ЗНО-2014 українська література 1 страница

Автор	Псевдонім	Назва твору	Присвята	Рід	Жанр	Герої	Цитата	Різне

Маруся Чурай		«Віють вітри»		Лірика	Пісня	Дівчина	Віють вітри, віють буйні, Аж дерева гнуться, Ой як болить моє серце, А сльзи не ллються. Трачу літа в лютім горі І кінця не бачу. Тільки тоді і полегша, Як нишком поплачу. Не поправлять сльози щастя, Серцю легше буде, Хто щасливим був часочок, По смерті не забуде... Єсть же люди, що і моїй Завидують долі, Чи щаслива та билинка, Що росте на полі?	Що на полі, що на пісках, Без роси, на сонці? Тяжко жити без милого І в своїй сторонці! Де ти, милий, чорнобривий? Де ти? Озовися! Як я, бідна, тут горюю, Прийди подивися. Полетіла б я до тебе, Та крилець не маю, Щоб побачив, як без тебе З горя висихаю. До кого я пригорнуся, І хто пригoлубить, Коли тепер того нема, Який мене любить?	Побудована у формі монологу
	«За світ встали козаченьки»		Лірика	Пісня	Син-козак, мати, Маруся	Засвіт встали козаченьки В похід з полуночі, Заплакала Марусенька Свої ясні очі. Не плач, не плач, Марусенько, Не плач, не журися Та за свого миленького Богу помолися. Стоїть місяць над горою. Та сонця немає, Мати сина в доріженьку Слізно проводжає. — Прощай, милий мій синочку, Та не забувайся, Чрез чотири неділеньки Додому вертайся! — Ой рад би я, матусенько, Скоріше вернуться, Та щось кінь мій вороненький В воротях спіткнувся.	Ой Бог знає, коли вернусь, У яку годину. Прийми ж мою Марусеньку Як рідну дитину. Прийми ж її, матусенько, Бо все в Божій волі. Бо хто знає, чи жив вернусь. Чи ляжу у полі! — Яка ж би то, мій синочку, Година настала. Щоб чужая дитиночка За рідную стала? Засвіт встали козаченьки В похід з полуночі, Заплакала Марусенька Свої ясні очі... ОБРАМЛЕННЯ. Зменшено-пестливі слова	Авторство пісні "Засвіт встали козаченьки" приписують легендарній піснярці з Полтави Марусі Чурай. Донька козацького полковника, тяжко переживаючи загибель батька, почала складати пісні, в яких виявився незвичайний поетичний дар. З її піснями козаки ходили в похід, набиралися сили духу й відваги. У пісні "Засвіт встали козаченьки" говориться про те, що козак, вірний своєму обов’язку, вирушає в дорогу — захищати рідну землю. Він змушений покинути матір, кохану дівчину. І просить свою неньку, коли з ним щось трапиться, прийняти його дівчину Марусю як за свою дитину. Пісня по будована у формі діалогу. Є традиційні для народної пісні звертання, зменшувально-пестливі слова, постійні епітети.
Народ		«Ой Морозе, Морозенку»		Лірика	Історична пісня		Ой Морозе, Морозенку, Ти славний козаче, За тобою, Морозенку, Вся Вкраїна плаче. Не так тая Україна, Як та стара мати, Заплакала Морозиха, Та стоячи біля хати. Ой з-за гори та з-за кручі Буйне військо виступає. Попереду Морозенко Сивим конем виграває. То не грім в степу грохоче. То не хмара світ закрила, — То татар велика сила Козаченьків обступила. Бились наші козаченьки До ночі глухої, — Полягло наших чимало, А татар утроє.	Не вернувся Морозенко, Голова завзята. Замучили молодого Татари прокляті. Вони його не стріляли І на часті не рубали, Тільки з нього, молодого, Живцем серце виривали. Поставили Морозенка На Савур-могилу. «Дивись тепер, Морозенку, Та на свою Україну!» Вся ти єси, Україно, Славою покрита, Тяжким горем, та сльозами. Та кров'ю полита! І поки над білим світом Світить сонце буде, — Твої думи, твої пісні Не забудуть люди.	У пісні вжитий оригінальний прийом заперечного порівняння: То не грім в степу грохоче, То не хмара світ закрила, — То татар велика сипа Козаченьків обступила. Є багато й інших характерних для народної пісні художніх засобів — звертання, повтори, зменшувально-пестлйві слова, епітети та інверсія, окличні речення.
Народ		«Чи не той то Хміль»		Лірика	Історична пісня		Чи не той то хміль, Що коло тичин в’ється? Ой, той то Хмельницький, Що з ляхами б’ється. Чи не той то хміль, Що по пиві грає?.. Ой, той то Хмельницький, Що ляхів рубає. Чи не той то хміль, Що у пиві кисне? Ой, той то Хмельницький, Що ляшеньків тисне. Гей, поїхав Хмельницький К Золотому Броду, — Гей, не один лях лежить Головою в воду. "Не пий, Хмельницький, дуже Золотої Води, — Їде ляхів сорок тисяч Хорошої вроди". "А я ляхів не боюся Гадки не маю — За собою великую Потугу я знаю, Іще й орду татарськую	За собой веду, — А все тото, вражі ляхи. На вашу біду". Ой, втікали вражі ляхи — Погубили шуби... Гей, не один лях лежить Вищиривши зуби! Становили собі ляхи Дубовії хати, — Ой, прийдеться вже ляшенькам В Польщу утікати. Утікали вражі ляхи, Деякії повки, — Їли ляхів собаки І сірії вовки. Гей, там поле, А на полі цвіти — Не по однім ляшку Заплакали діти. Ген, там річка, Через річку глиця — Не по однім ляшку Зосталась вдовиця...	Критика. Визвольну війну проти панської Польщі, яка захопила українські землі й прагнула підкорити собі український народ, очолив славний гетьман Богдан Хмельницький. Про нього складено багато легенд, переказів, пісень. Одна з таких пісень — "Чи не той то хміль". Побудована вона на прийомі паралелізму з використанням легенди про походження прізвища Хмельницького. У пісні змальовується досить жорстока картина поразки ляхів (поляків). Але, за народними уявленнями, це справедлива кара, адже вони — завойовники, вони прийшли на нашу землю з мечем.
Народ		«Дума про Марусю Богуславку»		Ліро-епос	Дума	Маруся Богуславка, козаки, падишах	«На Чорному морі, на камені біленькому», стояла темниця кам'яна, де вже тридцять літу неволі пробувало сімсот козаків, «бідних невольників». Прийшла до них дівка-бранка Маруся, попівна Богуславка І запропонувала відгадати, який тепер день у рідній землі християнській. Козаки—невольники відповіли, що давно вже забули, які там дні у рідній стороні. Маруся сказала, що завтра Святий Великдень. Зачувши це, кляли й проклинали невольники дівчину, бо згадка про рідну землю, рідну віру болем відізвалася в їхніх душах. Тоді дівка—бранка розповіла їм, що їхній пан турецький, від'їжджаючи до мечеті, віддає їй ключі від темниці. Згодом Маруся відімкнула темницю, випустивши бранців на волю, та й просила передати рідним у Богуслав, щоб з неволі її не викупали, бо вона вже «потурчилась, побусурменилась». Закінчується дума зверненням до Бога: «Ой визволи, Боже, нас, всіх бідних невольників, З тяжкої неволі, З віри бусурменської, На ясні зорі, На тихі води, У край веселий, У мир хрещений!»	Визволення відбувалося на Великдень, коли падишах поїхав до мечеті.
Народ		«Бондарівна»		Ліро-епос	Балада	Бондарівна Батько Бондар Пан Каньовський	«Бондарівна, як пишная пава», «як сива голубка», «Сама ж вона хорошая, хорошого зросту», «за личко рум'яне», «хороша дочка» «старий Бондар»	Балада побудована на діалогах, із використанням повторів, звертань, окличних речень, порівнянь та епітетів.
Нестор Літописець		«Повість минулих літ»		Ліро-епос	Поема		З богом починаєм. Отче, благослови. Повість минулих літ Нестора, чорноризця Феодосієвого монастиря Печерського, звідки пішла Руська земля 1, і хто в ній 2 почав спершу княжити, як Руська земля постала. Після потопу, отже, три сини Ноєві розділили Землю — Сим, Хам і Яфет 3. І дістався схід Симові, Хамові ж дісталась південна частина, Яфетові ж дісталась північна сторона і західна. І був [тоді] один народ. А коли намножилося людей на Землі, то намислили вони у дні Іоктана й Фалека спорудити башту до неба. Після того ж, як було розвалено башту і розділено народи, взяли сини Симові східні краї, а Хамові сини — південні краї; Яфетові ж сини захід узяли і північні краї. Від цих ото сімдесяти і две народів, од племені таки Яфетового, постав народ слов'янський —так звані норики, які є слов'янами. ДИВ ТЕКСТ у файлі.
		«Слово про похід Ігорів»			Поема	Володимир Святославич	Заспів Мова буде йти «по билицях нашого часу, а не за вимислом Бояна 1. Ця розповідь «від [часів] старого Володимира 2до нинішнього Ігоря, який укріпив ум силою своєю... навів свої хоробрі полки на землю Половецькую за землю Руськую». Повість розкаже про надії, пов'язані з невдалим походом весною (1185 p.) Новгород—сіверського князя Ігоря Святославича, його брата Всеволода, сина Володимира та племінника Святослава Ольговича проти войовничих степових кочовників—половців. Ігор рушає в похід; загрозливі віщування Виступ у похід руських воїнів проти половців збігався із затемненням сонця. Ігор Святославич звернувся до свого війська: «Браття і дружино! Лучче ж убитим бути, аніж полоненим бути. Так всядьмо, браття, на свої бистрії коні та наДін синій поглянем...» «...Ніч, стогнучи йому грозою, птиць збудила, свист дикий встав поблизу: див' кличе з верху дерева — велить прислухатись землі незнаємій: Волзі і Поморію 2, і Посуллю\ Сурожу 4 і Корсуню, і тобі, тмутороканський ідол 5». — великий князь київський; Перша битва з половцями. «Довго ніч меркне. Зоря—світ запалала. Мла поля покрила. Щебіт солов'їв заснув, говір галок пробудивсь. Русичі великії поля черленими щитами перегородили, шукаючи собі честі, а князю — слави». Олегове військо дрімає, відпочиває після бою. «Не було воно на кривду породжене ні соколу, ні кречету, ні тобі, чорний ворон, поганий половчине! Гзак біжить сірим вовком, Кончак 7 йому вслід [коня] править до Дону великого». Друга битва з половцями; поразка Ігоревого війська. Сон і золоте слово Святослава. Неначе вдягали його у чорне вбрання на тисовому ліжку, наливали синє вино, з горем змішане, сипали з порожніх сайдаків половецьких великі перли на лоно... На золотоверхому теремі зник князьок 1. Всю ніч віщували нещастя сірі ворони під Плісенським, на болоні [під Києвом], біля Кияні [річка під Києвом]. Згодом полетіли вони до синього моря, до місця трагічних подій. Тоді великий Святослав ізронив золоте слово, зі сльозами змішане: «О мої сини, Ігоре і Всеволоде! Рано ви почали Половецькую землю мечами разити, а собі слави шукати. Ви безчесті одоліли[ половців у першій сутичці], без честі, бо кров погану ви пролили. Ваші хоробрі серця в жорстокім хара-лузі сковані, а в одвазі загартовані. Що ж натворили ви моїй срібній сідині?» Святослав навів приклад про сокола, який ніколи не залишає своє гніздо незахищеним, коли летить бити ворога. На третій день Ігоревої битви «два сонця затемнились, обидва багряні стовпи погасились і з ними молоді два місяці, Олег 3 і Святослав 4, тьмою огорнулись, і в морі потонули» «...На річці Каялі тьма світ покрила: по Руській землі простерлися половці, наче пардуже гніздо». Пам'ятає Святослав і старого Володимира [Мономаха], який все своє життя мріяв про єдність Русі. Тільки нащадки його чомусь живуть у незгоді. Князь Рюрик і його брат Святослав виступили проти стеновиків, а третій брат Давид, князь смоленський, не пішов з ними... Плач Ярославни. …про допомогу до Дніпра,—Словутича, до вітру, до сонця. Рано плаче вона в Путивлі на стіні, примовляючи: «О вітре, вітрило! Чому, господине, так сильно вієш ти?.. Чому, господине, мої веселощі по ковилі розвіяв?» Просить допомоги Ярославна у Дніпра—Словутича: «Прилелій, господине, мою ладу [чоловіка] мені, щоб я не слала йому сліз на море рано». Допоміг втікти князю Ігорю половчанин ОВЛУР. Повернення Ігоря; величання. «Коли сокіл [Ігор]до гнізда летить — то ми сокільця [Володимира] опутаємо красною дівицею». Так і зробив Кончак через деякий час. Він оженив молодого полоненого зі своєю дочкою.	1 Лісовик, міфічна лісова істота. 2 Побережжя Азовського і Чорного морів. 3 Земля понад Сулою. 4 Сурож, або Судак,— місто в Криму. 5 Ідол, або статуя, яка стояла біля Тмуторокані — міста на березі Азовського моря. 6 Всі князі, учасники походу, були нащадками Олега Святославича [Гориславича] (помер у 1115 р.). 7 Гзак і Кончак — половецькі хани. 8 Тобто чотири князі, які брали участь у поході: Ігор, Всеволод, Святослав Ольгович, Володимир. 1 Стрибог — бог вітрів. 2 Тобто зроблені аварами. Авари, або обри, з'явилися у V ст. біля Чорного моря. 3 Даждьбог — бог сонця давніх слов'ян; під Даждьбожим внуком розуміється руський народ. 1 Князьок — гребінь, над яким зв'язуються крокви. Дошка без князька — лихе віщування. 2 Два соколи — князі Ігор і Всеволод. (Вони ж — багряні стовпи; два сонця.) 3 Олег — малолітній син Ігоря. 4 Святослав — племінник Ігоря. 5 Володимир Глібович — переяславський князь, пораненим у боротьбі з половцями.
Григорій Сковорода		«De libertatе» «Про свободу»		Лірика	Вірш		Що є свобода? Добро в ній якеє? Кажуть, неначе воно золотеє? Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото, Проти свободи воно лиш болото. О, якби в дурні мені не пошитись, Щоб без свободи не міг я лишитись. Слава навіки буде з тобою, Вольності отче, Богдане-герою!
Григорій Савович Сковорода		«Всякому місту звичай і права»		Лірика	Вірш		Всякому місту — звичай і права, Всяка тримає свій ум голова; Всякому серцю — любов і тепло, Всякеє горло свій смак віднайшло. Я ж у полоні нав'язливих дум: Лише одне непокоїть мій ум. Панські Петро для чинів тре кутки, Федір-купець обдурити прудкий, Той зводить дім свій на модний манір, Інший гендлює, візьми перевір! Я ж у полоні нав'язливих дум: Лише одне непокоїть мій ум. Той безперервно стягає поля, Сей іноземних заводить телят. Ті на ловецтво готують собак, В сих дім, як вулик, гуде від гуляк. Я ж у полоні нав'язливих дум: Лише одне непокоїть мій ум.	Ладить юриста на смак свій права, З диспутів учню тріщить голова, Тих непокоїть Венерин амур *, Всяхому голову крутить свій дур. В мене ж турботи тільки одні, Як з ясним розумом вмерти мені. Знаю, що смерть — як коса замашна, Навіть царя не обійде вона. Байдуже смерті, мужик то чи цар,— Все пожере, як солому пожар. Хто ж бо зневажить страшну її сталь? Той, в кого совість, як чистий кришталь...	У поезії "Всякому місту - звичай і права" письменник змалював тогочасну дійсність, подав узагальнення звичаїв різного панства, чиновників, купців, кар'єристів, яких породив кріпосницький лад. Автор порушує питання сенсу життя, висміює потворні явища сучасної йому дійсності, засуджує кріпосництво, несправедливість судочинства. Потворному життю багатіїв Сковорода протиставляє свій морально-етичний ідеал.
Григорій Савович Сковорода		«Бджола та Шершень»		Лірика	Байка	Бджола Шершень	— Скажи мені, Бджоло, чого ти така дурна? Знаєш, що плоди твоєї праці не так тобі, як людям корисні і тобі навіть часто шкодять, приносячи замість винагороди смерть, одначе не перестаєш у дурноті своїй тягати мед. Багато у вас голів, але всі безмозкі. Очевидно, ви до нестями закохані в мед. — Ти поважний дурень, пане раднику, — відповіла Бджола. — Медом любить поласувати і Ведмідь, а Шершень теж хитро його достає. І ми могли б по-злодійському здобувати, як часом наша братія й робить, коли б ми лише їсти любили. Але нам незрівнянно більшу радість дає збирати мед, аніж його споживати. До цього ми народжені й будемо такі, доки не помремо. Без того жити, навіть купаючись у медові, для нас люта смерть.	СИЛА. Шершень — це образ людей, котрі живуть крадіжкою чужого і народжені на те, щоб їсти, пити і таке інше. А бджола — герб мудрого чоловіка, який у спорідненій праці трудиться. Багато Шершнів без пуття кажуть: нащо цей, до прикладу, студент учився, коли це не дає багатства? Кажуть це, не уважаючи на слова Сираха: «Веселе серце — життя для людини» — і не тямлячи, що споріднена праця для нього найсолодший бенкет.
Григорій Савович Сковорода		Афоризми					Що може бути солодше за те, коли любить і прагне до тебе добра душа? Любов виникає з любові; коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю. Не все те отрута, що неприємне на смак. Добрий розум, робить легким будь-який спосіб життя. Бери вершину і матимеш середину. З усіх утрат втрата часу найтяжча. Ти не можеш віднайти жодного друга, не нашукавши разом з ним і двох-трьох ворогів. Більше думай і тоді вирішуй. Скільки зла таїться всередині за гарною подобою: гадюка ховається в траві. Хто добре запалився, той добре почав, а добре почати - це наполовину завершити. Визначай смак не по шкаралупі, а по ядру.
Іван Петрович Котляревський		«Енеїда»		Ліро-епос	Бурлескно-травестійна поема	Венера (мати Енея) Парис (син Пріама, покійний дядько Енея) Еней Низ і Евріал Юнона Венера Еол(сват Юнони) Нептун Дідона	Послідовність подій: Гостювання в Дідони. Подорож Енея із Сівіллою на той світ. У Латинській землі. Героїчний подвиг Низа й Евріала. Поєдинок Турна з Енеєм. Еней - відважний, хоробрий ватажок, який повів своє військо до Латинської землі. Автор із любов'ю змальовує його: Еней був парубок моторний І хлопець хоть куди козак, Удавсь на всеє зле проворний Завзятіший од всіх бурлак. Еней здатний і на бійку, і на розваги, і на дипломатичні стосунки з Латином, Aцecтом, Евандром та іншими царями; вміє майстерно танцювати, любить випити і погуляти. Портретний образ Енея зустрічаємо на сторінках поеми багато разів. Автор то милується ним: Прямий, як сосна, величавий, Бувалий, здатний, тертий, жвавий, Такий, як був Нечеса-князь, На нього всі баньки п' ялили, І сами вороги хвалили, Його любив всяк - не боявсь. А то змальовує у досить-таки непривабливому вигляді: Напали з хмелю перелоги, Опухли очі, як в сови, І ввесь обдувся, як барило, Було на світі все немило... Однак мужність Енея захоплює автора протягом усієї поеми. На полі бою Еней - мудрий, завзятий полководець: Еней совавсь, як навіжений, Кричав, скакав, мов віл скажений, І супротивних потрошив: Махне мечем - врагів десятки Лежать, повиставлявши п' ятки; Так в гніві сильно їх локшив! Низ і Евріал. Одна з найхвилюючих подій поеми, героїчний вчинок Низа і Евріала, вилазка в стан ворога - свідчення глибокого усвідомлення ними свого патріотичного обов'язку, вірності присязі. Низ і Евріал - не троянці за походженням, але були на службі, вони завербувалися до Енейового війська і сумлінно несуть службу. У Евріала є вдома старенька мати, а у Низа немає нікого: От я так чисто сиротина, Росту, як при шляху горох: Без нені, без отця дитина, Еней - отець, а неня - бог. Евріал відповідає товаришеві: ... Де общеє добро в yпадку, Забудь отця, забудь і матку, Лети повинность ісправлять; Як ми Енею присягали, Для його служби жизнь оддали, Тепер не вільна в жизні мать. Як клятва вірності своєму побратимові звучать слова Евріала: Від тебе не одстану зроду, З тобою рад в огонь і в воду На сто смертей піду з тобой. Юнона«суча дочка», Венера «не послідня шльоха, Проворна, враг її не взяв,, плюгава, невірна, пакосна, халява», «нарядилась, Хоть би до дудки на танець! Взяла очіпок грезетовий кунтуш з усами люстровий,» Еол- хабарник, сват Юнони, Нептун- «іздавна був дряпічка»(хабарник). Дідона Розумна пані і моторна, Для неї трохи сих імен: Трудяща, дуже працьовита, Весела, гарна, сановита, Бідняжка - що була вдова; По городу тогді гуляла. Кумська Сивілла.Як вийшла бабище старая, Крива, горбатая, сухая, Запліснявіла вся в шрамах; Сіда, ряба, беззуба, коса, Розхристана, простоволоса, І як в намисті, вся в жовнах. Еней, таку уздрівши цяцю, Не знав із ляку де стояв. • «Розкудкудакалась, як квочка,— / Енея не любила — страх; / Давно вона уже хотіла, / Його щоб душка полетіла / К чортам і щоб і духне пах». (Юнона) • «Проворна, враг її не взяв, / Побачила, що так полоха... / Умилася, причепурилась / І, як в неділю, нарядилась, / Хоть би до дудки на танець! / Взяла очіпок грезетовий / І кунтуш з усами мостровий». (Венера) • «Розумна пані і моторна, / Для неї трохи син імен: / Трудяща, дуже працьовита, / Весела, гарна, сановита. / Бідняжка — що була вдова». (Дідона) • «Ввесь ремінцями обв’язавшись, / На голову бриль наложив; / На грудях з бляхою ладунка, / А ззаду з сухарями сумка, / В руках нагайський малахай». (Меркурій) • «Пекельний, гаспидський коханець, / Іще себе там не нагрів? / Завів братерство з дияволами / І в світі нашими бідами / Не погорює ні на час». (Плутон) • «...Підтикавшись десь поли, / Фуруює добре, навісна. / Коли сама з ким не ночує, / То для когось уже свашкує, / Для сього тяжко поспіша». (Венера) • «Се був пройдисвіт і непевний, / І всім відьмам був родич кревний — / Упир і знахар ворожить. / Умів і трясцю одшеп-тати, / І кров християнську замовляти, / І добре знав греблі гатить». (Охрім) • «Він моря так уже боявся, / Що на богів не полагався / І батькові не довіряв». (Еней) • «Оп’ять забули горювать; / Буває щастя скрізь поганцям, / А добрий мусить пропадать. / І тут вони не шанувались, / А зараз всі і потаскались...» (Троянці) • «Як вийшла бабище старая, / Крива, горбатая, сухая, / Запліснявіла, вся в шрамах; / Сіда, ряба, беззуба, коса, / Розхристана, простоволоса. / І, як в намисті, вся в жовнах». (Сівілла) • «...Люта чарівниця / І дуже злая до людей; / Які лиш не остережуться, / А їй на острів попадуться, / Тих переверне на звірей». (Цірцея) • «Не в шутку молодець був жвавий, / Товстий, високий, кучерявий, / Обточений, як огірок; / І війська мав свого чимало, / І грошиків таки бряжчало...» (Турн)	Зачинатель нової української літератури «Енеїда» за жанром — ліро-епічна, травестійно-бурлескна поема (епічна — бо в ній події подаються в розповідній формі; травестійна — бо античні герої «перевдягнені» в українське вбрання, перенесені в історичні умови українського життя; бурлескна — бо події і люди змальовуються в основному в жартівливо-знижувальному тоні). Проте гумор «Енеїди» — не розважальний. Ніби жартуючи, Котляревський відтворив минуле України, сучасне (другу половину XVIII ст. і початок XIX ст.) і заглянув у майбутнє. Засобами соковитого гумору він зумів оспівати героїзм українського козацтва, його побратимство, нестримну жадобу народу до волі. • «Троянці — це ті самі люди, сильні, відважні, невтомні в походах, яким не потрібне багатство, а потрібні перш за все воля, без неї і життя для них немає. Це люди, здатні голими руками взяти розпечене ядро, вони з презирством ставляться до фізичного болю. Вони умруть, але не стануть рабами».
Іван Петрович Котляревський		«Наталка Полтавка»		Драма	П’єса	Наталка Петро Микола (друг і брат Петра) Терпилиха Горпина Возний Тетерваковський Виборний Макогоненко	Наталка. Золото - не дівка! Наградив бог Терпилиху дочкою. Окрім того, що красива, розумна, моторна і до всякого діла дотепна - яке в неї добре серце, як вона поважає матір свою, шанує всіх старших за себе, яка трудяща, яка рукодільниця, що й себе, і матір свою на світі держить.. Нічого сказати - тоє-то, як його - хороша, хороша, і вже в такім возрасті!.. Та й давно б час, так що ж!.. Сирота, та ще й бідна - ніхто і не квапиться... Правда, хороша і розумна, а до того і добра; тільки не багата; вони недавно тут поселились і дуже бідно живуть. Я далекий їх родич і знаю їх бідне поживання. У возного рука пов'язана шовковою хусткою, у виборного через плече старостинський рушник. То виборний Макогоненко - чоловік і добрий був би, так біда - хитрий як лисиця, і на всі сторони мотається: де не посій, там і вродиться. І вже де й чорт не зможе, то пошли Макогоненка, зараз докаже. Петро каже: «Чотири годи вже, як розлучили мене з Наталкою. Я бідний був тоді, любив Наталку без усякої надії. Тепер, наживши кривавим потом копійку, поспішав, щоб багатому Терпилові показатись гідним його дочки; а вмісто багатого батька - найшов матір і дочку в бідності і без помочі... Все, здається, близило мене до щастя - і, як на те, треба ж опізнитись одним днем, щоб горювати всю жизнь! Кого безталання нападе, тому нема ні в чім удачі. Правду в тій пісні сказано, що сусідові удається, всі його люблять, всі до його липнуть, а другому все як одрізано.». Петро. Наталко! Тепер ми ніколи не розлучимось. Бог нам поміг перенести біди і напасті. Він поможе нам вірною любовію і порядочною жизнію бути приміром для других і заслужити прізвище добрих полтавців. Заспівай же, коли не забула свою пісню, що я найбільше люблю. Наталка. Коли кого любиш, того не забудеш.
Григорій Федорович Квітка	Григорій Квітка-Основ’яненко / Грицько Основ’яненко	«Маруся»		Епос	Повість, перша сентиментальна	Наум Дрот Настя (дружина) Маруся (дочка) Василь	Наум Дрот. був парень на усе село, де жив. Батьковi i матерi слухняний, старшим себе покiрний, меж товариством друзяка, нi пiвслова нiколи не збрехав, горiлки не впивавсь i п'яниць не терпiв, з ледачими не водивсь, а до церкви? Так хоч би i маленький празник, тiльки пiп у дзвiн - вiн вже й там: свiчечку обмiнить, старцям грошенят роздасть i приньметься за дiло; коли прочує яку бiднiсть, надiлить по своїй силi i совiт добрий дасть. За його правду не оставив же його i бог милосердний: що б то нi задумав, усе йому господь i посилав. Наградив його жiнкою доброю, роботящою, хазяйкою слухняною; i що було Наум нi забажа, що нi задума, Настя (так її звали) ночi не поспить, усюди старається, б'ється i вже зробить i достане, чого мужиковi хотiлось. Поважав же i вiн її, скiльки мiг, i любив її, як свою душу. Не було меж ними не тiльки бiйки, та й нiякої лайки. Щодень хвалили бога за його милостi. У в однiм тiльки була в них журба: не давав їм бог дiточок. Та що ж? Настя як здума про се, то зараз у сльози та в голос; а Наум перехреститься, прочита отченаш, то йому i стане на серцi веселiш, i пiшов за своїм дiлом чи в поле, чи на тiк, чи у загороду або до батракiв, бо був собi заможненький: було й воликiв пар б п'ять, була й шкапа, були й батраки; було чим i панщину вiдбувати, i у дорогу ходити; була ж i нивка, одна i друга, ще дiдiвська, а третю вiн сам вже купив, так було йому чим орудувати. Маруся. От i виросла їм на втiху. Та що ж то за дiвка була! Висока, прямесенька, як стрiлочка, чорнявенька, очицi як терновi ягiдки, бровоньки як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвiте, носочок так собi пряменький з горбочком, а губоньки як цвiточки розцвiтають, i меж ними зубоньки неначе жарнiвки, як одна, на ниточцi нанизанi. Коли було заговорить, то усе так звичайно, розумно, так неначе сопiлочка заграє стиха, що тiльки б її й слухав; а як усмiхнеться та очицями поведе, а сама зачервонiється, так от неначе шовковою хусточкою обiтреть смажнiї уста. Коси у неї як смоль чорнiї та довгi-довгi, аж за колiно; у празник або хоч i в недiльку так гарно їх повбира, дрiбушки за дрiбушку та все сама собi заплiта; та як покладе їх на голову, поверх скиндячок вiнком, та заквiтча квiтками, кiнцi у ленти аж геть пороспуска; усi груди так i обнизанi добрим намистом з червонцями, так що разкiв двадцять буде, коли й не бiльш, а на шиї... та й шия бiлесенька-бiлесенька, от як би з крейди чепурненько вистругана; поверх такої-то шиї на чорнiй бархатцi, широкiй, так що пальця, мабуть, у два, золотий єднус* (Єднус - дукач.) i у кольцi зверху камiнець, червоненький... так так i сяє! Та як вирядиться у баєву червону юпку, застебнеться пiд саму душу, щоб нiчогiсiнько не видно було, що незвичайно... вже ж пак не так, як городянськi дiвчата, що у панiв понавчались: цур їм! Зогрiшиш тiльки, дивлячись на таких! Не так було у нашої Марусi, Наумової та Настиної дочки, ось що я розказую, а її, знаєте, звали Марусею. Що було, то й було, та як прикрито та закрито, то i для дiвчини чепурнiш, i хто на неї дивиться, i хто з нею говорить, то все-таки звичайнiш. Сорочка на нiй бiленька, тоненька, сама пряла i пишнiї рукава сама вишивала червоними нитками. Плахта на нiй картацька, черчата (*Черчатий - пофарбований у червоне.), ще материнська - придана; тепер вже таких не роблять. I яких-то цвiтiв, там не було? Батечку мiй та й годi! Запаска шовкова, морева; каламайковий пояс, та як пiдпережеться, так так рукою i обхватиш, - ще ж то не дуже i стягнеться. Хусточка у пояса мережована i з вишитими орлами, i, ляхiвка з-пiд плахти тож вимережована й з китичками; панчiшки синi, суконцi, i червонi черевички. От така як вийде, то що i твоя панночка! Iде, як павичка, не дуже по усiм усюдам розгляда, а тiльки дивиться пiд ноги. Коли з старшим себе зострiлась, зараз низенько вклонилась та й каже: "Здрастуйте, дядюшка!" або: "Здоровi, тiтусю!" I таки хоч би то мала дитина була, то вже не пройде просто, усякому поклониться i ласкаво заговорить. А щоб який парубок та посмiв би її зайняти? Ну-ну, не знаю! Вона й не лаятиметься, i нi слова й не скаже, а тiльки подивиться на нього так пильно, та буцiм i жалiбно, i сердитенько, - хто. її зна, як-то вона там загляне, - так хоч би який був, то зараз шапку з голови схопе, поклонивсь звичайненько, i нi пари з уст не мовить, i вiдiйде дальш. О, там вже на все село була i красива, i розумна, i багата, звичайна, та ще ж к тому тиха, i смирна, i усякому покiрна. На вулицю i не кажи, щоб коли з подругами пiшла. Було мати стане їй казати: "Пiшла б, доцю, на вулицю: бач, тепер весна, вона раз красна. Пограла б з подруженьками у хрещика, пiсеньок би поспiвала". Так де ж! "Лучче я, - каже, - на те мiсце, упоравшись, та ляжу спати, ранше устану, замiню твою старiсть: обiдати наварю i батьковi у поле понесу. А на вулицi що я забула? Iграшки та пустота, та, гляди, станеться, хоч i не зо мною, хоч i аби з ким, яка причина, та опiсля i страшно вiдвiчати за те одно, що й я там була! Нехай їм виясниться, не пiду!" А про вечорницi так i не споминай! Було i других дiвчат вiдводить та аж плаче та просить: "Будьте ласкавi, сестрички, голубочки, не ходiте на теє проклятеє зборище! Та там нема нiякогiсiнького добра; там усе зле та лихеє! Збираються буцiмто прясти, та замiсть того пустують, жартують та вчаться горiлочку пити; вiд матерів курей крадуть та туди носять, та ще й таке там дiється, що сором i казати. Чи мало ж то своєї слави загубили, ходячи на тую погань: от хоч би i Явдоха, i Кулина, i Прiська. Адже ж i пiп панотець не велить i каже, що грiх смертельний туди ходити. Та дивiться ж i на мене: от я дома бiльш усiх вас напряду, чим ви ходячи". Отак було говорить-говорить, то, гляди, одна перестане ходити, далi друга, третя; а далi i зовсiм мода перестане, щоб ходити. То й дякують добрi люди, а найбiльш матерi. А там опiсля нечистий таки вп'ять силу озьме, пiдцюкне й потягне низку добру до погибелi. Тiльки було наша Маруся уряди-годи збереться до подруженьки на весiлля у дружечки. Та й то не буде вона у суботу бiгати з ними по вулицi та горло драти, мов скажена, як усi роблять; а прийде вже у недiленьку, посидить, пообiда, а як виведуть молодих надвiр танцювати, вона тут чи побула, чи не побула, мерщiй додому; розiбралась, роздяглась, давай пiч топити i вечерять наставляти, i вже мати за нею було нiколи не поспiшиться. Василь. Став наш Василь i сам не свiй і, як там кажуть, як опарений. То був шутливий, жартовливий, на вигадки, на приклади - поперед усiх: тiльки його й чули, вiд нього весь регiт iде; тепер же тобi хоч би пiвслова промовив: голову посупив, руки поклав пiд стiл i нi до кого нiчичирк; усе тiльки погляне на Марусю, тяжко здихне i пустить очi пiд лоб. Познiмали страву i поставили горiхи на стiл. Дружечки зараз кинулись з боярами цятаться; щебечуть, регочуться, вигадують дещо промiж весiльних пiсеньок, а наш Василь сидить, мов у лiсi, сам собi один: нi до кого не заговорить i нiкуди не гляне, тiльки на Марусю; тiльки вона йому i бачиться, тiльки об нiй i дума; неначе увесь свiт пропав, а тiльки вiн з Марусею i зостався: нi до чого і нi до кого нема йому нiякого дiла.
Тарас Григорович Шевченко		«До Основ’яненка»		Лірика	Вірш		Б'ють пороги; місяць сходить, Як і перше сходив... Нема Січі, пропав і той, Хто всім верховодив! Нема Січі; очерети У Дніпра питають: «Де то наші діти ділись, Де вони гуляють?» Чайка скиглить літаючи, Мов за дітьми плаче; Сонце гріє, вітер віє На степу козачім. На тім степу скрізь могили Стоять та сумують; Питаються у буйного: «Де наші панують? Де панують, бенкетують? Де ви забарились? Вернітеся! дивітеся — Жита похилились, Де паслися ваші коні, Де тирса шуміла, Де кров ляха, татарина Морем червоніла — Вернітеся!» — «Не вернуться! Заграло, сказало Синє море.— Не вернуться, Навіки пропали!» Правда, море, правда, синє! Такая їх доля: Не вернуться сподівані, Не вернеться воля, Не вернуться запорожці, Не встануть гетьмани, Не покриють Україну Червоні жупани! Обідрана, сиротою Понад Дніпром плаче; Тяжко-важко сиротині, А ніхто не бачить... Тілько ворог, щ.о сміється... Смійся, лютий враже! Чия правда, чия кривда І чиї ми діти. Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине... От де, люде, наша слава, Слава України! Без золота, без каменю, Без хитрої мови, А голосна та правдива, Як господа слово. Чи так, батьку отамане?	Чи правду співаю? Ех, якби-то!.. Та що й казать? Кебети не маю. Та не дуже, бо все гине,— Слава не поляже; Не поляже, а розкаже, Що діялось в світі, А до того — Московщина, Кругом чужі люде. «Не потурай»,— може, скажеш, Та що з того буде? Насміються на псалом той, Що виллю сльозами; Насміються... Тяжко, батьку, Жити з ворогами! Поборовся б і я, може, Якби малось сили; Заспівав би,— був голосок, Та позички з'їли. Отаке-то лихо тяжке, Батьку ти мій, друже! Блуджу в снігах та сам собі: «Ой не шуми, луже!» Не втну більше. А ти, батьку, Як сам здоров знаєш; Тебе люде поважають, Добрий голос маєш; Співай же їм, мій голубе, Про Січ, про могили, Коли яку насипали, Кого положили. Про старину, про те диво, Що було, минуло — Утни, батьку, щоб нехотя На ввесь світ почули, Що діялось в Україні, За що погибала, За що слава козацькая На всім світі стала! Утни, батьку, орле сизий! Нехай я заплачу, Нехай свою Україну Я ще раз побачу, Нехай ще раз послухаю, Як те море грає, Як дівчина під вербою Гриця заспіває. Нехай ще раз усміхнеться Серце на чужині, Поки ляже в чужу землю, В чужій домовині.	Основоположник нової української літератури Найбільшим болем Т. Шевченка була поневолена, пригноблена Україна, в минулому — батьківщина славного запорозького козацтва. Поет думає над тим, як наштовхнути народ на думку про активніший опір, про неприпустимість покірного існування у панському ярмі. Тому звертається до свого старшого товариша по перу Г. Квітки-Основ'яненка із закликом писати про минулу славу козацьку, будити серця людей, адже «все гине, — Слава не поляже; Не поляже, а розкаже. Що діялось в світі. Чия правда, чия кривда І чиї ми діти. Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине...» Вірш починається романтичною картиною природи із згадками про колишню Україну, яка протиставляється сучасній, коли країна Обідрана, сиротою Понад Дніпром плаче; Тяжко-важко сиротині, А ніхто не бачить... Т. Шевченко називає Основ'яненка отаманом, батьком, орлом сизокрилим, сподіваючись, що до його авторитетного слова люди прислухаються. ТАРАС ШЕВЧЕНКО
		«Катерина»	Василю Жуковському	Ліро-епос	Поема		Кохайтеся, чорнобриві, Та не з москалями, Бо москалі — чужі люде, Роблять лихо з вами. Москаль любить жартуючи, Жартуючи кине; Піде в свою Московщину, А дівчина гине... Якби сама, ще б нічого, А то й стара мати,	Що привела на світ Божий, Мусить погибати. Серце в’яне співаючи, Коли знає, за що; Люде серця не побачать, А скажуть — ледащо! Кохайтеся ж, чорнобриві, Та не з москалями, Бо москалі — чужі люде, Згнущаються вами….
Тарас Григорович Шевченко		«Гайдамаки»	Василю Івановичу Григоровичу	Ліро-епос	Поема	Інтродукція Галайда Конфедерати Титар Червоний бенкет Гупалівщина Бенкет у Лисянці Лебедин Гонта в Умані Епілог Передмова Передмова подається у кінці поеми. Ще раз нагадує поет про старі часи, просить нащадків жити дружньо.	Все йде, все минає — і краю немає. Куди ж воно ділось? Відкіля взялось? І дурень, і мудрий нічого не знає. Живе... умирає... Одно зацвіло, А друге зав’яло, навіки зав’яло... Поет звертається до гайдамаків, що колись гуляли Україною, шукаючи волі, просить їх повернутися. Тепер слава козацька забувається, люди живуть дрібними інтересами, звичайними побутовими справами. Ніхто вже не слухає з такою увагою старців-кобзарів, які співають про козацькі подвиги. Та ліричний герой не зважає на це: він сам, у своїй хаті, буде співати старих пісень, буде згадувати. Неначе сама велична історія розмовляє з ним, і від цього стає легше. Інтродукція Поет глузує з бундючної колись Польщі, яка вважалася рівною Московщині і Туреччині, аж поки королем не став Понятовський. Тепер Польща втратила свою державність. Проти короля підняли повстання Пулавський і Пац. Разом з ними піднялися сто конфедератів. Від них дуже постраждав український народ, бо розбрелися вони Україною та "забули волю рятувати", а навпаки розпочали руйнування. А в цей час "гайдамаки ножі освятили". Галайда Ярема служить у жида, який дуже пригноблює хлопця-сироту, що не має в світі рідної душі. Єдине, що приносило втіху, — кохана дівчина. Поет розказує про важку сирітську долю Яреми, безкінечні образи, яких той зазнавав. Старий жид у своїй хаті лічить гроші, долі спить його дружина Хайка, а на ліжку лежить красуня-дочка. Ярема у цей час вирушив у Вільшану. Конфедерати Конфедерати вдираються до хати жида і б’ють його нагайкою, все хочуть дізнатися, куди він сховав дочку. Жид відповідає, що дочка померла, та конфедерати не вірять йому, продовжують катувати, змушують хреститися і сміються. Поять жида горілкою і наказують співати. Потім вимагають грошей. Коли ж жид розказує, що не має грошей, його починають шмагати батогами. Старий не зізнається, але пропонує конфедератам поїхати до Вільшани, бо там у титаря дуже гарна дочка. Конфедерати наказують жидові їхати з ними, щоб показати дорогу. Титар Ярема йде до Вільшани, щоб зустрітися з Оксаною, дочкою титаря. Чекає її у гаю, співає пісень. Дівчини довго немає, аж ось нарешті вона приходить саме в той час, коли хлопець заспівав сумну пісню про свою нещасну долю. Відбувається радісна зустріч закоханих. Ярема розповідає, що збирається прибитися до козаків, щоб здобути слави і грошей. Оксана засумувала, почувши таку звістку. Їй жаль розлучатися з коханим, адже він може її забути. В цей час до хати титаря вдираються конфедерати, які шукають грошей і дівчини. Не почувши від титаря нічого, вони вбивають його, потім запалюють церкву. Прибігає Оксана, яка непритомніє, побачивши мертвого батька. Конфедерати підхоплюють її й забирають із собою. Ярема в цей час іде в Чигирин. Свято в Чигирині Знову ліричний герой жалкує за втраченими героїчними роками. Думкою він повертається до Чигирина, де всі готуються до "свята". Зібралося дуже багато людей з усіх куточків України, все це козаки. Між старшинами відбувається розмова, в якій вони згадують своїх ватажків і радіють, що зібралося тут так багато люду. Між людьми походжає сліпий кобзар Волох, який співає про те, як "гуляли" козаки з Максимом Залізняком. В цей час задзвонили дзвони, які кличуть до бою. Гайдамаки одразу ж покинули всі справи і зібрались. За ними помалу шкандибає старий кобзар та співає. Біля церкви гайдамаків зустрічають попи, які закликають захистити рідну землю, що страждає від наруги. Україна потерпає, знищуються молоді її сили, вмирають люди. Козаки почали молитися, а священики освячують їм ножі. Треті півні Після свята Маковея гайдамаки чекають тільки ночі, щоб	розпочати різанину. Україною течуть криваві ріки. Тепер про ті часи нагадують лише старі могили. Але хто подивиться на них, хто згадає? Онукам байдуже, бо вони "панам жито сіють". Поет згадує славу Ґонти, Залізняка. Ярема йде до Черкас, щоб бити ворога. Дорогою згадує він свою кохану дівчину та журиться, що може ніколи її не побачити. Червоний бенкет По всій Україні дзвонять дзвони — то "по пеклу гуляють" гайдамаки. Залізняк тільки закликає "мордувати скажених" ляхів. Ярема літає — "по три, по чотири так і кладе". Билися, поки зовсім не лишилося ворогів, тоді стали відпочивати. Залізняк виділяє з-поміж усіх відважного Ярему, й запитує, звідки той прийшов. Дізнавшись, що хлопець з Вільшани, згадує, як там вбили титаря та вкрали його дочку. Від страшної звістки Ярема непритомніє, а потім наповнюється ще більшою ненавистю до конфедератів. Залізняк дає йому прізвище Галайда, що означає "безпритульний бурлака". Загін приїжджає до Черкас. Ярема страждає від страшного горя, згадує Оксану. Гайдамаки ховаються в лісі. Гупалівщина Коли сходить сонце, Україна лише де-не-де дотліває. У будинках ховається перелякана шляхта. Скрізь трупи. У гайдамаки йде кожен, навіть жінки і діти. Коли загін прибуває у Вільшану, Ярема докладно розпитує про смерть титаря та викрадення Оксани. Дорогою до Лисянки загін прихоплює із собою конфедератів, які охороняли скарб. Скарб забирають. Бенкет у Лисянці Вже почало смеркатися, а гайдамаки все карають шляхту. Вбивають навіть жінок і дітей. Галайда все ніяк не може вгамувати жадобу помсти за свою Оксану. Над містом займається пожежа. Гайдамаки святкують перемогу. Залізняк просить Волоха заспівати веселої пісні. Гайдамаки танцюють. До засмученого Яреми підкрадається жид і розповідає, де знаходиться Оксана. Він зголошується допомогти хлопцеві. Гонта збирається штурмувати будинки панів, не зважає навіть на прохання Яреми не робити цього, бо там його кохана. Галайда зникає — разом з жидом він вирушає рятувати дівчину. Непритомною вони вивозять Оксану в Лебедин. Лебедин Оксана розповідає старій черниці про події у Вільшані. Вона зовсім хвора і нічого не пам’ятає. Тільки згадка про коханого відвернула дівчину від спроби самогубства. Бабуся розповідає, що сюди її привіз Ярема Галайда, який обіцяв повернутися через тиждень. Дівчина зраділа, бо то, мабуть, її Ярема. Через тиждень Ярема повінчався з Оксаною, але вже ввечері змушений був покинути дружину й битися з ляхами. Гонта в Умані Україна все ще палає в огні битви. Діти по селах залишились у батьків, ніде не видно людей, лише виє звірина. Максим Залізняк отримав в особі Яреми вірногасина, який виконує його накази, ріже ляхів без жалю. Опівночі гайдамаки вступають в Умань. До Гонти і Залізняка приводять ксьондза, разом з яким ідуть діти-католики Гонти. Гонта лютує, що його діти стали католиками, він вважає, що мусить їх вбити, бо так велить його військова присяга. Гайдамаки страшно карають усіх католиків, а потім починають пити і гуляти. Кобзар співає пісні. Гонта шукає своїх синів, щоб поховати їх. Кладе їх у яму, цілує і хрестить, а потім плаче з горя. Епілог Все це було дуже давно, ніхто з живих цього не бачив на власні очі. Ще дід колись розповідав про Коліївщину, про Залізняка і Ґонту. Майже рік вбивали вони ляхів. Потім помер Гонта, за ним і Залізняк. Залишився тільки Ярема. Гайдамаки розійшлися хто куди. Передмова Передмова подається у кінці поеми. Ще раз нагадує поет про старі часи, просить нащадків жити дружньо.	Гайдамаки були учасниками народно-визвольного руху проти польського гніту на Правобережній Україні. Повстання 1768 р. очолили Залізняк і Гонта. Поема "Гайдамаки" — найбільша за обсягом поема Тараса Шевченка. Написана вона на історичному матеріалі. Центральний образ поеми — повсталий народ, палаюча у вогні Україна. Прикладом для поета стають минулі роки, історичне минуле пригнобленої тепер України. Учасники повстання змальовуються як герої. Вони не жалкують віддати своє життя за рідну землю. Ярема Галайда — це не історична особа, але про цю людину записані народні перекази й пісні. Поданий його образ у романтичному дусі. Хлопець наділений винятковими рисами: казковою силою, нечуваною хоробрістю. Прославився Ярема своєю відданістю народові й своїй справі. Максим Залізняк і Гонта — особи історичні. В поемі підкреслюється їхня хоробрість, любов до них гайдамаків. За жанром "Гайдамаки" — ліро-епічна поема героїчного характеру. Вона складається з двох вступів, одинадцяти розділів і епілогу, післямови. Провідна ідея твору — звеличення національно-визвольного руху на Україні.
Тарас Григорович Шевченко		«Кавказ»	Якову де Бальмену	Ліро-епос	Поема		Кто даст главе моей воду, И очесем моим источник слез, И плачуся и день и нощь, о побиенных… Иеремии глава 9, стих 1 За горами гори, хмарою повиті, Засіяні горем, кровію политі. Споконвіку Прометея Там орел карає, Що день божий добрі ребра Й серце розбиває. Розбиває, та не вип'є Живущої крові – Воно знову оживає І сміється знову. Не вмирає душа наша, Не вмирає воля. І неситий не виоре На дні моря поле. Не скує душі живої І слова живого. Не понесе слави бога, Великого бога. Не нам на прю з тобою стати! Не нам діла твої судить! Нам тілько плакать, плакать, плакать І хліб насущний замісить Кровавим потом і сльозами. Кати згнущаються над нами, А правда наша п'яна спить. Коли вона прокинеться? Коли одпочити Ляжеш, боже, утомлений? І нам даси жити! Ми віруєм твоїй силі І духу живому. Встане правда! встане воля! І тобі одному Помоляться всі язики Вовіки і віки. А поки що течуть ріки, Кровавії ріки! За горами гори, хмарою повиті, Засіяні горем, кровію политі. Отам-то милостивії ми Ненагодовану і голу Застукали сердешну волю Та й цькуємо. Лягло костьми Людей муштрованих чимало. А сльоз, а крові? Напоїть Всіх імператорів би стало З дітьми і внуками, втопить В сльозах удов'їх. А дівочих, Пролитих тайне серед ночі! А матерних гарячих сльоз! А батькових старих, кровавих, Не ріки – море розлилось, Огненне море! Слава! Слава! Хортам, і гончим, і псарям, І нашим батюшкам-царям Слава. І вам слава, сині гори, Кригою окуті. І вам, лицарі великі, Богом не забуті. Борітеся – поборете, Вам бог помагає! За вас правда, за вас сила І воля святая! Чурек і сакля – все твоє, Воно не прошене, не дане, Ніхто й не возьме за своє, Не поведе тебе в кайданах. А в нас!.. На те письменні ми, Читаєм божії глаголи!.. І од глибо[ко]ї тюрми Та до високого престола – Усі ми в золоті і голі. До нас в науку! ми навчим, Почому хліб і сіль почім! Ми християне; храми, школи, Усе добро, сам бог у нас! Нам тілько сакля очі коле: Чого вона стоїть у вас, Не нами дана; чом ми вам Чурек же ваш та вам не кинем, Як тій собаці! Чом би нам Платить за сонце не повинні! Та й тілько ж то! Ми не погане, Ми настоящі християне,	Ми малим ситі!.. А зате! Якби ви з нами подружили, Багато б дечому навчились! У нас же й світа, як не те – Одна Сибір неісходима, А тюрм! а люду!.. Що й лічить! Од молдованина до фінна На всіх язиках все мовчить, Бо благоденствує! У нас Святую Біблію читає Святий чернець і научає, Що цар якийсь-то свині пас Та дружню жінку взяв до себе, А друга вбив. Тепер на небі. Об бачите, які у нас Сидять на небі! Ви ще темні, Святим хрестом не просвіщенні, У нас навчіться!.. В нас дери, Дери та дай, І просто в рай, Хоч і рідню всю забери! У нас! чого то ми не вмієм? І зорі лічим, гречку сієм, Французів лаєм. Продаєм Або у карти програєм Людей… не негрів… а таких Таки хрещених… но простих. Ми не гішпани; крий нас, боже, Щоб крадене перекупать, Як ті жиди. Ми по закону!.. По закону апостола Ви любите брата! Суєслови, лицеміри, Господом прокляті. Ви любите на братові Шкуру, а не душу! Та й лупите по закону Дочці на кожушок, Байстрюкові на придане, Жінці на патинки. Собі ж на те, що не знають Ні діти, ні жінка! За кого ж ти розіп'явся, Христе, сине божий? За нас, добрих, чи за слово Істини… чи, може, Щоб ми з тебе насміялись? Воно ж так і сталось. Храми, каплиці, і ікони, І ставники, і мірри дим, І перед обра[зо]м твоїм Неутомленниє поклони. За кражу, за войну, за кров, Щоб братню кров пролити, просять І потім в дар тобі приносять З пожару вкрадений покров!! Просвітились! та ще й хочем Других просвітити, Сонце правди показати Сліпим, бачиш, дітям!.. Все покажем! тілько дайте Себе в руки взяти. Як і тюрми муровати, Кайдани кувати, Як і носить!.. і як плести Кнути узловаті – Всьому навчим; тілько дайте Свої сині гори Остатнії… бо вже взяли І поле і море. І тебе загнали, мій друже єдиний, Мій Якове добрий! Не за Україну, А за її ката довелось пролить Кров добру, не чорну. Довелось запить З московської чаші московську отруту! О друже мій добрий! друже незабутий! Живою душею в Украйні витай, Літай з козаками понад берегами, Розриті могили в степу назирай. Заплач з козаками дрібними сльозами І мене з неволі в степу виглядай. А поки що мої думи, Моє люте горе Сіятиму – нехай ростуть Та з вітром говорять. Вітер тихий з України Понесе з росою Мої думи аж до тебе!.. Братньою сльозою Ти їх, друже, привітаєш, Тихо прочитаєш… І могили, степи, море, І мене згадаєш.	Тарас Шевченко доречно вводить яскравий і символічний образ Прометея. Ми знаємо, що Прометей — герой античної міфології, який приніс людям вогонь і за це був покараний: його прикували до скелі, і щодня ворон прилітав мучити і катувати його. Кобзар переосмислює образ Прометея, вкладаючи в нього нове значення. Прометей — символ народу, а орел — царату, народ потерпає від несправедливості та знущань, проте ми знаємо, що сила духу народу може припинити страждання. Т. Шевченко висловлює думку про необхідність об'єднання народів задля здобуття волі. «Борітеся — поборете!» — це гасло, висловлене у поемі, стає крилатим висловом. Чи це не є свідченням його правдивості? Монолог колонізатора у поемі «Кавказ» можна вважати вершиною саркастичної літератури, і не тільки української, але, без перебільшення, і світової. Колонізатор звертається до горця, запевняючи його, що він матиме свій хліб, проте не розуміючи, що гордовитому та красивому гірському народові більше потрібна духовність і воля, ніж матеріальні статки. Бо що значить-хліб, коли ти почуваєшся рабом, а хліб цей отримуєш з чиєїсь «хазяйської» руки, що кидає тобі його, наче собаці? Захопившись величчю Росії, «оратор» хвалиться християнськими чеснотами російського народу, багатством і красою престолів (забувши чомусь про низи, що потерпають у злиднях)... Чого варте тільки «Сибір неісходима»! Так, «неісходимість» Сибіру побачили на власні очі багато талановитих прогресивних мислителів та людей мистецтва, яким «пощастило» народитися у поневолених народах і ще більш «пощастило» мати гострий розум та волелюбність. Імперський колонізатор із захопленням зауважує, як на всьому просторі його неосяжної Батьківщини «на всіх язиках все мовчить» — мовчать занімілі і закуті народи, мовчать і самі росіяни з низів, бо не мають часу, як кажуть, на небо глянути за важкою роботою... Чому все мовчить? Звісно, «бо благоденствує...»
Поема «Кавказ» є справжнім шедевром, бо вона не тільки сповнена глибокого змісту та громадянського патріотичного пафосу, але й написана у неперевершеній саркастичній манері. Цей твір є дуже відомим у Грузії, він перекладався багатьма мовами, високо оцінений критикою. Крім того, він містить таку просту, але таку важливу ідею єднання заради загального добра і заради подолання несправедливості.
Тарас Григорович Шевченко		«Сон» (У всякого своя доля…)		Ліро-епос	Поема		(Комедія) Духъ истины, его же міръ не можетъ пріяти, яко не видитъ его, ниже знаетъ его. Иоанна, глава 14, стих 17. У всякого своя доля І свій шлях широкий, Той мурує, той руйнує, Той неситим оком За край світа зазирає, Чи нема країни, Щоб загарбать і з собою Взять у домовину. Той тузами обирає Свата в його хаті, А той нишком у куточку Гострить ніж на брата. А той, тихий та тверезий, Богобоязливий, Як кішечка підкрадеться, Вижде нещасливий У тебе час та й запустить Пазурі в печінки, — І не благай: не вимолять Ні діти, ні жінка. А той, щедрий та розкошний, Все храми мурує; Та отечество так любить, Так за ним бідкує, Так із його, сердешного, Кров, як воду, точить!.. А братія мовчить собі, Витріщивши очі! Як ягнята. «Нехай, — каже, — Може, так і треба». Так і треба! бо немає Господа на небі! /266/ А ви в ярмі падаєте Та якогось Раю На тім світі благаєте? Немає! немає! Шкода й праці, схаменіться. Усі на сім світі — І царята, і старчата — Адамові діти. І той... і той... А що ж то я? Ось що, добрі люди: Я гуляю, бенкетую В неділю і в будень. А вам нудно! жалкуєте! Єй-богу, не чую. І не кричіть! Я свою п’ю, А не кров людськую! ………………………..	Летим. Дивлюся, аж світає, Край неба палає, Соловейко в темнім гаї Сонце зострічає. Тихесенько вітер віє, Степи, лани мріють, Меж ярами над ставами Верби зеленіють. Сади рясні похилились, Тополі по волі Стоять собі, мов сторожа, Розмовляють з полем. І все-то те, вся країна Повита красою, Зеленіє, вмивається Дрібною росою, Споконвіку вмивається, Сонце зострічає... І нема тому почину, І краю немає! Ніхто його не додбає І не розруйнує... І все-то те... Душе моя, /268/ Чого ти сумуєш? Душе моя убогая, Чого марне плачеш, Чого тобі шкода? Хіба ти не бачиш, Хіба ти не чуєш людського плачу? То глянь, подивися; а я полечу Високо, високо за синії хмари; Немає там власті, немає там кари, Там сміху людського і плачу не чуть. Он глянь, у тім раї, що ти покидаєш, Латану свитину з каліки знімають, З шкурою знімають, бо нічим обуть Княжат недорослих; а он розпинають Вдову за подушне, а сина кують, Єдиного сина, єдину дитину, Єдину надію! в військо оддають! Бо його, бач, трохи! А онде під тином Опухла дитина, голоднеє мре, А мати пшеницю на панщині жне. А он бачиш? Очі! Очі! Нащо ви здалися, Чом ви змалку не висохли, Слізьми не злилися? То покритка попідтинню З байстрям шкандибає, Батько й мати одцурались Й чужі не приймають! Старці навіть цураються!! А панич не знає, З двадцятою, недоліток, Душі пропиває!	Обравши своєрідну структуру твору, що складається зі вступної частини і трьох картин сну, в яких автор «пролітає» над Україною, Сибіром і Петербургом, Шевченко намагався всебічно змалювати суспільно-політичне життя миколаївської Росії першої половини XIX ст. Як свідчить епіграф, поет поставив перед собою завдання розкрити людям істину, сказати правду про державу зла і насильства. На початку першої частини твору автор змальовує прекрасну картину української природи (співа «соловейко в темнім гаї», «тихесенько вітер віє», «степи, лани мріють», «сади рясні»), але різким контрастом цьому виступають картини жахливого становища народу, про які згадує Шевченко, називаючи Україну «безталанною вдовою». Суворими фарбами змальовує поет картини знущання панства над селянами. У цьому раї «латану свитину з каліки знімають», беззахисну вдову розпинають за те, що не сплачує податку, а єдиного сина, всупереч закону, віддають у солдати. Найжахливіша картина — опухла дитина, яка вмирає під тином, тоді як мати на панщині. Ще один прояв деспотизму і несправедливості — покритка з байстрям. Змальовуючи ці картини, поет не залишається пасивним спостерігачем. Страждаючи разом зі своїм народом, Шевченко запитує: «Чи довго ще на сім світі катам панувати?» В цьому запитанні і біль душі поета, і грізна пересторога, і заклик до боротьби за свободу.
Тарас Григорович Шевченко		«І мертвим, і живим…»		Ліро-епос	Послання		І смеркає, і світає, День божий минає, І знову люд потомлений І все спочиває. Тільки я, мов окаянний, І день і ніч плачу На розпуттях велелюдних, І ніхто не бачить, І не бачить, і не знає - Оглухли, не чують; Кайданами міняються, Правдою торгують. І господа зневажають, - Людей запрягають В тяжкі ярма. Орють лихо, Лихом засівають.;: А що вродить? Побачите, Які будуть жнива! Схаменіться, недолюди, Діти юродивії Подивіться на рай тихий, На свою країну! Полюбіте щирим серцем Велику руїну! Розкуйтеся, братайтеся! У чужому краю Не шукайте, не питайте Того, що немає І на небі, а не тільки На чужому полі... В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля. Нема на світі України, Немає другого Дніпра; А ви претеся на чужину Шукати доброго добра, Добра святого. Волі! волі! Братерства братнього! Найшли, Несли, несли з чужого поля І в Україну принесли Великих слов велику силу, Та й більш нічого. Кричите, Що бог создав вас не на те, Щоб ви неправді поклонились!.. І хилитесь, як і хилилисьі І знову шкуру дерете З братів незрящих, гречкосіїв; І сонця правди дозрівать В німецькі землі, не чужії, Претеся знову!.. Якби взять І всю мізерію з собою, Дідами крадене добро, Тоді оставсь би сиротою З святими горами Дніпро! Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались, Щоб там і здихали, де ви поросли! Не плакали б діти, мати б не ридала, Не чула б у бога вашої хули. І сонце не гріло б смердячого гною На чистій, широкій, на вольній землі. І люди б не знали, що ви за орли, І не покивали б на вас головою. Схаменіться! Будьте люди, Бо лихо вам буде! Розкуються незабаром Заковані люди. Настане суд, заговорять І Дніпро і гори! І потече сторіками Кров у синє море Дітей ваших... І не буде Кому помагати: Одцурається брат брата І дитини мати. І дим хмарою заступить Сонце перед вами, І навіки прокленетесь Своїми синами! Умийтеся! Образ божий Багном не скверніте. Не дуріте дітей ваших, Що вони на світі На те тільки, щоб панувать... Бо невчене око Загляне їм в саму душу Глибоко! глибоко! Дознаються небожата, Чия на вас шкура, Та й засудять, - і премудрих Немудрі одурять! Якби ви вчились так, як треба, То й мудрість би була своя. А то залізете на небо:	- І ми - не ми, і я - не я! І все те бачив, і все знаю: Нема ні пекла, ані раю, Немає й бога, тільки я! Та куций німець узлуватий, А більш нікого!.. - Добре, брате, Що ж ти такеє? - Нехай скаже Німець. Ми не знаєм. - Отак-то ви навчаєтесь У чужому краю! Німець скаже: - Ви моголи. - - Моголи! моголи! - Золотого Тамерлана Онучата голі. Німець скаже: - Ви слав'яни. - Слав'яни! слав'яни! Славних прадідів великих Правнуки погані! І Коллара читаєте З усієї сили, І Шафарика, і Ганка, І в слав'янофіли Так і претесь... І всі мови Слав'янського люду - Всі знаєте. А своєї Дастьбі... Колись будем І по-своєму глаголать, Як німець покаже Та до того й історію Нашу нам розкаже. Отоді ми заходимось! Добре заходились По німецькому показу І заговорили Так, що й німець не второпа, Учитель великий, А не те, щоб прості люди, А гвалту! а крику! - І гармонія, і сила: Музика та й годі! А історія!.. Поема Вольного народа! Що ті римляни убогі! Чорт зна що - не Брутиі У нас Брути! і Коклеси! Плавні, незабуті! (У нас воля виростала, Дніпром умивалась, У голови гори слала, Степом укривалась! - Кров'ю вона умивалась, А спала на купах, На козацьких вольних трупах, Окрадених трупах! Подивіться лишень добре, Прочитайте знову Тую славу. Та читайте Од слова до слова, Не минайте ані титли, Ніже тії коми - Все розберіть... Та й спитайте Тоді себе: що ми?.. Чиї сини? Яких батьків? Ким? За що закуті?.. То й побачите, що ось що Ваші славні Брути:…. ….. ……………………….. Отака-то наша слава, Слава України. Отак і ви прочитайте, Щоб не сонним снились Всі неправди, щоб розкрились Високі могили Перед вашими очима. Щоб ви розпитали Мучеників: кого, коли, За що розпинали? Обніміте ж, брати мої, Найменшого брата, - Нехай мати усміхнеться, Заплакана мати. Благословить дітей своїх Твердими руками І діточок поцілує Вольними устами. І забудеться срамотна Давняя година, І оживе добра слава, Слава України, І світ ясний, невечерній Тихо засіяє..... Обніміться ж, брати мої, Молю вас, благаю!
Тарас Григорович Шевченко		«Заповіт»		Лірика	Вірш		Як умру, то поховайте Мене на могилі, Серед степу широкого, На Вкраїні милій, Щоб лани широкополі, І Дніпро, і кручі Було видно, було чути, Як реве ревучий. Як понесе з України У синєє море Кров ворожу... отоді я І лани і гори —	Все покину і полину До самого Бога Молитися... а до того Я не знаю бога. Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров'ю Волю окропіте. І мене в сім'ї великій, В сім'ї вольній, новій, Не забудьте пом'янути Не злим тихим словом.
Тарас Григорович Шевченко		«Мені однаково»

<== предыдущая лекция	\|	следующая лекция ==>
ШКОЛИ І-ІІІ СТУПЕНІВ № 132 МІСТА КИЄВА	\|	ФЕДЕРАЦИЯ ОЗДОРОВИТЕЛЬНО- СПОРТИВНОГО ТУРИЗМА КИРОВСКОЙ ОБЛАСТИ

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных