Колонізація Австралії

Долю п'ятого континенту багато в чому вирішили події, що відбувалися в 70—80-х роках 18 ст. у Північній Америці, які завершилися відпаданням від Англії її колоній на Атлантичному узбережжі, що протягом сторіччя використовувалися метрополією і як місце засилання. Відтепер така можливість «розвантаження» переповнених англійських в'язниць відпадала. Через 18 років після відвідування Дж. Куком східних берегів Австралії англійський уряд згадав про цей материк і вирішив приступити до його колонізації. У 80-х роках 18 ст. почали перенаселятися не тільки англійські міста, але й англійські в'язниці. З кінця 15 ст. у сільському господарстві країни почало швидко розвиватися вівчарство за рахунок скорочення землеробства. Великі землевласники в усе більш широких масштабах перетворювали свої маєтки в пасовища. Вони захоплювали общинні землі, що знаходилися в спільному володінні із селянами-власниками, а також зганяли цих селян з їхніх наділів і робили з цих наділів пасовища. При цьому вони руйнували не тільки окремі селянські будинки, але і цілі села. Селяни зігнані з землі, які не знайшли роботу утворили величезну армію бурлак. Безробітні і бездомні люди стояли перед дилемою: вкрасти або вмерти.

Карні закони того часу відрізнялися надзвичайною жорстокістю. Страта передбачалася за 150 видів злочинів — від убивства до крадіжки з кишені носової хустки. Дозволялося вішати дітей, що досягли семирічного віку. Щоб розвантажити в'язниці, британський уряд відправив каторжників у Північну Америку. Плантатори охоче і щедро оплачували транспортування дарової робочої сили: від 10 до 25 ф. ст. (£) за людину в залежності від того, мав він кваліфікацію чи ні. У період між 1717 і 1776 рр. приблизно 30 тис. ув'язнених з Англії і Шотландії і 10 тис. з Ірландії були вислані в американські колонії. Коли ж американські колонії домоглися незалежності, британський уряд спробував висилати ув'язнених у свої колонії в Західній Африці. Наслідки виявилися катастрофічними. Пагубний клімат приводив до колосальної смертності. У 1775—1776 рр. у Західну Африку прибуло 746 чоловік. З них 334 померло, 270 намагалися бігти і загинули, про інших міністерство внутрішніх справ зведень не мало. Результатом стало те, що Англія відмовилася від використання західно африканських колоній як місця засилання. Минуло багато років, перш ніж британський уряд спрямував свій погляд до Австралії. Цьому чимало сприяв ботанік Джозеф Бенкс, учасник експедиції Дж. Кука. У 1779 р. він рекомендував досліджувати Ботані-бей, що представляє, по його ствердженню, ідеальне місце для організації поселення. У 1783 р. Дж. Бенкса підтримав Джеймс Матра, житель Нью-Йорка, що також приймав участь у плаваннях Дж. Кука і зберігав лояльність у відношенні до британського уряду. Він пропонував роздати великі ділянки землі в районі Ботані-бей американцям, які виступали на стороні англійців у період війни з повсталими американськими колоніями, а корінних жителів тихоокеанських островів переселити в Австралію і роздати американським колоністам як робочу силу. У 1785 р. за якнайшвидшу колонізацію Австралії став ратувати адмірал Джордж Юнг. Нарешті уряд почав діяти.

Під час обговорення питання про поселення для засланців в південних морях не упускалася з виду і Нова Зеландія. Однак, у 1784 р. палата громад висловилася проти організації там поселення. Обґрунтовувалося це досить невтішною характеристикою, що і сам Кук, і його супутники дали маорі. Але вже Джеймс Матра підкреслював доцільність використання Нової Зеландії, що знаходиться відносно недалеко від Австралії, для постачання австралійських колоністів льоном та будівельною і корабельною деревиною.

У 1786 р. був підготовлений план створення колонії засланих в Австралії. У січні 1787 р. король Георг III повідомив про нього у своїй промові в парламенті. Командувати транспортуванням першої партії засланих в Австралію міністр внутрішніх справ - лорд Сідней - призначив капітана Артура Філіпа (котрий став також і губернатором Нового Південного Уельсу). В травні 1786 р. з Портсмуту в далеке плавання відправилися 11 вітрильних судів, включаючи транспорти з засланими, вантажні судна з припасами і кораблі охорони; ця ескадра увійшла в історію за назвою «першого флоту». Провівши в шляху вісім місяців і один тиждень, «перший флот» 26 січня 1788 р. прибув на береги, відкритої Куком, глибоководної затоки Порт-Джексон. Саме цей день вважається датою заснування першого європейського поселення — Сіднея (названого так на честь тодішнього міністра колоній Англії) — і понині святкується як День Австралії.

У розпорядженні лорда Сіднея про відправлення в Новий Південний Уельс засланих казалося, що кораблі на зворотнім шляху в Англію повинні забрати в Новій Зеландії льон і ліс. Однак Артур Філіп потрапив в Австралії в настільки скрутне становище, а турботи, зв'язані з організацією поселення, виявилися дуже великими, що йому було не до Нової Зеландії.

Після цього протягом ще декількох десятиліть Австралія залишалася в основному колонією для засланих. Вони розширили межі колонії Новий Південний Уельс уздовж прибережної смуги, дійшли до гірського масиву Блакитних гір на заході. Партія засланих була відправлена із Сіднея в Тасманію, де виникло поселення, що дало початок місту Хобарт. В основному як нові місця засилання на початку 19 ст. виникли Ньюкасл і Брисбен на східному, Олбані на південно-західному, Перт — на західному узбережжях материка. Тільки в 1840 р. Англія прийняла рішення про припинення відправлення мешканців англійських в'язниць у колонії східного узбережжя Австралії, але в Тасманію і Західну Австралію вони продовжувалися ще протягом двох-трьох десятиліть, і лише в 1868 р. посилання було офіційно припинене. До цього часу в країну було заслано близько 155 тис. осіб. Вони складали приблизно 4/5 усього населення Австралії.

Але були і вільні переселенці. Вільна колонізація почалася ще в кінці 18 ст., однак росла досить повільно. Майже всі колоністи також осідали на східному узбережжі. Але в 19 ст. починається освоєння і внутрішніх територій Австралії. Воно було зв'язано з двома «лихоманками»: спочатку земельною, а потім золотою.

«Земельна лихоманка» відбувалася в основному в першій половині 19 ст. Вона почалася після того, як колоністи-вівчарі знайшли зручний прохід через Блакитні гори і знайшли за ними великі пасовищні землі. Як правило, ці землі роздавалися даром дуже великими ділянками для організації великих вівчарських господарств. Разом із землею нові землевласники одержували і засланих як робочу силу. Але багато колоністів-вівчарів стали захоплювати землі самовільно, тим самим перетворюючись в скватерів. Слідом за вівчарями в глибинні частини материка стали проникати й фермери-землероби. Поступово і ті й інші освоїли внутрішні території материка — за винятком пустельних і безводних областей, не придатних ні для вівчарства, ні для іншої господарської діяльності.

А «золота лихоманка» почалася в 1851 р., як би перемінивши каліфорнійську. Спочатку золото було знайдено на південно-сході Австралії, у районі Мельбурна, що викликало приплив сюди населення з інших районів країни і з інших країн. Потім хвиля внутрішніх і зовнішніх мігрантів стала переміщатися в Західну Австралію, у район містечка Калгурлі, що також сприяло освоєнню і заселенню внутрішніх районів материка.

В міру розширення цього процесу змінювалося й адміністративно-політичне ділення Австралії (дивіться мал. 5). Спочатку з єдиної колонії Новий Південний Уельс виділилася Тасманія (1825), що утворила самостійну колонію, потім самостійними колоніями стали Західна (1829), Південна (1836) Австралія, Вікторія (1851), Квінсленд (1859). В усіх колоніях верховна влада належала губернаторам, але в другій половині 19 ст. були створені і двопалатні парламенти. Останні англійські війська залишили Австралію в 1870 р.

Досить довгий час у відносинах між шістьма колоніями переважав дух суперництва і ворожнечі. Але в останній третині 19 ст. соціально-економічний розвиток колоній усе більш стимулювало їхнє об'єднання в єдину державу. У 1900 р. англійський парламент прийняв погоджений із управліннями колоній закон про об'єднання їх у єдину федерацію — Австралійський Союз. З 1 січня 1901 р. Австралійський Союз одержав статус домініону а колонії — права штатів. Була також прийнята перша конституція нової держави. Відповідно до цієї конституції, основні положення якої зберігаються до наших днів, главою держави став вважатися англійський король, якого в Австралії представляє генерал-губернатор. Вищим законодавчім органом став федеральний парламент, що складається з двох палат, а виконавча влада перейшла до кабінету міністрів. Такий самий політико-адміністративний устрій одержали і штати.

Зовсім інакше розвивалася європейська колонізація Австралії, що мала насамперед сільськогосподарський профіль. У структурі сільського господарства цієї країни вже до початку 20 ст. перше місце міцно зайняло тваринництво — вівчарство і розведення великої рогатої худоби. Якщо в 1861 р. поголів'я овець, завезених сюди з Південної Африки, досягло 20 млн., а великої рогатої худоби — 4 млн. голів, то до 1901 р. воно збільшилося відповідно до 72 і 8 млн. голів. Поряд з цим великий розвиток одержало і землеробство, засноване на вирощуванні пшениці, ячменя, цукрового очерету, бавовнику, тютюну, різноманітних фруктів і овочів. У 1901 р. валовий збір пшениці вже перевищив 1,3 млн. т.

Протягом нового часу поступово змінювалася і географія сільського господарства Австралії. Спочатку були освоєні прибережні рівнини південно-східної частини континенту, де кількість опадів перевищує 500 мм у рік. Майже до самого кінця 19 ст. ці райони розвивалися як чисто вівчарські, орієнтовані на експорт вовни через Сідней і Мельбурн. Але таке екстенсивне використання родючих земель виявилося невигідним, і на цих рівнинах став формуватися більш інтенсивний тип господарства з розведенням великої рогатої худоби, відгодівлею ягнят і овець і посівами кормових культур. У смузі, що протягається уздовж східних схилів Великого Вододільного хребта, на місці овечих пасовищ став формуватися «пшеничний пояс» Австралії, хоча й у сполученні з розведенням овець і великої рогатої худоби. А екстенсивне пасовищне мериносове вівчарство перемістилося на Центральні рівнини, розташовані до сходу від Великого Вододільного хребта і, що представляють собою чагарникову напівпустелю. Така спеціалізація Центральних рівнин збереглася і до наших днів, так що коли австралійці говорять про «країну овець» («шип кантрі»), то мають на увазі насамперед саме ці рівнини з величезними по площі вівчарськими фермами («шипстейшнз»), розгородженими на окремі ділянки — «падоки».

Подібна переспеціалізація сільського господарства відбулася й у південно-західній частині Австралії, де вівчарство поступово поступилося місцем зерновому господарству й інтенсивному тваринництву, а саме почало перебазовуватися на більш пустельні території внутрішніх районів. Зернове господарство виникло й у Південній Австралії.

Промисловість Австралії стала розвиватися тільки в другій половині 19 ст. Головний поштовх цьому розвиткові дала «золота лихоманка», що торкнулася насамперед колонії Вікторія і Західна Австралія. Потім почалася розробка найбільшого поліметалевого родовища Брокен-Хілл у Південній Австралії. Але обробна промисловість знаходилася ще в зародковому стані і була представлена в основному переробкою сільськогосподарської сировини, деревообробкою, виробництвом вовняних тканин, невеликою металообробкою. При цьому промислові підприємства концентрувалися майже винятково в прибережній зоні, у великих портових містах і столицях штатів.

Висновок

Зі всього матеріалу, викладеного в цій роботі можна вивести, що дуже вигідне становище по закінченні колонізації отримала країна-колонізатор, тому що Австралія і Нова Зеландія мають надзвичайну і дивовижну природні ресурси та мінерально-сировинний потенціал. Але, решті-решт, корінне населення набуло величезних проблем в ході колонізації, починаючи з втрати території закінчуючи підвищенням смертності через вбивства і хвороби.

Колоністи не змогли з самого початку вжитися в мирі, доки не розірвали територію по шматках. Але поступово необхідність економічних відносин з’єднала їх й заспокоїла непорозуміння. Знайшлись люди, які ставились небайдуже до аборигенів, які намагалися ознайомитись з їхньою культурою, і ознайомити їх зі своєю.

Дійсно багато довелося пройти труднощів за період колонізації і колонізаторам, і аборигенам. Та завдяки цьому Сьогодні ми маємо велику державу, що займає цілий континент та яка має велику кількість того чого не мають багато інших держав, наприклад унікальну на весь світ флору і фауну, підвищену живописність місцевості та багато іншого.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: