Главная | Случайная
Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






РИТОРИКА ДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ




Красномовство має давню історію. Уже в Стародавньому Єгипті, Індії, Китаї було відоме мистецтво риторики, але справжньою його батьківщи­ною є Стародавня Греція, де публічне слово мало надзвичайно ве­лике суспільне значення. Однак найбільшої вершини риторика здобула в Стародавньому Римі.

Розвиток суспільного життя давніх греків, в якому неабияку роль відігравав духовно-культурний пошук, зумовив загальний інтерес до вишукано сформульованої думки, добірного слова. Особливо це стосується колиски демократії — Афін, де буяло політичне життя й змагалися за прихильність демосу (народу) різні партії. Натомість похмура суперниця Афін — Спарта, де панували жорстокий тоталітарний лад та ідеали воєнізованого аскетизму, зневажала красномовство: у моді був славнозвісний спартанський лаконізм, надзвичайна стислість вислову. Так, мати-спартанка, проводжаючи сина на війну, простягала йому щит зі словами: "З ним чи на ньому". Йшлося про те, що переможець повертався зі щитом у руці (втрата якого вважалася великою ганьбою), а вбитого несли додому на його щиті. Мати спартанця хотіла сказати: або повертайся з честю, або мертвим.

Власне, старогрецька риторика виникла з практичної потреби життєустрою, в першу чергу — з потреби справедливого суду. Саме тому найбільш поширеним у Стародавній Греції було судове красномовство.

"У житті давнього грека суд мав велике значення, але він відрізнявся від сучасного. Інституту прокурорів не існувало, позивачем міг бути будь-хто. Звинувачений захищався сам: виступаючи перед суддями, він прагнув не стільки переконати їх у своїй невинуватості, скільки зворушити, привернути їхні симпатії на свій бік. З цією метою застосовували найрізноманітніші <...> прийоми. Якщо звинувачений мав велику сім'ю, він приводив своїх дітей, які благали суддів змилуватися над їхнім батьком. Якщо він був воїном — оголяв груди, показуючи рубці від ран, отриманих у боях за вітчизну ... В умовах заплутаного судового права судитися в Давніх Афінах було справою нелегкою, до того ж не всі мали дар слова, щоб прихилити до себе суддів. Тому ті, хто позивався, вдавалися до послуг осіб досвідчених, а головне, тих, хто мав ораторський талант".

Видатний філософ Арістотель (IV ст. до н. е.) приписував винахід риторики піфагорейцеві Емпедоклу, який жив на о. Сицилія (що належав Греції) у V ст. до н. е.

Громадський діяч, філософ, лікар-чудотворець, який, за легендою, покінчив життя, кинувшись у кратер вулкана Етна. Він був типово "античною" людиною, яка жила немов "напоказ", демонструючи свою ерудицію та обдарованість. Твори Емпедокла не збереглися, тому про його роль у розвитку риторики мало що відомо. Збереглися лише повідомлення, що він писав політичні та медичні трактати, які можна класифікувати як риторику.

У середині V ст. до н. е. у Греції виникає так звана софістика (від грец. аоф{сткт| — уміння хитромудре сперечатися). Давньогрецьке слово "софіст" означало спочатку мудреця, митця, винахідника, але з V ст. до н. е. софістами стали називати вчителів філософії, до програми яких входило і мистецтво сперечатися (евристика). Софісти спекулювали на хиткості, нетривкості явищ буття та непевності людської думки, підтасовуючи висновки, використовуючи й неправильні форми висновків тощо (наприклад, Ахіллес, "швидконогий" герой Гомера, за відомим софізмом, ніколи не дожене... черепаху; або: "Те, що ти не загубив, ти маєш: ти не загубив роги, отже, ти їх маєш" і т. д.). Саме софісти, які вправно видавали чорне за біле, коли вигідно, й стали засновниками риторики. В народі називали словом коти?, (брехун) всякого нещирого оратора.

Від скромного опису правил стилістики та граматики вони згодом перейшли до складання політичних та судових промов.

Оскільки судові справи були дуже поширені, почали з'являтися логографи, які писали промови для клієнтів суду, а ті, в свою чергу, мусили вивчати написане логографом напам'ять. Це були переважно апології — промови на захист себе (адвокатів на той час не було). Логографи були знавцями юриспруденції й стали засновниками судового красномовства на Сицилії у V—VI ст. до н. е. Вони не прагнули істини, а просто намагалися відробити свої гроші, хитро викладаючи справу клієнта. Тому поняття софістика набуло негативного значення (мораль тогочасного суду в Греції характеризує сценка з твору афінського комедіографа Арістофана: старі убогі люди сидять на сходах суду, чекаючи, щоб їх хтось запросив за лжесвідків).

Першими сицилійськими риторами-логографами були Коракс, Лісій, Горгій (V—VI ст. до н.е.). Кораксу належить учення про риторичний твір, який він поділив на вступ, пропозицію, виклад, докази (або "боротьбу"), падіння, висновки. Аісій, виходець із Сицилії, проживав в Афінах (V—VI ст. до н. е.), був плідним логографом (йому приписують 425 промов, але збереглося лише 34). Власне, Лісій створив жанр судової промови, визначивши еталонні параметри її стилю та способу аргументації.

Особливо характерною для Лісія є етопея — змалювання характерів як "персонажів" промови, так і самого промовця.

Горгій, за словами Платона, відкрив, що можливе є важливішим за істинне; він вправно видавав велике за мале і навпаки, враховуючи специфіку аудиторії, що його слухала; вдаючися до таких малошляхетних прийомів, як приниження супротивника, кепкування тощо. Характерною є назва одного з його риторичних трактатів — "Про щасливий випадок" (тобто "щасливий" для використання всіляких перекручень).

За Горгієм, який не без іронії ставився до своїх занять, суть риторики визначав як "облукання", що, "переконуючи, обдурює душу"; це — "чарівництво", "заклинання". Він прагнув використати прийоми народного магічного заклинання — метафори, антитези, словесні повтори, римування тощо (так звані горгієві фігури). Водночас Горгій щиро захоплювався можливостями слова: "... слово — найбільший володар: з виду мале й непримітне, а справи вершить чудові — може страх припинити і печаль відвернути, викликати радість, підсилити жаль"1.

Горгій мав свою школу. Одним з найвідоміших його учнів був Ісократ (V—VI ст. до н. е.), стилю якого властиві пишнота періодів і чіткість логіко-ритмічної побудови промови. Він заснував в Афінах школу красномовства, що обслуговувала суд, політичне життя на агорі (народні збори), а також мала вплив у сфері філософії та мистецтва. Ця школа виробила канон побудови ораторського твору, за яким твір поділяли на вступ, виклад теми, спростування аргументів опонента та висновки. За Ісократом, "високої досконалості досягнуть мистецва, серед них і красномовство, якщо цінуватиметься не новизна, а майстерність і блиск виконання, не своєрідність у виборі теми, а вміння відзначитися в її розробці"1.

Ісократ вперше підніс риторику на рівень дисципліни, що увінчує курс навчання.

Софісти вплинули на великого філософа Сократа (V— IV ст. до н. е.), який, хоч і різко засуджував їхню байдужість до істини (див. діалог Платона "Горгій"), але використав софістичну техніку розуміння. Сократ був великим мислителем, який вперше ввів поняття особистого сумління ("даймом") й прославився висловом "Я знаю, що я нічого не знаю", в чому відобразилася криза всієї античної думки. Сократ практикував метод евристичної бесіди: він нічого не заперечував у словах співрозмовника, лише просив пояснити незрозумілі місця його тверджень. Поступово він так заплутував співрозмовника, що той мусив визнати власні твердження помилковими. Але на відміну від софістів, що ловили людей, "мов рибу на гачок", Сократ шукав саме правди: "Справжнього мистецтва промови...не можна досягти без пізнання істини...".

Цікава також думка Сократа про те, що "до складної душі слід звертатися зі складними, різноманітними словами, а до простої душі — з простими".

Великий філософ Платон (V—IV ст. до н. е.) був блискучим учнем Сократа, заснував вчення про світ ідей як основу буття (матерія, за Платоном, є лише відблиском божественних ідей). Платон остаточно розвінчав софістику як "мистецтво облукання", оскільки вірив у точне знання. З його точки зору, софісти-логографи спекулювали на можливостях розуму, а вмів думати по-справжньому тільки Сократ. Платон виділяв два види здібностей, властивих ораторові:

1) здатність звести все до єдиної ідеї;

2) здатність проаналізувати, розкласти явище на його складові частини, мов живу істоту, що має голову, ноги та ін. (аналіз і синтез).

Справжнім реформатором риторики став учень Платона Арістотеяь (IV ст. до н. е.), який написав спеціальний твір "Риторика" (у трьох книгах) — перше наукове обгрунтування всіх попередніх висновків і спостережень. За Аріс-тотелем, риторика — це "здатність знаходити можливі способи переконання відносно кожного даного предмета".

У цій праці знайшли своє обгрунтування:

— загальні принципи риторики (ритор має твердо знати, хвалить чи ганить він якісь речі);

— особистість оратора, специфіка його аудиторії (молодь, літні люди тощо);

— техніка, спосіб висловлювання думки ритора (пафос промовця, гумор);

— правдоподібність як основна умова викладу подій.

Арістотель вперше відокремив поетику від риторики, встановивши відмінність між поетично-образним словом і словом риторичним. Він стверджував, що кожна людина мусить уміти красномовно захистити себе й допомогти справедливості.

"Передусім, поетика як мистецтво "наслідування" дійсності чітко відділяється від риторики як мистецтва "переконання", — писав про античну філологію проф. М. Гас-паров2, зазначаючи при цьому, що теорія красномовства формувалась як нормативна; риторична школа навчала правил пристосування до ситуацій, а не сліпого наслідування прийомів.

Проте в античній риториці панувала теза Коракса: "Красномовство є робітниця переконання" (тобто слід не Істину шукати, а переконувати з допомогою можливого). Осмислення прийомів логографів у високій філософії не дуже вплинуло на повсякденну діяльність звичайних риторів.

Після Сократа, Платона й Арістотеля риторика перестала бути просто прикладною дисципліною, ремеслом. Вона стала частиною філології, науки про мову й способи мовлення, засобом філософського пошуку істини. Мистецтво красномовства, з одного боку, зодягається в одяг теорії і починає цінуватися академічними ораторами. З другого боку, риторика виходить за межі судового красномовства і у сферу політики, ба, навіть, починає цінуватися побутовими гострословами.

Особливо виразно це виявилося в часи розквіту Афін, за правителя Перікла (V ст. до н. е., епоха грецької класики). Сам Перікл був блискучим оратором. Відомо, наприклад, що коли він виголосив надгробне слово героям Пело-понеської війни, які віддали життя за демократію ("вони, мов боги — невидимі, але шана, що їм тут віддають, свідчить про їхню присутність"), то жінки афінські засипали промовця квітами, цілували його одежу.

Красномовство стало одним із свідчень розвиненості людини. Демонстрували його навіть "безсловесні" до того часу жінки: подруга Перікла Аспазія висловила філософові Сократу свій погляд на кохання і він з нею погодився.

Характерний анекдот того часу: одного борця спитали, хто сильніший, він чи Перікл. Той відповів, що навіть якби він і подолав правителя у боротьбі, та все одно було б до-ведено, що переміг Перікл...

В епоху класичної грецької культури (друга половина V—IV ст. до н. е.) ораторство у Греції сягає своєї вершини. Найвідомішим серед риторів був Демосфен (IV ст. до н. е.), який, за переказами, маючи від природи погану ар-тикуляцію ("кашу в роті"), настільки багато вправлявся (набираючи на безлюдному морському березі камінців до рота), що став чудовим промовцем. Прагнучи покарати ро-дичів, які нечесно опікувалися його майном, доки він був малий, Демосфен з блиском довів на суді їх провину. Почавши свою кар'єру як оратор судовий, Демосфен швидко опановує сферу суспільно-політичного красномоства. Він прославився як ідейний вождь патріотичного напряму, що прагнув оборонити Грецію від підкорення македонським царем Філіппом (уславлені промови — "філіппіки"). За промову, присвячену пам'яті полеглих при Героної (338 р. до н. е.), захоплені талантом оратора земляки-афіняни нагородили його золотим вінком.

Демосфен навіть домігся своїми промовами заслання великого поета Есхіла, який мав величезний авторитет як автор благочестиво-релігійних п'єс.

Стиль Демосфена надзвичайно експресивний: він починає з так званої гноми (моральної сентенції), яку розвиваєна конкретних прикладах, в гроні метафор, антитез, риторичних питань (зокрема, часто використовується фігура замовчування — висновок мають зробити самі слухачі); тут фігурують звертання до богів, діалоги з уявними противниками тощо.

Зразок демосфенового стилю: "То ж хіба не дивно і не безглуздо самим не зробити того, що ви доручаєте богам, вірніше, вимагаєте від них собі в захист, хоча сьогодні це у ваших власних силах, — чи ж не дивно виправдати злочинця, на чию голову, на чий дім і рід ви закликаєте погибель з висоти? То ж не буде так"1.

У Греції після завоювання її Александром Македонським (син царя Філіппа, виховуваний Арістотелем) риторика занепадає, обмежуючись здебільшого судовим ораторством. А після того, як Александр підкорив майже півсвіту, всюди розносячи грецьку культуру, до чистого класичного стилю давньогрецьких літераторів почали домішуватися впливи азійських літератур. Форма почала цінуватися більше, ніж зміст. До того ж, в грецьких землях Малої Азії, не без впливу східних літератур, сформувався стиль пишний та гучний, що його назвали азіанізмом. Він прийшов на зміну класичним ясності та простоті. Була порушена сама логіка викладу думок, сформована в класичній Греції. Йшлося щодо втрати почуття впорядкованості світу й мови, характерного для античної класики. Тому пізнього грецького філософа та ритора Діогена Лаерція характеризують як "недбалого до такої міри, що не знаходить за потрібне викладати свій власний світогляд, а все в нього вихоплюється з безкінечно складного і невпорядко-ваного життя, і схоплюється начебто по волі випадкових ідейних і неідейних вітрів"2.

Однак саме риторика взяла на себе відповідальність за збереження основ античного світогляду. В еліністичному суспільстві вона почала розвиватися вже як суто філософська, "академічна" дисципліна, відірвана від живої практики. Водночас вона як "лоно філософії" стала претендувати на звання ледь не "науки наук". Виникали все нові риторичні школи, що присвоювали собі право керувати розвитком літератури, тим більше, що віршові форми в еліністич-ну епоху витісняються прозовим романом. Своєю чергою, риторика почала спрямовувати ритора на оволодіння сумою чисто художніх прийомів, втративши поступово інтерес до пошуку істини та справедливості.

 




Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2019 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных