Охарактеризуйте розвиток елітарних уявлень, сутність основних теорій політичних еліт

Перший варіант теорії елітаризму розробив Гаетано Моска. Вчений дійшов висновку, що «в будь-якому «політичному організмі» очевидна наявність двох класів: панівної меншості — правлячого класу — і політично залежної більшості — класу, яким правлять». Право влади меншості над більшістю Г. Моска виводить з якостей, що притаманні правлячій меншості. Г. Моска визначає також кілька рис, які притаманні правлячій еліті: перевага над оточенням, авторитет, відчуття вищості. Ці риси випливають з військових подвигів, багатства, високого походження, високих моральних якостей, місця в церковній ієрархії та володіння мистецтвом управління.

Вільфредо Парето запроваджує в науку сам термін «еліта» і формулює теорію циркуляції еліти. У політичному житті вчений виділяє два типи еліт, які постійно змінюють при владі одна одну: перший тип — «леви», другий — «лиси». Тип еліти «леви» характеризується стабільністю розвитку політичної системи, силовими методами правління та консерватизмом. Для типу еліти «лиси» характерними ознаками діяльності можна вважати хитрість, обман та демагогію. Щоб підтримувати рівновагу політичної системи необхідна періодична зміна одного типу еліти на іншу. В. Парето поділяв також еліту на правлячу й неправлячу (контреліту), а революцію розглядав як боротьбу та заміну правлячої еліти потенційною елітою.

Роберт Міхельс — німецький політолог — у праці «Соціологія політичних партій у сучасній демократії» обґрунтував ідею «залізного закону олігархічних тенденцій». Суть цього закону полягає в тому, що створення будь-яких великих організацій обов’язково призводить до їхньої олігархізації та формування еліти. Навіть демократичним суспільством фактично править олігархічна, елітарна група.

Американський політолог Гарольд Лассвелл розглядає політичні еліти як більш впливові порівняно з народними масами групи. На думку американського вченого, елітарні групи — явище, притаманне будь-якому суспільству, у тому числі й демократичному. Сучасний американський політолог Роберт Доль у своїй теорії поліархії поєднав концепцію елітаризму з ідеєю демократії і визначив сучасну політичну владу як правління лідерів різних елітарних груп, що дійшли спільної згоди.

Д. Донцов у своєму творі «Націоналізм» виділяє «ініціативну меншість» (еліту) і «пасивного чинника нації» (народ). Він зазначає, що «ініціативна меншість» повинна не тільки формулювати певну ідею, а й мобілізувати народ на її здійснення, застосовуючи «творче насильство» меншості над більшістю. На думку Д. Донцова, для досягнення могутності нації і створення національної державності політичній еліті дозволено застосовувати будь-які засоби.

В. Липинський зазначав, що процес постійного відновлення аристократії є характерною рисою історії різних часів і народів. Концепція національної аристократії В. Липинського виходить з того, що ні етнографічна маса людей як така, ні тип і характер, ні мова і окрема територія самі по собі автоматично не творять нації. Це робить активна серед цієї етнографічної маси група, що об’єднує всіх навколо політичних цінностей, на ґрунті чого формується нація.

17. Розкрийте сутність, функції, основні якості політичного лідерства

Термін «лідер» означає «керівник», провідник. Політичне лідерство -це влада, яка здійснюється одним чи кількома індивідами з метою пробудження членів нації до дій.

Політичне лідерство -це відносини між людьми у процесі спільної діяльності, за якої одна сторона забезпечує домінування своєї волі над іншими.

Ознаки політичного лідерства:

- лідерство передбачає постійний вплив на оточуючих;

- політичний вплив повинен бути всезагальним і розповсюджуватися на усіх членів керованої спільноти;

- лідерство закріплюється у певних нормах, правилах, привілеях, повноваженнях.

Політичне лідерство ґрунтується на потребі в упорядкованості та керованості окремих елементів соціальної системи для забезпечення їх нормального функціонування та розвитку. В основі політичного лідерства лежать соціальні чинники, антропологічні й психологічні особливості індивідів. Дослідники вказують на різні якості індивідів, необхідні для того, щоб стати політичним лідером: одні називають силу волі, розум, цілеспрямованість, хитрість; інші-глибоке розуміння справи, якою займається лідер, професіоналізм.

У системі політичного лідерства виділяють три головні компоненти:

- соціальні умови і чинники, які впливають на політичного лідера;

- індивідуальні соціально-психологічні особливості лідера;

- ресурси чи засоби, якими володіє лідер для здійснення політичної діяльності.

Політичний лідер -глава, керівник держави, партії, громадсько-політичної організації, руху, якоїсь громади тощо; популярний і впливовий учасник суспільного життя, який визначально впливає на нього, консолідує зусилля людей для досягнення якоїсь спільної мети.

Функції політичних лідерів:

- новаторська- означає, що політичний лідер, свідомо вносить нові конструктивні ідеї соціального розвитку суспільства;

- комунікативна- передбачає відображення всієї гами потреб і інтересів людей як в політичних маніфестах і програмах політичних лідерів, так і в їх практичній діяльності;

- організаторська- вимагає мобілізації народу та втілення політичних програм, рішень в життя, включає формування кадрів і згуртування прибічників реформи;

- координаційна- вона є продовженням організаторської і направлена на координацію і узгодження дій всіх суб’єктів політичних перетворень-інститутів і органів влади, а також практичних виконавців рішень;

- інтегративна- напрвлена на підтримку цілісності і стабільності суспільства, громадянського миру і злагоди, єдності політичних сил, згуртованості всіх соціальних груп.

- 18. Поясність сутність системного аналізу політики, поняття політичної системи. Проаналізуйте зміст теоретичних моделей політичної системи суспільства Д.Істона, Г.Алмонда, К.Дойча

Системний аналіз дає можливість установити, що будь-яка система, в тому числі й політична, визначається тим, що, по-перше, складається з багатьох елементів; по-друге, елементи системи складають єдине ціле; по-третє, система взаємодіє з навколишнім середовищем. Політична система суспільства — інтегрована сукупність відносин влади, суб'єктів політики, державних та недержавних соціальних інститутів, покликаних виконувати політичні функції щодо захисту, гармонізації інтересів соціальних угруповань, спільнот, суспільних груп, забезпечувати стабільність і соціальний порядок у життєдіяльності суспільства.

Політичну систему суспільства досліджували протягом багатьох століть, починаючи від Аристотеля. Але вагомих результатів було досягнуто лише в XX ст. після застосування американським теоретиком Д. Істоном методу системного аналізу («Політична система», «Системний аналіз політичного життя»). На думку Д. Істона, політична система є цілісною множиною багатьох елементів, кожний з яких складається з простіших явищ і процесів. Досліджуючи її, за Істоном, необхідно застосовувати два підходи: соціально-психологічний, спрямований на вивчення поведінки особи і мотивації учасників, та ситуаційний, який дає змогу аналізувати активність груп під впливом соціального оточення. Д. Істон визначає політику як процес винесення обов'язкових рішень і дій не лише щодо реалізації цінностей та ідеалів, а й щодо відновлення порушеної рівноваги в суспільній чи політичній системах. На його думку, кожна конкретна політична система має свої межі, у яких її політичні рішення обов'язкові та реально виконуються.

Не менш цікаві ідеї висловив і американський політолог Г. Алмонд («Порівняльні політичні системи», «Порівняльний політичний аналіз»). Політичну систему він розглядає як набір ролей, що взаємодіють, або як рольову структуру. Його погляди зведені до таких принципів: будь-яка політична система має свою структуру; всі політичні системи здійснюють однакові функції; кожна політична система багатофункціональна (врівноваженість влад); всі політичні системи змішані в культурному значенні (відсутність «чистого» правлячого режиму). політики). Найважливіша функція політичної системи — вивчення та з'ясування особливостей ситуації. Модель Г. Алмонда отримала назву мікроструктуралістського функціоналізму, тому що головне її завдання — фіксація різних інтересів всередині системи, їх інвентаризація, зіткнення та гармонізація.

Видатним теоретиком політичної системи вважається американський вчений К.Дойч. у своїй головній праці «Нерви управління: моделі політичної комунікації і контролю» він визначає політичну систему як мережу комунікацій і інформаційних поптоків. На думку Дойча, уряд мобілізує політичну систему шляхом регулювання інформаційних поптоків і комунікативних взаємовідносин між системою і середовищем, а також окремими блоками всередині самої системи.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: