Політологія як наука про політику.

План

1. Політологія як наука. Предмет політології.

2. Основні категорії, методи і функції політології.

3. Становлення політичної науки і навчальної дисципліни.

Література:

1. Бодуен Ж. Вступ до політології. – К.: Основи, 1995. – 174 с.

2. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія: Навч.посібн.–4-те вид., перероб і доп., – Львів:Світ,

2001.– 384 с.

1. Політологія як наука. Предмет політології.

Політологія (від грецьк. politika — державні й суспільні справи і logos — слово, поняття, вчення) — це наука про політику; основні тенденції та шляхи її розвитку, процеси державного життя, державну владу і владу взагалі. Її предметом є феномени (явища як політичні системи, держава, державний лад, влада і владні відносини, шляхи їх досягнення, політичні партії і рухи і т.д.

Політика, як особлива форма людської діяльності, є об'єктом дослідження багатьох галузей наукового знання: політична історія, політична філософія, політична економія, політична соціологія, політична географія та інш, але всі вони, навіть взяті в сукупності не є політологією.

Що ж становить завдання політології?

Є три підходи до визначення політології:

1. розуміння політології як міждисциплінарної науки, що охоплює всі перелічені й подібні галузі наукового знання про політику – досить поширений;

2. всю сукупність наукових знань про політику називають політологією у широкому розумінні, менш поширений;

3. Політологія — це наука про політичну систему суспільства та її різноманітні підсистеми. Жодна інша галузь наукового знання, яка досліджує політичну сферу суспільного життя, не робить це з такою системністю й повнотою, як політологія, і не має політичну систему суспільства в цілому як свій предмет.

Політологія не може претендувати на вивчення всієї багатоманітності проявів політичного життя суспільства, однак вона є єдиною наукою, яка досліджує такі прояви в систематизованому вигляді. Довести це можна з’ясовуючи відповідь на питання про предмет політології, тобто через з'ясування відмінного між нею та іншими науками про суспільство.

Об'єктом політології як науки виступає політична сфера суспільного життя, основний зміст якої складають політико-владні відносини як відносини з приводу влади в суспільстві. Політика є об'єктом дослідження багатьох наук про суспільство, причому кожна з них має у цій сфері свій предмет і досліджує його притаманними їй методами й засобами.

Політологія як галузь пізнання зародилася, подібно іншим наукам, в царині філософії, предмет політології був визначений завдяки історії, тривалий час політологія вважалася складовою соціології.

Політологія — це наука про політичну систему суспільства та її різноманітні підсистеми. Жодна інша галузь наукового знання, яка досліджує політичну сферу суспільного життя, не робить це з такою системністю й повнотою, як політологія, і не має політичну систему суспільства в цілому як свій предмет. Політологія не може претендувати на вивчення всієї багатоманітності проявів політичного життя суспільства, однак вона є єдиною наукою, яка досліджує такі прояви в систематизованому вигляді.

Закономірності політології.

Закон — це необхідний, істотний, стійкий і повторюваний зв'язок між явищами.

Закономірність – це регулярна повторюваність вияву закону.

Поняття закону в соціальне-політичних науках означає загальне, стисло сформульоване теоретичне положення, яке визначає сутність соціальних і політичних явищ та об'єктивно існуючий між ними взаємозв'язок.

Серед законів політологічної науки загальновідомими є “залізний закон олігархічних тенденцій” Р. Міхельса, “закон циркуляції еліт” В. Парето, закони взаємодії виборчих і партійних систем М. Дюверже, закони бюрократизації С. Паркінсона, виділяють закономірності функціонування державної влади, сформульовані наукою конституційного права – чим більше парламент усунутий від обрання президента, тим більша роль президента у здійсненні державного керівництва суспільством; чим далі процес формування верхніх палат парламентів віддалений від виборчого корпусу, тим менший обсяг їхньої компетенції; парламент завжди працює відповідно до законодавчої програми уряду.

Закономірності суспільного розвитку* проявляються лише як тенденції, що відображають необхідні та стійкі зв'язки між істотними сторонами явищ і процесів.

В структурі політології виділяють:

1. історія політичних учень;

2. теорія політики;

3. прикладну політологію

Історія політичних учень досліджує зародження, становлення і розвиток політичних поглядів, ідей, теорій тощо протягом усього періоду існування державне організованого суспільства. Основними етапами цієї історії є Стародавній світ, Середньовіччя, Відродження, Новий і Новітній час.

Теорія політики вивчає політику як цілісний предмет і має свої внутрішні структурні елементи:

1. концепції політики і влади;

2. теорії політичної системи і процесів;

3. моделі політичної участі й лідерства;

4. теорії формальних і неформальних інститутів політики — державознавство, партологія, концепції груп інтересів, бюрократії та еліт;

5. теорії міжнародних відносин і зовнішньої політики.

Прикладна (практична) політологія – безпосередньо стосується процесів здійснення політики:

1. розробка політичних технологій;

2. прийняття політичних рішень;

3. проведення виборчих кампаній, політичної реклами;

4. врегулювання політичних конфліктів;

5. проведення політичних переговорів;

6. лобіювання;

7. політичні прогнозування, планування й консультування;

8. методику розробки експертно-аналітичних матеріалів і політичних документів та ін.

Окрему галузь науки складає порівняльна, або компаративна (від лат. порівняльний) політологія, яка проводить порівняльні дослідження політичних явищ і процесів різних держав, регіонів та епох.

У структурі політології розрізняють також емпіричний і теоретичний рівні та аспекти знань і досліджень.

2. Основні категорії, методи і функції політології.

Категорії – це загальні, фундаментальні поняття, які відображають найбільш істотні, закономірні зв'язки й відносини реальної дійсності та пізнання. Їхня специфіка полягає в тому, що вони розкривають різні сторони процесу здійснення влади у суспільстві.

До них належать:

1. політична влада;

2. політична система суспільства (поєднує в собі решту категорій - політичні інститути – державу та її структурні елементи, політичні партії, групи інтересів, органи місцевого самоврядування);

3. політична культур і її складові (політична свідомість, політична поведінка, політичні цінності, політичні норми, політична соціалізація);

4. політичний процес (відносно однорідні серії політичних явиш, пов'язаних між собою причинними або структурно-функціональними залежностями);

5. політичне явище (сукупність усіх чинників і явищ, пов'язаних із здійсненням політики).

Методи політологічних досліджень.

Метод — це сукупність прийомів та операцій практичного й теоретичного освоєння дійсності. Сукупність методів дослідження, що їх застосовують у політології, називається методологією.

Виділяють наступні методи дослідження політичної складової життя суспільства:

1. філософські (загальнонаукові): порівняння, аналіз і синтез, ідеалізація, узагальнення, сходження від абстрактного до конкретного, індукція і дедукція тощо.

2. спеціально-наукові, наприклад у соціології це

1. масове анкетування;

2. інтерв'ю;

3. експертні опитування;

4. обробка документів.

3. Суто політологічні методи:

1. системний;

2. структурно-функціональний;

3. порівняльний;

4. біхевіористський.

Так, системні методи визначають суспільство та його складові як відносно стабільні утворення, що функціонують у межах розширеного середовища. Такі утворення характеризуються як цілісні системи, що складаються з певного комплексу взаємозв'язаних елементів, які можна виокремити з системи та аналізувати. Системи мають більш чи менш чітко окреслені межі, які виокремлюють їх з навколишнього середовища. Відповідно до цього підходу політична сфера суспільного життя вивчається як комплекс елементів, що утворюють цілісну систему в її зв'язку з іншими сферами суспільного життя — економічною, соціальною і духовною. Завдяки використанню у політології системного методу стало можливим саме поняття “політична система суспільства”.

Структурно-функціональний метод можна визначити як дослідницький прийом, який полягає у розчленуванні складного об'єкта на складові, вивченні зв'язків між ними й визначенні місця і ролі всіх складових у функціонуванні об'єкта як цілого, за умови збереження ним своєї цілісності у взаємодії із зовнішнім середовищем. Застосування структурно-функціонального методу в дослідженні політичної системи суспільства передбачає виокремлення елементів її структури, основними з яких є політичні інститути, з'ясування особливостей їхнього функціонування та зв'язку між ними.

Порівняльний метод орієнтує дослідження на розкриття спільних і відмінних рис політичних систем та їхніх елементів у різних країнах, народів та епох. При цьому акцент робиться спочатку на з'ясуванні спільного, оскільки відмінності між різнотипними політичними системами можуть бути з'ясовані лише в разі існування у них певних спільних, системних ознак (на використанні у першу чергу порівняльного методу ґрунтується особлива галузь політологічних знань — порівняльна політологія).

Суть біхевіористського підход у полягає в дослідженні поведінки індивідів і соціальних груп (звідси і його назва: англ. behavior означає поведінка). Спочатку (з другої половини XIX ст.) цей підхід використовувався у психології, а згодом (після Другої світової війни) утвердився в політології (причому спершу в США, а потім і в європейських країнах). Він передбачає широке використання вполітологічних дослідженнях:

статистичних даних,

кількісних методів,

анкетних опитувань,

моделювання політичних процесів.

Досліджуються політичні орієнтації, позиції і поведінка людей, наприклад під час виборів, у конфліктних ситуаціях тощо.

Біхевіористський підхід спричинив справжню революцію в політології, бо саме він і передбачувані ним дослідницькі методи дають можливість отримувати достовірні знання про політику, які визнаються істинними і в межах позитивістської методології. Здобуті за біхевіористською методологією знання дають політології підстави претендувати на статус точної науки.

Проте, біхевіоризм залишає поза увагою дії великих соціальних груп (суспільних класів чи націй) і у цьому виявляється обмеженість біхевіористського підходу. Тому сьогодні все частіше говорять про методику постбіхевіаризму.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: