Сучасний радикалізм. Прояви, витоки, перспективи розвитку.

Радикалізм (англ. radicalism) — духова настанова, спосіб мислення, а наслідком його також дія, що послідовно і прямолінійно йде до наміченої мети, відкидаючи будь-який компроміс. Радикалізм виявляється у різних ділянках: філософії, етиці, релігії, як напрям, який повністю не погоджується з панівними поглядами (для прикладу — атеїзм, матеріалізм).

У політичній ділянці радикалізм це, вцілому, кожний напрям, який змагається за ґрунтовні зміни тих чи тих державних або суспільних стосунків, як правило, вважаючи рішучі й крайні засоби за кінцеві. Звичайно радикальними вважаються крайні «ліві» течії, але радикалізм існує також серед «правих» течій, так що є Радикалізм комуністичний, але також націоналістичний, клерикальний тощо. Значення слова Радикалізм впродовж історії часто змінювалося.

Радикалізм протилежний консерватизму, поміркованості, традиціоналізму

У політичній ділянці радикалізм це, вцілому, кожний напрям, який змагається за ґрунтовні зміни тих чи тих державних або суспільних стосунків, як правило, вважаючи рішучі й крайні засоби за кінцеві. Звичайно радикальними вважаються крайні ліві течії, але радикалізм існує також серед правих течій, так що є Радикалізм комуністичний, але також націоналістичний, клерикальний тощо. Значення слова Радикалізм впродовж історії часто змінювалося.

Назва радикалізм виникла вперше в Англії й Франції після великої французької революції. У 19 ст. його вважали в Європі ідентичним з крайнім лібералізмом, інколи демократизмом або соціалізмом. В усіх країнах тоді почали творитися радикальні партії. Найвідомішою з-поміж них була французька радикальна партія Жорж Клемансо, що поєднувала республіканство, лаїцизм, націоналізм і соціал-реформізм.

Багато в чому відмінною від лібералізму є така течія, як радикалізм. Радикалізм (від лат. radikalis - докорінний) - політична течія, яка обстоює розрив з визнаною традицією, виступає за рішучі методи у вирішенні питань політичної теорії і політичної практики, не змінюючи соціально-економічних основ суспільного ладу.

Як політична теч і я радикалізм виник у XIX ст* Його представники вимагали проведення демократичних реформ при збереженні соціально-економічних основ самого ладу.

Соціального опорок» радикалів е дрібні і середні власники, що дотримуються республіканських і антиклерикальних поглядів, частина ліберальної інтелігенції, заможне селянство, середнє чиновництво.

Радикалізм як політичну течію характеризують: стійке надання переваги рішучим методам перетворень, динамічні зміни поглядів і дій;

звернення до простих форм вирішення складаних проблем, прагнення до форсування подій; забезпечення диктаторських методів; обстоювання демократичних перетворень без врахування меж підтримки їх масами; прагнення поліпшити соціальне законодавство; розширення інтеграції, насамперед західноєвропейської; розвиток міждержавних відносин без дискримінації тощо.

У країнах Східної Європи організаційні структури радикалізму не склалися, однак як позиція, напрям суспільно-політичної думки, методи дій, політичної діяльності він має свої особливості.

Радикалізму політики сьогодні властиві пошук простих способів розв’язання складаних проблем; прагнення твердо запрограмувати зміни; абсолютизація можливостей раціонального управління? намагання форсувати події, що призводять до розриву між засобами і цілями політичної дії (цілі можуть бути шляхетними, засоби реалізації — безчесними); стійке тяжіння до використання крайніх засобів політичної дії, що породжує імпульси до насильства, віру в ефективне розв’язання за його допомогою будь-яких політичних проблем? прояви правового нігілізму, що розглядається як вияв свободи, політичний запас та і й. Вказуючи на риси сучасного радикалізму, слід підкреслити, що його не слій плутати з екстремізмом.

Теорії демократії

Пошуком кращого державного ладу займалися мислителі різ­них народів світу, які за два з половиною тисячоліття створили чимало теорій демократії. Кожна епоха, кожна держава вносили новизну та своєрідність у трактування демократії. І сьогодні спо­стерігається нове бачення змісту демократії.

Розглянемо стисло сучасні основні теорії демократії: проле­тарську (соціалістичну), плюралістичну, партисипаторну (демо­кратію участі), корпоративну, елітарну, комп'ютерну».

Пролетарська (соціалістична) теорія грунтувалася на марксист­ському класовому підході. Вона виникла в XIX ст. як антитеза буржуазній (ліберальній) демократії, яка на перший план вису­вала громадянську свободу, тобто повну незалежність особисто­го життя індивіда від політичної влади, від держави, покликаної лише гарантувати, забезпечувати свободу особи.

Відповідно до пролетарської теорії (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін) демократія і свобода передбачаються лише для «трудя­щих мас», насамперед для пролетаріату. У центр уваги поставле­на політична свобода, а про громадянську й не йдеться. Про­голошувалася диктатура одного класу — пролетаріату відносно іншого — буржуазії, союз робітничого класу і селянства, спря­мований проти скинутих експлуататорських класів. Увага акце­нтувалася на керівній ролі робітничого класу. Пролетарська теорія ігнорувала загальногромадянський консенсус і розвивала класо­ву конфронтацію.

Теорія «плюралістичної демократії» була найвпливовішою у 60-70 роках XX ст. (Р. Аллен, Р. Даль, М. Дюверже, Р. Дарендорф, Д. Рисмен), хоча термін «плюралізм» введено у політичний обіг у 1915 p. англійським соціалістом Г. Ласкі. Відповідно до цієї теорії класи у сучасному буржуазному суспільстві зникли. Су­часне буржуазне суспільство складається з різних взаємодіючих «страт» — прошарків. Вони виникають у результаті спільності тих або інших інтересів (професійних, вікових, матеріальних, духо­вних, релігійних та ін.). Оскільки ці інтереси не антагоністичні, то й відносини між стратами позбавлені антагонізму.

Для відображення спеціальних інтересів створюються відпо­відні зацікавлені групи — «групи тиску». Це професійні спілки, асоціації підприємців, пацифістські та патріотичні організації, релігійні, спортивні та культурні об'єднання. Кожна «група тис­ку» діє у власних інтересах, а не керується загальною метою. Для задоволення інтересів соціальних страт, яких вони предста­вляють, «групи тиску» беруть участь у політичному житті, вико­ристовують загальне виборче право, право на об'єднання в по­літичні партії та суспільно-політичні організації, прагнуть одер­жати доступ до засобів масової інформації з метою формування громадської думки.

Теорія «плюралістичної демократії» має внутрішні протиріччя і слабкі місця. Насамперед, нереальною є настанова на об'єднання всього населення в «групи тиску», на їх рівність у впливі. Хоча бажаним проголошується залучення як можна більшої кількості громадян до «груп тиску», більшість із них приречена на пасивність у політичному процесі.

Наприкінці 70-х — 80-і роках XX ст., у зв'язку із занепадом популярності теорії «плюралістичної демократії», деякі її давні прихильники (Г.Парсонс, Р.Даль) перейшли на позиції теорії елітарної демократії.

Теорія елітарної демократії виникла у 70-80-х роках XX ст. на основі поєднання елементів теорії еліт і теорії «плюралістич­ної демократії» (С.Келлер, О.Штаммер, Д.Рісмен).

Рання теорія сліт («еліта» — краще, добірне, обране) розро­блялася В.Парето, Г.Моска, Р.Міхельсом (кінець XIX — поча­ток XX ст.). Її основне положення — у влади перебувають два класи: пануючі (еліпі) і пілилаіні (народ, трудящі). Не маючи нічого спільного з демократичними теоріями, рання теорія еліт відкидала спроможність мас до управління. Винятком є припу­щення Г.Моска про відновлення еліти за рахунок найздібніших до управління з числа активних нижчих верств суспільства. Але це аж ніяк не свідчить про демократичну позицію теорії ранньо­го елітаризму. Її ідеологи були переконані в тому, що правлячий клас концентрує управління політичним життям країни у своїх руках, а втручання неосвіченого народу в політику може лише дестабілізувати або зруйнувати сформовані громадсько-політич­ні структури.

Відповідно до теорії еліт кожне суспільство не схоже на інше внаслідок розбіжностей у природі своїх еліт. Воно обумовлено, крім інших чинників, нерівномірним поділом престижу, влади або почестей, пов'язаних із політичним суперництвом. Визна­валися два види прийомів і засобів правління більшістю з боку еліти — сила і хитрість. Еліту, яка віддає перевагу насильству, Парето називав елітою левів, а еліту, що тяжіє до хитрості — елітою лис. На думку Р. Парето, історія суспільств — це голо­вним чином циркуляція еліт. Його підтримав Р. Міхельс у робо­ті «Соціологія партійних організацій у сучасній демократії». Він стверджував, що відбувається зміна еліт за законом олігархії, згід­но з яким у всіх партіях, організаціях, незалежно від їхнього типу, «демократія веде до олігархії». Рядові члени організацій, нездатні до управління, висувають керівників, котрі «антидемо-кратизуються», перетворюються на «партійну еліту». Тобто на певному етапі демократія перетворюється на олігархію. По суті, демократія перетворюється на арену «циркуляції партійних еліт». Першочерговим завданням Р. Міхельс вважав формування «гід­ної» партійної еліти.

Ціннісні уявлення про еліти полягають в основі концепцій елітарного плюралізму (інакше — елітарної демократії). Теорії

елітаризму та плюралістичної демократії, які раніше вважалися антиподами, знаходять у ній тісніші точки зіткнення.

Теорія елітарного плюралізму (або елітарної демократії) запе­речує розуміння демократії як правління народу й обґрунтовує демократичне правління еліт. Вона стверджує, що існує чимало еліт і жодна з них не домінує в усіх сферах життя. Між елітами, що переслідують різноманітні політичні цілі, але й мають загальну згоду щодо «правил гри», точиться конкуренція. Численність протиборчих еліт створює в суспільстві певний «баланс сил, який забезпечує демократичне вирішення питань влади».

Наприклад, С.Келлер стверджує, що в західному суспільстві лідерство належить не одній еліті, «а скоріше комплексній сис­темі спеціалізованих еліт». Довільно розширюється коло еліт: до них відносять будь-яке більш-менш оформлене об'єднання лю­дей. Вважається, що маси можуть суттєво впливати на еліти че­рез вибори, «фупи тиску», вимагати їхньої звітності. У цьому аспекті теорія елітарного плюралізму практично змикається з теорією «плюралістичної демократії». Місце соціальних груп як учасників (суб'єктів) політичного процесу прийняття владних рішень посіли еліти груп (плюралізм еліт). Саме їхня числен­ність і конкуренція, їхній консенсус щодо основних цінностей і «правил гри» гарантує стабільність, високу цінність функціональ­ності й ефективності демократичної системи.

Таким чином, теорія елітарної демократії виходить із розу­міння демократії як вільного суперництва претендентів за голо­си виборців, як форми правління еліт, більш-менш підконтроль­них народу особливо під час виборів. Суть концепції елітарної демократії полягає в ідеї плюралізму еліт, «що виростають» на основі взаємодії суспільних груп. Ідея плюралізму еліт проти­ставляється ідеї влади в руках однієї еліти.

Теорія партисипаторної демократії (демократії участі) (Дж. Вольф, К. Макферсон, Дж. Менсбридж) спирається на рефор­містські концепції неолібералів і соціал-демократів. У цілому, залишаючись на позиціях схильності до інститутів і цінностей ліберально-демократичної моделі суспільства, прихильники те­орії демократії участі негативно ставляться до теорій плюралі­стичної і елітарної демократії. Вони ставлять своїм завданням досягти дійовішої свободи і рівності, ніж це є в дійсності та ніж це записано в інших ліберально-демократичних концепціях. Відкидаючи погляди про нездатність мас до конструктивних по­літичних дій, прихильники демократії участі ведуть активний пошук каналів ефективного залучення громадян до процесу при­йняття політичних рішень. Як стимулювання політичної актив­ності нижчих верств суспільства пропонується підняття їх за­гального освітнього рівня, прилучання до основ політичної куль­тури.

Прихильники теорії партисипаторної демократії вважають, що можна уникнути обрання легальним шляхом тиранічного правління внаслідок некомпетентності більшості народу. Для цього не обов'язково виключати з політичного процесу народні маси. Дійовішим засобом є встановлення інституціональних пе­репон для появи тиранії. Мається на увазі добра інформованість громадськості, здатність здійснювати демократичний контроль за допомогою загальних виборів і представницького уряду.

Теорія корпоративної демократії є однією з поширених. Вона виникла одночасно з появою організацій бізнесу і робітничою класу, які захищали інтереси не окремих підприємців або робіт­ників, а корпоративні інтереси всіх членів відповідних організа­цій. Демократія представляється як інституціональний механізм для виробітки політики, державних рішень за допомогою пред­ставників політичної еліти країни та лідерів обмеженого числа робітничих організацій, тобто еліти бізнесу і профспілок. Перед­бачається, що така взаємодія надає можливість корпоративним організаціям набувати монопольного права представляти інте­реси всіх членів відповідних корпорацій в обмін на прийняття на себе деяких обмежень, визначених державою.

Ця теорія розглядає демократію як погоджувальне, неконкурентне правління керівників корпорацій, найманих робітників і підприємців, а також партій. При цьому корпорації мають пра­во представляти всіх робітників тієї чи іншої галузі. Держава, у їх трактуванні, виступає в ролі арбітра.

Теорія корпоративної демократії має точки зіткнення з тео­рією «плюралістичної демократії». Вони визнають наявність центру сили поза органами державної влади. Однак, позаяк пе­рша стверджує, що конкуруючі «групи тиску» впливають на ви робітку державної політики, корпоративісти виходять із того, що лише обмежена кількість груп — не конкуруючих, ієрархічно організованих, що перебувають під контролем держави, здатні впливати на формування і проведення політики. Прихильни­ки даної теорії ставлять на місце конкуренції еліт консенсусні методи прийняття рішень.

Теорія корпоративної демократії знайшла практичне застосу­вання в регулюванні соціальних відносин (оплата та охорона пра­ці, соціальне забезпечення та ін.). Проте її положення не можуть бути поширені на всю діяльність держави, тому що обмежують права індивіда на користь крупних корпорацій, бюрократії.

Вважається, що корпоративна теорія ближче до теорії елітар­ної демократії і може розглядатися як її різновид.

Теорія «комп'ютерної демократії» (родоначальник — Г.Краух, ФРН) виникла у результаті розвитку нових технічних розробок у галузі засобів зв'язку й електронно-обчислювальної техніки, які призвели до оформлення нового напрямку — телекомп'юнікації (попарне об'єднання ЕОМ і телебачення, ЕОМ і телефону, телебачення і супутникового зв'язку). Генетичне пов'язана з попередніми теоріями демократії, теорія комп'ютерної демок­ратії ґрунтується на дослідженні сутності змін у системі демок­ратичних інститутів, які відбулися унаслідок «комунікаційно-комп'ютерної революції». На думку Г.Крауха, ця теорія «дозво­ляє вирішити проблеми демократії за допомогою електроніки» на вищому рівні, ніж інші теорії. Однакове ставлення людей до машин створює необмежені можливості для розвитку демократії за допомогою кібернетики.

Переваги комп'ютерної демократії в порівнянні з іншими демократіями вбачаються її ідеологами (Р.Гароді, Дж.Мартін та ін.) у такому.

1. Комп'ютерна техніка відкриває широкі можливості для громадян щодо володіння приватною власністю. Перетворюю­чись на доступну для придбання і використання в побуті, вона слугує свідченням «рівного» залучення всіх громадян до досяг­нень науково-технічного прогресу. У силу того, що електронна техніка використовується на автоматизованих підприємствах, наука проголошується «колективною власністю», а трудящі — її співвласниками. Йдеться про «демократизацію» економіки.

2. «Теле'комп'юнікація» призводить до збільшення кількості професій, зростання ролі сфери обслуговування. Це трактується як «демократизація» суспільства, поповнення рядів опозиції пра­влячої партії новими соціальними групами — «групами за інте­ресами».

3. Кібернетика дозволяє встановити «безпосередній зв'язок між державою та особою». Цей індивідуальний зв'язок через комп'ютер кваліфікується як «пряма демократія», яка дозволяє провести «миттєвий референдум» з будь-якого питання. Р.Гароді зазначає: комп'ютер і телебачення створять можливість «перма­нентних зборів цілого народу, де кожна індивідуальна думка реєструватиметься і підраховуватиметься». Дж. Мартін сподіва­ється, що за допомогою комп'ютерної техніки проблема «демократії участі» буде вирішена як у місцевому і національному масштабі, так і у світовому: супутники зв'язку зроблять телеба­чення «загальносвітовим екраном». У цьому він убачає єдиний шлях, що призведе до «порозуміння між народами» і створення «духу комун».

Плюралістична сутність теорії «комп'ютерної демократії» дозволяє її авторам відстоювати демократичні принципи рівно­сті всіх членів суспільства на тій підставі, що вони знаходити­муться в «однаковому відношенні до машин» і матимуть можли­вість «давати поради» політичним і державним діячам, які їх враховуватимуть. По суті, вищим досягненням демократії ідео­логи цієї теорії вважають пропускну спроможність інформації в суспільстві. Суспільство та пам'ять ЕОМ як «системи, що само­регулюються», є для них «інформаційним простором», в змозі діяти аналогічно завдяки схожості принципів роботи.

Кібернетичний підхід відбиває процес переробки інформа­ції, і зводити демократію до цього процесу, щонайменше, не­правильно. Проте сучасна кібернетика спроможна справляти величезний вплив на розробку системної методології.

Теорії еліт

Класичні теорії еліти. Ідеї поділу суспільства на «вищих» і «нищих» виникли в глибокій старовині. Так, Конфуцій обгрунтовував розподіл суспільства на «благородних чоловіків» (правлячу еліту) і «низьких людей (простолюдинів). В античній філософії елітарний світогляд був якнайповніші сформульовано Платоном. Ідеолог афінської аристократії, він рішуче виступав проти допущення демоса до участі в політичному житті, в державному управлінні, зневажливо іменуючи його натовпом, ворожої мудрості. Державні функції, за Платоном, можуть успішно виконуватися лише аристократами, що отримали спеціальну освіту. Ремісники і селяни повинні бути усунені від управління суспільством і приречені на виконання «чорнової роботи». Рабів Платон взагалі не рахував за членів суспільства.

Проте як певна система поглядів елітарні теорії були сформульовані в ХХ в. Саме в цей час термін «еліта» отримав розповсюдження в соціології і політології.

Концепція еліти, заснована на спостереженні за реальною політичною поведінкою і взаємодіями суб'єктів політики, була створена теоретиками італійської школи політичної соціології Г.Моска, В.Парето і Р.Міхельсом.
Професор, депутат, сенатор Г.Моска (1854-1941) сформулював свою теорію еліти в роботах «Основи політичної науки» і «Історія політичних доктрин». Аналіз «політичного класу» Г.Моска здійснював за допомогою організаційного підходу. На його думку:

· розвиток будь-якого суспільства незалежно від способу соціальної і політичної організації здійснюється керівним класом;

· групова згуртованість і однодумність, властива суспільному класу, забезпечуються завдяки наявності у нього організації, структури, що дозволяє зберігати владу;

· сам правлячий клас неоднорідний; він складається з двох прошарків: дуже нечисленної групи «вищого начальства» (щось подібне до «наделіти» всередині еліти) і набагато більш численної групи «начальників середньої ланки»;

· входження в політичний клас припускає наявність у індивіда особливих якостей і здібностей. Доступ в політичний клас відкривають три якості: військова доблесть, багатство, церковний сан. З ними пов'язано три форми аристократії - військова, фінансова і церковна. У результаті розвитку цивілізації переважаючим стає багатство. Менше значення мають наукові знання, уміння застосовувати їх практично;

· домінуючим критерієм для відбору в політичний клас є здатність управляти, яка включає знання національного характеру, ментальність народу і власне досвід управління.

Г.Моска в роботі «Правлячий клас» писав, що у всіх суспільствах існують два класи людей - клас який править, і клас, яким правлять. Правлячий клас завжди є нечисленним. Меншина править більшістю, тому що вона, по-перше, зорганізована, а по-друге, має особливі якості, завдяки яким користується пошаною і великим впливом в суспільстві.
Влада, затверджував він, завжди знаходилася і повинна знаходитися в руках меншини. Коли вона переходить з одних рук до інших, то переходить від однієї меншини до іншої, але ніколи від меншини до більшості.
Як організм, що розвивається, політичний клас потребує власного оновлення, щоб бути в змозі відповідати на нові виклики часу. Г.Моска називав три способи такого оновлення: спадкоємство, вибір і кооптацію. Він відзначив також дві тенденції в розвитку правлячого класу:

· аристократичну - прагнення стати спадковими правителями у однієї частини еліти. Тоді правлячий клас стає закритим і у суспільства слабшають здібності до розвитку, воно стагнує, припиняє політичний поступ.

· демократичну - прагнення іншої частини еліти змінити колишні, старі прошарки. Якщо вона домінує, то правлячий клас є відкритим, відбувається його швидке оновлення, але виникає небезпека наростання криз.

З позицій елітаризму Г.Моска негативно відносився до демократії. Він вважав демократію утопією, міражем, в гонитві за яким «некомпетентні «маси стають об'єктом маніпуляцій з боку «демагогів» і прокладають шлях «диктатурі». Вибори він трактував як шлях до оновлення еліти, а не як форму контролю мас над керівниками.

Засновник теорії еліт - В.Парето (1848-1923) (саме він ввів в політичну науку термін «еліта»). Теорія еліт висловлена ним в «Трактаті загальної соціології» (1916), в якій В.Парето:

· намагався виявити чинники і передумови динамічної рівноваги суспільства і значення в цьому процесі політичної влади, мотивів політичної поведінки;

· обгрунтовування ролі еліти виводив з концепції соціальної рівноваги, якої прагне суспільство як система.

Стан рівноваги забезпечується взаємодією безлічі сил, які він назвав елементами. Вони утворюють чотири групи - економічні, соціальні, політичні і інтелектуальні. Особлива увага учений уділяв мотивації людської діяльності. На його думку:

· мотивами людської діяльності і двигунами історії є психологічні стимули, які він називав «залишками» - «резидуа»;

· «резидуа» - вічні і незмінні основи діяльності людини, що відображають його індивідуальність; вони зводяться до біологічних інстинктів, нелогічних, ірраціональних відчуттів, емоцій;

· соціальна рівновага і форма суспільства виявляють сукупну взаємодію людських відчуттів, яки відбиваються в «резидуа».

Тому політика в значній мірі є функція психології. Використовуючи психологічний підхід в аналізі суспільстві, В.Парето:

· пояснював різноманіття соціальних інтересів і статусів психологічною нерівністю індивідів;

· визначав еліту за її природжених психологічних якостей і вважав, що вона складається з тих, хто демонструє видатні якості або довів щонайвищі здібності в своїй сфері діяльності.

В.Парето був автором теорії круговороту еліт, згідно якої:

· соціальні зміни в суспільстві є слідством боротьби і «циркуляції» еліт;

· еліта ділиться на правлячу і не правлячу (контр еліту): правляча еліта безпосередньо і ефективно бере участь в управлінні, володіючи харизматичними властивостями лідерів; контр еліта є потенційною елітою за здібностями, особистим якостям, але позбавлена можливості ухвалювати політичні рішення;

· розрізняють два типи еліт, послідовно що зміняли один одного:

- «леви», для яких характерні відвертість, рішучість в управлінні, опора на силові, авторитарні методи владарювання. Вони добрі для стабільних ситуацій, оскільки украй консервативні;

- «лисиці», що володарюють за допомогою використовування різних засобів маніпуляції, обману, демагогії. Вони частіше вдаються до підкупу, роздачі винагород, ніж до загрози застосування насильства. «Лисиці» переважають в умовах нестабільності, перехідності, коли потрібні енергійні, прагматично мислячі і здібні до перетворень правителі;

· суспільство, в якому переважають «леви», приречено на застій; суспільство, в якому переважають «лисиці», відрізняється динамічністю розвитку;

· поступальність і стабільність в розвитку суспільства можуть бути забезпечений при пропорційній притоці в еліту першої і другої орієнтації.

До основоположників елітаризму відноситься Р.Міхельс (1876-1936) з його «залізним законом олігархічних тенденцій». Суть його концепції полягає в тому. що «демократія», щоб зберегти себе і досягти відомої стабільності, вимушена створювати організацію. А це пов'язано з виділенням еліти - активної меншини. Необхідність управління організацією (зокрема, політичною партією) вимагає створення апарату, і влада концентрується в його руках. Партійна еліта володіє перевагами перед рядовими членами - має більший доступ до інформації, можливість чинити тиск на масу. Маси через «некомпетентність і апатію» не можуть і не хочуть брати участь в політичному процесі. У великих організаціях демократична структура неможлива - немає способу організації системи так, щоб голос простого її члена був почутий. Професійні функціонери профспілок, партій соціалістичної орієнтації, що особливо стали членами парламенту міняють свій соціальний статус, залучаються до правлячої еліти і починають захищати її інтереси, власне привілейоване положення.

В процесі функціонування партії її апарат відривається від рядових членів і підпорядковує політику власним інтересам, перетворюється на правлячу еліту. Отже на певному етапі демократія неминуче обертається олігархією. І чим крупніше організація, тим більше виразно виявляється цей закон. Демократія, отже, перетворюється на арену «циркуляції партійних еліт». У всіх партіях незалежно від їх типу «демократія веде до олігархізації». Це закономірність розвитку політичної організації, так званий «залізний закон олігархії».
Деякі учені розробляли кількісні показники у своїх теоріях політичних еліт. Наприклад, російський мислитель М.Бердяєв виводив «коефіцієнт еліти» стосовно високоінтелектуальної частини населення до загальної кількості писемних. На його думку, якщо коефіцієнт еліт більший п’яти відсотків, то це означає наявність у суспільстві високого потенціалу розвитку; якщо цей коефіцієнт знижується до одного відсотка, держава гине, у суспільства відбувається застій, а еліта трансформується в касту. М.Бердяєв писав: «..Завжди панують нечисленні, такий непорушний закон природи. Панування усіх інших нічого реального не означає, крім темного, байдужого та змішаного хаосу. Всяке управління цим хаосом припускає відмінність та виділення тих чи інших елементів аристократії або олігархії… Після створення світу завжди панувала, панує і буде панувати меншість, а не більшість. Це вірно для всіх форм і типів управління, для монархій і демократій, для епох реакційних та для епох революційних. З управління меншості немає виходу».

Теорії конфліктів

Г. Спенсер називав соціальний конфлікт стимулом соціального розвитку і вважав, що він є неминучим. М. Вебер розглядав конфлікт у таких напрямах творчості, як соціологія політики, соціологія релігії та соціологія економічного життя. Вихідна позиція ученого при розгляді конфлікту полягає в тому, що суспільство є сукупністю позитивно і негативно привілейованих статусних груп, ідеї та інтереси яких в якійсь частині розходяться, а в якійсь збігаються. їх протистояння щодо інтересів, цінностей, здійснення влади - джерело конфліктів. Свого часу К. Маркс запропонував дихотомічну модель соціального конфлікту, згідно з якою все суспільство поділяється на два основні класи, що представляють інтереси праці і капіталу. В основі класового конфлікту лежить глибоке протиріччя між новими продуктивними силами, які стримують їх подальший розвиток старими виробничими відносинами. Зрештою конфлікт веде до трансформації суспільства.

Американський соціолог Д. Тернер який вважав К. Маркса одним із творців теорії конфліктів, на основі вивчення його робіт сформулював наступні основні положення учення про конфлікт:

1. Попри те, що соціальні відносини виявляють властивості система вони містять велику кількість конфліктних інтересів;

2. Ця обставина свідчить про те що соціальна система систематично породжує конфлікти;

3. Отже, конфлікт є неминучою і дуже поширеною властивістю соціальних систем;

4. Подібні конфлікти мають тенденцію виявлятися у полярній протилежності інтересів;

5. Конфлікти найчастіше відбуваються через недостатність ресурсів, особливо влади;

6. Конфлікт - головне джерело змін у соціальних системах;

7. Будь-який конфлікт має антагоністичний характер. Підкреслюючи значення конфлікту, Г. Зіммель не брав до уваги ні

дихотомічну модель, ні ту концепцію, відповідно до якої його кінцевим результатом є руйнування існуючого соціального устрою. Він вважав, що конфлікт має позитивні щодо соціальної стабільності функції і сприяє підтриманню існуючих груп і спільнот. Г. Зіммель, називаючи конфлікт "суперечкою", вважав його психологічно обумовленим явищем і однією із форм соціалізації. Він висловив декілька важливих для конфліктології суджень про гостроту та силу конфлікту. Ці судження були в свою чергу згруповані Д. Тернером і полягають у наступному:

- чим більше групи залучені до емоційного конфлікту, тим гострішим є конфлікт;

- чим краще "згруповані" групи втягнуті у конфлікт, тим він гостріший;

- чим вищою є відносна згуртованість груп, які беруть участь у конфлікті, тим гостріший конфлікт;

- чим міцнішою була попередня згода на участь у конфліктній ситуації, тим гостріший конфлікт;

- чим менш ізольовані і загострені конфліктуючі групи завдячуючи широкій соціальній структурі, тим гостріший конфлікт;

- чим більше конфлікт стає самоціллю, тим він гостріший;

- чим більше за поданням його учасників конфлікт виходить за межі індивідуальних цілей та інтересів, тим він гостріший.

З попередніх висловлювань витікає, що сильніші емоції, викликані конфліктом, з більшою ймовірністю ведуть до насильства. У міжосо-бистісних конфліктах почуття, викликані минулою близькістю, воро-жнечою або ревнощами, посилять гостроту конфлікту. У міжгрупових конфліктах внутрішня згуртованість груп, внутрішня гармонія відносин індивідів, які беруть участь у конфлікті, з більшою ймовірністю викликають насильство.

З оригінальними концепціями конфліктів виступили американський соціолог Р. Коллінз і англійський соціолог Р. Рекс. Якщо Коллінз досліджує конфлікти в основному з позицій мікросоціології, то Рекс будує свою концепцію на базі системного аналізу. Створивши модель "конфліктного суспільства", він надає важливого значення економічним чинникам - "засобам до життя" - у формуванні протиріч та конфліктів. Соціальна система, за Рексом, спрямовується корпоративними, об'єднаними власними інтересами, групами. Один із засновників Чиказької школи Р. Парк включив соціальний конфлікт до чотирьох основних видів соціальної взаємодії поряд із змаганням, пристосуванням та асиміляцією. З його точки зору, змагання, яке є соціальною формою боротьби за існування, будучи усвідомленим, перетворюється на соціальний конфлікт, який завдяки асиміляції покликаний привести до міцних взаємних контактів і співпраці та сприяти кращому пристосуванню. Таким чином, перевагу у взаєминах між людьми він віддає не соціального конфлікту, а соціальному спокою.

М. Дойч, здійснюючи аналіз конфліктної поведінки та враховуючи мотивацію індивіда, відзначав, що конфлікт - це така взаємодія двох сторін, коли досягнення цілей однієї перешкоджає досягненню цілей іншої. Виникає здорова конкуренція, конфлікт виявляється у суперництві. Оскільки конфлікти неминучі у взаємодії людей, то вони можуть виконувати позитивну конструктивну функцію:

- конфлікт сприяє просуванню ситуації в напрямку її вирішення;

- у процесі конфлікту визначаються основні розбіжності, можливі шляхи його вирішення, усунення, засоби запобігання конфліктних ситуацій у майбутньому;

- під час конфлікту відбувається формування нових, ефективніших взаємовідносин між сторонами;

- між сторонами конфлікту зникає внутрішня і зовнішня напруженість та агресія;

- часто конфлікт є певною формою поведінки, щоб підтримати статус індивіда всередині групи;

- внутрішньогруповий конфлікт створює необхідний рівень напруженості всередині групи, активності членів групи, особливо це стосується творчої діяльності (при цьому продуктивність праці вища у конфліктних особистостей);

- міжгрупові конфлікти можуть сприяти груповій інтеграції, зростанню згуртованості, солідарності групи;

- вирішення конфлікту приводить до кооперації учасників з метою вирішення конфліктної ситуації, до залучення всіх членів групи в спільну діяльність.

Водночас існування деструктивного конфлікту характеризується низкою наступних ознак:

- розгортання конфлікту;

- ескалація конфлікту (конфлікт стає незалежним від початкових причин, і навіть у випадку, коли причини усунені, сам конфлікт триває);

- збільшення витрат, які несуть учасники конфлікту;

- виникнення агресивних настроїв в учасників конфлікту.

Е. Мейо висунув ідею "миру в промисловості", охарактеризувавши конфлікт як "небезпечну соціальну хворобу", яка є антитезою співпраці й рівноваги. Прихильники цієї концепції шведський соціолог X. Бродаль та німецький соціолог Ф. Гласл представляли конфлікт як хворобу, спричинену брехнею та злом. При цьому вони виходили із того, що в історичному процесі виявилися дві протилежні тенденції: перша - емансипація, прагнення визволитися, друга - зростаюча взаємна залежність. Конфлікт має широкий спектр, захоплюючи індивіда, соціальні організми, групи, організації, спільноти, нації, цілі народи. Сам він несе в собі всю необхідну інформації для вирішення та уникнення його. Незважаючи на відмінності суб'єктів та характерні особливості конфлікту, його ознаки є однаковими. Бродаль і Гласл виділяють три основні фази конфлікту (рис.2).

У будь-якому конфлікті спостерігається боротьба тенденцій егоїзму і "колективізму". Знайти рівновагу між ними - значить, знайти шлях до вирішення конфлікту. На противагу домінуючому функціоналізму деякі соціологи у 1950-1960 роках, звертаючись до творчості Маркса і Зіммеля, намагалися відродити теорію, яку вони називали "теорією конфлікту".

Л. Козер розвивав концепцію Зіммеля, намагаючись показати, що конфлікт має певну функцію у складних суспільствах. Козер стверджував, що "перехресні конфлікти" - це коли союзники в одному питанні є супротивниками в іншому, запобігають виникненню більш небезпечних конфліктів по одній осі. Для складних товариств характерне поєднання безлічі інтересів і конфліктів, що представляють собою якийсь врівноважуючий механізм і запобігають нестабільності. Конфлікти, за Козером, - це страхувальний клапан системи, яка дозволяє через реформи й певні зусилля на новому рівні приводити соціальний організм у відповідність до змінених умов.

Згідно з класифікацією Л. Козера, конфлікти можуть бути реалістичними (предметними) або нереалістичними (безпредметними). Реалістичні конфлікти викликані незадоволенням певних вимог учасників або несправедливим, на думку однієї або обох сторін, розподілом між ними будь-яких переваг і спрямовані на досягнення конкретного результату. Нереалістичні мають на меті відкрите висловлення накопичених негативних емоцій, образ, ворожості, тобто гостра конфліктна взаємодія стає тут не засобом досягнення конкретного результату, а самоціллю. Розпочавшись як реалістичний, конфлікт може перетворитися на нереалістичний, наприклад, якщо предмет конфлікту надзвичайно значимий для учасників, а вони не можуть знайти прийнятне рішення, справитися із ситуацією. Це підвищує емоційну напруженість і потребує звільнення від накопичених негативних емоцій.

Нереалістичні конфлікти завжди дисфункціональні. їх набагато складніше врегулювати, спрямувати в конструктивне русло. Надійний спосіб профілактики подібних конфліктів в організації - створення сприятливої психологічної атмосфери, підвищення психологічної культури керівників і підлеглих, оволодіння прийомами саморегуляції емоційних станів у спілкуванні.

Цінність конфліктів полягає в тому, що вони запобігають окостенінню соціальної системи, відкривають дорогу інноваціям. Так, Р. Ма-ркузе абсолютизує роль конфлікту, але, не знаходячи в сучасному західному суспільстві соціальних груп, які готові були б докорінно змінити систему, сподівається на "аутсайдерів", тобто на сили, що стоять поза офіційним суспільством. Р. Дарендорф, називаючи свою загальносоціологічну концепцію "теорією конфлікту", протиставляє її як марксистській теорії класів, так і концепції соціальної згоди. На відміну від Маркса, він стверджує, що основний конфлікт в рамках всіх соціальних інститутів стосується розподілу скоріше влади й авторитету, ніж капіталу, і що саме відносини панування і підпорядкування призводять до виникнення антагоністичних інтересів. Придушення соціального конфлікту, за Дарендорфом, призводить до його загострення, а "раціональна регуляція" - "до контрольованої еволюції". Хоча причини конфліктів непереборні, "ліберальне" суспільство може залагоджувати їх на рівні конкуренції між індивідами, групами, класами. Отже, можна узагальнити положення Дарендорфа у наступній схемі ⁽рис^.3).

За останні два десятиліття теорія конфлікту була розвинуто у роботах Д. Белла, К. Боулдінга (СІЛА), М. Крозьє, А. Турена (Франція), Ю. Гальтунга (Норвегія), А. Здравомислова, Ю. Запрудского, В. Ша-ленко, О. Зайцева (Росія). Турен пояснює конфлікт психологічними причинами. За К. Боулдінга, М. Крозьє, конфлікт полягає у протиборстві груп, які переслідують несумісні цілі.

Теорії лідерства.

Існує три основних підходи до розуміння керівництва. Перший підхід заснований на тому, що вся увага приділяється рисам характеру керівника, а головне — підлеглих. При виборі керуючого в цьому випадку наголос робиться на природні риси його характеру.

Наступний підхід одержав назву поведінкового. Він заснований на тому, що вся увага приділяється типу поведінки майбутнього лідера. Нарешті третій підхід названий теорією випадків. Він заснований на переконанні в тому, що успіх будь-якого керівництва залежить від маси зовнішніх факторів, до яких варто пристосовувати будь-який тип характеру і поведінки.
Теорія рис характеру індивідуума

Спроби визначити, якими рисами характеру повинний володіти ідеальний керівник, складають основу даної теорії. Дослідники зупиняються на персональних якостях, фізичних характеристиках і розумових здібностях потенційного керівника.
Усі дослідження, проведені з метою визначити, якими фізичними якостями повинен володіти лідер, показав, що немає чітких фізичних розходжень між лідером і нелідером. Ні вага, ні зріст, ні стать, ні вік, ні зовнішні дані не впливають на можливий успіх чи провал будь-якого підприємства. Незважаючи нате, що для нас дуже важливе значення має зовнішній вигляд співрозмовника, ми, як правило, переймаємося повагою до людини, що виглядає як лідер, але успіх справи, якою вона керує, на жаль, від цього практично не залежить.

Дослідники стверджують, що вираження "позначок природжених лідерів" має право на існування і цілком відбиває ситуацію з залежністю підприємницького успіху від фізичних характеристик керівника.

Спроби визначити особливий набір рис характеру і розумових здібностей ідеального керівника мали обмежений успіх. Особливу увагу в цій сфері досліджень приділив Едвін Гізелі. Більше двадцяти років наукової діяльності він присвятив вивченню даного питання і зробив такий висновок: лідер з яскраво вираженими авторитарними схильностями має менше шансів на успіх, ніж людина більш спокійна у цьому відношенні. Менш важливими рисами, що характеризують керівника, є професійні досягнення (висота ступеня на службових сходинках), розумові здібності, самовпевненість, самореалізаиія, рішучість.
Інше дослідження на ту ж тему було проведено Фредом Філдером. Він зробив висновок, що проникливий і психологічно віддалений від підлеглих керівник має більше шансів на успіх. Такому керівнику легше об'єктивно оцінити роботу кожного із службовців.

Але, напевно, найважливіший висновок із усіх подібних досліджень зводиться до такого твердження: індивідуальні риси особистості керівника майже не впливають на успіх загальної справи, а отже, вони не повинні ставати критеріями при доборі керівників.

Однак дуже важливо знайти оптимальне сполучення між особистими характеристиками керівника й особливостями керованої ним групи. Якщо таке сполучення знайдене успішно, то продуктивність роботи такої групи різко зросте. На додаток до вищесказаного варто помітити, що чоловіки і жінки мають абсолютно рівні шанси на успіх.
Теорія поведінки

Недоліки досліджень у рамках теорії рис характеру з'явилися причиною розширення сфери пошуків, оскільки багато економістів прагнули все-таки створити універсальний метод добору керівників до того, як вони включаються безпосередньо в роботу. 1 ак зародилася основа теорії поведінки. Цей підхід базується на вивченні життєвого досвіду майбутнього керівника, на тому, наскільки успішні чи безуспішні його дії в різних сферах. У випадку, якщо стиль поведінки претендента відповідає визначеним вимогам, він, безумовно, має шанси бути прийнятим на роботу. Якщо ж людина вже займає керівну посаду, то на цей випадок існують визначені методики, що допомагають йому вибрати найбільш правильний стиль поведінки з метою збільшити ефективність роботи керуючих структур.

Дві найбільш сильні течії у вивченні процесу керівництва утворилися у середині 40-х років у державному університеті Огайо й університеті Мічигану. Саме там були закладені основи теорії поведінки. Вчені дійшли висновку, що існує два принципових виміри поведінки лідера.

1. Турбота про людей.

При такому підході керівник приділяє особливу увагу своїм взаєминам з підлеглими, підтримує атмосферу довіри, взаємодопомоги, намагається чуйно відноситися до нестатків і потреб своїх підлеглих. Як правило, керівники такого типу відрізняються м'яким, відкритим, дружелюбним характером. Колективи, очолювані таким менеджером, відрізняються згуртованістю і гармонійністю.

2. Упор на процес виробництва.

Цей підхід заснований на прагненні керівника змусити підлеглих працювати так, щоб досягти максимальної продуктивності. Менеджери, що підтримують подібний стиль поведінки, вимагають строгого підпорядкування робочим розпорядкам, чіткого виконання завдань, що стоять перед усім колективом. Вони найчастіше автократичні у своїх рішеннях, вище усього ставлять правила, інструкції, процедури.

Дослідження, проведені в двох названих напрямах, дозволили одержати досить цікаву інформацію. Наприклад, менеджери, що працюють на основі другого підходу, були оцінені як менш професійні в порівнянні з їх колегами, що дотримуються першого підходу. Це твердження стало правильним для таких галузей, як обслуговування, бухгалтерські і подібні їм фірми, медицина, торгівля. Що ж стосується промислового виробництва, то тут правильне саме зворотне. Упор на процес виробництва оцінюється в цій сфері як більш правильний і ефективний. Крім того, з'ясувалося, що при управлінні за другим принципом (увага на виробництво) рівень травматизму, захворювань, прогулів значно вище, ніж при іншому підході до управління. Однак у колективах, де відсутня чітка структура і згуртованість, застосування твердого стилю управління є тільки позитивним фактором. Він підвищує рівень задоволення працею.

Мабуть, найбільш істотний внесок у вивчення стилів поведінки керівника в останні роки вніс Гаррі Юкл, що розробив дев'ятнадцять категорій поведінки лідера. Цей список є, мабуть, найбільш повним. Він може бути використаний при навчанні молодих і перенавчанні досвідчених керівників і допоможе їм зрозуміти, що повинен містити в собі процес управління колективом. Робота Юкла дозволяє менеджерам створити правильний образ керівника, прорахувати правильність тих чи інших дій. І все це з метою вивести процес виробництва на якісно новий рівень.

1. Головний акцентна виробництво.

Дана сторона діяльності керівника містить у собі всі заходи, які здійснюються з метою збільшення продуктивності й ефективності виробничого процесу.

2. Чуйність, уважність.

Дані категорії є необхідними в діяльності керівника. Лідер колективу, щоб зберегти і зміцнити свою позицію, повинен бути винятково уважний до його членів, строгий і об'єктивний. Він повинен надавати визначену підтримку людям, що у нього вірять.
3. Наснага.

Подібна риса завжди з позитивної сторони характеризує керівника, що володіє нею. Здатність лідера стимулювати ентузіазм у членів колективу, вселяти в них впевненість у власних силах, надихати на виконання будь-яких завдань є запорукою успіху всієї справи.

4. Похвала і визнання.

Використання таких методів заохочення службовців є гарантією ефективності усього виробництва. Керівник може виразити вдячність за якісно виконану роботу, подякувати за особливий внесок у виробництво, виразити впевненість у збереженні подібного відношення і надалі.

5. Винагорода за діяльність на благо фірми.

Керівник може виразити свою вдячність підлеглим у вигляді подарунка або грошової премії, або підвищення в посаді, або надання більш сприятливих умов роботи, або збільшення часу відпустки тощо.

6. Участь у прийнятті рішень.

Керівник проводить консультації з підлеглими з найважливіших питань ведення справ у компанії, дозволяє їм вносити корективи в прийняті ним рішення.

7. Передача повноважень.

Керівник передає частину своїх функцій підлеглим, а відповідно розподіляє і частину відповідальності, при цьому члени колективу самі вирішують, як найбільш правильно підійти до виконання доручених їм робіт.

8. Роз'яснення ролей.

Керівник доводить до відома підлеглих їхні обов'язки і ступінь відповідальності, пояснює правила, норми поведінки і роботи в даній організації, дає їм зрозуміти, чого конкретно він хоче від кожного з них.

9. Постановка цілей.

Керівник наголошує на важливості кожного з виконуваних доручень, пояснює загальну задачу, дає оцінку швидкості виконання

кожного з завдань, забезпечує надійний зворотний зв'язок.

10. Навчання.

Керівник визначає потребу в перепідготовці й підвищенні кваліфікації для своїх підлеглих.

11. Поширення інформації.

Керівник тримає підлеглих у курсі всіх подій, що відбуваються у фірмі, в т. ч. зведення про діяльність усіх підрозділів усередині організації і за її межами. Доводить до відома працівників усі рішення, прийняті вищим керівництвом, а також інформацію про

проведення зустрічей і конференцій.

12. Рішення проблем.

Керівник бере на себе ініціативу за вирішення проблем, що виникли у процесі виробництва. Цю ініціативу він повинен рішуче довести до кінця.

13. Планування.

Керівник складає чітку програму дій щодо втілення в життя поставлених цілей (оперативні плани, стратегії досягнення цілей,

графіки робіт, терміни виконання).

14. Координація дій.

Керівник зобов'язаний забезпечувати чітку координацію між різними підрозділами організації, залучати до цього процесу підлеглих, пояснювати, наскільки важлива для виробництва чітка координація робіт.

15. Полегшення роботи.

Керівник робить підлеглим підтримку, постачаючи необхідну сировину, забезпечуючи додатковими зручностями на робочих місцях, виявляє й усуває різного роду проблеми, видаляє перешкоди з виробничого процесу.
16. Залучення консультантів.

Керівник підтримує контакти з фахівцями в різних галузях і в разі потреби прибігає до їх допомоги, поради, консультації.
17. Налагодження сприятливого клімату в колективі.

Керівник робить усе, щоб у середовищі його підлеглих зберігалася атмосфера довіри і взаєморозуміння, кооперації і взаємодопомоги.

18. Управління конфліктами.

Кожен керівник повинен прагнути до того, щоб уникати будь-якого типу конфліктних ситуацій у своєму колективі. Для цього він може проводити визначену профілактичну роботу. Якщо ж уникнути такої ситуації не удалося, то тягар вирішення проблеми знову лягає на плечі лідера.

19. Дисципліна і критика.

Будь-який керуючий у своїй діяльності стикається із ситуаціями, коли необхідно відновити дисципліну, що похитнулася, покритикувати підлеглих за несумлінність, порушення інструкцій, неякісну працю. Дисциплінарними впливами можуть бути офіційне попередження, позбавлення премій, пониження в посаді, звільнення.

Теорія випадків

Один з останніх і найбільше широко обговорюваних підходів до розуміння керівництва будується винятково на теорії поведінки. У ній стверджується, що поведінка керівника будується по-різному в кожній конкретній ситуації. Наприклад, той стиль управління, що приносить успіх в управлінні розрізненим колективом сезонни:^ робітників (автократичний) приведе до повного провалу у випадку його застосування в роботі дослідницького відділу. Цей підхід відомий за назвою теорії випадків чи ситуаційного підходу. Дослідники в рамках вивчення даної теорії розробили основні моделі поведінки керівника, які мають значну практичну цінність.
Підлеглі:

залежні від свого керівника;

не мають можливості висловити свою думку;

мають невисоку кваліфікацію (не завжди);

усвідомлюють, що можуть бути жертвами застосування надзвичайних повноважень;

усвідомлюють, що є членами групи "трудові надлишки";

практично не мають незалежності;

часом самі стають послідовниками авторитарного режиму або прихильниками.

Ситуація на робочих місцях.

Панує сувора дисципліна, підтримка її здійснюється за допомогою суворого контролю. Рівень прибутку не дуже високий. Здійснюється твердий контроль обсягу витрат на виробництво. Існує постійна небезпека травматизму. Робота не вимагає високих професійних навичок, часто робиться переустаткування, зміна виробничого процесу. Можливі наслідки від зловживання даним стилем ведуть до того, що:

убожіє спілкування, знижується адаптація робітників до різких перетворень; діяльність носить рутинний характер; творче

зростання практично виключене.

Теорія ефективності керівництва Ф. Філдера

Фред Філдер відомий як один з перших експертів з управління, що стали рішуче на позицію підтримки теорії випадків. Він вважав, що ефективність стилю управління може бути оцінена, якщо тільки цей стиль відповідає даній ситуації. Він також вважав, що успіх чи ефективність того чи іншого стилю управління залежить від трьох факторів: відносин керівника з підлеглим, структури виробничих завдань і рівня влади керівника.

1. Відношення керівника і підлеглих.

Одним з найважливіших факторів при визначенні ефективності управління є ступінь лояльності лідера до членів колективу. Коли взаємини між ними тісні, лідер може розраховувати на підтримку і розуміння в будь-яку хвилину, якщо ж ці відносини не можуть бути названі такими, то сила слова керівника як би автоматично знижується.
2. Структура виробничих завдань.

Уданому випадку під структурою виробничих завдань будемо розуміти ступінь рутинності (простий і об'ємний) чи нерутинності (складний і унікальний) роботи. Складні завдання вимагають великої злагодженості, чуйної участі керівника, ініціативи й ентузіазму від підлеглих, додаткових витрат часу. З іншого боку, вони розраховані на високий рівень відповідальності, носять нерутинний характер, вимагають застосування демократичного стилю управління.

3. Рівень влади керівника.

Обсяг формальної і неформальної влади лідера має істотне значення. Обсяг цієї влади виміряється авторитетом керівника. Ця влада дозволяє йому чи їй віддавати накази, чи заохочувати, карати. Високий рівень влади дозволяє застосовувати авторитарні методи управління і навпаки.

Філдер думав, що ці три фактори в комбінації можуть дати в позитивному змісті образ ідеального керівника. Для оцінки стилю керівництва він розробив унікальний і багато в чому спірний метод. Він просив керівників описати найменш улюблених ними колег, помічників у роботі.

Філдер стверджував, що керівник, що описує нелюбимих йому підлеглих у більш стриманому стилі, є схильним до демократичного стилю управління. Це люди, що позитивно настроєні на спілкування, обмін думками. Філдер назвав цих керівників, орієнтованими на спілкування. На противагу їм ті, хто описував своїх підлеглих злобливо, без симпатії, назвали керівниками, орієнтованими на виробництво.

Теорія руху до мети Р. Хауса

Третім ситуаційним підходом є теорія руху до мети, розроблена Робертом Хаусом. Свою назву ця теорія одержала на основі висновків про те, що процвітаючий лідер зобов'язаний виконувати три види задач. Він повинен насамперед пояснити підлеглим, як краще досягти поставлених цілей, розробити і впровадити методи їхнього досягнення. У процесі виконання виробничих функцій керівник здійснює координаційну і направляючу діяльність. При цьому можна поставити проміжні цілі для полегшення орієнтації. Крім того, у процесі роботи можна знижувати чи підвищувати інтенсивність діяльності підлеглих. Ця модель відрізняється від усіх інших, тим, що вона не містить у собі цілеспрямованих спроб визначити самий ефективний стиль управління в конкретних умовах. Більш того, ця теорія стоїть на позиції сполучення різних стилів, закликає керівників бути гнучкими у своїх діях. Керівник повинен бути готовим до вибору завжди. При цьому можливі чотири ситуації.

У директивному стилі управління лідер ставить цілі, визначає тимчасові рамки, методи роботи і стандарти виконання тих чи інших операцій для своїх підлеглих.

Чуйне керівництво. Керівник приділяє особливу увагу підлеглим, довіряє їм і поважає кожного. Настроєний винятково дружньо, чуйний до будь-яких соціальних нестатків усіх членів колективу, особливо тим, що стосуються їхньої особистої участі в процесі виробництва.
При управлінні, орієнтованому на виробничі досягнення, керівник розраховує середній рівень щорічної модернізації виробництва, планує його вплив на ефективність виробництва, особливу увагу приділяє постійному підвищенню якості продукції, що випускається, її привабливості. Чуйність є головною рисою атмосфери на робочих місцях. За особливі досягнення встановлена щедра винагорода. У таких організаціях усе поставлено на службу виробництва, але не на шкоду людям.
4. Управління, засноване на участі, в основу ставить участь підлеглих у процесі прийняття рішень. Керівник враховує рекомендації, ідеї й оцінки, зроблені кожним із членів колективу до того, як прийняти рішення.
Наприклад, Роберт Хаус стверджує, що авторитарне керівництво найбільш ефективне при виконанні унікальних, нестандартних операцій. Чуйне керівництво виправдує себе у випадку з рутинною роботою. Коли колектив має високий потенціал ініціативності, варто помізкувати над тим, наскільки ефективний був би стиль управлінської поведінки, орієнтований на виробничі досягнення. Якщо ж рівень професійних навичок персоналу високий, а досвід роботи великий, то найбільш правильним буде вибір поведінки, орієнтований на участь підлеглих у процесі прийняття рішень.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: