Розпорядження — це визначення власником юридичної або фактичної долі речі.

Право власності є повноваження (права) власника щодо володіння, користуван­ня і розпорядження належним йому майном при здійсненні господарської діяльності.

Володіння — це закріплення матеріальних благ за конкрет­ними власниками — індивідами і колективами, фактичне утри­мання речі у сфері господарювання цих осіб.

Користування — це вилучення з речей їхніх корисних влас­тивостей, які дають можливість задовольнити відповідні по­треби індивіда чи колективу.

Розпорядження — це визначення власником юридичної або фактичної долі речі.

Зазначені повноваження власник реалізує на свій розсуд (тобто за своїм інтересом, незалежно від волі і бажання інших осіб), одноосібне або спільно з іншими суб'єктами. Реалізуючи свої повноваження, власник у тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві влас­ності, праві господарського відання чи праві оперативного уп­равління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених, зокрема, ст. 133 ГК.

Однією із форм правового режиму майна, закріпленого за суб'єктом підприємництва, є право господарського відання.

Право господарського відання — правова форма, що згідно з ч. 1 ст. 136 ГК застосовується для встановлення правового режиму майна, закріпленого лише за суб'єктом підприємницт­ва. При цьому, як випливає зі змісту ч. 2 зазначеної статті, такий суб'єкт підприємництва має бути заснований в органі­заційно-правовій формі підприємства.

За суб'єктами господарювання, які не відносяться до суб'єктів підприємництва, майно не може закріплюватися на праві гос­подарського відання. Щодо них застосовуються інші форми правового режиму (право оперативного управління, право ко­ристування тощо). Право господарського відання — це речове право суб'єкта підприємництва, який, так само як і власник, володіє корис­тується і розпоряджається закріпленим за ним майном.

Право господарського відання, крім обмеження суб'єкта підприємництва у розпорядженні окремими видами майна зго­дою власника (уповноваженого органу), характеризується і тим, що власник майна, закріпленого за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за використанням та збереженням належ­ного йому майна. Такий контроль може здійснюватись влас­ником як безпосередньо, так і через уповноважений ним орган. Проте в будь-якому випадку такий контроль не повинен при­зводити до втручання в оперативно-господарську діяльність підприємства.

Згідно з ч. З ст. 136 ГК право господарського відання захи­щається за допомогою тих же положень закону, що і право власності. Важливе значення для захисту права господарсько­го відання має вказівка закону (ч. 2 ст. 136 ГК) на те, що суб'єкт підприємництва, який здійснює господарювання на основі права господарського відання, є підприємством. Статус юридичної особи, яким наділене підприємство, дозволяє тако­му суб'єкту підприємництва не лише закріпити за ним майно засобами бухгалтерського обліку і тим самим відокремити його від майна інших суб'єктів господарювання, власника тощо, але і нести відповідальність за своїми зобов'язаннями закріп­леним за ним майном, звертатися до суду за захистом поруше­них майнових прав в тому числі і в тому випадку, коли таке порушення мало місце з боку власника.

Таким чином, підбиваючи підсумок, право господарського відання можна визначити як право юридичних осіб, що здійснюють підприємницьку господарську діяльність, тобто є суб'єктами підприємництва, похідне від права власності, з об­меженням повноваження розпорядження окремими видами майна згодою власника (уповноваженого органу).

Право оперативного управління — це речове право суб'єкта господарювання, який здійснює некомерційну діяльність, тоб­то самостійну систематичну господарську діяльність, спрямо­вану на досягнення економічних, соціальних та інших резуль­татів без мети одержання прибутку (ч. 1 ст. 52 ГК). Змістом права оперативного управління є повноваження володіння, користування і розпорядження майном, закріпленим за суб'єк­том господарювання власником (уповноваженим ним органом). Проте реалізація зазначених повноважень здійснюється у ме­жах, встановлених ГК та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом).

Так, відповідно до ч. З ст. 76 ГК майно казенного підприє­мства закріплюється за ним на праві оперативного управлін­ня в обсязі, зазначеному в статуті підприємства. Казенне під­приємство не має права відчужувати або іншим способом розпоряджатися закріпленим за ним майном без попередньої згоди органу, до сфери управління якого воно входить (ч. 4 ст. 77 ГК).

На прикладі казенного підприємства можна бачити, що право оперативного управління відрізняється від права господарсь­кого відання за такими ознаками:

а) казенне підприємство або інший суб'єкт господарювання, який здійснює некомерційну господарську діяльність, по­стійно фінансується власником. Як зазначено в ч. З ст. 76 ГК,
фінанси казенних підприємств є єдиними з фінансами дер­жавної казни. Суб'єкт господарювання на праві господарсько­го відання здійснює підприємницьку діяльність за рахунок отриманих від неї доходів, тобто на основі самофінансування;

б) казенне підприємство, як суб'єкт права оперативного управління, розпоряджається своїми коштами відповідно до фінансового плану і плану розвитку казенного підприємства.
Розподіл та використання прибутку (доходу) казенного підприєм­ства визначаються фінансовим планом, який затверджується у порядку, встановленому для державних комерційних підприємств.

Як і при праві господарського відання, власник майна, за­кріпленого на праві оперативного управління за суб'єктом гос­подарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосе­редньо або через уповноважений ним орган. Проте межі уп­равління зазначеним майном з боку власника ширші, ніж при праві господарського відання. Власник має право вилучати у суб'єкта господарювання надлишкове майно, майно, що ним не використовується, а також майно, що використовується суб'єктом господарювання не за призначенням.

Так, згідно з ч. З ст. 77 ГК орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, здійснює контроль за використанням та збереженням належного підприємству май­на, і має право вилучити у казенного підприємства майно, яке не використовується або використовується не за призначен­ням, та розпорядитися ним у межах своїх повноважень.

Право оперативного управління захищається законом відпо­відно до положень, встановлених для захисту права власності.

Новим для правового інституту майнової основи господа­рювання є встановлення титулу стосовно майна відокремлено­го підрозділу (структурної одиниці) господарської організації. Оскільки Господарський кодекс визнав відокремлені підрозді­ли (структурні одиниці) господарських організацій суб'єктами господарювання (ст. 55 ГК) і встановив особливості їх право­вого статусу (ст. 132 ГК), необхідно було визначити і право­вий титул, на якому господарська організація надає майно та­кому суб'єкту.

Таким титулом ст. 138 ГК визначає оперативне викорис­тання майна.

Особливість реалізації права оперативного використання майна обумовлена тим, що відокремлений підрозділ здійснює господарську діяльність у складі господарської організації і від її імені, оскільки не має статусу юридичної особи.

Виходячи з цього, закон визначає, що обсяг майнових правомочностей суб'єкта господарювання (тобто володіння, корис­тування і розпорядження майном) у межах права оперативно­го використання майна визначається господарською організа­цією, до складу якої входить зазначений суб'єкт, відповідно до закону.

Термінологічний словник:

Право власності є повноваження (права) власника щодо володіння, користуван­ня і розпорядження належним йому майном при здійсненні господарської діяльності.

Володіння — це закріплення матеріальних благ за конкрет­ними власниками — індивідами і колективами, фактичне утри­мання речі у сфері господарювання цих осіб.

Користування — це вилучення з речей їхніх корисних влас­тивостей, які дають можливість задовольнити відповідні по­треби індивіда чи колективу.

Розпорядження — це визначення власником юридичної або фактичної долі речі.

Література

Господарський кодекс України:Прийнятий Верховною Радою України 16.01.2003 р. // Голос України. - 2003.- 14 березня.

Цивільний кодекс України: Прийнятий Верховною Радою України 16.01.2003 р. // Голос України.-2003.- 12-13 березня.

Типовий статут казенного підприємства: Затв. Постановою Кабінету Міністрів України від 16.06.1998 р. № 914 // Вісник Вищого арбітражного суду України.- 1998.-№3.- С 26-31.

Типовий статут державного підприємства: Затв. наказами Мінекономіки України, Мінпраці України, Мінфіну України, Фонду держмайна України від 22.04.1993 p.; зареєстровано в Мін'юсті України 10.05.1993 р. № 43 // ІБЦ.- 1993- № 7.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: