. поділяє ці тексти на аналітичні й синтетичні. В аналітичному описовому тексті опис іде від загальної характеристики об'єкта до характеристики його окремих частин. Об'єкт спочатку подають у загальному вигляді, а потім аналітично розчленовують на частини. У синтетичному описовому тексті загальну характеристику об'єкта подають після змалювання його окремих частин. Отже, тут частини складаються, синтезуються в ціле.

Накорякова К.М. наводить іншу класифікацію. Вона поділяє описи на статичні й динамічні. Динамічними можуть бути описи не тільки предмета в русі, але й предмета нерухомого. Активним у цьому випадку є спостерігач, який привертає нашу увагу до змін, що відбуваються з об'єктом, з предметом опису, надає описові активного характеру своїм ставленням до нього.

В описах завжди яскраво виявляється авторська індивідуальність. Мистецтво опису – це мистецтво деталі. Якщо в описах наукових деталь має бути точною, наперед обумовленою, доцільною, то в художній літературі деталь часто тим цінніша, чим вона несподіваніша. Опис дуже насичений риторичними фігурами; читач знайде в ньому порівняння, протиставлення, негативні характеристики, образне узагальнення побаченого, звертання до історії, анафору, риторичне запитання. У синтаксичній структурі переважають строфи номінативного типу, енергійніші, ніж ті, в яких присудки виражені дієсловами.

Роздум

Текст-роздум, в ньому щось доводиться або заперечується. До такого тексту можна поставити запитання «Чому таким є?» Роздум має на меті досліджувати предмети чи явища, розкрити їхні внутрішні ознаки шляхом аргументації (пояснення). Варіантом роздуму вважають визначення і пояснення, що існують у наукових текстах, у мові масової комунікації.З такими типами текстів ти зустрічаєшся у шкільних підручниках.Часто роздум складається з таких частин: основна думка, яку треба довести і обґрунтування (доведення) цієї думки за допомогою доказів і висновок.

Роздуми – це умовиводи, що спираються на конкретні факти. Роздуми виникають унаслідок процесу мислення, коли з одного або кількох висловлювань виводиться інше висловлювання. У роздумах розрізняють тезу (положення, істинність якого доводять), аргументи (судження, що обґрунтовують правильність тези) і демонстрацію (спосіб доведення, послідовність аргументів і зв'язок між ними та тезою). Редагуючи роздум, треба досягати того, щоб теза була відокремлена від аргументів, виключати аргументи, що не стосуються тези, ретельно перевіряти істинність аргументації. Завдання ускладнюється тим, що редактор має справу не з доказами в чистому вигляді, де всі їх частини лежать на поверхні, а з такими структурами, в яких докази часом відокремлені від тези багатьма абзацами. Цей вид тексту найскладніший і тому вимагає особливої уваги редактора, предметом турботи якого має бути не тільки логічна правильність роздуму, але і його доступність для читача. Насамперед редактор має з'ясувати те, чи справді роздум, який запропонував автор, необхідний.

Серед текстів-роздумів виокремлюють два різновиди: дедуктивні (в них рух думки відбувається від загального положення до його обґрунтування або до його демонстрації конкретними фактами) та індуктивні (в них думка рухається від одиничних, часткових фактів до загального висновку, загального положення).

Визначення (дефініція)

Операція логічного визначення, як відомо, ґрунтується на перелічуванні основних, істотних ознак предметів або явищ. Основна мета визначення – розкрити зміст відповідного поняття, виявити суть певного об'єкта.

Принцип перелічування ознак, здавалося б, споріднює визначення й опис як види текстів, але мета їх і характер перелічуваних ознак у них різні. У визначення ми включаємо не звичайні ознаки, хай навіть яскраві й такі, що запам'ятовуються, як це робили під час побудови описів. У визначення ми включаємо ознаки істотні, характерні для всіх предметів і явищ певного ряду. Такі ознаки можна виявити й сформулювати тільки внаслідок дослідження й узагальнення.

Якщо завдання описів - передати безпосередні враження й відчуття спостерігача, то завдання визначень - з'ясувати зміст поняття в узагальненій формі, і праця редактора над ними спирається, насамперед, на знання логіки. Звичайно визначення вказує на зв'язок предмета (явища) із суміжними щодо нього й на відмінності від них, тобто називає родові й видові ознаки певного поняття. Визначення має бути лаконічним, ясним, точним і встановлювати істотні риси предмета й відмінності від подібних до нього. Воно не може містити замкнутого кола, тобто повторення в тому понятті, яке визначаємо, і в тому, за допомогою якого визначаємо. Обсяг того поняття, яке визначається, має дорівнювати обсягові того, яке визначає. Визначення не повинне бути заперечним (винятком є явища, відсутність у яких певної властивості є їх істотною ознакою). Будувати логічне визначення за допомогою образних засобів не можна. Не можна визначати невідоме через невідоме.

Переважна більшість визначень, з якими має справу редактор у ЗМІ, - це визначення т. зв. аналітичні, або реєстраційні. Вони спрямовані на якомога повніше й точніше виявлення змісту, значення того чи іншого терміна. Від аналітичних визначень істотно відрізняються синтетичні. Їх завданням є не стільки виявлення змісту відповідних понять за допомогою аналізу останніх, скільки внесення додаткових елементів у значення вживаних термінів, а іноді й уведення принципово нових одиниць наукової чи технічної лексики.

Визначення в журналістському тексті може бути відверто поданим і прихованим (контекстуальним).

Законспектувати характеристики різновидів текстів за їх жанрово- та структурно-стилістичними особливостями (класифікація А. М. Васильєвої, викладена у навч. посібнику Капелюшний А.О. Редагування в засобах масової інформації. Тема 5. Види журналістських текстів та особливості їх редагування. – С. 85-96), а саме: офіційно-інформативний; інформативно-діловий; неофіційно-інформативний; інформативно-експресивний; інформативно-аналітичний; репортажний; газетно-науковий; експресивно-публіцистичний; узагальнювально-директивний; урочисто-декларативний; нарисовий; фейлетонний (сатиричний). – 4 год.

Поділ журналістських текстів за їх жанрово-стилістичними та структурно-стилістичними ознаками ґрунтується насамперед на праці А. М. Васильєвої.

Офіційно-інформативний різновид журналістського тексту.

Специфіку офіційно-інформативного тексту визначають завдання гранично стислого, об'єктивного, правдивого, точного відтворення фактологічної інформації, насамперед подієвої, відповідно до офіційного етикету. Офіційно-інформативне мовлення відзначається беземоційністю, безсуб'єктивністю, безобразністю, безекспресивністю й семантичною одноплановістю на всіх мовних рівнях. У побудові мовлення загалом панує особлива стандартна структура подієво-фактологічної фрази, яку можна подати повно й неповно, цілком чи розчленовано, але в будь-якому разі виявляється її специфічність. Цю структуру можуть ускладнювати додаткові уточнювальні поширювачі, в ролі яких активно

використовують звороти, що конкретизують зміст, відокремлені й невідокремлені, а також підрядні означальні та з'ясувальні речення.

Використовують також повне й вибіркове цитування, за якого можливими є вкраплення елементів інших різновидів текстів. Значна поширеність речення багато в чому пов'язана з оперуванням багаточленними (звичайно номінативно-означальними) словосполученнями, які передають логіко-фактологічні поняття. Багатокомпонентність фрази певною мірою врівноважується стандартністю її структури й розташування частин, а також замінюванням деяких частин короткими умовними формулами. Загальна номінативно-конкретизувальна спрямованість мовлення визначає активність предикативних сполучень із напівслужбовими дієсловами, віддієслівних і близьких до них іменників, узгоджених і неузгоджених означень логічного й фактологічного плану, широке використання логічних прикладок та власних назв.

2) Інформативно-діловий різновид журналістського тексту є певним синтезом елементів офіційно-інформативного різновиду журналістського тексту та офіційно-ділового тексту, також представленого в ЗМІ, але самостійного щодо них. Як і для офіційно-інформативного тексту, для інформативно-ділового характерні об'єктивність, беземоційність, безобразність, безекспресивність, семантична одноплановість на всіх мовних рівнях, номінативний характер мовлення, поєднання ускладненості й стандартизованості синтаксису, активність багаточленних номінативних словосполучень поняттєвого характеру.

Водночас синтаксис інформативно-ділового мовлення позначений порівняно більшою ускладненістю, активністю ділової й почасти спеціальної термінології, великим обсягом перелічених рядів, відносною активністю синтаксичних конструкцій, які передають причиново-наслідкові зв'язки.

На відміну від власне офіційно-ділового мовлення, інформативно-ділове не використовує форм "теперішнього припису" та "інфінітива розпорядження", замінюючи їх теперішнім і минулим констатувальним, як активним, так і пасивним, вживаючи, зокрема, дієприкметник.

3) Неофіційно-інформативний різновид журналістського тексту має дуже широкий діапазон засобів. В основі його лежить власна експресія факту. В цьому тексті активно виявляється розповідна манера викладу, якій властиві такі риси: загальна спрощеність синтаксису, розчленовування складних речень, лінійний зв'язок речень у часовій послідовності, активність особових форм дієслова, переважне використання дієслів і дієслівно-іменних сполучень конкретних значень.

Для цього різновиду характерна редукція подієвих ланок і описових деталей, що також спрощує синтаксис і підвищує динамічну експресію тексту. Крім лінійно-розповідної, дуже активна ситуативно-розповідна структура тексту. Для останньої характерний складніший, багатовимірний зв'язок речень (хоча він часто не експлікований) і внутрішньої структури речення, активність форм теперішнього часу в різних функціональних аспектах і різні варіанти взаємодії форм теперішнього й минулого, які подають інформативний матеріал у часовій рельєфності. Власне аналітичні елементи тут звичайно перебувають в експресивній рамці, і їх уплетено в розповідно-описові.

Це породжує характерну відносно ускладнену синтаксичну структуру, в якій конкретно-образні й емоційно-експресивні елементи здебільшого передують аналітичним. Причиново-наслідкові зв'язки при цьому встановлюють експліковано й неекспліковано, а також за допомогою напіврозповідної форми.

Широко використовують стилістичні засоби комізму й різні способи експресивної стилізації. Особливо актуальна стилістична манера невимушеного літературно-ввічливого ("інтелігентного", "світського") розмовного мовлення, яке поєднує помірковано-книжний синтаксис із активністю розмовних інтонацій, розмовні граматичні структури з нейтральною та книжною лексикою, визнає нечасте використання лексики й фразеології, уникає грубої просторічної лексики, в міру вживає книжну фразеологію, зокрема в комічній трансформації.

4) Інформативно-експресивний різновид журналістського тексту базується на фактах, які здебільшого не мають яскравої незвичності, глобального суспільного значення, але є актуальними для ЗМІ. А отже, для масової аудиторії ця фактологічна інформація має послаблену актуальність і тому вимагає стилістичних засобів привернення уваги й зацікавлювання читача. Це обумовлює активність засобів мовленнєвої експресії. Система засобів експресії в межах цього тексту має переважно поверхову структуру, розрахована на негайний прямий уплив, діє відверто, не приховуючи своєї другорядної ролі.

Інформативно-експресивний текст - сфера найбільш активного виникнення стандартних експресем і водночас народження нових, які також швидко "старіють", перетворюються на стандартні. Тому в інформативно-експресивному тексті існує певний дефіцит внутрішніх ресурсів експресії. Тут діє закон нестійкої, динамічної рівноваги стандартних і свіжих кспресем. Експресивні засоби інформативно-експресивного тексту досить різноманітні для того, щоб чинити опір наступові штампів. До таких засобів належать експресивний заголовок, експресивний порядок слів, конкретно-образні деталі, неглибока експресивна метафора, активність емоційно-оцінних засобів, експресивних перифразів, а також тенденція до використання "народних" слів {либонь, буцімто, сливе тощо), відносна активність експресивних синонімічних та напівсинонімічних рядів, узагалі активність посилювальних експресаторів, експресивних синтаксичних конструкцій на тлі інформативно-аналітичного синтаксису.

5) Інформативно-аналітичний різновид журналістського тексту поєднує в собі риси офіційно-інформативного та інформативно-ділового різновидів з рисами наукового тексту в особливому синтезі, функціонально спрямованому на читача-нефахівця, який аналізує закономірності сучасного суспільного життя в його специфічних сферах.

Інформативно-аналітичному текстові властиві аналітичне переорієнтування фактологічного й конкретизація узагальненого аналітичного матеріалу; неповнота й часткова "розмитість" аргументації, а також активність аналітичних значень у "неаналітичних" одиниць мовлення; функціональна двоплановість науково-поняттєвих і ділових номінацій ("загальнозрозуміла термінологія"). В інформативно-аналітичному тексті використовують елементи образної конкретизації, але вони суворо обмежені порівняно з експресивними текстами. Принцип почергових включань елементів, які полегшують сприйняття тексту й емоційно впливають на читача, застосовується за загального панування аналітичного принципу в побудові мовлення.

6) Репортажний різновид журналістського тексту. Для репортажного різновиду тексту характерним є принцип поєднання конкретної образності з фактологічною достовірністю, активності авторського суб'єктивного чинника з об'єктивністю, документальністю, зображувальності з виявлянням відвертої авторської аналітичної думки. Активність функції конкретно-образного зображення виявляється і в доборі слів та інших одиниць мовлення, і в їх синтаксичній організації, у розташуванні словосполучень, і в їх цілеспрямованій взаємодії на різних рівнях. З виявлянням авторського "я" пов'язані особливості "теперішнього репортажного", описово-розповідна актуалізація форм минулого часу, семантична конкретизація мовлення в цілому і в окремих елементах, особливі принципи композиційного розташування й поєднання мовленнєвих шарів різної стилістичної належності: опису, розповіді й роздуму; власне авторської й невласне прямої мови, експлікованого та внутрішнього мовлення; монологу й діалогу, книжного й розмовного мовлення тощо. Репортажеві притаманні свої стилістичні ритми й прийоми стилізації, а функціонування мовлення в ньому тісно пов'язане з внутрішнім розвитком змісту, з композицією цілого.

У репортажному тексті системно виявляється принцип поєднання деталізованого й редукованого викладу, специфічна побудова кожного з цих типів пов'язана з добором слів і форм, з їх функціонуванням, із синтаксичною організацією та інтонаційним оформленням. Для редукованого мовного викладу характерні змістові й синтаксичні еліпсиси, випущення, розчленовування й розчленовані приєднання, численність змістово наповнених пауз, багатство емоційної інтонації, використання деяких інших розмовних елементів. У репортажному тексті нема абсолютних заборон щодо вживання яскраво маркованих периферійних мовних засобів, однак є досить суворі обмеження щодо питомої ваги таких елементів.

7) Газетно-науковий різновид журналістського тексту. У газетно-науковому тексті активними є спеціальні терміни, які, проте, розраховані на найширше коло читачів і тому вжиті в спрощеному значенні. Тут відбувається й так званий процес метафоризації деметафоризованого терміна. Активно використовують засоби мовної експресії, пов'язані із завданнями популяризації наукових досягнень. У межах газетно-наукового різновиду виокремлюють основний тип газетно-наукового тексту, для якого характерна провідна лінія власне наукового твору та нечасті експресивні включання елементів інших стилів, а також додаткові різновиди: "спеціалізований", "експресивний", "публіцистичний", "літературно-розмовний".

8) Експресивно-публіцистичний різновид журналістського тексту може використовувати найрізноманітніші стилістичні засоби, але добирає й організовує їх якісно по-новому, специфічно, відповідно до свого особливого завдання - відвертого, аналітично обґрунтованого та емоційно насиченого, експресивно посиленого утвердження суспільно важливої ідеї. Єдність аналітичного, об'єктивного та емоційного, суб'єктивного характеризує й композицію цілого тексту, і стилістичний ритм частин, і переходи між ланками змістової структури, й окреме висловлювання, при цьому відчутним є примат аналітичних засад, саморозвитку думки. Як засоби експресії в експресивно-публіцистичному тексті використовують полемічний та ін. різновиди експресивного запитання, іронічне цитування, експресивне перебільшення, повтори й паралелізми, зіставно-протиставну кореляцію, експресивні метафори, емоційно-оцінну лексику, уточнювально-посилювальні "нанизування", образні фразеологізми й крилаті слова, емоційно-експресивні синтаксичні конструкції, ритміко-інтонаційну організацію та багато ін. стилістичних засобів. Експресивні засоби книжно-писемного мовлення, зокрема розгорнуті й метафоричні перифрази, використання слів в узагальнювально-збірній функції, ритмізовані багаточленні фрази тощо, часто набувають патетичного звучання, виправданого за умови утвердження ідей і принципів великої суспільної ваги. Експресивні засоби розмовного мовлення спрямовані насамперед на встановлення контакту з читачем,

на "наближення" до нього, на досягнення єдності бачення, а також на передавання полемічно загостреної негативної оцінності. Синтезу стилістичних засобів досягають завдяки єдності відображувальної свідомості автора. Духовне обличчя автора-громадянина стає основним об'єднувальним образним чинником твору, злившись із цілісністю змістово-аналітичних засад.

9) Узагальнювально-директивний різновид газетного тексту пов'язаний з узагальненим відображенням дійсності в констатувальному, проблемно-аналітичному, перспективно-оцінному й директивно-пропагандистському планах. Відповідно тут активно виявляють себе категорії збірності й множинності на рівні як слова, так і словосполучення та речення. Для узагальнювально-директивного тексту характерні активність однорідних структур і специфічне поєднання функцій супідрядності й підрядності в ряді однорідних членів, а також багатоступеневі однорідні структури. Ускладнення речення відбувається переважно через ці побудови за простої каркасної структури. Особливу роль відіграє абзац як надфразна єдність, що здебільшого є наслідком розчленовування потенційно однієї ускладненої фрази. Всередині абзацу панують зв'язки супідрядності й підрядності, причому останні здебільшого структурно не експлікуються, хоча випадки експлікації можливі.

Для узагальнювально-директивного тексту характерний монументальний тон, оцінне забарвлення часто набуває більш чи менш сильного патетичного звучання.

Чимало засобів інтелектуально- й емоційно-оцінної експресії та експресії посилення має модальну спрямованість.

Крім прямого виявляння вольових засад у модальних та імперативних формах, є чимало засобів напівпрямого й непрямого передавання директивних настанов. В узагальнювально-директивному тексті активно діє принцип повторюваності в різних варіантах як змісту, так і засобів його передавання. Емоційно-експресивні й модально-директивні елементи базуються на узагальненій фактології та на аналізі й діють на загальному тлі збірно-констатувального аналітичного мовлення.

10) Урочисто-декларативний різновид газетного тексту є прямим чи опосередкованим декларуванням принципів і побажань. Гасла й привітання мають тут характер побажання та декларативного утвердження принципів. У цьому тексті є дуже активною своєрідна категорія побажального волевиявлення. В одних випадках її експліковано передають за допомогою лексичних засобів і через гасла та побажальні форми, особливо в завершальних частинах тексту. В інших випадках - більш опосередковано, дипломатично. Для урочисто-декларативного тексту характерна активність мовних засобів опосередкованого, напівприхованого виявляння побажальних і причиново-наслідкових значень та взаємодії цих значень. Урочисто-декларативний текст має багато спільних рис із узагальнювально-директивним різновидом газетного тексту.

11) Нарисовий різновид журналістського тексту є синтезом елементів експресивно-публіцистичного та репортажного різновидів тексту на порівняно вищому якісному рівні. Нарисовому текстові властиві особлива концентрація й розмаїтість функціонально єдиноспрямованих стилістичних засобів, витонченість і складність стилістичного малюнку. Тут більшою мірою виявляється індивідуальність авторської манери, підвищуються вимоги до органічності стилістичної єдності цілого за стилістичної розмаїтості частин. Особливо важливого значення набувають майстерність стилістичного Нарисовий різновид журналістського тексту є синтезом елементів експресивно-публіцистичного та репортажного різновидів тексту на порівняно вищому якісному рівні. Нарисовому текстові властиві особлива концентрація й розмаїтість функціонально єдиноспрямованих стилістичних засобів, витонченість і складність стилістичного малюнку. Тут більшою мірою виявляється індивідуальність авторської манери, підвищуються вимоги до органічності стилістичної єдності цілого за стилістичної розмаїтості частин. Особливо важливого значення набувають майстерність стилістичного.

12) Фейлетонний (сатиричний) різновид журналістського тексту. Специфіку фейлетонного тексту створює комічний спосіб реалізації суспільно актуальної проблематики й фактології. Внутрішню й зовнішню стилістичну цілісність фейлетону, побудованого на контрастах, на суперечностях, забезпечує сатиричний задум, "хід" і пов'язані з ними прийоми комічної стилізації. Комічна стилізація базується на навмисному порушенні стандартних мовностилістичних норм за допомогою різних прийомів і деталей, які виявляють одночасне існування в змісті мовлення "двох логік" - логіки здорового глузду й "логіки" сатиричних персонажів. Сатиричний персонажу змістовому плані спрощений, комічно загострений, і його мовлення є мовною маскою, яку іронічно зриває автор. Авторський текст здебільшого є складною стилістичною структурою, в якій власне авторська літературна мовна манера переплітається з відбитими елементами мовних манер персонажів.

Авторській манері притаманна переоцінювальна іронічна інтонація. У фейлетоні комічно функціонально переорієнтовуються стилістичні стандарти, штампи. Мовні контрасти виникають через зіткнення загальновживаного значення мовної одиниці та її найближчого контекстуального значення. Активно використовують автори фейлетонних текстів прийоми комічної реалізації (підмінювання компонентів, структурні трансформації, контамінації та ін.) стійких образних метафор, фразеологізмів і близьких до них словосполучень, літературних цитат, афоризмів; прийоми комічної гіперболізації, виявляння внутрішньої форми, створення комічних неологізмів, прийоми іронічної евфемізації тощо.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: