Весільний цикл обряду включав до своєї структури ритуальні дії, спрямовані на відокремлення наречених від неодруженої молоді та санкціонування шлюбу.

До власне весільного періоду входять: запросини, виття вільця, дівич – вечір, випікання короваю, виряджання до шлюбу, зустріч батьками після шлюбу, поїзд, посад, покривання, поділ короваю та дарування, комора. ДІВИЧ – ВЕЧІР (дівичник, вечорина, вечоринки, дружбини, пироги, збірня, головиця, заграванки, заводини) влаштовували напередодні весілля як символ прощання з вільним життям. Проводтья у хаті молодої. Це був обрядовий акт відокремлення наречених від нежонатої молоді. Дівич-вечір у домі нареченої відзначався особливою ліричністю. Молода під грушею прощаться з дівоцтвом, виносить дружкам ласощі. Дівчата співають пісень. Дівчата-подруги вили гільце: оздоблювали квітами, стрічками та букетиками колосків виготовлені під час барвінкових свят вишневе деревце або гілку сосни. Гільце символізувало незайманість, красу та молодість. Разом із завиттям гільця виготовляли маленьку квітку або вінки для молодого і молодої як символ наречених.
Одягання вінків супроводжувалося ритуалами. На долівці розстеляли біле полотно, на яке ставили стілець, клали подушку. Наречена сідала на неї, після чого брат розплітав їй косу, а дівчата прикрашали голову весільним вінком. У більш давні часи всі ці дії виконувала мати. Часом на дівич-вечір приходив молодий з боярами і батьками. Мати молодої зустрічалася на порозі зі світилкою. У світилки в руках свічка і квіти. стають правими ногами на поріг, цілуються. Молода виносить молодому чарку горілку на тарілці, молодий затикає хустку за пояс, випиває чарку, а на тарілку кладе гроші чи коштовності. Проводиться посад - Старша дружка (весільна матка) чіпляла молодому вінок до шапки чи капелюха, садовила біля нареченої на кожух і накривала їх рушником або посипала житом. Рід молодого сідає праворуч від нього, рід молодої – ліворуч від неї, молода – ліворуч від молодого. Можна дарувати молодій черевички, молодому – сорочку. Проводився викуп квітки з вінка молодої, яку пришивають до шапки молодого. Після цього молодих називали князем та княгинею, вони збирали дружину (весільний поїзд) та йшли запрошувати рідню і сусідів на весілля. Весільний поїзд формувався вже після обряду вінчання — їхали по молоду. Весільний поїзд молодого, який вирушав за молодою, складався зі старшого боярина, бояр, світилки і родичів, їдуть з прапором. Це обрядове дійство символізує військовий похід за молодою. Традиційно споряджався у неділю, у другій половині дня. За звичаєм, серед двору, на ослоні ставлять діжу, на неї хліб-сіль, відро води. Щоб коня молодого напоїти. Староста виводить молодого за хусточку, нареченого до воріт проводжала мати у виверненому вовною догори кожусі. Хлопця обсипали «нащастя» зерном. Супроти руху сонця молодого обводять навруг діжі, мати сідлає «коня» (граблі), обсіває молодого і виводить за хусточку за воротаНа шляху молодому хлопці з боку молодої ставлять перепони, вимагають викуп, молодий пригощає хлопці горілкою. Мати молодої зустрічає молодого, пдає йому води і овес, щоб нагодувати коня. Хлопець кидає чарку через голову, а боярин мусить розбити її нальоту палкою. Перший викуп — «ворітну» — хлопці з вулиці молодої брали біля воріт її хати. Вони одержували дрібні гроші чи чарку горілки й пропускали весільний поїзд на подвір'я. Друга перепона була біля дверей або в сінях: молоду охороняли дружки, які віддавали її за цукерки і калачі. Щоб сісти біля нареченої, молодий мусив викупити її ще й у брата-підлітка (коли такого не було, його роль виконував близький родич, іноді сусід).

Посаг (придане). Кожна українська дівчина готувала собі придане, зокрема ту його частину, що становила так звану скриню. Адже посаг складався з двох частин: худоби та скрині. Щодо першої, то й виділяв батько. Це худоба, певна сума грошей, клаптик землі. Але те, що входило до скрині, дівчина мала готувати собі сама або ж разом з матір'ю. Скриня включала постіль, рушники, одяг, а також стрічки та хустки, якими дівчина мала обдаровувати весільних гостей. Отож, до весілля дівчині належало багато працювати. А втім ця праця не була для неї обтяжливою. Вона виконувала її здебільшого на вечорницях та оденьках, де і працювали, і розважалися. Траплялося, дівчина не встигала приготувати собі посаг. У такому разі народні звичаї передбачали спеціальні передвесільні дії — торочини, на які приходили подруги нареченої. Завершували готувати посаг у передостанній день весілля. Після обряду пов'язування молодих його урочисто везли до нареченого. Скриню супроводжували брати й свахи, які дорогою показували посаг гостям та односельцям — виймали із скрині гарні речі. Однак посаг мав продемонструвати не стільки достаток молодої та її рідних, скільки її працелюбність. Якщо він характеризував дівчину як добру майстриню, її почет зустрічали хлібом-сіллю, співали величальної.
Парубки також брали участь у створенні матеріальної основи майбутньої сім'ї — вони, як правило, працювали у господарстві. Причому до цієї праці їх залучали досить рано — з 12—13 років. Адже молодий, беручи шлюб, мав сплатити нареченій віно — своєрідний викуп, вартість якого або дорівнювала посагові, або навіть перебільшувала його. Хоча з часом розмір посагу та вартість віна зазнавали змін, сам принцип підготовки молодих до матеріального забезпечення сім'ї залишався одним із найважливіших.

РОЗПЛІТАННЯ КОСИ масло, мед і часник «вплітались» у косунареченої ще кілька століть тому. Зранку, перед вінчанням, волосся дівчини розчісував неодружений рідний чи двоюрідний брат. Це і було «розплітанням коси». Після цього молоду садовили на стілець, дружки мастили волосся медом та маслом, чіпляли у волосся монети, шматки хліба, часник, що охороняє від лиха… Зверху прикрашали стрічками та квітами. В кінці весіллякосу обрізали, а голову покривали наміткою або очіпком. Це дійство супроводжувалось обрядовим плачем молодої. Дружки, яких могло бути дванадцять і більше, співали прощальних пісень, яких в українському фольклорі налічується дуже багато. На Поділлі втинання коси здійснював молодий: посадовивши наречену собі на коліна, відрізав косу ножицями. На Закарпатті зберігався і більш архаїчний обряд — відсікання коси. Після церковного вінчання розпочиналися танці. Родичі молодого прив'язували кінець коси до гвіздка, вбитого в стіну. Молодий посеред танцю повинен був виявити таку спритність, щоб єдиним ударом топірця повністю відрубати косу. Після цього родичі молодої приймали хлопця до свого роду. Відрізавши косу, молоду покривали очіпком. За ритуалом, вона мала двічі його зривати, і тільки на третій раз корилася долі. Від цього моменту вона переходила у стан жінки з відповідними нормами поведінки. Вони підкреслювалися, зокрема, вбранням: заміжня жінка збирала волосся у жмут й запиналася хусткою або вдягала очіпок. Виходити поміж люди без нього вважалося непристойним.

52.Чим характеризується післявесільний період? Післявесільні дійства остаточно закріплювали акт створення нової сім'ї, а також сприяли зміцненню зв'язків між родинами молодих. До післявесільного періоду належать обмивання молодих, перезва, цигани та різні інші забави. Післявесільний цикл присвячувався вшануванню батьків молодими, прилученню невістки до родини чоловіка. Це обряди хлібин, свашин та гостин .Обмивання.У понеділок відбувався ритуал очищення водою, який із часом змінився принесенням молодою води з криниці та вмиванням молодих і всіх гостей. Незважаючи на те що цей ритуал був започаткований ще за часів язичництва, він і сьогодні є атрибутом весільної обрядовості. У цей день відбувалось багато веселощів із переодяганням, співами - «циганщина». Святкували виключно дорослі - діти й молодь не брали участь у цих розвагах.

Післявесільні обряди повинні зміцнити зв'язок між родинами молодих і полегшити адаптацію молодої в чужому домі. Через день-два молодий кличе гостей на «пропій». Або ж у першу після весілля неділю справляють «великі пироги» (молода сама має пекти їх і разом з чоловіком везти до своїх батьків).

На Поділлі такі відвідини називаються розхідним борщем, а в гуцулів — мінами: батько молодої повинен віддати, що «мінив» (обіцяв) дати їй у придане під час сватання та заручин. Із цього приводу влаштовується гостина.

Завершальний післявесільний обряд - калачини (покалачини, хлібини, честь, дякування, розхідний борщ, свашини) — обряд післявесільного циклу, спрямований на зміцнення зв’язку між сватами та полегшення періоду адаптації нареченої в чужому роду. Відбувалися Калачини, як правило, через місяць після весілля у батьків молодої, куди приходили на гостину молоді з найближчими родичами та батьки молодого. За звичаєм, молоді дякували своїм батькам, даруючи їм по 12 колачів, батьки у свою чергу обдаровували молоде подружжя полотном та перемітками. Протягом перших місяців шлюбу влаштовували й інші обряди, покликані урізноманітнити спілкування молодих з родичами та свояками: сватини — жіноча вечірка в домі молодої, куди запрошувалися свахи; гостина — відвідування молодою своїх батьків; пропій — пригощання молодим весільних батьків та гостей, щоб запити своє господарство.

53. Які ви знаєте весільні чини та їхня роль в обрядових діях? Українське весілля – багатоактова народна драма з численними дійовими особами, кожна з яких виконувала свою обрядову роль. Власне, майже всі весільні гості (свати, сватьбові) мали свої весільні чини. Молодий (наречений, князь, легінь), молода (наречена, княгиня), весільний тато і мати (батьки-кровні чи названі), бояри (дружбани), дружина – уся неодружена молодь, запорожці – хлопці з парубочої громади, які оберігають весілля від чужаків, функцію розпорядника весілля виконував староста (сват). Він починав сватання, ділив коровай, виголошував прощі, в деяких регіонах одягав намітку нареченій, виконував і деякі обряди, що мали правове значення. Не даремно старосту вважали за представника громади. Старостів з боку молодої в’яжуть рушником через ліве плече, з боку молодого – через праве. У парі зі старостою виступала його дружина – старостіна (сваха, свашка), яка брала участь в обміні подарунками, хлібом, в обрядах покривання молодої, дружки, старша дружка (заводчиця – зачинала співати), До почту молодих входили весільні чини, які виконували важливі, але одномоментні функції: приданки (молоді жінки що роздягають молоду у коморі), закосяни, свашки виконували обряд пов'язування намітки; світилка стежила, щоб не згасли свічки при виконанні обряду посаду (неодружені сестри молодого); брат про давав сестру-наречену; солов'ї (хлопці, родичі молодої) продавали її придане. Серед весільних чинів були й ті, хто "спеціалізувався" на виконанні окремих обрядів: вінкоплетниці (подруги молодої), коровайниці (добропорядні господині), візники (возниці, кодаші), гудаки (веселики, музики), кошельник (при обдаровуванні); весільні атрибути несли хорунжий і прапор. Усі весільні чини мали обрядові відзнаки: найповажніші перев'язувалися рушниками, інші чіпляли букети на піджаки і квітки на капелюхи.

54. Як традиційно запрошують на весілля?Запросини -передбачали збір дружини (весільного поїзда) та запрошення гостей. Запросини — проводили у неділю зранку. У супроводі дружків молоді йдуть по оселях тих, кого хотіли б бачити на своєму весіллі.

На весілля родину запрошували молода з дружками, молодий з буярами. У суботу ранком дружки йшли до молодої з хлібом, їх садили за стіл, давали сніданок. Мати одягала доні віночок з биндами: «Щаслива будь, дочко, у весільному віночку», тримала ікону, а батько - хліб. Молода кланялась батькам, цілувала їх у руку, а також ікону і хліб. Виряджаючи, мати кропила молоду свяченою водою й обсипала житом, жінки при цьому співали. Дружки несли з собою повні хустки калачів і роздавали тим, кого запрошували на весілля. Родичі швиденько розламували калач і куштували - «щоб молоді не старілися». Хрещених батьків і близьких родичів просили з калачем і хусткою. Запрошуючи на весілля, обов'язково заходили до хати, щоб не казали люди: «Просили на дорозі, щоб не були на порозі». Молода в хаті вклонялась, цілувала всіх і говорила: «Просили мама, просили тато і я вас прошу на хліб, сіль і на весілля». Якщо були в сім'ї дівчата, то запрошувались за дружок, а хлопці - за буярів. Дружок біля молодої ставало все більше. Молода повинна бути пишно вбрана — у національному вбранні, прикрашена квітками та стрічками. Характерно, що не годиться запрошувати під час випадкових зустрічей на вулиці, а лише в домівці майбутнього весільного гостя

55. Як традиційно проводиться від'їзд до шлюбу наречених?
56. Як традиційно зустрічають молодих після шлюбу? За законами народної етики, починати весілля серед тижня - непристойно, тому найчастіше їх проводять у вихідні або на свята. Традиційно основним весільним днем в українців здавна була неділя. До шлюбу молоді їдуть нарізно: молодий зі старшим боярином, молода зі старшою дружкою, або разом – молодий їде за молодою. Перед від'їздом матері благословляють своїх дітей іконою Богородиці з немовлям і посипають зерном, що символізує добробут, багатодітність. Традиційно вбрання наречених - національне. Наречена має бути обов'язково у віночку. Вінок символізує первісність, чистоту та незайманість дівчини. Від шлюбу наречені їдуть разом. За звичаєм, якщо молодим переливають дорогу або вони переїжджають міст, або переступають поріг, то молодий має брати молоду на руки. По приїзді молодих від шлюбу батьки зустрічають їх хлібом-сіллю. Попід хлібом, що його батьки тримають угорі на рушнику, утворюючи ворітечка, молоді заходять до хати або весільного залу. Там пригощаються, танцюють з молодою. Кладуть гроші. Останнім кладе гроші і танцює з молодою молодий («-Чия молода? –Моя!»). Потім молодий їде додому споряджати поїзд.

57. Що таке весільне вільце? Що воно символізує? Обряд приготування весільного гільця здійснювався лише неодруженою молоддю: парубки їхали в ліс вибирати та рубати дерево (з часом його замінила гілка – вишнева чи соснова, виготовлена під час барвінкових свят); дівчата його «наряджали». Цей обряд теж супроводжувався ритуальними піснями. Спочатку виконувались твори, в яких закликали молодь вити гільце. Тут теж були свої заборони: весільне деревце ще називали дівуванням, тому його мали право прикрашати лише незаміжні дівчата. Починаючи прикрашання весільного деревця, учасники обряду тричі просили благословення. Гильце прикрашали калиною, барвінком, рутою, букетиками із колосків, іншими магічними рослинами; шишками та горіхами, згодом — стрічками; зробленими зірками та іншими паперовими прикрасами. Воно мало те ж значення, що і дерево, про яке співається в колядках, чи весняне «майське» деревце, чи купальське, у чому виявляється ґенетична єдність усієї обрядовості. Гільце символізує незайманість, красу та молодість.
Прикрашання весільного деревця супроводжувалось обрядовими піснями. А завершивши наряджати гильце, старша дружка його підіймала, і при цьому співали. Дружба гільце викуповував і всі присутні сідали вечеряти. Гільце - це символ розквітлого молодого життя, символ дерева життя, воно святе, як і коровай, має магічну силу приносити щастя, відвертати зло, всяку зловорожу силу. Готове деревце запихали в коровай, або низ його запікали в тісто. Разом із завиттям гильця виготовляли вінки або маленькі квітки як символ наречених.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: