Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Установи і 2) товариства.

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Кафедра цивільного права і процесу

 

«ЗАТВЕРДЖУЮ»

Начальник кафедри

цивільного права і процесу,

доктор юридичних наук, професор, полковник міліції

Ю.О. Заіка

“___”____________ 20___ року

 

 

ФОНДОВА ЛЕКЦІЯ

З цивільного та сімейного права

ТЕМА:

«Фізичні та юридичні особи як суб’єкти цивільних правовідносин»

 

Навчальний час 2 години

 

Для слухачів (курсантів, студентів)

ННІПККМ, ННІПСК, ФПКПБНОН, ННІПКГБПС (ФВВ).

 

Обговорено та ухвалено на засіданні кафедри “___” _____________ 20___ року, протокол № ____.

 

 

Київ 2012


Вид лекції: інформаційна

Дидактичні цілі:

1) Навчальні: сформувати розуміння таких основних понять: «фізична особа», «цивільна правоздатність», «цивільна дієздатність», «деліктоздатність», «юридична особа», розкрити зміст цивільної правоздатності, визначити особливості її виникнення та припинення, елементи та види дієздатності, випадки набуття повної цивільної дієздатності та випадки і порядок її надання. Підстави та правові наслідки обмеження фізичної особи у дієздатності та визнання її недієздатною. Необхідно визначити підстави та правові наслідки визнання фізичної особи безвісно відсутньою та оголошення її померлою. Необхідно розкрити правову природу юридичної особи, способи створення юридичної особи, види установчих документів, вимоги до їх змісту та момент набрання ними юридичної сили.

2) Розвиваючі: розвивати інтелектуальні здібності, культуру мовлення та спілкування, пам’ять, увагу, творчий склад мислення, спостережливість, логічне осмислення основних понять та термінів, вміння сприймати та аналізувати матеріал.

3) Виховні: виховувати активність до одержання знань майбутнього спеціаліста.

 

Міжпредметні та міждисциплінарні зв’язки:

Забезпечуючі дисципліни: Теорія держави та права, Римське приватне право.

Забезпечувані дисципліни: Цивільний процесс, Сімейне право.

Навчально-методичне забезпечення лекції:

Наочність: підручники і посібники з цивільного права

Технічні засоби навчання: ноутбук, мультимедійна установка.

ПЛАН ЛЕКЦІЇ:

1. Поняття, зміст цивільної правоздатності фізичної особи. Обмеження цивільної правоздатності.

2. Поняття та види цивільної дієздатності фізичної особи.

3. Підстави та правові наслідки визнання фізичної особи безвісно відсутньою та оголошення її померлою.

4. Загальна характеристика юридичної особи.

Рекомендована література:

1. Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" в редакції Закону від 30.06.1999р. (www.rada.gov.ua).

2. Закон України "Про господарські товариства" від 19.09.1991р. (www.rada.gov.ua).

3. Закон України «Про засади запобігання і протидії корупції». Науково-практичний коментар. – К.: «Видавничий дім «Скіф», 2012. – 512 c.

4. Закон України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" від 15.05.2003р. (www.rada.gov.ua).

5. Закон України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" від 11.12.2003р. №1382-ІУ (www.rada.gov.ua).

6. Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000р. (www.rada.gov.ua).

7. Закон України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» від 01.07.2010 р. №2398-VI. (www.rada.gov.ua).

8. Наказ Міністерства Юстиції України N 52/5 від 18.10.2000 «Про затвердження Правил державної реєстрації актів громадянського стану в Україні». (www.rada.gov.ua).

9. Положення про порядок розгляду клопотань про переміну громадянами України прізвищ, імен, по батькові: Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 27.03.1993р. № 233 (www.rada.gov.ua).

10. Постанова Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним" від 28.03.1972р. № 3 //Постанови Пленуму Верховного Суду України у цивільних справах. — К.: Видавничий дім "Скіф", 2005. - С. 183-186.

11. Бобко В. Захист права власності фізичних осіб, визнаних безвісно відсутніми або оголошених померлими // Підприємництво, господарство і право. – 2012. - № 5. – С. 82 – 85.

12. Дунас О. Договірна правоздатність міжнародних фінансових організацій // Вісник. — Львів, 2012. — Вип. 19 — С.254–259.

13. Кочин В. В. Визначення поняття «непідприємницька юридична особа приватного права» // Приватне право і підприємництво. — К., 2012. — Вип. 9. — С.85–88.

14. Кривенко Ю. В. Законодавство України про релігійні організації як юридичні особи //Актуальні проблеми держави і права. — О., 2011. — Вип. 59. — С.373–379.

15. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: у 2 т. / за ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової, В. В. Луця. — К.: Юрінком Інтер, 2011.

16. Пацурківський Ю.П. Цивільне право (загальна частина): навч. прогр. та метод. вказівки / Ю. П. Пацурківський, Т. М. Волощенко; М-во освіти і науки, молоді та спорту України, Чернів. нац. ун-т ім. Ю. Федьковича. — Чернівці: Чернів. нац. ун-т, 2011. — 143 с.

17. Прилуцький Р.Б. Банкрутство фізичної особи – підприємця // Юридична наука. – 2012. - № 6. – С. 53 – 58.

18. Прилуцький Р.Б. Фізичні особи як суб’єкти цивільного права // Юридична наука. – 2012. - №6. – С. 40 – 47.

19. Процесуальні та договірні документи у практиці роботи юристів: Науково-практичний посібник / Теньков С.О., Богатиренко О.В., Головатенко О.С. – К: КНТ, 2012. – 512 с.

20. Цивільне право: підручник: у 2 т. / за ред.: В. І. Борисової, І. В. Спасибо-Фатєєвої, В. Л. Яроцького; М-во освіти і науки України, Нац. ун-т ”Юрид. акад. України ім. Я. Мудрого”. — Х.: Право, 2011. – 573 с.

21. Цивільне право України: навч. посіб. / [Рабинович С. П. та ін.; за ред. Г. Б. Яновицької, В. О. Кучера]; М-во внутр. справ України, Львів. держ. ун-т внутр. справ. — Львів: ЛьвДУВС, 2012. — 467 с.


Текст лекції

Вступ

У радянському цивільному праві термін «фізична особа» не використовувався, оскільки ця категорія вважалася суворо «буржуазною». Замість цього в цивільному законодавстві колишнього СРСР і республік, що входили до його складу, використовувалося поняття «громадянин», що вважалося в більшій мірі відповідним сутності відносин у соціалістичному суспільстві.

Однак після зниження напруги ідеологічної боротьби відношен­ня до цивілістичної термінології змінилося, що зумовило можли­вість повернення до терміна «фізична особа», який вживається у всіх європейських правових системах.

У зв'язку з цим варто підкреслити, що мова йде не просто про зміну термінології, а про формування нового підходу. Якщо рані­ше центр ваги припадав на характеристику людини як громадя­нина і тим самим підкреслювалося значення її взаємин із держа­вою, то тепер увага акцентується на цінності і правовому статусі людини в приватноправових (цивільно-правових) відносинах.

1. Загальні положення про фізичну особу

Згідно з ЦК України фізична особа — це людина, яка виступає як учасник цивільних відносин (ст. 24 ЦК України).

Звідси можна зробити висновок, що поняття «фізична особа» і «людина» взаємозалежні, але не тотожні.

Фізична особа — це завжди і тільки людина.

Разом з тим, людина може бути, а може й не бути учасником ци­вільних відносин. Крім того, людина може розглядатися як суб'єкт права, а може бути предметом наукового дослідження або розгляда­тися як об'єкт впливу в іншій системі суспільних зв'язків.

Таким чином, поняття фізичної особи в цивілістиці може не збігатися з поняттям людини як істоти біологічної: іноді ці понят­тя тотожні, а іноді поняття фізичної особи вужче за поняття «людина».

У ЦК України цією категорією охоплюються громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства.

Поняття та зміст цивільної правоздатності фізичної особи. Обмеження цивільної правоздатності.

Цивільна правоздатність це здатність фізичної особи мати цивільні права і обов'язки.

Встановлюючи таку цивільно-правову категорію, як правоздат­ність, держава, тим самим не тільки окреслює коло прав і обов'яз­ків, які можуть мати громадяни, а й бере на себе обов'язок не втру­чатися безпідставно в ці права, не відчужувати їх та захищати від будь-яких порушень, а також притягувати до відповідальності тих громадян, які не виконують належних їм цивільно-правових обов'язків.

Таким чином, цивільна правоздатність — це не тільки здатність громадян мати цивільні права і обов'язки, а й обов'язок держави гарантувати своїм громадянам певне коло цивільних прав і здій­снювати контроль за виконанням ними цивільних обов'язків.

Термін "правоздатність" застосовується в широкому і вузькому значенні. У широкому значенні під правоздатністю розуміють здатність громадянина мати права і обов'язки, що стосуються всіх галузей права (державного, адміністративного, трудового, сімейного тощо).

У вузькому значенні під правоздатністю розуміють цивільну правоздатність, тобто здатність особи мати права і обов'язки у сфері дії цивільного права.

Цивільна правоздатність визнається однаковою мірою за всіма фізичними особами незалежно від їх віку, стану здоров’я та інших факторів.

Правоздатність виникає в момент народження (не в день, а в момент народження). Відсутність державної реєстрації народження не є перешкодою для здійснення правочину з участю дитини, що народилася та набула цивільної правоздатності. Але ця дитина повинна бути при здійсненні правочину від її імені належне індивідуалізована.

Отже, для визнання громадянина правоздатним необхідно, щоб він народився живим. Чинне законодавство України не встановлює мінімального строку, який має прожити новонароджений, а пов'язує його правоздатність з моментом його народження.

Не можна вважати винятком з цього правила положення цивільного законодавства про те, що у випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої дитини. У таких випад­ках не йдеться про виникнення у зачатої дитини правоздатності, а акцентується увага на захисті інтересів можливого спадкоємця чи іншої уповноваженої особи. При цьому ніяких прав на майно чи спадщину ненароджений мати не може. Захист його інтересів відбувається шляхом охорони можливої частки, що належати­ме йому за умови його народження. Якщо ж дитина народиться мертвою, то вона не буде вважатися спадкоємцем.

Слід зауважити, що ЦК України дещо відійшов від розуміння правоздатності як статичного явища. Так, ч. З ст. 25 ЦК пере­дбачає, що у встановлених законом випадках, здатність фізич­ної особи мати окремі права та обов'язки може пов'язуватися з досягненням нею відповідного віку. Таким чином, правоздат­ність - це така правова категорія, яка розвивається динамічно. Наприклад, фізична особа, якій виповнилось 14 років, має право вільно обирати місце проживання (ч. 2 ст. 29 ЦК).

Усі цивільні права, незалежно від часу їх виникнення, а також цивільно-правові обов'язки, які можуть бути покладені на фізичну особу, у своїй сукупності визначають правоздатність як правову категорію і складають її зміст. Носіями таких прав і обов'язків можуть бути не тільки громадяни України, а й іноземці та особи без громадянства. Причому іноземні громадяни і особи без громадянства користуються в Україні правоздатністю нарівні з громадянами України, крім випад­ків, передбачених законом або міжнародними договорами України.

До найбільш значимих майнових прав, які можуть мати фі­зичні особи, належать: право приватної власності, право ко­ристування житловими приміщеннями, право на підприємниц­тво, право заповідати та успадковувати майно, бути стороною в договорах. Фізичні особи можуть мати й інші цивільні права, якщо вони не суперечать законам України та моральним заса­дам суспільства.

Фізична особа може мати також обов'язки як власника, так і учасника інших цивільних правовідносин, передбачених за­коном.

Як бачимо, зміст цивільної правоздатності хоча й визначаєть­ся законом, але перелік цих прав і обов'язків не є вичерпним.

Цивільна правоздатність не може бути змінена або обмежена за волею окремих осіб. Відмова фізичної особи від належних їй прав не тягне за собою факту припинення цих прав, за винятком випадків, коли така відмова допускається законом. Правочини, акти органів виконавчої влади та органів місцевого самовря­дування, що обмежують цивільні права та обов'язки фізичних осіб, визнаються недійсними.

Але це не означає, що фізична особа не може бути обмеженою у правоздатності. Наприклад, згідно зі ст. 313 ЦК фізична осо­ба може бути обмежена у здійсненні права на пересування лише у випадках, встановлених законом. Такими випадками можуть бути обвинувачення особи у вчиненні злочину, відбуття покарання за вчинений злочин чи адміністративне правопорушення. При обмеженні правоздатності необхідно дотримуватись принципу справедливості і розумності.

Отже, можна дійти висновку, що обмеження правоздатності за зальним правилом не допускається, а має місце лише у випадках і порядку, передбачених законом.

Закон допускає два види обмеження цивільної правоздатності добровільне і примусове.

Прикладом добровільного обмеження цивільної правоздатності може бути випадок, коли громадянин, який став ченцем, добровільно відмовляється від деяких цивільних прав.

Крім того, прикладом добровільного обмеження цивільної правоздатності є закріплена в законодавчих актах заборона працівникам деяких відомств обіймати посади, пов'язані з підприємницькою діяльністю. Так, фізична особа, яка обіймає посаду державного службовця, має бути обізнана і згодна з такою забороною. Застосовуючи таке обмеження, держава повинна певним чином компенсувати його.

Примусове обмеження цивільної правоздатності допустиме лише тоді, коли воно передбачене законом з обов'язковим переліком випадків і встановленням порядку такого обмеження.

Примусовим обмеженням цивільної правоздатності слід вважати обмеження, яке:

- застосовується компетентним органом (судом, органами охорони здоров'я). (Наприклад, органи охорони здоров'я можуть здійснювати спеціальні заходи профілактики та лікування со­ціально небезпечних захворювань.);

- є реакцією на протиправну поведінку фізичної особи, або є заходом профілактики та лікування небезпечних захворювань (туберкульоз, психічні, венеричні захворювання, СНІД, лепра, хронічний алкоголізм, наркоманія, а також карантинні захворювання, або внаслідок проходження військової чи альтернативної (невійськової) служби);

- не перевищує строків, передбачених законом, або необхідних для лікування, за винятком довічного позбавлення волі;

- здійснюється під контролем спеціальних державних органів.

Виникає запитання: чи можна вважати вирок суду про засто­сування виняткової міри покарання - смертної кари, - рішенням суду про припинення (позбавлення) цивільної правоздатності? Справа в тому, що в цивілістичній літературі ця міра покарання не розглядається стосовно цивільної правоздатності.

Укладачі «Науково-практичного коментарю Кримінально­го кодексу України» вважають, що смертна кара не входить до системи кримінальних покарань і не є актом відплати за вчинений злочин. Вона переслідує мету загального та спеціального попередження інших злочинів2. Проте з позицій цивільного права смертна кара - найтяжча міра покарання. На підставі вироку суду припиняється життя людини, а з ним - її правоз­датність.

Тому в країнах, де смертна кара передбачена законодавством, примусове припинення правоздатності визнається.

Проте не можна позбавити цивільної правоздатності, не за­стосовуючи смертної кари. Законодавство України не знає такої міри покарання, як смертна кара, позбавлення прав або застосу­вання громадянської (політичної) смерті, яка передбачала б при­пинення всіх цивільних прав. Таким чином, в Україні ніхто не може бути позбавлений правоздатності.

Слід зазначити, що деякі обмеження цивільної правоздат­ності можна застосувати не до кожної фізичної особи. Так, вип­равні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною; до непрацез­датних осіб; осіб, які не досягли 16 років; осіб пенсійного віку; військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб, органів місцевого самоврядування. Обмеження волі не застосовується до неповнолітніх; вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до 14 років; осіб, які досягли пенсійного віку; військовослужбовців строкової служби; інвалідів першої і другої групи.

Як з народження починається правоздатність, так зі смертю вона припиняється. Але це не означає, що особа не може за життя вирішувати певних питань, пов'язаних з її смертю. Ґрунтуючись на тому, що смерть є юридичним фактом (подією), який пород­жує як виникнення, так і припинення певних прав та обов'язків, на деякі з цих прав особа може активно впливати протягом сво­го життя. Так, вона має право дати письмову згоду на донорство тканин та органів на випадок своєї смерті або заборонити його; розпорядитися щодо передачі після її смерті органів і тканин її тіла відповідним науковим чи навчальним закладам; написати заповіт на передачу свого майна у разі її смерті особам, зазначе­ним у заповіті; давати інші розпорядження. Але це не означає, що правоздатність особи продовжується після її смерті.

Так як закон захищає права зачатої, але ще не народженої ди­тини, так само закон дає можливість особі дати певні розпоряд­ження на випадок своєї смерті, які підлягають обов'язковому виконанню. Незважаючи на можливість таких розпоряджень, припинення правоздатності відбувається в результаті біологіч­ної смерті людини, що підтверджується, як правило, діагнозом лікарів щодо причин смерті.

 

2. Поняття та види цивільної дієздатності фізичної особи.

На відміну від правоздатності, яка гарантує фізичній особі можливість мати цивільні права і обов'язки незалежно від її волі, цивільна дієздатність пов'язана з активним волевиявленням.

Якщо для набуття більшості особистих немайнових прав до­статньо лише факту народження, то інші права набуваються або успадкуванням, або внаслідок укладання договорів дарування, купівлі-продажу, позики та інших. Зазвичай такі права набува­ються юридичними діями (правочинами). Для того, щоб вільно виявляти свою волю особа повинна бути волездатною, тобто здатною самостійно оцінювати ті життєві ситуації, в яких вона опинилась, приймати адекватні рішення щодо виходу з них, са­мостійно нести відповідальність за свої юридичні дії. Для таких осіб більшість життєвих ситуацій не викликають ніяких про­блем. Якщо ж особа не володіє або володіє недостатньо волездатністю, то її дії, як правило, не мають юридичної сили.

Здатність здійснювати права і обов'язки, в зазначеному ро­зумінні, виникає не одразу після народження, а поступово, в міру досягнення фізичною особою певного віку. Крім того, на дієздатність може негативно впливати стан здоров'я фізичної особи, її можливість розуміти значення і наслідки своїх дій, здатність керувати ними, протиправність поведінки самої особи. На практиці дуже важко визначити чи волездатна особа, чи ні. Законодавець допомагає вирішувати ці проблеми шляхом вста­новлення цивільно-правової категорії — дієздатності. У цивіль­ному законодавстві це поняття визнається як здатність фізичної особи своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостій­но їх здійснювати; також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та відповіда­ти у разі їх невиконання.

Цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними.

Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

Обсяг цивільної дієздатності фізичної особи встановлюється ЦК України і може бути обмежений виключно у випадках і в порядку, встановлених законом.

За ступенем дієздатності фізичних осіб поділяють на:

1) повністю дієздатних;

2) з частковою дієздатністю;

3)з неповною дієздатністю;

4)з обмеженою дієздатністю;

5)недієздатних осіб.

Повністю дієздатними у віковому аспекті можуть вважатися громадяни, які досягли повноліття - 18-річного віку.

Дієздатність у повному обсязі настає з досягненням громадянином повноліття, а у певних випадках, передбачених законом, вона може наступити і раніше.

У разі реєстрації шлюбу особою, яка не досягла повноліття – з моменту реєстрації шлюбу (одруження).

ЦК України (ст. 35) передбачає таке поняття, як емансипація — надання неповнолітній особі повної дієздатності, коли особа досягла 16 років і працює за трудовим договором, а також непов­нолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини.

Якщо особа, якій виповнилося 16 років, бажає займатися підприємництвом, то за наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів, піклувальників або органів опіки та піклуван­ня), вона може бути зареєстрована як підприємець. 3 моменту її державної реєстрації як підприємця, особа набуває права повної цивільної дієздатності.

Таким чином, дієздатність у повному обсязі настає з досягненням громадянином повноліття, а у певних випадках, передбачених законом, вона може наставати і раніше.

У багатьох західноєвропейських країнах для виникнення повної дієздатності встановлено пізніші строки. Так, у Швейцарії повнолітніми вважаються особи, які досягли 20-ти річного віку, у Німеччині, Франції, Італії та Великобританії – 21 року.

Часткову дієздатність мають особи, яким не виповнилося 14 років - малолітні. За загальним правилом, права і обов'язки малолітніх здійснюють їх батьки або законні представники - опікуни.

Однак вони мають такі права:

1) самостійно вчиняти дрібні побутові правочини (ЦК України не встановлює чітких меж цього поняття, але дає досить чіткі орієнтири з цього приводу);

2) здійснювати особисті немайнові права автора на твори науки, літератури та мистецтва, об'єкти промислової власності або інші результати своєї творчої діяльності, що охороняються законом;

3) самостійно визначати свої потреби та інтереси при управлінні опікуном майном, що належить малолітньому. Опікун повинен враховувати бажання малолітнього (ст. 72 ЦК).

Формулюючи ст. 31 ЦК законодавець не тільки зазначив, що малолітні можуть вчиняти дрібні побутові правочини, а й дав визначення таких правочинів. Згідно з цією статтею правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, стосується предмета, який має невисоку вартість та відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвит­кові.

Проте закон визначає тільки загальні критерії дрібного по­бутового правочину. У разі ж виникнення спору, в кожному конкретному випадку необхідно буде вирішувати питання щодо «невисокої» вартості предмету правочину, оцінювати «ступінь» фізичного, духовного та соціального розвитку малолітнього. Критеріїв такої оцінки в законі не встановлено. Крім того, в за­коні не враховано такої загальновизнаної ознаки дрібного побу­тового правочину як те, що він має виконуватись при його укла­данні.

Оскільки малолітні не спроможні належним чином виявля­ти свою волю, законодавець встановив правило, за яким вони не несуть цивільно-правової відповідальності за завдану ними шкоду.

Неповну дієздатність мають неповнолітні особи віком від 14 до 18 років. Вони можуть укладати правочини за згодою своїх батьків або піклувальників. Це загальне правило. Але є й виключення з нього.

Фізична особа у віці від 14 до 18 років (неповнолітня особа) має право:

1) самостійно вчиняти дрібні побутові правочини;

2) самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами;

3) самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом;

4) бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи;

5) самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку).

Відповідно до ст. 33 ЦК України самостійну відповідальність неповнолітні несуть у разі:

- невиконання договору, укладеного ними самостійно на законних підставах;

- невиконання договору, укладеного за згодою батьків або інших законних представників;

- заподіяння ними шкоди іншим особам.

Таким чином, можна дійти висновку, що за невиконання договору, укладеного неповнолітнім самостійно, він сам повинен нести відповідальність, незалежно від наявності у нього майна. Батьки чи інші законні представники не повинні додатково від­повідати за невиконання таких договорів.

Таке правило є доцільним. Воно дисциплінує осіб, які уклада­ють угоди з неповнолітнім, без згоди на це його законних пред­ставників. Дієздатний контрагент за таким договором бере на себе ризик його виконання.

Що ж до випадків, коли неповнолітній укладає договори зі згоди батьків чи інших законних представників, а потім їх не виконує, а також у разі заподіяння ним шкоди іншим особам, якщо у неповнолітнього немає майна, якого було б достатньо для відшкодування шкоди, додаткова відповідальність покладаєть­ся на його батьків (усиновителів) або піклувальників.

Встановлений законом вік (14 років), з досягненням якого фізична особа набуває неповної дієздатності, не свідчить про суттєві зміни в організмі людини. Визнання законом саме такого віку можна пояснити соціальними, політичними, а можливо, й іншими мотивами. Оскільки відповідно до ЦК УРСР 1963 р. неповної дієздатності набувала особа, якій виповнилося 15 років.

Дієздатність, як і правоздатність, природно припиняється із настанням смерті фізичної особи. Але за життя вона може бути обмежена у дієздатності або визнана недієздатною.

Під обмеженням дієздатності слід розуміти заборону громадянинові на підставі рішення суду самостійно укладати правочини щодо розпорядження майном, одержувати заробітну пла­ту, пенсію або інші види доходів. Усі ці дії він може здійснювати лише за згодою піклувальника. Обмежений у дієздатності, самостійно може укладати лише дрібні побутові правочини. Стаття 36 ЦК України встановлює дві необхідні підстави для прийняття судом такого рішення:

1) якщо особа страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними;

2) якщо особа зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, токсичними речовинами, азартними іграми і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.

Перша підстава обмеження дієздатності для законодавства Ук­раїни є новою. За цією підставою суд зможе обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо буде доведено наявність у неї:

- психічного розладу;

- психічного розладу, який не носить хронічного характеру, але істотно впливає на здатність особи усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати своїми діями.

Метою такого обмеження є захист інтересів, перш за все, хво­рої особи, а також інтересів її близьких осіб.

Сам по собі факт зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами або токсичними речовинами не є достатньою підставою для визнання фізичної особи обмежено дієздатною. Визнання фізичної особи обмежено дієздатною можливе лише у тому випадку, якщо внаслідок зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами або токсичними речовинами фізична особа ставить себе, свою сім'ю або осіб, яких вона за законом повинна утримувати, в скрутне матеріальне становище. Поки ж сім'я знаходиться у заможному стані, підстав длявиз­нання фізичної особи обмежено дієздатною немає. Сама по собі загроза матеріальному становищу фізичної особи, сім'ї, а також інших зазначених осіб, не є підставою для обме­ження дієздатності.

Як член суспільства, фізична особа має не лише права, а й обов'язки. Обов'язки можуть виникати як внаслідок правочинів або інших цивільно-правових зобов'язань, так і на підставі зако­ну. Наприклад, батьки зобов'язані утримувати своїх малолітніх і непрацездатних дітей, дочка та син — непрацездатних батьків, які потребують цього; один із подружжя, якщо він працездатний, повинен матеріально допомагати непрацездатному. Інколи цих обов'язків фізична особа не дотримується. Заробітну плату в сім'ю не приносить, витрачає її на придбання спиртних напоїв, нарко­тичних засобів, програє у карти або використовує на інші цілі, не пов'язані з утриманням і забезпеченням добробуту сім'ї. Іншими словами, займається надмірним марнотратством, від чого страж­дають його близькі, про яких він зобов'язаний турбуватися. Іноді й сам марнотратник потерпає від матеріальної незабезпеченості.

На нашу думку, підставою для обмеження дієздатності має бути будь-яке систематичне надмірне марнотратство, внаслідок якого фізична особа ставить непрацездатних членів своєї сім'ї в тяжке матеріальне становище. ЦК України передбачає перелік підстав обмеження фізичних осіб в дієздатності, але про надмірне марнотратство в ньому не йдеться.

Звертатися до суду із заявою про обмеження фізичної особи в дієздатності можуть дієздатні члени його сім'ї, профспілкові та інші громадські організації, психіатричні лікарні, прокурор. Заява подається до суду за місцем проживання фізичної особи, а якщо він перебуває на лікуванні, то за місцем знаходження лікувально-профілактичного закладу.

Дієздатність обмежується також у випадках засудження фі­зичної особи до позбавлення волі. Під час відбуття покарання засуджений не може самостійно укладати правочини, які потребують його особистої участі. Він не може бути учасником договору підряду та деяких інших договорів. Але це особливий вид обмеження дієздатності. Воно випливає з обмеження правоздат­ності та є наслідком кримінального покарання.

Що ж до цивільно-правового обмеження дієздатності, то його наслідками є встановлення контролю з боку спеціально призна­ченої особи — піклувальника — за здійсненням його підопічним правочинів, у тому числі одержання заробітку, пенсії, стипендії та інших доходів.

Згода піклувальника на здійснення правочинів може надава­тись як в усній, так і письмовій формі. Письмово має бути офор­млений дозвіл обмежено дієздатному самостійно одержувати заробіток, пенсію, стипендію, інші доходи та розпоряджатись ними.

Особа обмежена в дієздатності може здійснювати лише одну категорію правочинів — самостійно вчиняти дрібні побутові правочини. У літературі зазначається, що незалежно від вартості спиртних напоїв або наркотичних речовин, правочини щодо їх придбання не можуть бути віднесені до дрібних побутових, тому особи обмежені у дієздатності не мають права їх учиняти.

Крім обмеження дієздатності повнолітніх осіб, суд може об­межити право неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами, або взагалі позбавити цього права.

Особа, яка обмежена у дієздатності, самостійно відповідає за невиконання договірних зобов'язань або за заподіяння шкоди.

Відповідальність обмеженого у дієздатності неповнолітньо­го настає на загальних засадах щодо відповідальності неповно­літніх.

Цивільна дієздатність фізичної особи є обмеженою з моменту набуття чинності рішення суду.

У разі припинення зловживання спиртними напоями або наркотичними речовинами суд поновлює її дієздатність.

Визнання фізичної особи недієздатною, передусім, пов'язане з її здоров'ям. При цьому закон (ст. 39 ЦК України) враховує не всі хвороби, а лише ті, які не дають можливості громадянинові розуміти значення своїх дій або керувати ними. До таких захво­рювань закон відносить психічні хвороби, що призводять до хронічного стій­кого психічного розладу. Внаслідок цих хвороб фізична особа не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

Інститут визнання особи недієздатною має на меті захистити інтереси особи, яка може поставити себе в тяжке матеріальне становище шляхом укладання правочинів і здійснення інших цивільно-правових дій. Крім того, визнання особи недієздатною може відбуватись з метою захисту прав та інтересів інших осіб.

Реєстрація шлюбу з таким громадянином може призвести до непередбачуваних наслідків. Можуть виникнути й інші ускладнення від участі душевно хворих в цивільно-правових відносинах.

Визнання фізичної особи недієздатною можливе лише на під­ставі рішення суду. Суд, ухвалюючи рішення про визнання осо­би недієздатною, встановлює над нею опіку і за поданням органу опіки і піклування призначає їй опікуна.

Фізична особа, визнана недієздатною не має права укладати будь-які правочини. Від її імені і в її інтересах правочини укла­дає її опікун. При прийняті рішення про визнання особи недієз­датною суд також встановлює опіку над фізичною особою і при­значає опікуна за поданням органу опіки та піклування.

Чинне законодавство України враховує специфіку перебігу психічного розладу. Як уже зазначалось, у випадках, коли осо­ба страждає на психічну хворобу, що не призводить до стійкого психічного розладу, але істотно впливає на її здатність ус­відомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, може бути обмежена у дієздатності. Іншими словами, залежно від перебігу психічної хвороби, суд може визнати фізичну особу недієздатною або обмежено дієздатною.

Порядок визнання фізичної особи недієздатною вста­новлюється ЦПК України.

Якщо суд відмовить у задоволенні заяви про визнання особи недієздатною і буде встановлено, що вимога була заяв­лена недобросовісно без достатньої для цього підстави, фізична особа, якій такими діями було завдано моральної шкоди, має право вимагати від заявника її відшкодування.

3. Підстави та правові наслідки визнання фізичної особи безвісно відсутньою та оголошення її померлою.

З місцем проживання тісно пов'язані такі інститути цивіль­ного права як визнання фізичної особи безвісно відсутньою та оголошення її померлою.

Ці інститути вносять визначеність в цивільні, сімейні та інші правові відносини. Суб'єктом таких відносин є фізична особа, про місцезнаходження якої іншим суб'єктам правових відно­син протягом тривалого часу нічого не відомо. Ця невідомість є об'єктивною перешкодою в реалізації іншими учасниками пра­вовідносин своїх суб'єктивних прав або виконання юридичних обов'язків.

Щоб усунути юридичну невизначеність, яка спричинена три­валою відсутністю фізичної особи, закон передбачає створення особливого юридичного статусу для такої особи - визнання її в судовому порядку безвісно відсутньою.

Безвісна відсутність - засвідчений у судовому порядку факт довготривалої відсутності фізичної особи в місці свого прожи­вання, якщо не вдалося встановити місце ЇЇ перебування.

Відповідно до ст. 43 ЦК України фізична особа може бути визнана безвісно відсутньою за таких умов:

1) якщо вона відсутня у місці свого постійного проживання протягом року;

2) якщо протягом одного року в місці, де особа постійно або переважно проживає, немає відомостей про її місцеперебування. День одержання останніх відомостей може бути підтверджено пред'явленням останнього листа відсутньої особи, або іншим способом.

У разі неможливості встановити день одержання останніх відомостей про відсутню особу, початком безвісної відсутності вважається перше число місяця, що йде за тим, в якому були одержані останні відомості про неї, а в разі неможливості вста­новити цей місяць — перше січня наступного року (ч. 2 ст. 43 ЦК України);

3) вжитими заходами щодо розшуку відсутньої особи встановити місце її перебування неможливо;

4) визнання причин, через які заявник просить визнати фізичну особу безвісно відсутньою юридично поважними.

Згідно зі ст. 44 ЦК України на підставі рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою нотаріус за останнім місцем її проживання описує належне їй майно та встановлює Опікун зобов'язується з майном особи, яка визнана безвісно відсутньою, або особи, місцезнаходження якої невідоме, вико­нати низку обов'язків, які повинна була виконати відсутня осо­ба - забезпечити за рахунок цього майна утримання осіб, яких остання зобов'язана за законом утримувати (неповнолітні діти, пристарілі батьки), а також задовольнити вимоги щодо сплати боргів за зобов'язаннями безвісно відсутньої особи.

В юридичній літературі зазначається, що визнання фізич­ної особи безвісно відсутньою не допускається у випадках, коли вона переховується від розшуку (наприклад, за кримінальною справою), або про яку вірогідно відомо, що вона жива, але немає точних відомостей про її місце перебування'.

На наш погляд, таку позицію не можна підтримати з таких причин:

по-перше, закон не містить вказівки про неможливість виз­нання такої особи безвісно відсутньою або оголошення її помер­лою;

по-друге, зазначені цивільно-правові інститути спрямовані також на захист прав інших осіб, які перебувають у правових відносинах з особою, місцезнаходження якої невідоме. Остання, наприклад, має невиконані зобов'язання: в місті її останнього проживання залишається певне майно, що необхідно утримувати, мешкає дружина, яка бажає створити нову сім'ю, але не в змозі розірвати попередній шлюб.

Тому, варто погодитись з думкою І.А. Бірюкова про те, що у разі, коли заявник просить визнати безвісно відсутньою особу, стосовно якої порушена кримінальна справа і яка зникла з міс­ця постійного проживання, порушивши при цьому підписку про невиїзд, то суд таку заяву повинен прийняти, дослідити всі необхідні умови для визнання безвісно відсутньою, і якщо будуть встановлені умови - винести рішення по суті. Рішення суду про визнання такої особи безвісно відсутньою не повинне впливати на діяльність правоохоронних органів щодо розшуку цієї особи. Те саме можна сказати і про оголошення особи померлою.

Визнання фізичної особи безвісно відсутньою спричиняє пев­ні правові наслідки, але не відображається на її правоздатності та дієздатності. Особа, яка жива, не перестає бути суб'єктом права.

Згідно зі ст. 44 ЦК України на підставі рішення суду про виз­нання фізичної особи безвісно відсутньою нотаріус за останнім місцем її проживання описує належне їй майно та встановлює над ним опіку. Цей захід встановлюється з метою захисту інтересів даної особи. Водночас він є гарантом задоволення майнових прав осіб, з якими відсутня особа мала певні зобов’язальні відносини.

Окрім встановлення опіки над майном відсутньої особи зако­нодавство передбачає можливість укладення договору передачі її майна в управління.

Чоловік або дружина безвісно відсутньої особи набувають права розірвати шлюб у спрощеному порядку через органи РАЦСу.

Дитина безвісно відсутньої особи може бути усиновлена без згоди останньої.

Правові наслідки оголошення фізичної особи померлою

1. Правові наслідки оголошення фізичної особи померлою прирівнюються до правових наслідків, які настають у разі смерті.

2. Спадкоємці фізичної особи, яка оголошена померлою, не мають права відчужувати протягом п'яти років нерухоме майно, що перейшло до них у зв'язку з відкриттям спадщини.

Нотаріус, який видав спадкоємцеві свідоцтво про право на спадщину на нерухоме майно, накладає на нього заборону відчуження.

Правові наслідки появи фізичної особи, яка булла оголошена померлою

1. Якщо фізична особа, яка була оголошена померлою, з'явилася або якщо одержано відомості про місце її перебування, суд за місцем перебування цієї особи або суд, що постановив рішення про оголошення її померлою, за заявою цієї особи або іншої заінтересованої особи скасовує рішення суду про оголошення фізичної особи померлою.

2. Незалежно від часу своєї появи фізична особа, яка була оголошена померлою, має право вимагати від особи, яка володіє її майном, повернення цього майна, якщо воно збереглося та безоплатно перейшло до неї після оголошення фізичної особи померлою, за винятком майна, придбаного за набувальною давністю, а також грошей та цінних паперів на пред'явника.

3. Особа, до якої майно перейшло за відплатним договором, зобов'язана повернути його, якщо буде встановлено, що на момент набуття цього майна вона знала, що фізична особа, яка була оголошена померлою, жива.

У разі неможливості повернути майно в натурі особі, яка була оголошена померлою, відшкодовується вартість цього майна.

4. Якщо майно фізичної особи, яка була оголошена померлою і з'явилася, перейшло у власність держави, Автономної Республіки Крим або територіальної громади і було реалізоване ними, цій особі повертається сума, одержана від реалізації цього майна.

Відповідно до ч. 1 ст. 46 ЦК України фізична особа може бути оголошена померлою у судовому порядку. При цьому не вимагається, щоб попередньо її було визнано безвісно відсутньою.

Визнання фізичної особи безвісно відсутньою не ліквідує юри­дичну невизначеність, що виникла, оскільки вона залишається учасником правовідносин. Тому до ЦК введено інститут - оголо­шення фізичної особи померлою, який має свою специфічну ха­рактеристику.

Якщо безвісна відсутність означає неотримання відомостей про особу протягом року, то оголошення її померлою поглинає безвісну відсутність і визначає декілька термінів, після закінчення яких особу можна оголосити померлою.

За своїми правовими наслідками оголошення фізичної особи померлою майже прирівнюється до смерті, а визнання її безвісно відсутньою має лише ті наслідки, які передбачені в законі.

Відповідно до ч. 1 ст. 46 ЦК України фізична особа може бути оголошена померлою у судовому порядку. При цьому не вима­гається, щоб попередньо її було визнано безвісно відсутньою.

Підставами оголошення фізичної особи померлою є:

1) відсутність особи в місці постійного проживання протягом трьох років з дня отримання останніх відомостей про неї;

2)відсутність протягом вказаних строків відомостей про місце перебування відсутньої особи;

3)неможливість встановити місце перебування даної особи, незважаючи на всі вжиті заходи щодо розшуку;

4)визнання юридично поважними причин, через які заявник просить визнати громадянина померлим.

Закон встановлює скорочений шестимісячний строк для ого­лошення фізичної особи померлою, якщо вона безвісно пропала за обставин, які загрожували смертю або давали підстави при­пустити її загибель від певного нещасного випадку.

А за можливості вважати фізичну особу загиблою від певного нещасного випадку або інших обставин внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру - протягом одного місяця після завершення роботи спеціальної комісії, утвореної внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

Наприклад, якщо відомо, що особа була пасажиром або членом екіпажу літа­ка, що потерпів аварію.

Частина 2 ст. 46 ЦК України називає ще одну загальну під­ставу оголошення фізичної особи померлою: фізична особа, яка безвісно пропала у зв'язку з воєнними діями, може бути оголо­шена судом померлою після спливу двох років від дня закінчен­ня воєнних дій. З урахуванням конкретних обставин справи, що заслуговують на увагу, суд може оголосити фізичну особу помер­лою до спливу цього строку. Такими обставинами слід вважати певні докази як документальні, так і свідчення свідків про висо­ку ймовірність загибелі даної особи. Іншу позицію щодо зазна­ченої правової норми мав ЦК УРСР від 1963 р., згідно з ч. 2 ст. 21 якого особа, яка пропала безвісно у зв'язку з воєнними діями, могла бути оголошена померлою не раніше спливу двох років з дня закінчення воєнних дій.

На підставі рішення суду про оголошення фізичної особи по­мерлою, органи РАЦСу видають заінтересованим особам свідоц­тво про її смерть. Днем смерті особи, яка оголошена померлою, вважається день набрання чинності судового рішення. Фізич­на особа, яка пропала безвісно за обставин, які загрожували їй смертю або дають підстави припустити її загибель від певного нещасного випадку, може бути оголошена померлою від дня її припустимої смерті (наприклад, день катастрофи пасажирсько­го літака, день повені або іншого стихійного лиха).

Щодо юридичних наслідків такого судового рішення, то вони співпадають з наслідками, передбаченими у випадку смерті особи:

1) до спадкоємців переходять усі права та обов'язки, що належали особі, яка оголошена померлою. Водночас ч. 2 ст. 47 ЦК України зазначає, що спадкоємці не мають права відчужувати протягом п'яти років нерухоме майно, що перейшло до них у зв'язку з відкриттям спадщини. Така норма, на нашу думку, містить гарантію прав особи, оголошеної померлою, у випадку її появи;

2) припиняється шлюб;

3) припиняються зобов'язання, пов'язані з особою, яка оголо­шена померлою;

4) певні особи набувають право на отримання пенсій (як і в разі визнання фізичної особи безвісно відсутньою).

Так як підставою оголошення фізичної особи померлою є лише припущення про її смерть, тому не виключається можливість появи або виявлення її місця перебування.

Наслідки, появи фізичної особи, яка була оголошена померлою (ст. 48 ЦК України):

1) суд за місцем перебування цієї особи або суд, що ухвалив рішення про оголошення її померлою, за заявою останньої або іншої заінтересованої особи скасовує відповідне рішення;

2) поновлюється особисто-правовий статус особи;

3) незалежно від часу своєї появи особа може вимагати від будь-кого повернення майна, що збереглося та безоплатно перейшло до нього після оголошення фізичної особи померлою, за винятком майна, придбаного за набувальною давністю, а також гро­шей та цінних паперів на пред'явника;

4) особа, до якої майно перейшло за оплатними правочинами, зобов'язана повернути його, якщо буде встановлено, що на мо­мент набуття майна вона знала, що фізична особа, яка оголошена померлою, жива (у разі неможливості повернути майно в натурі, власнику відшкодовується вартість цього майна);

5) якщо майно фізичної особи, яка оголошена померлою, перейшло у власність територіальної громади і було реалізоване нею, особі, яка з'явилася, повертається сума, одержана від ре­алізації майна;

6) припиняється виплата пенсій відповідним категоріям осіб;

7) у сфері сімейних відносин поява особи, яка оголошена помер­лою, є підставою для поновлення шлюбних відносин шляхом нової реєстрації шлюбу.

4. Загальна характеристика юридичної особи.

Юридичні особи - об'єднання громадян. Кожна фізична особа, вступаючи до об'єднання, передає йому частину своїх прав і обов'язків, в результаті чого об'єднання, яке бере на себе ці права і обов'язки, уособлює своїх засновників. Але однієї волі громадян для створення юридичної особи не достатньо. Потрібно, щоб новостворювана організація була належним чином зареєстрована державними органами. Цим підтверджується заінтересованість держави у створенні (виникненні) юридичних осіб.

Згідно зі ст. 80 ЦК України юридичною особою визнається ор­ганізація, створена і зареєстрована у встановленому законом по­рядку, наділена цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

Базуючись на цьому визначенні, можна виділити такі характерні ознаки юридичної особи:

1. організаційна єдність,

2. майнова відокремленість,

3. участь у цивільному обороті від власного імені,

4. здатність нести майнову відповідальність,

5. здатність бути позивачем або відповідачем у суді.

1. Організаційна єдність. Для того щоб бути юридичною осо­бою організація повинна виступати як єдине ціле, мати орга­ни управління та інші індивідуальні ознаки. Тому, наприклад, об'єднання селян для сумісного випасу своєї худоби не може вважатись юридичною особою - у ньому відсутня організаційна єдність.

Організаційна єдність знаходить свій прояв у різних озна­ках. Зокрема однією з індивідуальних ознак юридичної особи є найменування.

Юридична особа може мати, крім повного, ще й скорочене найменування.

Якщо юридична особа виникла як підприємницьке товарис­тво, то вона повинна мати комерційне (фірмове) найменування. Правова охорона надається комерційному найменуванню, якщо воно дає можливість вирізнити одну особу з-поміж інших та не вводить в оману споживачів щодо справжньої її діяльності.

При цьому право інтелектуальної власності на комерційне найменування виникає з моменту першого використання цього найменування та охороняється і без обов'язкового подання заяв­ки на нього чи його реєстрації і незалежно від того, є чи не є ко­мерційне найменування частиною торговельної марки.

Закон допускає можливість наявності у різних суб'єктів одна­кових комерційних найменувань, за умови якщо це не вводить в оману споживачів щодо товарів, які вони виробляють та (або) реалізовують, та послуг, які ними надаються.

До майнових прав інтелектуальної власності на комерційне найменування належать:

1) право на використання комерційного найменування;

2) право перешкоджати іншим особам неправомірно викорис­товувати комерційне найменування, в тому числі забороняти таке використання;

3) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом (ст. 490 ЦК).

Комерційне найменування повинно складатися з наймену­вання юридичної особи і вказівки на вид товариства. Наприклад, фірмове найменування товариства з додатковою відповідальністю має містити найменування товариства, а також слова «то­вариство з додатковою відповідальністю». У такому ж порядку визначається комерційне найменування акціонерного товарис­тва і виробничого кооперативу, тільки з відповідною вказівкою на слова «акціонерне товариство» чи «виробничий кооператив».

Що ж до комерційного найменування повного або командитного товариства, то воно повинно містити імена (найменування) усіх повних учасників, а також слова «повне товариство» чи «командитне товариство», або ж ім'я (найменування) одного чи кількох учасників з доданням слів «і компанія», а також слова «повне товариство» чи «командитне товариство».

Найменування юридичної особи зазначається в її установчих документах і вноситься до Єдиного державного реєстру юридич­них осіб.

У випадку зміни свого найменування юридична особа зобов'язана оголосити про це в органах друку, в яких публіку­ються дані про державну реєстрацію юридичної особи, та сповістити про це всіх осіб, з якими вона перебуває у договірних відно­синах.

Про організаційну єдність свідчить також наявність місця знаходження юридичної особи, яке визначається місцем знаход­ження органу юридичної особи. Конкретне місцезнаходження юридичної особи полегшує застосування до неї актів органів міс­цевого самоврядування, звернення з позовом до суду, виконання зобов'язань тощо.

2. Майнова відокремленість. Кожна юридична особа має своє майно, яке може належати їй на праві власності або законно­го володіння. Необхідність відокремленого майна створює матеріальну базу незалежного існування юридичної особи.

Без відповідних засобів виробництва, грошей, інших цінностей не­можлива будь-яка цілеспрямована діяльність. Об'єднання цих засобів в один майновий комплекс, що належить певній органі­зації, і складає відокремленість її майна.

Майнова відокремленість потрібна юридичній особі не задля формальності, а для досягнення певної мети (вироблення про­дукції, культурно-освітня діяльність, діяльність, спрямована на досягнення творчих результатів тощо).

3. Участь у цивільному обороті від власного імені. Кожна юридична особа, маючи індивідуальне найменування, може діяти лише від свого імені, а саме: набувати майнових і особис­тих не майнових прав, нести обов'язки, вступати в різноманітні цивільно-правові відносини з іншими суб'єктами цивільного права. Від імені юридичної особи діють її органи, інші особи можуть виступати від імені юридичної особи на підставі довіре­ності.

4. Здатність нести майнову відповідальність. Юридична особа несе самостійну майнову відповідальність за своїми зобов'язаннями, відшкодовує шкоду, завдану її працівником під час виконання службових обов'язків, хоча в передбачених законом випадках не виключається і майнова відповідальність її окремих членів. Юридична особа за своїми зобов'язаннями відповідає всім належним їй майном, на яке може бути звернено стягнення.

5. Здатність бути позивачем або відповідачем у суді. Порядок розгляду цивільно-правових спорів за участю юридичних осіб регулюється ЦПК України або ГПК України.

Здійснюючи функції суб'єкта цивільних правовідносин, юри­дична особа повинна мати й такі властивості, як правоздатність і дієздатність.

Правоздатність юридичної особи. Поняття цивільної правоздатності юридичної особи визначається ст. 91 ЦК. Частина 1 названої статті зазначає, що юридична особа здатна мати такі самі цивільні права та обов'язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати тільки людині. Таким чином, законодавець акцентує увагу на співпаданні змісту цивільної правоздатності юридичної особи з правоздатністю фізичної особи. З цього можна зробити висновок, що юридична особа, як і фізична, має загальну правоздатність за деякими виключення­ми. Проте такий висновок потребує додаткового обґрунтування.

Перш за все це пояснюється тим, що в науці Цивільного пра­ва, крім загальної (універсальної), розрізняють і спеціальну правоздатність.

Під спеціальною правоздатністю слід розуміти можливість компетентних адміністративних органів контролювати діяль­ність юридичної особи, щоб вона не виходила за межі, передба­чені її установчими документами. Ця спеціальна правоздатність юридичної особи заснована на принципі обмеження правоздат­ності.

Водночас під спеціальною правоздатністю юридичної осо­би можна розуміти можливість меншості відстоювати інтереси юридичної особи у разі, якщо більшість прийме рішення, яке на їх думку буде суперечити меті створення юридичної особи, закріпленій в її установчих документах, і явно буде спрямова­не не на користь юридичної особи.

Слід також звернути увагу на певні особливості правоздат­ності юридичних осіб у порівнянні з фізичними.

Так, у фізичних осіб спочатку виникає правоздатність, а ли­ше через деякий час, із досягненням певного віку, і дієздатність. Для юридичних осіб певний розрив у часі виникнення правоздат­ності і дієздатності неможливий. Правоздатна, але недієздатна юридична особа не могла б не тільки виконувати цивільні права й обов'язки, а й набувати їх. Тому правоздатність і дієздатність юридичних осіб виникає одночасно.

Правоздатність юридичної особи виникає з моменту її ство­рення і припиняється в момент внесення запису до Єдиного де­ржавного реєстру про припинення юридичної особи. Юридична особа вважається створеною з моменту її державної реєстрації.

Усі фізичні особи мають рівну правоздатність. Юридичні осо­би такої рівності не мають. Правоздатність приватної юридичної особи суттєво відрізняється від цивільної правоздатності юри­дичної особи, що створена в галузі публічного права.

Крім того, правоздатність юридичної особи за своїм змістом відрізняється від правоздатності фізичної особи. Так, деякі юри­дичні особи можуть володіти, користуватися та розпоряджатися майном, яке виключене з цивільного обігу. Фізичні особи такого права не мають.

Зміст цивільної правоздатності можуть складати не тільки майнові, а й особисті немайнові права. Юридичній особі можуть належати права на недоторканість її ділової репутації, таємни­цю кореспонденції, інформацію тощо. Законодавець ґрунтуєть­ся на тому, що особисті немайнові права, які можуть належати юридичній особі, визначаються та захищаються так само, як і аналогічні права фізичних осіб.

Як і громадянин, юридична особа може бути обмежена в пра­вах лише у випадках і порядку, передбачених законодавчими актами. Рішення про обмеження прав може бути оскаржене юридичною особою до суду.

Окремими видами діяльності, перелік яких визначається за­коном, юридична особа може займатися тільки після одержан­ня спеціального дозволу (ліцензії), який видається Кабінетом Міністрів України або уповноваженим ним органом. Без цього дозволу не можуть здійснюватися такі види діяльності, як пошук (розвідка) та експлуатація родовищ корисних копалин, ви­робництво, ремонт і реалізація спортивної, мисливської вогне­пальної зброї та боєприпасів до неї, медична практика та інші види діяльності.

Цивільну дієздатність юридичної особи здійснюють її органи. Ці органи можуть бути одноосібними (директор, начальник) або колегіальними (правління, загальні збори).

Порядок виникнення юридичних осіб.

Поділ юридичних осіб на види може здійснюватися за різни­ми ознаками. В залежності від того, чи мають засновники мож­ливість брати участь в управлінні юридичною особою розрізня­ють: 1) установи і 2) товариства.

Установою є організація, створена однією або кількома осо­бами (засновниками), які не беруть часті в управлінні нею. Ус­танова створюється шляхом об'єднання (виділення) майна засновників для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.

Товариством визнається організація, створена шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому то­варистві. Товариство може бути створено однією особою, якщо інше не встановлено законом.

В залежності від мети діяльності, юридичні особи поділяють­ся на комерційні (підприємницькі) та некомерційні (непідприємницькі).

Підприємницькими юридичними особами є ті, які виникають з метою досягнення прибутку.

Непідприємницькими юридичними особами є товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками. Вони виникають для задоволення соціально-культурних, побутових та інших потреб громадян. До непідприємницьких товариств належать споживчі кооперативи, громадські й релігійні організації, їх об'єднання, благодійні фонди та інші організації. При цьому непідприємницькі това­риства та установи можуть поряд зі своєю основною діяльністю здійснювати підприємницьку діяльність, якщо інше не встанов­лено законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню.

Залежно від ступеня майнової відокремленості можна виділити такі види юридичних осіб:

- юридичні особи, які перебувають у зобов'язальних відноси­нах з їх засновником (господарські товариства, ви­робничі та споживчі кооперативи, орендні підприємства тощо);

- юридичні особи, які перебувають у речових відносинах з їх засновниками (державні, крім казенних, та інші підприємства, засновані на праві господарського відання);

- юридичні особи, які вступають у немайнові відносини з їх засновниками (громадські організації, релігійні організації, благодійні та інші фонди).

Залежно від порядку створення виділяють юридичні особи приватного та публічного права.

Юридична особа приватного права створюється на підставі ус­тановчих документів.

Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу вла­ди Автономної Республіки Крим або органу місцевого самовря­дування (ч. 2 ст. 81 ЦК).

Юридичні особи публічного права можна класифікувати залежно від джерел фінансування.

Можливі й інші варіанти поділу юридичних осіб.

Для створення юридичної особи передусім потрібні засновни­ки. Засновниками можуть бути власники майна або уповнова­жені власником майна органи, а у передбачених законодавчими актами випадках - не власники, а інші особи.

Залежно від того, хто є засновником юридичної особи, вста­новлені такі способи їх утворення: розпорядчий, нормативно-явочний, дозвільний, договірний.

Розпорядчий порядок утворення юридичної особи полягає в тому, що компетентний орган державної влади або управління приймає рішення (розпорядження) про створення організації юридичної особи — і затверджує її статут чи положення про неї. Таким чином створюються юридичні особи публічного права.

Нормативно-явочний порядок полягає в тому, що умови створення юридичної особи зафіксовані в законодавчому акті у вигляді загального дозволу держави. Для створення конкретної юридичної особи потрібна відповідна ініціатива її засновни­ків і реєстрація її у відповідному органі. У такому порядку вини­кають юридичні особи приватного права.

При їх реєстрації перевіряється дотримання засновниками чинного законодавства. Якщо буде виявлено невідповідність установчих документів чинному законодавству, то в реєстрації може бути відмовлено.

Дозвільний порядок утворення юридичної особи передбачає наявність ініціативи засновників і дозволу відповідного органу державної влади. Наприклад, припинення юридичної особи шля­хом злиття або приєднання може потребувати згоди Антимонопольного комітету України. Дозвільний порядок застосовується при створенні юридичних осіб, діяльність яких пов'язана з гро­шово-кредитним обігом, здоров'ям громадян, одержанням ними освіти та в інших випадках, передбачених законодавством.

Договірний порядок утворення юридичної особи застосовується тоді, коли громадяни або юридичні особи добровільно об'єднуються для досягнення певної мети. Свідченням такого об'єднання є належним чином оформлений установчий договір. У такому порядку виникають різноманітні господарські асоціації, концерни та інші об'єднання підприємств.

Незалежно від порядку створення усі юридичні особи повинні мати установчі документи — правову основу своєї діяльності. Установчими документами юридичної особи є розпорядчий акт, статут (положення); установчий договір і статут; протокол зборів тощо.

В установчих документах повинно зазначатися: наймену­вання юридичної особи, місце її знаходження, цілі та предмет діяльності, склад і компетенція

<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
Влияние Европейских трудовых миграционных процессов на экономику Украины | Фізичне та психічне здоров’я у підлітковому та юнацькому віці. Вплив стану здоров’я учнів на їх успішність, поведінку та працездатність


Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных