Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






XXX Так оце та правда!




Стояла люта зима.

Одного вечора в хату до Чіпки зайшли братчики й сім незнайомих чоловіків. Хазяїн запросив їх до столу; знову пили, сміялися, а тоді стали змовлятися йти на хутір до Хоменка.

Галя почула, що п'яна компанія вибралася з хати. Пішов із ними й Чіпка.

Незабаром повернулися. Мотря виглянула з—за комина й затрусилася... На кожному видні були сліди свіжої крові.

Рантом вона почула дитячий голос. Стара тихенько вийшла надвір і побачила дівчинку літ десяти в об'юшеній кров'ю сорочці.

Дитина з плачем стала розповідати, що вона Хоменкова. Вночі на їх хутір налетіли розбишаки, усіх побили, порізали, одну її не знайшли. Потім запалили хату й поїхали.

Мотря похапцем вдягла дівчинку, взула й хутко повела з двору до волості. Зарево від пожежі на Хоменковім хуторі вдарило їм прямо у вічі.

Незабаром набігли волосні, обступили кругом хату. Ні одної душі не випустили: всіх побрали, пов'язали.

Із своєї хатини вийшла Галя, побачила Чіпку із зв'язаними руками, дівчинку всю в крові:

— Так оце та правда?! Оце вона!!!— скрикнула не своїм голосом і несамовито залилась божевільним сміхом.

Христя дізналася про страшну новину від Грицька і зразу побігла до Галі. Перегодя трохи вернулася сама не своя і сказала, що Галя повісилася.

Уже під осінь по шляху йшла ціла валка каторжан у Сибір. Зупинилася в Пісках. Був там і Чіпка. Стояв насуплений, кидав на людей, що обступили арештантів, грізний погляд.

Чіпчину хату опечатали, забили.

Мотрю взяв Грицько догодовувати до смерті. Швидко після того вона й померла.

Недалеко від Пісок насипано високу могилу, а на ній стоїть височезний хрест. Під ним поховано вісім безневинних душ, загублених в одну ніч «страшним чоловіком».

 

Панас Мирный
Разве ревут волы, когда ясли полны? (сокращенно)

 

 

Мартин Боруля


Карпенко-Карий Іван

 

Мартин Боруля, багатий шляхтич, чиншовик (той, хто платить за оренду землі якомусь іншому власникові), просить повіреного Трандалєва прочитати документ, де вказано, що «Дворянскоє депутатскоє собраніє» зачисляє його, Борулю, до дворянського роду і по дає на затвердження до Сенату. Тому треба ще раз подати в суд на Красовського, котрий його, «уродзоного шляхтича», назвав бидлом, а сина — телям. Мартин говорить, що не пожаліє ніяких грошей, щоб посадити Красовського в острог.

Трандалєв радий, що знайшов собі таку безклопітну роботу, яка ще й прибуток гарний дає: він веде справу Борулі проти Красовського, а справу Красовського проти Борулі.

Мартин просить сина Степана, який служить у земському суді, щоб той привіз йому свого знайомого чиновника Націєвського як жениха для дочки Марисі. Від Марисі він вимагає, щоб називала батьків не «тато», «мама», а «папінька», «мамінька» чи «папаша», «мамаша» — по-дворянському, щоб не бралася до важкої роботи, а то руки зіпсує собі, поводилася, як панночка.

Марися й Микола, син іншого багатого шляхтича, Гервасія Гуляницького, кохаючи одне одного, вирішують сказати батькам про весілля. Степан розповідає Миколі, що він працює на службі, як вивчає напам'ять «бумаги», як потім із друзями розважається, п'ючи «трьохпробну» (горілку) й співаючи «крамбамбулі» (романси). Мартин, побачивши Миколу, говорить Степанові, що тепер, коли вони майже дворяни, простий хлопець йому не товариш, у нього інша дорога.

Боруля посилає зі Степаном Омелька, звелівши тому одягтися якнайкраще — в чоботи й добрий кобеняк, запрягти кращих коней, і замовляє привезти самовар, цукор, чаю, кави, щоб було, як у дворян.

До Борулі приходять сватати Марисю батько Миколи і його кум Матвій. Але Мартин відмовляє, говорячи, що його дочці, майже дворянці, простий мужик не пара. Ображені свати йдуть. Боруля посилає свою жінку Палажку до Сидоровички, щоб розпитала у тієї, як роблять «кофій» і коли подають: чи до борщу, чи на ніч. Повідомляє також, що скоро до них приїде чиновник — гідний для Марисі жених. Мати дивується й заперечує, адже дочка любить Миколу, але потім погоджується, думаючи, що Марися буде щаслива за паном.

Приходить Омелько з міста пішки — друзі Степана його напоїли, він заснув, і в нього вкрали чоботи, кобеняк та коней. Мартин гнівається, велить позичити тачанку в сусідів і поїхати за женихом, й домашні щоб готувалися до свята — заручин.

Марися зустрічається з Миколою, і той повідомляє, що її батько їм відмовив, бо не дворяни. Тепер Миколі кажуть, щоб сватав дочку Котовича. Марися в розпачі, але обіцяє любити хлопця і щось придумати для їхнього порятунку. Вона розмовляє з матір'ю і говорить, що не треба їй ніякого дворянства та ніяких інших женихів, окрім Миколи, просить заступитися перед батьком. Але Палажка відмовок, що то марно, тільки посваряться.

Мартин забороняє дочці прати білизну, приносить від хрещеної матері кросна, щоб та вчилася вишивати, як благородна панночка.

Приїжджає Націєвський з гітарою. Марися гостро з ним розмовляє, говорить, що вона не панночка, що любить іншого. Націєвський говорить, що всі баришні від нього «тають», розтане і вона, як пізнає ближче, адже він так гарно співає. Тим більше, що вже домовилися і батьком про багатий посаг (придане).

На самоті Націєвський починає сумніватися, чи не підсовують йому нечесну наречену, яка чекає дитину від іншого. Підслуховує розмову Мартина з Палажкою, які сперечаються, кого візьмуть у куми, як народиться дитина, думає, що його здогади щодо нареченої підтвердилися, й крадькома тікає із заручин.

Розгніваний Боруля бере коня, наздоганяє чиновного жениха її відлупцьовує його за свій сором.

Приїжджає Степан з речами й говорить, що земський суд скасовано і їх усіх звільнено. Марися розповідає братові, що після того випадку з Націєвським й після того, як надійшов папір від Красовського, щоб вибиралися з його землі, батько зовсім занедужав. Вирішують покликати давнього товариша Гервасія, щоб поговорив із Мартином.

Боруля ледь виходить у світлицю. Всі його вмовляють покинути думки про дворянство. Тим більше, що із Сенату надійшла відмова, бо в одному з документів написано не «Боруля», а «Беруля».

Мартин просить принести папку з паперами і палить їх у печі, плачучи та приказуючи, що тисяча рублів згоріла, половина хазяйства пропала, а він усе-таки залишився бидлом.

Гервасій просить поблагословити дітей — Миколу й Марисю до шлюбу. Хай добре вчать своїх дітей, то й стануть ті дворянами.

 

Коментар

Трагікомедія І. Карпенка-Карого «Мартин Боруля» уже більше ніж сто років не сходить зі сцени. Секрет її довголіття не лише в неперевершених комічних епізодах, а в тому, що драматург порушив одну з вічних людських проблем — підміну особистіших етичних цінностей (чесність, порядність, працьовитість, кохання) становою приналежністю (повагою за чином). Від свого прагнення стати «за паперами» дворянином постраждав і сам Боруля, і його сім'я.

Марисю ледь не від дали заміж за бідного гульвісу, але чиновника, дворянина Націєвського Степан займався чужою йому справою, їх мало не вигнали з орендованої землі. І сам малограмотний Мартин, і його рідні не розуміють суті вищого класу, і у своєму намаганні формально дорівнятися до них смішні. Кожен має займатися тою справою, до якої він має нахили та здібності

Катерина

 


Шевченко Тарас

(Поема)

І

Поема починається зверненням автора до українських дівчат. Він щиро радить їм не кохатися з москалями (офіцери царської армії), «бо москалі — чужі люде, роблять лихо з вами». Москаль піде потім у свою Московщину, а збезчещена й кинута ним дівчина гине, а разом із нею гине від горя її стара мати.

Не слухаючи батьків, Катерина покохала москаля, «як знало серденько», ходила до нього в садочок, цілувала його карі очі, поки не занапастила свою долю. По селу вже пішла про неї «недобра слава», та вона, захоплена своїм коханням, на це не зважала. Аж ось москалі вирушили в похід у Туреччину. Від'їжджаючи, москаль обіцяв Катерині, якщо не загине, повернутися до неї і взяти її за дружину, зробити «московкою».

Дівчина тяжко переживала розлуку з милим, чекала на нього, не звертала уваги на людський осуд, на те, що з неї, покритки, глузують односельчани.

Катерина соромилась виходити вдень на вулицю, навіть по воду ходила опівночі. Але вона не втрачала надії, виглядала коханого.

Через півроку Катерина породила сина. Люди почали неприховано сміятися з молодої матері, пустили на глум її батьків.

Автор із великим жалем і співчуттям ставиться до скривдженої молодої жінки:

Катерино, серце моє! Лишенько з тобою! Де ти в світі подінешся З малим сиротою? Хто спитає, привітає Без милого в світі? Батько, мати — чужі люде, Тяжко з ними жити!

Минув час. Катерина, криючись від чужих очей, виносила в садочок сина, ходила по садочку, де все нагадувало їй про колишнє щастя, і гірко плакала, кляла свою долю.

Глузування, «недобрії речі» не припинялися. Якби милий був поруч, він би заступився за неї. Але вона не знала, чи живий її Іван. Може, він загинув за тихим Дунаєм, а може, покохав іншу в своїй Московщині.

Катерина плакала і журилась, а москалі повернулися з походу іншим шляхом.

II

Зажурений сидів за столом старий батько Катерини. Заплакана мати звернулася до дочки з гіркими словами:

Що весілля, доню моя?

А де ж твоя пара?

Де світилки з друженьками.

Старости, бояре?

В Московщині, доню моя!

Іди ж їх шукати,

Та не кажи добрим людям,

Що є в тебе мати.

Мати оплакує долю дочки, що її ростила, «як ягідку, як пташечку», але дівчина виявилася невдячною й осоромила батьків. Мати виганяє Катерину з дому, хоча знає, що без єдиної доньки її нікому буде навіть поховати. Вона благословляє дочку в далеку дорогу і падає непритомна.

Батько прискорює прощання. Катерина благає його простити її і, взявши дитину, виходить з хати.

Катерина пішла у садок, помолилась Богу, взяла з собою трохи землі з-під вишні, добре розуміючи, що навіки прощається з батьківською оселею.

Плачучи залишала покритка рідні місця, пригортала й цілувала своє дитя, а в селі ще довго не вщухали плітки про неї, та ані Катерина, ані її батьки вже не чули того осуду.

У ліричному відступі автор намагається пояснити, чому це люди завдають лиха іншим чи собі. Одних людей доля жалує, а інших — ні:

Де ж ті люде, де ж ті добрі, Що серце збиралось З ними жити, їх любити? Пропали, пропали!

Є на світі люди багаті, які теж не мають ні долі, ні волі, хоч і соромляться в цьому зізнатись. Краще не мати срібла-золота, та не соромитися власних почуттів, відчуваючи себе вільним.

III

Серед ночі, коли спочивають стомлені люди і сплять діброви, десь притулилась з малим дитям Катерина. Гірка її доля, чекає на неї лихо, піски, люта зима, зустрічі з чужими людьми. Чи хто—небудь привітає її в цім світі?

А поки що оповідач згадує свій шлях на Московщину. Цей далекий шлях йому добре відомий, та краще про нього не розповідати, бо він такий жахливий, що може часом приснитись.

За Києвом, за Дніпром їхали шляхом чумаки і зустріли смутну заплакану молодицю. На ній латана свитина, на плечах торбина, в руках — ціпок і немовля. Вони подумали, що молодиця повертається з прощі. Жінка спитала шлях на Москву і попросила подати їй Христа ради на дорогу. Тяжко було Катерині просити, та робила вона це задля дитини, якій на отримані гроші купила медяника. Довго Катерина йшла до Москви, часом ночувала з дитиною під тином.

Знов звертаючись у ліричному відступі до сільських дівчат, автор просить їх не повторювати помилки Катерини, бо кого Бог карає, того й люди:

Шануйтесь ж, любі, в недобру годину Щоб не довелося москаля шукать.

Хоч як важко Катрі, та не треба людям бачити її сліз: вони не зрозуміють горя нещасної жінки і не пожаліють її.

Настала зима, а Катерина в личаках і в старенькій свитині все ще мандрувала шляхами. Зустрілися їй москалі, почали глумитись. А вона питала про свого Івана, щоб віддати йому сина, а потім хоч і вмерти.

Знялася хуртовина, а Катря стояла серед поля з дитиною і плакала. Потім край дороги, під лісом, побачила курінь і вирішила проситись на нічліг. Йдучи, роздумувала про долю дитини — що з ним буде, коли її не стане. Може, без матері доведеться спати серед собак надворі. Навіть сироті -собаці легше жити, бо ніхто не спитає про матір. А з її сина Івася люди будуть насміхатися і називати байстрям.

IV

Свище по лісу завірюха, поле вкрилося снігом, ставок замерз як у неволі, лишилась тільки ополонка, з якої беруть воду. Карбівничий вийшов оглядати ліс, але через хуртовину відразу повернувся в хату. Почувши від нього, що дорогою йдуть москалі, Катерина, неодягнена й боса, мерщій вибігла з хати. У старшому москалів вона пізнала свого коханого. Той хотів проїхати мимо, але жінка схопилась за стремена, благаючи подивитися на неї, бо це ж вона, його люба Катруся.

Але Іван зрікся свого кохання і наказав солдатам: «Возьмите прочь безумную!» Вражена такою жорстокістю, Катерина знов почала просити його, кажучи, що вона на все згодна, аби він не кидав сина: «Покинь мене, забудь мене, та не кидай сина». Вона побігла в хату винести офіцерові сина, але Іван був вже далеко. У відчаї Катерина звернулась до солдатів, умовляючи їх забрати дитину та віддати старшому за сина: якщо батько його покинув, то й вона покине. Катерина положила сина на шлях, а сама як навіжена побігла у ліс до ставка і кинулася в ополонку.

Москалі байдуже проїхали повз дитини, залишивши її на дорозі, аж поки плач немовляти не почули лісничі.

Коли вмирає мати, дітям залишається добра слава і могила, на яку можна вилити сльози і знайти там розраду серцю. Горе байстрюкові, у якого немає ані батька, ані матері.

V

Сліпий кобзар ішов до Києва і зупинився спочити. Його маленький поводир куняв на сонці. Старий співав псалми, перехожі давали їм хто бублик, хто гроші, задивлялися на босе й голе гарне хлоп'я:

Дала,— кажуть,— бровенята, Та не дала долі!

Їхала шляхом карета, запряжена шестернею коней, а в кареті — пан із сім'єю. Пані покликала Івася і дала йому гроші, а пан глянув і одвернувся, бо впізнав свого сина...

Карета рушила далі, жебраки полічили милостиню, помолилися на схід сонця і пішли понад шляхом.

 

Тарас Шевченко
Катерина (сокраще

 

 

Гайдамаки

 


Шевченко Тарас

(Поема)


Поема розпочинається лірично—філософським відступом—посвятою.

Автор розмірковує над плином життя, над вічними змінами в природі і людському суспільстві: «Все йде, все минає — і краю немає...» Вічними є лише волелюбні прагнення народу. А виразниками цих прагнень стали гайдамаки. Поет знає, що його поетичні рядки будуть вороже зустрінуті реакційними письменниками, які вважають:

«Коли хочеш грошей, Та ще й слави, того дива, Співай про Матрьошу, Про Парашу, радость нашу, Султан, паркет, шпори,— От де слава!!!»

У поета — інша слава, інші цінності. Він згадує про часи козацької волі, про славне минуле України. Кругом нього стали його «діти» — породжені поетичною уявою образи твору — гайдамаки. Він радить їм летіти з чужини в Україну, не цуратися мови, якою мати пісень співала, не цуратися своєї історії. Поет просить благословення для них у свого «щирого батька» (Василя Івановича Григоровича, якому присвячено поему).

Інтродукція

Це історичний вступ до поеми, в якому розповідається про політичний стан Польської держави, де зародився гайдамацький рух. Боротьба польських магнатів за владу врешті-решт призвела до втрати Польщею своєїдержавності. А конфедерати, які мали цю державність захищати, грабували Україну, знущалися з народу. їхні дії викликали обурення проти шляхти — гайдамаки готувалися до повстання, «ножі освятили».

Галайда

Ярема Галайда — наймит, попихач шинкаря Лейби. Він сирота, але «сирота багатий», бо в нього є кохана Оксана. Вночі, коли шинкар лічив гроші, а його дружина і донька спали, Ярема взяв торбу і пішов у Вільшану.

Конфедерати

Цієї ж ночі до Лейби прийшли конфедерати, виламали двері, побили господаря, допитуючись, де його дочка. Корчмар хрестився та божився, що вона вмерла. Конфедерати всіляко принижували Лейбу, а він корився і догоджав їм, підливаючи горілки. А коли шляхта почала вимагати в нього гроші і бити, він сказав, що в нього немає «ні шеляга», а багато червонців зберігається в костьолі у вільшанського титаря. Ще у титаря є гарна дочка Оксана, «як панночка». Конфедерати залишили корчмаря і поїхали у Вільшану.

Титар

У Вільшані попід гаєм Ярема, співаючи, виглядав свою Оксану. Парубок навіть заплакав, чекаючи, бо боявся, що кохана не прийде. А коли побачив її, то зрадів і забув про все. Титарівна.лібарилася, бо в неї занедужав батько.

Ярема розповів дівчині, що йде в Чигирин дістати свяченого ножа, бо надумав пристати до гайдамаків, здобути славу, багатство, і все це скласти до ніг Оксани:

«Одягну тебе, обую. Посаджу, як паву, — На дзиґлику, як гетьманшу, Та й дивитись буду...»

Закохані мріяли, як будуть жити, коли не стане ляхів в Україні. Прощаючись, Ярема і Оксана присяглися один одному у вірнім коханні та й розійшлися.

Тихесенько, гарнесенько, Щоб ніхто не бачив Ні дівочі дрібні сльози, Ні щирі козачі.

А тим часом у титаря засвітилось в усіх вікнах. То конфедерати, люди, які зібралися немов би волю боронити, катували Оксаниного батька, вимагаючи в нього гроші. Титар мовчав.

«Завзята бестія! стривай!» Насипали в халяви жару... «Утім'я цвяшок закатай!» Не витерпів святої кари, Упав сердега.

Замордувавши титаря, ляхи вирішили запалити церкву. Але тут у хату вбігла Оксана і, побачивши вбитого батька, знепритомніла. її, непритомну, ляхи забрали з собою.

Свято в Чигирині

Автор згадує колишніх гетьманів, за правління яких Чигирин був містом козацької вольниці. Колись тут збиралось численне козацьке військо. Минув час, і в Чигирині, «як у домовині».

Аж ось поет знов повертається до подій Коліївщини. Над річкою Тяс-мином, у темнім гаю, зібрались прості козаки і старшина, щоб покарати ворогів:

За кров і пожари
Пеклом гайдамаки ляхам оддадуть.

Попід дібровою стояли вози з ножами, і повстанці вірили, що ту зброю подарувала Катерина II, яка начебто підтримувала гайдамаків. Козацька старшина, що з'їхалася з різних куточків України, плекала надії на визволення з—під польського гніту, сподівалась, що повернеться влада гетьмана.

Люди чекали дзвонів, що мали сповістити про початок церковної служби і слухали, як співав сліпий кобзар. Нарешті вдарили дзвони. У службі брала участь така сила духовенства, як на Великдень. Поміж возами ходили попи з кропилами і святили зброю. А благочинний закликав громаду:

«Молітесь, діти! страшний суд Ляхи в Україну несуть — І заридають чорні гори».

Він нагадав людям про страшні лиха, що їх зазнала Україна, про те, що всі «праведні» українські гетьмани були спалені шляхтою або заживо, або після смерті (трупи Богдана і Тиміша Хмельницьких було піддано вогню в Чигирині, аби знищити навіть пам'ять про них). Диякон проголосив:

«Нехай ворог гине! Беріть ножі! освятили!»

І народ кинувся розбирати ножі, що згодом «заблищали по всій Україні».

Треті півні

Ляхи розкошували, не знаючи, що панувати їм судилося лише один день, поки не розпочалось повстання.

Коліївщина, це «пекельнеє свято», охопила всю Україну, але минув час і про неї забули. Онуки славних учасників повстання «панам жито сіють».

Серед ночі берегом Дніпра йшов козак, йшов і журився, бо його серце чуло щось недобре. Він йшов не у Вільшану до коханої, а у Черкаси до ляхів, яких буде бити, коли почує сигнал до повстання (цей сигнал — треті півні).

Ярема замислився над долею України, сподіваючись, що народ виборе собі незалежність, і як символ цієї незалежності в степах України знов «блисне булава».

Поринувши у свої думки, він і не помітив, що почалась буря, бо на нього чекало невідоме майбутнє:

«Там Оксана, там весело І в сірій свитині; А тут... а тут... що ще буде? Може, ще загину».

Червоний бенкет

«Задзвонили в усі дзвони по всій Україні», і гайдамаки почали бити ляхів. З бойовим покликом «Гине шляхта, гине!» «по горищах, по коморах, по льохах, усюди; всіх уклали, все забрали».

У Черкаси, де діяв Залізняк, прийшов і Ярема. Там він дізнався проте, що конфедерати вбили титаря і вкрали Оксану. Ярема попросився у реєстр до Залізняка. Оскільки хлопець був сиротою і не мав прізвища, то його записали як Галайду (бездомний бурлака). Дали Яремі коня і, залишивши за собою палаючі Черкаси, поїхали далі, а Ярема всю дорогу мовчав — тяжко тужив за Оксаною.

Гупалівщина

Повстання охопило всю Україну:...осталися Діти та собаки — Жінки навіть з рогачами Пішли в гайдамаки.

Поет у ліричному відступі говорить про те, що у кривавій різні винні «ксьондзи, єзуїти», які посіяли ворожнечу між братнімі слов'янськими народами.

Коли загін Залізняка приїхав у Вільшану, Ярема дізнався про те, що ляхів там вже вбили, а тепер поховали. Тоді ж повстанці познайомилися з хлопцем —підлітком, який разом зі своїм батьком пішов у гайдамаки. У хлопця розпитали дорогу до Будищ, де в яру було озеро, а попід горою стояв ліс. У тому лісі ляхи поховались на деревах, і їх позбивали з дерев, як груші. Там же повстанці знайшли скарби конфедератів і потім пішли карати ворогів у Лисянку.

Бенкет у Лисянці

Гонтаі Залізняк керували повстянням у Лисянці. Повстанці не жаліли нікого, ні жінок, ні дітей. Особливо лютував Ярема. Тепер у нього було і золото, і слава, але ніщо у світі не могло вгамувати його тугу за Оксаною. Гайдамаки влаштували бенкет у Лисянці, пили й гуляли, а кругом їх палала пожежа, чорніли на кроквах обгорілі трупи повішаних. Тут Ярема побачив переодягненого у козацьку кирею Лейбу, який розповів йому, що в будинку, за мурами якого сховалися ляхи, знаходиться Оксана. Гонта та Залізняк наказали козакам палити по будинку з гармат, та Ярема з Лейбою встиг прокрастися туди, в самий льох, і вихопити ледь живу Оксану. Прямо звідти він повіз її до Лебедина.

Лебедин

У Лебедині Оксана опритомніла в монастирі і розповіла бабусі—черниці про те, як потрапила в полон до ляхів, як хотіла накласти на себе руки. Від цього вчинку її врятували лише думка про Ярему та кохання до нього.

Черниця, у свою чергу, розказала, що саме Ярема Галайда привіз дівчину до Лебедина і обіцяв за нею приїхати. Він і справді повернувся, обвінчався з Оксаною, того ж дня покинув її, щоб разом із Залізняком бити ляхів.

Гонта в Умані

Пройшло літо, настала зима, а повстання тривало, тривало аж до весни:

Не спинила весна крові, Ні злості людської. Тяжко глянуть, а згадаєм — Так було і в Трої. Такі буде.

Ярема прославився на всю Україну як завзятий гайдамака:

Максим ріже, а Ярема Не ріже — лютує: З ножем в руках на пожарах І днює й ночує.

Гайдамаки хмарою обступили Умань і затопили її панською кров'ю. Аж ось гайдамаки привели до Ґонти ксьондза—вчителя і двох його учнів, хлопчиків—католиків, синів Ґонти. Гонта, вірний присязі, наказав убити ксьондза, а дітей привселюдно примусив зізнатися, що вони католики. Батьківське горе не знало меж:

«Сини мої, сини мої! Чом ви не великі? Чом ви ляха не ріжете?» «А сьогодні, сини мої, Горе мені з вами! Поцілуйте мене, діти, Бо не я вбиваю, А присяга».

Гонта своїми руками зарізав обох синів, заборонивши їх ховати, як і всіх інших католиків. Потім він наказав зруйнувати базиліанську школу, де вчились його діти. Гайдамаки розбивали об каміння ксьондзів—учителів, а школярів живих топили у криниці.

Гонта, не тямлячи себе від горя, мовнавіжений бігав по Умані і кричав, закликаючи безжалісно нищити ляхів.

Прямо на пожарищі гайдамаки сіли вечеряти. Не було серед них тільки Ґонти. Криючись від усіх, він шукав когось серед купи мертвих. Знайшов трупи своїх дітей, поніс їху поле поховати:

Поклав обох, із кишені

Китайку виймає;

Поцілував мертвих в очі.

Хрестить, накриває

Червоною китайкою

Голови козачі.

Розкрив, ще раз подивився...

Тяжко—важко плаче:

«Сини мої, сини мої!

На ту Україну

Дивітеся: ви за неї

Й я за неї гину».

Поховавши синів, Гонта пішов геть, оглядаючись на степ. Він бажав тепер для себе тільки швидкої смерті.

Епілог

Автор шкодує за часами, коли Залізняк і Гонта гуляли по Україні, караючи ворогів. Згадує свого батька сусідів, які любили слухати оповіді діда про Коліївщину.

Майже рік тривало повстання та й ущухло. Ґонту ляхи піддали нелюдському катуванню і стратили. Не лишилося по ньому ні хреста, ні могили. Залізняк, дізнавшись про страшну загибель товариша, помер з горя. Гайдамаки поховали Залізняка в степу, насипали високу могилу. Довго стояв над тією могилою Ярема, а потім заплакав і пішов геть.

Гайдамаки після придушення повстання розійшлися хто куди. Тим часом було зруйновано Запорізьку Січ. А Україна «навіки заснула». Тільки часом колишні повстанці, старі, ідучи понад ніпром, співають гайдамацьких пісень.

 

Кавказ

 


Шевченко Тарас

(Поема)

 

Кавказькі гори «засіяні горем, кровію политі» — тривалий час там іде війна. Споконвіку там орел (символ російського самодержавства) карає Прометея (символ нескореного народу), та не в змозі остаточно здолати непокірного титана:

Не вмирає душа наша, Не вмирає воля. І неситий не виоре На дні моря поле. Не скує душі живої І слова живого. Не понесе слави Бога, Великого Бога.

Ліричний герой поеми звертається до Бога, запитуючи, коли, нарешті, «прокинеться правда», коли кати народу перестануть знущатися з людей:

Ми віруєм твоій силі

І духу живому.

Встане правда! встане воля!

І тобі одному

Помоляться всі язики

Вовіки і віки.

А поки що течуть ріки.

Кровавії ріки!

Кавказькі гори политі кров'ю, бо там живе волелюбний народ, який чинить відчайдушний опір завойовникам. Тому тисячами гинуть царські солдати, ллється кров. А сльози — удов'ї, дівочі, матерів і батьків! їх вистачило б на те, щоб утопить «всіх імператорів... з дітьми і внуками».

Ліричний герой поеми славить «лицарів великих» — синів Кавказу, які мужньо відстоюють своє право на мирну працю, на життя за власними законами:

Борітеся — поборете, Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава І воля святая!

Поет протиставляє вільному Кавказу, де ніхто не зазіхає на чуже, кріпосницьку Росію. У цій країні, що здавна пишається своїми християнськими традиціями, можуть навчити лише, як ошукувати людей, здирати з них останню шкуру, мордувати по тюрмах і як продавати чи програвати в карти своїх же єдиновірців-християн.

Ліричний герой гірко докоряє панству:

Ви любите на братові Шкуру, а не душу!

Зажерливі й багаті моляться розіп'ятому за людство Христу,

Будують йому храми і каплиці, кладуть перед його образом

Неутомленниє поклони

За кражу, за війну, за кров,

Щоб братню кров пролити просять

І потім в дар тобі приносять

З пожару вкрадений покров!!!

Поема закінчується зверненням поета до пам'яті його загиблого друга Яковаде Бальмена, який склав голову «не за Україну, а за її ката». Аліричний герой залишається наодинці зі своїми гіркими роздумами про долю України.

Гнів і обурення ліричного героя твору викликає лицемірство провідників загарбницької політики царату, які намагаються прикрити свої хижацькі наміри облудними твердженнями, нібито вони несуть просвіту темним «диким» народам:

Просвітились! та ще й хочем Других просвітити, Сонце правди показати Сліпим, бачиш, дітям!.. Все покажем! тілько дайте Себе в руку взяти, Як і тюрми муровати, Кайдани кувати. Всьому навчим; тілько дайте Свої сині гори Остатнії... бо вже взяли І поле, і море.

 

Тарас Шевченко
Кавказ (сокращенно)

 

 

Сон

 


Шевченко Тарас

(Поема (комедія))

 

 

Поема починається ліричними роздумами автора—оповідача. У кожного своя доля і свій «шлях широкий»: хто зводить кам'яні мури, хто руйнує, хто намагається загарбати чужу країну, хто обирає ближнього, а хто потайки «гострить ніж на брата». Лицемір удає з себе тихого та богобоязливого, а сам тільки й чекає слушного часу, аби комусь «запустити пазурі в печінки». Інший будує розкішні храми і вихваляється своєю любов'ю до «отечества», з якого між тим «кров, як воду, точить».

Але всі мовчать, «як ягнята», наче так і треба, бо немає Бога на небі. Уярмлені люди вмирають у неволі, чекаючи раю на тім світі. Та даремно, бо його не буде. Автор просить усіх схаменутися, згадати, що і бідні і багаті — люди, «Адамові діти».

Такими були думки оповідача, коли він нібито п'яний повертався з бенкету. Дома ліг спати і побачив сон, що здивував би будь—кого. Приснилося йому, буцімто летить над землею сова, а він — за нею слідом. Летить і прощається зі світом, своїм краєм, де мучаться люди. Він прилітатиме до України тільки на розмову:

Порадимось, посумуєм, Поки сонце встане. Поки твої малі діти На ворога стануть.

Світає. Зайнявся край неба. Зверху відкрилась чарівна картина «повитої красою» країни, яка

Зеленіє, вмивається Дрібною росою, Споконвіку вмивається, Сонце зустрічає... І нема тому почину, І краю немає!

Але душа того, хто все це спостерігає, плаче і сумує, бо у тім раї

Латану свитину з каліки знімають, З шкурою знімають, бо нічим обуть Княжат недорослих; а он розпинають Вдову за подушне, а сина кують, Єдиного сина, єдину дитину, Єдину надію! в військо оддають! Бо його, бач, трохи! а онде під тином Опухла дитина, голоднеє мре, А мати пшеницю на панщині жне.

Попідтинню шкандибає покритка з байстрям, якої відцурались батьки і не приймають чужі люди, а панич, що її збезчестив, і гадки про це не має, розважаючись з іншою.

Ніхто не знає, скільки ще на цім світі панувати катам. А Бог, якщо й бачить із—за хмари людські сльози й горе, то не допомагає людям.

У ріднім краї немає щастя, і оповідач вирішує пошукати раю хоч на краю світа. Тяжко йому покидати матір—Україну, та ще тяжче дивитися на її сльози і убогість.

Полетівши за совою, він потрапив до вкритої снігом країни (Сибіру), де кругом «бори та болота», а людей немає. Та ось стало чути, як десь під землею гудуть кайдани. З—під землі, мов із домовини, стали виходити на світ не мерці, а закуті в кайдани живі люди, каторжники. Вони видобувають під землею золото, аби наситити ненажерливого (царя).

Серед каторжників не тільки злодії і розбійники. Є тут і затаврований, закутий в кайдани революціонер, «цар волі», що мужньо переносить усі муки, не зрікаючись своїх ідей:

А де ж твої думи, рожевії квіти, Доглядані, смілі, викохані діти, Кому ти їх, друже, кому передав? Чи, може, навіки в серці поховав? О, не ховай, брате! Розсип їх, розкидай! Зійдуть, і ростимуть, і у люди вийдуть!

І знов оповідач летить над землею. Дивиться зверху на хати над шляхами та міста з багатьма церквами, а в цих містах, мов журавлі, вишукуються муштровані солдати—москалі.

Далі він бачить унизу велике місто на болоті, де скрізь «церкви, та палати, та пани пузаті». На честь царя Миколи І тут влаштовано парад. Лакей вимагає хабаря за те, що потайки проведе оповідача у царські палати.

Але оповідач, відхиливши його послуги, став незримим і сам потрапив у палати, де побачив пихате панство і царя з царицею:

...аж ось і сам,

Високий, сердитий,

Виступає; обок його

Цариця небога,

Мов опеньок засушений,

Тонка, довгонога,

Та ще на лихо, сердешне,

Хита головою.

Оповідач дивується, що поети —«віршомази» порівнювали це жалюгідне створіння з богинею.

За царями йшла сила панства, і кожен з цих панів намагався стати ближче до коронованих осіб:

...може вдарять Або дулю дати Благоволять, хоч маленьку, Хоч півдулі, аби тілько Під самую пику.

Сердитий цар таки дав ляпаса своєму найстаршому придворному, той — нижчому чином, адалі вже пішло мов по ланцюжку — кожен намагався вдарити меншого від себе, аж поки бійка не вийшла з царського палацу на вулиці.

Оповідача здивувало, що все це сприймалося як царська милість і супроводжувалося радісними вигуками городян:

«Ґуля наш батюшка, ґуля! Ура!., ура!., ура!»

Вночі, коли гамір ущух, оповідач пішов подивитись столицю і був вражений цим дивним видовищем, адже розкішне місто збудоване на болоті дуже дорогою ціною:

Як то воно зробилося З калюжі такої Таке диво... отут крові Пролито людської — І без ножа...

На одному боці ріки чути дзвони Петропавлівської фортеці, на іншому — стоїть пам'ятник Петрові І (тому, що «розпинав нашу Україну») від Катерини II (яка «доконала вдову сиротину»).

Оповідач зажурився, згадавши сумну історію України. Адже це на козацьких костях побудовано столицю Російської імперії, а у темниці замордовано наказного гетьмана Полуботка. Цар зідрав шкуру з українців, щоб пошити з неї собі багряницю і закласти у цій «новій рясі» багаті церкви та палати.

Зійшло сонечко, і оповідач уздрів інший Петербург — місто, де люди тяжкою працею заробляли собі хліб насущний. Серед чиновників, що поспішали до Сенату, він побачив чимало своїх земляків, які зріклися рідної мови, пишуть папери і деруть хабарі, зневажаючи свою неньку Україну.

Оповідач вирішив ще раз зазирнути в царські палати. Побачив там сердитого, як ведьмідь, царя, що гримав на панство, на челядь та на москалів.

А коли від його крику всі провалились у землю, цар залишився безпорадним, нікчемним і зовсім не страшним, мов кошеня. Він здався оповідачеві таким чудним, що той навіть засміявся.

Почувши сміх, цар знову розлютився і зикнув на оповідача, який перелякався і... прокинувся.

Так закінчився цей надзвичайний «сон» — диво, що сниться тільки «юродивим та п'яницям».

 

Тарас Шевченко
Сон (сок

 

Мойсей

 


Франко Іван

 

Твір розпочинається прологом, своєрідним вступом до поеми, де автор звертається до свого народу. Він знає, що в українців є все, щоб стати вільним, нескутим народом: і велика страдницька історія, і працьовиті люди, і потужний духовний потенціал, але народ не в силі піднятися на вищий рівень, щоб разом творити свідоме суспільство. Автор ставить, скоріше перед самим собою, низку гострих запитань — чому це так. І. Франко порівнює український народ з «паралітиком», який сидить при дорозі, годується тим, що пощастить вимолити у подорожніх, — і так тягне день у день.

Народе мій, замучений, розбитий,

Мов паралітик той на роздорожжу,

Людським презирством, ніби струпом, вкритий!

Твоїм будущим душу я тривожу,

Від сорому...заснути я не можу.

Автор не вірить, що українському народові «...на таблицях залізних записано в сусідів бути гноєм...», що його долею буде «укрита злість, облуд-лива покірність...»

Невже, веде роздуми автор, подвиги і страждання багатьох поколінь українців пройшли марно? Невже «задармо стільки серць горіло...найсвя-тішою любов'ю...», невже «задармо край твій весь политий кров'ю твоїх борців...», невже Задармо в пісні твоїй ллється туга, І сміх дзвінкий, і жалощі кохання, Надій і втіхи світляная смуга?

«О ні!» — палко заперечує поет, бо вірить у відродження України:

Не самі сльози і зітхання

Тобі судились! Вірю в силу духа

І вдень воскресний твойого повстання.

Якби народу дати слово—вогонь, «пісню... палку, вітхненну, що міліони порива з собою...»! Але це надто важке завдання, яке, на думку поета, не до снаги його сучасникам. Його покоління знесилене журбою, попсоване сумнівами і «стидом». Воно не зможе вести за собою народ. Та прийде час, і з'являться нові люди, здатні творити нову історію своєї країни. Поет вірить у державне і національне відродження України, пророкує їй славне майбутнє:

Та прийде час, і ти огнистим видом Засяєш у народів вольних колі, Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом, Покотиш Чорним морем гомін волі І глянеш, як хазяїн домовитий, По своїй хаті і по своїм полі.

Ліричний герой поеми, як істинний патріот України, що робить усе від нього залежне, аби прискорити поступ народу, сподівається на щасливу долю своїх земляків.

Схиляючись перед народним генієм, автор дарує йому свою поему:

Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий, Та повний віри; хоч гіркий, та вільний; Твоїй будущині задаток, слізьми злитий, Твойому генію мій скромний дар весільний.

І

По сорока роках безперервного блукання безплідними пустелями єврейський народ, керований Мойсеєм, нарешті підійшов до бажаної мети — до Палестини, «обіцяного краю». Всі сорок років пророк Мойсей надихав свій народ і підтримував його віру, але, коли залишились лічені дні на перехіддо бажаного краю, люди зневірились:

Що чудовий обіцяний край,

Що смарагди й сапфіри

Все ось—ось за горою блистять

—З них ніхто не йме віри...

І зневірився люд, і сказав:

«Набрехали пророки! У пустині нам жить і вмирать! Чого ще ждать? І доки?»

Люди перестали вірити у свою мету, це вже був не народ, а «кочовисько ледаче»: «День за днем... весь Ізраїль дрімає...», «лиш жінки їх прядуть та печуть в грані м'ясо козяче...» Всі зневірились, одні діти в степу граються: воюють, зводять іграшкові міста з піску. Лише в їхніх душах залишились краплі колишньої могутньої віри батьків в інше життя:

«Де набрались вони тих забав?.. Адже в нас не видали того, Не чували в пустині! Чи пророцькі слова перейшли В кров і душу дитині?» — розмірковують «напівсонні батьки».

II

Лише один з усього ізраїльського люду вірить у високу світлу мрію — це сам Мойсей:

Се Мойсей, позабутий пророк,

Се дідусь слабосилий,

Що без роду, без стад і жінок

Сам стоїть край могили.

Все, що мав у життю, він віддав

Для одної ідеї,

І горів, і яснів, і страждав,

І трудився для неї.

Мойсей підняв народ, надихнув його на високі вчинки, але пройшло багато років, і люди, особливо молоде покоління, вже не хочуть прислухатися до його слів. Для них цінністю є щось конкретне, матеріальне, а мрії про звільнення — це, мабуть, лише красива казка:

Ті слова про обіцяний край Для їх слуху — се казка; М'ясо стад їх, і масло, і сир — Се найвищая ласка.

Супротивників Мойсея очолили Датан і Авірон, які всілякими способами прагнули підкорити народ своїм приземленим прагненням і світогляду:

...На пророцькі слова їх одвіт: «Наші кози голодні!» І на поклик його у похід:

«Наші коні не куті».

На обіцянки слави й побід:

«Там войовники люті».

Коли Мойсей спробував застерегти євреїв від нового Божого гніву, Авірон звинуватив його у богохульстві. А Датан навіть домігся того, що на зборах синів Ізраїля було прийнято ухвалу, спрямовану проти Мойсея:

«Хто пророка із себе вдає, І говорить без зв'язку, І обіцяє юрбі Божий гнів або ласку, —

Той на пострах безумцям усім Між отсим поколінням Най опльований буде всіма І побитий камінням».

ІII

Настає вечір, спадає спека, «наче дощ золотий із небес, полила прохолода». Люди займаються повсякденними справами: жінки із глиняними посудинами ідутьдо криниці підскелю,діти грають у степу, з деяких шатрів чути голоси і сміх. Точаться звичайні буденні розмови:

«...Щораз менше в ягниць молока,

І ягнята ось тіцькі!

Навіть що, для ослиць не стає

Будякової паші!

Доведеться кудись кочувать

На пасовиська кращі».

Авірон радить людям податися в край Мадіан, а Датан пропонує йти ще далі, але не в край обіцяний. Раптом табором знявся великий гомін і рух. Що це? — збентежились люди. Всі повибігали з шатрів і побачили, як вийшов зі свого намету Мойсей:

Хоч літа його гнуть у каблук

Із турботами в парі,

То в очах його все щось горить,

Мов дві блискавки в хмарі.

Хоч волосся все біле як сніг,

У старечій оздобі,

То стоять ще ті горді жмутки,

Як два роги на лобі.

Мойсей іде на «широкий майдан», де біля намету заповіту лежить великий камінь, піднімається на нього, аби виголосити перед громадою слово. А громада переживає складні почуття: люди, підбурювані Авіроном і Датаном, гніваються на Мойсея, але мимоволі відчувають повагу до нього. Вони вагаються: невже ж прийдеться «розбить, розтоптать», «як гнилую колоду», того, кого «...батьки і діди звали батьком народу»?

IV

«Вчора, — промовив Мойсей, — вони, його одноплеменці, ухвалили «печать наложить» на його «язик, на душу», — але тепер він мусить говорити «усім вперекір»:

«Зрозумійте й затямте собі, Ви, сліпців покоління, Що, як зглушите душу живу, Заговорить каміння».

Пророк ще раз застерігає народ від Божого гніву, адже від гніву Єгови «гори дрожать і земля подається», а людське серце, «як листя в огні, за-шкрумить і зов'ється».

Мойсей переконує людей, що, прагнучи руху, він виконує наказ Єгови, бо якби не Божа воля, євреї і досі б «гнули шиї в Єгипті». Пророк порівнює єврейський народ з Божою стрілою, яка повинна летіти в намічену ціль:

Бо Єгови натягнений лук,

І тетива нап'ята,

І наложена стрілка на ній —

І то ви є стріла та.

Як стріла вже намірена в ціль,

Наострена до бою,

Чи подоба стрілі говорить:

«Я бажаю спокою»?

V

Аби люди краще зрозуміли Мойсея, він розповів їм казку—алегорію. Колись усі дерева зійшлися на «широкім роздоллі» і стали вибирати собі короля, щоб «і захист...з нього, і честь, і надія, й підмога» були.

Дерева стали благати посісти трон ліванський кедр, але той відмовився, бо і без цієї корони він «окраса землі і корона Лівана».

Дерева звернулися тоді до пальми, та й вона не схотіла царювати:

«Мало б сонце даремно мій сок Вигрівати щоднини? Мого плоду даремно шукать Око звіра й людини?»

«Хай царює, хто хоче, у вас...»

Дерева почали вже умовляти рожу, а вона й без корони — «цариця ростин, преподобниця Божа». Всі просили дуба, але він «...жолудьми все зайнятий», березу — а вона

...Панна в білому шовку, Розпуски свої коси буйні, Тужно хилить головку.

Нарешті хтось наче жартуючи запропонував зробити королем терен, і дерева прийняли цю пораду. Терен згодився стати королем і охоронцем лісового царства:

«Я ні станом високий, як кедр, Ні, як пальма, вродливий, І не буду, як дуб, самолюб, Як береза, тужливий. Здобуватиму поле для вас, Хоч самому не треба, І стелитися буду внизу, Ви ж буяйте до неба». Терен обіцяє бути «...зайцю гніздом, Пристановищем птаху, Щоб росли ви все краще, а я Буду гинуть на шляху».

VI

Мойсей закінчив казку. Весь народ уважно слухав його. Далі старець почав пояснювати алегоричний зміст своєї розповіді.

«Дерева — се народи землі, А король у їх колі — Божий вибранець, син і слуга Господевоїволі».

Мойсей вів далі. Коли Бог творив усі народи, то «...заглядав всім у душу...» Єгова вибирав народ — проводир усього людства. Бог не вибрав гордих, не взяв «...багачів—дукачів, що всю землю плюндрують...», чи «красунів—джиґунів...», чи тих, що сповнені книжкової премудрості.

Бог обрав терен, що «...непоказний на вроду...», «...не має...слави собі ані з цвіту, ні з плоду...», «...між премудрими...не мудрець, у війні не войовник». Саме йому «...поклав...в душу свій скарб Серцевідець Єгова, Щоб він був мов світило у тьмі, Мов скарбник його слова».

«І посольство йому дав страшне Під сімома печатьми, Щоб в далеку будущину ніс, Ненавиджений братьми».

Проте євреї зневажали заповіт Єгови, і Мойсей благав свій народ схаменутися, згадати, що він — «цар світа», бо інакше народ Ізраїлю втратить честь зватися народом — Божим обранцем:

«О Ізраїлю, ти той посол І будущий цар світа! Чом не тямиш посольства свого І його заповіта?»

Звертаючись до єврейського народу, Мойсей пророкував йому тяжке покарання за порушення волі Бога: «...будеш ти мов розчавлений черв, що здихає на шляху».

VII

Мойсей закінчив говорити. Авірон, насміхаючись з нього, почав наводити контраргументи на промову пророка.

Він казав, що доля, яку пропонує людям Мойсей, — це доля «того осла», який носить у зав'язаних міхах хліб для інших, сам залишаючись голодним. Авірон не вірив у Єгову і пропонував євреям поклонитися іншим богам — Ваалу й Астарті:

«Най Єгові колючі терни Будуть любі та гожі, Нас Астарти рука поведе Поміж мірти і рожі».

Кепкуючи з Мойсея, Авірон порівнював благочестивого старця зі старою руїною і запропонував приставити його, як майстра розповідати казки, за громадську няньку до дітей.

Люди засміялись, але Мойсей спокійно відповів кривднику, що тому не бачити землі обіцяної, бо не зможе зробити жодного кроку з того місця, де стоїть.

Всі жахнулися слів старця, чекаючи на негайне чудо, але нічого не сталось. Авірон засміявся ще дужче. А в народі, як у градовій хмарі, «...йшов клекіт глухий...»

VIII

Слідом за Авіроном Датан став звинувачувати Мойсея у зраді народу Ізраїлю. Датон згадав часи, коли вони ще перебували в Єгипті. Попри страшні знущання і катування, єврейський народ ріс, «...як та Нілева повінь». Всі знали, що як тільки в євреїв народжувався первісток, то в єгипетській сім'ї «первородне» вмирало. Ніхто з єгиптян не знайшов ради в цьому, лише Мойсей придумав вихід: він кинувся в ноги фараону, — вів далі Датан, — і сказав, що поведе євреїв у пустелю, аби знесилити їх. Датон убачив у цьому вчинку пряму змову Мойсея з ворогами євреїв.

Датан звинуватив пророка втім, що їх залишилась жменька, сотні тисяч померли. І ось тепер, коли сила Ізраїля «по пісках розгубилась», Мойсей веде їх туди, де зверхником над усіма князями також є єгипетський фараон. Мойсей одказав на це, що Датану також не доведеться побачити Ханаана. Більше того, при смерті в нього не стане під ногами навіть п'яді землі. Датан закричав, щоб Мойсея побили камінням, але жоден не наважився кинути камінь у старця. Побачивши це, Датан вирішив вигнати Мойсея з табору. Ревуча юрба підтримала таке рішення. Знов підняв гнівний голос Мойсей:

«Горе вам, нетямучі раби На гордині котурні! Бо ведуть вас, неначе сліпих, Ошуканці і дурні».

Мойсей порівняв єврейський народ з чирою (корою), що її пастух надрав з бука. Як пастух робить з грубої чири м'яку, податливу губку, так і Єгова товче народ, щоб він сприйняв «іскру Божого слова».

Пророк закликав стерегтися, аби Єгова не забрав своїх обітниць назад, радив покоритися всесильному Богу. Всі слухали його похилившись, мовчазливі й понурі.

X

Мойсей замовк, аж раптом у його серці щось тьохнуло, затремтіла, заплакала душа. Він вибухнув безмежною любов'ю до народу: «О Ізраїлю! Якби ти знав, Чого в серці тім повно! Якби знав, як люблю я тебе! Як люблю невимовно!»

Мойсей сказав, що любить свій народ більше, ніж сам Єгова, бо у Бога мільйони дітей, а в Мойсея — один — єврейський народ. Якщо Бог вимагає від людей хвали і шани, то пророк нічого від них не хоче, він просто любить їх усім серцем.

Оскільки євреї вирішили прогнати Мойсея від себе, він висловив згоду підкоритися їх волі і йти «до межі Ханаана» самому, без своїх одноплеменців. Пророк вірив, що народ згодом піде за ним, «як за мамою діти»:

«І я знаю, ви рушите всі, Наче повінь весною, Та у славнім поході своїм Не питайте за мною!»

Мойсей прощається зі своїм народом і йде у степ.

XI

Біля табору Мойсей зустрів купку єврейських дітей, які просили дідуся не йти під ніч у степ, розказали, що спіймали скорпіона і трьох зайчиків. Вони забажали послухати, які дива бачив Мойсей у молоді роки, за яких обставин він бачив «...корч той..., що горить, не згорає...», як чув голос потужний Бога. Але Мойсей не міг залишатись. Він лише порадив дітям будувати «свій мур», залишатись завжди праведними:

«Не гасіте ж святого огню, Щоб, як поклик настане, Ви могли щиросердно сказать: «Я готовий, о пане!»

XII

Мойсей залишився один. Він щиро молив Бога озватися до нього «...ще раз, як колись на Хориві!», підтримати його у скрутну годину.

Проводир згадав свою сорокарічну працю, коли він намагався зробити з рабів народ по Божій уподобі. Сорок років Мойсей, як коваль, «...клепав...серця і сумління народу», але, здається, даремно. В нього з'явились сумніви — чи все він робив так, як заповідав Єгова:

«І ворушиться в серці грижа: Може, я тому винен? Може, я заповіти твої Не справляв, як повинен?»
Мойсей благав Бога озватися до нього, але «...мовчала пустиня німа...»

XIII

Раптом Мойсей почув голос. Він подумав спочатку, що це його внутрішній голос, що говорить його «власне горе шалене», але хтось промовляв до нього.

Голос почав допитуватися, чому Мойсей, власне, повів народ Ізраїлю. Може, пророк з гордощів розпочав свою справу, може, він відчував сором від того, що був «братом рабів», і хотів зробити народ таким, щоб йому було мило дивитись на нього.

Голос став спокушати Мойсея, намагаючись довести йому марність справи, якій він присвятив життя:

«Може, голос, що вивів тебе На похід той нещасний, Був не з жадних горючих купин, А твій внутрішній, власний?»

Від цих ворожих слів Мойсей відчув себе ще самотнішим. Пророк запитав свого співрозмовника, хто він, і почув відповідь:

«Я Азазель, Темний демон пустині».

XIV

Мойсей дедалі більше впадав у розпач. Він став сумніватися у вірності шляху, обраного сорок років тому. В його серці «...важка боротьба ішла з самим собою».

Може, єврейський народ міг би залишатися в Єгипті і Датан має рацію, кажучи, що «старі гнізда лишили, а новії здобути нема ні охоти, ні сили?»

Мойсей благав Бога озватися до нього, але в степу чути було лише квиління гієни та шелест гадюки.

XV

Євреї побачили здалека дивну картину. На верхівці гори стояла якась гігантська постать, простягши до неба розкинуті руки. Це Мойсей, стоячи на молитві, розмовляв з Богом.

Пророк стояв на вершині цілий день. Вже заходило сонце, і колосальна тінь Мойсея, як і вранці, падала на єврейські шатри. Люди боялися, щоб Мойсей не прокляв їх, бо «від такої молитви тремтять землянії основи» і «дрижить трон предвічний Єгови».

XVI

Залягла на горі ніч, і Мойсей, який увесь день стояв на молитві, впав непритомний. Зненацька він почув голос, який здався йому голосом його матері, яка жаліла свого сина. Згодом цей голос став промовляти слова, які мали підірвати віру Мойсея в могутність і непохибність Єгови. Голос твердив, що Бог не може керувати ні поодиноким камінцем, ні навіть пилом, а не те що народом! Голос розповів легенду про відомого з давньогрецької міфології сліпого гіганта Оріона.

Оріон ішов до сонця, щоб здобути зір. Оскільки він не бачив, куди йти, за поводиря собі узяв хлопця. Хлопець, що сидів у нього на плечах, мусив показувати сліпому дорогу. Оріон ішов вже багато часу, але до сонця не наближався, бо хлопець завжди показував в інший бік — туди, куди поверталося світло. Першу половину дня хлопчик вів його на схід, потім — на південь, далі, під вечір, на захід.

Голос пояснив, що гігант — це «людськість уся», яка поспішає до «незримої ціли», прагнучи осягнути невідоме і фантастичне, руйнуючи при цьому «рідне й знайоме». Хлопчик — це «логіка фактів», яка кепкує з людства.

І почувся тут демонський сміх, Як луна його слова.

XIX

Враз задрижала земля, гуркнув грім, знялася буря, Мойсей марно чекав голосу Бога. Бочався град, дощ — і тут не з'явився Єгова. Нарешті все стихло, «лиш води дзюрчать», повіяв легкий приємний вітерець, і Мойсей відчув — до нього говорить Бог:

«Маловіре, ще ти не почавсь В материнській утробі, А я кожний твій віддих злічив, Кождий волос на тобі».

Єгова пояснив Мойсею, для чого вивів синів Ізраїлю з Єгипту. Треба було духовно й фізично зміцнити обраний народ, підготувати його до майбутніх випробувань. Дарма що край обіцяний малий і непоказний, бо «...тісна і вузька і найбільших колиска». Якщо б євреї залишились у Єгипті, то вони б «присмоктались до скиби», їм же судилося «...світ здобувать, його соки і скарби». Адже поступ людства — не матеріальний добробут, не скарби земні, не «хліб золотий», а пошук духовності, невгамовна жага вдосконалення. Саме цей шлях веде до «обітованого краю»:

«Ось де вам вітчина осяйна, З всіх найкраща частина! Лиш дрібненький задаток її Вам отся Палестина».

А оскільки Мойсей «на момент» засумнівався в Бозі, йому призначено, вже побачивши обіцяний край, не вступити до нього і вмерти перед самим порогом своєї мети. Так вирішив всемогутній Єгова:

«Тут і кості зотліють твої

На взірець і для страху

Всім, що рвуться весь вік до мети

І вмирають на шляху!»

XX

Євреї побачили, що Мойсея на скелі немає, і всіма опанував жах, усі поглядали, «мов убійці, що вбили у сні найдорожчу людину».

Але що це? Вихор в степу? Здійснення пророцтва? Раптом в оточенні парубоцтва з'явився ватажок, «князь конюхів» Єгошуа. Він закликав євреїв: «До походу! До бою!» Ще мить — і всі в одному пориві зірвуться з місця, ліниві кочівники перетворяться на завойовників, героїв. «Авірона камінням поб'ють, а Датана повісять».

І підуть вони в безвість віків, Повні туги і жаху, Простувать в ході духові шлях І вмирати на шляху...

 

Иван Франко
Моисей (сокращенно

 

 






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных