Психіка (відгр. psyche — душа) —це така форма активного відображення суб'єктом об'єктивної реальності, яка виникає у процесі взаємодії людини із зовнішнім світом.

Людська психіка наділена характерними лише їй властивостя­ми: єдністю свідомого та несвідомого, ідеального та матеріального, суб'єктивного та об'єктивного, частини та цілого, стану та процесу, біологічного та соціального.

Єдність свідомого та несвідомого — основЕїа властивість людсь­кої психіки. Свідома діяльність людини підкоряється соціальним законам суспільства, несвідома — принципові задоволення. Свідо­ме та несвідоме в психіці людини не є альтернативою. Вони постійно переходять одне в одне. Неусвідомлені механізми, напри­клад, автоматичні дії людини, є «технічними виконавцями» свідо­мості. Неусвідомлені чинники свідомих дій, наприклад, потяги та Інстинкти, впливають на нашу діяльність так само, як і усвідо­млені, наприклад, переконання, однак позначені різними особли­востями: несвідомі проявляються, зазвичай, у символічній формі (сновидіння, помилкові дії типу забування речей тощо), а сві­домі — у логічній (логічному мисленні, спланованій дії тощо). Нарешті, надсвідомі процеси (наприклад, творче осяяння) розгор­таються у формі тривалої та напруженої роботи свідомості, які тимчасово переходять у несвідому сферу, щоб потім знову повер­нутися у свідомість у вигляді нових творчих ідей, нових почуттів тощо.

Єдність ідеального та матеріального. Якщо розглядати об'єк­тивно існуючий предмет і психічний образ цього предмета, то, з одного боку, цей образ ідеальний, бо в центральній нервовій сис­темі людини немає іншого, матеріального, предмета, а є лише відо­браження реально існуючого. Однак, з іншого боку, виникнення психічного образу пов'язане з матеріальними процесами, що відбуваються в корі головного мозку. Ідеальним у психіці є те, що існує лише у наших відчуттях, сприйманні, мисленні, уяві тощо. Ідеальне є непротяжним, воно не має субстанції. Ідеальність пси­хіки є провідною, визначальною властивістю психічного образу або ідеї. Проте як діяльність, що ґрунтується на нервовій і гумо­ральній системі, психіка матеріальна.

Єдність суб'єктивного та об'єктивного. Психіка людини суб'єк­тивна з огляду на те, що вона має відбитки індивідуальних особливо­стей людини, відображаючи своєрідність її життєвого досвіду, інтересів, установок, емоцій тощо; принципово недоступна для об'єктивного спостереження (про внутрішні зміни психіки ми може­мо судити лише на основі зовнішніх виявів); не забезпечує повної адекватності пізнання (наприклад, ілюзії сприймання, соціальні упе­редження тощо). Водночас психіка людини не могла б давати нам інформацію про навколишній світ, якби була лише суб'єктивною. Інший бік психіки — її об'єктивність: відносна адекватність і біологічна безсторонність. Відносна адекватність — це часткова від­повідність психічного відображення об'єктивно існуючій інформації про предмети та явища. Біологічна безсторонність виявляється у то­му, що пізнання явища незалежне від суб'єктивного ставлення до нього з боку людини. Для людини психічне відображення не є обов'язково пов'язане з біологічними мотивами: наші дії часто не ґрунтуються на біологічних потягах чи потребах. Нерідко спос­терігаємо ситуацію, коли свідома діяльність людини не лише не підкоряється біологічним потребам, а вступає в конфлікт з ними. Як­що суб'єктивність психіки проявляється в емоційних процесах, то об'єктивність — в пізнавальних, особливо у сприйманні та мисленні.

Єдність частини і цілого. У психології € два найпоширеніші трактування психічного: складніші психічні явища побудовано з простіших; психічне у своїй основі є цілісним утворенням і не зво­диться до «психічних атомів». У першому випадку вважалось, що, з'ясувавши сутність найелементарніших психічних проявів та за­кони, за якими з них утворюються складні психічні явища, можна осягнути природу психіки людини загалом. У другому випадку об­стоювали думку, що психіка не може бути компонована з частин, не може бути сконструйована шляхом складання, бо цілісність є первинною щодо атомів. У сучасній психології об'єднують ці дві крайні позиції: психіку водночас розглядають і як єдине ціле, і як систему елементів.

Єдність стану і процесу. Сучасна психологічна наука доводить, що психіка водночас є і процесом, і станом. Наприклад, людина
може перебувати у стані тривоги, задоволення або уважності. За­лежно від цього конкретного стану такі психічні процеси, як сприймання, мислення або запам'ятовування будуть відбуватися по-різному. Тому стан ніколи не можна відривати від процесу.

Єдність біологічного і соціального. У сформованій психіці сучас­ної людини біологічне та соціальне існує в певному співвідно­шенні: психічна діяльність формується залежно від природних да­них людини під впливом суспільних умов та виховання. В одних психічних проявах домінують біологічні чинники (наприклад, темперамент), в інших — соціальні (наприклад, характер). Однак, було б неправильно вважати, що темперамент не зазнає впливу соціальних чинників, а характер — біологічних. Цей вплив вияв­ляється у тому, що людина може навчитися не проявляти соціаль­но небажані риси свого темпераменту (наприклад, надмірну запальність), а на формування рис характеру впливають власти­вості нервової системи (наприклад, рухливість чи інертність нервових процесів).

Психіка виконує дві головні функції: відображення та регу­ляції. Завдяки функції відображення людина отримує інформацію про навколишній світ, опрацьовує, оцінює і виражає своє ставлен­ня до неї. Регуляторна функція дає змогу посилювати та послаб­лювати психічну діяльність, активізувати її та гальмувати, а також виявляти індивідуальні відмінності у діяльності людей.

3-4. Сфери прояву психіки людини

Психіка людини є складною та багаторівневою формою відоб­раження зовнішнього та внутрішнього світу, в якій виділяють два головні структурні компоненти: несвідоме та свідоме. У психології тривалий час ототожнювали поняття «психіка» та «свідомість», а категорія «несвідомого» нерідко зовсім виходила з кола психо­логічного аналізу

Свідома сфера

і У сучасній психології відсутня єдина концепція свідомості, а розуміння її природи дуже суперечливе. В історії сучасної філо­софії та психології одним із перших до поняття свідомості звер­нувся Рене Дскарт (XVII ст.). Починаючи від Декарта, свідомість ототожнювали з психікою, зокрема, з мисленням. Таке трактуван-ня значною мірою збереглось і в наш час. Проте вже на межі XVIІ-XVIII ст. з'явився інший погляд. Так, Гогфрід-Вільгельм Лейбніц, відомий німецький філософ та математик, уважав, що свідомість не тотожна психіці, а становить її частину, до того ж ви­шу. І цей погляд в модифікованому вигляді теж дійшов до нашого часу.

Наприкінці XIX ст. оригінальну інтерпретацію свідомості за­пропонував видатний американський психолог Вільям Джеме. Він пояснював свідомість як неперервний потік, як динамічний про­цес. Ділити свідомість — це те саме, що «різати» ножицями воду. З виникненням біхевіоризму на початку XX ст. проблема свідо­мості тимчасово відійшла на другий план, а зацікавлення нею відновилось лише в середині XX сг.

З погляду сучасної психології, свідомість — це інтегруюча фор­ма психічного відображення, результат впливу суспільно-істо- ричних умов на формування психіки людини у процесі її творчої діяльності при постійному спілкуванні з іншими людьми за допо­могою мовлення.

Індивідуальна свідомість людини відрізняє її від інших живих істот. Вона наділена такими особливостями: рефлексивністю, цілеспрямованістю, мотивованістю, тотожністю, неперервністю, цілісністю, константністю, вибірковістю та зосередженістю.

Рефлексивність — це спрямованість психічної діяльності люди­ни на усвідомлення своїх власних дій та станів. Ця особливість ле­жить в основі здатності людини до самоаналізу та самопізнання свого духовного світу, а отже, в основі самосвідомості людини. Цілеспрямованість виявляється у тому, що, приступаючи до тої чи іншої свідомої дії, людина ставить перед собою певну мету. Для її досягнення вона свідомо планує та контролює свої дії, керує ними, що допомагає їй прогнозувати наслідки. Мотивованість — це усві­домлення людиною чинників, матеріальних чи ідеальних, які спо­нукують і скеровують діяльність людини. Тотожність — це при­рівняння, уподібнення кожною свідомою людиною себе до певно­го «Я-образу». Неперервність свідомості виявляється у тому, що ті психічні процеси чи стани, які відбуваються перед чи після певно­го моменту часу, людина усвідомлює як частини однієї і тієї самої індивідуальної свідомості. Ця особливість свідомості поєднує те­
перішнє, минуле та майбутнє людини. Цілісність свідомості — це поєднання в одному акті трьох основних характеристик свідомості (пізнання навколишнього світу та себе, переживання дійсності, контролю за своєю поведінкою). Лише за умови такого поєднання исихічний акт стає свідомим. Значною мірою цьому сприяє пам'ять людини. Константність — це відносна сталість станів свідомості. Індивідуальна свідомість зберігає свій попередній стан, поки зовнішня чи внутрішня причина не виведе її з нього. Вибірковість виявляється в тому, що у свідомості постійно відбу­вається вибір одних об'єктів чи станів і відхилення інших. Це за­безпечує вибірковість сприймання та уваги. Зосередженість свідо­мості виявляється у концентрації психічної діяльності на певному об'єкті чи явищі. Це забезпечує довільна увага.

Якщо свідомість людини спрямована на себе, на свій внут­рішній світ, то її називають самосвідомістю. Самосвідомість — це усвідомлене ставлення людини до самої себе та свого місця в житті. Це ставлення містить оцінку інтелектуальних можливостей людини, емоційно-вольових виявів, своїх прагнень, бажань та мотивів тощо.

Залежно від цілей та задач, які стоять перед людиною, са­мосвідомість може виконувати різні функції, а саме: самопізнання, самоприйняття, самоконтролю та самовдосконалення.

Спрямованість людини на пізнання своїх тілесних (фізичних) та духовних можливостей і якостей, свого місця серед інших лю­дей становить суть самопізнання. Самопізнання здійснюється в ре­зультаті самоспостереження та самооцінки. Самоспостереження дає змогу порівняти свої думки і вчинки з вимогами суспільства. Самооцінка — це цінність, якою людина наділяє себе в цілому і окремі властивості своєї особистості, діяльності, поведінки. Основними вимірами самооцінки є адекватність, рівень та стійкість.

Адекватність характеризує міру відповідності самооцінки фак­тичній в и раже н ос ті певної якості у суб'єкта. Критерієм адекват­ності-^ порівняння своєї самооцінки з оцінками тих самих якос­тей з боку оточуючих. Якщо самооцінка близька (збігається) до оцінки оточуючих, то вона називається адекватною, якщо ж знач­ною мірою відрізняється — неадекватною. Адекватна самооцінка забезпечує сприятливий емоційний стан людини, стимулює діяльність, падає людині упевненості. Вона також підтримує гід­ність людини і дає моральне задоволення, гармонізує духовне життя. Водночас адекватна самооцінка передбачає критичне став­лення до себе, постійне порівняння своїх можливостей з вимога­ми життя, вміння самостійно ставити перед собою досяжну мету. Неадекватна самооцінка, навпаки, нерідко стає джерелом вибору хибних шляхів до самоствердження, непомірних претензій та постійних конфліктів, які часом доводять людину до невротично­го стану.

Другий вимір самооцінки — рівень — характеризує ступінь ви­раження тієї якості, яку оцінюють. За рівнем самооцінка може бу­ти високою, середньою та низькою. Критерієм рівня самооцінки є міра збігу самооцінки з оцінкою свого ідеалу: чим ближча само­оцінка до оцінки ідеалу тим вона вища, і навпаки, чим далі само­оцінка від оцінки ідеалу, тим вона нижча. І висока, і середня, і низь­ка самооцінки можуть бути як адекватні, так і неадекватні. Адек­ватно висока, середня чи низька самооцінка з погляду самоприй- няття не загрожує нормальному розвиткові самосвідомості люди­ни; у випадку неадекватності така загроза може бути. Так, людина з високою неадекватною самооцінкою, тобто завищеною, нерідко ставить перед собою вищі цілі, ніж ті, яких вона може досягти. їй може бути властива самовпевненість, пихатість, зарозумілість, не­критичність тощо. Людина з низькою неадекватною самооцінкою, тобто заниженою, навпаки, ставить перед собою нижчі цілі, ніж ті, які можна досягти, перебільшує значення своїх невдач, потребує підтримки оточуючих. Вона несмілива, нерішуча, сором'язлива, надмірно скромна, недостатньо впевнена у своїх силах.

Третім виміром самооцінки є її стійкість. Стійкою вважається самооцінка, рівень якої упродовж певного часу залишається не­змінним, незалежно від ситуації. Критерієм стійкості самооцінки є міра зміни її рівня щодо одних і тих самих якостей людини протя­гом визначеного часу.

Самооцінка людини формується на підставі оцінок оточуючих, оцінки результатів своєї діяльності, а також на підставі співвідно­шення реального та ідеального уявлення про себе. Особливо знач­ну роль у її формуванні відіграє оцінка оточення: людина правиль-
по ставитиметься до самої себе лише за умови, якщо навчиться прислухатись до думки інших.

Другою функцією самосвідомості є самоприйняття — бе- зоцінкове позитивне ставлення до себе, незважаючи на існуючі не­доліки. Нормальний розвиток свідомості і самосвідомості людини можливі лише за умови позитивної оцінки своїх якостей та свого становища серед людей. Самоприйняття значною мірою залежить від самоповаги. Американський психолог В. Джеме запропонував таку формулу для визначення самоповаги:

успіх

самоповага= ---------.

домагання

Як бачимо, самоповага залежить від рівня домагань, тобто тієї межі, яку людина собі ставить у житті, та успіху чи поразки у діяльності. Чим вищий рівень домагань, тим важче його задоволь­нити і тим більша ймовірність зниження рівня самоповаги. Відпо­відно, успіх у діяльності підвищує самоповагу людини. Підтримка певного рівня самоповаги, а отже, і самоприйняття, є важливою функцією самосвідомості людини. Однак не лише свідома сфера людини бере участь у збереженні самоповаги, а й несвідома^[1].

Третя функція самосвідомості — самоконтроль — це усвідомле­не регулювання власної поведінки та діяльності з метою забезпе­чення відповідності їхніх результатів поставленим цілям, вимогам, нормам, правилам та зразкам. Мета самоконтролю полягає як у попередженні, так і у виправленні допущених помилкових дій чи операцій. Ця функція самосвідомості може реалізуватися лише тоді, коли людина починає бачити в собі об'єкт сприйняття як сама, так і з боку інших людей.

Важливу роль у реалізації самоконтролю відіграють вольові зу­силля людини та самооцінка. Якщо від вольових зусиль залежить дієвість реалізації контролюючої функції самосвідомості, то від са­мооцінки — ступінь критичності, з якою людина здатна знаходити чи зауважити допущені помилки і передбачити можливі. У здат­ності дядини до самоконтролю виявляється рівень її соціального розвитку.

Самоконтроль є основною умовою реалізації четвертої функції самосвідомості людини — самовдосконалення. Це покращення своїх фізичних, психічних, духовних і моральних якостей. Воно передбачає наявність чіткої мети діяльності і реалізується шляхом формування ідеалів. Необхідними умовами цього процесу є усвідомлення факту відхилення від норми та формування відповідних звичок: людина викорінює небажані звички і формує вартісні. Самовдосконалення відкриває шлях для самореалізації людини.

Несвідома сфера

Одну з найвпливовіших теорій несвідомого на початку XX ст. створив видатний австрійський психіатр і невропатолог Зигмунд Фройд. Йото теорія — психоаналіз — була спрямована на пізнання психічного через несвідоме. Вважалось, що в психіці людини існу­ють три сфери: свідоме, передсвідоме та несвідоме. Фундаментом психіки є несвідоме. Воно складається із сукупності неусвідомле- них потягів та інстинктів, найважливішими серед яких є інстинкти життя (Ерос) та смерті (Танатос), а також з певної інформації, яка через цензуру з боку свідомості витіснена зі свідомого в несвідоме. Ця інформація не втрачена, однак пригадати її неможливо. Сліди витіснених травмуючих переживань утворюють у сфері несвідомо­го таку ділянку, яка спричинює невротичні симптоми. Другою сфе­рою психіки людини, за 3. Фрейдом, є передсвідоме, яке подібне на сховище пам'яті, до якого свідомість може звертатись, щоб викону­вати свої функції. Третьою сферою психіки є свідоме — незначна ча­стина нашої психіки, яка містить те, що ми відчуваємо та пережи­ваємо в певний момент часу.

Свідоме, передсвідоме та несвідоме в психіці людини перебува­ють у постійному взаємозв'язку. З одного боку, соціально неприйнятна інформація, яка не може реалізуватися у відкритій поведінці, витісняється зі сфери свідомого в несвідоме. З іншого боку, соціальні та моральні норми свідомості постійно накладають свої заборони на потяги та інстинкти несвідомого. Якщо взаємодія між свідомим та несвідомим набирає форми конфлікту, це спричи­нює неврози.

На думку сучасних учених, несвідоме — це сукупність психіч­них процесів, станів та дій, зумовлених явищами дійсності, які
не піддаються контролю з боку свідомості і вплив яких людина не здатна зафіксувати. До них належать, по-перше, неусвідомлені механізми свідомих дій; по-друге, неусвідомлені чинники свідо­мих дій; по-третє, надсвідомі процеси. Під неусвідомленими ме­ханізмами свідомих дій вбачають дії, які відбуваються механічно, наприклад, навички, установка, мимовільні рухи, міміка, пан­томіміка. Ці неусвідомлені механізми виконують різні функції: до­помагають реалізації свідомих дій, настроюють людину на їхнє ви­конання, супроводжують свідомі дії. Неусвідомлені чинники свідо­мих дій — це потяги та інстинкти, інформація, яка через цензуру свідомості витісняється в несвідоме, різноманітні комплекси людини. До надсвідомих належать процеси творчого мислення, осяяння, процеси переживання великого горя чи значних подій життя, криза почуттів, криза особистості тощо.

Несвідома сфера психіки має низку особливостей', нецілеспря- чованість, тобто людина не ставить перед собою певної мети діяльності; немотивованість — неусвідомлення спонукань до діяльності; неконтрольованість — людина нездатна проконтролю­вати хід самої дії та оцінити результат діяльності; нерегульо- ааність — несвідома діяльність є неупорядкованою; невербалізо- наиість — людина не може пояснити свій несвідомий учинок.

Поряд із поняттям «несвідоме» в психології є і поняття «підсвідоме». Вперше його використав 1776 p. Е. Платнер як си­нонім несвідомого. Тенденція до ототожнення цих двох поняті, трапляється і в сучасній психології. Однак, із часом, під підсвідо­мим почали розуміти такі психічні процеси, стани та дії, які ми не усвідомлюємо лише в якийсь певний момент, хоча вони здатні помітно вплинути на зміст свідомості. Зі зміною умов вони доволі жтко можуть перейти у сферу свідомого.

Несвідомі явища виконують важливі функції у психіці людини. Нони беруть участь в опрацюванні інформації, здебільшого такої, яка не може бути формалізованою. Кількість цієї інформації більша, ніж у свідомій сфері. Завдяки несвідомій сфері людина набуває здатності вловлювати нюанси та відтінки контексту, які можуть ви­тікати, наприклад, під час читання чи перекладу художньої літера­тури. Крім того, несвідомі психічні процеси звільняють свідомість від непотрібного контролю над кожним психічним актом.

*****

Психічний розвиток людини відбувався за внутрішніх (суб'єктив­них) і зовнішніх (об'єктивних) умов. Внутрішні умови — це фізіо­логічні та психологічні особливості людини, а зовнішні — природне і соціально-історичне середовище. На цей розвиток людини можуть впливати і такі чинники, які були закладені в індивіда вже з моменту народження (біологічні), і такі, які з'явились у процесі його життєдіяльності (соціальні). Чинники психічного розвитку вплива­ють па людину комплексно і на різних етапах розвитку відіграють різну роль. Матеріальні основи та фізіологічні механізми психіки пов'язані з нервовою та ендокринною системами.

Психіка — це така форма активного відображення суб'єктом об'єктивної реальності, яка виникає у процесі взаємодії людини із зовнішнім світом. Властивостями психіки людини є єдність свідо­мого та несвідомого, ідеального та матеріального, суб'єктивного та об'єктивного, частини та цілого, стану та процесу_г біологічного та соціального. Основними функціями психіки є відображення та регуляція.

Психіка людини містить два основні структурні компоненти: свідомий і несвідомий. Свідомість — це інтегруюча форма психічно­го відображення, результат впливу суспільно-історичних умов на формування психіки людини у процесі її творчої діяльності при постійному спічкуванні з іншими людини за допомогою мовлення.

Одним із проявів свідомості є самосвідомість — усвідомлене ставлення людини до самої себе та свого місця в житті Вона вико­нує чотири основні функції: самопізнання, самоприйняття, само­контролю та самовдосконалення. Спрямованість людини на пізнання своїх тіяесних (фізичних) та духовних можливостей і якостей, свого місця серед інших людей складає сутність само­пізнання. Його здійснюють на основі самооцінки — цінності, якою людина наділяє себе в цілому і окремі властивості своєї особис­тості, діяльності, поведінки. Основними вимірами самооцінки є адекватність, рівень та стійкість. Самоприйняття — це безоцін- кове позитивне ставлення до ce6e_J незважаючи на існуючі недоліки. Самоконтроль — це усвідомлена регуляція власної поведінки та діяльності з метою забезпечення відповідності їхніх результатів поставленим цілям, вимогам. нормам, правилам та зразкам. Само­
вдосконалення — це покращення власних фізичних, моральних та інших якостей і властивостей.

Несвідоме — це сукупність психічних процесів, станів та дій, зу­мовлених явищами дійсності, які не піддаються контролю з боку свідомості і вплив яких людина не здатна зафіксувати. Підсвідо­ме — це такі психічні процеси, стани та дії, які ми не усвідомлюємо лише в якийсь певний момент, хоча вони здатні помітно вплинути на зміст свідомості Зі зміною умов вони доволі легко можуть пе­рейти до сфери свідомого. Функції несвідомого: опрацювання інфор­мації, здебільшого неформалгзованої; зауваження нюансів та відтінків контексту; вивільнення свідомості від непотрібного контролю.

Список літератури

1.Аллахвердов В. Сознание как парадокс. — СПб_м 1999. — С. 30-34.

2. Бороздина Л. В. Что такое самооценка? // Психологический жур­

нал. - 1992. - Т. 13. - № 4. - С. 99-100. 'Л. Гиппенрейтер Ю. Б. Введение в общую психологию. Курс лекций. —

М.: ЧеРо, 1996. - С. 67-98,198-206, 223-243. А. Гримак Л. П. Резервы человеческой психики. 2-е изд. — М.: Политиздат, 1989. - С. 97-110, 274-310.

5. Дубровский Д. И. Психика и мозг: результаты и перспективы иссле­

дований // Мозг и сознание / Отв. ред. Д. И. Дубровский, Р. И. Кругликов. - М.: ФО СССР, 1990. - С. 3-31.

6. Кудрявцев В. Т. Творческая природа психики человека // Вопросы

психологии. - 1990. - № 3. - С. 113-120.

7. Матвеев В. О. Загадки и резервы психики. — Свердловск: Изд-во

Уральского ун., 1990. — С. 9-14.

8. Симонов П. Сознание, подсознание, сверхсознание // Популярная

психология. Хрестоматия / Сост. В. В. Мироненко. — М.: Просве­щение, 1990.-С. 45-55.

9. Фрейд 3. Психология бессознательного, — М.: Просвещение,

1990. - 448 с.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: