ТОР 5 статей: Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы КАТЕГОРИИ:
|
Концентричний метод
Слово концентр утворене з латинських слів коп- (префікс, що означає об'єднання, спільність, сумісність) і сепігит (центр, зосередження). Концентричний метод використовують тоді, коли виникає потреба вивчити якусь проблему. Тоді в центр уваги (дослідження) ставлять цю проблему і навколо неї колами групують споріднені, близькі, дотичні проблеми, питання, події, факти тощо. Структура викладу нагадує серію кілець, в центрі якої головна точка — ідея, до якої колами сходяться ближчі, а потім дальші питання. Специфічною ознакою концентричного методу е потреба постійно повертатися до основної ідеї, ніби звіряючи з нею весь інший матеріал. В різному матеріалі і в різних контекстах ідея набуває нових цікавих відтінків, конотацій. Під впливом зовнішніх чинників у ній можуть актуалізуватися нові аспекти. Концентричний метод викладу використовується у науково-навчальному стилі. Тут він дає можливість поступово з віком дитини нарощувати по колах матеріал однієї освітньої галузі. Після освітнього періоду людина концентричним методом протягом життя продовжує набувати знання, бо з віком їй відкриваються нові грані предмета науки. Широко використовується концентричний метод викладу і в публіцистиці при обговоренні життєво важливих проблем для людини, нації, суспільства, держави, наприклад таких: українська національна ідея, патріотизм, екологія, громадянське суспільство,, енергетична криза, чорнобильська трагедія, злочинність тощо. Аргументація
У риториці все підпорядковане мистецтву переконання. На етапі інвенції— це підбір матеріалу, в диспозиції— його розташування, в елокуції—добір мовних засобів і способів їх подачі, в мнеморії — запам'ятовування найважливішого, в акції—характер мовної поведінки і паралінгвістичних прийомів (виголошення, міміка, кінеси-ка, жести). Це підтвердження (сопйгтагіо) і спростування (гегйіагіо) певних положень. Проте основним етапом і змістом переконання є аргументація як логічна частина диспозиції. Аргументація в широкому вжитку означає майстерний добір переконливих доказів і як результат— мистецтво дискусії. В основі аргументації лежить складна логічна операція, що є ланцюжком або комбінацією суджень як елементів доказу: теза (гр. ІЬеаіз), аргумент (лат. аг§итеп1ит), демонстрація (лат. аетопай-аііо). Теза
Теза (у перекладі з грецької положення) потребує доказу, а часто і додаткового розгортання. Теоретично кожна теза ніби має право на докази її істинності чи неістинності. Проте практично більшість тез приймаються без доказів як очевидно істинні для оперативної пам'яті. Спільні фонові знання формують «енциклопедичне середовище» (Є. Клюєв), з якого кожний учасник мовного спілкування в разі потреби шукає і добирає потрібні аргументи. Теза створює базу для наступних міркувань. Вона може бути дуже стислою, але глибоко змістовною чи полемічне загостреною, або й просто примітивною. В античній риториці вимагалось від ораторів вміння аргументувати будь-яку тезу. Арістотель вважав, що треба вміти розвивати і аргументувати тезу в обидві протилежні (позитивну і негативну) сторони і під різними кутами зору, наприклад, шукати істинність і неістинність, корисність і некорисність, доцільність і недоцільність. Такі зумисне дискусійні ситуації у напрямках як «за» (рго), так і «проти» (сопїга) були, як правило, ігровими, тренувальними. В реальних мовних ситуаціях тези аргументуються в одному напрямку — істинності або неістинності. Аргумент
Аргумент (у перекладі з латинської доказ) — це наступне положення (мовні висловлювання чи текст), яке стосується тези й обґрунтовує її чи переконливо доводить істинність тези. Аргументи бувають прямі (безпосередні) і непрямі (опосередковані), в ролі яких можуть виступати аксіоми, точки зору та думки авторитетних людей. Розрізняють два типи аргументації: логічну й аналогійну. Основою логічної аргументації є силогістика (гр. 5у11о§і$икоз — і дедуктивний), започаткована ще в логіці Арістотеля. В античній риториці силогізми (дедуктивні умовисновки) уявлялись як єдність двох суджень з проміжним: якщо А є В, а В є С, то А є С; А є меншим терміном і суб'єктом, С є більшим терміном і предикатом, В є середнім терміном і залишається за межами висновку. Розрізняють чотири фігури силогізму залежно від положення середнього терміна для того, щоб гарантувати коректну побудову умовисновку: АєВАєВАєСАєВ ВєССєВАєВСєА умовисновок АєС С є А СєВ СєВ. Відношення між термінами у силогізмах можуть бути таких типів: Будь-який... є... (загальностверджувальне судження). Ні один... не є (загальнозаперечне судження). Деякий... є (частково стверджувальне судження). Ніякий... не є (частково заперечне судження). Кожна з фігур може вживатися в чотирьох видах, отже, можна побудувати 64 комбінації суджень, з яких, як пишуть ритори (Є. Клюєв), лише 19 гарантують коректні висновки-докази. Наприклад: Молоді є веселими. Студенти є молодими. Висновок: Студенти є веселими і т. ін. Проте реально в промовах і дискусіях силогізм не завжди розгортається, його посилання випускаються, і доказ ніби сам собою розуміється. Такі усічені судження Арістотель називав ентимемами. Вони характерні для живого, практичного мислення. На противагу ентимемам в античній риториці користувалися і соритом (гр. 50ГО5 — купа, куча). Арістотель називав сорит чималим ланцюжком суджень з випущеними посиланнями (посилками). Майстерності аргументації можна досягти, якщо оволодіти силогістикою і знати фундаментальні закони логіки. Закони логіки
Силогізми допомагають уникнути неточності понять. Логічні закони мають, з одного боку, допомагати будувати докази, а з іншого — запобігають порушенню основних принципів мислення і ведення дискусії. Дотримання законів логіки створює зручність, а від того комфортність мовного спілкування, бо учасники обопільне виконують певні правила, норми мовної поведінки. Для цього треба знати чотири основні логічні закони: — закон тотожності; — закон суперечності; — закон виключення третього; — закон достатньої підстави. Закон тотожності
Цей закон формується в риториці (і не тільки) так: будь-яка завершена думка зберігає свою форму і значення в межах певного визначеного контексту. (Будь-яка сутність збігається сама з собою або дорівнює собі.) Контекст може бути висловленим (написаним) або таким, що тільки розуміється. Дія цього закону поширюється лише на одне мовне ціле, тобто одне висловлення, і в межах певного часу. Якщо я сьогодні щось оцінюю дуже високо, то я не можу в цей же час оцінювати це саме низько. Однак в інший час може бути інша оцінка цього самого предмета. Якщо ж я одночасно даю дві різні оцінки того самого предмета чи явища, то я порушую в мовленні такі вимоги закону, як вірність обраній темі, ідентичність предмета самому собі, реле-вантність, непорушення меж об'єкта і створюю незручності своїм мовним партнерам. Закон тотожності не зобов'язує до всебічного висвітлення предмета, головне — щоб у мовному вираженні він був упізнаваним, ідентифікувався. Порушенням закону тотожності може бути, наприклад, така мовна ситуація: рецензент каже: книга дуже хороша, проте в ній немає головного, а якщо уважніше придивитися, то взагалі нічого хорошого немає або його дуже мало і т. ін. Отже, якщо в книзі немає головного, то ця книга хорошою бути не може. Закон суперечності
Цей закон Арістотель у праці «Метафізика» сформулював так: «Неможливо, щоб одне й те саме разом було й не було властиве одному й тому самому і в одному й тому ж смислі». Сучасне його формулювання таке: жодне судження не може бути одночасно істинним і неістинним. Інакше виникне суперечність цих смислів, тобто цей закон оберігає мовців від тупикових, безвихідних ситуацій. Припускається, що два судження про щось одне (річ, особу) можуть бути одночасно суперечливими: одне істинне, друге не-істинне, але логічний закон не порушиться тільки в тому випадку, якщо вони будуть належати різним особам. Це означатиме, що співрозмовники дотримуються різних поглядів, вони мають на це право. Цей закон також діє в межах одного мовного вираження (вислову, тексту) і в один і той же час. В інший час вислів може означати судження протилежне, тобто те, що було вчора гарним, сьогодні стало поганим, але судження тільки одне, а не два одночасно. Отже, закон суперечності полягає в тому, що судження і його заперечення не можуть бути одночасно істинними. Цей закон стосується тільки мовного вираження, а не реальних суперечностей у життєвих чи природних ситуаціях. Літом може бути дуже холод-1 но — це суперечність у природі, але наше називання цього не є | суперечливим судженням. Воно було б суперечливим, якби ми ка-^ зали про це одночасно — сьогодні дуже холодно і дуже тепло. Не;; можна одночасно стверджувати і заперечувати одне й те саме. ; Предмет мовлення має бути ідентичним, тотожним самому собі,' (закон тотожності), мовлення про нього (предмет) також повинне бути ідентичним собі, не суперечливим (закон суперечності).; Ритори-софісти упродовж V ст. до н. е. вчили молодь не стільки мудрості, скільки вправності переконувати людину в істинності навіть неістинних суджень. Вони керувалися філософією, що «людина є мірилом усіх речей» (Протагор). Для цього користувалися «гнучкими» поняттями, на зразок: смерть є зло для тих, хто помирає, а для грабарів — благо. Це все є істинним одночасно, але для різних людей. Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:
|