Погляди Дж.Локка на державу

Государство представляет собой, по Локку, совокупность людей, соединившихся в одно целое под эгидой ими же установленного общего закона и создавших судебную инстанцию, правомочную улаживать конфликты между ними и наказывать преступников. От всех прочих форм коллективности (семей, господских владений) государство отличается тем, что лишь оно воплощает политическую власть, т.е. право во имя общественного блага создавать законы для регулирования и сохранения собственности, а также право применять силу общества для исполнения этих законов и защиты государства от нападения извне.

Строя государство добровольно, прислушиваясь только к голосу разума, люди предельно точно отмеряют тот объем полномочий, которые они затем передают государству. О каком-нибудь полном, тотальном отказе индивидов от всех принадлежащих им естественных прав и свобод в пользу государства у Локка нет и речи. Право на жизнь и владение имуществом, свободу и равенство, человек не отчуждает никому и ни при каких обстоятельствах. Эти неотчуждаемые ценности - окончательные границы власти и действия государства, преступать которые ему заказано.

Цель этого объединения – общее благо.

На закон и законность Локк возлагал очень большие надежды. В установленном людьми общем законе, признанном ими и допущенном по их общему согласию в качестве меры добра и зла для разрешения всех коллизий, он усматривал первый конституирующий государство признак. Закон в подлинном смысле - отнюдь нелюбое предписание, исходящее от гражданского общества в целом или от установленного людьми законодательного органа. Титул закона имеет лишь тот акт, который указывает разумному существу поведение, соответствующее его собственным интересам и служащее общему благу. Если такой нормы-указания предписание в себе не содержит, оно не может считаться законом. Кроме того закону должны быть присущи стабильность и долговременность действия. Свобода, по Локку – это не анархия, а основа всех других прав человека, ибо, потеряв свободу человек ставит под угрозу свою собственность, благополучие, жизнь. У него нет больше средств их защитить.

Ратуя за режим законности, он настаивал на следующем положении: кто бы конкретно ни обладал верховной властью в государстве, ему вменяется “ управлять согласно установленным постоянным законом, провозглашенным народом и известным ему, а не путем импровизированных указов”. Законы тогда способствуют достижению “главной и великой цели” государства, когда их все знают и все выполняют. В государстве абсолютно никто, никакой орган не может быть изъят из подчинения его законам. Высокий престиж закона проистекает из того, что он, по Локку, решающий инструмент сохранения и расширения свободы личности, который также гарантирует индивида от произвола и деспотической воли других лиц. «Там, где нет законов, там нет и свободы».

4. Кант про природу естетичного задоволення. Доцільність як априорний принцип естетики Канта

существует связь между понятием целесообразности и чувством удовольствия и неудовольствия. «Критике способности суждения» эстетическим свойством Кант называет то, что в представлении о предмете только субъективно, то что создает отношение представления к собственно к нашему субъекту, а не к самому предмету. По Канту, в представлении существует субъективное такого рода, что оно не может быть составной частью познания. Это соединенные с представлением чувство удовольствия и неудовольствия. Через эти чувства мы ничего не познаем в предмете. Именно этот род субъективного вновь приводит Канта к представлению о целесообразности. Для нее характерно как раз то, что, поскольку она представляется в нашем восприятии, она ни есть свойство самого предмета.

Таким образом, Кант приходит к выводу, что существует такое представление о целесообразности предмета, которое независимо от какого бы то ни было познания и связано с чувством удовольствия. Такое представление Кант называет эстетическим представлением о целесообразности.

Свою эстетику Кант излагает в труде «Критика способности суждения». Философ полагает, что посредине между разумом и рассудком, посредине между познанием и волей находится сила суждения, высшая способность чувства. Она как бы сливает чистый разум с практическим, подводит частные явления под общие принципы и, наоборот, из общих принципов выводит частные случаи. Первая функция её совпадает с рассудком, при помощи второй предметы не столько познаются, сколько обсуждаются с точки зрения их целесообразности. Предмет объективно-целесообразен, когда он согласуется со своим назначением; он субъективно-целесообразен (прекрасен), когда соответствует природе нашей познавательной способности. Констатирование объективной целесообразности доставляет нам логическое удовлетворение, усматривание субъективной целесообразности приносит нам эстетическое удовольствие. Кант считает, что мы не должны наделять природу целесообразно действующими силами, но наше представление цели вполне законно, как субъективно-человеческий принцип, и идея цели, как и все идеи, служит прекрасным регулятивным правилом

Билет №27

1. Що таке атраксія, як розуміє її Епікур?

Атара́ксия (греч. αταραξία — «невозмутимость, хладнокровие, спокойствие») — душевное спокойствие, невозмутимость, безмятежность, по мнению некоторых древнегреческих философов, достигаемая мудрецом.

У Эпикура атараксия связана не с воздержанием от суждения, а с удовольствием (греч. ἡδονή): Эпикур определял удовольствие как отсутствие телесной боли и душевных страданий и тревог. Тревоги в душе возникают из-за ложных мнений о богах и смерти, которые вызывают у людей страх. Избавляет от ложных мнений трезвое рассуждение, приводящее к атараксии. Атараксия — это сосредоточение на самом общем и главном, считает Эпикур^[2].

2. Містика у філософії Середньовіччя

Основы средневекового общества окончательно сформировались в Европе в IX-Х вв

Основным представителем средневекового западного мистицизма является Бернар Клервоский (1091-1153). выделить, в частности, «О степенях смирения и гордости», «О почитании Бога», «О благодати и свободе воли». Для Бернара Клервоского характерно полное пренебрежение к философии. Не только на словах, но и на деле Бернар подчеркивал не только свое равнодушие к философии, но и враждебность к ней. Бернар указывал, что философия и любое разумное познание Бога приводит лишь к неудачам. Познать Бога возможно лишь путем непосредственного Его созерцания, при помощи интуитивного видения Бога.

В это же время формируются и ведущие направления средневекового философствования — схоластика и мистика.Схоластика считала, что, хотя с помощью разума Бога познать невозможно, человек должен в полной мере использовать возможности разума, поскольку он способен привести к границе, с которой открывается сфера созерцания сияния славы Божией. Последнее достигается только верой, но к названной границе приводит ум. Поскольку самым надежным и эффективным средством ума логика, то первым признаком схоластики является использование логики в богопознании. Мистики же настаивали на том, что рассуждения только вредит христианскому благочестию, поэтому в поисках путей приближения к Богу следует полагаться на чувства, веру, любовь и самоотречение. Итак, в основе разделения средневековой философии схоластику и мистику лежит различное толкование соотношения веры и разума в деле богопознания.

Известными мистиками периода развитого Средневековья были Франциск Ассизский (1182-1226), Бернар Клервоский (1091-1153) и Джованни Бонавентура (1221-1274). Последний в своем сочинении «Путеводитель души к Богу» очертил довольно стройную для своего времени классификация познавательных способностей человека: чувства, воображение, рассудок, разум, умственное созерцание и различения добра и зла. А в работе «О возвращении наук к теологии» Бонавентура дал список известных на то время наук, причислив туда и технические науки (рукотворные). Но в конце все эти науки и способности должны были подвести человека к «обожествление», к созерцанию Бога через самоотверженной любви.

3. Значення треміну “трансцендентальний”

ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНЫЙ

(от лат. transcendens — перешагивающий, выходящий за пределы), термин, возникший в схоластич. философии и обозначающий такие аспекты бытия, крые выходят за сферу ограниченного существования, конечного, эмпирич. мира. Понятие Т. характеризует высшие и универс. предметы метафизич. познания — напр., единое, истинное, благое (см. Трансценденталии).

Кант придал термину «Т.» гносеологич. значение: понятие Т. в его философии характеризует всё то, что относится к априорным условиям возможного опыта, формальным предпосылкам познания, крые организуют науч. опыт (таковы, напр., априорные формы чувственности — пространство и время, категории рассудка — субстанция, причинность и т. д.). «Я называю трансцендентальным всякое познание, занимающееся не столько предметами, сколько видами нашего познания предметов, поскольку это познание должно быть возможным a priori» (Кант И., Соч., т. 3, М., 1964, с. 121). Отвергнув терминологич. традицию и пытаясь провести различие между Т. и трансцендентным, Кант, однако, нередко употреблял эти термины в сходном смысле.

4. Дуалізм субстанції в філософії Декарта і психо-фізична проблема. Як вирішує її Декарт?

Декарт, говоря субстанциональном различии души и тела, породил психофизическую проблему (хотя проблема существовала ещё со времен античности, чёткого критерия различения духовного и телесного не было).

Единственное средство познания души – внутреннее сознание, оно яснее и достовернее, чем познание тела. Сознание – то, как оно выступает в самонаблюдении.

Ввел критерий для выделения психики из существовавшего ранее аристотелевского учения о душе → Психика – внутренний мир человека, открытый самонаблюдению, имеющий особое бытие (духовное), в противопоставлении телу и всему внешнему материальному миру.

Главный пункт учения Декарта – их абсолютная разнородность. Тело Декарт отождествил с материей, сознание – с духом.

Декарт писал, что существую 2 независимые субстанции – душа и тело, такая философская позиция называется дуализмом. Основной атрибут души – мышление, основной атрибут тела – протяжение.

Критерий – психические процессы осознаваемы, а физиологические, соматические – нет! Душа и тело соединяются в теле, причем только в теле человека. Продукт взаимодействия души и тела – страсти.

Декарт переформулировал психофизическую проблему (соотношение материального и идеального) в психофизиологическую (соотношение души и тела) и объяснял те изменения в физиологических процессах, подчиненных законам механики, которые происходят при порождении страстей души (см. про трубочки и духи).

Декарт решает психофизическую проблему в духе взаимодействия, он предположил, что в организме есть орган, обеспечивающий это взаимодействие – шишковидная железа (эпифиз) – посредник между телом и сознанием.

Механизм: железа воспринимает движения животных духов и способна воздействовать на их чисто механическое течение, благодаря колебаниям, вызванным душой. И тут ошибки: душа отлична и независима по природе, но тесно связана с телом; душа непротяжена – но помещается в маленькой железе мозга.

Билет №28

1.Квалікація наук за Аристотелем, чи свідчить вона про практичне спрямування знання

За Аристотелем, вся наука була об'єднана спільною назвою філософія і розподілена на три частини. Перша з них має назву теоретична філософія і охоплює логіку, фізику (природничі науки), математику, метафізику (філософію у сучасному сенсі). Друга частина – практична філософія включає етику, економіку, політику. Третя – образотворча філософія, до якої входять поетика, риторика, різноманітні мистецтва. Такий поділ науки віддзеркалює досить глибоке розуміння старогрецьким мислителем суті пізнавально-практичної діяльності людини. Виділені три частини науки демонструють взаємозв'язок процесу пізнання матеріального світу, що реалізується через теоретичну філософію, з практичною діяльністю, спрямованою на задоволення матеріальних (практична філософія) і духовних потреб (образотворча філософія).

2.Походження життя і людина за Демокритом.

Походження життя. У цій проблемі Демокріт слід матеріалістичної лінії Анаксимандра і Емпедокла. Живе виникло з неживого за законами природи без всякого творця і розумної мети. Один із стародавніх коментаторів передає суть вчення Демокріта про походження життя так: «Після того як відбулося розділення похмурого хаосу, після того, як виник повітря, а під ним земля, грязеобразная і зовсім (ще) м'яка, на ній вспучілісь плівки, що мають вид гнійних наривів або водяних бульбашок. Удень їх нагрівало сонце, вночі їх живила місячна волога. Після того як вони збільшилися і лопнули, з них утворилися люди і всілякі види тварин, відповідно домінуванням того чи іншого елемента - саме благовидого, огнеобразность, землеобразного і воздухообразность. Коли ж земля висохла під променями сонця і вже не могла більше народжувати, як вони стверджують, тварини стали з'являтися на світ шляхом народження одних іншими». Демокріт намагався також пояснити і те, чому тепер не відбувається такого виникнення тварин з бульбашок землі - нині вже й земля не та, і небо не те: «адже і земля вже тепер не змішана з водою в такій мірі, як тоді, і світила утворюють зовсім інші сузір'я».

Людина має природне походження і спочатку вів життя, в усьому подібну твариною. Загальні небезпеки, в першу чергу витікаючі від хижих звірів, змусили людей об'єднатися і утворити стада. Люди випробовували нужду в укритті, їжі, страждали від холоду і голоду. Поступово вони навчилися улаштовувати житло в печерах, робити запаси їжі і шити одяг. А коли зуміли добувати вогонь, виникли ремесла. У розвитку їх, як і в цілому людських умінь, найважливішу роль грає наслідування тварин. Увесь порядок загального життя: мова, держава, закони, створені по загальній згоді людей, їх колективним встановленням. Звідси витікає, що зміна норм і порядку життя цілком у волі людини.

3.Що ви важаете найбільш суттєвим для гумманістичної філософії епохи Відродження

Філософія Відродження. На противагу феодальній ідеології, в основі якої був лише Бог, гуманістична філософія акцентує свою увагу на людині, на її утвердженні в сьогоденні, на свободі й освіченості особистості. Іншими словами, це демократичний світсько-раціоналістичний світогляд, що вивільняє свідомість людини від станових, корпоративних та церковно-схоластичних пут, сприяє розкриттю творчих людських можливостей, активній діяльності в ім'я щастя на Землі. Окремі елементи гуманістичної думки були вже в творчості італійського поета і мислителя флорентійця Дайте Аліг'єрі. Його поетико-сві-тоглядний синтез — «Божественна комедія» — несе в собі прозріння наступної культурно-історичної епохи. Проте справжнім засновником гуманізму і ренесансної літератури став поет Франческо Петрарка. Він розвивав гуманістичні ідеї в ліричних віршах, в латинських прозаїчних творах, трактатах, численних листах. Одним з центральних в етиці Петрарки було поняття «гуманітас» (від лат. humanitas — людська природа, духовна культура). Воно стало основою побудови нової культури, що дала сильний поштовх розвитку гуманітарних знань, звідси і термін «гуманізм». Петрарка кинув виклик схоластиці, він критикував її структуру, недостатню увагу до проблем людини, підпорядкованість теології.

Стрижнем гуманізму було усвідомлення величі та безмежних можливостей людини. Людина постає як центр світу, головний предмет уваги й наукового пізнання. Гуманістичний антропоцентризм як визначальна риса цього світогляду принципово відрізнявся від християнського антропоцентризму, який був підпорядкований релігійному теоцентризму. Для релігійної свідомості, хоч світ і твориться Богом задля людини, головним предметом залишається Бог. Гуманісти ж на перший план висували людину, розглядаючи її як творця земного буття, що у своїх творчих можливостях підноситься до рівня самого Бога.Людина постає над усіма живими створіннями. Вона — найбільш прекрасна, шляхетна, наймудріша і найсильніша істота. Сенс її буття у пізнанні й творчій діяльності. Головним досягненням гуманістичної культури Ренесансу було відкриття проблеми людської особистості, вироблення принципово нових уявлень про людину, її гідність та благородство.

4.Марксизм про історичне розуміння розвитку суспільства.

Розвиток суспільства в марксизмі розглядається з матеріалістичних позицій. Філософія марксизму переносить акцент на економічне життя суспільства, насамперед на сферу матеріального виробництва. Минуле і майбутнє людства у цій філософії постає як послідовний процес зміни способів виробництва. Ось чому філософію марксизму називають також історичним матеріалізмом.

Згідно з Марксом, життя суспільства ґрунтується на матеріальному виробництві, яке включає продуктивні сили (знаряддя праці, кваліфікація робітника) і виробничі відносини (спосіб організації праці, який визначається формами власності на знаряддя виробництва). Історичний розвиток суспільства зумовлений розвитком продуктивних сил (техніки), що призводять до зміни виробничих відносин. Відповідно до форм цих відносин (форм власності) Маркс виокремив кілька універсальних етапів в історичному розвитку людства: первісний комунізм, рабовласництво, феодалізм, капіталізм і майбутній комунізм.

Билет №29

1.Як Демокріт вирішуе проблему критерію істини?

Критериями истины являются: «1) „совершенное ощущение“, т. е. чувственное восприятие, совершаемое в условиях научной проверки; 2) „совершенный разум“, т. е. ум, вооруженный научным методом и руководствующийся правильными принципами исследования и 3) чувственная практика, служащая проверкой принятых нами мнений, поскольку применение в жизни тех или иных положений приносит нам пользу или вред, содействует нашему благу или причиняет нам страдание».

Некоторое положение является истинным в том случае, если можно доказать, применимо ли оно в той или иной конкретной ситуации. Этот принцип выражается термином «реализуемость». Конечно, нельзя забывать, что практика не может полностью подтвердить или опровергнуть какое бы то ни было представление знания. «Атом неделим» (Демокрит) – истина это или заблуждение? В течение многих веков это считалось истиной, и практика подтверждала это.

2. У чому полягае перевага поезії над історією за Арістотелем

Порівнюючи творчість історика і поета, Аристотель віддає перевагу поетові: «Історик говорить про те, що справді сталось, а поет – про те, що могло б статися. Тому поезія має більш філософський і серйозний характер, ніж історія. Поезія говорить більше про загальне, а історія – про окреме».

3.Проблема уневерсалій у філософії Середньовіччя.

Проблема універсалій (від лат. universalis – загальне) – то є проблема співвідношення одиничного і загального: як співвідносяться окремі одиничні речі та загальні поняття про них.У середньовічні часи проблема універсалій набула актуальності у зв’язку з осмисленням західною християнською думкою догмата про Св. Трійцю: Бог є троїстим у своїх персонах (Отець, Син, Св. Дух) і, водночас, єдиним. Як співвідносяться три персони (особи) Бога та сам Бог? Аквінський вважав, що загальне існує в трьох видах: до речей, у речах і після речей. До речей воно існує у вигляді ідеальних прообразів речей у розумі Бога; у речах, тому що воно існує об'єктивно, оскільки воно іманентне до речей, нарешті, загальне існує після речей у вигляді понять людського розуму.. У ході обговорення природи універсалій сформувалися три основні підходи до вирішення проблеми: реалізм, концептуалізм і номіналізм. Реалізм визнає самостійне існування універсалій; концептуалізм стверджує, що загальні поняття мають місце в людському розумі, але їм відповідає щось в самих речах; номіналізм вважає, що загальні поняття виникають у процесі пізнання і поза людського розуму, тобто реально не існують.

4.Загальна характеристика філософії позитивізму.

У філософії позитивізм — це концепція, яка зазначає, що людське мислення проходить три етапи розвитку: теологічний (релігійний), метафізичний (філософський) та позитивний (науковий). Вперше ця концепція була сформована Огюстом Контом у 30-х роках XIX століття. У своїй основній праці «Курс позитивної філософії» Конт запропонував концепцію, за якою істинне знання про світ є результатом конкретних наук, очищених від гуманітарних інтерпретацій, які, на його думку, є безпідставними і неістиними.

Основні ідеї та настанови позитивізму можна звести до таких тверджень:

1. Справжня наука не виходить за сферу фактів, за межі чуттєвого даного. Вона не гониться за невловимими першоосновами і першопричинами. Звідси бере початок заперечення метафізики, яка не дотримується цієї вимоги.

2. Наука, яка вивчає факти, є всемогутньою. Не існує меж науковому пізнанню.

3. Суспільство також підлягає науковому пізнанню. Наукою про суспільство є соціологія.

4. Розвиток науки і техніки, а також соціології є запорукою суспільного прогресу.

Билет №30

1.Риси наукового знання за Арістотелем. Чи зберігають вони значення для сучасної науки?

Основные черты научного знания. Как специфический род бытия знание отличается, по Аристотелю, тремя основными чертами. Эти черты:

1) доказательность — всеобщность и необходимость;

2) способность объяснения;

3) сочетание единства со степенями подчинения.

Начнем с первой черты науки — ее доказательности. По определению самого Аристотеля, наука есть вид бытия, способный доказывать. Само же доказательство может быть доказательством только о том, что не может происходить иначе. Оно состоит в получении заключения из начал: истинных, необходимых и относящихся к предмету доказательства. Доказательство невозможно ни о случайном бытии, ни о том, что возникает и разрушается, а лишь об общем.

Способность науки к определению сущности и всеобщность применения усматриваемых ею положений обусловливает объяснительный характер знания.

Третья черта знания — его единство, соединенное с подчинением одних знаний другим. Единство науки означает прежде всего, что различные предметы науки принадлежат составу одного и того же рода.

2.Що таке “анамнезіс” за Платоном.

АНАМНЕЗИС (грец. anamnesis - пригадування) - термін платонівської філософії, який означає стан людської душі, яка згадує про бачене нею у світі потойбічному. Анамнезис пояснює те, чому ми знаємо деякі речі, хоча ніколи не стикалися з ними на досвіді.

Платонівське вчення про пригадування указує як основну мету пізнання пригадування того, що споглядала душа у світі ідей, перш ніж спустилася на землю і утілилася в людське тіло. Предмети плотського миру служать для збудження спогадів душі.

У діалозі «Менон» Платон доводить вірність вчення про пригадування на прикладі розмови Сократа з якимсь хлопцем. Хлопчик ніколи до цього не вивчав математику і не мав ніякої освіти. Сократ же настільки добре поставив питання, що хлопець самостійно сформулював теорему Піфагора. З чого Платон робить висновок, що його душа раніше, в царстві ідей, зустрілася з ідеальним відношенням сторін трикутника, яке і виражене теоремою Піфагора. Навчити в цьому випадку — це не більше ніж примусити душу до пригадування.

3.Скептецизм М.Монтеня.

Скептицизм М. Монтеня - це критицизм щодо схоластичних, догматичних знань своєї епохи, щодо проявів обмеженості буденної, масової свідомості, щодо безпідставної віри в авторитети. Необхідна особиста переконаність, яка є наслідком індивідуального досвіду і власного розуму. Знання виникає з почуттів, а вже потім починається діяльність розуму. Філософ не принижує гідності людини: він видобуває людину із надприродної системи цінностей і повертає в природну систему цінностей, в якій людина займає своє місце як частина природи.

Велику увагу в своїй праці «Досліди» Монтень приділяє питанням моральності, відзначаючи, що філософія - це вчення про розумне, доброчинне життя. Моральність будується на природній основі Він заперечує аскетизм і безсмертя душі. Земне життя - це наше буття, і тому неприпустимо ставитися до нього з презирством. Головне в етиці Монтеня — це визнання того, що мета людського життя не поза ним, а в ньому самому.

Пафос Монтеня спрямований на те, щоб якнайдалі розвести людські науки, людське знання, з одного боку, і істини християнської віри - з іншого.

Абсолютне буття (Бог), за Монтенем, настільки перевершує всі можливості людського розуму, всі «природні» здібності людського пізнання, що постає як незбагненне початок світу, відокремлене від людини непроникною завісою таємниці..

4.Гегель про пізнавальне значення мистецтва та йог історичний розвиток

Згідно з його концепцією мистецтво проходить три стадії, що характеризують зміну співвідношень змісту і форми: символічну, класичну, романтичну.

Символічна форма мистецтва (якій відповідає мистецтво Стародавньогоі частково середньовічного Сходу) - є його початкова стадія. Їй передує так зване «предискусство», тобто байки, притчі, алегорії, дидактичні поеми. Символічна форма характеризується тим, що в ній ідейний зміст ще не володіє особливою індивідуальністю, яка і є передумовою «ідеалу». Однак ця ще неясна ідея неможе знайти адекватну форму вираження. Це призводить до символізму, який здатний створити лише «зовнішнє середовище» для ідеї. Як наслідок цього спостерігається відсутність єдності між змістом і формою, більш того відчувається переважання форми над змістом. Принципу символічної форми мистецтва більш за все відповідає, за думкою Гегеля, архітектура.

Класична форма мистецтва включає в себе єдність змісту і форми. Ідея, що отримала в образах класичного мистецтва риси індивідуальності, виступає як ідеал. Естетичний ідеал у класичному мистецтві Греції породжує гармонійну єдність змісту та форми, що отримало найбільш повне вираження в античній класичної скульптури.

Романтична форма мистецтва стверджувала пріоритет духовного змісту над чуттєвою формою. У свою чергу, ліквідація форми веде і до самознищення мистецтва, бо воно за своєю природою потребує чуттєвої форми. Романтичній формі мистецтва з етапів сходження до духовного відповідають живопис, музика, поезія.

Викладена вище еволюція, за Гегелем, є реалізація мистецтвом його основної соціальної функції - пізнавальної, оскільки мистецтво є форма самопізнання абсолютної ідеї.

"Саме мистецтво, - наголошував Гегель, - доводить до свідомості істину у вигляді чуттєвого образу, який у своєму явище має вищий, більш глибокий зміст і значення»

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: