Виборча система сучасної України

Задля визначення шляхів удосконалення існуючої в Україні виборчої системи необхідно проаналізувати її слабкі та сильні сторони, щоб знати, що саме треба змінити.

Змішана виборча система здебільшого застосовується у тих країнах, де відбувається пошук і становлення виборчих систем або існує необхідність досягнення компромісу між принципом представництва у парламенті різних політичних сил та стабільністю сформованого уряду.

В Україні застосовуються різні виборчі системи: при виборах Президента України та на місцевих виборах - мажоритарна, при виборах народних депутатів України - змішана.

У цьому зв'язку необхідно зазначити, що процес пошуку оптимальної виборчої системи в Україні відбувається в надзвичайно складних умовах перехідного суспільства. Основні параметри виборчих систем для кожного виду виборів у Конституції України не знайшли свого втілення. Це спричинило вирішення проблеми обрання моделі виборчої системи в рамках відповідних виборчих законів, процес напрацювання яких є вкрай динамічним за умов швидкого розвитку відповідних політичних процесів. Варто також зауважити, що протягом 90-х років минулого століття склалася практика проведення кожних наступних парламентських виборів за новим виборчим законом, який фіксував щоразу нову модель виборчої системи. Лише починаючи з 1997 р. змішана виборча система почала застосовуватися в Україні (згідно із Законом України «Про вибори народних депутатів України» від 24.09.1997 р.). Ця система збережена і в чинному Законі України “Про вибори народних депутатів України”.

Змішана система виборів народних депутатів України, що встановлена, має такі особливості: по-перше, застосовується принцип так званого «паралельного комбінування», тобто і за мажоритарною системою відносної більшості, і за пропорційною системою обирається однакова кількість народних депутатів України – 225, по-друге, багатомандатний округ визначено як загальнодержавний виборчий округ, по-третє, використовується принцип «жорстких» списків, коли до виборчого бюлетеня заноситься лише 5 перших прізвищ кандидатів у депутати, і виборець віддає свій голос за той чи інший виборчий список партії, виборчого блоку партій у цілому, по-четверте, при застосуванні пропорційної виборчої системи використовується відповідний «загороджувальний бар'єр», тобто для того, щоб взяти участь у розподілі депутатських мандатів, партія (блок) повинна набрати не менше ніж 4% голосів виборців від тих, які взяли участь у голосуванні.

Застосування змішаної виборчої системи при обранні складу парламенту України має на меті мінімізацію недоліків як мажоритарної, так і пропорційної виборчих систем[13].

Так, мажоритарна система досить результативна і проста у застосуванні. У той же час вона не завжди адекватно відображає у складі парламенту політичний спектр суспільства та призводить до втрати великої кількості голосів виборців, а це має своїм наслідком послаблення представництва в парламенті іноді значної кількості виборців.

Пропорційна система також має ряд недоліків: по-перше, вона передбачає неперсоніфіковані вибори – до виборчих списків партій ймовірно можуть бути включені маловідомі, некомпетентні, непопулярні політики, яких, так би мовити, «витягає» за собою перша п'ятірка кандидатів, по-друге, обтяжливою обставиною запровадження пропорційної системи є досить складний порядок підрахунку голосів виборців.

Разом з тим пропорційна система стимулює розвиток багатопартійності, оскільки при її запровадженні виборець обирає політичну платформу і програму майбутньої діяльності політичних партій і блоків[14].

Використання «загороджувального бар'єра» не суперечить Конституції України. Розглядаючи справу про вибори народних депутатів України, Конституційний Суд України у своєму Рішенні № 1 рп/98 відзначив, що позбавлення списків кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій, що отримали менше чотирьох відсотків голосів виборців, права на участь у розподілі депутатських мандатів, є питанням політичної доцільності, і воно має вирішуватися Верховною Радою України. 4 – відсотковий загороджувальний бар'єр, який стримує фрагментацію парламенту. Однак, використання загороджувального бар’єра веде до недопредставленості у парламенті значної частини електорату, адже більшість партій не можуть його подолати, і подані за них голоси не враховуються при розподілі місць у парламенті.

Застосування змішаної системи, з одного боку, сприяє політичній структурованості суспільства та парламенту, формуванню сильних політичних партій та їх коаліцій, з іншого – саме ця система дозволяє зберегти певний зв'язок між депутатами та виборцями відповідного округу, регіону.

Розподіл мандатів за нинішньої виборчої системи відбувається наступним чином. Пропорційна система передбачає, що депутатські мандати розподіляються між політичними партіями пропорційно до кількості голосів, отриманих на виборах виборчими списками цих партій, з урахуванням загороджувального бар'єра (або виборчого порога).

Загороджувальний бар'єр, як відомо – це правило, згідно з яким політичні партії, виборчі списки яких не отримали встановленого відсотка голосів виборців, відсторонюються від участі у розподілі депутатських мандатів. Відповідно до частини 2 статті 76 цього Закону України “Про вибори народних депутатів України” загороджувальний бар'єр при виборах народних депутатів України за пропорційною системою становить чотири відсотки. Це означає, що до участі у розподілі депутатських мандатів допускаються лише ті кандидати у депутати, які включені до виборчих списків партій, що отримали чотири і більше відсотків голосів виборців, які взяли участь у голосуванні.

Як вже зазначалося вище, для пропорційного розподілу депутатських мандатів у світовій практиці найчастіше застосовується метод виборчої квоти (виборчого метра) та метод дільника. Відповідно до частини 5 статті 79 Закону України “Про вибори народних депутатів України” для встановлення результатів виборів народних депутатів України у багатомандатному окрузі застосовується метод виборчої квоти, що вимагає дотримання такої послідовності дій:

І. Спочатку обчислюється виборча квота.

Виборча квота (або виборчий метр), тобто мінімальна кількість голосів виборців, необхідна для обрання одного депутата. У різних державах, як зазначалося нижче, застосовуються різні способи обчислення виборчої квоти (наприклад, методи Т. Хейра, Друпа, Гогенбах-Бішопа тощо).

У частині 5 статті 76 Закону України “Про вибори народних депутатів України” передбачено, що для обчислення виборчої квоти має застосовуватися метод Т. Хейра. Стосовно виборів народних депутатів України за пропорційною системою ця формула набуває такого вигляду:

q0=V: 225.

При цьому V - це сумарна кількість голосів виборців, поданих за кандидатів у депутати, включених до виборчих списків партій, що подолали чотиривідсотковий загороджувальний бар'єр. Тобто голоси виборців, подані за виборчі списки партій, що не подолали загороджувального бар'єра, взагалі не враховуються при розподілі депутатських мандатів.

Визначається кількість депутатських мандатів, отриманих кожною партією, що подолала загороджувальний бар'єр, у першому наближенні. Для цього застосовується формула:

К. М. П. = К. Г. П.: В. К.,

де К. М. П.- кількість депутатських мандатів, що отримали кандидати у депутати відповідної партії, К. Г. П.- кількість голосів виборців, поданих за кандидатів у депутати, включених до виборчого списку цієї партії.

Перше наближення практично ніколи не дозволяє повністю розподілити всі депутатські мандати, оскільки завжди (чи майже завжди) після ділення залишаються дробові залишки.

Визначається кількість депутатських мандатів, отриманих кожною партією, що подолала загороджувальний бар'єр, у другому наближенні, шляхом врахування дробових залишків, не розподілених у першому наближенні.

При цьому діє правило найбільшого залишку: по одному додатковому депутатському мандату отримують партії, кандидати у депутати від яких мають більші порівняно з іншими дробові залишки після ділення у першому наближенні (частина 7 статті 79 Закону України “Про вибори народних депутатів України”). У разі, якщо дробові залишки у двох чи більше виборчих списках партій однакові, першим додатковий депутатський мандат отримує той виборчий список партії, за кандидатів у депутати від якої віддано більшу кількість голосів виборців.

Розподіл депутатських мандатів всередині виборчого списку політичної партії (блоку) здійснюється в порядку черговості таким чином: обраними депутатами від партій (блоків) вважаються ті кандидати у депутати, порядковий номер яких у виборчому списку партії (блоку) менший або дорівнює кількості мандатів, отриманих виборчим списком цієї партії (блоку).

За мажоритарною виборчою системою мандати отримують ті кандидати, які набрали найбільшу кількість у своєму виборчому окрузі.

Отже, позитивним моментом у виборчій системі є те, що виборці мають більші можливості вибору, ніж за багатьох інших систем. Цей фактор має місце через наявність у голосуючих одразу двох голосів.

До позитивного елементу виборчої системи слід віднести і те, що при виборах обирається майже повний склад парламенту. Тільки у наступних випадках вибори визнаються недійсними: у разі суттєвих порушень виборчого закону; якщо два або більше кандидатів наберуть найбільшу і водночас однакову кількість голосів; якщо в одномандатному окрузі вибудуть з голосування всі кандидати; в разі, хоча цього і не зазначено в законі, коли жодна з партій не подолає 4% бар’єр.

Щодо механізму нарізки одномандатних округів, що закладений у виборчому законі, то в загальних рисах він враховує позитивний досвід держав світу, однак запроваджене максимально допустиме відхилення кількості виборців в окрузі від середньої по країні (10%) є занадто великим і потребує зменшення.

Слід звернути увагу і на квоту, що запроваджена виборчим законом у зв'язку із застосуванням пропорційного елементу виборів. Це проста квота. За такої значної, як в Україні, величини загальнодержавного округу (225 мандатів) її специфічні властивості проявлятися не будуть і на розподіл місць у парламенті практично не впливатимуть. Однак, ця квота, як і всі інші, залишає нерозділеною невелику частину місць, а тому потребує застосування додаткової процедури. Запроваджений метод найбільших залишків, хоч і не є ідеально пропорційним, все ж з тієї самої причини майже не вплине на пропорційність розподілу мандатів.

Виборчий закон України встановивши змішану "незв'язану" виборчу систему, мінімізував ти самим недоліки як мажоритарної так і пропорційної систем[15]. Однак, окреме використання названих елементів системи забезпечить пропорційність і персоніфікованість лише наполовину. Як видно з прикладів Болгарії, Угорщини, Грузії та Росії, найчастіше між голосами, що партія зібрала у різний спосіб, існує величезний розрив (у 2-12 разів). Тому говорити про пропорційність уже не можна. Так само не можна говорити і про персоніфікацію політики в Україні завдяки уніномінальній мажоритарній системі, бо більшість кандидатів, що внесені до партійних списків, невідомі своїм виборцям.

Недолік ми вбачаємо і у великому розміри виборчого бюлетеня для голосування за партійні списки, який вимагає затрат значних коштів, що для України є актуальною проблемою сьогодні.

Тоталітарний режим

Термін "тоталітаризм" (від лат. "totaliter" — цілковито, повністю) було введено в політичний лексикон італійським філософом Д. Джентіле, який вважав, що держава, відіграючи першорядну роль в долі нації, повинна мати необмежену владу і встановити всеохоплюючий, тотальний державний контроль над суспільством. Пізніше цей термін був використаний лідером італійських фашистів Б. Муссоліні для характеристики свого руху, який мав на меті створення тоталітарної держави.

Осмислення реальної практики тоталітарних держав розпочалося в 50—60-х роках XX ст. Розробка цілісної теоретичної концепції тоталітаризму була започаткована працями Ф. Хаєка "Шлях до рабства" (1944 p.), Г. Арендт "Витокитоталітаризму" (1951 p.), К. Фрідріха і 36. Бжезинського "Тоталітарна диктатура і влада" (1956 p.). Саме в цих книгах вперше було проведено порівняльний аналіз тоталітарних режимів у Німеччині та СРСР. Пізніше до цієї теми дослідження повернулись цілий ряд відомих істориків, політологів, інших фахівців.

Усі вище перераховані прихильники концепції тоталітаризму вважають, що до основних ознак даного режиму можна віднести такі:

1. Політична система ґрунтується на ідеології, яка пронизує всі сфери життя суспільства. Відкрита незгода з нею карається як найтяжчий злочин. Тоталітарна ідеологія ґрунтується на соціальних міфах, а закладена в ній мета слугує засобом легітимації режиму.2. Основною ланкою в політичній структурі суспільства є єдина, добре організована, побудована за ієрархічним принципом масова політична партія на чолі з лідером, як правило, харизматичного типу. Політизуючи всі органи державної влади, партія зрощується з державою.\

3. Управління здійснюється через терор, який направляє партія і таємна поліція. Приводом для терору є систематичне формування "образу ворога" і на цій основі — агресивної політичної свідомості як соціально-психологічного фону для репресій.

4. Засоби масової інформації перебувають під монопольним контролем держави, що дозволяє маніпулювати суспільною свідомістю творити її.

5. Армія контролюється партією і урядом.

6. Державний контроль над економічною сферою суспільства (державна власність, командно-адміністративна система управління економікою тощо).

Отже, тоталітаризм — це режим всеохоплюючого репресивного примусу громадян до виконання владної волі, цілковитого державного контролю за діяльністю окремих громадян, їх об'єднань, соціальних груп та інститутів.

Реальне втілення тоталітарних моделей в практику стало можливим за наявності цілого ряду передумов (причин). До основних із них відносять:

1. Особливості соціокультурної динаміки періоду індустріалізації': руйнування традиційних структур, етатизація суспільного життя, посилення соціальних функцій держави, можливість за допомогою ЗМІ маніпулювати суспільною свідомістю (франкфуртська школа, кейнсіанство).

2. Виникнення тоталітаризму пов'язують з масовізацією суспільного життя, виходом на політичну арену людини-натовпу (X. Ортега-і- Гассет, Ф. Ніцше).

3. Ідейні витоки тоталітаризму бачать в галузі політичної філософії таких мислителів якПлатон, Г. Бабеф, Ж.-Ж. Руссо, Г. Гегель, К. Маркс, В. Ленін та ін. їх моделі майбутнього, на думку російського філософа М.Бердяєва, завжди утопічні. А утопії, в свою чергу, є тоталітарними і ворожими свободі й демократії. В тоталітарній моделі утопія ототожнюється з абсолютною істиною, відхід від якої жорстоко карається.

4. Суб'єктивні умови тоталітаризму — масові соціальні фрустрації, які виникли внаслідок порушення традиційних цінностей, вимушеної самотності, соціального відчуження. В результаті таких змін у більшості людей з'являється психологічний механізм "втечі від свободи" (Ф. Достоєвський "Міф про Великого Інквізитора" з "Братів Карамазових", Е. Фромм "Втеча від свободи").

б. Причини тоталітаризму кореняться в націоналізмі та антисемітизмі.

Соціальну базу тоталітаризму складають маргінальні та люмпенізовані групи і соціальні прошарки, які виникають в нових економічних умовах і які найбільш сприятливі до пропаганди тоталітарних ідей. Політичними провідниками тоталітаризму є масові вождистські партії, які виникли у першій чверті XX ст. і прагнули до монополізації державної влади, претендуючи водночас на творення "нового світу" або "нового світового порядку". Таким чином, за наявності необхідних умов і приходу до влади тоталітарних партій тоталітаризм із галузі теоретичних уявлень перетворювався в реальну політичну практику. Протягом 20—30-х років, а потім другої половини 40-х років тільки в Європі тоталітарні і наближені до них режими були встановлені у 17 країнах з 27.

Залежно від пануючої ідеології, яка впливає на зміст політичної діяльності, тоталітаризм може бути представлений як комунізм, фашизм і націонал-соціалізм. Історично першою і класичною формою тоталітаризму став комунізм. Комуністичний тоталітаризм виник після Великої Жовтневої революції 1917 р. в Росії. Другим різновидом тоталітарних політичних систем є фашизм. Виникає в Італії в 1922 р. Італійський фашизм ставив за мету діяльності не побудову "нового суспільства, а відродження величі італійської нації і Римської імперії". Третій різновид тоталітаризму — націонал-соціалізм. Як реальний політичний і суспільний устрій він виник у Німеччині в 1933 р. Націонал-соціалізм має багато спільного як з фашизмом, так і з комунізмом. Але, якщо мета діяльності комуністів — побудова комуністичного суспільства, фашистів — відродження Римської імперії, то націонал-соціалістів — світове панування арійської раси.

6.Генеза та еволюція поняття «геополітика»;

Саме Челлен ввів в науковий обіг поняття "геополітика", яку він визначав як доктрину, що розглядає державу як географічне, або просторове явище. Геополітику він відрізняв від політичної географії, яка, в його уявленні, є наукою про місце проживання людських співтовариств в їх зв’язку з рештою елементів Землі.

Геополітика — це різновид зовнішньої політики, визначуваний територіальною близькістю партнерів (суперників) і що створює поле сполучення між інтересами суміжних країн.

Наука геополітики (геополітична теорія) досліджує зв"язки між просторовими і функціонально-політичними характеристиками тих або інших регіонів миру. Роль геополітики в сучасному світі різко зросла з ряду причин. Ймовірно, стратегічне визначення міжнародної політичної ситуації дає нам образ миру, що розвивається від примусового уніформізма старої біополярної моделі (уніформізма, що нав"язується двома наддержавами) до майбутньої якісно новій інтеграції, шлях до якої лежить через проміжний етап більш менш тривалої диверсифікації етносів, що намагаються досягти ідентичності через відособлення. Тому замість керованого з двох центрів світу ми бачимо регіональне різноманіття, що посилюється і слабо кероване. Політична наука, тривалий час зосереджена на проблемах універсальної безпеки, визначуваної відносинами між двома світовими блоками, сьогодні ще не готова відповісти на питання, як поєднуються універсальна і регіональна безпека. Саме це є однією з найважливіших проблем геополітики. Філософію політики в зв"язку з цим займає питання про природу суперетнічної єдності в тому або іншому регіоні земної кулі. Що скріпляє разом різні етноси, яке співвідношення сильних (економічних, військово-політичних) і тонких соціокультурних взаємодій, разом створюючих єдність геополітичного поля? Річ у тому, що геополітичні зрушення, чреваті серйозною дестабілізацією, можуть відбуватися значно раніше військово-політичних, визначуваних сильними взаємодіями. Сучасна теорія геополітики намагається подолати редукционізм в розумінні природи тих або інших "єдиних просторів". Єдність може носити явно виражений і довгостроковий характер, навіть не будучи закріпленим на міждержавному або регіональному рівні тими або іншими офіційними угодами. У геополітиці, як і в політичній антропології і культурології, велике значення мають неформальні структури. Між ними і формальними можуть встановлюватися відносини відповідності, додаткової або альтернативності. Необхідно згадати про закони нееквівалентного міжкультурного обміну, що зумовлюють протистояння культур-донорів, що поставляють інформацію, а разом з нею — певні цінності і норми, і культур-реципієнтів, більше всмоктуючих чужу інформацію, чим пред"являють свою. Сучасна теорія геополітики намагається подолати редукционізм в розумінні природи тих або інших "єдиних просторів". Єдність може носити явно виражений і довгостроковий характер, навіть не будучи закріпленим на міждержавному або регіональному рівні тими або іншими офіційними угодами. У геополітиці, як і в політичній антропології і культурології, велике значення мають неформальні структури. Держави, що представляють перший різновид, як правило ратують за фрідрідерськую політику "відкритих просторів", тоді як представники іншого різновиду нерідко вимушені компенсувати свою слабкість на ринку культурного обміну протекціоністськими заходами, ідеологічним контролем, більш закритим типом громадської організації. Це веде до цілого ряду наслідків, часто спостережуваних в геополітиці. Саме: слабкіші поводяться часом і агресивніше; для них геополітика — засіб компенсувати свою соціокультурну слабкість заходами ізоляціонізму, блокової регіональної політики (яка об"єднує слабких проти сильного) і т.п.

Таким чином, для одних країн геополітика є засобом реалізації і закріплення їх соціокультурних переваг в якості центрів тяжіння для своїх менш розвинених і благополучних сусідів; для інших вона — засіб компенсації своїх слабкостів перед обличчам культури гегемона, що нерідко спричиняє за собою політику "жорсткого стилю", ізоляционістські -оборонного або навіть агресивно-наступального характеру (що, наприклад, продемонстрував бідний Ірак по відношенню до процвітаючого Кувейту). Агресивність слабких — один з парадоксів геополітики, який ще недостатньо осмислений в сучасній політичній літературі.

1. Геополітика як родове поняття в своїй генезі тісно пов’язане з природознавчими і суспільно-гуманітарними науками. Геополітика це не окрема наука, а система наук, до якої входять географія, історія, демографія, стратегія, етнографія, релігієзнавство, екологія та інші науки. Геополітика не просто визначає залежність політичних рішень і їх наслідків від стану розвитку країни та її географічного місця в світі, це - об’єктивна залежність суб’єкта міжнародних відносин від сукупності матеріальних чинників, які дозволяють цьому суб’єкту здійснювати контроль над простором.

2. Геополітика як наука має свої основні поняття ("теорія геополітики", "геополітична ситуація", "геополітична реальність", "геополітичне розташування", "геополітичний інтерес", "геополітичний конфлікт", "геополітична свідомість", "національний інтерес" тощо). Історія геополітичного пізнання є історією формування, розвитку і змін концептуальних систем картин геополітичної реальності, які відбуваються в залежності від змін способів вирішення основної проблеми геополітики – генези і розвитку геополітичних інтересів. У сучасному геополітичному пізнанні виділяють дві протилежні концептуальні системи: історичну (концепції еволюції цивілізацій, балансу сил, євразійства) і логічну, тобто з точки зору результату (концепції моно, - дво, - багатополюсного світу. Органічне їх поєднання бачиться основною і найбільш перспективною тенденцією розвитку сучасного геополітичного пізнання.

3. Географічне становище України в узагальненнях вітчизняних і європейських аналітиків є смислозначимим для розв’язання загальноєвропейських проблем. Практично всі західні теоретики геополітики були єдині в бажанні бачити Україну важливою складовою європейського геополітичного простору. В українській історії виразно простежується зміна геополітичної орієнтації держави залежно від конкретних політичних реалій. Цей досвід є евристичним для вироблення сучасної геополітичної доктрини України.

4. Виключне географічне становище, потужний потенціал, стабільність внутрішнього стану тощо додають шанс Україні стати не лише географічним, але й політичним центром Європи. Цьому перешкоджає ряд внутрішніх і зовнішніх чинників: відносна незавершеність реформ політичної системи, економічна та фінансова залежність, складна міжконфесійна ситуація, регіональні відцентрові тенденції, ідеологічне протистояння, відсутність консенсусу по основоположним питанням подальшого розвитку, прямий та опосередкований тиск провідних держав світу на політику України, політичні бар’єри між Україною і європейськими сусідами, енергетична залежність, вплив іноземних релігійних центрів на релігійні конфесії в Україні тощо.

5. Ключова роль при визначенні геополітичних пріоритетів належить внутрішньому чиннику стану суспільства: збалансованість політичної системи, соціальна ефективність економіки, соціальна злагода і громадянський мир, забезпечення основних прав людини, свободи преси, законність і правопорядок. Геополітичними константами, що визначають національні інтереси держави є: центральне географічне розташування на Європейському континенті; рівнина, рівномірно заселена територія зі сприятливими для землеробства кліматом та ґрунтом; достатньо високий рівень індустріального розвитку; наявність магістральних трубопроводів "Схід-Захід"; мережа шосейних доріг "Північ-Південь" та на Захід; розвинуте комунікаційне господарство у портах чорноморського басейну.

6. Геополітичні пріоритети України ґрунтуються на принципах визначальності національних інтересів держави і потреби забезпечення прав і свобод громадян. До геополітичних інтересів України відноситься: 1) відродження європейської ідентичності; 2) "політика активного нейтралітету"; 3) зміцнення і розвиток стратегічного партнерства з індустріально-розвиненими країнами; 4) трансформація геополітичної залежності від Росії у рівноправні стосунки; 5) активна і динамічна регіональна політика; 6) включення в систему європейської безпеки та архітектоніку провідних європейських структур та організацій.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: