Мажоритарна виборча система.

Мажорита́рна ви́борча систе́ма — порядок визначення результатів голосування, коли обраним вважається кандидат, який одержав на виборах більшість (абсолютну чи відносну) голосів виборців.

Мажоритарні системи можуть бути:

а) відносної більшості (обраним вважається депутат, який отримав найбільшу кількість голосів виборців, що взяли участь у голосуванні, а у випадку рівності голосів питання вирішується шляхом жеребкування або проведенням повторних виборів

б) абсолютної більшості (обраним вважається депутат, за якого проголосувало більше половини виборців, що прийшли на вибори, тобто 50 % + 1 голос. У разі, якщо жоден кандидат не набрав необхідної кількості голосів, організовуються повторні вибори, в яких беруть участь 2 кандидати, що набрали найбільшу кількість голосів

в) мажоритарна система кваліфікованої більшості (обраним вважається кандидат або список, який отримав певну кваліфіковану більшість голосів виборців, яка є більшою за абсолютну (2/3, ¾).

93. Пропорційна виборча система.

Пропорційна виборча система — виборча система, при якій голосування за кандидатів проводиться за партійними списками. Розподіл мандатів між партіями здійснюється відповідно (пропорційно) до кількості голосів виборців, поданих за кожний партійний список. Розрізняють різновиди цієї системи: система списків і система єдиного перехідного голосу. В багатьох країнах з пропорційною виборчою системою використовують прохідний бар’єр, або виборчий поріг. Він визначає найменшу частку голосів, яку має набрати політична партія, щоб пройти до парламенту

94. Змішана виборча системи.

Змішана виборча система (Комбінована виборча система, Пропорційно-мажоритарна виборча система) — виборча система, за якої частина мандатів представницького органу (перважно половина) обирається за мажоритарною виборчою системою, а інша частина - за пропорційною виборчою системою

Виборчими системами, що надають перевагу мажоритарному методу голосування при застосуванні й пропорційного голосування, є такі мішані системи:

-Система з єдиним голосом, що не допускає його передачі. Суть її у тому, що в багатомандатному виборчому окрузі виборець голосує за одного кандидата, а не за список кандидатів від партії (Японія, Китай, інші держави);

-Обмежене голосування передбачає обрання виборцями кількох кандидатів з одного бюлетеня, проте їх має бути менше, ніж кількість місць для заповнення

-Комулятивне голосування. Суть його у тому, що виборець має стільки голосів, скільки мандатів у окрузі. Виборець може їх розподілити між усіма кандидатами, а може віддати свої голоси лише за одного з кандидатів.

95. Порівняльна характеристика основних виборчих систем.

Пропорційна виборча система — виборча система, при якій голосування за кандидатів проводиться за партійними списками. Розподіл мандатів між партіями здійснюється відповідно (пропорційно) до кількості голосів виборців, поданих за кожний партійний список.

Змішана виборча система (Комбінована виборча система, Пропорційно-мажоритарна виборча система) — виборча система, за якої частина мандатів представницького органу (перважно половина) обирається за мажоритарною виборчою системою, а інша частина - за пропорційною виборчою системою

Мажорита́рна ви́борча систе́ма — порядок визначення результатів голосування, коли обраним вважається кандидат, який одержав на виборах більшість (абсолютну чи відносну) голосів виборців.

96. Парламентські вибори в Україні.

Вибори народних депутатів України — спосіб формування єдиного законодавчого органу України — Верховної Ради України — шляхом всенародного голосування.

Вибори депутатів здійснюються за змішаною (пропорційно-мажоритарною) системою:

225 депутатів обираються за пропорційною системою у загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій;

225 депутатів обираються за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах.

97. Президентські вибори в Україні

Згідно з виборчим законом України, для обрання президента використовується система у два тури, в яких кандидат повинен отримати більшість (50% і більше) голосів з усіх поданих бюлетенів.

В разі не набирання 50% голосів оголошується 2 тур для двох кандидатів, що найбрали найбільшу кількість голосів.

98. Вибори до місцевих органів влади в Україні: особливості організації та проведення.

99. Місце і роль еліти в суспільно-політичному житті.

Політична еліта - внутрішньо єдина соціальна сукупність осіб, яка складає меншість, але виступає суб'єктом підготовки та прийняття важливих стратегічних рішень у сфері політики.

Функції еліти

-Стратегічна

-Організаційна

-соціального моніторингу

-інтегративна

100. Елітизм і демократія: проблеми поєднання.

Основні постулати концепції елітарної демократії:

1. Політична нерівність є однією з необхідних умов існування будь-якої політичної структури. Конкуренція є необхідною умовою розвитку суспільства, недопущення входження системи у стан стагнації.

2. Демократія як народовладдя є міфом, оскільки народ до нього не здатен, а його безпосереднє втручання в політику руйнує структури управління. Маса – це неосвічена, політично пасивна більшість населення, не здатна до свідомої самостійної політичної участі, не вміє і не хоче виконувати управлінські функції, не цікавиться політикою, не володіє необхідними знаннями і повною інформацією, не вміє приймати правильні рішення, і тому добровільно передає еліті право керувати політичним процесом.

3. Роль народу зводиться до вибору однієї з конкуруючих еліт, представлених політичними партіями. Демократія забезпечується не широкою участю мас, а активною конкуренцією еліт при мінімальній активності громадян.

4. Вибори мають символічну цінність і допомагають лише пов’язати маси з політичною системою, пропонуючи їм активну участь тільки під час виборів. Т. Дай і Х. Зіглер: „ вибори – це символічний захід, який допомагає прив’язати маси до встановленого порядку шляхом створення у них відчуття, що вони відіграють якусь роль”.

5. Наявність єдиного, відносно ефективного способу впливу на еліти та їхній політичний курс – відмова переобрати представників еліти (або громадяни можуть відкликати своїх представників, якщо така можливість передбачена законодавчо).

Недоліки концепції демократичного елітизму:

1. Представники ліберальної та плюралістичної концепцій демократії критикують елітистів за те, що вони хибно відображають в теорії соціальну структуру сучасного західного суспільства, де домінуючою соціальною верствою є середній клас (який має освіту, навички політичного життя).

2) Приниження політичної ролі та впливу багаточисельних асоціацій громадян (наприклад, профспілок), рухів та політичних партій.

Найбільш популярними серед критичних аргументів проти ідей елітарної концепції демократії є ідеологічні та світоглядні.

3) Пропаганда елітаристских ідей руйнує ціннісно-нормативні основи західного демократичного суспільства (забуває про наявність індивідуальних прав та свобод, індивід не є цінністю сам по собі).

4) Вона також дає додаткові ідеологічні аргументи для виправдання тоталітарних і авторитарних режимів, панування олігархічних кланів у країнах, де відбуваються процеси становлення демократичних режимів та формування ринкової економіки.

101. Класичні та новітні теорії еліт.

Тео́рія елі́т — світоглядна й філософська концепція про роль і значення окремої групи людей, невеликої тісно згуртованої частини суспільства (еліти), її вплив на різні сфери економіки чи політики. Ця система характеризує еволюцію наукових і соціальних досягнень (перетворень) як результат об'єднаних зусиль невеликого колективу учасників, пов'язаних між собою спільними цілями та ознаками.

Вільфредо Парето висунув концепцію «зміни еліт», згідно з якою основою суспільних процесів є боротьба еліт за владу. За цією теорією політика поділяється на дві сфери. В одній з них головне місце посідає еліта, правляча меншість, в іншій — підкорена більшість.

У суспільстві може існувати декілька еліт, що створить конкуренцію на засадах політичного й партійного плюралізму і допоможе привести до влади найбільш компетентну еліту, здатну виконати своє призначення

102. Політична еліта України: особливості формування та етапи еволюції.

1. Політична еліта сучасної України не є, як того потребує забезпечення суспільного розвитку країни, позакласовою соціальною групою, що виражає інтерес суспільства в цілому. Це – верхівка панівного класу, що здійснює керівництво суспільством в ім’я підтримки соціальної системи, яка і ставить цей клас у привілейований стан [10, с. 289].

2. Нинішня українська еліта своїми рисами, якостями, формами багато в чому антинародної діяльності потужно спричиняє народження і відповідної української бюрократії, яка, за висловом ще К. Маркса, вважає себе кінцевою метою держави і виражає сукупний інтерес панівного класу, тобто тієї ж еліти. Коло, як кажуть, замикається.

3. Глибокий і вражаючий суспільний парадокс України, як і більшості нових (на пострадянському просторі) держав, полягає в тому, що нова еліта так і не з’явилася То на які ж прогресивні зміни, особливо щодо реалізації національної ідеї і національних інтересів, ми сподіваємося?

4.Пригадується цікавий вислів Платона, який застерігав, що „ні для держави, ні для громадян не буде кінця нещастям, доки володарем держави не стане плем’я філософів». Якого рівня „філософи” керують українською державою зрозуміти не важко.

5. Проблема турботи про загальне благо – одвічна проблема суспільного розвитку, коли громадськість не лише відповідно апелює до своєї правлячої еліти, але й коли еліта відповідає чи ні такій потребі.

103. Типологія політичних еліт.

Політичні еліти поділяються багатьома способами.

1.За способом формування: відкрита (вибори), закрита.

2.Авторитарна, тоталітарна, демократична, ліберальна

3.За видами політичної діяльності: державна, муніципальна, еліта громадських організацій.

4.Правляча еліта, опозиційна еліта, та контреліти.

104. Система формування та змін політичних еліт.

У світо­вій політичній практиці склалися дві основні системи формування політичних еліт: антрепенерська (підприємницька) і система гільдій (корпоративна
Антрепренерська система орієнтована на особисті якості кандидата, його вміння подобатися людям. Цю систему характеризують: відкритість, широкі можливості для представників будь-яких соціальних груп претендувати на отримання лідирую­чих позицій у суспільстві; невелике число формальних вимог, інституційних пере­шкод; широке коло експертів, яке може включати весь електорат; висока конкурен-тність добору, гострота суперництва за отримання керівних посад; першорядна значимість особистих якостей, індивідуальної активності, уміння знайти підтримку широкої аудиторії, зацікавити її новими ідеями та реалістичними програмами.

Система гільдій має давні традиції і є дуже консер­вативною, в ній майже відсутня конкуренція. Тому вона схильна до відтворювання одного й того ж типу керівників, прирікаючи тим самим еліту на поступове вими­рання, перетворення її на замкнену касту.

105. Політичне лідерство: сутність, характерні риси та механізм формування.

Політичне лідерство — один із різновидів лідерства. Політичний лідер є символом певної спільноти, це особа, здатна реалізувати інтереси спільноти за допомогою влади, що дається йому цією спільнотою, політичних інтересів, організовувати та спрямовувати їхню активність, згуртувати довкола себе групу прихильників та повести їх за собою.

При цьому прийнято виділяти такі ознаки політичного лідерства:

— лідерство передбачає постійний вплив на навколишніх;

— політичний вплив має бути всезагальним і стосуватися всіх членів керованої спільноти;

— лідерство закріплюють певні норми, правила, привілеї, повноваження.

106. Класифікація політичного лідерства.

Одна з перших спроб типологізації лідерства належить М. Веберові, який здійснив її з урахуванням типів владарювання. На цій основі Вебер виділив три основні типи політичного лідерства.
1. Традиційне лідерство, що ґрунтується на вірі як правлячих, так і підлеглих у те, що влада є законною, оскільки спирається на авторитет освячених і непорушних традицій та звичаїв наслідування її. 2. Раціонально-легальне, або бюрократичне лідерство, що ґрунтується на вірі в законність раціонально встановлених правил і процедур обирання лідера і в його ділову компетентність.

3. Харизматичне лідерство, що ґрунтується на ірраціональній вірі в надзвичайні, надприродні, недоступні для інших, богоявлені якості правителя, які надають йому можливість і неформальне право підкоряти собі маси.

107. Основні концепції політичного лідерства.

1.Теорія рис лідерства. Вона вимагає від лідера певних рис, що є необхідною нормою, яка дає змогу визначити певну особу як лідера. Ці вимоги відображають ступінь переваги окремої особи над іншими людьми. Необхідна кількісна перевага, глибше та масштабне мислення, можливість швидко знаходити вихід із певних ситуацій і т.д.

2.Ситуаційна концепція. Функція лідера виконується особою в певній ситуації. Лідер діє в межах цієї ситуації, він необхідний як рушій, що її розв'язує, тобто вирішує проблему, поставлену в той чи інший період.

3.Теорія послідовників. Політичне лідерство розглядається як особливі відносини між лідером і підлеглими або тими, котрі його обрали чи якоюсь мірою на нього впливають. Ці відносини можуть бути односторонніми, коли впливає лідер, і залежати від рівня концентрації влади у лідера та рівня його політичної ваги, а також особливих якостей; двосторонніми, коли відбувається вплив на лідера з боку його послідовників, а не тільки з боку лідера на останніх.

108. Політична свідомість: поняття, структура, типи і функції.

Політи́чна свідо́мість (від лат. con — разом, спільно та scentia — знання) — це система знань, оцінок, настроїв і почуттів, за допомогою яких відбувається усвідомлення політичної сфери суб'єктами — індивідами, групами, націями тощо.

Типи поліитичної свідомості:

антидемократичний,

праворадикальний,

ліберально-реформістський,

буржуазно-націоналістичний,

християнсько-демократичний

Функції політичної свідомості:

Пізнавальна
Виховна
Прогностична
Регулятивна

109. Політична символіка.

Політичні символи – умовні образи політичних ідеалів, важливий засіб їх пропаганди і утвердження, а також вираз прихильності їх носіїв до певної політичної позиції.

Політична символіка – сукупність засобів, які надають політичному життю, політичній дії, різним формам матеріалізації політики підкреслено очевидний або прихований зміст, значення.

Основні різновиди політичної символіки:

1. Мовна символіка.

2. Національно-державна символіка:

- державні символи (герб, прапор, гімн);

- грошові знаки (національна валюта);

- Знаки розрізнення (регалії вищих осіб держави, форма одягу,

державні нагороди);

3. Образотворчо-мистецька політична символіка:

- предметно-об’єктна політична символіка;

- Політико-музична символіка;

-Скульптурно-архітектурна політична символіка;

4. Політична емблематика:

- умовно-графічна символіка;

- наочно-агітаційна символіка;

5. Політичні ритуали.

6. Політичні символи зовнішнього вигляду, місця та часу дії:

- політична мода та стиль;

- політична топоніміка (географічні назви);

- символи місця дії;

- символи часу дії (символічні назви історичних епох)

7. Неполітичні символи, що набувають політичного змісту.

8. Люди, як політичні символи.

110. Політична психологія як складова політичної свідомості. Особливості психології натовпу.

Політична ідеологія активно впливає на суспільство, з'єднуючись з психологією людей. Політична психологія, таким чином, являє собою практичне усвідомлення суб'єкта владних відносин. Інакше кажучи, це та сукупність духовних утворень, яка сприяє виробленню у людини безпосередніх мотивів і установок політичної поведінки. Якщо ідеологія є продуктом спеціалізованої свідомості, теоретичною діяльністю групи, то психологія формується у процесі безпосередньої активності громадян на основі їх практичної взаємодії між собою і з інститутами влади. Тому у змісті політичної психології домінуючу роль грають чуттєві й емоційні елементи свідомості, які орієнтують її, як правило, на відображення не перспективних, а сучасних інтересів людей. Хоча здоровий глузд, закладений у політичних емоціях, дозволяє їм досить точно й тонко відображати політичні взаємовідносини різних сил, правильно визначати перспективу діяльності партій і держави.

111. Місце і роль політичної культури в загальній системі культури і в політичному житті суспільства.

Політи́чна культу́ра — сукупність соціально-психологічних настанов, цінностей і зразків поведінки соціальних верств, окремих громадян, які стосуються їх взаємодії з політичною владою. Політична культура охоплює рівень знань та уявлень про політику, емоційне ставлення до неї, що мотивує політичну поведінку громадян.

Політична культура – сукупність цінностей, знань, ставлень, орієнтації того чи іншого соціального суб’єкту, що фіксує рівень розвитку їх політичної свідомості, політичної діяльності і поведінки.

112. Типологія політичної культури.

Американські політологи Г.Алмонд і С.Верба виділили три базових типи політичної культури:

патріархальна культура характеризується повною відсутністю у населення цікавості до політики, сліпим підпорядкуванням владі, злиттям політичних орієнтацій з релігійними і соціальними;

підданська культура передбачає слабку індивідуальну участь у політичному житті визнання особливого авторитету влади, поважне або негативне ставлення до неї;

активістська культура (культура участі) відрізняється від усіх інших типів активною участю громадян у політиці незалежно від позитивного чи негативного ставлення до політичної системи.

113. Політична соціалізація особистості: сутність, інститути, етапи.

Політична культура суспільства виконує одну з найважливіших своїх функцій - політичну соціалізацію.

Універсальними інститутами політичної соціалізації є родина, система освіти, засоби масової інформації, державні та суспільні організації, окремі політичні події.

Первісна соціалізація характеризує початкове (звичайно з трьох-п'яти років) сприйняття людиною політичних категорій.

Вторинний етап постає тоді, коли форми та засоби засвоєння людиною політичної інформації.

114. Політична культура українського суспільства: традиції, сучасний стан, тенденції розвитку.

Політична культура сучасної України має, за дослідженнями вчених, посткомуністичний, пострадянський, постколоніальний характер. Проте така політична культура на сьогодні не є монопольною, чи тим більше офіційною, але вона ще функціонує за інерцією.

Нинішня політична культура українського народу є постколоніальною.

За ставленням до демократії і держави політична культура України залишається авторитарною, етатистською, Сучасній Україні загалом властива прихильність, як вже відмічалось, прихильність до західноєвропейських політичних цінностей, але помітними є риси ментальності та культури східних народів, зокрема орієнтація на харизматичних лідерів, етатизм, патерналізм, підпорядкованість церкви державі.

Політична культура українського народу на сьогодні ще не є цілісною, бо відсутні окремі компоненти культури, а багато з існуючих мають ще несформований характер

115. Політична культура сучасної української еліти.

Усій українській еліті нині бракує, передусім, державницької відповідальності за практичні дії, а також і політичної культури. Ще В. Липинський наголошував, що політична культура – це глибоке усвідомлення елітою свого не просто класового, але національного інтересу і активна творча діяльність з його реалізації в процесі служіння своїй державі та в здобутті політичної влади. Для багатьох представників нинішньої української еліти здобуття влади є самометою, егоїстичним, але не державницько-національним прагненням.

Політична культура взагалі (за Г. Алмондом, С. Вербою) виявляється у трьох основних типах (видах): активістська (залучення людини, громади до політичних процесів); підданська (коли люди беруть участь у громадському житті, однак позбавлені можливості реально впливати на політичне життя); патріархальна (низький рівень зацікавленості в політичних процесах).

116. Ментальність та політична культура української нації.

Національний менталітет - певний спосіб бачення світу і типових зразків соціальної дії, регулюючих поведінка народу протягом багато часу.

Політична культура є сукупність цінностей, установок, переконань, орієнтацій і висловлюють їх символів, що є загальноприйнятими і служать упорядкування політичного досвіду і регулювання політичної поведінки всіх членів товариства. Вона містить у собі як політичні ідеали, цінності, установки, а й активні норми політичного життя. Тим самим було політична культура визначає найтиповіші зразки і правил політичної поведінки, взаємодії влади - індивіда - суспільства.

117. Національна самосвідомість українців: сутність, основні рівні і фактори зростання.

Націона́льна свідо́мість — сукупність теоретичних, буденних, масових, елітних, власне національних і зарубіжних ідей, настанов, прагнень, культурних набутків, які сприяють прогресивному розвитку нації в усіх сферах її функціонування. Національна свідомість — універсум буття нації.

Таким чином, самосвідомість є здатністю людини ідентифікувати себе з самим собою і з конкретною людською спільнотою. У межах особистості, індивідуального “я”, самосвідомість – це саморефлексія людини, її цілісне уявлення про себе в контексті складної системи виховання, вірувань, соціально-політичних та суспільних впливів. Етнічна самосвідомість виникає на підґрунті етнічної самоідентифікації і є результатом та показником консолідації певного етносу. Національна самосвідомість є саморефлексією в царині національних відносин і спрямовує індивіда на з’ясування свого місця та власної позиції в системі міжнаціональних відносин щодо готовності утверджувати себе як носія національних цінностей, всебічно готового до їхнього відстоювання і захисту.

118. Громадська думка як форма політичної свідомості. Її роль у функціонуванні демокра­тії.

Як форма свідомості, громадська думка – більшою мірою продукт емоційної, чим раціонально-пізнавальної діяльності. Воно виникає не на основі ретельної інтелектуальної роботи і досвідченого підтвердження уявлень, що складаються, а в результаті цілеспрямованого впливу, головним чином, засобів масової інформації на емоційну сферу людей. Тому громадська думка дуже часто спотворено тлумачить політичні явища або просто виступає як упередження людей, які непохитно запевнені в своїй правоті.

119. Проблеми становлення української політичної нації.

Найперша і найтяжча помилка — збереження ударного загону антидержавницьких. сил, зосереджених нині у деяких партіях.

Друга помилка — передача влади тій частині колишньої партноменклатури, яка хоч і задекларувала свою відмову від комуністичної ідеології та практики, однак не виявила готовності до активної реформаторської діяльності, спрямувала основну енергію і досвід да особисте збагачення і зміцнення своїх панівних позицій у керівництві, зберегла тоталітарну ментальність, відповідний стиль діяльності та, значною мірою, і зміст її. В ситуації, що склалася після прийняття Конституції України, потрібно посилити вимоги до Президента та Конституційного суду як гарантів її дотримання, інтенсивніше провадити ротацію кадрів у системі управління країною на основі критеріїв кваліфікованості і відданості інтересам української держави.

Третьої помилки припустилися в національному питанні. Не зрозуміли, що в Україні немає іншої державотворчої сили, крім національно свідомого ядра української нації, не конче українського за етнічним походженням, але неодмінно переконаного у необхідності творення національної української держави за кращими зразками європейських держав-націй і з урахуванням історичних завдань української нації. Було погано усвідомлено, що і держава, і громадянське суспільство цементується культурою, безнаціональної ж культури не існує. Отже, в Україні може і повинна домінувати саме українська культура з її потужним формотворчим потенціалом. Необхідно виправити цю помилку, ліквідувати наслідки накинутої силою русифікації, зняти всі обмеження і самообмеження з духовного розвитку українців, допомогти тій їх частині, яка зазнала втрати української мови і культури, повернутися до свого природного стану. Поза сумнівом, слід забезпечити на правовій основі потреби культурного розвитку усіх національних меншин в Україні, але ця діяльність перетворюється на блюзнірство, якщо водночас залишається упослідженою українська етнічна більшість.

Четверта помилка — у соціальній сфері. Населення України має право на забезпечене існування навіть у складних умовах народження нового економічного ладу. розбудови держави в тяжких обставинах спротиву і тиску з боку супротивників цих процесів. Докори щодо політичної пасивності народу були б слушними, якби він не був об'єктом постійного здирства і грабунку з боку влади. Наш народ знав значно тяжчі часи, але одна справа — терпіти злидні через об'єктивні труднощі, друга — через те, що хтось у тебе краде. Нині розподіл національного прибутку в Україні визначається не реальним внеском трудівника, а головним чином спритністю і здібностями до шахрайства. Покінчити з мафією, організованою та неорганізованою злочинністю — найпевніший шлях для встановлення довіри населення до владних структур будь-якого рівня, для піднесення політичної активності найширших мас. Соціальний захист трудівників допомога нужденним — найперше завдання держави.

П'ята помилка полягає у докорінно хибному ставленні до науки, освіти і культури і до тих творчих особистостей, які їх розвивають, забезпечуючи тим самим довготривалі підвалини добробуту і могутності України. Посилання на брак коштів для цього фальшиві, бо добре відомо, що навіть незначного скорочення роздутого адміністративного апарату цілком достатньо для нормального фінансування цих галузей.

120. Концепції етнічності в політичній науці (примордіалізм, інструменталізм, конструктивізм).

1.Примордіалістська концепція етнічності. Вперше термін "примордіальні зв'язки" вжив Бдуард Шилз в 1957 р. Англомовний термін "primordial" означає прадавній, першопочат-ковий, первісний. Примордіалістська концепція етнічності остаточно сформувалася в 60-х роках XX ст. завдяки працям Кліффорда Ґірца.
2. Інструменталістська концепція етнічності. Латинське слово "instrumentum" означає "знаряддя". Інструменталізм виникає в 70-х роках XX ст. в США як реакція на неспроможність примордіалізму пояснити пожвавлення національних рухів в сучасному світі. Цей напрям ще називають теорією ситуативної, або мобілізованої, етнічності. Представником цієї теорії є Брік Гобсбаум, основні положення теоретичної концепції якого висвітлено у праці "Нації і націоналізм після 1780 року".
3. Конструктивістська концепція етнічності. Латинське слово "construction" означає "побудова". Конструктивізм — це своєрідна спроба поєднати два попередні підходи трактування етнічності. Вони не заперечують примордіальності (первинності) етнічних спільнот, але подальший їх розвиток розглядають через призму соціальної структури суспільства.

121. Політичні конфлікти: сутність, типи, причини виникнення та методи подолання.

Міжнаціональний конфлікт, з одного боку, є специфічним конкретно-етнічним виразом загальносоціальних суперечностей, а з іншого — власне національним (тобто етнічним) конфліктом, хоч і детермінованим соціальними суперечностями. Доведення суперечностей до конфлікту є дуже небезпечним, оскільки в ньому сконцентрована велика руйнівна сила. Пояснюється це передовсім тим, що намагання кожної зі сторін — учасниць конфлікту — “дістати перемогу” неминуче наштовхується на протидію протилежної сторони. Прикладом цього можуть слугувати події на Кавказі, в Таджикистані, у колишній Югославії тощо. Суть науково обгрунтованої національної політики в Україні — постійний баланс загальнодержавних, загальнолюдських інтересів усіх народів і етнічних груп, які тут проживають. Проте в національній політиці будь-якої багатонаціональної держави можливі і вияви націоналізму. За всієї багатоманітності конкретних виявів він має чітку ознаку: визнання власної національної винятковості та протиставлення своєї нації іншим. Націоналізм — це намагання забезпечити панівне становище своєї нації, задовольнити її інтереси без урахування інтересів інших народів або навіть за рахунок їхнього обмеження. Ясна річ, що націоналізм одних може тільки породжувати націоналізм інших. У національній політиці слід чітко розрізняти підвищення національної самосвідомості й націоналізму. Підвищення національної самосвідомості — це природний і закономірний наслідок економічного і культурного прогресу народів. Національне життя не визнає насилля. Як не можна штучно пришвидшити хід етнічного розвитку людства, зігнати нації до однієї “купи”, так не можна штучно зводити паркан між націями, консервувати відмінності між ними. І те, й інше однаково небезпечне й однаково трагічне.

122. Політична модернізація: сутність, етапи, типи і шляхи. Про­блеми політичної модернізації українського суспільства.

ПОЛІТИЧНА МОДЕРНІЗАЦІЯ – це соціальні та інституціональні перетворення, пов’язані з переходом від одного типу політичної системи до іншого.

Характерною особливістю політичної модернізації є диференціація політичної структури (інституціоналізація), яка передбачає формування розгалуженої мережі соціально-економічних, політичних та інших інститутів суспільства, спрямованих на забезпечення стабільності й соціального порядку. Розвивається вона через удосконалення (осучаснення) традиційних інститутів, які в процесі модернізації суттєво змінюють свої функції та характер діяльності, а також через формування нових.

ЕТАПИ ПОЛІТИЧНОЇ МОДЕРНІЗАЦІЇ.

1-й етап (50-ті – початок 60-х років ХХ ст.) – зародження концепцій політичної модернізації.

На цьому етапі такими теоретиками, як У. Ростоу, Д. Аптер, Г. Алмонд, Д. Пауелл, було розроблено основні постулати теорії модернізації, а саме:

– універсалізм, тобто розуміння процесу модернізації як лінійного, що має однакові стадії та етапи в усіх країнах;

– технологічний детермінізм, тобто визнання прогресу в економіці та технології основою суспільного розвитку та модернізації (оскільки вони призводять до підвищення рівня життя та вирішення соціальних проблем);

– вестернізація, тобто запозичення країнами, що нещодавно звільнилися від колоніальної залежності, політичного устрою і політичної культури західних країн, насамперед США;

– критика основних характеристик традиційних суспільств (низька здатність до динаміки та адаптації).

2-й етап (друга половина 60-х – початок 70-х років) – критика теорії модернізації.

Один з відомих суспільствознавців того часу Р. Бендікс у 1967 році звернув увагу на те, що оскільки модернізація в Європі (зокрема, в Англії та Франції) спиралась на певні традиції суспільства, то протиставляти традиційність та сучасність не є коректним. Це дало поштовх для виникнення шквалу критики на адресу ранніх теорій модернізації.

3-й етап (початок 70-х – друга половина 80-х рр. ) – відхід від євроцентризму.

Характерні риси етапу:

– поява більш виважених ідей, заснованих на різноманітних чинниках політичного, соціального та економічного розвитку (зокрема, на такому чиннику, як політична культура та її особливості);

– зосередження уваги на проблемі стабільності політичного розвитку як передумові соціального та економічного прогресу.

Процес політичної модернізації проявляє себе, перш за все, у трьох основних сферах:

– політичній системі;

– політичній культурі;

– політичній поведінці.

123. Головні принципи сучасної міжнародної політики та міжнарод­ного права.

Принципи сучасних міжнародних відносин:

•поваги до державного суверенітету та суверенної рівності

•незастосування сили чи погрози силою

•непорушності кордонів і територіальної цілісності держав

•мирного врегулювання спорів

•невтручання у внутрішні справи

•поваги прав людини і основних свобод

•рівноправності і права народів розпоряджатися своєю долею

•співробітництва між державами

•сумлінного виконання міжнародних зобов'язань

124. Основні тенденції світового політичного процесу.

Сукупну діяльність народів, держав та їх інститутів, соціальних спільнот та їхніх організацій і рухів, що мають певні політичні цілі в галузі міжнародного життя, називають світовим політичним процесом. Його складовими є політична діяльність ООН та інших міжнародних організацій та їх органів; політичні акції регіональних, міжрегіональних та міждержавних об'єднань, а також відповідних недержавних організацій; зовнішньополітична діяльність суверенних держав, партій та громадських організацій.

125. Суб’єкти світового політичного процесу.

Суб'єкти політики — це соціуми, а також створені ними установи, організації, чия активна практична діяльність спрямована на перетворення політичної та інших сфер життєдіяльності людини як відповідних об'єктів політики.
Суб'єкт політики, таким чином, передбачає: наявність самих соціумів та їх організацій, здатних до політичної діяльності і створених з цією метою; певні цілі їхньої діяльності; цілеспрямовану активність; виявлений інтерес; взаємозв'язок, взаємодію з об'єктом політики.

126. Міжнародні та регіональні організації як суб’єкти світового політичного процесу. Роль і місце в них України.

Міжнародні міжурядові організації (англ. International Intergovernmental Organization (IIGO's)), найчастіше асоціюються із терміном Міжнародні організації — об'єднання трьох або більше незалежних держав, їхніх урядів, інших міжурядових організацій, спрямоване на вирішення певних спільних питань чи організації проектів. Уряди діють від імені своєї держави і представляють її інтереси, дотримуючись поваги її суверенітету.

Ознаки:

1.членство 3 і більше країн.

2.наявність установчого міжнародного договору;

3.постійні органи і штаб-квартира

4.повага суверенітету членів-держав;

5.невтручання у внутрішні справи

6.встановлення порядку, прийняття рішень і їх юридичної сили;

Класифікація

За предметом діяльності — політичні, економічні, кредитно-фінансові, з питань торгівлі, охорони здоров'я, культури та ін.

За колом учасників — універсальні, регіональні.

За порядком прийому нових членів — відкриті, закриті.

За цілями та принципами діяльності — з загальною компетенцією, зі спеціальною компетенцією.

За кількістю членів — всесвітні, групові.

127. Держава як основний суб’єкт міжнародних політичних відносин.

Держава -- це, насамперед, апарат влади, знаряддя економічного. політичного та ідеологічного керівництва суспільством.

Місце держави як визначального елемента політичної організації суспільства і центрального суб'єкта (актора) міжнародних відносин визначається її призначенням у суспільстві. Вона виступає як:

- політична організація громадянського суспільства;

- носій політичної влади в суспільстві;

- представник усього населення на даній географічній території;

- форма політичного панування, що виражається у прийнятті владних рішень, які стосуються всього суспільства й обов'язкові для виконання всім населенням;

- джерело всього політичного в суспільстві, його стрижневий елемент;

- виразник загального інтересу;

- інструмент реалізації загальної волі в суспільстві;

- творець загальних цілей у суспільстві;

- основний стабілізатор суспільного життя;

128. Зовнішня політика, її цілі, функції та засоби.

Зовнішня політика — це діяльність держави й інших політичних інститутів суспільства по здійсненню своїх інтересів і потреб на міжнародній арені.
До найважливіших функцій зовнішньої політики держави належать:
1. Оборонна—протидія будь-яким проявам агресії з боку інших держав, захист прав та інтересів країни і її громадян за кордоном.
2.Представницько-інформаційна — має подвійне призначення: інформування свого уряду про положення й події в тій або іншій країні й інформування керівництва інших країн про політику своєї держави. Ця функція відіграє важливу роль у формуванні правильних уявлень про місце держави в розміщенні сил на міжнародній арені й дає можливість проведення реалістичної зовнішньої політики.
3. Переговорно-організаторська — спрямована на встановлення й зміцнення торгово-економічних, науково-технічних, культурних та інших зв’язків з різними державами.
У своїй зовнішньополітичній діяльності держави переслідують такі основні цілі:
• Захист державного суверенітету проти зовнішніх намірів і постійну турботу про безпеку країни.
• Збереження цілісності державної території.
• Створення зовнішніх умов, сприятливих для економічного співробітництва, культурних зв’язків з іншими країнами, розвиток іноземних інвестицій, туризму й т. ін.
• Вплив на зовнішнє оточення, контроль за небажаними відносно даної держави діями, їхня нейтралізація.
• Внесення свого вкладу в побудову стабільних міжнародних відносин, заснованих на фундаменті міжнародного права.

129. Напрями і пріоритети зовнішньополітичної діяльності України.

На даному етапi можна визначити такi три основнi напрями зовнiшньої полiтики України:

· розвиток двостороннiх мiждержавних вiдносин;

· європейська iнтеграцiя;

· багатостороння дипломатiя.

У двостороннiх вiдносинах прiоритетними є два напрями дiяльностi української дипломатiї:

· вiдносини з сусiднiми країнами;

· стосунки з стратегiчно важливими партнерами та впливовими державами свiту.

Європейська iнтеграцiя в першу чергу означає:

· подальше полiтичне та iнституцiйне зближення з ЄС та еволюцiйне просування до кiнцевої мети

· iнтеграцiї України до Європейського Союзу;

· адаптування українського законодавства до норм ЄС та Ради Європи як ключовий iнтеграцiйний елемент;

· поглиблення вiдносин України з НАТО як однiєю з основних складових всеохоплюючої системи європейської стабiльностi та безпеки.

В рамках багатосторонньої дипломатiї можна видiлити такi прiоритетнi напрями зовнiшньополiтичної дiяльностi:

· забезпечення ефективної участi держави у дiяльностi мiжнародних органiзацiй;

· налагодження ефективного регiонального та субрегiонального спiвробiтництва, посилення ролi України в регiональних та субрегiональних органiзацiях, форумах i об'єднаннях;

130. Поняття геополітики. Вплив географічних чинників на життєдіяльність української держави.

Геополітика (від грец.γη — земля + πολιτική — мистецтво управління державою) — політологічна концепція, що вбачає у політиці засадничу, визначальну роль географічнихфакторів: просторове розташування країни, розмір території, наявність чи відсутність, обмеженістьприродних ресурсів, клімат, кількість населення.

131. Основні концепції геополітики.

Геополітика (від грец.γη — земля + πολιτική — мистецтво управління державою) — політологічна концепція, що вбачає у політиці засадничу, визначальну роль географічнихфакторів: просторове розташування країни, розмір території, наявність чи відсутність, обмеженістьприродних ресурсів, клімат, кількість населення.
Геополітика — наука, яка розглядає вплив географічних чинників на внутрішню й особливо зовнішню політику держав і націй. Однак таке тлумачення вже не є актуальним. На сьогодні є цілий ряд наукових шкіл, які по-своєму трактують цей термін. Різні розуміння сутності геополітики можна об'єднати у 2 групи: 1) традиційне (класичне), 2) сучасне (розширене).

Геополітика це мистецтво і практика використання політичної влади над певною територією. Традиційно, цей термін застосовувався в основному в плані впливу географії на політику, але його використання розвинулася за останні сто років достатньо, щоб охопити ширший зміст. У наукових колах, вивчення геополітики припускає аналіз географії, історії та соціальних наук з урахуванням просторової політики і моделей на різних рівнях (від рівня держави на міжнародному).

Геополітика — це цілеспрямована діяльність суб'єкта міжнародних відносин у контексті всього спектра зовнішніх і внутрішніх факторів, що дають змогу цьому суб'єкту здійснювати контроль над простором із метою реалізації своїх життєво важливих інтересів.^{[ Джерело? ]}

Геополітика — це одна з галузей зовнішньої політики. Вона поділяється на ряд окремих підгалузей. Політика балансу сил — запобігання домінування в міжнародній системі одного, або групи держав. Отто фон Бісмарк з цього приводу висловився надзвичайно вдало: «Вся політика може бути зведена до формули — постарайся бути серед трьох у світі, де править крихкий баланс п'яти держав. Це єдиний справжній захист проти формування ворожих коаліцій»

132. Україна в сучасному геополітичному просторі: виклики і перспективи.

Сучасні виклики перед Ук­раїною мають різні рівні розвитку та якості впливу. По-перше, українська нація і країна мають розбалансовану, навіть розірвану ідентичність (між націоналізмом і малоросійством, проросійським цивілізаційно-культурним імперством). По-друге, наша держава не має стійких і тривалих історичних тра­дицій (це зумовлює масову орієнтацію на чужі політико-правові вартості і загальну хаотичну громадянську поведінку). По-третє, наші нація і культура постали на цивілізаційній межі між Європою і Євразією, і це систематично провокує світоглядні, духовні, ціннісні і моральні розлами в українському. По-четверте, українська нація (принаймні останніх три століття) історично розвивається без своєї стійкої еліти, яка або асимілювалася в чужі культури, або винищувалася імперськими сусідами. По-п’яте, у ширшому геополітичному і цивілізаційному контексті українська ідея є слабкою і хиткою через загальну недоформованість її органічного цивілізаційного простору – Середньої. По-шосте, сучасна епоха глобалізації застала Україну з вищеописаними проблемами власного самоорганізовування, а її виклики вимагають від кожного народу велетенських мобілізаційних зусиль політичного, морального, інтелектуального, культурного характеру, таких зусиль, які наразі українська недоструктурована, недогартована нація виявити не може. Звідси – загальна розгубленість в українському суспільстві, розростання в ньому примітивного космополітизму, апатризму, відсутність самостійницької політики глибшого сенсу, розвиток психології клієнтизму (цивілізаційного наймитства), культурної вторинності, вульгарного масовізму.

133. Глобальні проблеми сучасності та шляхи їх вирішення.

Екологія: деградація земель — екологічні проблеми сучасності — озонові діри — парниковий ефект — проблема регулювання промислових викидів — проблеми руйнування екосистем — екологічні лиха — проблеми геоактивності — проблеми геліоактивності — проблеми світового господарства

Економіка: Вичерпання факторів виробництва — глобальна конкурентноспроможність — економічна парадигма — Інтеграція та дезінтеграція господарських ринків (інтеграційні утворення в Європі, Азії, Америці) — затратні виробництва — нові моделі економічного розвитку — перерозподіл блага між традиційними та новими економіками — Ресурсний потенціал сучасної цивілізації — Сталий розвиток

Енергетика: Енергетична криза — проблема безпеки АЕС, нових енергоблоків та наслідки виведення АЕС з експлуатації — Аварії на атомних електростанціях (Японія, 1997, 2011)

Здоров'я: контроль народжуваності та демографічні програми у країнах, що розвиваються — СНІД — старіння людини — санітарно-ветиринарний контроль проти пандемій та їх загроз (грип пташиний, грип свинячий)

Космос та космічні технології: космічне сміття та забруднення космосу — Ноосферно-космічна цивілізація

Озброєння: контроль озброєнь — контроль атомних технологій («Атомний клуб»)

Природа: межі розуміння природи — самозародження речовини

Політика: взаємопристосування господарських механізмів та інституціональних структур на міждержавному і міжнародному рівнях — гармонізація національної й міжнародної економічної політики — уніфікація господарського законодавства

Промисловість: Постіндустріальна модель розвитку — Третя промислова революція

Суспільство: гіпотеза другого демографічного переходу — експорт демократії — зближення націй (асиміляційний характер глобалізації) — перенаселення — продовольча проблема — соціально-економічний розвиток — цивілізаційний розвиток — технологічна революція

Технології: інформатизація (у глобальному вимірі) — машинна ера — обмеженість сучасних технологій — технологізація

134. Глобалізація: зміст, передумови та суперечливий характер

Глобаліза́ція (англ. globalization) — процес всесвітньої економічної, політичної та культурної інтеграції та уніфікації. У вужчому розумінні — перетворення певного явища на планетарне, такого, що стосується всієї Землі. Основними наслідками глобалізації є міжнародний поділ праці,міграція в масштабах усієї планети капіталу, людських та виробничих ресурсів, стандартизація законодавства, економічних та технічних процесів, а також зближення культур різних країн. Це об'єктивний процес, який носить системний характер, тобто охоплює всі сфери життясуспільства. В результаті глобалізації світ стає більш зв'язаним і залежним від усіх його суб'єктів. Відбувається збільшення як кількості спільних для груп держав проблем, так і кількості та типів інтегрованих суб'єктів.

135. Міжнародний тероризм: його сутність, прояви та методи.

Тероризм — це метод політичної боротьби, який полягає у систематичному застосуванні нічим не обмеженого, не пов'язаного з військовими діями фізичного насильства для досягнення визначеної мети шляхом усунення політичних супротивників (вбивства політичних лідерів, військових або рядових громадян, вибухи, напади на банки, арсенали зброї, захоплення повітряних лайнерів, заручників тощо).

136. Україна і СНД: проблеми і перспективи.

Україна знаходиться у складі СНД уже 21 рік. Але протягом останнього часу уряд нашої країни, як ніколи, гостро поставив питання про доцільність перебування у СНД. Необхідно визначити чи є доцільним Україні знаходитись у складі співдружності чи це лише тягар для нашої економіки. Дане питання є достатньо неоднозначним і потребує ретельного аналізу.

З одного боку, нашій країні досить вигідно співпрацювати з країнами СНД. До них насприв'язує суміжне географічне положення, культурна спільність. У регіональному аспекті одним з пріоритетних напрямів у зовнішньоторговельній діяльності України є співробітництво з країнами СНД, що обумовлено історичними зв’язками, взаємопов’язаністю економік, подібністю економічних проблем. Розрив цих зв’язків означав би грандіозний спад в українській економіці, втрату величезних ринків, майже повну переорієнтацію цілих галузей промисловості. Навіть часткове здійснення таких змін

вимагає величезної фінансової допомоги з-за кордону, а отже - збільшення зовнішнього боргу країни.

З іншого боку, щороку Україна сплачує членські внески у СНД біля одного мільйона доларів. Сплачує і рік від року скаржиться на неефективність цієї структури.

137. Євроатлантична інтеграція України: виклики і перспективи.

Початок XXI ст. позначився загостренням низки глобальних проблем. Але водночас окреслились й унікальні можливості для побудови світу, вільного від ядерної загрози, екстремізму та ненависті, світу, де має бути забезпечено прогресивний розвиток, безпеку і процвітання всього людства.
Нині створюється нова архітектура міжнародної безпеки, головним імперативом якої є партнерство і співробітництво. Сьогодні жодна країна світу неспроможна гарантувати свою безпеку лише власними силами. У зв'язку з цим особливого значення набуває розширення Організації Північноатлантичного договору (НАТО) та Європейського Союзу (ЄС) як ключових міжнародних структур безпеки в Європі. В основі цього процесу лежить природне прагнення європейських держав до взаємної інтеграції.
У регіональному безпековому просторі навколо України сьогодні відбуваються масштабні інтеграційні процеси. З одного боку - ЄС та НАТО розширюють свої кордони та сфери впливу у Центральній та Південно-Східній Європі; з іншого - на пострадянському просторі активно утворюється Організація договору про колективну безпеку (ОДКБ), що формується у руслі взаємодії з актуальних питань боротьби з міжнародним тероризмом та Програми "Партнерство заради миру" (ПЗМ).
На тлі сучасних змін у системі міжнародних відносин для України було б нелогічним й надалі обмежувати свій внесок у зміцнення європейської безпеки тільки особливим партнерством з НАТО, дотриманням позаблокового чи нейтрального статусу.

138. ООН – міжнародна організація глобального масштабу, її основні органи та функції. Роль і місце України в ООН.

Організа́ція Об'є́днаних На́цій (ООН) — міжнародна організація, заснована 24 жовтня 1945 на конференції у Сан-Франциско на підставі Хартії Об'єднаних Націй. Декларованою метою діяльності організації є підтримання і зміцнення миру і міжнародної безпеки та розвиток співробітництва між державами світу.

Головні органи ООН: Генеральна Асамблея (ГА), Рада Безпеки (РБ), Секретаріат (генеральний секретар обирається Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки на 5 років), Міжнародний Суд, Економічна і соціальна рада; Рада з Опіки; штаб-квартира розташована у Нью-Йорку.

Україна була однією з держав — засновниць Організації і ста­ла повноправним членом ООН з дня її заснування.

Сучасними пріоритетними сферами діяльності ООН для України є:

— розробка ефективних підходів до зміцнення міжнародної та регіональної безпеки;

—більш повне залучення ООН до процесу роззброєння, зо­крема ядерного, зниження військового протистояння у різних ре­гіонах світу, проведення конструктивного діалогу з проблем кон­версії, участь у формуванні нових і зміцненні існуючих регіо­нальних структур безпеки, налагодження співробітництва з ними;

— використання досвіду ООН для розв'язання соціально-еко-номічних проблем, експертної допомоги в інтересах державного будівництва України, сприяння переходу до ринкової економіки;

—використання унікальних можливостей ООН для ведення діалогу з представниками інших держав.

Перебуваючи у вересні 1995 р. у Києві, Генеральний секретар ООН Бутрос Бутрос Галі зазначив: «У тому, що стосується Орга­нізації Об'єднаних Націй, роль України є унікальною і важли­вою. Я впевнений, що в найближчому майбутньому ми зміцнимо наші відносини, особливо у сфері інформації».

139. Основний зміст Всезагальної демократії прав людини (10.ХІІ.1948 р.).

Структуру «Загальної декларації» запропонував Рене Кассен у другому варіанті проекту. Кассен працював із першим варіантом, підготовленим Джоном Гамфрі. На організацію документа вплинув Кодекс Наполеона. Вона починалась із преамбули, де були окреслено загальні засади^[11]. Кассен порівнював Декларацію з портиком грецького храму ізфундаментом, східцями, чотирма колонами і фронтоном.

Статті 1 та 2 закладають фундамент, наголошуючи на принципах гідности, свободи, рівности й братерства. Сім абзаців преамбули проголошують причини виголошення «Декларації» і є сходинками до неї. Основний текст «Декларації» формує чотири колони. Перша колона (ст. 3-11) проголошує права індивіда, такі як право на життя й заборону рабства. Друга колона (ст. 12-17) проголошує права індивіда в громадянському й політичному суспільстві. Третя колона (ст. 18-21) проголошує духовні, публічні й політичні свободи, такі як свободу віросповідання й свободу асоціацій. Четверта колона (ст. 22-27) визначає соціальні, економічні й культурні права.

За моделлю Кассена останні три статті Декларації утворюють водограй, що зв'язує всю структуру в одне ціле. Ці статті присвячені обов'язкам індивіда перед суспільством і накладають заборону зловживання правами на шкоду тій меті, яку заклала в них Організація Об'єднаних Націй^[12].

140. Політичні права, свободи та обов'язки людини і громадянина.

1. Особисті права і свободи людини (громадянські, природні) безпосередньо пов'язані з сутністю людини, як фізичної особи:

- право на вільний розвиток своєї особистості (ст. 23 Конституції України);

- невід'ємне право на життя (ст. 27);

- право на повагу до гідності (ст. 28);

- право на свободу та особисту недоторканість (ст. 29);

- право на недоторканість житла (ст. ЗО);

- право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31);

- право на невтручання в особисте та сімейне життя (ст. 32);

- право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання (ст. 33);

- право на свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34);

- право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35).

2. Політичні права і свободи громадянина України пов'язані з взаємовідносинами особи і держави, особи і органів державної влади та місцевого самоврядування, особи і політичних партій та інших політичних інститутів держави і суспільства:

> право на об'єднання у політичні партії та політичні організації (ст. 36);

> право брати участь в управлінні державними справами, всеукраїнському і місцевому референдумах (ст. 38);

> право вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ст. 38);

^ право на мирні збори, мітинги, походи і демонстрації (ст. 39);

3. Економічні, культурні, соціальні, екологічні та сімейні права людини:

- право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатом своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41);

- право кожного на підприємницьку діяльність (ст. 42);

- право на працю (ст. 43);

- право працюючих на страйк для захисту своїх економічних та соціальних інтересів (ст. 44);

- право працюючих на відпочинок (ст. 45);

- право громадян на соціальний захист (ст. 46);

- право кожного на житло (ст. 47);

- право кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (ст. 48);

- право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49);

- право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст. 50);

- право пов'язане з забезпеченням вільної згоди на шлюб, охороною материнства і батьківства, дитини і сім'ї (ст. 51-52);

- право кожного на освіту (ст. 53);

- право на свободу літературної, художньої, іншої творчої діяльності та її результати (ст. 54).

- право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення, або особисто звергатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів (ст. 40);

- право на судовий захист (ст. 55);

- право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових та службових осіб (ст. 56);

- зворотна дія нормативно-правових актів (ст. 58);

- право на правову допомогу (ст. 59);

- право не виконувати явно злочинні розпорядження чи накази (ст.60);

- індивідуальний характер юридичної відповідальності (ст. 61);

- презумпція не винуватості (ст. 62);

- право відмови від показань або пояснень щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів (ст. 63).

Конституція встановлює вичерпний перелік обов'язків людини і громадянина:

- обов'язок громадян захищати Вітчизну, її незалежність і територіальну цілісність (ст. 65);

- обов'язок громадян шанувати держані символи України (ст. 65);

- обов'язок громадян відбувати військову службу, відповідно до закону (ст. 65);

- обов'язок кожного не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки (ст. 66);

- обов'язок кожного сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом (ст. 67);

- обов'язок громадян щорічно подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік, у порядку встановленому законом (ст. 67);

- обов'язок батьків утримувати дітей до їх повноліття (ст.51);

- обов'язок повнолітніх дітей піклуватися про своїх непрацездатних батьків (ст. 51);

- обов'язок кожного отримати повну загальну середню освіту (ст. 53);

- обов'язок кожного неухильно додержуватися Конституції України та законівУкраїни, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших громадян (ст. 68).

Конституція України підкреслює, що незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: