Політичні погляди в Україні у XVIII ст.

Просвітницький напрям в політиці знайшов глибоке відображення в доробках Стефана Яворського, Феофана Прокоповича і Михайла Козачинського.

Стефан Яворський (1658-1722) був українським-російським церковним діячем - митрополитом Муромським і Рязанським, а також місцеблюстнтелем патріаршого престолу й очолював Священний Синод. Навчався і викладав у Києво-Могилянській академії. Відомий як автор праці " Камінь віри " (1715) та численних проповідей.

Владні відносини в тогочасному російському суспільстві С. Яворський уявляв у вигляді своєрідної піраміди, на вершині котрої стояв імператор, нижче знаходилися князі та бояри, що перебували на державній службі, за ними розташовувалися вищі офіцери армії і флоту, нижче - купецтво, духовні чини та в самому низу - народ.

Образним було уявлення про соціально-політичну структуру суспільства. На його думку, як у колісниці є чотири колеса, так і в суспільстві є чотири чини. Перше "колесо", перший чин - аристократія: князі, бояри, вельможі, царські радники; друге "колесо" - військові; третє "колесо" - духовенство, четверте - люди простонародні: міщани, купці, художники, ремісники, селяни-землероби. В обох випадках йдеться про аристократично-мілітаристичну державу, де на верхніх владних щаблях є царські вельможі, генералітет і офіцерство. Духовна знать, що освячує структуру, знаходиться на третьому місці.

Суспільно-політичні погляди С. Яворського відображають же кризу церковно-феодальної ідеології часів петровських перетворень. Як охоронець держави у своїх проповідях він закликав "людей простонародних щодо смирення та послуху владі". Підтримував заходи Петра І по зміцненню держави, створення регулярного війська, розвитку економіки та освіти. Як релігійний діяч С Яворський водночас обстоював Інтереси церкви. Значну увагу приділяв актуальній проблематиці співвідношення світської і духовної влади, держави і церкви Спочатку дотримувався поширеної в Україні думки про те, що держава й церква є рівноправними. Згодом, уже в Москві, він всіляко домагався невтручання держави у справи церкви. С. Яворський бачив, що зміцнення держави ставить церкву в залежність від держави, і всіляко намагався піднести авторитет церкви, зміцнити вплив на суспільне життя.

С. Яворський ставив собі за мету пристосувати російське православ'я до нових соціально-політичних умов, що формувалися під впливом розширення її зв'язків із європейськими державами. Намагався раціоналізувати православ'я, пристосовуючи деякі його догмати до католицизму. В кінці житгя відмовився від світського життя й зосередився на етико-гумані стичній проблематиці, що було своєрідним протестом проти підпорядкування в Росії церкви державі.

Один з авторитетних діячів Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович (1681-1736). Спочатку навчався в академії, а потім за кордоном - у Римі, Лейпцигу, Єні. З 1705 р. викладав у Києво-Могилянській академії, а в 1710 р. став її ректором. У 1716 р. за викликом Петра І виїхав до Петербурга та фактично очолив російську православну церкву, ставши однією із найбільш наближених до царя осіб.

Ф. Прокопович був одним з найосвіченіших політичних, а теж церковних діячів Російської імперії того часу, добре обізнаним із досягненнями світової політичної думки. Є автором політико-теоретичних трактатів, зокрема " Правда волі монаршої ", " Слово про владу І честь царську ", " Духовний регламент ". А найвагомішим його внеском у розвиток політичної думки є розробка концепції держави освіченого абсолютизму. У своїх політичних поглядах виходив з того, що існують три основні форми державного правління: демократія, аристократія І монархія. Найкращою з них є монархія. Вона відповідає людській природі, адже як батьки піклуються про дітей, так й монарх дбає про підданих. Спираючись на різновиди теорії суспільного договору, Ф. Прокопович доводив, що в додержавному стані були добро й зло, мир та війна, любов та ненависть. Природним задля людини є творення добра, до чого спонукає її совість. Для охорони цього та інших природних законів потрібна сила, якою є державна влада.

Державна влада виникає в результаті переданая народом шляхом договору своєї волі монарху. Сама народна воля випливає з волі Бога. Як і Т. Гоббс, Ф. Прокопович вважав, що, віддавши свою волю монарху, народ назад ЇЇ заорати не може і повинен у всьому йому коритися. Всяка влада є від Бога, треба підкорятися, християнський закон бунтувати забороняє. Таким чином влада монарха у Ф. Прокоповича набуває абсолютистського характеру.

Верховна влада у своїй діяльності має мати за мету загальну користь, дбати про добробут народу, державну безпеку, мир, внутрішній порядок, правосуддя й освіту тощо. Монарх як носій верховної влади в державі діє відповідно щодо природних законів, стоїть над усіма громадянськими законами. Усі його дії, які спрямовані на загальнонародну користь, виправдовуються. Тим самим Прокопович виправдовував реформи Петра І. Щоправда, під "загальнонародною користю" він розумів інтереси дворянства, чиновників, купців і промисловців, ігноруючи інтереси простих людей.

На підтримкч Петра 1. обгрунтування освіченого абсолютизм\ було спрямоване й вирішення Ф. Прокоповичем проблеми співвідношення світської і духовної влади, держави і церкви. На відміну від Яворського, обґрунтовував ідею підпорядкування духовної влади світській, церкви - державі, виступав проти зверхності й автономії влади церкви над державою. Ідеалом Прокоповича була сильна російська держава, на чолі якої стоїть самодержець - освічений монарх, "філософ на троні", що дбає про інтереси народу. Освіту та розвиток наук він розглядав як основу історичного прогресу, джерело сили держави й добробуту народу.

Михайло Козачинський у доробку " Громадська політика " розробляв питання природного права як складової людської природи, розподіляв всі людські закони на громадські й канонічні, вивчав проблеми військової політики, намагаючись викласти розуміння причин воєн, їх типологізацію (справедливі й несправедливі, зовнішні та внутрішні).

Консервативна думка започаткована "Історією русів" - як Історико-полІтичним трактатом невідомого автора, написаним у XVIII ст. У даній праці сформульовано концепцію українського Історичного легітимізму, згідно із якою Україна має право розірвати договір із Росією, а також повернути втрачену автономію, оскільки за Переяславським договором українська нація добровільно прийняла протекторат Росії, яка до того ж цей договір постійно порушувала.

Певною мірою підсумком розвитку української політичної думки у XVIII ст. слід вважати погляди Григорія Сковороди (1722-1794). Його політична концепція нагадує витриману в ранньохристиянському дусі конструкцію Вишенського, містить базові положення: нищівну критику існуючого суспільного ладу з позицій раннього християнства, синтезованого з просвітницькою ідеологією; форму правління (як в ідеалі) - демократичну республіку, де забезпечено соціальну рівність усіх громадян; способи досягнення окресленого суспільного ідеалу - просвітницькі; самопізнання, самовдосконалення, вияви "загальної любові", "доброї волі", "доброчесності" тощо, поширення освіти в народі, плекання моральних традицій.

31.Політичні погляди в Україні ХІХ-ХХ ст.

Політична думка в Україні у ХІХ-ХХ ст. формувалася в умовах, коли зникав традиційний сільськогосподарський уклад життя та його змінювало індустріальне суспільство й коли відбувалися процеси національно-культурного та національно-політичного відродження України. Якщо попередній етап політичної думки України розвивалася в руслі релігійних, династичних або ж козацько-станових традицій і не був оформлений у відповідну теоретичну та ідеологічну систему, то в ХІХ-ХХ ст. політична думка набула рис, властивих європейським ідеологічним напрямкам.

І. Лисяк-Рудницький, спираючись на ідеологічні цінності, виділяє у тогочасній політичній думці демократично-народницький, націоналістичний, консервативний і комуністичний напрями А В. Потульницький на підставі ж методології історичного дослідження суспільно-політичного життя в Україні наголошує на народницькому, консервативному і національно-державницькому напрямках. Аналізуючи політичну думку України, підходи можна поєднати, оскільки вони доповнюють один одного, незважаючи на відмінності у критеріях класифікації. Необхідно виділити ще один напрям у політології - лібералізм, хоча в українському контексті він лише частково збігався з подібною течією в Європі.

4.1. Демократично-народницький напрям

Демокраіичіїо-народншіький напрям започаткувало к'ирнло-Мефодіївєьке братство, головним ідеологом якого був Микола Костомаров. Його " Закон божий (Книга буття українського народу) ", що синтезував романтичні Ідеї із радикальними політичними та соціальними ідеями та християнськими цінностями, був програмою кирило-мефодіївців. Програма містила Ідеї: 1). визнання української етнокультурної ідентичності; 2). створення самостійної української республіки в рамках федерації слов'янських народів; 3). скасування кріпацтва та утвердження суспільного ладу на засадах правової і соціальної рівності в дусі християнського заповіту; 4). позиція із українських демократичних традицій проти традицій аристократичної Польщі або самодержавної Росії.

Поряд із Костомаровим творив Тарас Шевченко. У його творах нема цілісної політичної концепції, йдеться лише про погляди на окремі проблеми державності, соціально-політичних відносин, суспільного ладу в цілому. Політичний світогляд Т. Шевченка у своєму розвиткові пройшов декілька етапів. Перший етап позначається романтизмом та ідеалізацією козацького минулого. Але вже й тоді він намагається з'ясувати причини тяжкого становища українського народу. В поемі "Гайдамаки" серед таких причин він називав, зокрема, внутрішній розбрат та чвари. У другий, період творчості Шевченко пристрасно працює над проблемою відсутності єдності українського народу. Він засуджує не лише самодержавство, що було притаманним для всієї його творчості, але й класове розшарування всередині самого українського народу. Зокрема, таврує тих "землячків", котрі, поїхавши на чужину, повертаються в Україну визискувачами й гнобителями. Причини рабського становища українського народу тепер він вбачає не лише в діях зовнішніх сил та у внутрішніх чварах, а й у невідповідності української правлячої еліти - гетьманів та козацької старшини -завданням національного і соціального визволення. Неоднозначне ставлення поета до Б. Хмельницького. Віддаючи належне державотворчій діяльності гетьмана, він не міг простити йому союзу з царем Олексієм Михайловичем (1654 р).

Значне місце в політичних поезіях - проблема боротьби народів за національне визволення. Сутність колонізаторської політики царизму глибоко розкрита, зокрема, в поемі "Кавказ". У творі симпатії поета однозначно на боці поневолених кавказьких народів. Різко засуджуючи самодержавство, кріпаччину, соціальне розшарування, колонізаторство, Шевченко мріяв про утвердження соціальної рівності й політичної свободи. Віддаючи перевагу буржуазній республіці перед самодержавством, він,однак, не розглядав її як ідеальний суспільний лад, бо і в ній є соціальна нерівність й насильство. Політичним ідеалом Шевченка є демократична республіка.

Суспільно-політичні засади кирило-мефодіївців були орієнтиром українському рухові, що оформлено у мережу громад - півконспіративних гуртків демократично зорієнтованої інтелігенції. Одним з лідерів руху був також Володимир Антонович, який першим назвав Київську Русь українською державою, обгрунтував природне походження нації, охарактеризував принципи життя народів: українців (принцип демократизму, що забезпечує права для особи), поляків (принцип аристократизму, що призводить до боротьби поміж різними соціальними групами), росіян (принцип авторитету державної влади, що спричинюється до самодержавства).

До демократично-народницького напряму належать й Михайло Грушевськнй, Ростислав Лащенко, Сергій Шелухін. Зупинимось на засадничих принципах методу М. Грушевського: 1). визнання народу як рушійною сипаю історичного процесу; 2). розуміння українського народу як окремої культурної одиниці; 3). мотивування ідей народоправства у вигляді народно-демократичної республіки; 4). це федеративний устрій України; 5). відстоювання автономії України в складі федеративних союзів; 6). надання переваги колективним формам власності як історично традиційним. У праці " Українська партія соціалістів-революціонерів та їх завдання " Грушевський захищав ідею пріоритету інтересів народу і суспільства над інтересами держави. У схемі викладу історії України він обгрунтував думку про український народ як окрему етнокультурну одиницю, що є спадкоємницею Київської Русі й сформувала етнокультурні риси в умовах Галицько-Иолинської та Литовсько-Польської держав.

М. Грушевський розглядав українську націю як виключно хліборобську, що внаслідок чужоземного панування втратила вищі класи', підкреслював як позитивні риси українського народу (вроджену логічність думки, високі культурні та соціальні інстинкти, високу красу побуту), так негативні (відсутність національної свідомості, слабкість національного інстинкту, низький рівень освіти, політичного виховання).

У поглядах на державу Грушевський дотримувався думки, що національним інтересам України відповідає статус автономії в складі Російської Федерації. Він вирізняв два шляхи становлення федерації - через об'єднання двох і більше держав З їх ініціативи; з ініціативи зверху, де унітарна держава стає федерацією, поділивши суверенітет з територіями. Правда, після ліквідації УНР більшовицькою Росією, М. Грушевський визнавав необхідність існування української незалежної держави, проте лише тимчасово, орієнтуючись у майбутньому на входження Росії й України в загальноєвропейську федерацію.

4.2. Ліберальний і соціалістичний напрями

Лібералізм в Україні мав специфіку й відрізнявся від класичного лібералізму в Європі. Крім ліберальних ідей, він містив ще ідеї соціалізму (прудонівського типу), а також ідеї демократично-народницької ідеології. Щодо основних ідей українського лібералізму можна віднести: пріоритетність політичних і громадянських прав особи перед державою і нацією; конституціоналізм і правова держава; приватна власність як основа господарювання; автономія України у складі Росії; самоврядування як основа державного устрою; загальнолюдські цінності на національному ґрунті. Представники лібералізму - Михайло Драгоманов, Богдан Кістяківський. В цьому руслі зупинимось на Ідеях М. Драгоманова.

М, Драгоманов піддав критиці методологічні принципи народницької школи, що грунтувалися на ідеї народоправства га інтересу "трудового народу", й розвинув учення про суспільство й державу в руслі позитивізму. Оцінюючи історичні події в Україні Із точки зору еволюційного розуміння прогресу, він на противагу вченим-народпикам визнавав сіцхшеоливими лише ті народні рухи, що сприяли духовію-ліберальному, економічному та політичному розвитку краю. Політичні погляди М. Драгоманова знайшли найбільш повне відображення в проекті програми " Вольний Союз - Вільна Спілка ", де обґрунтовувалися засади російського конституціоналізму. Найважливішими із них він вважав громадянські свободи й децентралізацію Росії. Децентралізація - це основа для утвердження самоврядування (самоуправа громад, волостей, повітів, земель). Кожна самоуправа має мати внутрішню самостійність до інших самоуправ. Центральна влада зосереджена у земельному соборі як вищому законодавчому органі, який функціонував на засадах американського бікамералізму (двопаїатності). Отже, держава, за М. Драгомановим - "вільна спілка" самоуправ, а центральна влада - лише орган координації між ними.

Національне питання М Драгоманов розглядав у контексті забезпечення прав й свобод громадян, тому пов'язував його успіх з конституційними реформами в Росії. Український національний рух він висвітлював у такій послідовності: культурно-просвітницька діяльність з метою пробудження та розвитку національної свідомості і піднесення освітнього рівня; боротьба за політичну свободу, а також конституцію; розв'язання соціальних проблем. У політиці М. Драгоманов відкидав принцип "мета виправдовує засоби", вважаючи, що задля здійснення справедливих цілей потрібні високоморальні люди. Соціалізм розумів як акт творення соціальної справедливості, підвищення добробуту народу.

Другу сторону "громадівського" соціалізму {соціал-лібералІзму) Драгоманова становив соціалізм Сергія Подолинського. На формування політичних поглядів значний вплив справив гурток, очолюваний перекладачем першого тому "Капіталу" К. Маркса М. Зібером. У подальшому, перебуваючи за кордоном, С. Подолинський особисто знайомиться з Марксом і Енгельсом, однак марксистом не стає, вважаючи їх учення непридатним для умов Росії.

Критикуючи самодержавство в Росії, С. Подолинський ставив за мету довести необхідність знищення його революційним шляхом, а також завоювання трудящими політичної влади та утворення соціалістичної республіки. Виникнення держави він вважав історично прогресивним явищем й доводив, що подальший її розвиток ішов шляхом поглиблення майнової нерівності та посилення панування одного класу над іншим. У майбутньому суспільстві мала бути забезпечена рівність не лиш політична, а економічна. А ідея соціально-політичної рівності є центральною у політичних поглядах Подолинського. Формально зафіксовані в політико-правових документах буржуазних держав свободу та рівність він вважав неістинними, тому що реально народні маси позбавлені свободи. Складена програма соціалістичного перетворення України передбачала надання всім трудящим рівних політичних та економічних прав, свободи слова і совісті, можливостей всебічного культурного розвитку.

Основним осередком соціалістичного суспільства має стати громада. Саме вона виступатиме основою ведення господарства і органом політичного самоврядування, поєднуватиме в собі законодавчу, виконавчу та судову владу. Формою політичного устрою громадівського соціалізму буде народна федерація громад, заснована на повному політичному рівноправ'ї кожної громади. За проектом С. Подолинського Україна майбутнього має бути спершу федеративною демократичною республікою

добровільно об'єднаних громад, а потім стати членом всенародного вільного союзу міжнародної федерації.

С. Подолинський засобом цього переходу вважав революцію у формі збройного повстання: в Західній Європі - пролетаріату за підтримки селянства, а в Східній -селянства за підтримки найбіднішого міського населення. Таким чином, суспільно-політичним ідеалом С. Подолинського був громадівський соціалізм - суспільство, в якому народ управлятиме й керуватиме економічними, політичними та культурними процесами. Також з ідеалами соціалізму зближені І. Франко та М. Грушевський, а теж В. Винниченко.

4.3. Консервативний напрям

Український консерватизм грунтувався на засадах пріоритетності держави, нації над правами особи; монархічної форми державного правління; територіального патріотизму; провідної ролі аристократії у державотворчому процесі; непорушності приватної власності як основи господарювання, вирішального значення моральних, релігійних чинників у суспільному поступі; українського історичного легітимізму.

Консервативна думка започаткована "Історією русів" - як історико-політичним трактатом невідомого автора, написаним у XVIII ст. Консервативну традицію в Україні продовжив Пантелеймон Куліш: критично переглянув засади народницької ідеології, зокрема наївне захоплення селянською масою, виправдання та вихваляння руйнівної стихії селянських і козацьких заворушень.

Консервативні погляди характерні також для Миколи Міхновського, який у брошурі " Самостійна Україна " закликав щодо відновлення самостійної України на підставі Переяславсько/ угоди, порушеної російським царизмом. Ідеї Міхновського також збігалися із ідеями національно-державницького напряму, зокрема із ідеями про широкі політичні і громадянські права, самоврядування земель, суд присяжних, із ідеєю національно-демократичної держави у вигляді президентської республіки з двопалатним парламентом (радою представників і сенатом).

Думки М. Міхновського про необхідність рішучого відмежування України від Росії, акцент на силових методах досягнення національно-визвольної мети, а теж проголошення лиш етнічного принципу формування нації (Україна для українців) лягли в основу націоналістичної ідеології. Погляди М. Міхновського грунтувалися на консервативному, національно-державницькому, націоналістичному ідеологічних напрямах.

Микола Міхновськнй, навчаючись на юрфаці Київського університету, у 1893 р. приєднався до таємної студентської націоналістичної групи "Братство Тарасівців" та розробив її основні політичні засади. Метою групи проголошувалося досягнення повної державної незалежності України. А його. "Самостійна Україна" постала як програмний документ утвореної в 1900 у Харкові Української революційної партії. " Самостійна Україна " вважається ще першим програмним документом українського націоналізму. Зазначивши, що світ вступив у нову фазу свого розвитку - боротьбу народів за самовизначення, а український народ перебуває в становищі "зрабованої нації', Міхновськнй порушує питання про можливості ЇЇ національного визволення. Як юрист, він розглядає правові підстави перебування України у складі Московської держави згідно з Переяславською угодою. За цим документом Україна - самостійна держава з республіканським устроєм - вступила у договірні відносини із Росією як "вільний із вільним" та "рівний із рівним". А статті угоди спрямовані на збереження політичної самостійності української держави під протекцією московського царя.

Та самих лиш юридичних підстав, зауважує М, Міхновський, замало, необхідні ще достатні фізичні й матеріальні засоби. Головною проблемою української нації є відсутність провідної свідомої верстви - це інтелігенції. Інтелігенція же польського походження розбудовувала Польщу, російського походження діяла в інтересах Росії. Лише нинішня інтелігенція не хоче миритися із пануванням чужинців на своїй землі й виступає з вимогами захисту інтересів власної нації.

Однією з основних причин втрати державності Міхновський вважав відсутність внутрішньої єдності та висував ідею національного солІдаризму, яка має об'єднати окремі частини нації в єдине ціле.

Найбільш системного та глибокого розвитку українська консервативна думка досягла в працях В. Липинського, С. Томашівського й В. Кучабського. Зупинимось на ідеях В'ячеслава Липинського. В. Липинський грунтовно висвітлив концепцію політики у доробку " Листи до братів хліборобів ". Він вбачав повноцінний розвиток української нації в розбудові власної держави. Така держава має існувати у формі монархічного правління, що відповідає державницькій традиції, започаткованій Б. Хмельницьким. За В. Липинським, ця монархія повинна ґрунтуватися на таких п'яти підвалинах: аристократія, класократія, територіальний патріотизм та український консерватизм, релігійний етос. Гетьман як спадковий монарх репрезентує державу, уособлює її авторитет. Разом із гетьманом управління державними та суспільними сферами здійснює аристократія - це є найкращі представники усіх класів й станів: промислового (фабриканти й інженери); хліборобського (поміщики, селяни й сільські робітники); фінансового і купецького (всі люди, які живуть від обміну продуктами); комунікаційного (залізничники, шофери), інтелігенція. Такий принцип формування аристократії (правлячої еліти) В. Липинський називав класократією, котра також передбачала співпрацю всіх класів. Принципи класократії заперечувані буржуазний парламентаризм як такий, що роз'єднує нації за партійними ознаками, соціалізм - за класовими ознаками і націонапізм - за етнічними ознаками.

Територіальний патріотизм розумів як солідаризацію усіх мешканців України на фу нті любові до рідної землі, незалежно від етнічного походження або соціально-класової належності, віросповідання.

Консерватизм, за В. Липинським, - це є утвердження серед громадян України організованих сил авторитету, дисципліни, правопорядку, політичної культури, які здатні приборкати анархію і свавілля. Релігійний етос - передоснова становлення морального порядку, без якого неможливо сформувати націю, збудувати державу.

Форму державного правління бачив у дуалістичній конституційній монархії, за якої: гетьман як суверен української нації, голова кабінету міністрів зосереджує в своїх руках виконавчу владу; законодавчу владу утворюють палати: територіальна (нижня), до якої входять представники місцевих земельних рад (як по 3-4 від кожної землі на підставі загального, рівного, таємного виборчого права), та трудова (вища), до котрої делегують своїх представників професійні спілки всіх класів і соціальних верств.

Державницька концепція Степана Томашівського грунтувалася на особливій ролі Галичини та уніатської церкви в майбутньому державотворенні; українському консерватизмі; об'єднуючій національній ідеї; європеїзації українського руху. Щодо поглядів на державу С. Томашівський дотримувався ідеї мирної еволюції існуючих форм правління: республіканська форма правління може бути найгіршою деспотією, рівно ж як і монархія - демократичною, якщо вона не є абсолютною.

Василь Кучабський називав концепцію позитивним мілітаризмом. За цією концепцією, провідну роль у побудові монархічної держави має відіграти військова еліта з сильним вождистським характером, військовим хистом і аристократизмом національного почуття. В- Кучабський дотримувався ідеї "українського П'ємонту". завдання державотворення може виконати не етнічне об'єднання українців у межах чужої держави, а нація, психічний склад якої може бути сформований лиш на певній території. Таким "П'ємонтом", на його думку, могла стати Галичина.

4.4. Націоналістичний напрям

Націоналістичний напрям був започаткований Братством тарасівців, а також уже згадуваними ідеями М. МІхновського. Він включав наступні основні принципи:

1. нація як етнічна спільність - основний чинник державного та суспільного життя;

2. волюнтаризм - як один із світоглядних принципів; 3. національна диктатура - як перехідна форма державного будівництва; 4. активна меншість - національній ідеї організовують та ведуть патріоти пасивно на боротьбу за українську державність; 5. національна революція основний засіб досягнення державності.

Головним ідеологом націоналістичного напряму був Дмитро Донцов, котрий основні засади своєї доктрини виклав у праці " Націоналізм ". Не заперечував певного впливу МІхновського на становлення свого світогляду, однак свою націоналістичну концепцію {волюнтаристську, ірраціональну, елітарну) протиставляв народницькій демократичній концепції останнього.

Д. Донцов виділив п'ять принципів своєї ідеології інтегрального, або чинного, націоналізму. Перший принцип проголошував, що національна ідея має будуватися не на розумі, а на волі - інстинктивному прагненні нації до життя, влади, панування. Другий принцип передбачав виховання в народу ідей до боротьби, усвідомлення ним кінцевої мети. Третій принцип грунтувався на романтизмі і фанатизмі, що надавав національним почуттям релігійного змісту, а ідеям - догматичного характеру, тому спонукав маси до експансії насильства за торжество своїх ідей. Четвертий принцип - проголошення імперіалізму як синтезу між- націоналізмом і інтернаціоналізмом, що мало би загальнолюдський характер, оскільки цивілізувало би народи, нездатні управляти собою. П'ятий принцип ставив за мету формування національної еліти -ініціативної меншості, яка продукує для несвідомої маси ідеї і мобілізує цю масу на боротьбу. Для забезпечення перемоги меншість повинна використовувати "творче насильство".

Д. Донцов, на відміну від В. Липинського, вважав, ніби передумовою створення власної держави є формування української нації як самосвідомої культурної та політичної спільноти. Ного націоналізм - ідеологічна основа революційної ОУН до ПІ Надзвичайного збору в серпні 1943 р., коли й.відбувся відхід від тоталітарних принципів боротьби за українську державу.

Концептуальні засади націоналізму Донцова використав при розробці доктрини нового націоналізму Микола < імперський. У праці " Націократія " він сформулював основні риси своєї доктрини; І), українська держава повинна бути авторитарною й спиратися на працюючі верстви української нації; 2). політичним суб'єктом влади є національна диктатура; 3). форма правління має сильну законодавчу й виконавчу владу. Законодавчий орган - Державна Рада обирається всіма громадянами, голова держави і одночасно прем'єр-міністр - Нагііональними Зборами, що складаються із депутатів Державної Ради, Всеукраїнської Господарської Ради, а теж представників крайових рад та синдикатів.

4.5. Націона.чьно-державницький (націонал-демократичний) напрям

Національно-державницька ідеологія на відміну від націоналізму висувала ідею нації політичної (як сукупності громадян держави), а також відстоювала синтез національних і загальнолюдських інтересів, самовизначення народу в його етнічних кордонах через національно-демократичну державу. Представники цього напряму відстоювали можливість участі України як самостійної держави у конфедеративних і федеративних об'єднаннях.

Попередником національно-державницького та національно-демократичного напряму постав Іван Франко, який одним із перших в українській політичній думці сформулював концепцію політичної самостійності України. Основні риси даної концепції, які чітко висвітлені в праці " Поза межами можливого ", можна звести до таких моментів: 1). основною причиною гальмування економічного та культурного розвитку народу є відсутність його національної самостійності; 2). а без ідеалу національної самостійності неможливо реалізувати ідеачи політичної свободи і соціальної рівності; 3). українські політичні сили, кращі його представники, такі як М. Драгоманов, зазнавали невдач на шляху здійснення своїх цілей через те, що вони не мачи ідеалу політичної самостійності; 4). цей ідеал, хоча він, на перший погляд, неосяжний, можна реалізувати активною копіткою працею борців-революціонерів; 5). для повноцінного національного розвитку необхідне творення повної соціальної структури, тобто всіх верств (вищих, середніх та нижчих), які б підтримували Ідеал політичної самостійності України.

У площині вирішення соціальних питань Франко стояв на позиціях соціалізму. За цими поглядами він наближався до Драгоманова, тобто відстоював федеративно-громадський принцип, що передбачав свободу й автономію у відносинах між собою і громадою, громадами і народом. Соціалістична концепція!. Франка містила також й ідеї кооперації, колективної громадської власності, соціальної взаємодопомоги між трудівниками, боротьби проти соціального гноблення та ін. Та соціалізм [. Франка докорінно відрізнявся від марксизму. Дана різниця полягала в тому, що І. Франко відкидав Ідеї економічного детермінізму, історичного фаталізму, теж диктатури пролетаріату і державної централізації. Отже, політичні переконання І. Франка грунтувалися як на національно-демократичних, так і на соціалістичних поглядах.

Національно-державницьку ідеологію захищав правник-політолог Станіслав Дністрянський. Базовими поняттями концепції С. Дністрянського є поняття нації та держави. Головними ознаками держави вважав: територію; людей, які проживають на ній; організацію суспільного ладу з ознаками - автономією, авторитетом, а також автаркією. Люди, територія І народна культура - основні ознаки нації незалежно від величини державної організації. Терміном "люди". Дністрянський позначав певний суспільний зв'язок, що склався на основі родового походження і загального почуття кровної спорідненості. Щодо поняття "культура" включав народну мову, історичні звичаї. Поняття "територія" має в державі політичне, а в нації - етнічне значення.

Ідея федерації, яку С. Дністрянський розглядав у контексті концепції єднання народів, грунтується на чотирьох основних засадах: 1). питання об'єднання народів має розв'язуватися після міжнародного визнання їхньої державної самостійності; 2). вирішувати питання вступу до міжнародного об'єднання мають лиш парламенти; 3). кожний національний парламент, котрий подав згоду на утворення об'єднання, має висунути однакову кількість мандатів для вироблення спільної угоди; 4). заснування

спільного адміністративного трибуналу, який наділений судовими функціями задля вирішення спірних питань.

Правознавець-політолог Володимир Старосольський формулював концепцію побудови української державності, засновану на поєднанні національного, а також й соціально-класового чинників у цьому процесі. Свої погляди він виклав в основному у працях " Теорія нації ". " ІІолІтичне право " та " Держава і політичне право ". Автор виходив з того, що в розумінні нації існують два основних підходи: атомістичний і психологічний. Перший трактує націю як суму якоїсь кількості людських одиниць, що відрізняються від інших спільними ознаками. Такими ознаками є мова, культура, територія тощо. За такого підходу нації не притаманна вища, об'єднуюча її цілість, і вона не Існує як правовий суб'єкт. За психологічного підходу націю розуміють як окрему цілість, окремий суб'єкт із власним життям, волездатністю та долею. На основі цього підходу Старосольський стверджує, що нація є витвором психології, а не раціонального мислення. Інтерес щодо неї має інше значення, аніж для доцільно утворених спілок. Інтерес допомагає створенню нації шляхом впливу на настрої та почуття людей.

Джерелом існування національної спільноти, життєдайна енергія - є прагнення до політичної самостійності, котре історично проявляється як боротьба за власну державу. Рушійними силами цієї боротьби є не лиш національні, а класові інтереси, які є взаємодоповнюючими чинниками суспільно-історичного поступу, й недооцінка або Ігнорування одного з них, наголошує В. Старосольський, веде до нерозуміння уроків історії. Поняття держави пов'язане з пануванням, яке існує у двох формах: поневолення одного класу іншим і поневолення однією нацією іншої. Відповідно, існують дві форми визвольної боротьби - соціальна й національна. Перша форма базується на спільності інтересів і цілей, а друга - на чутгєвій основі, на стихійній волі членів національної спільноти, їхньому прагненні належати до цієї спільноти та творити одну гуртову цілість.

Детально аналізуючи джерела формування української національної ідеї в її етнічному, соціальному й геополітичному вимірах, Старосольський робить висновок про те, що дана Ідея завжди була пов'язана з синтезом національного й соціального визволення. Маси народу, котрі брали участь у боротьбі за національне визволення, пов'язували із ним й своє соцІальне-визволення. Через втрату підтримки українські правлячі верстви ставали зденаціоналізованими й починали служити загарбникові.

Старосольський не абсолютизував значення класового чинника в суспільному розвиткові, як марксисти. Він виокремлював З шляхи побудови держави: на основі економічних інтересів, політичних інтересів, теж національної єдності. У першому випадку утворення держави відбувається шляхом економічного відокремлення її від метрополії (США). Утворення держави на основі політичних інтересів передбачає захоплення політичної влади партією, яка виступає від імені одного суспільного класу (СРСР). Найкращим та єдино прийнятним для України шляхом утвердження державності є утворення її на основі національної єдності (наприклад, як у Чехії на початку XX ст).

Сучасною можна вважати концепцію формування нації, котра запропонована Ольгердом Ьочковським. її суть зводиться до таких моментів: створення широкої мережі громадських інституцій та підтримка середніх класів; утворення власної держави з власною територією, котра поглиблює етногенез, перетворюючи його в

націогенез; розвиток капіталізму та демократії, котрі виводять на історичну арену колись пасивні суспільні класи - робітництво і селянство.

4.6. Націонал-комуністичний напрям

Поява в Україні такої течії суспільно-політичної думки, як націонал-комунізм, зумовлювалася двома обставинами:

1. нерозривним зв'язком попереднього національного руху з соціалізмом;

2. порушенням політичних, а теж- національно-культурницьких прав Української Радянської Республіки з боку більшовицької Росії.

Основною працею "національного" комунізму постав трактат Сергія Мазлаха і Василя Шахрая " До хвилі (Що діється на Україні та з Україною) ", в якому піддано нищівній критиці політику більшовиків в Україні. Трактат обгрунтував необхідність незалежної УСРР, об'єднаної з Радянською Росією на основі справжньої федерації, незалежність української комуністичної партії, поєднаної з російською лише через комуністичний Інтернаціонал.

Найпомітнішими діячами цього напряму були Володимир Винниченко, Микола Хвильовий. Володимир Винниченко після падіння УНР визнав радянську владу в Україні та навіть хотів працювати в її урядових структурах. Повернувшись у 1920 р. із еміграції, він поділяв ідею утворення федерації радянських республік. Разом із тим у " Листі до українських робітників і селян " Винниченко звинуватив більшовицький тоталітаризм у тому, що: І), існування УСРР як самостійної, незалежної робітничо-селянської держави має місце тільки в деклараціях; 2). декларативним є уряд УСРР, він не обраний, але призначений Політбюро ЦК РКП(б); 3). правляча революційна партія - це машина, котрою управляє невелика група людей; 4). партійні організації втратили активність і перетворилися у бездушну, некритичну масу; 5). влади Рад в Україні не існує, тому що принцип централізму виключає її; 6). в Україні все те, що існує, є мілітаризоване і централізоване; 7) політика спонукає українців-комуністів виступати проти національних прагнень свого народу.

В еміграції Винниченко аналізував причини поразки української національної революції, розробив концепцію колектократії, згідно якої перевага в майбутньому буде за колективними формами власності. Цікаво: колектократія допускає приватну власність, але виключає наііману працю

Микола Хвильовий вважав, що комунізм можна реалізувати на національному грунті, відкинувши "російський шлях" по розвитку у культурній сфері. А для цього слід подолати хохлацьку розляпаність, український просвітянський провінціоналізм та орієнтуватися на ідеал європейської людини-громадянина, творця історії. За його словами, необхідно покінчити не тільки із малоросійством, українофільством, але й москвофільством.

Отже, для ідеології націонал-комунізму були харакіерні такі риси: 1). визнання Української Соціалістичної Радянської Республіки як держави трудящих; 2). подача комунізму як прогресивного ладу, в межах котрого можна реалізувати націоначьно-державницький ідеал; 3). підтримка ідеї федерації незалежних державних республік; 4). критика більшовицького режиму Росії як небезпечного ворога задля української незалежності; 5). розуміння національної революції як продовження соціальної; 6). надання пріоритету колективним формам власності.

32.Політичні погляди В. Липинського. Український консерватизм

Аналіз політичних поглядів В. Липинського на основі роботи «Листи до братів-хліборобів»

В’ячеслав Липинський залишив після себе надзвичайно важливу для нас, рунвістів, духовну спадщину. Аналізуючи в своїх творах період Хмельниччини і причини невдачі визвольних змагань 17–20 років, він приходить до дуже глибоких висновків. Проштудіювавши твори провідних на той час західноєвропейських мудреців, він їх досить вільно перекроїв таким чином, щоб їхні ідеї вписалися в українську дійсність і могли прижитися на українському ґрунті. Думки, викладені в «Листах до братів-хліборобів» вкладаються в струнке історіософічне, суспільствознавче і політичне вчення, яке в українській суспільній мислі творить унікальне явище. Мудрець розкрив закономірності постання держав, способи їх існування і розвитку, де головну роль приділяв провідній верстві, або чолівці, яку називав «аристократією». Липинський бачить у суспільстві наявність трьох джерел влади: сила військова, економічна і розумова. Ці думки пізніше розвинув і поставив на вищий рівень Лев Силенко.

Головний твір Липинського — це, мабуть, «Листи до братів-хліборобів» (1919–1926 р.р.), квінтесенція його політичних, історичних та філософських поглядів. Ця книга присвячена питанням побудови майбутньої незалежної держави в Україні з точки зору організації українського суспільства. При цьому Липинський розглядає державу як абсолютну цінність, без якої неможливий цивілізований суспільний розвиток (додам від себе: коли вже ми, майже вступивши у ХХI століття, прислухаємося до Липинського, та, незважаючи на заклинання лівих на кшталт: «Держава — все, людина — ніщо» або заклинання правих на кшталт: «Геть державу з економіки! Що менше держави — то краще!», збагнемо: демократична держава — величезне досягнення цивілізації, безсмертне відкриття, подібне до створення колеса, винаходу вогню або грошей, хоч тут є і принципові відмінності: держава історично зростала часто підсвідомо). Але вчитаймося уважніше в один із ключових, на мою думку, розділів «Листів до братів-хліборобів», а саме: «Нації поневолені та нації недержавні».

Різниця між націями поневоленими та недержавними, вказує Липинський, на перший погляд може видатися незначною, такою, що зводиться до дрібних нюансів, але насправді ця різниця є дуже суттєвою. Поневолені нації, за Липинським, увесь час тисне якась зовнішня жорстока сила, що підкоряє їх собі, але (ось що важливо) внутрішній дух нації прагне звільнення, нація сприймає чужоземний гніт як щось неприродне та образливе для себе.

Навпаки, вказує публіцист, «на територію громадянства недержавного чужоземна влада приходить завжди покликана частиною цього громадянства». Ось чому автор «Листів до братів-хліборобів» зараховував українців не до поневолених, а до бездержавних націй, які сприймають своє становище як нормальне, бо вважають ту зовнішню силу, що керує ними, своєю рідною (оскільки частина українців відчувають себе не окремою нацією, а частиною певної великої єдності — «руського» або «славянского» народу).

Що ж треба робити українцям, за Липинським? По-перше, пише він, «...все, що сприяє розвиткові почуття єдності між всіма мешканцями України, будує Україну, а руйнує все, що їх роз’єднує». Ось чому, на думку нашого мислителя, абсолютно неприйнятними є як український націоналізм (бо він підриває єдність багатонаціонального суспільства), так і будь-який інтернаціоналізм (бо слід будувати національну державу, але спираючись не на етнічну, а на політичну націю). Недержавність же нації, за Липинським — це просто її рабство і тому має бути конче подолано (замислимось у зв’язку з цим: а може, існує співвідношення між бездержавністю та тим «національним нарцисизмом» частини українства, про який писав М.С. Грушевський: «Зовсім не бажано нашій країні дістати покоління національних нарцисів, хвалькуватих і самозалюблених, до втрати всякої об’єктивності». Бо закоханість в себе має часто і зворотній бік: пасивність, внутрішнє роздвоєння, нерозуміння цінності свободи).

Позитивний шлях розвитку України Липинський бачив у «класократії» (тобто конструктивному співробітництві всіх класів при особливій ролі аристократії та «середнього класу» — «українських хліборобів»). Негативно він ставився до «охлократії» (тобто анархічної влади розлюченого натовпу). Політично він був консерватором-монархістом, прихильником гетьманату Павла Скоропадського (щоправда, останні 2 роки життя віддалився від нього). Але, на нашу думку, найцікавішими є не актуально-політичні висловлювання Липинського, часто спірні, а його бачення майбутнього України.

Від «хвороби бездержавності», вважав Липинський, нас врятує «органічне об’єднання людей», причому за класовими, а не за партійними ознаками, бо партії – це своєкорисливе зло. Автор пише: «Ставити українцям, як приклад до наслідування, політичні методи націй поневолених, але державних, як наприклад, поляки, чехи, італійці, значить збільшувати нашу політичну темноту, припізнювати процес нашого самопізнання, а тим самим робити нас зовсім нездатними до виліковування з нашої недуги... Наприклад, хто каже, що нас, як чехів або поляків, може визволити якась «Антанта» (тобто, у сучасному розумінні, Захід.), той готує руїну Україні». Думка зараз не дуже, м’яко кажучи, популярна; але подумаймо: може, і тут є зернятко істини?

Липинський ненавидів самозаспокоєність, він був людиною проникливою та совісливою. Він щоразу запитував себе: як це можна бути українським патріотом і водночас мріяти про «втоплення в Дніпрі більшості своїх же власних земляків»? Його дуже лякала можливість того, що «по упадку більшовицької чи польської влади на Україні буде у нас не «всенародна радість», як це буває звичайно у визволених націй поневолених, а – характерна для всіх недержавних націй – анархія і внутрішня різня між українськими людьми».

Ті з сучасників, хто розумів масштаби постаті Липинського, називали його «українським Максом Вебером». Співвітчизники Вебера, німці, врешті дослухалися до його думок; ми знаємо, що вони забезпечили своїй країні не ідеальне, але цілком гідне життя. Чи не тому, зокрема, в нашій державі ми маємо таку системну кризу, що «свого» Макса Вебера вчасно не почули?

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: