Смерть людини», «смерть автора», «смерть філософії» у філософії постмодерну.

Найбільш впливовим є варіант концепції „смерті суб’єкта” М. Фуко та Р. Барта, хоча до подібних висновків приводить і концепція деконструкції Ж. Дерріди, і концепція інтертекстуальності Ю. Крістєвої. Розглядаючи як текст літературу, культуру, суспільство та історію, постмодерністи свідомість особистості уподібнюють до певної суми текстів. Оскільки „ніщо не існує поза текстом”, то і будь-яка особистість неминуче знаходиться в межах тексту, що призводить до „смерті суб’єкта”, через якого „говорить мова” (М. Фуко). У цьому процесі „поглинання суб’єкта текстом” знаходить кінець трансформація людини модерну у людину постмодерну. Новий суб’єкт постмодерну може розумітися як калейдоскоп фрагментів ідентичності, що прив’язані до локально-історичних та культурних обставин. Перетворення суб’єкта в текст робить неможливим для нього ставлення до самого себе як до чогось постійного, незалежного від світу знаків. Постмодернізм обґрунтовує неможливість незалежного індивідуального існування, доводить, що індивід постійно несвідомо обумовлюється у процесі свого мислення мовними структурами.

Проблема смерті посідає помітне місце в інтелектуальному просторі сучасної культури. Смерть розглядається як один з універсальних культурних кодів, категорія граничних підстав людського буття, необхідна ланка структуралізації культури у формульній зв’язці «життя – смерть – безсмертя».

Розглядати людину з позиції смерті, на думку Ж. Деріда, методологічно дуже цікавий ракурс. Адже це унікальна ситуація, коли людина опиняється наодинці із собою. Не можна померти за іншого, перед обличчям смерті людина перебуває в найбільш напруженій концентрації своєї суб’єктивності. Осмислюючи проблему смерті, Ж. Деріда спирається на ідеї роботи М. Гайдеґера «Буття і час», який, зокрема писав: «Впевненість в істині смерті – смерть є завжди лише своя – є інший рід і більш вихідна, ніж будь-яка достовірність внутрішньосвітового зустрічного сущого чи формальних предметів; бо це впевненість у бутті в світі».

У постмодернізмі зберігається і розвивається традиційне для західної філософії, особливо властиве екзистенціалізмові уявлення про смерть у зв’язку з поняттям свободи. Так, М. Гайдеґер відзначає: «Заступання відкриває присутності загубленість в людиносамості і ставить її перед можливістю, без первинної опори на занепокоєну стурбованість, бути самою собою, але собою в пристрасній, фактичній, відстороненій від ілюзій людей, що в собі самій впевнена і що жахається, свободі до смерті»

Ж. Деріда також аналізує смерть у контексті своїх уявлень про свободу, навіть певною мірою ототожнює їх, називає смерть людини іншим ім’ям свободи. Смерть стає фактором звільнення, входить у контекст життя людини, стаючи істотним його орієнтиром. Переживання, турботи в зв’язку зі смертю, не втікання від неї, не прагнення сховатися, а навпаки – позиція людини, що сміливо дивиться смерті в обличчя – це фактори свободи суб’єкта.

Проблема смерті людини розглядається Ж. Деріда за допомогою ряду понять, що слугують методологічними засобами її розкриття: «секрет», «тайна», «смерть Іншого», «оплакування померлих» тощо. Поняття секрету означає щось таємниче, суб’єктивне, недоступне іншим людям – відокремлення душі від тіла, існування душі після смерті. Поняття секрету стосовно смерті також є методологічно конструктивним у контексті філософії Іншого Е. Левінаса. В цьому сенсі секрет означає і життя людини, що перебуває у скорботі через смерть Іншого, адже його вже не буде поруч у цьому світі. В деяких своїх текстах Деріда конкретизує поняття смерті Іншого в контексті стосунків дружби. Знаючи про свою близьку смерть і будучи останнім з покоління бунтівних філософів, що належали до класиків постстмодернізму, мислитель приречений був сказати прощальні слова на адресу багатьох своїх друзів і опонентів.

В концепції смерті в дискурсі постмодернізму поширена теза «смерть автора», що є продовженням і розвитком постмодерністської ідеї «смерті суб’єкта». Дослідження засновника структуралізму К. Леві Строса, чиї праці стали базисними для формування постмодерністського стилю мислення, привели його до висновку, що структура цілком і повністю поглинула суб’єкт, і цю структуру можна вивчати науковими методами.

Інтерпретуючи це положення, представники постмодернізму заявили про «смерть людини»: людина не мислить, говорить чи діє, замість неї все це роблять структури, дискурси. Слідом за цим Р. Барт і М. Фуко висунули методологічний принцип смерті автора. Основні особливості цього принципу найвиразніше окреслені Бартом, який сформулював практично всі основні положення постструктуралістського критичного мислення, створив набір ключових фраз і виразив чи надав їм важливого для постмодернізму значення, в тому числі і стосовно «смерті автора»

У своїй статті «Смерть автора» [1] Барт зазначав, що текст (письмо) – це «та ділянка невизначеності, неоднорідності и ухиляння, де втрачаються сліди нашої суб’єктивності, чорнобілий лабіринт, де зникає будь-яка самототожність, і в першу чергу тілесна тотожність того, хто пише».

Р. Барт розглядає текст як багатовимірний простір, в якому поєднуються різні види літератури (письма). Текст складається з неявних цитат, що відсилають до різних першоджерел. Письмо постійно породжує смисл, який одразу зникає. Місцем сходження різних смислів є читач, а не автор. У символічній діяльності, до якої належить література, автор – всього лише той, хто пише; мові відомий суб’єкт, але не «особистість» цього суб’єкта. Автор відсторонюється на всіх рівнях створення і читання тексту. Місце автора займає той, хто пише, він народжується і живе одночасно з текстом, і не існує раніше. Відповідно до концепції Р. Барта зі смертю автора народжується читач. Опираючись ролі виробників смислів, автор «помирає», виставляючи напоказ дискурси, відповідальні за виробництво тексту, що йому приписується. Однак автор опирається і власній «смерті», і в цьому разі його опір полягає в тому, що він, за виразом Дельоза, може «заїкатися» у письмі чи створювати свою власну мову, яку іменують стилем. Отже, «автор» виникає в точці опору, яка виявляється і опором стати автором, и опором «смерті автора». Це опір мові і в мові.

«Убивство, смерть, застигле суспільство – це якраз і є неможливість розуміти позначення як таке: як шифрування, як ритм, як те, що передує сигніфікації об’єкта чи емоції. Поет загинув, бо прагнув перетворити ритм на домінанту, почути в мові те, чого вона не хоче сказати, прагнув надати їй субстанції, не підпорядкованій знаку, унезалежнити її від денотації, бо саме цей жест, найвищою мірою пародійний, трансформує систему»,– підкреслює Ю. Крістева. Надаючи поетичній мові пророчої ролі, дослідниця впевнена, що поезія захищає нас від автоматизації, іржі, які загрожують нашим уявленням про любов і ненависть, бунт і примирення, віру і заперечення.

Підводячи підсумки викладеного вище, можна констатувати, що поняття смерті в постстмодернізмі є одним з ядер концептуальних побудов. Навколо поняття смерті концентрується ряд інших традиційних і нетрадиційних філософських понять, воно виконує методологічну роль: дозволяє відкрити нові аспекти суб’єктивності людини, її стосунків з іншими людьми і суспільством. Поняття смерті є істотним компонентом принципу деконструкції, способом інтерпретації поетичних текстів і їх функцій у структурі соціального буття.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: