Десять років Кримінальному кодексу України: здобутки і проблеми застосування

ТАЦІЙ В.

Стаття присвячена десятиріччю Кримінального кодексу України. В ній розглядаються етапи створення КК, його значення і подальший вплив закладених у ньому ідей і принципів на формування сучасної кримінально-правової політики України. Визначені шляхи удосконалення кримінального законодавства України з метою його гармонізації з міжнародним кримінальним правом

Першого вересня 2011 р. минає 10 років від дня набуття чинності новим Кримінальним кодексом України, який Верховна Рада України ухвалила 5 квітня 2001 р. Прийняття Кримінального кодексу стало значною подією в політичному, економічному і суспільному житті України.

Необхідність його підготовки була зумовлена, насамперед, тим, що побудова і функціонування правової демократичної держави не може відбуватися без існування ефективної законодавчої бази, яка б належним чином регулювала і охороняла суспільні відносини. Такою законодавчою базою у боротьбі зі злочинністю перш за все є Кримінальний кодекс. Значне зростання рівня злочинності у перші роки незалежності України, прояв її агресивних форм, поширення організованої злочинності та злочинності у сфері економіки поставили нагальні питання щодо створення кримінального законодавства, яке б задовольняло потреби суспільства, враховувало досягнення науки кримінального права та надавало можливість належно здійснювати боротьбу зі злочинністю.

Водночас за умов формування в країні нових соціальних та економічних відносин чинний на той час КК 1960 р. явно перестав відповідати не тільки новим потребам суспільства та держави, а й сучасній теорії кримінального права, а саме:

1) мав велику кількість істотних прогалин;

2) за період своєї дії (особливо останніми роками) був підданий численним і не завжди обґрунтованим змінам і доповненням, що порушували його цілісність, системність і послідовність;

3) не враховував міжнародних зобов’язань України у зв’язку зі вступом її до Ради Європи і приєднанням до низки міжнародно-правових угод у сфері боротьби зі злочинністю;

4) перелік і зміст кримінально-правових заборон вимагав суттєвого перегляду;

5) мав потребу в удосконаленні відповідно до сучасних вимог і міжнародних стандартів системи покарань тощо [1, 355].

Прийняттю першого Кримінального кодексу незалежної України передувала багаторічна напружена робота з розробки проекту КК України, що розпочалася ще в 1992 р., коли на підставі розпорядження Кабінету Міністрів України було створено робочу групу з провідних вчених та практиків України, які одразу ж почали інтенсивно працювати. Під час роботи над проектом з метою вивчення пропозицій, пов’язаних з удосконаленням кримінального законодавства, членами робочої групи було вивчено та використано безліч різноманітних джерел, зокрема:

• наукові публікації з кримінального права (курси, підручники, коментарі, монографії, наукові та науково-практичні статті у збірниках та періодичній пресі, тези та інші матеріали науково-практичних конференцій);
• автореферати докторських та кандидатських дисертацій з кримінального права;
• чинний Кримінальний кодекс 1960 р., особливо ті його положення, якими КК було доповнено протягом 1992-2000 рр.;
• слідчо-судова та прокурорська практика застосування кримінального законодавства України за весь час дії Кримінального кодексу 1960 р., і особливо та, що склалася протягом 1992-2000 рр.;
• законопроектні роботи, що велися раніше з підготовки проектів КК, зокрема проект КК України, підготовлений робочою комісією Президії Верховної Ради України;
• доступне для вивчення кримінальне законодавство зарубіжних країн;
• власний досвід наукової та практичної діяльності членів робочої групи, особливо їх участь у законопро- ектних роботах.

Проект КК неодноразово обговорювався на науково-практичних конференціях та семінарах юристів, у засобах масової інформації. При цьому він постійно отримував значну кількість зауважень. Так, упродовж усього терміну роботи над проектом вносилися пропозиції щодо його вдосконалення від наукових та навчальних закладів України, Росії, Білорусі, усіх правоохоронних та правозастосовних органів України, від окремих юристів. Проект КК пройшов термінологічні експертизи Інституту української мови НАН України, аналізувався представниками Верховного Суду, Генеральної прокуратури, Міністерства юстиції, СБУ, МВС України тощо.

У 1996 і 1997 рр. проект КК обговорювався на робочих засіданнях експертів Ради Європи — представників Нідерландів, Італії, Швеції, Швейцарії, Португалії та інших країн, які дали йому позитивну оцінку. Також він розглядався на міжнародних науково-практичних конференціях та семінарах, що відбулися в Харкові, Києві та інших містах України*.

Роки наполегливої та копіткої праці науковців і практиків завершилися гідним результатом. Проект КК України, що був підготовлений робочою групою Кабінету Міністрів України, успішно пройшов перше читання у Верховній Раді. Під час цього читання Верховна Рада також розглянула альтернативний проект КК, внесений народним депутатом І. Пилипчуком. Зі значною перевагою у першому читанні був прийнятий проект Кабінету Міністрів України. У другому читанні проект був прийнятий Верховною Радою у вересні 2000 р. Третє читання, яким був прийнятий новий Кримінальний кодекс України, відбулося 5 квітня 2001 р. Слід, однак, зауважити, що відхилення альтернативного проекту КК зовсім не означає, що його пропозиції та напрацювання аж ніяк не враховані в проекті, який став законом. Цінні положення цього проекту, які стосувалися, наприклад, встановлення відповідальності за окремі злочини проти довкілля, громадської безпеки тощо, були втілені в новий Кримінальний кодекс.

У результаті проведеної роботи були вироблені певні базові, концептуальні положення (ідеї), які не тільки втілилися у новому Кримінальному кодексі України, а й стали стрижнем кримінально-правової політики України та визначили подальший розвиток кримінального законодавства нашої держави на наступні роки [3, 278-290]. Серед концептуальних положень нового КК зазначимо такі.

• У статті 3 КК вказується, що законодавство України про кримінальну відповідальність становить виключно Кримінальний кодекс, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. Чинний КК України виходить із необхідності відповідності кримінального законодавства Конституції України та її міжнародно- правовим зобов’язанням. Згідно із принципом конституційної відповідності КК не може як в цілому, так і в частині його окремих норм та інститутів суперечити Конституції. Таким чином, КК максимально узгоджений з положеннями Конституції України, які мають пріоритетне значення для розвитку кримінального законодавства. Це, передусім, положення Конституції України про втілення в нашій державі принципу верховенства права, про визнання людини, її життя і здоров’я, честі та гідності, недоторканності й безпеки найвищою соціальною цінністю. Тому КК України передбачає доволі широке коло злочинів проти цих благ, а також достатньо суворі заходи відповідальності за них.

Окремими статтями КК встановлено відповідальність за порушення проголошених Конституцією прав людини і громадянина, зокрема права людини на життя (ст. 27 Конституції), права на повагу до гідності, свободу від катувань, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (ст. 28 Конституції), права на свободу та особисту недоторканність (ст. 29 Конституції) тощо. Підкреслимо, що КК України керується необхідністю пріоритетного кримінально-правового захисту прав і свобод людини і громадянина. З огляду на це розділи Кодексу, що містять норми про відповідальність за злочини проти життя і здоров’я, свободи, честі та гідності людини, розташовані в Особливій частині відразу після норм, що встановлюють відповідальність за злочини проти основ національної безпеки України. Крім того, ці розділи були значно розширені за рахунок включення до них нових видів посягань на зазначені блага людини. Це, зокрема, «Незаконне проведення дослідів над людиною» (ст. 142 КК), «Порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини» (ст. 143 КК), «Насильницьке донорство» (ст. 144 КК), «Експлуатація дітей» (ст. 150 КК) тощо. Таким чином, можна стверджувати, що КК 2001 р. не тільки проголошує, а й дотримується принципу конституційної відповідності. Його статті достатньо повно відображують конституційні положення щодо необхідності охорони особистих прав і свобод людини і громадянина, інтересів суспільства і держави.

• Показовим для Кримінального кодексу 2001 р. стало забезпечення наступності положень, що витримали апробацію часом і відповідають цивілізованим нормам кримінального права. Тому в ньому збережені всі вихідні положення, десятиліттями напрацьовані наукою кримінального права і відомі раніше чинному кримінальному законодавству. Зокрема, це норми щодо підстави кримінальної відповідальності про межі чинності кримінального закону, форми вини, відповідальність за незакінчений злочин і злочин, вчинений у співучасті тощо.

Як такий, що витримав апробацію часом і довів свою ефективність, збережений поділ КК на Загальну й Особливу частини та підхід до систематизації статей в Особливій частині КК за родовим об’єктом кримінально- правової охорони. Розділи Загальної частини КК побудовані відповідно до певної системи, сутність якої зводиться до такого. Спочатку передбачені положення, які є принциповими і загальними для всього КК, потім — приписи, які характеризують матеріально-правові підстави кримінальної відповідальності. На третьому місці — розділ, що визначає загальні положення і окремі підстави звільнення від кримінальної відповідальності. Місце цього розділу визначене перед покаранням тому, що звільнення від кримінальної відповідальності можливе лише до набрання законної сили обвинувальним вироком суду, а призначенню покарання завжди передує постановлення такого вироку. Тому на четвертому місці — розділи КК про поняття і види покарання, призначення покарання, звільнення від покарання та від його відбування, а також про судимість. Завершують Загальну частину розділи про примусові заходи медичного характеру та особливості кримінальної відповідальності й покарання неповнолітніх. Багато положень Загальної частини були деталізовані, крім того, з’явилися нові інститути, які потребували самостійного регулювання, сформульовані нові норми. Таким чином, відбулася подальша диференціація системи Загальної частини, і наразі вона побудована відповідно до етапів реалізації кримінальної відповідальності, чітка і зрозуміла, що дуже важливо під час практичного застосування статей, які до неї включені.

Щодо системи Особливої частини КК, то її розробка зумовлювалася вирішенням низки теоретичних та практичних питань, пов’язаних із необхідністю розподілу і розташування у певному порядку норм, що передбачають відповідальність за конкретні злочини. Адже від вдалого розміщення норм Особливої частини багато в чому залежить їх практичне застосування, теоретичне осмислення ознак окремих складів злочинів, усвідомлення їх взаємозв’язку і особливостей. За пропонована в КК 2001 р. система Особливої частини відбила не тільки певні теоретичні напрацювання з питань її побудови, але, що головне, визначила систему суспільних відносин та соціальних цінностей, що склалися в Україні в перші десять років її формування як незалежної демократичної держави, і підлягали кримінально-правовій охороні.

• Принциповим стало вирішення в КК 2001 р. питання, щодо визначення ознак суб’єкта злочину. Відомо, що сучасна наука кримінального права та деякі законодавства припускають дуалізм щодо визначення суб’єкта злочину і визнають ним не тільки фізичну, а і юридичну особу. До речі, й альтернативний проект КК, внесений на розгляд Верховної Ради України народним депутатом України І. Пилипчу- ком, також передбачав можливість визнання юридичної особи суб’єктом низки злочинів. КК закріпив принципове положення, що «суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність» (ч. 1 ст. 18 КК). Таким чином, КК виходить із принципу монізму у визначенні суб’єкта злочину: ним може бути лише фізична особа, і це повністю відповідає принципу особистої і винної відповідальності особи за заподіяну шкоду об’єктам кримінально-правової охорони. Далі КК 2001 р. вперше легально виділяє із поняття суб’єкта злочину одну категорію — спеціального суб’єкта такого злочину. Ним визнається лише певна фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб’єктом якого може бути лише певна особа (ч. 2 ст. 18 КК). Висновок про певну фізичну особу може бути зроблений як на підставі з’ясування ознак суб’єкта зло- чину, передбачених у диспозиції відповідної статті Особливої частини КК, так і на підставі відповідного тлумачення закону.
• Практика застосування та досвід реформування КК України 1960 р. змусили відмовитися в новому КК від низки попередніх положень. Чинний КК України керується необхідністю деідеологізації та деміфологізації кримінального законодавства, що означає усвідомлення необхідності й можливості вирішення за допомогою КК суто практичних утилітарних завдань. Наївно очікувати від застосування КК перевиховання злочинців, викорінення злочинності, виховання громадян у дусі поваги до закону тощо. Історія неодноразово довела, що не треба розраховувати на кримінально-правові засоби як на панацею у вирішенні складних економічних і соціальних проблем розвитку держави і суспільства. Слід керуватися тим, що кримінальне право є останнім, крайнім заходом боротьби з негативними явищами в економіці та суспільному житті. Саме тому не можна захоплюватися надто популярною в буденній правосвідомості ідеєю посилення кримінальної репресії, а навпаки рухатися шляхом подальшої гуманізації кримінальної відповідальності.

Питання гуманізації кримінального законодавства наразі все більше перебувають у центрі уваги не тільки фахівців-учених, працівників правоза- стосовних органів, а й законодавця. Як з найменшими втратами для суспільства, без зайвої жорстокості і водночас за допомогою яких гуманних засобів досягти позитивних результатів у боротьбі зі злочинністю? Можна беззаперечно констатувати, що ціла низка положень КК України 2001 р. стала наочним втіленням ідеї гуманізації кримінальної відповідальності. Так, в

Особливій частині КК 2001 р. було де- криміналізовано понад 30 діянь, які за КК 1960 р. визнавались злочинами, серед них, наприклад, такі як спекуляція, порушення правил торгівлі, злочинно-недбале використання або зберігання сільськогосподарської техніки та ін. Це зумовлене тим, що зазначені діяння в умовах нових суспільних відносин або втратили небезпечність, або вже не потребують заходів кримінально-правового впливу для боротьби з ними чи являють собою спеціальні діяння щодо більш загальних, відповідальність за які передбачена певними статтями КК 2001 р. За деякі злочини вік кримінальної відповідальності було підвищено із 14 до 16 років, наприклад, за умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони, вбивство з необережності тощо. Декриміналізовані такі діяння, як неповідомлення про достовірно відомий підготовлюваний або вчинюваний злочин, а також дії членів сім’ї і близьких родичів особи, яка вчинила злочин, щодо заздалегідь необіцяного приховування ними злочину, вчиненого членом сім’ї або близьким родичем.

Характерної рисою Особливої частини нового КК стало розширення у ній кількості норм, якими заохочується дійове каяття після вчинення злочину. Можливість звільнення особи від кримінальної відповідальності після вчиненого нею злочину зараз передбачена в диспозиціях 17-ти норм Особливої частини. Безумовно, розвиток інституту заохочення в Особливій частині КК відповідає ідеї гуманізації кримінального законодавства та має перспективу щодо його поширення.

У санкціях норм Особливої частини знайшло своє відбиття концептуальне положення, закладене ще у перші роки розробки проекту КК щодо гуманізації системи покарань. По- перше, всі санкції Особливої частини чинного КК побудовані за схемою: від менш суворих покарань — до більш суворих. Сенс такої побудови в тому, що суд, відмовляючись від призначення менш суворого покарання, мусить навести мотиви щодо необхідності звернення до більш суворого покарання. Враховуючи, що санкції передбачають, як правило, в альтернативі не два, а три, а то і більше видів покарання, стає очевидним, що рух до найбільш суворого покарання потребує пошуку достатньо виважених та обґрунтованих для цього аргументів. По-друге, характерною рисою Особливої частини КК є зниження для більшості злочинів покарання у вигляді позбавлення волі та введення до санкцій покарань, альтернативних позбавленню волі. Так, суттєво були знижені розміри покарання за господарські, військові, необережні злочини. Покарання у вигляді позбавлення волі строком до 15 років, як правило, передбачено за злочини, пов’язані із посяганням на життя людини, а також за корисливо-насильницькі злочини.

Тенденція до гуманізації кримінального законодавства, започаткована КК 2001 р., знайшла своє подальше продовження у прийнятому 15 квітня 2008 р. Законі України № 270-VI «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України щодо гуманізації кримінальної відповідальності», який набув чинності 7 травня 2008 р. і яким було внесено зміни і доповнення у понад 90 статей КК.

Завдання гуманізації у згаданому Законі вирішено у декількох напрямах, серед яких і питання чинності в часі закону про кримінальну відповідальність (ст. 5 КК), і розширення меж застосування інституту звільнення від кримінальної відповідальності (статті 45 і 46 КК), і пом’якшення кримінально-правових заходів впливу щодо неповнолітніх (статті 97, 102, 104 КК), і зміни цілої низки санкцій статей Особливої частини КК за рахунок доповнення їх видами покарань, не пов’язаними з позбавленням волі, через те, що у процесі застосування КК 2001 р. з’ясувалося, що в санкціях норм, які встановлюють відповідальність за злочини невеликої і середньої тяжкості недостатньо були передбачені нові види покарань — громадські роботи та арешт.

У Законі міститься багато новел, які стосуються застосування норм КК, безпосередньо пов’язаних із призначенням покарання (статті 53, 65, 66, 68 і 69¹ КК). Саме ці норми КК багато в чому формують реальну практику призначення покарання і тим самим певною мірою визначають, чи відповідає вона потребам сучасного суспільства і чи свідчить про гуманні підходи держави у сфері боротьби зі злочинністю кримінально-правовими заходами впливу. Так, наприклад, згідно із новелами, які сформульовані в частинах 2 і 3 ст. 68 та в ст. 69¹ КК, встановлені спеціальні правила призначення покарання, точніше визначені його граничні межі у разі вчинення особою незакінченого злочину (частини 2 та 3 ст. 68 КК), а також за наявності у справі певних обставин, що пом’якшують покарання (ст. 69¹ КК). Як бачимо, на законодавчому рівні обмежується караність діяння стосовно максимальної межі найбільш суворого виду покарання, передбаченого в санкції, з урахуванням того, що злочин був незакінченим: готуванням (ст. 14 КК) чи замахом (ст. 15 КК). Цілком природно, що незакінчений злочин є менш суспільно небезпечним порівняно із закінченим злочином, тому цілком зрозуміле прагнення законодавця відбити цю знижену ступінь тяжкості незакінченого злочину в його караності й завдяки цьому певною мірою обмежити суддівський розсуд під час призначення покарання за готування до злочину чи замах на нього.

Водночас із приписів частин 2 і 3 ст. 68 КК випливає, що застосування зазначених у них правил призначення покарання є не правом, а обов’язком суду, незалежно від того, яким за ступенем тяжкості був незакінчений злочин і через які, незалежні від волі винного, причини цей злочин не було доведено до кінця. На нашу думку, такий підхід надзвичайно спрощує і певним чином необґрунтовано формалізує вирішення цього питання. Ось чому було б доцільно не покладати на суд обов’язок, а наділити його правом пом’якшувати покарання в межах, передбачених частинами 2 і 3 ст. 68 КК з урахуванням ступеня тяжкості вчиненого діяння, ступеня здійснення злочинного наміру та причин, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця, тобто з огляду на ті обставини, на які, до речі, прямо вказано в ч. 1 ст. 68 КК*.

Таким чином, аналіз норм, якими було доповнено КК України згідно із Законом України від 15 квітня 2008 р., свідчить, що положення, які в них передбачені, вносять суттєві корективи до вже усталених підходів, які до цих новел існували як у законодавстві, так і в практиці призначення покарання. Вони, безсумнівно, є конкретним свідченням прояву тенденції в право- творчій і правозастосовній діяльності, спрямованій на подальшу гуманізацію кримінальної відповідальності.

• З огляду на те, що КК України 2001 р. мав ґрунтуватися на загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права, була проведена значна робота з приведення його норм у відповідність до міжнародних договорів, згоду на обов’язковість яких надала Верховна Рада України. З огляду на це в Особливій частині КК з’явилися такі норми, як ст. 127 (катування), ст. 209 (легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом), ч. 4 ст. 382 (умисне невиконання службовою особою рішення Європейського суду з прав людини) та багато інших. Визначені в КК 2001 р. тенденції щодо імплементації загальновизнаних міжнародних стандартів з прав людини і громадянина, а також сприйняття базових принципів забезпечення міжнародного правопорядку за десять років чинності КК стали одними із ключових напрямів розвитку вітчизняного кримінального законодавства. Однак викликає занепокоєння той факт, що у науці кримінального права ще не створено належного та достатньо авторитетного алгоритму імплементації, яким би могли користуватися суб’єкти законодавчої ініціативи та законодавець під час вирішення питання введення положень міжнародних договорів до національного законодавства [5, 13]. Наочним прикладом цього є прийняття 11 червня 2009 р. Верховною Радою України трьох антикоруп- ційних законів: «Про засади запобігання та протидії корупції» (№ 1506-VI), «Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень» (№ 1507-VI) та «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення» (№ 1508-VI). Цими законами мали бути імплементовані в національне законодавство України положення міжнародних угод, зокрема Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти корупції (2003 р.) та Європейської Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією (1999 р.), згоду на обов’язковість яких було надано Верховною Радою України 18 жовтня 2006 р. Але здійснено це було настільки невдало, що Верховна Рада вимушена була двічі переносити термін введення їх в дію, а в січні 2011 р. зазначені закони взагалі були скасовані. І це невипадково, адже навіть поверховий аналіз тих змін та доповнень, які були внесені, зокрема, до КК України, свідчив, що при застосуванні багатьох новел, які містилися в зазначених законах, слідчо-судова практика зіткнулася б із низкою труднощів та питань, одностайної та чіткої відповіді на які у цих нових нормах, на жаль, не містилося. Більше того, деякі із цих нововведень не узгоджувалися з багатьма чинними приписами КК щодо відповідальності за злочини корупційної спрямованості, а окремі положення були не тільки незрозумілими, а іноді й відверто помилковими як з погляду їх змістовного викладення, так і з боку законодавчо-технічного оформлення, формулювання та структурування. Достатньо навести приклад, відповідно до якого зазначеними новелами до КК кримінальна відповідальність службових осіб — представників юридичних осіб приватного права передбачалась за незаконне отримання тільки неправомірної вигоди, тоді як службові особи — представники юридичних осіб публічного права, повинні були відповідати окремо і за одержання такої вигоди, і за отримання хабара.

Прикро констатувати, але правова ситуація, що виникла із прийняттям зазначених антикорупційних законів, склалася, незважаючи на те, що відповідні комітети Верховної Ради України, які готували проекти цих законів, неодноразово були попереджені науковцями щодо необхідності сутнісної переробки цих законопроектів, приведення їх у відповідність до принципів побудови національного законодавства про кримінальну відповідальність. Складається враження, що автори зазначених новел, ігноруючи слушні зауваження, пішли, як здається, найпростішим шляхом — здійснили імплементацію за рахунок переписування близько до тексту оригінала положень антикорупційних Конвенцій 1999 та 2003 рр., створивши тим самим із загальних міжнародних рекомендацій та пропозицій для обговорення відповідні кримінально-правові норми, за якими оцінювалася б як злочинна певна поведінка конкретних осіб і повністю проігнорувавши національну доктрину кримінального права [6, 6-7].

З огляду на це слід наголосити, що для усунення колізій, які можуть виникнути після ратифікації Верховною Радою того чи іншого міжнародного акта (договору, конвенції), необхідно заздалегідь системно працювати над тими можливими змінами кримінального та інших галузей українського законодавства, яких така ратифікація потребує і які стосуються конвенційних злочинів з тим, щоб якомога повніше узгодити їх ознаки і визначення не тільки з міжнародними дефініціями та формулюваннями, а й з основоположними принципами національного законодавства. Слід також зазначити, що зміни та доповнення, що вносяться до Особливої частини КК України і стосуються конкретних видів злочинів та їх караності, необхідно узгоджувати з положеннями Загальної частини КК. Ще до моменту ратифікації того чи іншого міжнародного документа потребують вирішення проблеми, пов’язані із зобов’язаннями України у сфері міжнародно- правового співробітництва (наприклад розробка дієвих механізмів обміну інформацією між правоохоронними органами), узгодженістю термінології.

У боротьбі з транснаціональною злочинністю велике значення набуває універсалізація принципу невідворотності покарання. Євроінтеграційні процеси вимагають від нашої держави дотримання так званої мінімальної гармонізації, яка означає визначення мінімальних вимог щодо кримінальної відповідальності за той чи інший злочин у державах — членах ЄС, хоча кожна країна має можливість встановлювати в односторонньому порядку більш суворі покарання на своїй території.

Гармонізація національного кримінального права повинна охоплювати міжнародні стандарти кваліфікації злочинів, дотримуватись уніфікованих підходів до кримінального переслідування й покарання винних, справедливого відшкодування збитків потерпілим особам.

• Десятирічна практика застосування Кримінального кодексу свідчить, що стрижневими проблемами на сьогодні залишається не тільки якість, а й стабільність закону про кримінальну відповідальність. Невипадково на це у своєму посланні до Українського народу звернув увагу Президент України В. Янукович, зазначивши, що стабільність закону є важливим чинником для забезпечення ефективної правозастосовної практики.

Дійсно, одним зі свідоцтв високого якісного рівня законодавства про кримінальну відповідальність є його стабільність, незмінність основних принципових положень і приписів. Тільки на підставі відносної стабільності законодавства може будуватися й досить стійка, цілеспрямована і прогнозована політика держави у сфері боротьби зі злочинністю [7, 224-238]. Стабільність закону, з одного боку, створює умови для працівників правоохоронних органів належним чином опанувати основні його положення і на цій підставі сформувати відповідну практику застосування законодавчих приписів, а з іншого — надає можливість кожному громадянину ознайомитися зі змістом законодавства, а отже, бути обізнаним щодо того, якими заходами кримінально-правового впливу забезпечується його безпека, захист прав, свобод та законних інтересів.

Водночас, залишаючись стабільним у своїх принципових положеннях, законодавство про кримінальну відповідальність повинне ефективно реагувати на ті зміни, які відбуваються в політичних, соціально-економічних умовах життя суспільства і держави, адекватно відповідати на будь-які нові суспільно небезпечні виклики з боку злочинного середовища. Безумовно, воно має удосконалюватися, оновлюватися, постійно розвиватися, бути динамічним. Однак тільки виважене і розумне, засноване на аналізі реальних потреб суспільства, сполучення стабільності й динамічності норм закону про кримінальну відповідальність здатне забезпечити високу ефективність його приписів [8, 12-13].

А що ж відбувається сьогодні? Якщо звернутися до існуючої правотвор- чої діяльності в галузі кримінального законодавства, то за останні роки вона просто вражає своєю бурхливою стрімкістю та розмахом. Для прикладу наведемо деякі цифри. Так, з 1 вересня 2001 р., тобто за 10 років з моменту набуття чинності КК України, різні його положення піддавалися змінам та доповненням більше 300 разів*. За цей період із КК було вилучено 10 статей (статті 188, 230, 235¹, 235², 235³, 2 35⁴, 235⁵, 331, 368¹, 369¹), причому 7 із цих спочатку були внесені в КК, а потім із нього вилучені. Доповнено КК було 47 новими статтями, 7 з яких, як зазначалось, потім були вилучені. Таким чином, якщо на момент прийняття в КК України було загалом 447 статей, то зараз їх нараховується вже 482**. Загалом змін та доповнень зазнали 213 статей КК, що становить більше 47,6 % тих його статей, які існували в ньому на момент прийняття та набуття чинності. До речі, 32 статті КК оновлювалися вже двічі, 18 — тричі, а 2 (статті 364 і 365 КК) — навіть чотири рази. Зміни та доповнення вносилися (причому неодноразово) навіть у ті статті Кодексу, якими його було доповнено вже після набуття чинності (статті 194¹, 209¹, 212¹, 232¹, 258³, 258⁴ КК України).

Прості арифметичні підрахунки стосовно наведених цифр свідчать, що з моменту набуття чинності КК України 2001 р. зміни та доповнення щорічно вносилися більш ніж у 28 його норм, тобто щомісяця оновлюється щонайменше 2-3 статті КК. Тому виникає цілком закономірне запитання: про яку стабільність кримінального законодавства може йти мова за такої стрімкості оновлення його приписів? Очевидно, що в умовах, коли не тільки так звані пересічні громадяни, а й фахівці-юристи далеко не завжди спроможні не лише опанувати нові положення КК, але навіть устежити за його змінами, навряд чи можна планувати якісь перспективні, довгострокові заходи, спрямовані на ефективну протидію злочинності і формувати на цій основі стійку і, головне, безпомилкову слідчо-судову практику. До того ж у багатьох останніх законодавчих актах про внесення змін до чинного КК простежується прагнення розв’язати засобами кримінального права «болючі» проблеми сучасного українського суспільства. Як це не прикро, але Верховна Рада України, очевидно, перебуває під впливом буденної суспільної правосвідомості, не оцінюючи її критично. Наприклад, Законом України від 19 лютого 2009 р. було посилено кримінальну відповідальність за невиплату заробітної плати, стипендій, пенсій чи інших установлених законом виплат (ст. 175 КК). З одного боку, такі діяння дійсно порушують конституційні права громадян. Але з іншого — навряд чи правова заборона та посилення репресії у змозі розв’язати соціально-економічні проблеми. Таку заборону можна розглядати лише як додаток до економічних, фінансових та інших засобів впливу. Але за ефективності цих засобів не буде потреби і в самій правовій забороні.

Потік законотворчих ініціатив не слабшає й у теперішній час. Так, тільки на кафедру кримінального права Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого» за рік надходить для обговорення до 35-40 законопроектів. При цьому більшість із них не знаходить підтримки серед фахівців, і пояснюється це не стільки рівнем підготовки цих проектів (який подекуди доволі низький), скільки системною неузгодженістю запропонованих нове- ліз чинними положеннями КК, недоліками у законодавчій техніці їх конструювання.

Привертає увагу й те, що поява цілої низки законопроектів, на нашу думку, диктується не стільки нагальною потребою приведення законодавства про кримінальну відповідальність у відповідність до вимог швидко змінюваних умов життєдіяльності сучасного суспільства і держави, скільки бажанням відгукнутися, відреагувати на кожну більш-менш «голосну» подію чи справу шляхом створення нової норми КК.

Як приклад можна навести відому справу судді Зварича, що «народила» проект закону про посилення кримінальної відповідальності за хабарництво, яким пропонувалось встановити абсолютно визначені санкції у вигляді довічного позбавлення волі з обов’язковою конфіскацією майна у випадках вчинення слідчим, прокурором або суддею за хабар злочинів, передбачених статтями 371, 372, 375 КК України. Як це не дивно, але цей проект навіть був прийнятий Верховною Радою як закон, на який цілком слушно Президент України наклав вето. Але й після цього ще двічі цей проект приймався до розгляду відповідними комітетами Верховної Ради.

Або, скажімо, ще один характерний приклад, коли відмови у виплаті грошей громадянам, кошти яких перебували на депозитних рахунках банківських установ, які хоча і мали місце, але були пов’язані насамперед з економічною кризою, одразу ж призвели до появи проекту закону щодо встановлення кримінальної відповідальності за такі діяння.

Складається враження, що переважну більшість складних життєвих ситуацій, причиною яких є нестабільна соціально-економічна обстановка в країні, законодавець намагається вирішити найпростішим шляхом — за допомогою заходів кримінально-правової репресії. Однак цей хибний шлях, як відомо, не один раз доводив повну свою неспроможність.

Характерним прикладом необґрун- тованого відходу від принципу стабільності кримінального закону, на нашу думку, є й підхід законодавця до вирішення питання щодо охорони відносин власності. Як відомо, визнання злочином того чи іншого посягання на відносини власності (наприклад під час викрадення чужого майна) багато в чому залежить від розміру спричиненої винним майнової шкоди. За останні шість років спостерігаються суттєво протилежні законодавчі рішення з цього питання, і пояснюється це тим, що визнання посягання на власність злочином чи адміністративним проступком, а також їх кваліфікація стали визначатися спочатку відповідно до Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22 травня 2003 р., а на сьогодні — Податковим кодексом України. Є всі підстави вважати, що таким чином була здійснена штучна декриміналізація низки певних, однак достатньо розповсюджених видів посягань на власність (крадіжок, шахрайств тощо). Це сталося внаслідок щорічного зростання неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, покладеного законодавцем в основу розрахунку розміру заподіяної майнової шкоди під час кваліфікації викрадань чужого майна. Так, якщо у 2003 р. «межа кримі- налізації» (розмір викраденого майна, при встановленні якого діяння вважається злочином) становила 51 грн, то в 2006 р. вона вже становила 525 грн, у 2007 р. — 600 грн, у 2008 р. — 772 грн 50 коп., а у 2009 р. така межа досягла позначки 907 грн 50 коп. Тобто з 2003 по 2009 рр. межа кримі- налізації таких посягань збільшилась майже у 20 разів. Така політика держави у сфері захисту права власності викликала непорозуміння у більшості потерпілих від цих посягань. Вочевидь, що саме з цих міркувань, а також внаслідок звернень громадськості та науковців Верховна Рада України

4 червня 2009 р. здійснила зворотний крок у бік максимальної криміна- лізації викрадень чужого майна шляхом зниження «межі криміналізації» таких діянь із 3 до 0,2 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, тобто майже у 15 разів. Але таке не до кінця продумане законодавче рішення призвело до іншої крайності, адже на сьогодні (відповідно до приписів Податкового кодексу України, який набув чинності з 1 січня 2011 р.) достатньо заволодіти майном на суму більше 94 грн 10 коп., щоб вчинене було визнане злочином з відповідними наслідками. Вочевидь, зазначене рішення аж ніяк не покращує захист відносин власності, до того ж воно надало відповідним нормам права ознак корупційного ризику, оскільки на законодавчому рівні створило умови для можливих зловживань з боку окремих несумлінних представників правоохоронних та судових органів при застосуванні ними закону.

До сказаного додамо, що вирішення питання про злочинність діяння і кваліфікацію посягань на власність на підставі Податкового кодексу України та положень інших законів, в яких встановлюється розмір мінімальної заробітної плати, призвело до порушення одного із основоположних принципів кримінального права, згідно з яким злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки КК України (ч. 3 ст. 3 КК).

Сказане вище дає підстави для висновку, що правотворчій діяльності останніх років багато в чому властивий безсистемний, а іноді навіть хаотичний характер, а законопроекти, що виносяться на розгляд парламенту, не завжди проходять належну наукову експертизу. Все це, безумовно, знижує ефективність запобіжної функції закону про кримінальну відповідальність, негативно позначається на правозас- тосовній діяльності й призводить до нігілістичного ставлення громадян до вимог закону.

Очевидно, настав час обговорити ідею про створення єдиного у межах країни органу — Національної ради щодо запобігання злочинності, до складу якої могли б увійти представники науки, правоохоронних, судових органів, громадських організацій, фахівці в галузі профілактики злочинності. Тим більше, що створення таких національних рад і прийняття відповідних національних програм прямо передбачено Рекомендацією № 21 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам «Про співробітництво в галузі запобігання злочинам» від 24 вересня 2003 р. Однією із функцій цієї Національної ради, як видається, могла б стати і належна експертна оцінка відповідних законопроектів, спрямованих на протидію злочинності.

Підсумовуючи викладене, зазначимо, що дослідження десятирічного досвіду застосування Кримінального кодексу України беззаперечно свідчить, що він пройшов випробування часом і став дієвим і достатньо ефективним правовим інструментом реалізації державної політики у сфері боротьби зі злочинністю в Україні. Чинний КК взяв до уваги досягнення сучасної науки кримінального права, він ґрунтується на Конституції України й загальновизнаних ідеях і нормах міжнародного права, стверджує принципи гуманізму і законності. Втім, практика застосування КК водночас висвітила і певні проблеми. Так, неузгодженість низки його положень із Кодексом про адміністративні правопорушення України призвела до збігу деяких диспозицій статей у цих нормативно-правових актах. Оскільки КК відмовився від адміністративної преюдиції, то основним правовим інструментом відмежування адміністративного правопорушення від відповідного злочину стали положення ч. 2 ст. 11 КК про малозначність діяння. У деяких випадках практика виявила невиправдану конкуренцію кримінально-правових норм. На практиці також виникають істотні труднощі під час застосування ст. 9 КК про врахування вироку суду іноземної держави, оскільки в Кримінально- процесуальному кодексі України не передбачено належного механізму реалізації цієї норми. Нарешті, досвід десяти років застосування КК України наочно свідчить, що не треба поспішати із внесенням змін і доповнень до кримінального законодавства, адже це нерідко негативно відбивається на якості останнього, породжує труднощі в його практичному застосуванні.

Визначені нами проблеми є лише частиною сутнісного розголосу, що набуває поширення у розвитку сучасного кримінального права України. Вочевидь, що фахівці з кримінального права повинні взяти на себе більш щільне наукове супроводження законодавчого і правозастосовного процесів. Багато у чому підвищення впливу науковців на ці процеси можливе, як вже зазначалося, за рахунок нормативного визначення місця наукової експертизи в процесі законотворення. Однак найбільш вагомий вплив на формування сучасного кримінального права наука повинна здійснювати за рахунок глибоких, аргументованих наукових праць, результати яких втілюються у монографіях, наукових статтях, коментарях до законодавства, дисертаційних дослідженнях, виступах на конференціях тощо. Не менш впливову роль у формуванні праворо- зуміння кримінального права відіграють підручники та навчальні посібники. Наразі на цьому шляху у науковців вже багато здобутків. Наприклад, за термін дії КК 2001 р. тільки професорсько-викладацьким складом кафедри кримінального права Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого» здійснено шість видань підручника із Загальної та Особливої частин кримінального права України, який у 2006 р. отримав Державну премію України, чотири видання науково-практичного коментаря до КК України, видано понад 30 монографій, більше 50 навчальних та навчально-методичних посібників. Вагоме місце серед інноваційних видань кафедри кримінального права посідає «Навчальний електронно-інформаційний комплекс (НЕІК) з кримінального права України», використання якого в навчальному процесі дозволяє сутнісно розширити доступ до навчальних, наукових та практичних джерел, необхідних для більш поглибленого та якісного вивчення кримінального права. Цей комплекс включає необхідну нормативну базу, положення відповідних підручників, постанови Пленуму Верховного Суду України, матеріали судової практики, розділи науково-практичного комен- таря до КК України, контрольно-модульні завдання для самоперевірки отриманих знань, що дозволяє не тільки отримати більш поглиблені знання з предмета, а й забезпечує можливість за допомогою системи Інтернет започаткувати так звані дистанційні форми навчання. Саме тому в березні 2011 р. на базу даних цього комплексу його укладачами отримано свідоцтво про реєстрацію авторського права на твір за № 37621.

Водночас на сьогодні залишається потреба у створенні фундаментальних навчальних курсів та інших наукових енциклопедичних видань із сучасного кримінального права України, розрахованих на формування професійної правосвідомості не тільки студентів та науковців, а й широкого загалу право- творців та правозастосувачів.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: