Етнопедагогіка як важливий фактор розвитку наукової педагогіки.

Педагогічна наука довела, а навчально-виховна практика високорозвинених країн світу переконливо показала, що найкраща, найраціональніша школа – своя, національна,

побудована на звичаях і традиціях етнопедагогіки, з урахуванням здобутків педагогічної науки, де діти вчаться рідною мовою, якнайбільше дізнаються про свій народ, свято бережуть і примножують як національні, так і загальнолюдські духовні цінності. Кожен конкретний народ

через свою національну школу продовжується у своїх дітях, генезує свій національний дух, характер, психологію, традиційну родинно-побутову культуру, спосіб життя. Тому цілком природне і закономірне прагнення кожного цивілізованого народу мати свою національну школу.

Етнопедагогіка досліджує педагогічний досвід народу, з’ясовує можливості і ефективні шляхи реалізації його прогресивних ідей у сучасній науково-педагогічній практиці, виявляє способи встановлення контактів і взаємодії народної педагогіки з педагогічною наукою, аналізує педагогічне значення тих чи інших явищ народного життя і встановлює їх відповідність чи не відповідність сучасним завданням українського виховання. Здобутки української етнопедагогіки великі і незаперечні. Але чи маємо ми сьогодні таку наукову педагогіку, яка повністю відповідала б інтересам українського народу, нації, потребам відродження й розвитку української школи, утвердженню національної системи родинно-шкільного виховання? На жаль, не маємо. Головною причиною цього є те, що Україна декілька сторіч була позбавлена власної державності й перебувала у колоніальному становищі. Нині, на зламі століть і тисячоліть, український народ будує власну незалежну, самостійну, демократичну, правову державу. У відповідності до нових історичних завдань школа покликана формувати нове покоління своїх громадян.

Етнопедагогіка покликана формувати в підростаючого покоління власну національну ідеологію, яка нині виконує історичну функцію ідеології відродження, побудови держави на засадах народної правди, совісті, справедливості, гідності, гуманізму, шляхетності. Скарби народної виховної мудрості минулих епох сьогодні повинні служити завданням розбудови української державності. Відродження української народної педагогіки зовсім не означає повернення назад, у минулі історичні часи. Відроджуємо не лише тому, щоб відновити кращі надбання, а й для того, щоб наснажити науку сучасним змістом, високою народною духовністю, розвинутим інтелектуальним потенціалом, щоб міцно стати на грунт національних традицій і вивести Україну до світових висот цивілізації. Народна педагогіка зародилась на світанку людства і, постійно розвиваючись та шліфуючись, супроводить народ, націю протягом усієї їх історії. Педагогіка наукова сформувалась в окрему галузь знань порівняно недавно, в середині XVII століття, і пов’язана з діяльністю Я.А.Коменського. Творцем народної педагогіки є народ. Він не тільки активно творить свою виховну мудрість, а й водночас широко використовує її. Як народна, так і наукова педагогіки мають властиві їм ідеї й ідеали, принципи, форми і методи, зміст, структуру, засоби.

Українська етнопедагогіка репрезентується такими компонентами, як родинознавство (фамілологія), дитинознавство, батьківське виховання, материнська школа, народна дидактика, педагогічна династія, козацька педагогіка, педагогіка добросусідства і т.д. Великим набутком етнопедагогіки є те, що вона завжди непохитно й вірно служить народу, нації.

Українська етнопедагогіка започаткована творчим генієм народу, який з давніх-давен живе в центрі Європи. Тому вона щедро наділена рисами європеїзму. Про українців, як європейський народ, писали дипломати і письменники, учені й військові, які з різних причин відвідували нашу землю. Джозеф Маршаль, що був в Україні у 1769-1770 рр. і описав свою подорож у 1772 році, говорить про Україну наступне: "Україну застав я, як країну неймовірно родючу й дуже добре загосподарену, не подібну до уяви, яку я створив про Україну на основі

прочитаних книжок" (Січинський В. Чужинці про Україну. - К.: "Довіра", 1992. - С. 161). Переїжджаючи через Україну (Київщину і Чернігівщину), Маршаль підкреслює, що "відчував себе вільним і безпечним, як у першому ліпшому англійському графстві (області), хоч тоді була війна з Туреччиною" (там же, с. 161). Про український народ Маршаль писав: "Сучасне українське покоління – це моральний і добре вихований народ; українські селяни – найкращі хлібороби в цілій Росії, а Україна, з огляду на скарби своєї природи, є найважливіша провінція Росії. Я ще не бачив такої країни, яка б так дуже була схожа на найкращі провінції Англії, як це я зауважив на Україні"

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: