Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Ідеальна держава Платона 3 страница




Екологічна свідомість як специфічна, самостійна форма суспільної свідомості виникає лише в XX ст. нашої ери як наслідок відображення загрози глобальної екологічної катастрофи та наростання кризових явищ у взаємовідносинах суспільства та природи в цілому. Вона формується на основі пізнання як тих законів, що забезпечують цілісність природного середовища, так і тих, що повинні обумовлювати людську діяльність з метою збереження і покращання придатного для людського існування стану природи. В той же час можна говорити про існування елементів екологічної свідомості і на більш ранніх етапах існування людського суспільства. З одного боку, екологічна свідомість зароджується в результаті усвідомлення екологічно відшліфованих відносин рослин і тварин з абіотичним та біотичним середовищем, біотичних колообігів речовини та енергії, а з іншого боку, вона відображає гостру екологічну ситуацію, що виникла в результаті господарської діяльності людини.

Становлення екологічної свідомості в сучасну епоху, на думку багатьох учених, йде за чотирма основними напрямками:

• науковим, що виражається в прагненні реалізувати на практиці наявні теоретичні і практичні знання про існуючі у природному світі зв'язки, про те, як можна уникнути їх порушення в ході виробничої діяльності людини;

• економічним - виражається в усвідомленні економічної невигідності виробничої діяльності, що руйнує оточуюче людину природне середовище;

• культурним - проявляється в прагненні зберегти природне середовище як елемент культурного середовища;

• політичним - знаходить вияв у прагненні людей створювати умови існування, відповідні гідності людини.

 

 

51.Сутність духовного життя суспільства, суспільна свідомість.

Духовне життя су­спiльства - це надзвичайно широке поняття, що включає в себе багатогранні процеси, явища, пов'язанi з духовною сферою життєдiяльностi людей; сукупнiсть iдей, поглядiв, почуттiв, уявлень людей, процес їx виробництва, розповсюдження, перетворення суспiльних, iндивiдуальних iдей у внутрiшнiй cвіт людини. Духовне життя суспiльства охоплює світ iдеального (сукупнiсть iдей, поглядiв, гiпотез, теорiй) разом з його носiями - соцiальними суб'єктами - iндивiдами, народами, етносами. Основу духовного життя становить духов­ний світ людини - її духовнi цінності свiтогляднi орієнтації: Разом зтим, духовний світ окремої людини, iндивiдуальностi неможливий поза духовним життям суспiльства. Тому духовне житгя - це завжди дiа­лектична єднiсть iндивiдуальногo i суспiльного, яке функцiонує як iнди­вiдуально-суспiльне. вiдуально-суспiльне.

Суспiльна свiдомicть є сукупнicтю iдеальних форм (понять, суджень, поглядiв, почуттiв, iдей, уявлень, теорiй), якi охоплюють i вiдтворюють суспiльне буття, вони виробленi людством у процесi осво­єння природи i соціальної історії. Суспiльна cвідомість не тiльки вiдображає суспiльне буття, а й творить його, здiйснюючи випереджаючу, прогностичну функцiю щодо суспiльного буття.

Випереджаюча роль суспiльної cвідомості саме i проявляється в Ії соцiальнiй активностi. Вона пов'язана головним чином з науково-теоре­тичним piвнем вiдображения дiйсностi, глибоким усвiдомленням суб'­єктом вiдповiдальностi за прогрес суспiльства.


52. Культура як специфічна соціальна реальність.

Культура — сукупність способів і методів матеріальної та духовної людської діяльності, об'єктивно втілених у матеріальних і духовних носіях, які передаються наступним поколінням.

Культура — явище складне, поліструктурне. Вона інтегрована в різноманітні сфери життєдіяльності людини. У цьому полягає передумова і необхідність різних підходів, засобів її дослідження. Тому й вивчають її різні науки (історія, філософія, економіка, психологія), які утворюють культурологію як самостійну галузь знань.

Слово «культура» походь від латинського «culture» і спершу означало «догляд землі». Використовуючи деякі вміння та навички, а пізніше професійні знання, люди змінювали природу, вдосконалювали засоби управління. Пізніше цим терміном стали позначати все, що створила людина, а під культурою розуміти все, що відрізняє людину від природи. В цьому сенсі розвиток людства — це розвиток його культури. Наука, предметом якої стало вивчення культури, — культурологія — своєрідний феномен, що має різні наукові джерела: в західноєвропейській, американській науці вона формувалася в руслі антропології, у вітчизняній — у руслі філософії.

У вужчому розумінні культура – це сфера духовного життя суспільства. Вона охоплює собою систему освіти, виховання, духовної творчості, включає в себе ті установи й організації, які забезпечують означені процеси: школи, вузи, музеї, театри, бібліотеки, інші культурні заклади, а також творчі спілки тощо.
Нарешті, поняттям культура часто позначають рівень вихованості й освіченості людини, рівень оволодіння нею тією чи іншою сферою знань та діяльності.

Важливим і принциповим питанням дослідження культури є осягнення сутності всього феномена суспільного життя, осягнення джерела походження культури – суспільної праці, засобами якої людина перетворює природу і саму себе, створює свій власний, відмінний від природи духовно-предметний світ, розгортає у ньому всі свої життєві процеси. Культурою у цьому розумінні вважається все, що створене творчою людською діяльністю людини для людини, для її розвитку, все, що ввійшло у практику як загальнолюдське надбання, що сприяє утвердженню і вияву людського в людині і суспільстві.

Культура є, таким чином, штучно створеною людиною другою природою, надбудовою над першою, “живою природою”, створеним людиною світом.

Таким чином, культура – це художні полотна і архітектурні споруди, наукові досягнення та освіта, результати матеріального виробництва і мораль, поетична творчість і вихованість людини. Це також спосіб і результат самоствердження людини у всіх сферах суспільного життя.

 

53. Поняття цінностей та їх роль у суспільстві.

Цінності – це поняття, яке вказує на культурне, суспільне або ж особистісне значення (значущість) явищ і фактів дійсності.

Таким чином, цінності є узагальнюючим поняттям для таких явищ духовного життя, як ідея чи ідеал, моральна норма, художній твір. Вони пов’язані з інтересами людей різними способами: через систему розподілу праці; через особистісні зв’язки, які виникають між тими, хто створює духовні цінності, й оточуючим середовищем; через визнання чи невизнання тієї чи іншої цінності з боку публіки, аудиторії, ідеології чи культури; через важелі фінансового, ідейного, соціально-психологічного впливу на внутрішній світ творця цінностей та на засоби його діяльності.

Цінності є чимось вищим, аніж звичайна зацікавленість людини. Саме існування цінностей і саме через культурні цінності людина задовольняє свої потреби і відрізняється від тварин.

Культура є предметним полем формування цінностей, і цінності складають фундамент культури. Через систему цінностей і ідей, що служать для регулювання поведінки індивідів, людини, і визначається культура. Культура виступає своєрідним підсумком всієї різноманітності діяльності людини, як сукупність матеріальних і духовних цінностей, як складна ієрархія ідеалів і сенсу, значущих для конкретного суспільного організму. З позицій ціннісного підходу, культура є не що інше, як реалізація ідеально-ціннісної мети, предметний світ, узятий під кутом зору його значення для людини. Культура є цементом будівлі суспільного життя, а цінності - осередком духовного життя суспільства.

Соціальні спільності людей, що сповідують одні й ті ж цінності, об'єднуються і політично, і економічно з метою просування історії в певному напрямку. Цінності зміцнюють суспільну єдність, цілісність суспільства, перешкоджаючи руйнівному впливу ззовні. Роль особливих ідейних скріплень в суспільстві здійснюють соціальні цінності, що виступають соціально-політичними ідеалами, ідеями, ціннісними настановами, орієнтаціями, понадціннісними ідеями у вигляді національних ідей.

У житті суспільства цінності, що виконують важливу роль інтегруючих, соціалізуючих, комунікативних основ, забезпечують і духовно-вольову єдність, високий рівень самосвідомості і організованості всього суспільства.

 


54. Класифікація цінностей

Цінності – це поняття, яке вказує на культурне, суспільне або ж особистісне значення (значущість) явищ і фактів дійсності.

За традиційною класифікацією цінності поділяють на матеріальні (цінності, які існують у формі речей — одяг, продукти харчування, техніка, храм, картина) і духовні — моральні, релігійні, художні, політичні та ін.

Однак такий поділ не враховує того, що в продуктах людської діяльності матеріальне і духовне взаємопроникають і чітко розмежовувати їх неможливо. Наприклад, нелегко зарахувати єгипетські піраміди чи грецькі храми до матеріальних чи духовних цінностей. Тому крім цінностей, які задовольняють матеріальні і духовні потреби, виокремлюють психічні і соціальні цінності, які задовольняють відповідні потреби.

3 погляду ролі, яку виконують цінності, їх поділяють на три групи:

· цінності, що мають другорядне значення для людей і суспіль­ства (без яких суспільство може функціонувати);

· цінності повсякденного життя (без яких суспільство не мо­же повноцінно розвиватись і функціонувати);

· вищі цінності, які віддзеркалюють фундаментальні потреби (матеріальні та духовні) суспільства й особи. Без вищих ціннос­тей неможливий розвиток суспільства і формування особистості. Вищі цінності залучають індивіда до суспільного життя, вони ви­значають зміст і сенс життя загалом. До вищих цінностей зазви­чай відносять уявлення про справедливість, свободу, права та обов'язки людини, дружбу, любов тощо. Серед групи вищих цін­ностей виділяють насамперед цінності життя й цінності свободи.

Особливість класифікації цінностей полягає в тому, що зазви­чай вона є умовною. Цінності діалектично пов'язані між собою, вони можуть переходити одна в одну, сприяти створенню нових і зникненню старих.

Отже, існує величезна кількість цінностей, які з певною логі­кою необхідності трансформуються в конкретну діяльність і вчин­ки людей. Усвідомлені цінності стають конкретними імператива­ми поведінки людей, ціннісними орієнтаціями людини.

 

55.. Ціннісна орієнтація та її соціальна детермінація.

Особистісні цінності складають внутрішній стрижень особистості, який можна інтерпретувати як ціннісну етичну орієнтацію. Остання забезпечує цілісно-суб'єктивне розуміння окремих актів поведінки людини та сприяє побудові прогнозу її поведінки у більш широкому полі ситуацій.

Ціннісні орієнтації конкретної особистості формуються і функціонують на основі системи цінностей, виробленої суспільством, нерозривно і тісно пов'язані з цим утворенням.

У суспільній та індивідуальній свідомості цінності виконують функцію життєвого орієнтира, моральної основи для вибору діяльності і субординації цілей. Отже, аналізуючи ціннісні орієнтації, можна робити висновки про те, яке місце та позицію займає особистість у соціальній структурі суспільства, які соціальні ролі виконує чи хоче виконувати.

Цінність виступає важливою характеристикою психологічної структури особистості і визначає:

1) спрямованість суб'єкта на реалізацію певних відношень, які відповідають певній цінності, спрямованість на певну діяльність;

2) зміст уявлення про своє «Я», що відповідає спрямованості;

3) виділення у свідомості певного предметно-діяльнісного змісту і його провідну роль у формуванні самосвідомості особистості.

У зв'язку з тим, що цінність визначає особливості інших компонентів психологічної структури особистості, її розглядають в ролі центрального компонента психологічної структури особистості.

На сучасному етапі під структурою особистості розуміємо єдність, взаємозв'язок та цілісність її елементів, які об'єднуються у чотири підструктури:

1) біологічно обумовлена структура темпераменту;

2) властиві для індивіда особливості форм психічного відображення – відчуттів, сприймання; емоцій і почуттів; мислення, памяті, волі;

3) досвід особистості (знання, вміння, навички);

4) спрямованість особистості (інтереси, прагнення, ідеали, світогляд, переконання, ставлення до себе та інших). До останньої з цих підструктур належать ціннісні орієнтації.

 


56. Соціальне прогнозування: види, типи, методи.

Соціальне прогнозування охоплює всі сторони людської діяльності: наукуі техніку, продуктивні сили, виробничі відносини, демографічні процеси, охо­рону здоров'я, народну освіту, житлове будівництво, літературу і мис­тецтво, міжнародні відносини, освоєння земних надр, океану і косміч­ного простору тощо. Проблемами прогнозування, його теорією, займається прогностика — це зовсім молода наука, що вивчає закони, принципи і методи прогнозування, розробляє проблеми логіки і класифікації різних типів прогностичних досліджень. Вона переживає ще тільки становлен­ня, але вже є важливим інструментом побудови наукових альтернатив майбутнього.

Прогнозування є процесом отримання знань про майбутнє на ґрунті спеціальних наукових методів. Соціальне прогнозування проводиться, як правило, на основі міждисциплінарних досліджень, в процесі інтеграції гуманітарного, технічного знання і природознавства. До основних методів соціального прогнозування належать методи екстраполяції, метод історичної аналогії, комп'ютерного моделювання, метод побудови сценарію майбутнього і методи експертних оцінок.

Метод екстраполяції тенденцій базується на припущенні про безпе­рервність розвитку більшості процесів реального життя.

Метод моделювання побудований на вивченні не власне об'єктів пізнання, а їхніх моделей. Результати дослідження переносяться з моде­лей на об'єкт. Є кілька видів моделювання: предметне, фізичне, знакове (математичне, логічне), імітаційне, комп'ютерне.

За своїми видами соціальні прогнози бувають пошуковими, нормативними, аналітичними і застерігаючими.

Пошуковий прогноз — це прогноз, який, виходячи з тенденцій роз­витку і сучасного стану об'єкта прогнозування, визначає майбутній стан цього об'єкта на заданий проміжок часу, при заданих початкових умовах.

Нормативний прогноз — це досягнення наперед заданих завдань і цілей суспільства. Метою такого прогнозу є виявлення оптимальних шляхів вирішення поставлених проблем, визначення можливих органі­заційно-технічних заходів, орієнтовної вартості програм тощо.

Отже, синтез різних думок, точок зору спеціалістів дає можливість висвітлити кожний досліджуваний об’єкт з різних боків і сформулювати прогноз кожного соціально-економічного явища. Дослідити шляхи подальшого розвитку людства, осмислити ознаки і риси нової цивілізації, яка ще знаходиться в процесі формування, - це основне завдання соціального прогнозування.

57. Глобальні проблеми сучасності та шляхи їх вирішення.

Тема глобальних проблем сучасної цивілізації за своїм змістом і обсягом є чи не найбільшою в соціальній філософії. Вона являє собою спробу проаналізувати низку життєво важливих проблем, від розв 'язання яких залежить дальша доля людства, його соціаль­ний прогрес.)

Глобальним проблемам сучасності притаманні, по-перше, ве­ликі масштаби, значимість не тільки для окремих країн і регіонів, а для людської цивілізації загалом, по-друге, актуальність, що потребує нагального втручання в цю сферу, по-третє, комплекс­ний характер проблем (глобальні проблеми зазвичай взаємо­зв'язані^

Глобальні проблеми мають подвійний соціоприрод-ний ха-рактер. Вони водночас і природні, і соціальні. При цьому останній елемент відіграє вирішальну роль. Адже соціальні умови розвитку визначають, по-перше, серйозність і глибину глобальних проблем, небезпечність їхнього розвитку для людства, по-друге, зміст підходів, методи і засоби вирішення цих проблем.

Головними проблемами сучасної цивілізації є: миру та війни, екологічна, продовольча, демографічна, охорони здоровя, мирне освоєння космосу і т. ін.

Вивчення глобальних проблем привело до формування глоба-лістики — науки, що вивчає причини й способи розв 'язання гло­бальних проблем. Особливе місце у вивченні глобальних проблем посідає Римський клуб. Це міжнародна недержавна організація, яка була заснована 1968 р. за ініціативою Ауреліо Печчеї. Голов­не її завдання — дослідження глобальних проблем сучасності за допомогою математичного моделювання.

Сучасне і майбутнє розпочатих сьогодні в країні соціальних перетворень перебуває в руках людини. Настав час чесно і безпристрасно подивитись на цю проблему. Людський фактор — це не тільки першооснова нашого подальшого суспільного розвитку, а й одна з історичних причин наших невдач і поразок.


58. Становлення і розвиток філософії Стародавньої Індії

Перші філософські школи і течії виникли у найдавніших регіонах людської цивілізації на початку VІ ст.. до н.е. в Стародавній Індії, Стародавньому Китаї та Греції. Філософія Стародавньої Індії має ряд особливостей.

Серед багатьох шкіл індійської філософії чітко окреслюються два їх типи:

· Ортодоксальні визнають безумовний авторитет Вед.

· Неортодоксальні, хоч і запозичують з Вед деякі ідеї, не визнають їх святості.

Веди -- стародавні пам'ятники індійської літератури, написані віршами і прозою. До складу Вед входять “самхіти” -- чотири збірники віршованих гімнів, молитов і заклинань (Рігведа, Самаведа, Яджурведа, Артхарваведа), що частково перемежаються прозою.

Ортодоксальні, класичні (даршан) філософські школи. До них належать веданта, міманса, вайшешика, санкх´я, ньяя і йога.

Основою світу вони проголошують Брахмана, Бога, духовну субстанцію. Мета людського життя полягає в тому, щоб подолати низку нескінченних перевтілень і злитися з космічними атманом і брахманом, розчинитися в них. Існує декілька сходин, які ведуть до осягнення брахмана. Вищою з них є медитація, заснована на практиці йоги. Завдяки злиттю з космічним брахманом атман людини долає безкінечність перевтілень — сансару, яка породжена кармою — відплатою за попереднє життя. Такою постає загальна конструкція світу й місця людини в ньому у веданті й мімансі, які найбільше наближені до Вед.

Неортодоксальні, некласичні (настіка) філософські школи. До них належать буддизм, джайнізм і чарвака-локаята. Буддизм — світова релігія, морально-етичне вчення зі значними філософськими вкрапленнями. Як і більшість шкіл індійської філософії, вважає, що життя — це страждання. «Чотири благородні істини» Будди проголошують: існує страждання, є причина страждання, можна припинити страждання, є шлях, який веде до цього. Причиною страждань є бажання людей. А спосіб регулювання їх є восьмиступінчастий шлях морального вдосконалення людини: правильне розуміння, правильне прагнення, правильна думка, правильна мова, правильна дія, правильний спосіб життя, правильні зусилля, правильна зосередженість. Цей шлях є нічим іншим, як засобом опанування бажаннями. На цьому шляху досягається нірвана — стан незворушності й спокою, який перериває сансару — безкінечність народжень.

Індійські мислителі дуже мало уваги приділяли державі, праву, соціальній проблематиці. Провідне місце відводили етичним вченням.

В їх етичних вченнях домінують дві думки: життя — це страждання, а подолання страждань можливе через втечу від світу. Ці мотиви, ймовірно, породжені незначною цінністю життя окремої особи в східних деспотіях.

59. Становлення і розвиток філософії Стародавнього Китаю

Становлення філософської думки в Стародавньому Китаї спостерігається вже у VІІ ст.. до н.е. Цей історичний період вважають золотим віком китайської філософії, коли сформувалися провідні філософські школи — даосизм, конфуціанство, моїзм, легізм, натурфілософія, які помітно вплинули на розвиток китайської філософії, були сформульовані традиційні для китайської філософії проблеми, поняття і категорії.

Найвпливовішим ідеалістичним напрямом, що виникає в VI—V ст. до н. е. і зберігає своє значення аж до наших днів, було філософське вчення видатного мислителя Конфуція, яке дістало назву конфуціанства. Конфуціанство — філософське вчення, яке проголошує верховенство добра у світі, захищає непорушність установлених небом суспільних норм. Характерною рисою вчення Конфуція є антропоцентризм. Він розробляє концепцію ідеальної людини, благородного мужа не за походженням, а завдяки вихованню в особі високих моральних якостей та культури.

Фундаментальним поняттям вчення Конфуція є поняття «жень» — гуманність. «Жень» визначає відносини між людьми, пропагує любов до людей, повагу до старших за віком або вищих за соціальним становищем. Особливе місце у вченні Конфуція займає концепція «сяо» — синівської поваги до батьків. З точки зору Конфуція, життя та смерть визначаються долею, а багатство та знатність залежать від неба. «Небо» — це прабать­ко світу і найвища духовна сила, що визначає суть природи та людини. Важливе місце у вченні Конфуція посідає поняття «лі» (правило, норма, ритуал, церемоніал). Неухильно дотримуватись усталеного «лі» — одна з головних вимог конфуціанства. Без «лі» не може існувати держава. Якщо не існує «лі», то немає відмінностей між правителями і підданими, верхами і низами, літніми і молодими.

Першою філософією матеріалістичного напряму в Китаї був даосизм. Даосизм — філософське вчення, згідно з яким природа і життя людей підпорядковані загальному божественному законові дао. Засновником даосизму вважається Лао-цзи. Даосизм наголошує на діалектичній ідеї загальної рухомості і мінливості світу. Дао – це шлях, надбуття, це єдине, вічне і безіменне, безтілесне і безформне, воно – основа всього сущого.

Отже, у більшості філософських шкіл переважала практична філософія, яка була тісно пов’язана з проблемами життєйської мудрості, моралі, пізнання природи і соціальним управлінням. Хоча ця філософія була мало системна і в ній проявився слабкий зв’язок навіть з тими науками, які існували тоді в Китаї, однак за формою і методами постановки проблем ця філософія є широкомасштабним явищем.

60. Основні риси і етапи розвитку Античної філософії

Становлення філософі Стародавньої Греці відбувалося в VІ – V ст. до н.е. Саме в цей період мудреці-філософи протиставляють міфологічно-релігійним уявленням наївно-стихійний філософський світогляд. Філософія в Елладі виникає як світогляд промислово-торговельної частини населення, що почала боротися за владу, відбираючи її в аристократів-землевласників. Зв’язок з виробництвом, бурхливий розвиток якого був пов’язаний насамперед з застосуванням заліза, розвиток товарно-грошових відносин, зростання культури, соціальне протистояння і перехід від авторитарних аристократичних форм державного управління до тиранічних, а через них до демократичних – все це сприяло становленню і розвитку особливої філософії.

Історія античної філософії охоплює понад тисячу років. У її розвитку виділяють три основні періоди.

Першийперіод ранньогрецької філософії — охоплює епоху від виникнення філософського мислення на початку VI ст. до н.е. до часів Сократа (кінець V ст. до н.е.). Філософів цього періоду називають досократиками. До них належать такі філософи, як Фалес, Анаксимен, Анаксимандр, Геракліт, Піфагор, Парменід, Зенон Елейський.

Другий період має назву класичного. З філософів цього періоду першим слід назвати Сократа. До них належать також софісти Протагор, Горгій. Суть другого періоду полягає в переорієнтації філософської свідомості з космогонічної проблематики на тему людини. Крім названих мислителів, представниками цього періоду є Платон, Аристотель, Демокріт, а також послідовники Сократа— кіренаїки, мегарики і кіники.

Третій період історії античної філософії пов'язаний з епохою еллінізму і Римської імперії. Він починається приблизно з кінця IV ст. до н. є. і закінчується V—VI ст. н. є. Філософія елліністично-римської епохи існує у вигляді кількох основних філософських напрямів. Це епікурейці(засновник Епіку), скептики (Піррон), стоїки(Цицерон, Сенека, Епітет).

 

61. Антична філософія: космоцентризм.

Протягом VІ-І століть до нашої ери в Греції відбувався бурхливий розквіт культури й філософії. За цей період були створені нове неміфологічне мислення, нова картина світу, центральним елементом якої стало вчення про космос. Космос охоплює Землю, людину, небесні світила й сам небесний звід. Він замкнутий, має сферичну форму й у ньому відбувається постійний круговорот - все виникає, тече й змінюється. Із чого виникає, до чого вертається ніхто не знає. Одні грецькі філософи (натурфілософи) уважають, що основою речей є почуттєво сприймані елементи кисень, вогонь, вода, земля й певна речовина - апейрон; інші (піфагорійці) бачили її в математичних атомах; треті (елеати) убачали основу миру в єдиному, незримому бутті; четверті вважали такою основою (Демокрит) неподільні атоми; п'яті (школа Платона) - земна куля лише тінь, результат втілення царства чистої думки.

Для ранніх натурфілософів характерна особливого роду стихійна діалектика мислення. Вони розглядають космос як ціле, яке безупинно змінюється, у якому незмінна першооснова з'являється в різних формах. Особливо яскраво представлена діалектика в Геракліта, відповідно до якого все суще треба мислити як рухливу єдність і боротьбу протилежностей.

Антична філософія, у якій утримувалися прототипи всіх основних видів світогляду, що розроблялися в усі наступні століття, - це велика творчість людського духу, і тому вона ніколи не втратить свого високого значення в очах мислячого людства.

62. „Лінія Платона” і „лінія Демокрита” в філософії античності.

Основними представниками класичного періоду є філософи Демокріт і Платон. Платон відомий як творець першої послідовної системи ідеалізму, яка дістала назву лінії Платона. А Демокріт – як творець першої послідовної системи матеріалізму (лінія Демокріта).

Платон перший визначив філософію як науку, що будується на абстрактних поняттях (ідеях). Відповідно до вчення про ідеї, світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Всьому тому, що є в них справді сущим, чуттєві речі зобов'язані своїм безтілесним прообразам, які Платон називає ідеями. Ідеї вічні, незмінні, безвідносні; вони не залежать від умов простору і часу. По відношенню до чуттєвих речей ідеї є одночасно і їх причинами, і тими зразками, за якими були створені ці речі. Водночас ідеї є також метою, до якої прагнуть істоти чуттєвого світу. Платонівська ідея або, як часто її називав Платон, "ейдос", — фактично об'єктивоване поняття.

Ідеальний світ Платона протистоїть звичайному світові не тільки як абстрактне — конкретному, сутність — явищу, оригінал — копії, але і як добро — злу. Тому ідеєю всіх ідей, найвищою ідеєю Платона виступає ідея добра як такого — джерело істини, краси і гармонії. Ідея добра безлика. Ідея добра виражає безликий аспект філософії Платона, тоді як Бог-творець —- особисте начало. Бог і ідея добра дуже близькі. Ідея добра увінчує піраміду ідей Платона.

Іншого погляду про походження світу дотримувався Демокріт. Він є основоположником матеріалістичної лінії у філософії. У вирішенні проблеми буття він проголошує наявність двох начал: атомів і пустоти. Пустота існує, вміщуючи в себе різні предмети, а може існувати й без них, самостійно. Кількість атомів нескінченна, нескінченна і пустота. Звідси вічність сущого у просторі і часі. Демокріт перший з мислителів вводить поняття причини. У Демокріта головним було питання „з огляду на що” виникають усі речі. Він стверджує, що ніщо не виникає без причини. Причинність у нього обумовлена коливальним рухом атомів і зіткненням їх.

63. Наївний матеріалізм” філософів мілетської школи.

Початковою точкою розвитку Античної філософії був філософський матеріалізм. Матеріалізм в Античній філософії розвивали Емпедокл, Анаксагор, Левкіп, Демокрит, Епікур. З’являється багато матеріалістичних філософських вчень. Детермінізм – вчення, згідно якого все в світі відбувається за визначеною причиною, тобто, все в світі обумовлено. Плюралізм – філософське вчення, яке розглядає в основі буття декілька незалежних начал.

Давньогрецький мислитель Фалес із Мілета висловив ідею, що все відбувається з води й у воду ж звертається. Цей природний початок виявляється єдиною основою всіх речей, носієм всіх змін і перетворень. З історичної точки зору ця ідея майже революційна, тому що в положенні "усе з води" була дана "відставка олімпійським богам", тобто в остаточному підсумку - міфологічному мисленню, і прокладений шлях до природного пояснення походження світу.

Спадкоємець Фалеса Анаксімандр убачав першооснову не в якій або конкретній речовині, а в першоречовині - апейроні (що значить "безмежне"). Інший давньогрецький філософ Анаксимен думав, що першоосновою всього є повітря.

Великим діалектиком античного миру є Геракліт. Все існуюче, учив він, постійно переходить із одного стану в інше: "все тече, усе змінюється". Виникнення й зникнення, життя й смерть, народження й загибель - буття й небуття - зв'язані між собою, вони обумовлюють і переходять один в одного. Геракліт же розумів, що поточна ріка, "змінюючись, спочиває". Відповідно до його поглядів, перехід явища з одного стану в інше відбувається через боротьбу протилежностей, що він називав вічним "загальним логосом", тобто єдиним, загальним для всього існування законом. Геракліт учив, що мир, єдиний із усього, не створений ніким з богів і ніким з людей, а був, є й буде вічно живим вогнем, що закономірно запалюється й закономірно гаснучим.






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных