Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Легенда про дівчину Даринку та козака Брана).

Вед. Про походження села існує легенда, записана від колишнього учителя історії нашої школи Завтура Віктора Федоровича.

Легенда про дівчину Даринку та козака Брана).

2 вед. Пам'ять про ці героїчні і буремні часи живе не тільки в народних легендах, а й у поетичних творах наших земляків. Послухайте «Легенду про безсмертник» Людмили Чижової, української поетеси, яка народилася і виросла в Піщаному Броді.

Стояла жінка, змучена, бліда,
Порепані до крові босі ноги.
Оббила всі пороги ханські вже,
Й нарешті допросилася до нього.

А хан сидів в парчових подушках,
І на підлозі безліч дивних квітів.
- Бери найкращу і шукай своїх,
Я повелю про це оповістити.
Лише умова буде ось така:
Шукай, поки ця квітка не зів'яне.
Коли нікого з рідних не знайдеш,
То і у тебе голови не стане.

- Та я ось вже із квіткою прийшла,
Що нині у моїх степах квітує.
Вона мені сюди вказала шлях,
То я із нею й далі помандрую.

Дивився хан на зболене чоло
І посміхнувся: що ж, нехай шукає...
Чудес у світі просто не бува,
А ханським землям - ні кінця, ні краю.
Невільників у кам'яних мішках
Та на швидких галерах вже без ліку.
А їй всього лиш хочеться знайти
Піщинки в морі: сина й чоловіка.

Служебка вирвав глечика із рук,
Розбив його об камінь розпашілий.
Він знав, що їй не бачити своїх,
Й під ноги кинув квітку збайдужіло.
Вона пішла із квіткою в руці,
Боялась загубити мить єдину.
Відкрилось їй: не знають вороги,
Що квітка та - Безсмертник з України.

Якби можливо - віддала б життя,
Щоб рідних вирвати навік з неволі.
Де тільки їх в цім пеклі віднайти?
У неї серце краялось від болю.
Згубила лік безтямним довгим дням,
Повсюди терпеливо їх шукала.
Про материнську відданість таку
З надією легенду люди склали.
Невільники молилися на неї:
Бог праведний нехай додасть снаги
І витримки, хай не зів 'яне квітка
Та милостиві будуть вороги.

Вдивлялась у невільників вона,
У кожному з них сина пізнавала...
Та раптом перед здибленим конем
Від жаху й несподіванки упала.
Над нею - рідні очі голубі!
Схопилась відчайдушно за стремено.
Від радості аж скрикнула вона:
-Синочку мій єдиний, мій Семене!

О, як сахнувся, й осадив коня,
Здивовано поглянувши на матір...
Як у дитинстві, кинувсь обіймать,
Та став додолу очі опускати...
- Нарешті, сину, я тебе знайшла,
І ти віднині вільний, мов пташина,
Ще батька треба відшукати нам
І підемо додому, на Вкраїну.

Набігла хмара на його чоло,
Звелися брови, наче ятагани.
Як те каміння, падали слова,
Смертельні серцю завдавали рани:
- А що мені дала та Україна,
Де згорища й твоя селянська хата?
Я тут в достатку, всі мене бояться,
Усе, що забажаю, буду мати.
Стою я твердо на оцій землі,
Живу так добре, то чого вертати?
Піду набігом у чужі краї
Ясир багатий сам я буду брати.
А батька можеш зачекати тут.
Я бачу, часу в тебе не бракує.
Повернуться галери із морів -
Він там, з весни прикований, веслує.
Поляскуючи хвацько батогом
(О Боже, краще б тут вона умерла),
Рабів, закутих міцно в ланцюги,
Погнав з майдану на страшні галери

Оце і все. Відтято по живому.
До днів останніх біль оцей пектиме.
З цим жити, це не вирвати із серця,
Як той безсмертник з квітами сухими.
Скажи, о Боже, як же далі жити?
Моя надіє і моя кровинко,
Хотіла голову я прихилити
Побіля тебе, хоч на старість, синку.
Що скаже батько, коли він узнає,
Що ми навіки вже осиротіли?
Волосся сиве рвала на собі
Мов за покійником, заголосила.

У кожного по-своєму болить,
Та з материнським болем не зрівняти,
Коли тебе зрікається дитя
І ти безсила перед ним, хоч мати.
О захисти невинних, світлий Боже,
І покарай запроданців-поганців.
Від сиром'ятних темних батогів
Кровавилися плечі й спини бранців.
Очима згаслими дивилася вона,
Як сонце сходило і знов сідало.
А на невільничім базарі котрий день
Людське велике горе вирувало
Не стало вже ніяких більше сил.
Сиділа на землі в тупій знемозі:
З дня в день на тім страшнім Майдані Сліз
Лились, лились людські криваві сльози.

Будь проклята оця земля поганська
Й багата Кафа разом з синім морем,
Усе, що так розкішно розквітає,
Купаючись в крові і в людськім горі!

З нового ранку торг новий іде,
Невільники в рядах стоять понуро.
Купує бранку гарну й молоду
Старезний і горбатий турок.
Із рук дитя безжально виривав,
Яке вона ніяк не відпускала.
Мов собача, пожбурив у юрбу:
Від нього зиску дуже мало.

У пеклі тім до тями ледь прийшла:
Так рвали душу зойки ті дитячі.
Бодай почути вам не довелось,
Як сиротина безневинна плаче.
На мить зустрілись очі матерів,
Біда одна навік їх поріднила,
Як у ві сні жахливім підвелась,
Мале хлоп 'я до себе притулила.
- Сестрице, пожалій мойого сина,
Візьми до себе, я тебе благаю!
У чужині цій, чую, я загину,
Нехай зростає він у ріднім краї.

Чекала, що ось-ось уже прийдуть
Страшні оті галери із Стамбула.
На пристані, в скорботі та жалях,
Нічого вже не бачила й не чула.

Ніхто не віда, де ота межа
Між горем і між щастям пролягає,
Коли тебе збиває з ніг життя,
Але таки надії не лишає.
Ходила по галерах і шукала,
Надіялась знайти його живого.
Не в'яла квітка, а таки світила
І все вела й вела її до нього.

Впізнала серцем, бо очима ні:
Обпечений на сонці, постарілий,
З останніх сил тримав тяжке весло,
Наглядач лютував осатаніло.
Хан наказав і скинули кайдани,
Що ноги до самих кісток роз 'їли.
Із вільною козацькою душею
Звільнили і його страждальне тіло.
Свою дружину тяжко пізнавав
Й ніяк не міг на неї надивиться:
У сиву жінку, змучену життям,
Перетворилась пишна молодиця.

- Моя дружино, доленько моя,
Тобі я не віддячу й до загину!
І гірко плакав сивий чоловік,
Упавши перед нею на коліна.
- Ось тільки сина поховала я,
Та сироту оце взяла до себе.
Зігріє старість нам з тобою він,
Нехай зросте під нашим вільним небом

Із вірою, що все-таки дійдуть,
Додому подались, на Україну,
Де у степах безсмертники ростуть,
В своє село, з своїм маленьким сином.
Стеливсь під ноги килимом ковил,
І обіймав та гоїв їхні рани
Цілюший вітер з рідної землі.
І загорався перед ними ранок.

Окраса степу нашого, Безсмертник,
Рожева квітка із сріблистим листом,
Нагадує оцю легенду давню,
Всміхаючись нам тихо й променисто.

1 вед. Спочатку Піщаний Брід був військовим поселенням, та після ліквідації таких поселень жителів Піщаного Броду перевели в розряд удільних селян. На 1859 рік у селі налічувався 441 двір і проживало 2568 чоловік. В 1900 році тут налічувалося 1049 дворів і 5345 жителів.

2 вед. У другій половині 19 ст. було відкрито першу церковнопарафіяльну школу, яку відвідувало лише кілька дітей. А з 1894 року у селі діяла земська двокласна школа. В обох закладах троє вчителів навчали 133 хлопчиків і 29 дівчаток.

1 вед. Через те, що бажаючих вчитися було набагато більше, дітей до школи приймали за жеребками. У 1885 році на 4214 осіб тільки 228 знали грамоту, з них 20 жінок. У 1913 році земство відкрило 4-класну школу. Однак значна частина дітей залишалася поза навчанням.

2 вед. Під час Першої світової війни близько половини працездатних чоловіків з села мобілізувалися на фронт. Багато з них загинули, інші повернулися каліками.

1 вед. На початку 1919 року в селі відновлено Радянську владу. Кількість населення в Піщаному Броді на той час складає 12 тисяч чоловік. В 1924 році було створено перший колгосп «Шлях до комунізму».

2 вед. У 1918-19 р.р. на території нашого села відбувалися постійні сутички між військами Червоної армії та озброєними загонами українських повстанців.

1 вед. Цей період в історії Піщаного Броду пов'язаний з іменем легендарного «батька» Нестора Махна – засновника масового анархічного українського руху. У липні 1919 року махновці в’їхали в Піщаний Брід. Раптовою турботою батька стало весілля. Вибір впав на піщанобрідку Галину Кузьменко.

2 вед. Ця жінка відіграла важливу роль у житті Махна і багато в чому вплинула на розвиток махновського руху. Про знайомство Нестора і Галини розповідає Валерій Волковинський у своїй книзі «Нестор Махно: легенда і реальність».

Зустріч їхня відбулась у приміщенні Гуляйпільської гімназії. Зайшовши туди у супроводі С. Лютого, Нестор, щоб продемонструвати свою ерудицію, почав вимагати в учительки якусь унікальну книгу, прочитану ним у Бутирці. Та відповіла, що видання настільки унікальне, що за межі бібліотеки не видається. "Батько", який не звик до заперечень, побагровів і почав ще настирливіше вимагати видання. Тоді Галина, яка теж утратила самовладання, так шпурнула книгу, що та полетіла на підлогу. Лютий нахилився було, щоб підняти її, але Махно зупинив його і наказав зробити це вчительці. Горда жінка відмовилася і зі зверхністю подивилася на повстанського ватажка. Коли ж той за звичкою схопився за кобуру, не злякалась, а з посмішкою сказала:

- Культурна людина, яка себе поважає, не погрожувала б беззбройній жінці револьвером. А взагалі, я вас зовсім не боюся.

Розлючений Махно підштовхнув Лютого до дверей і вийшов з бібліотеки.

Через тиждень Махно відзначав свій день народження. У розпал гулянки несподівано з'явилась Галина з величезним тортом власного приготування і, привітавши "батька", вручила йому подарунок. Махно піднявся з-за столу і щиро подякував гуляйпільській вчительці. Він вмів бути люб'язним і щиросердним господарем, що й підкупало багатьох. "Батько" наказав одному з підлеглих розрізати торт, щоб дісталося по шматочку кожному гостю, а потім його власний оркестр, що складався з 20 музикантів-євреїв, заграв любиме "Яблучко". Танцював Нестор, як згадують очевидці, легко і вправно, не поступалася йому й темпераментна партнерша. Після цього "батько" наказав підлеглим продовжувати святкування, а сам з вчителькою залишив компанію. Наступного ранку під схвальні вигуки махновців він заявив, що відтепер Галина Андріївна Кузьменко - його дружина. Майже одразу повстанці почали називати її "матір'ю".

1 вед. В 1930 році в селі було відкрито лікарню, поштове відділення, збудовано міст через річку Чорний Ташлик, електростанцію. В селі діє МТС. До 1933 року було утворено 5 колгоспів: ім. Молотова, ім. Затонського, «Перемога», «Червона Зірка», «Вільне життя».

2 вед. Чорний слід залишив на нашій землі Голодомор 1932-33 років, що призвів до численних смертей. За свідками очевидців, які пережили Голодомор, у с. Піщаний Брід загинуло 416 осіб. Актові записи про смерть за цей період не збереглися. У 2008 році пошуковцями встановлено імена близько 70 осіб, які померли голодною смертю.

(Пісня «Свіча»)

1 вед. З січня 1935 року по 1956 рік Піщаний Брід стає районним центром. Напередодні війни в Піщаному Броді діяло 10 колгоспів, а машинному парку Піщанобрідського МТС налічувалося 90 тракторів і більше як 30 комбайнів, вантажні автомобілі, ґрунтообробні й збиральні машини.

2 вед. Коли почалася Велика вітчизняна війна, жителі Піщаного Броду разом з усім народом стали на захист Батьківщини. Понад тисячу чоловіків пішли на фронт. 2 серпня 1941 року в село увірвалися фашисти.». Кожен десятий житель села не повернувся з війни додому. За даними Книги пам’яті у тій страшній війні загинуло 873 жителі села. Урядові нагороди за участь у боротьбі з гітлерівською Німеччиною та японським імперіалізмом одержали 340 жителів Піщаного Броду.

 

2 вед. Піщанобрідці чинили рішучий опір ворогові. З 1942 року до березня 1944 на території Піщанобрідського району діяла підпільно-диверсійна група. її організатором був комуніст С. І. Коваленко.

2 вед. У складі антифашистської групи було багато жителів Піщаного Броду, Члени групи дезорганізовували роботу залізничного транспорту, пускали під укіс ешелони.

 

1 вед. На початку травня 1943 року окупанти зігнали до Піщаного Броду юнаків та дівчат Первомайського, Тишківського районів для будівництва залізниці Помічна-Умань. Праця молоді перетворилася на суцільний саботаж: до кінця року було проведено лише підготовчі роботи. Німецький підприємець зазнав великих збитків.

18 березня 1944 року радянська армія визволила Піщаний Брід від німецько-фашистських загарбників.

2 вед. 18 березня 1944 року радянська армія визволила Піщаний Брід від німецько-фашистських загарбників.

 

1 вед. Свято зберігають піщанобрідці пам'ять про односельців, що віддали своє життя за мир. Над братською могилою героїв громадянської та Великої Вітчизняної воєн встановлено пам’ятник.

2 вед. У 1967 році біля будинку культури споруджено монумент, на якому золотом викарбувано імена воїнів-земляків, що загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни.

 

1 вед. Війна залишила трагічний слід у кожній українській родині. Про долю піщанобрідських жінок розповідає у поезії «Вдовине щастя» наш земляк, поет Григорій Сергійович Шаповал.

Вдовине щастя

В моєму Піщаному Броді

Є рідний для мене куток,

Його називають в народі

«Циганка», а ще «Кисеток».

Родившись у хаті убогій,

Я перші давав там ростки,

Дитинство моє босоноге

Міняло тряпки на свистки.

Я знав там усе: всі хатини

І кожне весілля гучне,

Хто вмер, хто родивсь, де хрестини.

І знали усі там мене.

Там вперше я сльози вдовині,

Мов перші гіркоти ковтнув,

Бо Дар’ю, Федору, Ярину, Фросину

Я в розпачі бачив і чув.

Вони не напились уволю

Медового щастя сповна,

Коли чоловіків, мов долю,

Забрала проклята війна.

Вони в перемогу ридали,

Та мали надію ще десь,

Шукали, терпіли, чекали –

Все вірили в чудо якесь.

Але перемита роками

Німа і холодна кровать

В своєму тяжкому чеканні

Втомилася милого звать.

Шраміли на серці події,

Яснішало все здалени.

Вдовині засохлі надії

Воложили дочки й сини.

І втомлена радість із жита

Носила вдові колоски,

Журливі дороги прожиті

Лягли серебром на виски.

У праці і в дітях їм доля

Зітхання й натхнення дала.

Не було лиш щастя доволі,

Любові, пошани й тепла.

Та певен я, скоро на хатах

Вдовиних таблички приб’ють:

«Живе тут з війни вдова-мати…»

І ім’я Ярини назвуть,

Або назвуть тітку Федору, Фросину

Сестру мою Дар’ю назвуть.

Хай знають потомки, що в горі

Вони можуть гори звернуть.

І, може, мене на хрестини

Вдовині сини позовуть,

Бо Дар’ї, Федори, Ярини, Фросини

В моєму селі ще живуть.

2 вед. Чим же зараз живе наше село? Частина жителів зайнята сільськогосподарським виробництвом, вирощують хліб. Адже за роки земельної реформи на території села виникли і функціонують численні агроформування, фермерські господарства.

1 вед. Інша частина зайнята в соціальній сфері. У селі функціонують 2 загальноосвітні школи, школа-інтернат, аграрний ліцей, будинок культури, бібліотека, дитячий садок, дільнична лікарня, відділення зв’язку, магазини.

1. (Синецька І.)Село моє – це наша велика родина,

Наше коріння і Батьківщина

Це наша сповідь і турбота,

Батьків моїх щоденная робота.

Село моє, ти радість, ти доля моя,

Єдина для нас ти земля.

Розкішний вінок ти із рути і м’яти,

Як же тобі пісень не співати.

(Пісня «Село моє»)

 

2 вед. А ще наше село відоме джерелом із цілющою водою, названим на честь Святого Георгія Побідоносця. Місцеві жителі знали про нього давно, завжди вважали його цілющим і називали Георгіївським, але в 50 -ті роки 20 століття над джерелом побудували ферму, використовували воду для худоби, і джерело поступово вичерпалося, «відмовилося давати воду»

1 вед.. Згадали про джерело кілька років тому: рибалки, у яких закінчилася питна вода, вирішили пошукати криничку і, якщо пощастить, набрати трохи води. Але коли знайшли джерело, то виявилося, що вода тече як з-під крана. Ці ж рибалки розчистили нижній басейн, що виявилося зовсім не складно - збереглася кам'яна кладка- ніби тільки й чекала людей, - і поставили залізну трубу, щоб було зручніше набирати воду, а потім розповіли про своє відкриття всім іншим.

2 вед. Існує легенда про те, чому джерело називають Георгіївським.

1 вед. Жив колись у нашому селі один благочестивий чоловік, коваль. Такого майстра, як він, не було на всі довколишні села. Умів чоловік не тільки коня підкувати, а й робити дивовижні квіти із заліза, та такі, що не можна було їх відрізнити від справжніх. Одного дня сталося лихо: коваль несподівано осліп, а сліпота для коваля - це втрата професії. Чоловік щодня молився, і одного разу вночі йому приснився Святий Георгій Побідоносець, який порадив іти на той берег, знайти джерело, пити з нього воду і омивати очі. Легенда говорить, що через місяць до коваля повернувся зір, і з тих пір джерело почали називати Георгіївським.

2 вед. Їдуть до цього джерела люди не тільки із навколишніх сіл, а й з усієї області, а також із сусідньої, Миколаївської. Біля джерела можна почути цікаві розповіді про цілющу силу води, Про те, як лікує вона і від застуди, і від ревматизму, і від інших хвороб.

1 вед. Говорять, що за своїми властивостями вона не поступається святій воді з Почаївської Лаври. Наукова експертиза показала, що у воді підвищений вміст кальцію та іонів срібла. А ще вона просто дуже смачна.

2 вед. Ми хочемо пригостити Вас, дорогі гості, цілющою Георгіївською водою. Нехай вона надасть вам сили, здоровя, зміцнить Ваше тіло і розум. Пригощайтеся.

1. Село моє, батьківський краю!

Ти колиска дитинства мого.

Я ціную, люблю, поважаю

Батьківщину народу свого.

2. Чебрецем пахнуть скали і кручі,

Хлібосольний мій люд, говіркий.

Славні свята, а будні кипучі,

Літній степ, як кохання терпкий.

3. Люди щирі, трудящі і мужні.

І свята в них любов до землі.

А до пісні охочі і дружні,

Хоч не сходять з їх рук мозолі.

4. Не шукаю я іншого раю,

В Бога щастя для тебе молю.

Я завжди до нього вертаюсь,

Бо село я довічно люблю.

(Пісня «Це край, де я родилась і живу»)

 

<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
 | Экономика». Бакалавр, профиль подготовки


Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных