Що таке гіпотеза? Її види

У всіх сферах життя - від наукової до побутової - ми рухаємося від невідання до знання, осягаючи різні явища і пов'язуючи їх один з одним. У ході цього процесу ми робимо припущення, будуємо гіпотези. Вони можуть виявитися помилковими, а можуть виправдатися, перейшовши в істину і підвищивши рівень наших знань. Так що таке гіпотеза?

Як пояснюють підручники, гіпотезою є припущення, найчастіше в науковій галузі, яке знаходиться в кілька підвішеному стані. Тобто поки його не можна ні спростувати, ні підтвердити. Гіпотези можуть містити в собі причини, наслідки, зв'язки між якими-небудь природними явищами, можуть ставитися до розумової діяльності або життя суспільства.

Припущення — головний елемент будь-якої гіпотези. Припущення є відповіддю на поставлене запитання про сутність, причину, зв'язки спостережуваного явища. Припущення містить те знання, до якого доходять унаслідок узагальнення фактів. Припущення — та серцевина гіпотези, навколо якої відбувається вся пізнавальна і практична діяльність. Припущення в гіпотезі — це, 3 одного боку, підсумок попереднього пізнання, те головне, до чого доходять унаслідок спостереження і узагальнення фактів; з другого боку — це відправний пункт подальшого вивчення явища, визначення напрямку, яким має відбуватися все дослідження. Гіпотеза дає змогу не тільки пояснити наявні факти, а й виявити нові факти, на котрі не була б звернута увага, коли не була б висунута ця гіпотеза.

Доведення гіпотези. Висунута гіпотеза має бути доведеною. Доказ гіпотези здійснюється так. Припускаючи висунуту гіпотезу істинною, із неї дедуктивним методом виводять ряд наслідків (фактів), котрі мають існувати, якщо існує гадана причина, а потім ці наслідки перевіряють на практиці. Якщо наслідки відповідають дійсності, підтверджуються практикою, то це свідчить про те, що ця гіпотеза є правильною. Якщо ж наслідки, логічно виведені з гіпотези, не відповідають дійсності, нашим дослідом не підтверджені, то це означає, що висунута гіпотеза хибна.

Логічний процес виведення наслідків із висунутого припущення і обгрунтування істинності або хибності гіпотези відбувається досить часто у формі умовно-категоричного силогізму. Із гаданої причини Л виводять наслідок В. Логічно це виражається в такому судженні;

«Якщо є Л, то є В». Потім наслідок В перевіряють на практиці, чи дійсно він існує. Якщо наслідок В насправді не існує й існувати не може, то за правилами умовно-категоричного силогізму від відсутності наслідку доходять висновку про те, що й гадана причина Л також не існує, тобто до імовірного висновку про хибність висунутої гіпотези.

Види гіпотез

Гіпотеза може пояснити або явище (подію) в цілому, або якийсь окремий бік явища, одну його властивість, один зв'язок. Тому розрізнюють гіпотези загальні й часткові.

Загальна гіпотеза — це припущення, котре пояснює причину явища або групи явищ у цілому.

Часткова гіпотеза — припущення, яке пояснює якийсь окремий бік чи окрему властивість явища чи події.

Так, гіпотеза про походження гір — це загальна гіпотеза, а гіпотеза про походження якоїсь однієї гори — часткова гіпотеза. У судовому дослідженні припущення про злочин у цілому є загальною гіпотезою, а припущення, що пояснює окремий бік злочину, наприклад, припущення про мотив злочину, про шлях проникнення злочинця до приміщення, про спосіб скоєння злочину тощо е частковою гіпотезою.

Поділ гіпотез на загальні й часткові має сенс, коли ми співвідносимо одну гіпотезу з другою. Цей поділ не є абсолютним, гіпотеза може бути частковою стосовно однієї і загальною стосовно інших гіпотез.

Окрім загальних і часткових гіпотез, існують гіпотези наукові й робочі.

Наукова гіпотеза—це гіпотеза, що пояснює закономірність розвитку явищ природи І суспільства. Таким» є, наприклад, гіпотеза про походження сонячної системи гіпотеза про походження життя, гіпотеза про походження людини, вулканів, нафти тощо.

Робоча гіпотеза — це тимчасове припущення або здогад, яким користуються, будуючи гіпотези. Робот гіпотеза є припущенням — пробою, тимчасовим варіантом, що допомагає побудувати ту чи іншу гіпотезу. Робоче гіпотеза дає змогу перевірити, чи можна це явище якось пояснити. Висунувши робочу гіпотезу і переконавшись що вона не може пояснити явище, котре нас цікавить, чи пояснює його неправильно, її відкидають, замінюють іншою робочою гіпотезою. Робоча гіпотеза створюється як тимчасовий здогад, тобто таке припущення, котре пояснює явище умовно. За допомогою таких робочих гіпотез тимчасово групують факти, а потім уже її формулюють. Робоча гіпотеза може стати в ході подальшого дослідження науковою гіпотезою

50) Коректне запитання формулюють згідно з вимогами законів логіки. Воно має відповідати таким правилам:

- передумови запитання мають бути істинними;

- запитальні речення повинні містити імена з точним смислом та предметним значенням;

- запитальні речення мають відповідати вимогам синтаксису тієї мови, якою формулюється запитальне речення.

Некоректне запитання не відповідає названим правилам. Коректність або некоректність сформульованого запитання можна визначити в гносеологічному, семантичному, евристичному, логічному контекстах.

Види запитань

На сучасному етапі процесу пізнання об'єктивного світу виокремлюють такі види запитань:

- уточнювальні та доповнювальні;

- прості й складні;

- проблемні;

- інформаційні запити.

Визначимо специфіку цих видів запитань.

Уточнювальне запитання ("чи - запитання") вимагає уточнення знання (інформації) стосовно певного об'єкта пізнання (його існування, властивостей, притаманних йому, тощо). Наприклад: "Чи насправді газета вперше виникла у Римі ще за часів Ю. Цезаря?"; "Чи справді інопланетяни існують?"; "Чи справді, на Марсі немає життя?". Уточнювальні запитання передбачають із множинності відповідей лише два варіанти - "так" або "ні".

Доповнювальне запитання ("що - запитання") вимагає отримання у відповіді додаткового знання (інформації) стосовно предмета міркувань: "Що змінюється швидше? Система права чи система законодавства?"; "Що студентові потрібно для доброго навчання?"

Доповнювальні запитання передбачають множинність відповідей залежно від контексту.

Просте запитання - запитання, до структури якого входить лише одне запитання (запитальне речення): "Коли був створений перший комп'ютер?"

Складне запитання. До його структури входять два та більше запитань (запитальних речення). Воно має логічну форму кон'юнкції (А л В)? Наприклад: "Чи справді сучасні комп'ютери обчислюють і проектують?") або диз'юнкції (А V В)? Наприклад: "Розум - це дар природи чи результат виховання?" (Гельвецій).

Проблемне запитання - запитальне речення, що за змістом виражає певну проблему; запитання, на яке на певному етапі пізнавального процесу не можна дати однозначної відповіді - "так" або "ні": "Чи можна законами фізики та хімії пояснити духовні вияви життя людини?", "Чи існує куля, крім ось цих окремих куль, або будинок, окрім зроблених із цеглин?" (Проблема загального та одиничного, сформульована Арістотелем), "Чи візьмуть роботи владу над людьми в майбутньому?", "Чи існує розумне життя за межами Землі?"

Риторичне запитання не передбачає відповіді, яка б мала значення істинності або хибності, оскільки в самому запитанні вже передбачається однозначна відповідь. Наприклад: "Хто не хоче жити довго?", "Хто не хоче бути здоровим?"

Провокаційне запитання містить приховану інформацію, на підставі якої, незалежно від відповіді "так" або "ні", визнається, що властивість, про яку йдеться у запитанні, притаманна йому: "Так ти брехун?", "Кажуть, що ти злодій?"

Софістичне запитання формулюють на підставі навмисно зробленої логічної помилки через використання абстрактних невизначених термінів, оперування термінами, які мають багато смислів, постановок провокаційних запитань та інших інтелектуальних маневрів із метою, щоб відповідь на запитання була такою, яку "бажає" почути софіст:

52) Софізм в перекладі з грецького означає дослівно: виверт, вигадка або майстерність. Цим терміном називають твердження, що є помилковим, але не позбавленим елемента логіки, за рахунок чого при поверхневому погляді на нього здається вірним. Виникає питання: софізм - що це і чим він відрізняється від паралогизма? А відмінність в тому, що софізми засновані на свідомому і навмисному обмані, порушенні логіки.

48) Існують парадокси, які виникають у певній галузі наукового знання в процесі історичного розвитку науки, коли виявляється суперечність між певною усталеною системою знання і новими фактами, між закріпленою в певних парадигмах напрямах досліджень і новими відкриттями, що не укладаються в ці парадигми. Так, наукові відкриття в космології, квантовій фізиці, біології, зроблені у XX ст., суперечать класичним теоріям у цих галузях наук і трактуються як парадоксальні з погляду класичних теорій.

У кожній галузі наукового пізнання з'являються специфічні парадокси - фізичні, хімічні, біологічні, математичні тощо.

Парадокси, які виникають у межах певної наукової теорії, виявляють суперечливість самого руху матеріальних об'єктів, котрі вивчає наука, "двоїстість" природи самого об'єкта дослідження, зумовлюючи переосмислення фундаментальних принципів і парадигм конкретної науки. Наприклад, у теорії квантової хімії виявлено, що електрон навколо ядра в будь-який момент перебуває в кожній елементарній точці простору, хоча електрон - елементарна частинка.

16) Л о г і ч н о ю о п ер а ц і є ю над поняттями називається така дія, за допомогою якої з одних понять отримують нові поняття. До логічних операцій над поняттями відносяться:

а) обмеження і узагальнення понять;

б) операції над обсягами понять як множинами;

в) поділ понять;

г) визначення понять.

Традиційно прийнято вважати, що операції а, б, в є власне операціями над обсягами понять, а операція г є операцією, що розкриває зміст понять.

а) Обмеження і узагальнення понять.

В основі операції обмеження і узагальнення понять лежить залежність, яку фіксує закон оберненого відношення між змістом і обсягом понять.

17) Оскільки судження є однією із форм абстрактного мислення, то його матеріальним втіленням, матеріальною реалізацією є мова, конкретніше - речення. Ллє хоча будь-яке судження реалізується у реченні, не всі речення виражають судження. Із усієї множини речень (розповідні, питальні, окличні) лише розповідні виражають судження. Наприклад, суджень не виражають речення: "Хто сьогодні спізнився на лекцію?", "Принеси книжку!"

Визначивши, що кожне судження неодмінно виражається у розповідному реченні цілком слушно виникає питання: "Що розуміється під судженням: думка поза мовними засобами, які її виражають, чи думка разом із засобами її мовного втілення?".

піввідношення "речення", "судження" і "висловлювання" розглядається ще й у такій площині. Оскільки речення розглядається як знак, то знак, з точки зору семантики, повинен мати смисл і значення. Виявллється, що смислом розповідного речення (як знака) є судження (тобто, думка зафіксована у реченні) або інформація, яку несе в собі речення ("щось про щось стверджується або заперечується"), а значенням - оцінка відповідності речення тому, про що говориться у реченні (тобто, "істина" чи "хиба"). Зазначене дає можливість сформулювати таку дефініцію:

Ви с л о в л ю в а н н я - це речення, смислом якого є судження, а значенням - такі логічні об'єкти як "істина" або "хиба"".

Оскільки традиційна логіка досліджує форми мислення, розглядає їх як своєрідні способи освоєння відображення дійсності, то в ній йдеться про "поняття", "судження", "умовивід" як форми мислення.

Сучасна ж логіка, як другий етап логіки у розвитку єдиної логічної науки, бере до уваги мову як втілення мислення, або іншими словами, досліджує смисловий бік мови і різних її утворень (виразів). Тому у сучасній

логіці говорять не про "поняття", "судження", "умовивід", а про "терміни", "висловлювання", їх комбінації і відношення (тобто, про висновки).

Отже, коли у традиційній логіці вживається термін "висловлювання" як рівноцінний терміну "судження"1, то мається на увазі, що висловлювання, як об'єкт сучасної логіки може моделювати судження, бути одним із варіантів представлення судження, особливо коли йдеться про судження з відношеннями та про складні судження. Все це дає можливість вживати в певних межах терміни "судження" і "висловлювання" як одно порядкові. Але коли ми говоримо про специфіку дослідження предмета логіки в історично першій частині (традиційній логіці) і в історично другій частині (сучасній або символічній логіці), то необхідно враховувати зазначені вище нюанси.

2) А б с т р а к т н е мислення - це один із ступенів процесу пізнання, якому передує чуттєвий ступінь пізнання.

Мета чуттєвого пізнання - дати досліджуваний предмет у його безпосередності, наявності, зафіксувати його у вигляді факту чуттєвої наявності. Реалізує цю мету чуттєве пізнання через свої форми: відчуття, сприйняття, уявлення.

Предмети та явища навколишньої дійсності, впливаючи на органи чуття, викликають різноманітну інформацію (зорову,слухову, дотикову та ін.), що й складає зміст такого рівня чуттєвого пізнання, як відчуття.

Отже, відчуття є відображенням окремих властивостей предметів та явищ дійсності (колір, звук, запах тощо), які діють на наші органи чуття.

За допомогою сприйняття (як наступного рівня чуттєвого пізнання) отримують інформацію про предмети та явища навколишнього світу у їх цілісному вигляді. Так, сприйняття квітки дає нам не тільки інформацію про її окремі властивості (колір, запах тощо), а насамперед формує зоровий образ про неї як своєрідний предмет, відмінний від її середовища.

Необхідною умовою формування інформації про предмет у вигляді відчуття і сприйняття є безпосередня наявність предмета чи явища. Тільки тоді можна виділити окремі властивості предмета або ж характеризувати предмет у його цілісності.

Але ми можемо отримати інформацію про предмет і не споглядаючи його. Відомості про предмети та явища, які сприймалися раніше, можуть відновлюватися в нашій уяві у вигляді різних образів. Ось ці образи і є уявленнями.

Отже, у я в л е н н я м називають таку форму чуттєвого пізнання, яка продукує інформацію про предмет у вигляді наочних образів. Це дає можливість говорити, наприклад, про знайому людину, яка в даний момент відсутня, сперечатися про явище, яке ми сприймали колись, тощо.

ругою важливою рисою абстрактного мислення є його опосередкований характер. О п о с ер е д к о в а н і с т ь - це фіксація факту незалежності знання від предмета. Тобто, виникнувши, знання набуває певної відносної самостійності.

31) Умовивід – це найбільш складна форма мислення. Вона встановлює нові зв'язки між предметами і явищами на основі вже відомих.

Теорія умовиводів є найбільш ретельно розробленою частиною формальної логіки, яка є уподобанням численних видатних

Умовивід – цілісне розумове утворення і має структуру:

- посилка (засновок) – судження, яке віддзеркалює вже відомі зв'язки

- заключення (висновок) – судження, яке віддзеркалює нові зв'язки

Заключення буде істинним за наявності двох необхідних умов:

1. Якщо посилки істинні за змістом.

2. Якщо умовивід вірний за своєю будовою.

32) Безпосередній умовивід — умовивід, до складу якого входить лише один засновок (і, звичайно ж, — висновок).

До безпосередніх часто відносять і деякі інші різновиди умовиводів, зокрема контрапозицію просту (її формулаА-В-ґ-В-Аті умовиводи, в основі яких лежить характер відношень між судженнями за «логічним квадратом» тощо.

Безпосередні умовиводи мають певне пізнавальне значення, а їх осмислення підвищує логічну культуру людини. Назвемо кілька аргументів для підтвердження цієї тези (і водночас спрямованих проти тих, хто скептично ставиться до цієї гранично простої, але «філігранної» форми міркування).

Повною індукцією називається умовивід, у якому загальний висновок про клас предметів робиться на основі вивчення всіх предметів цього класу.

Неповною індукцією називається умовивід, у якому загальний висновок виводиться із засновків, котрі не охоплюють усіх предметів класу.

Індукція через простий перелік — це такий умовивід, у якому загальний висновок про клас предметів робиться на тій підставі, щоб серед спостережуваних фактів не траплялося жодного, який би суперечив узагальненню.

За ступенем обґрунтованості висновку умовиводи поділяють на: достовірні (необхідні) і ймовірні (правдоподібні). Висновки перших є необхідно істинними (за умови істинності засновків і правильності зв'язку між ними), а висновки других — імовірно істинними, навіть за умови істинності засновків. Залежно від кількості засновків, що входять до складу умовиводів, останні поділяють на безпосередні (до складу яких входить лише один засновок) та опосередковані (які містять у собі два і більше засновків).

34) Полісилогізм — складний силогізм, що утворюється шляхом послідовного поєднання кількох простих силогізмів у логічно зв'язане міркування. Полісилогізм може бути дво-, трискладовим і більше, залежно від кількості силогізмів, що його утворюють. У полісилогізмі висновок попереднього силогізму (просилогізму) становить засновок наступного (епісилогізму). Формальна логіка формулює деякі загальні умови, що характеризують правильність різних видів полісилогізмів.

20) амо дефініцію с к л а д н о г о судження: "Складним судженням називається судження, яке складається із двох або більше простих суджень, з'єднаних відповідним логічним сполучником".

До складних відносяться:

1) з'єднувальні;

2) роз'єднувальні;

3) умовні;

4) рівнозначні або еквівалентні.

Розглянемо по черзі кожен із названих видів складних суджень.

До з'єднувальних суджень відносяться такі складні судження, які утворюються із двох або більше простих суджень, зв'язаних таким логічним сполучником, як кон'юнкція. Саме слово "conjunctio" є латинського походження і перекладається як з'єднання, зв'язок. В природній мові аналогами є слова: "і", "а", "але", "як тільки" та їм подібні. В логіці даний логічний сполучник позначається символами: " ^ ", "&", " o ".

Прикладом з'єднувального судження буде наступний вираз: "Мій брат - студент юридичного факультету, а сестра - студентка хімічного факультету".

Другим видом складних суджень є роз'єднувальні судження.

Дамо дефініцію роз'єднувального судження: "Роз'єднувальним судженням називається судження, яке складається із двох і більше простих суджень, зв'язаних таким логічним сполучником, як диз'юнкція".

Слово "dicjunctio" латинського походження і перекладається як розділення, розрізнення. В природній мові аналогами диз'юнкції є слова "або", "чи" та їм подібні. В логіці диз'юнкція позначається символом " V ".

21) М о д а л ь н и м судженням називається таке просте судження, в якому відношення між предметом думки і ознакою предмета думки обумовлюється своєрідним характером зв'язку. Наприклад, "Необхідно, що вода кипить при 100°".

У традиційній логіці модальні судження за природою модальності поділяють на: а)судження за об'єктивною модальністю і

б) судження за логічною модальністю.

За об'єктивною модальністю судження поділяють на:

1) судження можливості;

2) судження дійсності;

3) судження необхідності.

Судженням м о ж л и в о с т і називається таке модальне судження, в якому відображена реально існуюча, але не реалізована можливість.

Наприклад, "Можлива образа словом", "Можливий позитивний результат іспиту" тощо.

Судженням д і й с н о с т і називається вид модального судження, в якому дещо відображається як уже існуюче в дійсності.

Наприклад, "Робота першого блоку ЧАЕС зупинена", "Конституція України прийнята" тощо.

Судженням н е о б х і д н о с т і називається модальне судження, яке відображає неминучість існування якогось предмета, явища, або зв'язку між ними.

П р о б л е м а т и ч н и м називається такий вид модального судження в якому яка-небудь ознака стверджується або заперечується відносно предмета думки лише передбачувано.

Наприклад, "Тут імовірно, була симуляція крадіжки". Треба розрізняти проблематичні судження і судження можливості.

До с т о в і р н и м називається судження в якому фіксується знання, що містить цілковиту визначеність про належність ознаки предмету.

Наприклад, "Достовірно, що діагоналі квадрату при перетині утворюють прямі кути".

24) Закон тотожності формулюється так: будь-яка думка про предмет у процесі даного міркування тотожна сама собі, скільки б разів вона не повторювалась.
Думка тотожна сама собі тоді, коли вона стосується одного й того ж предмета і її зміст залишається одним і тим же, скільки б разів вона не висловлювалася. Якщо ж зміст думки змінюється або вона відноситься до іншого предмета, то така думка не може вважатися тією ж самою, тотожною самій собі, це буде вже інша думка.

25) Закон несуперечливий
Для того, щоб правильно пізнати дійсність, наші судження не повинні бути суперечливими. Протиріччя роблять мислення непослідовним, нескладна, вони руйнують думку, перешкоджають процесу пізнання.
Вимога несуперечності мислення виражає формально-логічний закон несуперечливий: два протилежні судження не можуть бути одночасно істинними; принаймні одне з них необхідно неправдою.
Закон несуперечливий діє відносно всіх протилежних думок - і противних (контрарних) і суперечать (контрадікторних). Він вказує, що два протилежних судження не можуть бути одночасно істинними, одне з них необхідно неправдою. Що стосується іншого судження, то воно може бути як істинним, так і помилковим.
Закон несуперечливий можна висловить формулою, що застосовується математичною логікою в обчисленні висловлювань: не-(а чи не-а) (невірно, що а і не-а одночасно істинні). У цій формулі під а мається на увазі будь-яке судження, під не-а - судження, що заперечує судження а, а загальна заперечення - заперечення двох суджень, з'єднаних знаком кон'юнкції. Стверджуючи що-небудь про який-небудь предмет, ми не можемо, без суперечностей собі, заперечувати те ж саме про те ж самому предметі, взятому в той же самий час і в тому ж самому відношенні.
Якщо ми стверджуємо приналежність предмету однієї ознаки і в той же час заперечуємо приналежність цього ж предмети іншої ознаки, ніякого протиріччя не буде. Не буде протиріччя між судженнями, якщо мова йде про різні предмети. Протиріччя не буде і в тому випадку, якщо ми що або стверджували і те ж саме заперечує щодо однієї особи, але розглядається в різний час. Нарешті, один і той же предмет нашої думки може розглядатися в різному відношенні.
В основі закону несуперечливий лежить якісна визначеність речей і явищ, відносна стійкість їх властивостей. Відображаючи цей бік дійсності, закон несуперечливий вимагає, щоб мислення не допускало суперечливих тверджень. Якщо, наприклад, предмет А має певну властивість, то в судженнях про цей предмет ми зобов `язані затверджувати це властивість, а не заперечувати його і не приписувати цього предмету того, чого у нього немає.
Чи не варто з цього, що закон несуперечливий заперечує будь-які протиріччя?
Перш за все потрібно строго відрізняти формально-логічні протиріччя від суперечностей об'єктивної дійсності.
Протиріччя, які існують об'єктивно, - внутрішнє джерело розвитку речей і явищ матеріального світу. Це - реальні, дійсні протиріччя, що відображає і має відображати мислення за допомогою діючих в ньому діалектичних законів. Формально-логічні протиріччя - це протиріччя плутаними, неправильного міркування, які не є відображенням життєвих, діалектичних протиріч і що утрудняють пізнання дійсності.
Закон несуперечливий має важливе значення в теоретичної та практичної діяльності людини.

18) Простим називають судження, яке виражає зв'язок двох і тільки двох понять. Судження, яке складається з двох і більше простих суджень, називається *складним (складеним).

Існує три види простих суджень:

1) атрибутивне (від латинського - додане; невід'ємна властивість об'єкта) судження. * Атрибутивним називають судження про ознаку предмета. В ньому відображається зв'язок між предметом думки та його ознакою. Цей зв'язок може стверджуватися або заперечуватися. Наприклад, "Україна — демократична держава", "Україна не є членом НАТО". Атрибутивне судження складається із суб'єкта, предиката та логічної зв'язки; його логічна схема (формула) "S - Р", де S - суб'єкт судження, Р — предикат судження," — " — логічна зв'язка.

*Суб'єктом судження є поняття про предмет думки, поняття про ознаку предмета називають * предикатом судження. Логічна зв'язка виражає відношення між суб'єктом та предикатом судження. Суб'єкт та предикат називають термінами судження.

Атрибутивному судженню можна дати об'ємну інтерпретацію. У цьому випадку воно розглядається як відношення двох понять (S, Р), обсяги яких певним чином відносяться одне до одного, тобто включають або виключають обсяг одне одного. Так, у судженні "Україна (S) - демократична держава (Р)" суб'єкт ("Україна") буде повністю входити в обсяг предиката (поняття "демократична держава"):

2) суджений з відношенням, або релятивне (від латинського - відносний) судження. Релятивним судженням називають судження, що виражає відношення між предметами. Це можуть бути відношення рівності, нерівності, просторові, часові, причинні та інші відношення. Наприклад, "А дорівнює В", "С менше 0* "Харків знаходиться на схід від Києва", "Мораль виникла значно раніше, ніж релігія" тощо.

3) судження існування (екзистенційні - від латинського - існування). У судженнях існування відображається сам факт буття чи небуття предмета. Наприклад, "Матерія існує", "Кентаврів у дійсності немає", "Судження без речення не існує". Предикатами цих суджень є поняття про існування або неіснування предмета думки. Логічна зв'язка часто відсутня у структурі судження, але її легко відновити. Наприклад, "Матерія існує" - "Матерія є те, що існує".

15) логіці - це інтелектуальні дії над поняттями і висловлюваннями, над символами в межах певної формальної системи, внаслідок чого виникає нове цілісне логічне утворення та визначається його структура. Існують такі види логічних операцій:

1. Над іменами - перетворення іменної або пропозиційної функції в мовних виразах із функціональними знаками видах, у на висловлювання зі значенням істинності (див. 2.4).

2. Над поняттями - визначення поняття, узагальнення й обмеження поняття, поділ обсягу поняття, класифікація..

3. Над висловлюваннями - перетворення висловлювання, зворотність висловлювання, протиставлення предикатові, створення складних висловлювань із простих та ін.

4. Обґрунтування висновку із певних засновків (умовивід).

5. Доведення та спростування.

6. Операції над класами.

7. Логічне числення.

8. Квантифікація.

19) За якістю судження бувають ствердні і заперечні.

Ствердним називається судження, яке відбиває наявність у предмета якоїсь ознаки. Наприклад: "Злочин є діяння суспільно небезпечне", "Норми права мають примусовий характер" і т. д. Ствердне судження має таку формулу: в є Р.

Заперечним називається судження, в якому йдеться про відсутність у предмета якоїсь ознаки. Наприклад:

"Студент Іваненко не відмінник", "Жодна держава не має права втручатися у внутрішнє життя іншого народу" тощо. Формула заперечного судження: S не є Р.

У заперечних судженнях заперечення "не" може стояти як перед зв'язкою, так і перед предикатом (Р). Наприклад, у судженні "Ця дошка не є чорна", частка "не" стоїть перед зв'язкою, а в судженні "Ця дошка є не чорна" — перед предикатом. Такі заперечні судження мають формулу: S є не Р.

Заперечними є також судження, в яких заперечення "не" стоїть безпосередньо перед суб'єктом, тобто судження, що має структуру "не S є Р".

Прикладом таких заперечних суджень є: "Не злочин це", "Не Іваненко був у Петренка", "Не підпал є причиною пожежі" тощо. Ці судження слід відрізняти від ствердних, суб'єктами яких є заперечні поняття.

У правовій науці й судовій практиці такого типу ствердні судження трапляються досить часто. Наприклад: "Незаконне позбавлення волі е злочин", "Недонесення про державний злочин є державний злочин" і т. д.

За кількістю судження бувають одиничні, часткові та загальні.

Одиничним судженням називається судження, в якому щось стверджується чи заперечується про один предмет. Наприклад: "Київ — столиця України". Одиничне судження має формулу

S є Р, S не є Р.

Частковим судженням називається судження, в якому щось стверджується або заперечується про частину предметів класу.

Наприклад: "Деякі студенти — відмінники".У цьому судженні йдеться не про всіх, а про деяких студентів. Суб'єкт часткового судження виражається словами "деякі", "більшість", "частина", "кілька", "іноді" тощо.

Формула часткового судження

Деякі S є Р. Деякі S не е Р.

Часткові судження бувають означені та неозначені.

За якістю судження бувають ствердні і заперечні.

Ствердним називається судження, яке відбиває наявність у предмета якоїсь ознаки. Наприклад: "Злочин є діяння суспільно небезпечне", "Норми права мають примусовий характер" і т. д. Ствердне судження має таку формулу: в є Р.

Заперечним називається судження, в якому йдеться про відсутність у предмета якоїсь ознаки. Наприклад:

"Студент Іваненко не відмінник", "Жодна держава не має права втручатися у внутрішнє життя іншого народу" тощо. Формула заперечного судження: S не є Р.

У заперечних судженнях заперечення "не" може стояти як перед зв'язкою, так і перед предикатом (Р). Наприклад, у судженні "Ця дошка не є чорна", частка "не" стоїть перед зв'язкою, а в судженні "Ця дошка є не чорна" — перед предикатом. Такі заперечні судження мають формулу: S є не Р.

Заперечними є також судження, в яких заперечення "не" стоїть безпосередньо перед суб'єктом, тобто судження, що має структуру "не S є Р".

Прикладом таких заперечних суджень є: "Не злочин це", "Не Іваненко був у Петренка", "Не підпал є причиною пожежі" тощо. Ці судження слід відрізняти від ствердних, суб'єктами яких є заперечні поняття.

У правовій науці й судовій практиці такого типу ствердні судження трапляються досить часто. Наприклад: "Незаконне позбавлення волі е злочин", "Недонесення про державний злочин є державний злочин" і т. д.

За кількістю судження бувають одиничні, часткові та загальні.

Одиничним судженням називається судження, в якому щось стверджується чи заперечується про один предмет. Наприклад: "Київ — столиця України". Одиничне судження має формулу

S є Р, S не є Р.

Частковим судженням називається судження, в якому щось стверджується або заперечується про частину предметів класу.

Наприклад: "Деякі студенти — відмінники".У цьому судженні йдеться не про всіх, а про деяких студентів. Суб'єкт часткового судження виражається словами "деякі", "більшість", "частина", "кілька", "іноді" тощо.

Формула часткового судження

Деякі S є Р. Деякі S не е Р.

Часткові судження бувають означені та неозначені.

Оскільки кожне судження володіє певною якістю і кількістю одночасно, то в практиці мислення користуються об'єднаною класифікацією суджень за кількістю та якістю. За цією класифікацією існують такі чотири основні види суджень:

1. Загальноствердні судження — це судження за кількістю загальні, а за якістю ствердні. Наприклад: "Усі студенти складають екзамени"; "Всі договори е угоди". Формула загально-ствердного судження: Всі S е Р.

2. Загальнозаперечні судження — це судження за кількістю загальні, а за якістю заперечні. "Жодне явище не існує ізольовано від інших явищ'*. Формула загальнозаперечного судження: Жодне S не є Р.

Загальнозаперечні судження позначають літерою Е (перший голосний латинського слова пе&о — заперечую).

3. Частковоствердні судження — це судження за кількістю часткові, а за якістю ствердні. Наприклад: "Деякі студенти — відмінники"; "Деякі злочини здійснюються з необережності". Формула частковоствердного судження: Деякі S е Р.

Позначаються ці судження літерою / (другий голосний латинського слова affizmo).

4. Частковозаперечні судження — це судження за кількістю часткові, а за якістю заперечні. Наприклад:

"Деякі майнові відношення не регулюються цивільним правом". Формула частковозаперечного судження: Деякі S не є Р.

13) Загальні поняття відображають ознаки певної множини предметів, наприклад, "село", "місто", "людина", "закон", "фонема", "студент" тощо.

Якщо загальне поняття відображає обмежену кількість предметів, то його називають реєструючим загальним поняттям. Наприклад, "європейська держава" (в логіці поняття позначають називним відмінком однини, незалежно від кількості відображуваних ним предметів), "студент 1-го курсу університету "Україна" 2001/2002 навчального року", "планета Сонячної системи", "вулиця міста Києва" тощо.

Загальне поняття, яке відображає необмежену кількість предметів, буде нереєструючим загальним поняттям. Наприклад, "людина", "закон", "учень", "юридична особа" тощо.

Одиничні індивідуальні поняття відображають один єдиний предмет. Він, як правило, має власне ім'я. Наприклад, "місто Київ", "найвища вершина світу", "ріка Дніпро", "найбільше прісноводне озеро світу" тощо.

Одиничні збірні відображають ознаки однієї множини предметів. Наприклад, "український народ", "Голосіївський ліс", "австралійський абориген" тощо.

*3бірні поняття відображають ознаки певної сукупності однорідних предметів, що мисляться як одне ціле.

Збірні одиничні відображають ознаки однієї єдиної множини предметів. Наприклад, "сузір'я Оріона", "ФК "Динамо" Київ", "оркестр Національної опери України" тощо.

Збірні загальні поняття відображають ознаки множини сукупності предметів. Наприклад, "сузір'я", "футбольний клуб", "оркестр" тощо.

*Нульові поняття відображають ознаки неіснуючих (нереальних) предметів або предметів, які ще не вивчені сучасною наукою.

Нульові хибні відображають ознаки міфічних істот: "мавка", "святий Миколай", "дідько", "нечиста сила" тощо.

Нульові необхідні - це наукові абстракції, без яких наука не може обійтися. Наприклад, "точка", "абсолютний нуль", "абсолютно тверде тіло", "математичний ліміт" тощо.

Конкретні поняття відображають предмет у сукупності його ознак. Цим поняттям у дійсності відповідають певні окремі предмети. Наприклад, "людина", "місто", "студент", "закон" тощо.

Конкретні співвідносні поняття відображають ознаки предметів, існування яких неможливе одне без одного. Наприклад, "північ" — "південь", "боржник" — "кредитор", "опонент" - "пропонент" тощо.

Конкретні безвідносні поняття відображають ознаки предметів, які існують і мисляться самостійно, поза зв'язком з іншими предметами. Наприклад, "книга", "країна", "сніг", "держава" тощо.

*Абстрактні поняття відображають будь-яку ознаку предмета, яка абстрагується, відокремлюється в думці від предмета і виступає як предмет мислення. Наприклад, "хоробрість", "відповідальність", "злочинність", "краса" тощо.

41) Науковою індукцією називають умовивід, в засновках якого поряд з повторюваністю ознаки у деяких предметів класу міститься також знання про залежність цієї ознаки від певних властивостей предмета.

Якщо в популярному узагальненні вивід спирається на повторюваність ознаки, то наукова індукція не обмежується простою констатацією, а систематично досліджує предмет, який розглядається як такий, що складається з деяких самостійних частин. Теоретичною підставою методів наукової індукції с основні властивості причинного зв'язку як найважливішої форми об'єктивної залежності між предметами та явищами дійсності.

Причинним або каузальним називається такий об'єктивний зв'язок між двома явищами, коли одне з них - причина — викликає друге - наслідок (дію). Для причинного зв'язку характерні такі основні властивості: 1) всезагальність зв'язку; 2) послідовність у часі; 3) необхідний характер зв'язку; 4) однозначна залежність між причиною та наслідком. Розглянемо ці властивості докладніше.

1. Всезагальність причинного зв'язку означає, що явища не виникають самовільно, незалежно від інших явищ. Кожне з них пов'язане з іншими явищами, виникає, видозмінюється і зникає під впливом чисельних чинників і саме впливає на інші предмети. Це означає, що в світі не існує безпричинних явищ. Для виявлення причини, що викликає певне явище, серед множини обставин виділяють лише такі, які задовольняють вимогу послідовності у часі.

2. Послідовність у часі означає, що причина завжди передує наслідку. В одних випадках така послідовність є миттєвою, в інших - причину і наслідок відділяє певний проміжок часу. Оскільки причина завжди передує наслідку, то з багатьох обставин в ході індуктивного дослідження відбирають лише такі, що проявились раніше досліджуваного наслідку, і виключають ті, що виникають одночасно чи після прояву наслідку.

Послідовність у часі - необхідна умова причинного зв'язку, але сама по собі вона недостатня для виявлення дійсної причини. Визнання цієї умови достатньою нерідко призводить до помилки, яку називають «після цього, отже з при­чини цього».

Для виявлення причинного зв'язку між попереднім та наступним явищами потрібне додаткове знання про необхідний характер залежності між ними.

3. Необхідний характер зв'язку між причиною та наслідком означає, що наслідок наступає тільки при наявності причини, відсутність якої з необхідністю усуває і наслідок. Тому при аналізі попередніх обставин виключають такі з них, відсутність яких не впливає на виникнення явища.

4. Однозначний характер причинного зв'язку полягає в тому, що кожна дана причина завжди викликає тільки їй відповідний наслідок. Залежність між причиною та наслідком має симетричну природу: видозміни в причині з необхідністю викликають і видозміни у наслідку, і навпаки, видозміни у наслідку свідчать про видозміни в причині.

Однозначна залежність дає змогу виділити серед множини попередніх обставин такі, зміни в яких впливають на наслідок, і виключити незмінні, що не впливають на наслідок.

Викладені властивості причинної залежності виконують роль пізнавальних принципів, що спрямовують емпіричне дослідження і формують особливі методи наукової індукції. Застосування цих методів пов'язане з певним спрощенням реальних зв'язків між явищами, яке виражається в таких припущеннях:

1) попереднє явище розглядається як складне і розкладається на прості обставини - А, В, С, О тощо;

2) кожна з цих обставин вважається відносно самостійною і не взаємодіє з іншою;

3) виділені обставини розглядаються як повний (закритий) їх перелік і вважається, що дослідник не випустив з уваги інші можливі обставини.

42) Виділяються наступні види аналогії: аналогія властивостей, аналогія відносин, структурна аналогія, - залежно від того, що являють собою предмети аїр - чи є вони індивідами, послідовностями індивідів, агрегатами і, відповідно, в залежності від характеру розглянутих ознак.
1. Так, якщо предмети аїр деякі індивіди «а» і «Ь», a «Pi,..., Р"»- ознаки, що вказують на наявність або відсутність у них тих чи інших властивостей, то такого роду аналогії називаються аналогіями ознак або аналогіями властивостей

. Схема аналогії властивостей повністю еквівалентна вже зазначеної вище загальній схемі для умовиводів за аналогією, або може бути представлена??в такій формі:

де F - підстава виводу за аналогією; (а) - символ моделі, т. е. предмета, який досліджується; (ред) - символ прототипу, тобто предмета, на який переноситься інформація, отримана при дослідженні моделі; Р - властивість, переносний з моделі на прототип.
2. Якщо аїр-деякі послідовності предметів, з-відповідально - «а1г а і...., Ап»і«Ь /, '2,..., Ь "» (пари, трійки, п-ки предметів взагалі), а ознаки «Рь...,! '"». як і «Q», - п-місцеві відносини, в яких знаходяться члени цих послідовностей, то такого роду аналогія називається аналогією відносин. Загальна схема аналогії відносин така:
Pl (al, a2,..., an),..., Pn (al, a2,..., an), Q (al, a2,..., an)
Ймовірно, 6А А,... А)
(I'jfbi-hi)), а також відомо, що at любить а2 (Q (a}, а2)), - з усього цього можна зробити висновок за аналогією, що ймовірно hi любить '2
(Q (bi,'я.

47) Софізм - що це таке? Щоб відповісти на це питання, потрібно розглянути приклад древнього порушення логіки: «Маєш те, що не втрачав. Втрачав роги? Значить, у тебе є роги». Тут є упущення. Якщо першу фразу видозмінити: «Маєш все, що не втрачав», тоді висновок стає вірним, але досить нецікавим. Одним з правил перших софістів було твердження про те, що необхідно найгірший аргумент представити як кращий, а метою спору була тільки перемога в ньому, а не пошук істини.

50)

Коректне запитання повинне відповідати всім встановленим структурно-функціональним канонам. А це значить, що у ньому мають бути чітко представлені суб'єкт і передумова. Остання конкретно вказує на квантор альтернатив і розмежовує їх на номінальні й реальні, а також на максимально можливу повноту очікуваної інформації.

Коректне запитання має виконувати принаймні дві функції: пізнавальну і комунікативну.

37) Дилема (грецька. δίς-λημμα двійна лема) — судження, де предмету надаються два суперечні положення, які виключають можливість третьої. Головний закон, який має силу для міркувань і дій, — закон протиріччя: дві протилежні думки про один і той самий предмет або явище взяті в однаковий час, в однаковому значенні і в однаковому відношенні не можуть бути вірогідними і хибними водночас, тобто «третього не дано» (tertium non datur). Отже, раз одне з них вірогідне, то інше обов'язково буде хибним, або, навпаки, коли одне є хибним, інше неодмінне буде вірогідним. Контрарні (протилежні) зв'язки між поняттями, судженнями й умовиводами є такі відношення, коли вони обидва одночасно вірогідними бути не можуть. Натомість, вони разом бути не можуть, бути лише хибними.

Наприклад, два наступних речення: «Україна — велика країна» й «Україна — мала країна» не можуть воднораз бути правильними, проте вони обидва можуть бути разом хибними, оскільки «Україна — середня держава», Якщо її зіставити з Росією, Китаєм або США, то Україна дійсно має маленьку площу, але в порівнянні з європейськими країнами, вона є другою в Європі за розміром її території після Російської федерації.

46) 1. Правила й помилки стосовно тези

1. Теза має бути чітко і ясно сформульована. У будь-якому доведенні необхідно перш за все знайти, що доводиться, яке положення обґрунтовується. Для цього висунута теза має бути сформульована точно і ясно. Якщо ж доводжуване положення сформульоване недбало, розпливчато і невизначено, то й доказ у цілому стає досить часто плутаним і суперечливим. У таких випадках важко зрозуміти, яке положення доводиться розібрати в самому доказі, дати оцінку аргументам, визначити, чи достатньо їх для тези, перевірити хід доведення і встановити, чи правильне воно і т. д.

Нечіткість формулювання тези може бути наслідком незнання або недостатнього знання того предмета, про котрий ідеться в тезі, недбале ставлення до уживаних слів і термінів, а також наслідком навмисного прагнення зробити тезу невизначеною, двозначною.

2. Теза протягом доказу (або спростування) має залишатися однією й тією ж. Правило це означає, що доводитися завжди має саме те положення, котре висунуте як теза, а не якесь інше, хоч і схоже з тезою. Порушення цього правила приводить до помилки, котра дістала назву підміна тези (ignortio elenchi). Підміна тези має місце тоді, коли доводить

Різновидом розглядуваної логічної помилки є помилка, що дістала назву від сказаного в принципі до сказаного в усіх випадках без винятку. Ця помилка полягає у тім, що положення, правильне в принципі, яке характеризує загальний стан речей, поширюється на будь-який випадок, на кожсн конкретний предмет. Наприклад, якщо хтось почне доводити, що гр-н Н. добре знає закони, посилаючись нате, що він юрист, а юристи, мовляв, добре знають закони, то він допуститься помилки від сказаного в принципі до сказаного в усіх випадках без винятку. Те, що юристи добре знають закони, є істинним, але з цього зовсім не випливає, що будь-який юрист добре знає закони. Судження "Юристи добре знають закони" правильне в принципі, а не для кожного конкретного випадку.

3. Доведення не має братися в коло, тобто аргументи мають бути судженнями, істинність яких встановлена незалежно від тези. Порушення цього правила викликає логічну помилку, котра називається коло в доведенні. Ця помилка полягає в тім, що теза виводиться з аргументів, а аргументи, в свою чергу, виводяться з тези.

3. Правила і помилки в доведенні, пов'язаному з демонстрацією

Демонстрація, як уже говорилося, — це спосіб логічного зв'язку тези доведення й аргументів. Демонстрація здійснюється завжди у формі того чи іншого умовиводу. Тому, будуючи докази і спростування, необхідно дотримуватися правил умовиводів. А саме, якщо доказ будується у формі категоричного силогізму, то для того, щоб він був правильним, необхідно дотримуватися всіх правил категоричного силогізму, якщо ж доказ є індуктивним, то слід дотримуватися правил індуктивних умовиводів і т. д. Порушення якогось із правил умовиводу приводить до помилки в доказі. Найчастіше у доказах трапляються такі помилки, пов'язані з їхньою побудовою, як почетверіння термінів, поспішне узагальнення тощо.

43) Аргументацію можна визначити як спосіб міркування, який складається із доведення і спростування, в ході яких формується переконання в істинності чи хибності якогось положення як у самого автора так і у опонентів.

Доведенням і спростуванням широко користуються в різних науках і різноманітних галузях людської діяльності. Але лише у логіці розкривається природа доведення і спростування, описується їх структура, визначаються спеціальні правила.

44) Суперечка – це публічне обговорення питань, що цікавлять учасників обговорення; це зіткнення різноманітних поглядів у процесі доказу та спростування. Не завжди суперечка завершується безумовною перемогою однієї зі сторін, але це не зменшує цінності комунікативного акту.
Полеміка (вiд давньогрецького polemikos – войовничий, ворожий) – це метод суперечки, в якій наявні конфронтація, протистояння, протиборство сторін, ідей, концепцій, позицій. З даного визначення випливає, що полеміка відрізняється від дискусії, диспуту саме своєю цілеспрямованістю. Учасники дискусії, диспуту, зіставляючи суперечливі судження, намагаються дійти єдиної думки, знайти загальне рішення, встановити істину.
Дискусією (від лат. discussio - дослідження, розгляд, розбір) називають такий публічний спір, метою якого є з'ясування і зіставлення різних точок зору, пошук виявлення справжньої думки, знаходження правильного рішення спірного питання. Дискусія вважається ефективним способом переконання, оскільки її учасники самі приходять до того або іншого висновку. У науковому пізнанні дискусія є одним із способів досягнення істини, методом дослідження, а тому в науці до неї вдаються досить часто. Виникає дискусія звичайно з питань, з яких істина ще не встановлена і її пошуком опікується багато дослідників, наукових колективів.

33) К а т е г о р и ч н и м с и л о г і з м о м називають дедуктивний умовивід, який складається із двох засновків і висновку, представлених судженнями виду: ASP, ESP, ISP, OSP.

Іншими словами, простий категоричний силогізм це такий дедуктивний умовивід в якому висновок здійснюється із двох категоричних суджень на основі співвідношення дескриптивних термінів.

Аналізуючи наведений приклад категоричного силогізму, стає очевидним, що він за структурою складається із трьох термінів: S, М, Р.

Термін, що входить до висновку як його суб'єкт називається м е н ш и м і позначається буквою S.

Термін, який виконує роль предиката висновку називається б і л ь ш и м і позначається буквою Р.

Більший і менший терміни називаються к р а й н і м и.

Термін, що входить в обидва засновки, але відсутній у висновку, називається с ер е д н і м і позначається буквою М.

У відповідності до назви термінів засновок, до якого входить більший термін, називається більшим.

Засновок, до якого входить менший термін, називається меншим.

У нашому прикладі більший засновок 1, а менший - 2. Виходячи із зазначеного, структуру силогізму можна записати у вигляді імплікації, де антецедентом буде кон'юнкція засновків, а консеквентом - висновок:

26) Суперечливими називаються судження, які не можуть бути одночасно ні істинними, ні хибними.

Зазначимо, що закон виключеного третього можна застосовувати лише до таких суджень:

а) одне судження щось стверджує щодо одиничного предмета, а друге — це ж саме заперечує щодо цього ж предмета, взятого в одному і тому ж самому відношенні, в один і той же самий час: «А є Р» і «А не є Р»;

б) одне судження щось стверджує відносно всього класу предметів, а друге — це саме заперечує відносно деякої час тини цього класу предметів: «Всі S є Р» і «Деякі S не є Р»;

в) одне судження щось заперечує відносно всього класу предметів, а друге — це саме стверджує відносно деякої частини предметів цього класу: «Жодне S не є Р» і «Деякі S є P».

Якщо порівняти логічні структури пар суджень, до яких застосовується закон протиріччя, з парами суджень, до яких застосовується закон виключеного третього, то очевидно, що усі судження, які підкоряються закону виключеного третього, підкоряються і закону протиріччя, але не всі судження, які підкоряються закону протиріччя, підкоряються закону виключеного третього.

28) Таким чином, формалізована мова логіки і за своїм походженням, і за будовою, і за призначенням відмінна від природної мови. їх об'єднує лише те, що це інтерпретовані знакові системи. Таким чином, аналіз явища формалізації, визначення характерних особливостей штучних мов дає можливість визначити формалізовану мову логіки, або формально-логічну теорію, як систему знакових засобів, що використовуються логікою для фіксації і дослідження процесу міркування разом із характеристикою синтаксичних і семантичних властивостей цих знакових засобів.

Отже, структура формалізованої мови складається із:

- об'єкт-мови і

- метамови.

Об'єкт-мова як система знакових засобів, сукупність різноманітних формул фіксує у знаковій формі логічну структуру міркувань, логічні властивості складових елементів міркувань та логічні відношення між елементами міркувань. Інколи об'єкт-мову ще називають синтаксичною частиною формалізованої мови..

23) 1. Відношення противності мають місце між судженнями А і Е (загальноствердним і загальнозаперечним). Суть цього відношення полягає в тому, що противні судження не можуть бути обидва одночасно істинними, але обидва можуть бути одночасно хибними. Тому якщо одне із противних суджень істинне, то друге безперечно хибне, але із хибності одного противного судження не можна робити висновок про істинність другого.

Наприклад, якщо істинне "Будь-яка держава є класовою" (А), то хибне протилежне йому судження "Жодна держава не є класовою" (Е). Якщо ж судження "Всі метали тонуть у йоді" (А) хибне, то це не означає, що істинне протилежне судження "Жоден із металів не потопає у воді" (Е). Противне судження може бути як істинним, так і хибним.

2. Відношення заперечення (контрадикторності) існує між судженнями А і О (загальноствердним і частковоствердним) і між судженнями Е та 01 (загальнозаперечним і частковоствердним). У відношенні заперечення перебувають також судження одинично-заперечні ("Це 5 не є Р") і одинично-ствердні ("Це S є Р").

Особливість відношення заперечення полягає в тім, що з двох заперечних суджень одне обов'язково істинне, а друге — хибне. Обидва заперечні судження пс можуть бути істинними і не можуть бути хибними одночасно.

Наприклад, якщо судження "Будь-який злочин є діянням суспільно небезпечним" (А) істинне, то заперечне йому судження "Деякі злочини не є суспільно небезпечними" (О) безперечно хибне. А якщо істинне судження "Деякі студенти не відмінники" (О), то судження А — "Усі студенти відмінники" обов'язково хибне.

3. Відношення підпорядкування існує між судженням А та / (загальноствердним та частковоствердним). Судження А є підпорядковуючим стосовно судження І, а судження І — підпорядкованим. Так само судження Е — підпорядковуюче, а судження О — підпорядковане.

6) Отже, л о г і ч н і ф о р м и - це види мисленнєвих структур, які незалежні від конкретного змісту думки. Вони - своєрідний будівельний матеріал з якого будуються конкретні міркування. Це й зумовлює те, що логічні форми (або форми мислення) складають інформативний, змістовний бік міркування.

Зауважимо, що тут немає, як здається на перший погляд, суперечності: форма думки одночасно є і змістом. Справа в тому, що форму мислення (вид структури думки) ми можемо розглядати як змістовну характеристику міркування в тому розумінні, що кожна з форм мислення - поняття, судження, умовивід - у логіці розглядається як відповідний спосіб фіксації в мисленні інформації про предмети та явища.

Наприклад, візьмемо таку думку: "Злочин є суспільно небезпечне діяння". З одного боку ми маємо конкретний зміст думки (тобто, що собою являє "злочин", "суспільно небезпечне діяння" тощо), незалежний від форми думки, яку можна зафіксувати у вигляді: "щось про щось стверджується", а з іншого - відношення між предметом думки і ознакою предмета думки є тим змістом, який цікавить логіку як науку, що вивчає способи утримання незмінними, інваріантними оцінки думок.

Тобто, форми мислення ми можемо розглядати як чисту структуру щодо конкретного змісту і (з іншого боку) як інформацію (змістовну характеристику) про спосіб зв'язку структурних елементів думки. Кожній формі мислення притаманний свій тип зв'язку структурних елементів думки.

Візьмемо для прикладу дві думки: "Квадрат" і "дім". За змістом ці думки різні, вони належать до різних сфер людської діяльності. Квадрат - це прямокутник з рівними сторонами, дім - це будівля, яка пристосована для постійного мешкання. Що ж їх об'єднує? Виявляється, що ці дві різні за змістом думки мають однакову форму побудови. У них різні предмети фіксуються єдиним способом, а саме, як взаємозв'язок їхніх суттєвих ознак.

· 5) Висновок: формальна логіка є наука про форми (структури) людського мислення. Часто до визначення предмета науки вводять не тільки форми, а й закони мислення, але в цьому немає необхідності, бо саме поняття науки передбачає, що вона вивчає закони.

Логіка потрібна скрізь, де постає потреба приводити в певний порядок розрізнені емпіричні факти і знання, систематизувати їх і визначити точну суть поняття. Особливо важливе значення во- на має:

а) для наукової діяльності, розвитку творчого мислення;

б) у галузі філософії, бо в ній більше, ніж в інших галузях знань, займаються побудовою абстрактно-логічних конструкцій, понять гранично загального характеру;

в) у наукових суперечках, диспутах, дискусіях, в умінні вести полеміку;

г) в юриспруденції, практиці судової діяльності (обвинувачення, захист тощо);

д) в конкретних економічних науках, коли потрібно здійснити необхідний формалізований аналіз економічної інформації, спрограмувати цю інформацію для ПЕОМ;

е) для точного вираження думок в усній та письмовій мові;

є) у парламентській, політичній діяльності.

4) Досі ми розглядали судження (та й інші логічні категорії) лише з точки зору формальної логіки предикатів. Подивимося тепер на складні судження з погляду логіки висловлювань, у якій розглядається істинність та хибність суджень.

Почнемо зі з’єднувальних (кон’юнктивних) суджень. З’єднувальне судження істинне при істинності усіх кон’юнктів, що складають його, й хибне при хибності хоча б одного з них. Умови істинності суджень можна представляти у вигляді так званих таблиць істинності. Для з’єднувального судження таблиця істинності буде мати такий вигляд:

(Замість «і» та «х» іноді пишуть «1» та «0»).

Саме така умова істинності кон’юнкцій витікає з того, що «р і q» можна замінити, наприклад, на «як р, так і q», тому для того, щоб усе судження було істинним, обидві його частини повинні бути істинним.

Для розуміння логіки висловлювань треба запам’ятати таке правило: усі висловлювання у ній або істинні, або хибні, третього не дано.

Наприклад, візьмемо таке висловлювання: «Через 5 років тут буде дощ з громом». Воно здається нам невизначеним з точки зору істинності, але у логіці висловлювань невизначеності не буває.

Така ж сама справа й зі складними висловлювання. У звичайній мові ми пов’язуємо сполучником «і» два висловлювання, котрі, як нам здається, пов’язані якимось значенням. Але значення – поняття суб’єктивне, для когось воно є, а для когось – ні. Тому логіка висловлювань таке поняття, як «змістовні зв’язки», відкидає. Наприклад, висловлювання «Він ішов у пальті, і я йшов до університету» нам здається безглуздим, тому воно не може бути істинним або хибним. Але з точки зору логіки висловлювань, якщо обидві його частини істинні, то воно істинне. Так же само істинне й складне судження «2 – просте число й Москва – велике місто». Але якщо ми скажемо «2 – непарне число й Москва – велике місто», то усе судження перетворюється на хибне.

Перейдемо тепер до умов істинності розділових (диз’юнктивних) суджень. Вони будуть різними для нестрогої та строгої диз’юнкції.

Нестрога диз’юнкція істинна, коли істинний хоча б один член диз’юнкції, і хибна при хибності обох її членів.

Наприклад: «Якщо запобіжник плавиться, то телевізор не гасне». Антецендент істинний, але висновок з нього робиться хибний, тому вся імплікація хибна.

У решті ж випадків імплікація буде істинною. У першому випадку це найбільш очевидне. З істинного антецендента («Запобіжник плавиться») робиться істинний же висновок («Телевізор гасне»).

Але імпликація істинна і ще у двох випадках, хоча, на перший погляд, це може здатися дивним. Візьмемо перший випадок: антецендент хибний, консеквент істинний. У цьому випадку імплікація буде істинною, навіть якщо ми візьмемо такий приклад: «Якщо 2х2=5, то деякі слони живуть в Африці». Ця імплікація є істинною тому, що деякі слони дійсно живуть в Африці, поза залежністю від будь-яких умов, істинних або хибних. Але якщо ми поміняємо антецендент і консеквент місцями: «Якщо деякі слони живуть в Африці, то 2х2=5», ми отримуємо 2-й рядок таблиці істинності: імплікація хибна, тому що 2х2 ніколи не буде 5, поза залежністю від будь-яких умов, навіть істинних.

І, нарешті, останній рядок. Якщо і р, і q хибні, то імплікація буде істинною навіть у такому випадку: «Якщо 2х2=5, то я – папа римський», оскільки істинність імплікації залежить не від змісту висловлювань, які входять до неї, а лише від їх взаємовідношень між собою. Тут імплікація буде істинною, оскільки хибність одного не ставить під сумнів хибність іншого.

Еквівалентні судження (подвійна імплікація) істинні у тих випадках, коли обидва судження приймають однакові значення, будучи одночасно або істинними, або хибними (1-й та 4-й рядки).

29) Для отримання вивідного знання необхідно доводити або спростовувати конкретні твердження, заперечувати хибні думки, давати визначення поняттям. Кожна із названих процедур передбачає суворе дотримання відповідних логічних правил:

а) вихідні твердження обов'язково новині бути істинними;

б) під час міркування між вихідними твердженнями необхідно встановити зв'язок, який відповідає законам і правилам логіки.

Нехтуючи однією із вимог, ми можемо отримати у конкретному міркуванні істинний висновок випадково. Із хибного вихідного твердження висновок можна отримати будь-який.

Таким чином, вивідне знання буде істинним тоді і тільки тоді, коли вихідні твердження міркування будуть істинними, і до них будуть правильно застосовані правила та закони логіки. Тобто, істинність висновку міркування - це відповідність висновку міркування дійсності, а правильність міркування - це відповідність міркування правилам і законам логіки.

Чотири ознаки правильного (логічного) мислення;

1) чіткість та визначенність. — ясність змісту, зрозумілість і недвозначність термінів, понять, фраз, які вис­ловлюються;

2) послідовність — людина має вміти будувати «логічний ланцюг», тобто зв'язувати власні думки, враховувати причини і наслідки;

3) аргументованїсть — людина має прагнути до доведених, пере­конливих міркувань, а не голослівних фраз на кшталт: «Невже ти мені не віриш?», «Я відчуваю, що це правда» тощо.

Три форми мислення:

1) поняття;

2) судження;

3) умовивід.

Чотири закони правильного мислення:

1) закон тотожності;

2) закон непротиріччя;

3) закон виключеного третього;

4) закон достатньої підстави.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: