Політико-правові вчення в Німеччині

За своїм соціально-політичним розвитком уXVIII ст. Німеччина значно відставала від передових країн тогочасної Європи. Лише наприкінці цього століття під впливом Великої французької революції в ній активізувалися соціальні й політичні рухи. Найпомітнішими постатями в філософії другої половини XVIII — першої третини XIX ст. були видатні німецькі філософи: І.Кант,І.Г.Фіхте,Г.В.Ф.Гегель.
Іммануїл Кант (1724—1804) був професором філософії Кенігсберзького університету. Його політико-правові погляди викладено в основному в працях «Ідеї загальної історії з космополітичної точки зору» (1784) та «Метафізичні початки вчення про право» (1797).
І. Кант виходив з того, що кожна людина є абсолютною і самодостатньою цінністю й не може бути знаряддям здійснення хоч би яких і чиїх би то було планів. Як суб'єкт моральної свідомості, докорінно відмінний від навколишньої природи, людина у своїй поведінці має керуватися веліннями морального закону. Цей закон, який І. Кант називає «категоричним імперативом», має апріорний і безумовний характер, він не зазнає впливу ніяких зовнішніх обставин і не зв'язаний з конкретними предметами чи реальними подіями. Фрідріх Гегель (1770— 1831) виступав з консервативних позицій. У цілісному й систематизованому вигляді його політико-правове вчення викладено у праці «Філософія права» (1820). Обгрунтування ним необхідності і тлумачення сутності держави і права, як і його філософія в цілому, дуже складні за змістом, а особливо за формою, тому розглянемо лише ключові питання гегелівського вчення про державу.
Держава, за Гегелем, — це ідея розуму, свободи і права. Він вважав, що «держава — це хода Бога в світі; її основою служить влада розуму, який реалізує себе як волю». Держава, отже, за своєю природою є ідеальним, «дійсно розумним» утворенням.
Гегель заперечує договірну теорію походження держави. Свобода особи, на його думку, знаходить свою реалізацію передусім у праві приватної власності.. Отже, в XVII—XVIII ст., які були періодом ранніх буржуазних революцій, у Західній Європі сформувалися два найважливіших напрями суспільно-політичної думки — лібералізм і соціалізм. Перший із них мав антифеодальну спрямованість, другий — антикапіталістичну. Ці основні напрями суспільно-політичної думки набули подальшого розвитку в наступні століття.

11 Соціаоьно-політичні утопіі Утопічні ідеї Томаса Мора і Томмазо Кампанелливчення утопічного соціалізму, висунуті передовими мислителями того часу Томасом Мором і Томмазо Кампанелла, які подібно Мюнцера виражали інтереси пригноблених народних мас.

У творах утопічних соціалістів були по-новому поставлено питання держави і права До Маркс називає Кампанеллу одним з перших політичних мислителів, який почав «розглядати державу людськими очима і виводити його природні закони з розуму та досвіду, а не з теології "

Мора і Кампанелла властиве розуміння того, що гнобительський природа державності створена з наявністю приватної власності. Але це змушує їх шукати той політичний ідеал, який повинен бути здійснений в суспільстві, де ліквідовано приватну власність. Тому не випадково, що Мор і Кампанелла пов'язують майбутнє соціалістичне суспільство з демократичною організацією держави, з найширшою участю мас трудящих в управлінні дідами держави. Проблеми справжньої демократії, свободи особистості, її звільнення від експлуатації - все це характерно для політичних програм вже перші великих теоретиків утопічного соціалізму.

В їх роботах розглядаються і питання про діяльність-майбутнього ідеальної держави по організації виробництва і розподілу в інтересах усіх членів суспільства, зазнають критики агресивні війни і аналізуються багато інших питань внутрішньої і зовнішньої політики держави, в основі якого лежить громадська власність

У чудовому творі «Утопія» Томас Мор (1478-1535) піддав критиці існуючий в Англії громадський і політичний лад. Монархи, пише він, безжально, всупереч здоровому глузду, які веліли дбати про підданих, нещадно Хоча честь і безпека государя кореняться в добробуті народу, при дворах королів не хочуть цього знати Замість того щоб усунути зло, уряду обрушуються всім тягарем «правосуддя» на пригноблених.

12.Політичні пам’ятки доби КР. У ІХ-X ст. відбувся процес об'єднання східнослов'янських племен навколо Києва і формування Київської Русі як держави феодального типу.

Найважливіші пам'ятки політичної думки Київської держави це:"Повість временних літ" (кінець XII ст.)"Слово про закон і благодать" Іларіона (середина XI ст.)"Правда Руська" (XI ст.)"Повчання" своїм дітям Володимира Мономаха (XI ст.)"Слово о полку Ігоревім" (XII ст.).

У Х-ХІІ ст. з'явилися перші літературні твори: "Слова", "Повчання", "Проповіді", які, як правило, виходили із середовища духівництва, а також '"Патерики", "Житія святих", що складалися для поширення християнства і прославлення князів, бояр, монахів.

" Слово про закон і благодать"- вихідною проблемою є питання про співвідношення закону та істини (благодаті). Під законом автор розумів Старий Заповіт, а під істиною – Новий. "Повість врем'яних літ"- одним із питань є проблема рівності КР з іншими європейськими державами. Особлива увага приділяється обгрунтуванню законності й необхідності князівської влади, яка є винятковою. "Руська правда" - п ерший писаний слов'янською мовою кодекс законів авторства Ярослава Мудрого. "Повчання" - написане у формі заповіту - звернення Володимира Мономаха до своїх синів. "Слово о полку Ігоревім" - розповідає про похід новгород-сіверського князя Ігоря 1185 р. в половецький степ і його воєнну поразку.

13. Конституція П.Орлика. У тексті документа її автори називають територію держави Малою Руссю, Військом Запорозьким, Україною.Законодавча влада надається Генеральній Раді, що виконує роль парламенту.Генеральній Раді належало працювати сесійно, тричі на рік — в січні (на Різдво Христове), квітні (на Великдень) і жовтні (на Покрову). На своїх зборах Генеральна Рада розглядає питання про безпеку держави, спільне благо, інші громадські справи, заслуховує звіти гетьмана, питання про недовіру йому, за поданням гетьмана обирає генеральну старшину.Найвищу виконавчу владу мав гетьман, влада якого була довічною. У період між сесійними зборами Генеральної Ради виконував її повноваження. Гетьман не мав права розпоряджатися державним скарбом та землями, проводити власну кадрову політику, вести самостійну зовнішню політику. Йому також було заборонено створювати якусь власну адміністрацію, він не міг застосовувати покарання до винних. Для задоволення матеріальних потреб гетьманові виділялись певні рангові маєтності з чітко визначеними прибутками, проте лише на час його перебування на посаді.

14.Політ.концепція М.Костомарова М. Костомарова у своїх працях неодноразово порушував питання федералізму. Йому належить заслуга заснування Кирило-Мефодіївського братства — першої політичної організації національного ґатунку в Україні. Діячі Братства виступали за скасування кріпосного права, встановлення соціальної рівності й політичної свободи, боротьбу проти російського самодержавства та за право кожного народу на вільний економічний і національний розвиток, утворення федерації рівноправних слов’янських народів. Однією з головних праць М. Костомарова, яка розкриває його федералістську концепцію, є “Книга буття українського народу”. М. Костомаров наголошує на походженні вся-кої влади від Бога. вчений не був проти держави, а виступав лише за її демократизацію. Він був проти влади у формі самодержавства і відстоював владу народу, під якою розумів народоправство. Прагнучи до національного визволення України, вчений відводив українському народові центральну, месіанську роль.

15.Політ.теорія М.Драгоманова Драгоманов поділяв марксистські ідеї про соціалізм як більш прогресивний лад і позитивно ставився до спенсерівської теорії еволюції. Політична програма М.Драгоманова була побудована в основному на п'яти провідних принципах:1. визнання за державою можливості координації соціально-економічного життя2. ідея щодо еволюції існуючої політичної системи 3.визнання вирішального значення ідеї культурництва4.європоцентризм5.ідея федерації

16. Політ погляди Грушевського та Винниченка Самостійність і незалежність українців Грушевський розглядав як тенденцію, випестувану національною історією. Логіка обґрунтувань означеної тенденції розгор­тається у М. Грушевського за такою схемою: 1) прагнення до самостійності є необхідністю саморозвитку будь-якого національного утворення; 2) вони пов'язані не лише з територіальними володіннями, а й з відповідними нахилами народу; 3) незалежність безпосередньо залежить від енергії розвитку народу; 4) кожна нація має право захищати своє природне прагнення до розвитку саме політичною самостійністю; 5) багатонаціональна держава, в якій нації прагнуть здобути самостійність, має на це лише ображатись; 6) тільки вільна спілка вільних народів є ефективною як з морального, так і з економічного погляду. Він наголошував на тому, що Україну повинен будувати власними руками її трудовий народ без сторонніх впливів і втручань.І в процесі цього будівництва вона в будь-якому випадку повинна залишатися окремішньою. М. Грушев­ський і очолювана ним Центральна Рада не лише спричинилися до національного самоусвідомлення українського народу, а й надали відповідну легально-державну структуру українській державі. Ідея української державності була також провідною в політико-ідеологічних пошуках В. Винниченка. Будучи справжнім соціалістом В. Винниченко цілком відкидає совєтсько-більшовицький соціалізм,На його думку, доба справжнього соціалізму, соціалізму свободи, веселос­ті, радості ще не настала. В. Винниченко пропонує свій варіант творення соціалізму, який він назвав «колектократизацією». Його суть в об'єднанні.Не націоналізація, а соціалізація. Він пропонує прийняти низку законів, які сприяли б колектократизації. Його «соціалізм» бачився сонячним, радісним і щасливим, але, беручи безпосередньо участь у його побудові в Україні В. Винниченко припустився ряду фаталь­них для держави помилок, спричинених не лише певними теоретичними неузгодженостями, але й романтичною вдачею і безмежною довірливістю.Найбільш об'ємно політико-ідеологічні погляди В. Винниченка викла­дені в книзі «Відродження нації» (1920). В. Винниченко — активний прихильник незалежної суверенної України. Гостро критикував систему більшовизму, особливо сталінізм. Не сприймав він і політику, яку прово­дили більшовики в Україні.

Згодом В. Винниченко поступово відійшов від політики і займався пере­важно письменництвом. З 1937 р. він розгорнув дипломатичну акцію за про­голошення України суверенною державою під протекторатом Ліги націй.

17.Політ.доктрина М.Міхновського Значним доробком укр політ думки є самостій­ницька теорія М. Міхновського суть якої він виклав у «Десять заповідей УНП».Це — документ великої політико-ідеологічної ваги, хоч і дуже суперечливий.У своєму прагненні дійти до народних мас, української інтелігенції М. Міхновський, як і інші самостійники, змушений був долати не лише опір царської бюрократії, а й стикатися з відвертою неприязню українських соціалістів і лібералів. М. Міхновського, бажав звільнення України від колоніалізму і категорично заперечував колабораціоналізм. Міхновський виступав за те що Україна тільки для українців,тобто інші національності –вороги нашого народу;всюди і завжди вживати тільки українську мову,шанувати діячів рідного краю;не буду байдужим до долі України;не працювати на інші народи,цим самим ти обкрадаєш власний народ;потрібно допомагати своїм землякам;не одружуватися на жінці іншої національності,бо діти твої будуть ворогами.

18.Політ.доктрина Д.Донцова Особливе місце у формуванні та встановленні української національної свідомості й ідеології належить політичній доктрині Д. Донцова.Незважаючи на те, що Д. Донцов неодноразово міняв свої політичні погляди, він зробив значний внесок у розробку ідей українського націо­налізму, пропагував ідеї незалежності України, яку мають здобути для країни вибрані її представники, еліта, фанатично віддана національній ідеї. Політико-ідеологічна концепція Д. Донцова включає три ви­хідні елементи світогляду: Росія — найголовніший ворог України; селянство — хребет нації й держави; необхідність сильного відчуття мети й волі. Усі ці елементи знайшли своє послідовне втілення у величезній кількості праць.Ідеалом, державного ладу вважав «селянську дрібнобуржуазну республіку». Це єдине, що могло вря­тувати Україну від російського комунізму.Запропонована Д. Донцовим селянська демократія - це демократія «самодисцип­ліни», вищих ідей, «продукції», «свободи й самодіяльності». Вона визнає рівність у конкурентній боротьбі за життя, «за ідеал суспільного устрою і селянської демократії вважай Північну Америку».Системний виклад націоналістичних ідей Д. Донцова міститься в його головній праці «Націоналізм».

19.Політ.теорія В.Липинського В. Липинський висуває ідею класу як формуючої націю (українську) сили, згуртованої не тільки економічними інтересами, а й віковими тра­диціями, культурою — «клас хліборобів». Цей клас мав бути творцем нової еліти — «селянської аристократії». Концепція державотворення у В. Липинського, таким чином, має характер свідомого елітаризму. Віддаючи перевагу класу хліборобів, В. Липинський піддав нищівній критиці інтелігенцію за схильність до саморуйнування, безпринципність тощо. Він наголошував на думці, що для виконання державотворчих функцій найбільш придатна саме «хліборобська аристократія» — перехідний тип між «войовниками» і «продуцентами.В. Липинський вважав, що здобуття Україною державної незалежності можливе через попереднє спадкове монархічне правління. На його думку, Гетьман є своєрідним «національним прапором,навколо якого гуртується все населення, а головним чинником державобудівництва є встановлення правової монархії в традиційній гетьманській формі. За переконанням В. Липинського, основною умовою створення україн­ської державності є єдність. Справу української державності завжди губила відсутність єдності між українцями.Отже, теорію еліти В. Липинський нерозривно пов'язує зі своїм вченням про націю і державу. Він виступає продовжувачем макіавеллівської традиційної європейської соціологічної думки, у якій відстоювалась ідея, що невід'ємним атрибутом будь-якої соціальної системи є існування вищої, привілейованої верстви суспільства.

20.Укр.політ.думка 40-80х Укр політ думка 40-80х може бути охарактеризована рухом шістдесятників. Шістдеся́тники — назва нової генерації радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла у культуру та політику вСРСР в другій половині 1950-х — у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» (десталінізації та деякої лібералізації) і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років У політиці 1960—1970-х років 20 століття «шістдесятники» являли собою внутрішню моральну опозицію до радянського тоталітарного державного режиму (політичні в'язні та «в'язні совісті», дисиденти). З початком політики «Перебудови» та «Гласності» «шістдесятниками» стали називати також представників нової генерації комуністичної еліти, чий світогляд сформувався в кінці 1950-х — на початку 1960-х років і що прийшла до влади. Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості. Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський, В.Дрозд, Гр.Тютюнник, Б.Олійник, Василь Симоненко, Микола Холодний,Ліна Костенко, Є. Гуцало. Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура. Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади. Наштовхнувшись на жорсткий опір партійного апарату, частина шістдесятників пішла на компроміс із владою, інші еволюціонували до політичного дисидентства, правозахисного руху та відкритого протистояння режимові. Рух шістдесятників виразно протримався ледве одне десятиліття.

21.Сутність та походження феномену влади. Влада має правовий, економічний, духовно-ідеологічний характер, існує всюди, де наявні будь-які стійкі об'єднання людей. Сутність влади полягає у здатності нав'язувати іншим свою волю і відповідну цій волі поведінку.В узагальненому розумінні влада — це здатність підкоряти своїй волі когось, право і можливість управляти та розпоряджатися діями інших людей, впливати на їх долі та поведінку, домагатися від них виконання певних рішень, наказів і розпоряджень за допомогою авторитету, волі, закону, примусу і сили. Соціальна влада — це завжди відносини не менше як двох сторін, які передбачають можливість для однієї сторони давати розпорядження іншій стороні за умови, що той, хто дістав таке розпорядження, повинен його виконати.Політична— це здатність суспільних груп чи індивідів впроваджувати у життя рішення, що виражають їхню волю і визначально впливають на діяльність, на поведінку людей та їх об'єднань, за допомогою волі, авторитету, права, насильства. Державна влада — вища форма політичної влади, що спирається на спеціальний управлінсько-владний апарат і володіє монопольним правом на видання законів, інших розпоряджень і актів, обов'язкових для всього населення визначеної кордонами території.Сторона яка здійснює вплив-субєкт;яка зазнає впливу-обєкт.

22.Форми,види та механізм політ.влади. Основними формами політичної влади є: панування(абсолютне чи відносне підкорення одних людей іншими), політичне керівництво й управління(реалізуються через прийняття стратегічних і тактичних рішень до об'єктів влади, через організацію, регулювання та контроль їх розвитку.) За критерієм головного суб'єкта правління є такі форми: 1) монархія — єдиновладне спадкоємне правління особи;2) тиранія (деспотія) — одноосібне необмежене самовладдя, внаслідок насильницького захоплення влади, яке характеризується абсолютним свавіллям правителя та цілковитим безправ'ям народу;3) аристократія — влада спадкової, родовитої особи.4) олігархія— влада багатіїв;5) теократія — політична влада духівництва;6) охлократія — влада натовпу;7) демократія — влада народу;8) партократія — влада однієї партії;9) бюрократія — влада чиновників;10) технократія — влада науково-технічної еліти;11) меритократія — влада найбільш обдарованих, гідних людей;12) автократія — необмежене і безконтрольне самовладдя;13) анархія — безвладдя держави. Б. Гаврилишин вважає, що на сучасному етапі існує три види влади:1. Влада типу противаги2. Колегіальна влада3. Унітарна. Механізм політ.влади: 1. Наявність у владних відносинах не менше двох партнерів. 2. Волевиявлення владарюючого здійснюється у вигляді певного акту, який передбачає санкції за непідкорення його волі. 3. Обов'язкове підкорення тому, хто здійснює владу. 4. Соціальні норми, що закріплюють право одних видавати акти, а інших — їм підкорятися

23. Поняття легітимності та принципи поділу влади Легітимність політичної влади — це стан, коли право чинність даної влади визнають суспільство і міжнародне співтовариство; це форма підтримки, виправдання правомірності застосування влади і здійснення правління державою. Легітимність влади - її невід'ємна ознака, вона не є синонімом законності, оск.політична влада не завжди спирається на право і закони, але завжди користується певною підтримкою принаймні частини населення. Осн.джерелами легітимності - три основні суб'єкти: населення, уряд і зовнішньополітичні структури. Процес визнання влади правочинною наз. Легітимацією, а підстави мають історичний характер: 1) успадкування влади від своїх предків; 2) у давні часи держава-завойовник могла розраховувати на визнання її влади над приєднаною територією правочинною; 3) у сучасних демократичних державах - обрання, владних структур народом. Найрозвинутіша її форма — конституційна держава, в якій чітко визначені правила функціонування влади та її взаємин з народом. Домінуючим принципом механізму функціонування державної влади є принцип її поділу. Започаткував цю ідею ще Арістотель, з його поділом влади між трьома органами управління (законодавчим, адміністративним і судовим).За цією теорією, для правильного та ефективного функціонування держави мають існувати незалежні одна від одної законодавча, виконавча та судова гілки влади. Це створює систему "стримувань і противаг" проти посилення однієї гілки влади, сприяє продуманості, зваженості, балансу в прийнятті рішень, а відтак і дієвості політичного керівництва та управління. Форм. особливий механізм забезпечення свободи і незалежності окремого індивідуума, його захисту. Носієм законодавчої влади є вищий представницький державний орган — парламент; вик.владу здійснюють — президент, уряд, міністерства і відомства, державно-адміністративні установи; судову — незалежні суди, підпорядковані тільки закону. Але існують пол.системи, які функціонують в умовах єдності влади, яка (переважно виконавча) зосереджена в одних руках (політичної партії, воєнної еліти) і підпорядковує собі всі інші гілки, які діють формально. Це можливо за тоталітарних або жорстких авторитарних режимів (фашистські, комуністичні, воєнні диктатури, абсолютні деспотичні монархії). Існує суспільно-політичне вчення, яке заперечує будь-яку форму політичної, економічної та ідеологічної влади — анархізм (не визнає державу як форму організації та управління суспільством, обстоює нічим не обмежену свободу людини). Але у позитивному сенсі вона є нездійсненною, а на практиці вона відповідає періодам кризи легітимності влади, революцій і громадянських війн.

24. Місце і роль політ.сист.в житті суспільства Політи́чна систе́ма — впорядкована, складна, багатогранна система державних і недержавних стосунків соціальних (суспільних та політичних) інститутів, що виконують певні політичні функції. Вона покликана відображати різноманітні інтереси соціальних груп, які безпосередньо або через свої організації і рухи роблять вплив на державну владу. Дане поняття об'єднує різноманітні дії і взаємини володарюючих груп і підвладних, таких, що управляють і керованих, пануючих і підпорядкованих, теоретично узагальнює діяльність і взаємозв'язки організованих форм владо-відносин — державних і інших інститутіві установ, а також і політичних цінностей і норм, регулюючих політичне життя членів даного суспільства. В межах окремих державполітичне життя найбільшою мірою проявляє себе як система, а політична система найповніше проявляє свою головну функцію — суспільної інтеграції. Тому поняття політична система застосовують для аналізу політичного життя в межах окремих держав. Основні напрями впливу політичної системи на політичне життя суспільства: вироблення політичного курсу держави та визначення цілей та завдань розвитку суспільства;організація діяльності суспільства на виконання цілей, завдань політичної програми держави; приведення реального політичного життя у відповідність до офіційних політичних правових норм;координація окремих елементів суспільства;включення людини в політичну діяльність,узгодження та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення;інтеграція всіх елементів суспільства навколо єдиних для всього народу соціально-політичних цілей і цінностей; політична комунікація складових політичної системи.

25. Основні функції і структура пол.системи Структура політичної системи — це сукупність владних інститутів, що пов'язані між собою і створюють стійку цілісність. Cтруктура політичної системи складається з таких компонентів: 1) політичні відносини; 2) політичні інститути (організації; державно-правові органи, політичні рухи, масові суспільні організації! трудові колективи та об'єднання); 3) політико-правові норми; 4) політична свідомість і політична культура; 5) засоби масової інформації; 6) людина як політична істота — громадянин.Однак деякі вчені у структурі політичної системи виділяють ряд структурних блоків: 1) організаційно-інституціональний блок охоплює сукупність політичних об'єднань та розкриває характер їх функціонування в політичній системі. Особливе місце тут належить державі, від сутності та форми якої залежать сутність, види і функції політичної системи.2) особистісно-організаційний блок означає взаємозв'язок політики і людини 3) нормативно-регулятивний блок включає у собі політичні та правові норми, звичаї і традиції.4) організаційно-процесуальний блок має кілька рівнів: а) політичні відносини, які складаються між державою та іншими політичними органами б) політичні відносини між недержавними об'єднаннями; в) політична діяльність, що охоплює дії конкретних людей як представників або членів політичних організацій;5) інтелектуально психологічний блок, який розкривається у політичній свідомості, відображає ідеологічні та психологічні характеристики системи;6) інформаційний блок, який складається із засобів масової інформації, тобто "четвертої влади", відображає рівень демократичності.

Життєдіяльність політичної системи проявляється в процесі виконання нею функцій:1) нормативно-стратегічна — це вироблення політичного курсу держави та визначення цілей і завдань розвитку суспільства; 2) організаційно-координуюча— це організація діяльності суспільства щодо виконання спільних завдань і програм та узгодження роботи окремих елементів соціуму; 3) функція легітимізації — це діяльність, спрямована на узаконення політичної системи 4) функція політичної соціалізації — це залучення людини до політичної діяльності суспільства; 5) агрегуюча функція — це узагальнення та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення; 6) функція артикуляції полягає у пред'явленні інтересів та вимог до осіб, які виробляють політику та здійснюють державну владу; 7) стабілізаційна — це забезпечення стабільності та стійкості розвитку суспільної системи загалом. Функції відзначаються динамічністю і розвитком з урахуванням особливостей політичного простору й часу, розпадаються на підфункції (також постійно змінюються, виникають нові)

26. Типи політ.сист., критерії і фактори їх ефективності Політичні системи можна класифікувати, застосовуючи певну типологію.1. Залежно від політичного режиму розрізняють такі політичні системи: тоталітарні; авторитарнідемократичні. 2.За характером взаємодії з зовнішнім середовищем виділяють:відкриті системи;закриті системи. 3.В історичному аналізі використовується характеристика систем з позицій формаційногопідходу:рабовласницькі;феодальні;капіталістичні;командно-адміністративні.

Сьогодні в політичній практиці поширене виділення таких типів політичних сис­тем: постіндустріальні, посткапіталістичні, перехідні, постколоніальні та ін. - Для постіндустріальної (посткапіталістичної) політичної системи на сучасному етапі характерні: функціонування парламентського механізму боротьби за владу; зростання рівня життя переважної більшості населення, спадання напруженості класової боротьби, ствердження соціального партнерства, посилення позицій громадянського суспільства, захист прав людини. - Для перехідного типу політичної системи (нинішні країни СНД, кр. Сх. Європи) характерні такі риси, як: надмірна політизація народних мас, поява демократичних інститутів та ін.дем. елементів у сус-ві разом з існуванням залишків тоталітаризму та командно-адміністративної системи. Ця обставина призводить до посилення боротьби за владу, яка в суспільстві все більше набирає форми міжпартійної боротьби. В суспільстві поширюються крайньорадикальні погляди “лівого” й “правого” спрямування, посилюється націоналізм. Перех.тип пол. с-ми характер-ся також швидким зниженням рівня життя народу, руйнуванням його духовності, стрімким зростанням злочинності тощо. - Постколоніальна пол. с-ма хар-ся: великим розмоїттям пол. режимів і форм держ. правління, низьким рівнем життя народу, початком становлення в більшості країн кап. відносин, їхнім відривом від натураль. ек-ки, пасивністю широких мас через їхню злиденність і неграмотність тощо.

Ефективність ПС оцінюється за допомогою показників, які свідчать про її здатність: займати провідні позиції у важливих сферах глобального домінування; впливати на хід подій у регіоні або глобальні світові процеси; бути лідером або активним учасником міжнародних глобальних і регіональних структур; максимально використовувати вигідний геополітичний; забезпечити привабливий імідж країни. Факторами, які забезпечують ефективність ПС можна вважати: збалансований механізм стримування і противаги у системі державної влади; наявність конституційних норм; децентралізацію державної влади, забезпечення реального статусу місцевого та регіонального самоврядування; партійну структуризацію політичної влади, наявність сильних конкурентоздатних партій; формування сучасного висококваліфікованого адміністративного апарату; правове забезпечення вільних (ЗМІ).

27. Витоки і сутність демократії Демократія — це форма правління політичною і соціальною організацією суспільства, держави і влади. Історія розвитку демократії дає можливість побачити три епохи еволюції цього типу правління і три теоретичні традиції в дослідженні демократії. Епоха старогрецьких держав дала світові перші чіткі форми демократії, рух за демократію. Геракліт вважав, що демократія— це правління «нерозумних і гірших», він був прибічником аристократії і відкидав демократію як форму управління. Демокрит був прихильником демократії, завдання якої вбачав у забезпеченні спільних інтересів громадян полісу, але критикував відмову від майнового цензу. Сократ недоліком демократії вбачав у некомпетентності її посадових осіб, котрих обирали способом жеребкування. За Платоном, демократія — це влада гірших людей, влада плебеїв, яка виникає як реакція на крайнощі олігархії. Арістотель вважав, що при крайній демократії влада належить демосу, а не законам. Він протиставляє демократії політію, засновану на примиренні багатих і бідних, владу не натовпу, а розумної більшості, яка спроможна керуватися доброчесністю, дбати про суспільство в цілому. На відміну від Платона, не має ненависті до демократії, але і не вважає її політичним ідеалом.
Політична думка в пізньороманську і добу середньовіччя шукала інше обґрунтування демократії як народовладдя довірене монарху, таким чином знімала проблему вибору між монархією і республікою, деспотією і демократією. Але залишалась проблема: кому належить закон. У Новий час у більш конкретній формі виникло питання про політичну організацію демократії у її співвідношенні з республіканським устроєм держави, хоч до кінця XIII ст. республіку уявляли в двох формах — аристократичною і народною. У XVII—XVIII ст. в Англії і Франції демократія народжувалася за двома різними напрямами - Дж. Локк вважав, що держава повинна діяти лише в обмежених рамках (головна державна функція — це захист особистої свободи і власності, набутої за рахунок праці). У Ж.-Ж. Руссо, на відміну від Дж. Локка, йдеться про розподіл влади, а не про її межі.У його системі всі члени суспільства органічно пов'язані між собою, при цьому кожен з них одночасно є і сувереном, і підданим, тобто одночасно керує і підкорюється, саме цьому досягається рівність громадян, які перебувають в однакових умовах. Синтез елементів обох цих систем наприкінці XIX — початку XX ст. поклав початок виникнення держав ліберальних демократій. Головна їх риса — проголошення чотирьох свобод: свободу друку і слова, свободу зібрань і свободу асоціацій, які зумовлюють інші цінності: загальне виборче право, рівновагу влади, ідеологічний плюралізм. Демократія існує в певних організаційних формах — представницькій і безпосередній (прямій). Представницька демократія — головна форма здійснення державної влади через виборні органи та вільно обраних представників.Безпосередня (пряма) демократія — форма, за якої громадяни особисто беруть участь у здійсненні державної влади.

28. Історичні форми та емпіричні моделі демократі Першими історичними формами демократії були первіснообщинна та військова. Такий тип організації владних відносин грунтувався на: а) кровно-споріднених зв'язках; б) малочисельності населення; в) низькій продуктивності праці; г) колективному володінні землею. Характерні риси первіснообщинної демократій –основою соціальної організації первіснообщинного суспільства були родова община і плем'я, вищим органом самоуправління були збори, рівність прав общинників, єдність особистих і суспільних інтересів. У військовій демократії - право голосу, а потім і право участі у народних зборах лишається тільки за чоловіками; складається практика попереднього обговорення справ, які потім будуть розглядатись на народних зборах.Першою класичною формою демократичної держави була Афінська республіка, яка виникла в V ст. до н.е. Характерні риси античної демократії:антична політична система становила собою політичні режими, за яких існувала тотальність влади, котра, залежно від історичного періоду, була в руках різних соціальних груп; це пряма, безпосередня демократія, але не для всіх. Стабільність, стійкість афінської демократії забезпечувалась жеребкуванням при виборах, демократія могла успішно функціонувати тільки за умов обмеженої території, численності населення, слабкої соціальної диференціації та наявності рабства. Відмінність античної демократії від демократії Нового часу — це відсутність в ній таких елементів: а) держави в новітньому розумінні слова; б) відчуженості індивіда від держави, а держави від суспільства; в) автономної особистості.Основою правової системи Середньовіччя — була ідея нерівності станових прав і привілеїв, але саме в цей період з'являються станово-представницькі збори — прообрази майбутніх парламентів. Головна причина їх виникнення — нездатність центральної влади самостійно, без згоди станів організовувати управління: збір податків, скликання армії тощо.Перші парламенти виникають в Європі в XI—XII ст. — це кортеси в Іспанії, генеральні штати у Франції, парламент в Англії. На відміну від епохи Стародавнього Світу, де існував принцип безпосереднього народовладдя, Середньовіччя започаткувало нову форму участі народу у владних відносинах — систему представництва.

29. Перехід до демократії, його умови Демократизація — процес, в результаті якого відбувається перехід від недемократичних режимів до демократії. Даний процес відбувається нерівномірно. Перша хвиля демократизації (1820—1926) означала поширення парламентаризму, багатопартійних систем і загального виборчого права (Зах.Європи та Пн.Америки). Зворотна хвиля (1926—1942) - тоталітаризм у різних його формах: фашизм, сталінізм, нацизм і повернення низки країн до авторитарного правління. Друга хвиля(1942—1962) характеризувалася перемогою над фашизмом, антиколоніальним рухом і розвалом колоніальної системи, модернізацією країн, що звільнились від колоніальної залежності, включно з процесом цілковитої демократизації у деяких з них. Зворотна хвиля (I960—1976)-встановлення авторитарних диктатур. Третя хвиля (1975 р. і триває дотепер) ознаменувалася падінням авторитарних режимів у Греції, Португалії, Іспанії (1974, 1975, 1977 рр.). Потім вона охопила Лат.Америку та низку країн Азії. Виділяють три моделі переходу від недемократичних режимів до демократії. 1.Класична лінійна модель (Англія, Швеція). їй властиве поступове обмеження абсолютної монархії та розширення прав громадян і парламенту.2.Циклічна модель(Лат.Америка). Демократичні та авторитарні режими по черзі змінюють один одного. 3.Діалектична модель (Іспанія, Португалія, Греція). Вона передбачає стрімке падіння авторитарних режимів і встановлення життєздатної демократії.Універсальними вимогами успішного переходу до демократії є:- утвердження та розширення сфери приватної власності та формування ринкових відносин;— створення середнього класу й умов для соціальної мобільності;— широкі інвестиції в освіту й розвиток науки;— формування громадянського суспільства;— гарантії прав людини і створення механізму їх захисту;— політичний плюралізм;— розгалужена система вільної політичної комунікації та інші вимоги.

30. Політична ідеологія – поняття, типологія. Політична ідеологія — система концептуально оформлених політичних, правових, релігійних, естетичних і філософських уявлень, поглядів та ідей, які відображають ставлення людей до дійсності й одне до одного, способи пізнання та інтерпретації буття з позицій цілей, ідеалів, інтересів певних соціальних груп та суб'єктів політики.

Вперше термін "ідеологія" вжите фр.філософом і економістом Дестютом де Трасі на поч.XIX ст. Є стержнем політ.свідомості індивідуала, коликтиву і є вирішальним при визн.його політ.культури. Ідеологія є переважно духовним знаряддям еліти, також за її доп.політ.сили обгрунтовують свою мету і підбирають кошти на її реалізацію. За її підсумками розробляють політ.концепції і програми. Скл. з політ.теорії, концепції, ідеї, гасел, поглядів та соц-політ.ідеалів.Відмінності між різними типами ідеологічного обгрунтування політики стосуються організації економічної та інших сфер суспільного життя, місця і ролі держави в суспільстві, взаємодії особи, суспільства і держави, шляхів і засобів суспільних перетворень. Відповідно до цього виділяють 3 основних політичних ідеології: лібералізм,консерватизм, соціал-демократія. Значну роль у сучасному світі відіграють також національні ідеології, правий неоконсерватизм екстремістського толку, фашизм, анархізм, ідеологія «зелених» та інші.

31. Лібералізм – сутність, осн.принципи Лібералізм — історична перша політична ідеологія. Вин. як ідеологія в боротьбі проти феодалізму, проти політичної системи абсолютизму та духовного засилля церкви; ввібрав в себе дух нової соціальної сили,, якій феодальні залежності, заважали виявити свій потенціал. Представники - Дж. Локк, Т, Гоббс, Ш. Монтеск'є. Їх ідеями надихались діячі англійської (XVII ст.) та французької (XVIII ст.) революцій, борці за незалежність США. Ідеологічні принципи лібералізму заклали основи суспільно-політичного розвитку всієї західної цивілізації на наступні століття, сприяли докорінній модернізації всіх суспільних інститутів та відносин, які привели до переходу Заходу від традиційного (аграрного) до індустріального буржуазного суспільства.Прогресивність раннього лібералізму проявилась у вимогах: а) обмеження прав монарха парламентом; б) встановлення конституційного ладу; в) допущення вихідців із третього стану (купців, підприємців, різночинців) до управління державою; г) запровадження демократичних свобод; ґ) скасування привілеїв дворянства та духовенства. На зламі XIX—XX століть з'являється його різновид — неолібералізм. Привабливість, сила і тривалість впливу лібералізму пояснюються закладеними в ньому принципами та цінностями. Основною цінністю лібералізм проголошує свободу та її носія — особистість. Основні принципи лібералізму:1. Абсолютна цінність особистості, її людської гідності, прагнення до свободи, право на самобутність, самореалізацію, усвідомлення своєї відповідальності за власні дії перед собою і суспільством, поєднання індивідуалізму і корисних дій.2. Прийняття невід'ємних прав людини (право на життя, свободу, власність).3. Укладання договору між індивідом і державою, який є обов'язковим для обох сторін (втілено в конституціях у сучасних суспільствах.)4. Обмеження сфери втручання держави в економічне і соціальне життя. Держава має підтримувати елементарний порядок, створювати належні умови для свободи економічної діяльності й захищати країну від зовнішніх небезпек.

32. Становлення і розв консерватизму як ідейно-політ.течії Ідеологія консерватизму почала складатись у XVIII ст. Розв.завдяки працям Е. Берка, Ж. де Местра, Л. де Бональда, Ф. Прокопович, В. Липин-ський. Термін "консерватизм" вперше вжив французький письменник Ф. Шатобріан. Як ідейно-політична течія була відповіддю, реакцією на епоху Просвітництва та Французьку буржуазну революцію (1789—1794). Це був ідеологічний протест проти радикальних буржуазних змін, застереження щодо ліберальних новацій. Ідеологічне зіткнення лібералізму і консерватизму проявлялось в запереченні:1) зайвого оптимізму просвітників 2) буржуазного ладу, з його різким розшаруванням бідності й багатства 3) різких (революційних) змін, штучної перебудови існуючих соціальних інститутів 4) здатності держави бути природним і ефективним органом управління, а тому бажаним є послідовне обмеження її втручання у регулювання суспільних відносин, перехід цих функцій від держави до релігії, моралі, традицій як більш тонкого механізму регулювання. Консерватори закликали до соціальної стабільності, позаяк нові порядки не гарантують, що вони кращі за попередні:— визнання необхідності класової ієрархії;— усвідомлення існування всезагального морально-релігійного порядку;— визнання недосконалості людської природи, обмеженості людського розуму, нерівності людей. Отже, основними цінностями консерватизму є суспільна стабільність, порядок, закон, традиції, сім'я, держава, нація, влада, релігія, ієрархія.Консерватизм також зазнавав змін, в середині 70-х pp. XX століття консервативні ідеї знов набули актуальності й популярності в США та Європі, особливо після економічної кризи 1973—1974 pp. Це відродження дістало назву "неоконсерватизму".

33. Комунізм, соціал-демократія.

Комунізм. Оформленням в чітку політико-ідеологічну концепцію комунізм завдячує К. Марксу та Ф.Енгельсу. В основу системи цінностей покладено пролетаріат - найбідніший клас найманих робітників, Оскільки капіталізм ґрунтується на економічній несправедливості та експлуатації пролетаріату, то він як суспільно-політична формація призводить до загострення внутрішніх протиріч і класової боротьби та має бути зруйнований шляхом пролетарських революцій. Комунізм має дві стадії розвитку - першу (або нижчу) соціалізм, який готує матеріальні та соціальні передумови для виникнення вищої (або завершальної) стадії - власне комунізму. Хар.ознаками є: -виключне панування суспільної (на першій стадії - державної і колгоспно-кооперативної) власності на засоби виробництва; -централізоване планування й адміністративно-командне управління в економіці, спрямовані на максимізацію виробництва та кількісні показники при соціалізмі з метою створення бази матеріального достатку для запровадження комунізму; -регламентація з боку держави розподілу продуктів і послуг у суспільстві, відповідно до потреб його членів; -декларована рівність умов, що має забезпечити громадянам всебічний соціальний розвиток і необхідне отримання матеріальних і культурних благ; -прагнення нівелювати будь-які відмінності між соціальними класами, а також націями. К.дав поштовх для виникнення і трансформації різноманітних неокомуністичних та ультралівих течій, таких як маоїз, троцькізм, сталінізм. Соціал-демократія. Уперше термін “демократичний соціалізм” застосував англійський письменник Бернард Шоу. Сама політико-ідеологічна концепція виділилася у робітничому русі як його реформістська течія і вже у 20-х роках соціал-демократія оформилася в самостійний політичний напрямок, засудивши революційний екстремізм більшовицьких сил після Жовтневого перевороту та політичні репресії. Ідеологія розвивалась, еволюціонізуючи від спроб повалення капіталізму до його поступового реформування, гармонізації соціальних відносин та орієнтації цієї економічної системи в бік суспільних потреб. Соціал-демократи намагаються знайти рівновагу між вільним ринком та спробами його регулювання, між ефективним виробництвом та справедливим розподілом, між розвитком підприємництва, економічними стимулами до праці та достатнім рівнем оподаткування для забезпечення соціальних програм. Соціал-демократія ґрунтується на трьох основних принципах: свободі, соціальній справедливості та солідарності.

34.Сутність, походження та функції держави. Держава- це публічна влада, яка поширю свою дію на суспільство. Вона володіє монополією на примус щодо населення у межах певної території,має право на проведення від імені суспільства внутрішньої та зовнішньої політики,виняткове право видавати закони та правила,які є обов’язковими для всіх громадян, право на збирання податків,мита,тощо. Держава – це організація публічної влади панівної частини населення у соціально неоднорідному, зокрема класовому, суспільстві, за допомогою якої здійснюється керівництво суспільством в інтересах цієї його частини,а також управління загальносуспільними справами. Держава існує через здійснення нею сукупності необхідних функцій. Такими функціями є: захист суспільного ладу, запобігання й усунення соціальне небезпечних конфліктів, регулювання економічних та інших суспільних відносин, здійснення загальної для країни внутрішньої політики як системи її конкретних виявів — соціальної, економічної, фінансової, наукової, культурної, освітньої та ін., виконання зовнішньополітичної функції захисту інтересів країни, функції оборони країни тощо.

35.Форми державного правління. Форма держ правління - організація вищих органів держ влади,порядок їх утворення,структура і розподіл компетенції. Види: монархія - абсолютна і конституційна (конституційно-парламентська, конст-дуалістична); республіка - при якій вищі органи держави обираються населенням,або формуються загально національним представницьким органом(парламентом),буває президентська,парламентська,змішана.

36. Форми державного устрою. Форма держ устрою - організація територіально-адміністративного поділу держави,яка виражає взаємовідносини між державою вцілому і її складовими режимами,між центральними та місцевими органами влади. Суть полягає у наявноісті або відсутності ознак державності (сувернітету) у територіальних одиниць. Види: унітарна, федерація,конфедерація

37.Політичний режим. Пол. режим- це способи й методи здійснення пол. владарювання, порядок взаємовідносин громадянського суп. та політичної влади. У сучасній політичній теорії розрізняють такі основні типи політичних режимів: демократичний, авторитарний та тоталітарний. Демократичний режим – це найбільш прогресивний політичний порядок, оскільки він створює умови для справжньої свободи особистості, її творчості й самовизначення в усіх сферах діяльності. Авторитарний реж. базується на безумовному підпорядкувані владі. В умовах такого режму панує виконавча влада. Найбільш реакційним режимом є тоталітарний. Це насильницьке панування групи вибраних, яких очолює вождь. Основні ознаки: тоталітарний контроль за всіма сферами життя сусп., заборона конституційних прав і свобод, дем. організацій, репресії мілітаризація сусп. життя, панування однієї загальновизнаної ідеології. За умов тоталітаризму особистість цілком підкорено владі.

38. Роль системи стримувань і противаг у взаємодії між органами державної влади в Україні. Система стримувань і противаг — це сукупність законодавчо закріплених повноважень, засобів, форм, методів, процедур, призначених для забезпечення реалізації принципу розподілу влади, недопущення домінування будь-якої гілки влади і досягнення динамічної стабільності між ними. Предметом їх взаємовідносин є найбільш важливі сфери суспільного життя, які згідно з Конституцією потребують спільних дій органів законодавчої та виконавчої гілок державної влади, або кожної з них окремо, але стосовно одна одної. Суб'єктами системи стримувань і противаг за Конституцією України є Верховна Рада, Президент, Кабінет Міністрів, Конституційний Суд і Верховний Суд України. Дана система виражається насамперед через повноваження цих органів, що включають суворо визначені взаємні обмеження.

39.Верховна Рада України: порядок формування, структура, повноваження, взаємодія з іншими органами влади. ВР є єдиним органом завонодавчої влади в Україні. Конституційний склад ВРУ 450 депутатів, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Термін повноважень ВР окремого скликання – 4 роки.Чергові вибори до ВР відбувається в останню неділю березня 4-го року повноважень ВР. Позачергові вибори призначаються Президентом України і проводяться в період 60 днів з моменту опублікації рішення про дострокове припинення роботи ВР. Народні депутати здійснюють свої повноваження на постійній основі. ВРУ працює сесійно і є повноваженою за умови обрання неменш як двох третин від її Конституційного складу.ВР збираєтсья на 1-шу сесію не пізніше, ніж на 30 день після офіційного оголошення результатів виборів. Старий за віком перший відкриває Народний депутат. Чергові сесії 1-го вівторка лютого і 1-го вівторка вересня кожного року. Позачергові сесії скликаються головою ВРУ на вимогу не менш як третини Нородних депутатів України або на вимогу Президента України. У разі введення воєнного чи надзвичайного стану України ВР збирається у дводенний строк без попереднього скликання. Засідання ВР проводяться відкрито. Закриття засідання за рішенням більшого Конституційного складу.Рішення ВРУ приймаються виключно засіданню шляхом голосування. Голосування на засідання здійснюється Народними депутатами особисто. ВРУ із свого складу обирає Голову ВР 1-го заступника і заступника Голови ВР та відкликає їх.Голова Вр організовує і веде засідання, підписує акти прийняття ВР представляє ВР у відносинах з іншими органами Державної влади України та органами інших держав.Повноваження ВРУ припиняються у день відкриття 1-го засідання ВР нового скликання. Президент України може достроково припинити повноваження ВР, якщо протягом 30 днів однієї чергової сесії плинарні засідання не можуть розпочатись.

40.Кабінет Міністрів України:порядок формування, структура, повноваження, взаємодія з іншими органами влади. Кабінет Міністрів України — вищий орган у системі органів виконавчої влади України. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених Конституцією України. Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України. До складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри. Діяльність Кабінету Міністрів України забезпечує Секретаріат Кабінету Міністрів України

41.Інститут призеденстава в Україні. Президент Укр. обирається громадянами Укр.на основі загального,рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на 5 років. Вибори Президента Укр. є рівними:громадяни Укр. беруть участь у виборах на рівних засадах. Кожен громадянин Укр. на виборах Президента Укр. має один голос. Усі кандидати на пост Президента Укр. мають рівні права і можливості брати участь у виборчому процесі. Вибори Президента Укр. є прямими. Вибори Президента Укр. є вільними. Голосування на виборах Президента Укр. є таємним. Президентом Укр. може бути обраний громадянин Укр.,який на день виборів досяг 35 років,має право голосу,володіє держ. мовою і проживає в Укр. протягом 10 останніх перед днем виборів років. Виборчий процес включає такі етапи: утв. територіальних виборчих округів, утв. виборчих дільниць, утв. окружних та дільничих виборчих комісій,формування списків виборців,висування та реєстрація кандидатів,проведення передвиборної агітації, голосуваня у день виборів,підрахунок голосів.

42.Сутність поняття місцевого самоврядування. Моделі місцевого самоврядування. Місце́ве самоврядування — право та спроможність органів місцевого самоврядування в межах закону здійснювати регулювання й управління суттєвою часткою суспільних справ, які належать до їхньої компетенції, в інтересах місцевого населення. В основу місцевого самоврядування кожної країни світу покладені національні теорії місцевого самоврядування. Найбільш поширеними з них є громадівська (Італія, Франція, Угорщина), державницька (Китай, Лівія) та змішана теорії. Зміст кожної із зазначених теорій визначається визнанням пріоритетного суб'єкта місцевого самоврядування - громади та держави, або ж дуалізму їх пріоритетності. Найбільшого поширення у світі набула громадівська теорія, сприйнята більшістю держав Європи. Водночас на базі громадівської теорії місцевого самоврядування сформувалося дві моделі місцевого самоврядування - англосаксонська (Австралія, Канада. США, передбачає здійснення місцевого самоврядування виключно органами самоорганізації населення на місцях, без будь-якого втручання в цю сферу) і континентального права (Італія. Франція передбачає здійснення місцевого самоврядування як суб'єктами місцевого самоврядування, так і органами державної виконавчої влади на місцях, з мінімальним втручанням останніх у справи місцевого самоврядування.)

43.Еволюція місцевого самоврядування в Україні. В Україні на сьогодні реалізована континентальна громадівська модель місцевого самоврядування, основні принципи якої закріплені в Конституції та законах України. У першу чергу, громадівська концепція місцевого самоврядування в Україні була закріплена в Основному Законі, у якому встановлено нормативне положення про те, що місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України. Зокрема, основні ідеї громадівської теорії місцевого самоврядування були нормативно закріплені в Європейській Хартії місцевого самоврядування 1985 року. Зміст місцевого самоврядування за Хартією полягає в гарантуванні державою права та реальної здатності територіальних спільнот громадян (жителів) та обраних ними представницьких органів вирішувати самостійно, під свою відповідальність, певне коло питань, діючи в межах Конституції і законів відповідної держави.

44.Партія як політичний інститут: ознаки, функції та класифікація Політична партія – особлива громадська організація, що безпосередньо ставить перед собою завдання оволодіти політичною владою в державі або взяти в ній участь через своїх представників в органах державної влади та місцевого самоврядування. Існує декілька класифікацій ПП за різними ознаками: 1)за класовою визначеністю (буржуазні, селянські, робітничі, соціалістичні). Класово-станові партії, спрямовують свою діяльність на захист інтересів певних соціальних верств або грур. 2)за ставленням до суспільного прогресу (радикальні, реформіські, консервативні, реакційні, контрреволюційні); 3)за ставленням до влади (правлячі, опозиційні); 4)за формами і методами правління та характером політичної поведінки (ліберальні, демократичні, диктаторські, тоталітарні); 5) за принципом організації та членства (масові, кадрові). Масові партії мають складну структуру і чисельних послідовників. Кадрові партії не чисельні, діють переважно в період передвиборних кампаній. 6) За ідеологічним спрямуванням(комуністичні, соціалістичні, фашистські, неофашистські, ліберально-демократичні, націоналістичні) 7)за місцем у політичному спектрі (ліві, центристські, праві).

45. Сутність, типологія та фактори розвитку партійних систем Парті́йна система — система відносин суперництва та співробітництва між існуючими у конкретному суспільстві політичними партіями Виділяють одно-, дво- та багатопартійні системи. Демократичним країнам притаманна багатопартійна система – це така система де реальну боротьбу за владу ведуть кілька пол. партій. Проте в деяких умовах в умовах багатопартійності вирішальну роль у формуванні органів влади і здійсненні їх політики відіграє одна-дві партії. Для тоталітарних, авторитарних політичних режимів характерна однопартійна система. Основним її недоліком є те, що правляча партія використовує своє монопольне становище в системі влади, самоізолюється від критики і побажань.

46. Етапи становлення і розвитку партійної системи України. Можна виділити кілька етапів формування сучасної партійної системи в Укр. I етап (1990—1993 pp.) — період початкової багатопартійності Його хар-ні риси:• правове оформлення багатопартійності. скасув 6 і 7 статей Конституції СРСР, в яких закріпл однопартійна сист. Першими легалізованими партіями в 1990—1991 pp. стали: Укр республіканська партія (УРП), Укр селянська демократ(УСДП), Партія Зелених Укр (ПЗУ), Ліберальна партія (ЛІТУ), Соціал-демокр партія Укр (СДПУ), Укр християнсько-демокр партія (УХДП),• вплив деологічного чинника.• нові партії були нечисленними, мало відповідали реальним потребам громадян та не були залученими до вироблення держ політики; Закінч 1 етап партійної еволюції в 1993 р. з перетворенням Народного Руху Укр (НРУ) у політичну партію і реєстрацією забороненої Комуністичної партії Укр (КПУ). II етап з 1993 р. до 1998 p., до парлам виборів за новою змішаною мажоритарно-пропорц виб сист. Осн риси:• на тлі соціально-економ проблем, що охопили укр сусп в цей період, спостеріг організаційне оформлення партій і подальше зростання їх кількості.; У 1993 р. відбулася трансформація громадської політичної організації НРУ у політичну партію, а також було знято заборону з діяльності КПУ. • вплив ідеологічного чинника на створення партій відчутно зменш. III етап (1998—2006 pp.) — період формування системи поляризованого плюралізму. Початком цього етапу є проведення виборів 1998 р. на новій мажоритарно-пропорційній основі, яка діяла до парламентських виборів 2006 р. Зміна виборчої системи з мажоритарної системи абсолютної більшості на змішану мажоритарно-пропорційну стимулювала трансформацію партійної системи з атомізованої в систему поляризованого плюралізму. Про це свідчать такі хар-ки: • існув політ центру і двосторонньої опозиції; • зрост чисельність політ партій; • зменш кіл-ті безпартійних депутатів.У період з 1998 по 2006 pp. в розвитку парт сист чітко простеж процеси дроблення та злиття політ сил. IV етап розпочався після проведення парламентських виборів 2006 р. на новій партійній основі. Система пропорц представ з закритими партійними списками сприяла розгортанню передвиборної боротьби між партіями як організаціями та заохочувала кандидатів дотримуватися їхніх партійних брендів. Осн боротьба на виборах 2006 року відбувалася між партіями та блоками, які орієнтовані на конкретних політ лідерів — Ющенка, Мороза, Януковича, Тимошенко, Литвина. Серед основних результатів виборів 2006 р. слід відзначити таке:• Підсумки виборів вказ на суто регіональну підтримку основних політ партій, яка відтворює "розкол" за віссю "схід-захід", а також суперечить заг логіці пропорційної сист.• Вибори 2006 р. засвідчили прискорення дії тенденції декомунізації Укр. За умов збереження старого виборч бар'єру КПУ навіть не змогла б потрапити до ВР.• Вибори 2006 р. є підтвердж кризи моделі сусп розвитку, яка була запроваджена за часів президентства Л. Кравчука та Л. Кучми. На виборах 2006 основні політ сили, які уособлювали собою попередній режим, не змогли потрапити до парламенту

47= 49 Громадські організації та обєднання класифік, місце та функції в політ сист суспільства. ГРОМАДСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ –об’єднання, створені з метою реалізації та захисту громадянських, політ, екон, соціал і культ прав, інтересів людини ГРОМАДЯНСЬКЕ ОБЄДНАННЯ – добровільне обєдн фіз. осіб та\або юрид осіб, для здійснення та захисту прав і свобод, задоволення сусп., екон, соціал та інших інтересів.

Функції гром орг.:виховна (націл на формув в громадян політ, правової культури, нац. свідомості),опозиційна (поляг у запобіганні надмірній централіз й посиленні влади держ),захисна,кадрова,інтегративна(обєднання консолідація мас),комунікативна (інформативне забезпечення),контролююча(здійсн гром контролю над держ установами).

класифікація – проводиться за різними критеріями: 1) За спільним інтересом створ спілки підприємців, кооператорів, профспілки. Інтерес духовного відродження породжує об'єднання культурного та гуманітарного, релігійного напрямів.2) За правовим статусом розрізн формальні гром орг (офіційно зареєстровані в орг влади), а також неформальні орг (не зареєстровані юр, діють без чіткої програми).3) За легітимністю виокр легальні (дозволені законом) і нелегальні гром об. Непартійні об'єднання нарівні з політичними партіями різняться за соціально-класовим складом, ідейно-політичною спрямованістю та способами і метою суспільних перетворень.4)за напрямком діяльності – професійні, демографічні, творчі, спортивні.., 5)за рівнем стабільності – ті що діють постійно і тимчасові.

У західній політології усі непартійні громадські організації та рухи називають групами тиску, бо на відміну від партій вони не мають на меті здобуття влади, загальне керівництво державою, а лише здійснюють на неї певний тиск для задоволення інтересів громадян. Існують особливі групи тиску – лобі (від англ, lobby – кулуари).

48.Групи інтересів і тиску. Основоположн теорії груп інтересів вважають америк політолога А. Бентлі, який першим визначив групи інтересу та їх діяльність як предмет політологічного аналізу. Група інтересів — це свідоме об'єднання люд на ґрунті спільності потреб та інтересів, що прагне впливати на владу задля відображ своїх інтересів у курсах держ пол. Групи інтересів — це переважно добровільні орган різного спрямування, які мають значну автономію. Такі організації, не претендуючи на політичну владу, прагнуть впливати на неї для забезп своїх специфічних інтересів.Одну з перших класиф груп інтересів запропон Г. Алмонд, який поділ їх на: 1. дезорієнтовані групи, які не мають жодних інституційних основ та об'єднують люд що протестують проти конкретної політ;2. групи, які не мають характеру асоціацій, тобто ті, які ґрунт на класовій, культурній або етнічній ідентичності, сім'ю та релігійні інституції;.3. інституційні групи інтересу — групи, які фактично наявні у більших організаціях, зокрема, політ партіях і законодавчих органах влади;4.асоціації — специфічні групи інтересу висловлення інтересів (профспілки, організований бізнес). Групи тиску — це об'єднання громадян, які безпосередньо не борються за владу, але наполягають на врахув своїх інтересів при здійсненні політики (профспілки, підпр об'єдн тощо).З-поміж організованих груп інтересів і груп тиску виокремл:1. захисні групи, що створ для захисту власних матеріальних та профес інтересів;2. функціональні (проблемні) групи, що створ для просування певних програм на політичну арену, привернення до них уваги громадськості та урядів. Основними напрямами їх діяльності є: 1) вплив під час виборчих кампаній;2) вплив на законодавчий процес; 3) вплив на кадрові питання; 4) вплив на прийняття й виконання управлінських рішень;5) вплив на суд і судові рішення.

49 Громадські організації та обєднання класифік, місце та функції в політ сист суспільства. ГРОМАДСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ –об’єднання, створені з метою реалізації та захисту громадянських, політ, екон, соціал і культ прав, інтересів людини ГРОМАДЯНСЬКЕ ОБЄДНАННЯ – добровільне обєдн фіз. осіб та\або юрид осіб, для здійснення та захисту прав і свобод, задоволення сусп., екон, соціал та інших інтересів.

Функції гром орг.:виховна (націл на формув в громадян політ, правової культури, нац. свідомості),опозиційна (поляг у запобіганні надмірній централіз й посиленні влади держ),захисна,кадрова,інтегративна(обєднання консолідація мас),комунікативна (інформативне забезпечення),контролююча(здійсн гром контролю над держ установами).

класифікація – проводиться за різними критеріями: 1)За спільним інтересом створ спілки підприємців, кооператорів, профспілки. Інтерес духовного відродження породжує об'єднання культурного та гуманітарного, релігійного напрямів.2) За правовим статусом розрізн формальні гром орг (офіційно зареєстровані в орг влади), а також неформальні орг (не зареєстровані юр, діють без чіткої програми).3) За легітимністю виокр легальні (дозволені законом) і нелегальні гром об. Непартійні об'єднання нарівні з політичними партіями різняться за соціально-класовим складом, ідейно-політичною спрямованістю та способами і метою суспільних перетворень.4)за напрямком діяльності – професійні, демографічні, творчі, спортивні..,5)за рівнем стабільності –ті що діють постійно і тимчасові.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: