Договір лізингу та його особливості

Основою законодавства про захист економічної конкуренції є конкурентне право. Саме на основі конкурентного права базуються всі норми законодавства про захист економічної конкуренції. Конкурентне право включає як норми права, що захищають економічну конкуренцію, так і норми права, що регулюють діяльність монополій та обмежують зловживання монопольним становищем. Термін “конкурентне право” має багато значень. Можна виділити принаймні чотири основні значення терміна “конкурентне право”: 1) конкурентне право як галузь (підгалузь, інститут) права; 2) конкурентне право як галузь законодавства; 3) конкурентне право як наукова дисципліна; 4) конкурентне право як навчальна дисципліна, що її вивчають у вищих юридичних та економічних навчальних закладах. Зарубіжні юристи, перш за все європейські, не мають єдиної позиції щодо поняття конкурентного права та його місця в системі права, хоч термін “конкурентне право” використовують досить часто. Виникнення конкурентного права як самостійної галузі можна пов’язати з прийняттям перших законів про захист економічної конкуренції наприкінці XIX ст. (в США — Закон Шермана 1890 р., у Німеччині — Закон про недобросовісну конкуренцію 1896 р.). Батьківщиною конкурентного права вважаються США, де його традиційно називають ан-титрестовим правом. Це пов’язано з тим, що споконвічне норми антитрестового законодавства були спрямовані проти монополій (трестів). Вважалося, що монополії — це економічні аномалії, які необхідно заборонити на законодавчому рівні. Слід зазначити, що антитрестове законодавство США регулює не лише відносини, пов’язані з монополією на ринку, а й попереджує недобросовісну конкурсицію. На відміну від США, у Німеччині самостійне антимонопольне (картельне) право виникло лише у другій половині XX ст. з прийняттям Закону про картелі 1957 р. Німецькі юристи розрізняють антимонопольне законодавство, що спрямоване проти обмеження вільної конкуренції за рахунок картелів або узгоджених дій конкурентів, і законодавство, яке попереджує недобросовісну конкуренцію. Воно виникло значно раніше антимонопольного права (Закон про недобросовісну конкуренцію 1896 р.) і захищає чесну конкуренцію між підприємцями. Обидві галузі законодавства (антимонопольне право та право проти недобросовісної конкуренції) визначаються у Німеччині одним терміном — “законодавство про конкуренцію”. У Франції чітко розмежовуються норми законодавства про недобросовісну конкуренцію і норми антимонопольного права. В Україні виникнення конкурентного права можна пов’язати з прийняттям у 1992 р. Верховною Радою України Закону України “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності”. До 2001 р. існувало чітке розмежування між антимонополь-ними нормами, які в основному обмежували монопольні прояви на ринку і закріплювалися положеннями зазначеного закону, та нормами, спрямованими на захист конкуренції, що забезпечували недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності і закріплювалися положеннями Закону України “Про захист від недобросовісної конкуренції” 1996 р. З прийняттям 11 січня 2001 р. Верховною Радою України Закону України “Про захист економічної конкуренції” таке розмежування було усунуто. Нині норми права, що забезпечували антимонопольне регулювання та недопущення недобросовісної конкуренції, поєднані поняттям “законодавство про захист економічної конкуренції”. Отже, з точки зору українського законодавства, конкурентне право можна охарактеризувати як галузь права що цілком грунтується на нормах законодавства про захист економічної конкуренції. У запропонованому навчальному посібнику термін “законодавство про захист економічної конкуренції” має широке тлумачення. По-перше, він підкреслює кінцеву та позитивну мету правового регулювання — створення умов для розвитку підтримки та захисту економічної конкуренції. Це принципово відрізняє термін “законодавство про захист економічної конкуренції” від терміна “антимонопольне законодавство”, який мав негативний відтінок та не зовсім чітко визначав цілі правових норм і засобів, спрямованих на захист та розвиток конкуренції (в Україні монопольне становище не заборонено, заборонено лише зловживання ним). По-друге, термін “законодавство про захист економічної конкуренції” застосовують для визначення правового регулювання конкуренції та інших тісно пов’язаних з нею суспільних відносин. У такому розумінні цей термін охоплює правові інститути публічно-правового і приватно-правового характеру. Вони покликані врегулювати цілий комплекс суспільних відносин, що виникають у процесі розвитку конкуренції, її захисту та участі в ній підприємців.

3. З перших років своєї незалежності Україна намагається мінімізувати вплив монополій на економічний розвиток держави та створити передумови для створення ринкової економіки. Проведення ефективної антимонопольної політики є одним з найважливіших завдань для України.

Традиційно вважається, що за умов монополії ціна товару вища, а обсяги його виробництва менші, що призводить до суспільних втрат. Водночас виробники мають залишок. Ресурси в країні розподіляються неефективно [1, c. 222]. Виникають змішані, гібридні форми монополій, які засновані на нестандартних формах контрактацій. Існують неформальні угоди, які обмежують можливості для конкуренції.

Саме існування монополії не є порушенням конкурентного законодавства. Порушення – це тільки зловживання монопольним становищем. Домінуюче становище є досить масштабним, воно не зводиться тільки до зловживань цінового характеру, а включає також дискримінаційні дії, неправомірне скорочення пропозиції або попиту, створення перешкод для входу чи виходу з ринку інших фірм.

Великі підприємства були і повинні залишатись основними в розвитку економіки України. Великі монополії роблять великий внесок у ВВП країни, забезпечують конкурентоспроможність національної економіки. Монополії часто розповсюджують нові, більш прогресивні форми і методи господарювання [12, c. 55-60].

Монополіст може мати переваги у виробничо-збутових витратах завдяки масштабам виробництва та інновацій. Також він може знижувати трансакційні витрати. Іноді обсяг випуску продукції монополіста може перевищувати обсяг за конкуренції, а монопольна ціна не обов’язково буде максимальною. Монополії сприяють прогнозованості ринку. В умовах глобалізації світової економіки монополії видозмінюють конкуренцію, шукають нові перспективні можливості. Монополіст може бути інноваційно активнішим, ніж фірма в конкурентній сфері, мати більшу схильність до інвестування, вищі зарплати. Таким чином, монополії неможна розглядати лише в негативному світлі [14, c. 32-35].

В Україні монополії мають свої особливості. У світі монополізм є лише у виробничій сфері, а в Україні – майже в усіх. Причиною цього стала командно-адміністративна система колишнього СРСР, наслідки якої спостерігаються і сьогодні [2, c. 215].

На сьогодні монополістами в Україні є: «Нафтогаз України», «Укрспецекспорт», «Енергоатом», «Укрзалізниця» тощо [3, c. 110].

До недавніх пір «Укртелеком» також вважався монополією, але в умовах динамічного розвитку НТП з’являються нові прогресивні технології виробництва замінників, тому що це сприяє виникненню фірм-конкурентів та створенню нових підприємств. ВАТ «Укртелеком» на сьогодні обслуговує 10 млн. абонентів, а оператори мобільного зв’язку – 20 млн. абонентів [9, c. 13].

Також до монополій відносять централізоване водопостачання, оскільки сумнівно, що технології водопостачання в Україні будуть коли-небудь змінені [9, c. 14].

Деякі вчені вважають, що монополії виникають випадково, інші – що монополія – це кінцевий результат розвитку підприємства [3, c. 109].

Розподіл монополій на закриті,відкриті та природні дуже умовна. Деякі підприємства можуть належати одночасно до кількох видів. Фактично всі монополії відкриті [2, c. 214-215]. Якщо виробництво продукції однією фірмою обходиться суспільству дешевше, ніж кількома, то галузь є природною монополією. Цей вид монополії вигідний для суспільства [1, c. 223].

Сьoгодні до природних монополій відносять електромережи, трубопровідний транспорт, гірничодобувні підприємства унікальних родовищ корисних копалин (нафта, газ, вугілля та ін.), комунальні підприємства [8, c. 275].

В Україні від діяльності природніх монополій залежить стан економіки. Близько 10% ВВП приходить на послуги зв’язку і житлово-комунальної сфери, ще 10% - на обсяг виробництва «Нафтогаз України» [4, c. 54]. Але якість їх послуг та рівень розвитку низькі. Суспільство втрачає свій добробут. Згідно зі звітом незалежних аудиторів «Нафтогаз України» у 2005 р. втратив 1842 млн. грн., а у 2009 – 2038,2 млн. грн. [15]. На відміну від цієї природної монополії, галузь зв’язку стала конкурентною [4, c.56-57]. «Обленерго» понесла втрати у 2002 р. 1, 65 млрд. грн., а у 2007 – 10 млрд. грн. [16]. Монополія блокує розвиток ТЕК України, знижуючи ефективність і конкурентоспроможність підприємств ТЕК і послаблює енергетичну безпеку країни [5, c. 165]. Компанії АТ «АРС» (Донецьк) спільно з корпорацією «Індустріальний союз Донбасу» (Донецьк) контролюють 75% ринку коксу. Приватна торговельно-промислова компанія «Укрвуглемаш» займає 70% українського ринку гірничошахтного устаткування. У 2001 р. збитки «АРС» склали 13 млн. грн. [5, c. 37], а у 2008 - 12,789 млн грн [17].

Господарське право

банківська діяльність. як вид гос діяльності Одним з видів фінансової діяльності є банківська діяльність, яка здійснюється організаціями зі спеціальним правовим статусом - банками. Банківська система України складається з Національного банку України та інших банків, а також філій іноземних банків, що створені і діють на території України відповідно до Закону України "Про банки і банківську діяльність.

До банківської системи входять:

Національний банк України - центральний банк України, центральний орган державного управління у сфері банківської діяльності;

комерційні банки - організації, що безпосередньо здійснюють банківські операції; створюються в певних організаційно-правових нормах (відкритого акціонерного товариства, пайового банку); залежно від комплексу банківських послуг, що надаються цими організаціями, розрізняють універсальні банки (можуть здійснювати різні види банківської діяльності та банківських операцій) і спеціалізовані, а саме; ощадні, іпотечні, інвестиційні, розрахункові (клірингові); за критерієм форми власності, на базі якої функціонують банки, - держанні (створюються за рішенням Кабінету Міністрів України) та недержавні банки (рішення про створення приймають фізичні особи та юридичні особи, що не належать до сфери державної власності).

Правове регулювання банківської діяльності та визначення специфіки правового статусу суб'єктів цієї діяльності здійснюється за допомогою системи нормативно-правових актів, що включає:

• Кодекси;

Господарський кодекс України, в якому цьому виду фінансової діяльності присвячено 15 статей (ст. 334 - правовий статус банків; ст. 335 - Національний банк України; ст. 33G - організаційно-правові форми банків; ст. 337 - державні банки; ст. 338 - кооперативні банки; ст. 339 - банківські операції; ст. 340 - депозитні операції банків; ст. 341 - розрахункові операції банків; ст. 342 - банківські рахунки; ст. 343 - відповідальність за порушення строків розрахунків; ст. 344 - міжнародні розрахункові операції; ст. 345 - кредитні операції банків; ст. 346 - кредитування суб'єктів господарювання; ст. 347 - форми та види банківського кредиту; ст. 348 - контроль банку за використанням кредиту; ст. 349 - кредитні ресурси; ст. 350 - факторингові послуги банків; ст. 351 - лізингові операції банків);

Цивільний кодекс України, кілька глав якого регулюють відносини щодо позики, кредиту, банківського вкладу (глава 71), банківського рахунка (глава 72), факторингу (глава 73), розрахунків (глава 74);

• закони України:

договір лізингу та його особливості

За договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) в користування майно, що належить лізингодавцеві на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі) (ст. 806 ЦК).

Правове регулювання цього договору здійснюється спеціальними правилами, закріпленими в § 6 гл. 58 ЦК, Законі України "Про фінансовий лізинг", постанові KM України "Порядок реєстрації договорів лізингу" та інших актах. Крім того, до відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.

Юридичні ознаки договору: взаємний, реальний або консенсуальний, відплатний.

Договір лізингу може бути укладено як у формі багатосторонньої угоди за участі лізингодавця, лізингоодержувача, продавця об'єкта лізингу, так і у формі двосторонньої угоди між лизингодавцем і лізингоодержувачем. Лізингодавцем є суб'єкт підприємницької діяльності, в тому числі банківська або небанківська фінансова установа, який передає в користування об'єкти лізингу за договором лізингу, лізингоодержувачем — суб'єкт підприємницької діяльності, який одержує в користування об'єкти лізингу за договором лізингу, а продавцем лізингового майна — суб'єкт підприємницької діяльності, що виготовляє майно (машини, устаткування тощо) або продає власне майно, яке є об'єктом лізингу.

Істотними умовами договору є умови про предмет, строк та плату. Предметом договору лізингу може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками, віднесена відповідно до законодавства до основних фондів. Тобто предметом є річ для здійснення підприємницької діяльності. Не можуть бути предметом договору лізингу земельні ділянки та інші природні об'єкти, єдині майнові комплекси та їх відокремлені структурні підрозділи (філії, цехи, дільниці).

Строки та плата за договором лізингу (лізингові платежі) визначаються за домовленістю сторін. При цьому, плата за договором лізингу або лізингові платежі включають: а) суму, яка відшкодовує при кожному платежі частину вартості об'єкта лізингу, що амортизується за строк, за який вноситься лізинговий платіж; б) суму, що сплачується лізингодавцю як процент за залучений ним кредит для придбання майна за договером лізингу; в) платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; г) відшкодування страхових платежів за договором страхування об'єкта лізингу, якщо об'єкт застрахований лізингодавцем; ґ) інші витрати лізингодавця, передбачені договором лізингу.

Зміст конкретних лізингових угод і порядок їх реалізації, як правило, визначаються видом лізингу. ЦК розрізняє прямий та непрямий лізинг.

У статті 808 ЦК встановлено відповідальність продавця (постачальника) предмета договору лізингу. Наприклад, якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу здійснив лізингоодержувач, то продавець (постачальник) несе відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його доставки, заміни, безоплатного усунення недоліків, монтажу та запуску в експлуатацію тощо. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу здійснив лізингодавець, то продавець (постачальник) та лізингодавець несуть перед лізингоодержувачем солідарну відповідальність за зобов'язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу.

Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета договору лізингу несе лізингоодержувач, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо лізингодавець або продавець (постачальник) прострочили передання предмета договору лізингу лізингоодержувачу або лізингоодержувач прострочив повернення предмета договору лізингу лізингодавцю, то ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження несе сторона, яка прострочила (ст. 809 ЦК).

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: