Деліктоздатність — це здатність суб'єкта нести юридичну відповідальність за невиконання обов'язків або за вчинення різних правопорушень.

У ряді випадків деліктоздатності передує настання повної дієздатності. Наприклад, до кримінальної відповідальності можуть притягуватися особи, яким на момент учинення злочину виповнилося 16 років, а певних видів злочину — 14 років. Цікаво, що, ще не досягнувши повної дієздатності, такі особи є деліктоздатними.

Передумовою деліктоздатності є осудність особи, тобто здатність у момент учинення правопорушення розуміти характер своїх дій та керувати ними.

3. Система суб’єктів адміністративного права. Їх класифікація.

Усі суб' єкти адміністративного права створюють систему, в якій можна виділити:

- громадян України, іноземних громадян, біженців;

- об' єднання громадян;

- Президента України;

- органи державної виконавчої влади;

- органи місцевого самоврядування.

Суб'єктами адміністративно-правових відносин є також різноманітні господарські структури.

Найбільш поширене виділення таких основних видів суб'єктів адміністративного права:

- фізичні особи — громадяни України, іноземці, особи без громадянства;

- юридичні особи — органи виконавчої влади, будь-які інші державні органи, органи місцевого самоврядування, об'єднання громадян, підприємства, установи, організації (в особі їхніх керівників, які очолюють органи управління цих підприємств, установ, організацій);

- колективні суб'єкти (утворення), які не мають ознак юридичної особи, але тією чи іншою мірою наділені нормами адміністративного права певними правами і обов'язками: структурні підрозділи державних і недержавних органів, підприємств, установ, організацій, деякі інші громадські утворення (на кшталт загальних зборів громадян за місцем проживання).

Суб'єктів адміністративного права можна класифікувати на:

1) колективні суб'єкти:

а) державні органи і організації:

- виконавчі органи держави;

- структурні підрозділи виконавчих органів, які мають визначену законом владну компетенцію;

- державні підприємства та установи;

б) недержавні організації:

o місцеві ради народних депутатів, виконавчі комітети цих рад;

o громадські об'єднання;

o релігійні організації;

o трудові колективи;

o суб'єкти підприємництва;

2) індивідуальні суб'єкти (фізичні особи):

- громадяни України;

- іноземці;

- особи без громадянства.

4. Поняття та структура адміністративно-правового статусу фізичної особи.

Адміністративно-правовий статус фізичної особи – це сукупність встановлених законодавством України суб’єктивних публічних прав і юридичних обов’язків індивіда в сукупності з обсягом та характером його адміністративної правосуб’єктності та адміністративною відповідальністю.

За структурою адміністративно-правовий статус приватної фізичної особи складається з:

- негативного статусу (це право фізичної особи на те, щоб влада не втручалася у сферу особистої свободи, відмежованої законом);

- позитивного статусу (обов’язок публічної адміністрації надавати визначені законодавством адміністративні сервісні послуги)

- активного статусу (право громадянин бути єдиним джерелом влади та безпосередньо чи через обраних представників здійснювати її).

5. Адміністративно-правовий статус громадян України.

Кожний громадянин України володіє на її території всіма правами й свободами й несе рівні обов'язки, передбачені Конституцією України.

Ці конституційні положення є вихідними для адміністративно-правового статусу громадян, що визначається нормами конституційної, адміністративної й інших галузей права шляхом надання громадянам прав, свобод і покладання на них обов'язків у сфері управління, а також встановлення відповідальності громадян перед державою.

Обсяг і зміст адміністративної правоздатності визначається законами й прийнятими на їх основі актами управління, у яких містяться відповідні норми адміністративного права.

Конкретний обсяг прав, свобод і обов'язків громадян у сфері управління визначається рядом обставин: вік, стан здоров'я, наявність освіти тощо. Наприклад, сімейні відносини можуть слугувати підставою для обмеження права на заняття посади у державному органі.

Громадяни України, реалізуючи свої права, свободи й покладені на них обов'язки в сфері управління вступають в адміністративно-правові відносини з державними органами і їхніми підрозділами й посадовими особами, а також з іншими суб'єктами адміністративного права.

Адміністративно-правові відносини громадян з іншими суб'єктами адміністративного права можуть виникати:

- на основі реалізації громадянами приналежних їм прав у сфері управління;

- у зв'язку з виконанням покладених на громадян обов'язків у сфері управління;

- при захисті прав, свобод і законних інтересів громадян;

- при порушенні (невиконанні) громадянами правових обов'язків.

Права громадян діляться по ступеню можливості їхньої реалізації на абсолютні й відносні.

Абсолютними, вважаються такі права, реалізація яких залежить лише від волевиявлення громадянина. До них, наприклад, відноситься право громадян: - брати участь в управлінні справами держави як безпосередньо, так і через своїх представників;

- на вступ до загальноосвітньої школи;

- на особисту недоторканність;

Відносними є такі права, реалізація яких залежить не тільки від волевиявлення громадян, але також від наявності фактичних можливостей для їхньої реалізації в даному місці і на даний час. До них, наприклад, відноситься право громадян на вступ до вищого навчального закладу (його реалізація залежить від результатів складання вступних іспитів, наявності конкурсу); на водіння транспортного засобу (залежить від стану здоров'я, складання іспитів).

Обов'язки громадян розрізняють за таким же принципом:

– це ті обов’язки, які покладені на громадянина в сфері державного управління та виконання яких не залежить від будь-яких обставин, оскільки зумовлено нормами чинного законодавства.

До таких обов’язків можна віднести: загальний обов’язок дотримуватись закону, сплачувати податки.

Відносні обов’язки – це обов’язки громадян в сфері державного управління, виконання яких залежить від ряду чинників, які можуть стосуватись або волевиявлення громадянина (вступ до ВНЗ – обов’язки абітурієнта; вступ на державну службу – обов’язки, визначені Законом України про державну службу).

6. Адміністративно-правовий статус іноземців та осіб без громадянства.

Іноземці за своїм правовим статусом несуттєво відрізняються від осіб без громадянства. Обсяг прав і обов'язків цих суб'єктів вужчий, ніж у громадян України, але за загальним правилом вони користуються тими ж правами й на них покладено ті ж обов'язки, що й на громадян України. Відмінності пов'язані з відсутністю громадянства в розглядуваної категорії осіб, яке є найважливішим компонентом адміністративно-правового статусу особи.

Правосуб'єктність цих осіб виникає з моменту прибуття в Україну й завершується з часу залишення її території.

Адміністративно-правовий статус іноземців регламентовано Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 4 лютого 1994 р., а також міжнародними угодами. Статус осіб, які не мають громадянства, але перебувають на території України, визначає законодавство України.

Для іноземних громадян і осіб без громадянства обов'язковими є норми Конституції та інших законів України, загальнообов'язкові правила стосовно охорони природи, санітарії, пожежної безпеки, громадського порядку, користування транспортними засобами, в'їзду та виїду. Разом з тим, ці особи не користуються частиною прав і обов'язків, що становлять групу виключних прав і обов'язків громадян України (виборче право, право мати паспорт громадянина України тощо).

У цілому основні обмеження для іноземців і осіб без грома­дянства зводяться до таких:

1) вони не можуть займати деякі посади (Президента України, судді, перебувати на посадах у складі морських і повітряних екіпажів тощо);

2) вони не мають доступу до посад державних службовців, діяльність яких пов'язано з державною таємницею;

3) ці особи не можуть служити в Збройних Силах України;

4) для іноземних громадян і осіб без громадянства допускаються обмеження в пересуванні чи перебуванні в окремих місцях;

5) для них встановлено окремі правила паспортного режиму, вступу в навчальні заклади тощо;

6) для іноземних громадян і осіб без громадянства встановлено особливу адміністративну деліктоздатність.

При регулюванні правового статусу іноземців Україна виходить з принципу взаємності, що застосовується в стосунках з іншими державами. Адміністративно-правовий статус осіб, які мають дипломатичні привілеї, визначається, крім законодавства України, міжнародними правилами та міжнародними угодами України.

7. Зміст адміністративно-правового статусу органів державної влади.

В адмінстративно-правовому статусі державних колективних суб'єктів можна виділити три головних блоки:

• цільовий;

• структурно-організаційний;

• компетенційна (компетенцію).

Перший елемент адміністративно-правового статусу державного колективного суб'єкта - його юридично закріплені цілі, завдання та функції. В загальному плані його можна мета розуміти як забезпечення певної соціальної потреби, а в положеннях, статутах та інших правових актах мета конкретизується в переліку завдань, виконуваних функцій.

Всі завдання, які ставляться перед структурними одиницями державного механізму, можна об'єднати в три групи:

1) виробничі, конкретизують ту мету, заради якої вона створена (випускати продукцію, вчити, лікувати, контролювати, реєструвати і т. д.);

2) економіко-екологічні (ресурсні), що закріплюють обов'язок дбайливо використовувати природні та інші ресурси, забезпечити збереження навколишнього середовища і використовуваного державного майна;

3) соціальні, нацеливающие на турботу про колектив працівників та його членів, їх професійному зростанні, на створення сприятливих умов для служби, трудової діяльності, організацію культурно-побутового обслуговування, поліпшення матеріального добробуту своїх робітників, службовців і їх сімей.

Другий - організаційно-структурний компонент правового статусу сам є досить складною системою. У нього входить нормативне регулювання порядку утворення, легалізації, реорганізації, ліквідації суб'єктів, їх підпорядкованості та передачі з ведення одних організацій у підпорядкування інших, встановлення і зміни їх організаційних структур, права на організаційне самовизначення*, процедур діяльності та права на офіційні символи.

Компетенція є третьою і основною частиною правового статусу державних колективних суб'єктів права і складається із сукупності владних повноважень щодо певних предметів ведення. Її перший елемент включає обов'язки і права, пов'язані з здійсненням влади, участю у владних відносинах, у тому числі і право видавати певні акти. Другий елемент компетенції - підвідомчість, правове закріплення кола об'єктів, предметів, справ, на які поширюються владні повноваження.

Компетенцію можна розглядати в функціональному розрізі (в області планування, контролю і т. д.), стосовно до певних суб'єктів (іншим державним, муніципальним органам, підприємствам і установам, громадським об'єднанням, громадянам). А компетенцію органів загальної компетенції необхідно розглядати ще в галузевому розрізі, у сфері оборони, освіти, охорони здоров'я, транспорту і т. д.

8. Поняття та структура органів виконавчої влади. Їх адміністративно-правовий статус.

Орган виконавчої влади – це самостійний вид органів державної влади, який згідно з конституційним принципом поділу державної влади на основі та з виконання законів здійснює на відповідній території або за відповідним напрямком адміністративно-правове регулювання певних суспільних відносин.

Структура системи органів виконавчої влади будується відповідно до певних об'єктивних закономірностей організації та функціонування складних соціальних систем, наукове визначення яких набуває значення основних засад структурної побудови даної системи.

Базовою засадою виступає ієрархічна організація системи органів, яка зумовлює необхідність існування так званої управлінської вертикалі.

Ієрархічну вертикаль виконавчої влади утворюють органи вже згадуваних раніше трьох організаційно-правових рівнів. Кожний з цих рівнів представлений такими органами:

1) рівень вищого органу в системі органів виконавчої влади - Кабінетом Міністрів України (урядом);

2) рівень центральних органів виконавчої влади - міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади;

3) рівень місцевих органів виконавчої влади - а) місцевими органами загальної компетенції: Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська і Севастопольська міські, районні державні адміністрації; б) місцевими органами спеціальної (галузевої, функціональної, змішаної) компетенції, котрі як безпосередньо підпорядковані відповідним центральним органам виконавчої влади, так і перебувають у підпорядкуванні місцевим державним адміністраціям1.

Між органами цих рівнів взаємозв'язки будуються на засадах субординації, яка означає співпідпорядкованість між: органами вищого і нижчого рівнів, наприклад: Кабінет Міністрів і міністерства або місцеві державні адміністрації; обласна і районна державні адміністрації і т. ін.

Водночас основу відносин між органами одного організаційно-правового рівня становить принцип координації. Вона виявляється в узгодженні дій і рішень, взаємних консультаціях, обговореннях, проведенні спільних заходів і виданні спільних актів, укладанні адміністративних договорів (угод) тощо між зазначеними органами, наприклад: між кількома міністерствами або державними комітетами; між кількома обласними (чи районними) державними адміністраціями тощо.

Важливе значення для характеристики другого аспекту структури системи - взаємозв'язків між органами виконавчої влади має визначення відповідних станів (режимів) управлінських відносин у системі цих органів. Найтиповішими варіантами подібних станів є підвідомчість, підпорядкованість, підконтрольність, підзвітність і відповідальність.

Підвідомчість органів виконавчої влади - це найбільш загальне визначення усіх можливих станів управлінських відносин, які існують між органами виконавчої влади. Підвідомчість може бути вертикальною або горизонтальною.

Вертикальна підвідомчість властива взаємозв'язкам органів різних - вищого і нижчого - рівнів: наприклад, усі органи виконавчої влади так чи інакше підвідомчі Кабінету Міністрів України.

Горизонтальна підвідомчість має місце у стосунках між органами одного рівня: наприклад, будь-який центральний орган виконавчої влади є підвідомчим Міністерству юстиції України в частині дотримання порядку підготовки і реєстрації нормативно-правових актів, що видаються даним центральним органом.

Більш конкретними проявами підвідомчості виступає решта вищезгаданих варіантів взаємозв'язків органів виконавчої влади.

Так, підпорядкованість (підлеглість) характеризує найвищий ступінь залежності між органами, що передбачає обов'язковість виконання підпорядкованим органом адресованих йому владних рішень іншого органу. Слід розрізняти організаційну і функціональну, а також пряму і опосередковану підпорядкованість.

Організаційна (або адміністративна) підпорядкованість свідчить про залежність підпорядкованого органу щодо всіх (або більшості) питань його діяльності (наприклад, державні комітети перебувають в організаційній підпорядкованості перед Кабінетом Міністрів України).

Натомість функціональна (яку ще називають функціонально-методичною) підпорядкованість існує в межах лише якоїсь однієї (чи кількох) з функцій управління: наприклад, будь-який орган виконавчої влади в частині організації і проведення своєї фінансової діяльності є функціонально підлеглим Міністерству фінансів України.

Пряма підпорядкованість існує у стосунках між органами, що безпосередньо підпорядковані один одному, а опосередкована - коли між ними є якась проміжна структурна ланка. Наприклад, районна державна адміністрація підпорядкована і урядові, й обласній державній адміністрації, але останній вона підпорядкована прямо, а урядові - опосередковано, тобто через обласну державну адміністрацію.

Підконтрольність означає таку залежність органу, коли його діяльність підлягає перевірці з боку іншого (інших) органу, який уповноважений здійснювати такий контроль. При цьому підконтрольний орган зобов'язаний як надавати необхідні можливості для подібних перевірок, так і звітувати про свою діяльність. Це є власне підзвітність. Підконтрольність за змістом дещо ширша за підзвітність, оскільки може передбачати одержання контролюючим органом усієї потрібної інформації, включаючи звіти. Водночас режим підзвітності може застосовуватись і самостійно, тобто окремо від здійснення функції контролю.

Нарешті, відповідальність органів виконавчої влади в управлінських відносинах - це, за загальним правилом, службова (дисциплінарна) відповідальність керівників відповідних органів (а іноді їх заступників) перед органами або посадовими особами вищого рівня.

Чинне законодавство наділяє Кабінет Міністрів України З основними функціями адміністрування - спрямування, координації та контролю. Зокрема, Кабінет Міністрів України:

- забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України;

- вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;

- забезпечує проведення бюджетної, фінансової, цінової, інвестиційної, податкової, структурно-галузевої політики; політики у сферах праці та зайнятості населення, соціального захисту, охорони здоров'я, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;

- розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку, охорони довкілля, а також розробляє, затверджує і виконує інші державні цільові програми;

- забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює адміністрування об'єктів державної власності відповідно до закону;

- здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю, ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій;

- організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи;

- спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які включаються до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів України. Акти Кабінету Міністрів України нормативного характеру видаються у формі постанов, а акти з організаційно-розпорядчих та інших поточних питань видаються у формі розпоряджень.

9. Статус та повноваження Президента України, а також порядок його обрання визначені Конституцією України.

Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років.

Відповідно до статті 102 Конституції України, Президент України є Главою держави і виступає від її імені, є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

Основні повноваження Президента України закріплені у статті 106 Конституції України. Глава держави здійснює також інші повноваження, визначені Конституцією України.

Президент України не може передавати свої повноваження іншим особам або органам.

Глава держави користується правом недоторканності на час виконання повноважень. За посягання на честь і гідність Президента України винні особи притягаються до відповідальності на підставі закону.

Президент України виконує свої повноваження до вступу на пост новообраного Президента України. Повноваження Глави держави припиняються достроково у разі відставки; неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я; усунення з поста в порядку імпічменту; смерті.

Звання Президента України охороняється законом і зберігається за ним довічно, якщо тільки Президент України не був усунений з поста в порядку імпічменту.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: