Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Наддніпрянська та Західна України у складі Російської




Та Австрійської імперій

Втрата Україною незалежності в другій половині XVIII ст. згубно позначилася на долі українського народу. Опинившись у складі Австрійської та Російської імперій українці на довгі десятиліття потрапили в залежність від волі іноземної влади. Як не дивно, але такий стан речей спонукав українство до потягу боротьби за власне етнічне самозбереження та національне відродження.

Події другої половини XVIII ст. призвели до доленосних змін в українській історії. Ліквідація Гетьманщини (1764), Запорозької Січи (1775) позбавили Україну залишків суверенітету, а російсько-турецькі війни 1768-1774, 1787 – 1791 рр., другий та третій розділи Речі Посполитої (1793, 1795) спричинили перехід українських земель до складу Австрійської та Російської імперій. З моменту втрати Україною незалежності розпочався черговий етап її історії який отримав назву «Період перебування у складі імперій», 1764 – 1917 рр.

Більша частина українських земель (Лівобережна, Правобережна Україна, Крим та Волинь) були приєднанні до Росії. Ці території ділились на 9 губерній: Харківська, Чернігівська, Полтавська, Київська, Подільська, Волинська. Катеринославська, Херсонська. Таврійська, під керівництвом губернаторів яких призначав особисто сам цар. Назва Гетьманщина, вийшла з ужитку, натомість ці території отримали назву Малоросія або південно-західна Росія.

Всі (крім Волині) західноукраїнські землі опинились у складі Австрійської (з 1867 р. Австро-Угорської) імперії. Галичина, Буковина (до 1848), Закарпаття, а також деякі польські території були об’єднані в так зване «Королівство Галичини та Лодомерії», яке являло собою окремий коронний край з центром у м. Львів. Королівство керувалося імперськими чиновниками, котрі за національною приналежністю були австрійцями або поляками, які презирливо ставились до українців.

І австрійська і російська влада протягом всього періоду панування на українських землях здійснювала жорстку колонізаторську політику, головною метою якої було знищення національної самобутності українського народу з перспективою перетворення його у «справжніх австрійців», чи «справжніх росіян». Разом з новою владою на Україні відродився національний гніт (в усіх його проявах) про який вона вже майже повність забула.

Імперська колоніальна політика в цих країнах зводилася до:

Ø Уніфікаціїзведення різноманітних проявів життя в різних національних районах держави до єдиних, затверджених імперською владою зразків;

Ø Бюрократизаціїпосилення ролі чиновників, за допомогою яких імперські уряди управляли населенням, позбавляючи його будь-яких елементів самоврядування;

Ø Денаціоналізаціїнасадження мови пануючої нації, поглинення національних культур культурою імперської нації.

Всі ці елементи були складовими єдиного цілого – процесу інтеграції, злиття націй та притаманних їм елементів єдине ціле. Австрійська та російська влада проводила також міграційні заходи, метою яких було «розбавлення» етнічних українців, росіянами, поляками, румунами, тощо. Ініціюючи переселення, укладання змішаних шлюбів, колоніальна влада на українських землях ніби тасувала етнічну колоду карт, постійно зменшуючи в ній відсоток автохтонної нації.

На кінець XVIII ст. в Україні проживало понад 10 млн. осіб. На підпорядкованих Росії українських територіях було 7,8 млн. жителів, на українських територіях Австрії – 2,2 млн. За чисельністю й територією, яку вони займали українці належали до найбільших націй Європи. Чисельність населення на українських землях протягом XIX ст. швидко зростала і складала в середині століття 20 млн., наприкінці століття – 36 млн. Зростання населення України супроводжувалося істотними змінами його етнічного складу. Якщо наприкінці XVIII ст. на під російських землях України 89,0% населення становили українці, то через сто років частка українців знизилася до 72,6%. Причиною цього була антиукраїнська міграційна (переселенська) політика Російської імперії спрямована на посилення контролю над Україною.

Не зважаючи на згубні наслідки, етнічне гноблення все ж таки було на другому місці. Перше ж місце протягом всього імперського періоду української історії посідала соціально-економічна експлуатація, що базувалась на нормах і принципах кріпосного права, яке втілилось у життя у формі ненависної панщини. Політична пасивність залишків української еліти, відсутність рушійних сил і стимулів до національно-визвольної боротьби дорого коштувала українському народові. Нова влада в Україні не просто позбавляла донедавна титульну націю (українців) рис національної самобутності, а й взагалі будь-яких прав, перетворивши її в рабський етнос нового часу. Закріпачення населення України відбувалося досить інтенсивно. Сприятливі кліматичні умови, родючі ґрунти, нарешті – працелюбний народ – все це робило Україну дорогоцінною перлиною в коронах австрійської і російської монархій.

У кріпосній залежності від поміщиків знаходилось 74% селян на Волині, 90-91% - на Поділлі та Київщині. Не зважаючи на непродуктивність та поступовий занепад кріпосних відносин, панщина була основою економічного розвитку обох імперій. І в той же час кріпосне право, без особливих зусиль з боку влади, дозволяло стримувати суспільно-економічний прогрес, досягаючи єдності держави.

Для українців всі ці форми гноблення сприяли видозміненню і знищенню національної самосвідомості за умови абсолютної деградації нації, яка ніби завмерла в своєму історичному розвитку.






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных