СУЧАСНОЇ ЮРИДИЧНОЇ НАУКИ

Сучасна вітчизняна правова наука не задоволь­няє потреби українського суспільства та дер­жави, “фактична основа юридичних знань, догма права, – пише С. Алексєєв, – хоч і надала право­знавству гідний наукознавчий статус науки про ре­альні фа­кти дійсності, виявляється все ж обмеже­ною та, до того ж, багато у чому сконце­нтрованою у “нормах закону” – нормативно-фо­рмалістичних особливос­тях правової матерії” [1, с. 19]. Суть ідеї розвитку сучасного правознавс­тва, як зазначив зга­даний ав­тор, у тому, щоб з урахуванням нових ма­теріалів спробувати вийти через аналіз правової матерії на но­вий рівень науки [1, с. 24]. Для розв’язан-ня проблем, що по­стали перед останньою, пріори­тетними ма­ють бути загальна теорія, фі­лософія та соціологія права, предметом яких сьо­годні пови­нні стати, зокрема, людина у праві та право для лю­дини [12, с. 4]. Тому саме “людиномі­рність” юридич­ної науки повинна бути покладена в основу пра­вового виховання підростаючого поко­ління, фо­рмування у нього поваги до права як фе­номена та цінності.

Такий підхід змушує інакше подивитися на про­блему юридичних знань, а отже, виникає по­треба у нових методологічних основах для пі­знання право­вих явищ, зокрема, у філософських. Право завжди шукало обґрунтування у філосо­фії. І не сек­рет, що світова правова думка, якщо і не у всьому, то ба­гато у чому, завдячує саме фі­лософам, котрі, від­стоюючи ту чи іншу позицію, формували відпо­ві­дне розуміння права, його сутності, особливостей. Інтерес філософії до права зумовлений її загаль­ним характером. Якщо існує філософія природи, тех­ніки, то закономір­ною є і наявність філософії права, основною тен­денцією сучасного розвитку якої є її антрополо­гізація. А оскільки філософія права виконує методологічну функцію, в основу сучасної методо­логії юридичної науки має бути по­кладено філо­софсько-антропологічний дослідниць­кий підхід – світоглядну аксіоматичну ідею про найвищу цін­ність біосоціального індивіда. Дана ідея має сві­тоглядний характер, оскільки в ній ви­ражається уявлення науковця про світ і своє місце у ньому. Аксіоматичність ідеї відображає зорієн­това­ність вченого на отримання “людиномірних” знань і визначається як формальними, так і соціа­льно-зміс-товними ознаками. До формаль­них мо­жемо віднести визнання у Декларації про держав­ний суверенітет України пріоритету зага­льнолюд­ських цінностей над класовими (абз.3 Розділу Х), прийняття Верховною Радою Кон­ституції України, виходячи з потреби дбати про забезпечення прав і сво­бод лю­дини та гідних умов її життя (абз. 4 пре­амбули до Конституції), закріплення в Основному За­коні по­ложень про найвищу соціальну цінність людини, її життя, здоров’я, честі, гідності, недотор­канності, без­пеки, про визначальний і зо­бов’язальний харак­тер людських прав (ст. 3), їх невідчужува­ність, непору­шність (ч. 2 ст. 21), неви­черпність (ч. 1 ст. 22) тощо*.

Соціально-змістовні ознаки аксіоматичності ідеї про людину як вихідний пункт прове­дення будь-яких досліджень (особливо у гумані­тарних науках, однією, з яких є юриспруденція) зводяться до історичної зумовленості потреби у “людиноцен­тричній” системі знань*. До них належать і акти­візація наукових пошуків у ца­рині прав людини, і виникнення нових дисцип­лін, які, так чи інакше, вивчають індивіда, і вста­новлення міждисципліна­рних зв’язків між нау­ками, одним з об’єктів яких є людина або її влас­тивості чи характеристики, й інші ознаки, котрі випливають з характеру суспіль­ного життя на даному етапі історичного розвитку.

Отже, в основі філософсько-антропологіч­ного підходу лежить віра дослідника у власну цінність і цінність усіх людей як представників єдиного біо­логічного виду. Цим зумовлюється відбір науко­вцем досліджуваних фактів та інтер­претація ре­зультатів наукових пошуків. Тому людина в очах вченого, який використовує даний підхід, стає принципом, що визначає характер дослідження, та водночас метою останнього. До того ж, її правам і свободам (як невід’ємним ат­рибутам особи) ство­рюються можливості для утвердження в якості цін­нісного орієнтира сус­пільного розвитку.

У зв’язку з цим можна констатувати, що філо­софсько-антропологічний підхід у правознавстві є методологічною основою для прове­дення науко­вих досліджень і розроблення сучас­ної вітчизняної правової доктрини. А оскільки право є сферою спі­льних інтересів юриспруден­ції та філософії, важ­ливим аспектом розвитку юридичної науки є вико­ристання при проведенні досліджень філософських знань, зокрема, до­свіду філософської антропології (філософії лю­дини). Тільки єдність висновків філо­софського вчення про право і людину з “чинними” теоре­тичними напрацюваннями юриспруденції до­зво­ляє створити міцну методологічну базу для роз­витку правознавства та юридичної практики, по­збавити науку догматизму і коментування норм законодавства, а правозастосовчу сферу – окре­мих недоліків її функціонування.

І підстави так стверджувати є. ХХ століття вне­сло багато нового у розуміння людини та її меж. Воно стало “антропологічним поворотом” у філо­софії, причиною якого була так звана “люд­ська криза”, що зумовила зміну уявлень про ста­новище людини у суспільстві, Всесвіті (про на­явність та­кого “повороту” у юриспруденції мо­жна говорити з особливою впевненістю з сере­дини минулого сто­ліття, а саме після завершення Другої світової війни). Це спричинило особливу зацікавленість фі­лософів біосоціальним індиві­дом та формування окремої галузі філософського знання – філософії людини, – котра претендує на те, щоб стати новою фундаментальною наукою, висновки якої будуть основою сучасного приро­дного праворозуміння. Підтвердження цьому знаходимо в А. Ауера, який пише: “Природне право – це питання філософської антропології, що розглядає людину в її метафізи­чній людській гідності” [10, c. 622].

Засновник німецької школи філософської ан­тропології М. Шелер так визначив завдання цієї на­уки: “Завдання філософської антропології полягає у тому, щоб виробляти на основі окре­мих науко­вих визначень єдину систематичну те­орію людини” [9, c. 16]. Більш розгорнуто суть антропологіч­ного підходу сформулював Б. Гри­гор’ян:

– спроба визначити основи і сфери “власне люд­ського” буття, індивідуальності людини, її суб’єк-тивно-творчих можливостей;

– спроба зробити людину “мірою всіх ре­чей”, з неї та через неї пояснити як її власну при­роду, так і смисл та значення навколиш­нього світу;

– прагнення виділити в якості спеціального предмета філософське пізнання окремого інди­віда (його “типізовану модель”) у найрізноманіт­ніших вимірах, що характеризують природу лю­дини у специфічних якостях [4, c. 7].

Право об’єктивно покликане сприяти задо­во­ленню людських потреб. Вирішення цього за­вдання здійснюється шляхом забезпечення без­пе­решкодної реалізації в конкретних історичних умо­вах прав людини – виразу особистісної цін­ності права. Проте зрозуміти смисл категорії “права” не­можливо без з’ясування сутності їх носія. “Від на­шого розуміння людини, – пише К. Вальверде, – залежить і наше розуміння сім’ї, суспільства, еко­номіки, політики, права, всіх гу­манітарних наук. Звідси велике значення тієї на­уки про людину, яку ми називаємо сьогодні ан­тропологією” [3, c. 12]. Як зазначає С. Максимов, будь-яке праворозуміння опира­ється на відповідні концепції природи чи сут­ності біосоціального індивіда [8, c. 191] – „осо­бливого виду тварини” [М. Шелер], тварини „символіч­ної” [Е. Кассірер], котра є „недостат­ньою” [А. Гелен], „ексцентричною” [Г. Плеснер], „юридичною” [Ж. Карбоньє], “правовою” [В. Нер­сесянц] істотою.

Серед основних концепцій можна виділити такі: суб’єктивістські (екзистенціалізм, персона­лізм, прагматизм та ін.), об’єктивістські (фізикалізм, неопозитивізм, біхевіоризм тощо), інтегральні (феноменологія, психоаналіз, німецька філософ­сько-антрополо­гічна школа та ін.). Їх множинність зумовлена тим, що “людина, насправді, настільки складна і загадкова істота, що нелегко дати її по­вний опис, який би задовольнив усіх” [3, c. 10].

Отже, філософсько-антропологічний до­слідни­цький підхід в юридичній науці тісно пов’язаний з філософією людини (що, звичайно, не заперечує його зв’язок з культурною, соціаль­ною антрополо­гіями, психологією тощо). Така ситуація зумовлена тим, що перед сучасним біо­соціальним індивідом постала проблема його кінцевості. Це спричиняє постійне почуття непе­редбачуваності долі, невпев­неності у завтраш­ньому дні, випадковості існу­вання, приреченості. “Людина більше не в стані панувати над створе­ним нею самою світом, який стає сильнішим за неї, він звільняється від неї, він проти­стоїть їй в елементарній незалежності, і лю­дині більше не­відоме слово, котре могло би ви­гнати та знешко­дити створеного нею Голема” [2, c. 46]. Щоб усунути небезпеки, які на нас чату­ють, необхідна мобілізація нових знань про біосо­ціаль­ного ін­дивіда, тобто, стверджує О. Бандура, подо­лання старих, спрощених уявлень про його сут­ність, місце у природі та історії [12, c. 266].

Піднесення філософської антропології як спроба обґрунтувати весь світ, виходячи з люд­ської природи, зумовило й іншу тенденцію – по­шуки шляхів для подолання “антропологічного пово­роту” через об'єктивне знання, відмежоване від лю­дини. В. Губін та О. Нєкрасова зауважу­ють, що спір між цими двома тенденціями досі не виріше­ний, а тому “філософській антропології потрібно весь час доводити законність свого іс­нування, створюючи нові та більш вагомі аргу­менти на ко­ристь своєї необ­хідності, доводити, наприклад, що без антропо­логічного обґрунту­вання всі інші прое­кти та картини світу втрача­ють внутрішній смисл” [5, c. 5].

Сьогодні вже набула значного поширення стру­ктура філософії права, в якій, окрім тради­ційних онтології, гносеології та аксіології права, виділя­ється правова антропологія (у деяких джерелах – ан­тропологія права). Проте склада­ється ситуація, за якої цей “новий” елемент філо­софії права існує поряд з однойменноюгалузе­вою юридичною нау­кою, предмет дослідження якої відмінний від предмета розділу філософії права з такою ж на­звою. На нашу думку, науку антропологію права (юриди­чну антропологію) людина цікавить тільки як творець права, а ак­цент досліджень робиться на остан­ньому, на його формах і їх впливі на індивіда, соціальні групи, суспільство [6]. Таким чином, ця га­лузева наука ставить перед собою мету крок за кроком вивчати на прикладі різноманітних право­вих си­стем, яким чином єдність (цілісність системи права) та внутрішнє розмаїття (правовий плюра­лізм) співіснують у різних культурах, не стаючи взаємовиключними системами.

Філософія права ж є та повинна бути нау­кою про належне, а не лише про суще (у т.ч. не­нале­жне), вона має вникати у сутність явища (права), з’ясовувати його смисл та призначення, а не тільки аналізувати буття. Правова антропо­логія як еле­мент її структури вивчає, перш за все, людину, до­слі­джуючи природу останньої, протуровуючи до­рогу до глибшого розуміння категорії “права лю­дини”, а відтак, до більш по­вного вивчення фено­мена права. Тобто, якщо наука юридична антропо­логія роз­криває цей фе­номен через аналіз багатьох форм права, то пра­вова антропологія як складова філософії права з’ясовує основоположні “характе­ристики” біосо­ціального індивіда, його ціннісні орієнтації тощо. У зв’язку саме з цим можна ствер­джувати, що підґрунтя для висновків останньої створює філо­софія людини (на відміну від науки юриди­чної антропології, котра сформувалася за­вдяки розроб­ленню етнологами та етнографами про­блем правової охорони самобутності корінних малочисельних народів, проблем узгодження пра­вової системи аборигенів і правової системи, вне­сеної у їх середо­вище ззовні). Тому було би корек­тніше (доцільніше) називати правову ан­тропологію у філософії права філософсько-пра­вовою антропо­логією. Звичайно, це не виклю­чає проникнення на її “територію” надбань соці­ології, історії, етнографії чи інших наук, однак тільки з метою вирішення питань, які постають, насамперед, у площині філо­софії.

Висновки філософсько-правової антропо­логії становлять неабияку цінність для юридич­ної на­уки, правотворчої, правозастосовчої та правотлумачної діяльності, оскільки юристу не­обхідно мати уяв­лення про ті критерії правового впливу, котрі він використовує в ході своєї дія­льності, зокрема, про людину як вихідне начало юридичної активності. Для правознавця-прак­тика потрібно орієнтува­тися у людських станах (психологічних, душевних тощо), індивідуаль­них особливостях сприйняття юридичних норм, причинах, умовах певної поведі­нки особи, “по­требовому механізмі” людської жит­тєдіяльності, функціях принципу відповідальності і т.ін., що дозволить будувати роботу на раціона­ль­ній ос­нові з урахуванням “людського чинника”, сприя­тиме гуманізації правотворчої, правозастосо­вчої, правотлумачної діяльності. При цьому перед ученими поставатиме завдання, використовуючи, зокрема, філософсько-антропологічний підхід, зби­рати, систематизовувати науковий матеріал, виро­бляти нові ідеї, за допомогою яких можна “тво­рити” цінності, вводити їх у модель цінніс­них оріє­нтацій юриста й утверджувати антропо­центричну систему його світогляду.

Список літератури

1. Алексеев С.С. Тайна права. Его понима­ние, на­значение, социальная ценность. – М.: Издатель­ство “НОРМА”, 2001.

2. Бубер М. Проблема человека / Пер. с нем. – К.: Ника-Центр, Вист-С, 1998.

3. Вальверде К. Философская антрополо­гия. – М.: Христианская Россия, 2000.

4. Григорьян Б.Т. Философская антропо­логия: критический очерк. – М., 1982.

5. Губин В., Некрасова Е. Философская антропо­логия: Уч. пос. для вузов. – М.: ПЭР СЭ; СПб.: Университетская книга, 2000.

6. Ковлер А.И. Антропология права: Учеб­ник для вузов. М.: Издательство НОРМА (Издательская группа НОРМА-ИНФРА×М), 2002.

7. Рулан Н. Юридическая антропология / Пер. с франц. – М.: Издательство НОРМА, 1999. Дещо відмінну позицію підтримує Ж. Карбоньє (Ка­рбонье Ж. Юридическая соци­ология. – М.: Про­гресс, 1986).

8. Максимов С.И. Правовая реальность: опыт философского осмысления. – Х.: Право, 2002.

9. Марков Б.В. Философская антропология: оче­рки истории и теории. – СПб.: Издатель­ство “Лань”, 1997.

10. Нерсесянц В.С. Философия права. Уче­бник для вузов. – М.: Издательская группа НОРМА – ИНФРА-М, 1998.

11. Вальверде К. Фило­софская антропология. – М.: Христианская Рос­сия, 2000. – с.11).

12. Філософія права: Навч. посіб. / О.О. Ба­н­дура, С.А. Бублик, М.Л. Заінчковський та ін.; за заг. ред. М.В. Костицького, Б.Ф. Чміля. – К.: Юрінком Інтер, 2000.

13. Шемчушенко Ю.С. Юридична наука на межі століть // Правова держава: Щорічник наукових праць Інституту держави і права ім. В.М. Корець­кого НАН України. Випуск 11. – К., 2000.

Д. А. Гудыма

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: