Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Коли засну навіки в домовині




До слов’ян

Чи довго ще будуть нас кривдить на світі

Напасті та злоба кривава?

Невже не одної ми матері діти

Чи жити не маємо права?

 

Завіщо ж зневага? Для чого немилі

Братам наші щирі жадання?

Кого ми чіпали, кому причинили

Неволю, біду, руйнування?

 

Ми тільки боролись за власную хату,

За те, що нам дорого й нині;

Бажаємо ми і тепер небагато –

Рідної освіти родині:

 

Щоб правда, свій розум, і слово співоче,

Та щастя – ширились в народі!

Ми всіх пригорнули б до серця охоче –

У власній та вільній господі!

 

Чому не ймеш віри ти, брате-москалю?

Невже ти лякаєшся зради?

З тобою недолі нас кревно з’єднали –

Не буде між нами розради;

 

З тобою давно ми працюєм на полі

Розросту науки й освіти,

З тобою давно ми шукаємо долі –

Її нам з тобою ділити!

 

А ти, брате-ляше, - невже пак до суду

Між нами нелад бідолашний?!

Ой, скинь-бо з очей ти колишню полуду,

Та праведно глянь, необачний:

 

Якби єзуїти не стали між нами,

Не знали б ми в купі недолі;

Бо ми не кували других кайданами,

Чужої не нищили волі!

 

Хай чех оповіда, чи ми не стояли

За справу братерню горою?

Та з Жижкою ж в купі діди наші дбали

Й здобули козацького строю!

 

Хай сербин розкаже, чи ми не братались

Оружно у щасті і горі;

За віру, за волю чи ми ж не рубались

На полі, на горах, на морі?

 

Спитайте в словака – і той не згадає

Від нас коли-небудь образи:

Злоби не було в нашім серці й немає –

Ми хтіли б загоїти врази!

 

До згоди ж, до гурту, до купи, словяни.

Забудьмо старезнії чвари!

Вгамуймо, братове, розладдя погане:

Втають-бо на заході хмари!..

 

Спізнаймося самі, вважаймо на брата –

Тоді нас ніхто не здолає,

Тоді не дамо ми німоти урвати

Ні кроку словянського краю!

 

Подаймо ж ми руку на вічне кохання

І крикнім на бенкеті згоди:

«Ми цілому світу бажаєм – братання,

Поради, освіти й свободи!»

 

На прю!

На прю! Без ляку і зневіри –

За правду, волю, за наш край!

Перелили вже бузувіри

Скорботи чашу через край.

 

Повсюди чад, а ворог лютий

Пекельні бенкети справля,

Гнітить скрізь сили неокуті

І точить мозок, наче тля!

 

Нас мало дуже, але сила

У нас в правдоті наших дум –

Понесемо ж м гордо, сміло

На турський регіт і на глум

 

Новий псалом живого слова:

В ньому не неприязнь стара,

А світло лагоди, любові,

Братерства, волі і добра.

 

Угору стяг! Хай кат шаліє,

Хай стисне ще, але на мить!

Бо іскру ту святу, що тліє,

Несила ворогу згасить:

 

Вона зєдна словян докупи,

Дасть силу серцю, голові –

І на замученії трупи

Постануть страдники нові!

 

На прю ж! До смерті, до загину –

Немає викруту, нема!

І як хтось з нас на крок відлине,

Хай буде проклятий всіма!

 

***

Коли засну навіки в домовині

Й сира земля поляже на мені,

Чи хто згада поета на родині,

Чи прийде хто на гроб сумний, чи ні?

 

Кому прийти? Свої я думи-муки

Співав собі в святій самотині:

Злобителі мені в’язали руки,

А друзяки не рятували, ні!

 

Удвох лишень з дружиною-нудьгою

Ми плентались невідомим шляхом:

Життя пішло на боротьбу з бідою,

Не вславившись ухваленим трудом.

 

І от стою я край могили нині,

Під тяжею переболілих літ…

Так без роси, на спеці у пустині

І хиріє, і в’яне вутлий цвіт!

 

Слов’янська доля

Ой, щербата ти, слов’янська доле;

Куди глянеш – усе босе й голе!

Скинеш оком на луги темряві –

Тільки вбачиш річеньки криваві,

Скинеш оком на степи широкі –

Тільки вбачиш могилки високі!

Породила всіх нас одна мати,

Та не вміла щастя й долі дати:

Між малими дітьми – одна звада,

Та і старші не дають поради…

……………………………………………….

Та коли ж минеться ота шкода

І між ними стане правда й згода?

Та коли ж, забувши давнє лихо,

Заживем вірнесенько та тихо?!

 

Нива

Гей ти, ниво, твого гону
Від Карпату аж до Дону!
Та широка ж, як погляну, —
Геть укрилась килимами,
Огорнулася лугами,
Простяглася до Лиману.

Що ж то, ниво, лихом збита,
Потом, кровію полита,
Заподіялось з тобою?
Не красуєшся стогами,
Не пишаєшся скиртами,
А глушишся лободою!

«Ох ви, жалібники-діти,
Та не вам би й говорити,
Коли сами марно спали!
Де ж були ви? Чужі руки
Завдавали мені муки,
Реп’яхами засівали.

Колись добре я родила,
Виростала з мене сила
Ворогам на страх і горе!
А тепер я геть дичаю
І не бачу тому й краю,
Бо ніхто мене не оре!»

Правда, ниво! За сльозами
Не рушали ми з ралами…
Гайда ж в поле! Гине нива!
Додамо до праці руки:
Хоч не ми, то може внуки
Дочекають того жнива!

 

 

Весна

Весна іде. Сніги чорніють;

З-під них пожовклі та бліді

Виходять руна; скрізь леліють

Озера талої води.

На плесо з вирію ключами

Високо линуть журавлі…

А з сіл шляхами чи річками

Бредуть уже старі й малі

Шукать у городі придоби:

Прохарчувала їх зима, -

Позбулись хліба і худоби,

До того й пошесть мов чума,

Забрала геть робочих з хати…

І довелось тепер шукати

Дочці і матері шага…

Плуганять босі; з холоднечі

Немов сап’янці на ногах:

Марцевий смалить вид і плечі,

Латками грає по свитках.

 

Прийшли і стали, босі й голі,

Купця чекають край стіни…

Гай-гай! Не трібні тут мозолі:

Шукають іншого пани

Неситим оком… промінь гасне

На позолочених хрестах;

Кругом розкішне та прекрасне,

Убране, мовби на святках,

Гуляє панство, зустрічає

Собі на втіхоньку весну…

Хто ж вас, дівчатка, привітає?

Хто пустить на ніч? Чи без сну

Й без хліба вам отут стояти?

Либонь… Байдужі пишні шати…

Або здеруть тяжку ціну…

Весна їм шле гадки крилаті

На всяку втіху навісну…

 

Борвій

Чорне хмарище суне повагом;

Заступає світ, стеле темряву;

Розпанахалось, завихрилося,

Мов страховище, з пекла зрушене,

Огорта навкруг землю крилами…

Оперезане скрізь гадюками,

Сизобілими, волохатими,

Що сплітаються, розплітаються,

І звисають вниз грізним кетягом.

Душно, млосно, і задуха та

Мов гнітить усе важким каменем;

Ані способу вільно дихати,

В голові гуде, думи сковані,

В серці млявому – рабські острахи…

 

Притаїлось все, пополохалось

Перед зявищем тучі грізної:

Вітерець ущух, - ані подиху,

Змовк веселий гай – ані шелесту,

Знишкли пташечки-щебетушечки,

Поховалися й кібці, шуляки,

Ластівки лише не злякалися, -

У повітрі, знай, сміло плавають,

Ріжуть стрілами проти хмарища.

Люди з острахом незміркованим

Тучі ждуть тії лиховісної.

Багатирщики зачиняються

По своїх дворах і по горницях,

Затуляючи вікна коцами,

Щоб не чути їм грому-гуркоту;

Позасвічують ще й лампадочки,

Щоб не бачити спалу блискавки, -

Так жахаються смерті наглої:

Жаль їм злинути з світу ласого,

Від утіх-розкош – в ніч беззоряну,

Що на той пак світ, на суд праведний…

 

А сіромі пак на ті заходи

Часу вільного пастьбі й хвилоньки:

Йно про те вона побивається,

Щоб не зніс потоп їх хатиноньки,

Не забрав добра їй убогого,

Із худобою, а то й з дітками,

Чи недужими – батьком, матір’ю.

Що їй думати про гріхи свої?

Ґвалт безжалісний, скрута, горенько

Та темнота – ось відповідники!

Що лякатися їй смерті наглої?

Не дало життя втіх і радощів,

А дало лише муку, нуж доньку,

То хоч смерть ота угамує їх,

В ямі темній дасть хоч відлежатись.

 

А вже хмарище, туча грізная

Геть насунулась, низом стелеться,

Досягаючи лісу крилами,

Ніччю криючи небо збурене…

Ось розшарпалась світлом-пломенем,

Засліпила всім очі злякані,

Обізвалася грізним гомоном,

І занишкла знов, притаїлася…

Та зненацька враз як не сказиться:

Заревла, мов звір, диким вигуком,

Покотилася вихром-бурею,

Геть ламаючи, що не трапиться,

Заяскрілася блискавицями,

Із страшних гармат разом вдарила,

Аж земля кругом іздригнулася,

В хлющі пінявій потопаючи…

 

Не журіться ж, гей, бідарі мої, -

Горобина ніч – вам не мачуха!

Сміло глянемо в вічі борвію

Та зміркуємо усе розумом,

Може зірвемо ще й порадоньку

Від бунтівника навіженого?..

Після борвію гляне сонечко

І огріє всіх рівним променем,

Вороги життя гинуть пропадом,

А повітря скрізь оздоровшає:

Після борвію легше дихати, -

Із заліз думки вириваються,

Серце в грудях б’є якось сміливо,

І скриляється знов надіянка,

Що й окривдженим правда станеться!

 

На озері

Як пишно тут! Покинув я весло,

Нехай пливе мій човен за водою…

Мов зайнялось вогняною стягою

На заході розтопленеє скло.

 

Ані дихне… ген-ген туман густий

Вже огорта наміткою діброви;

З чола твого мов хвилі ті шовкові

Розсипались під промінь золотий.

 

Не ворушись! Твій образ у воді,

Мов намальований, хороший, як те небо,

Гойдається і знаджує до себе

У глибінь ту, в безкраїні бліді!..

 

О дівчино! Кохаю і люблю!

Спинить себе не маю більше сили, -

Хоч пригорни, хоч у прозорі хвилі

Я кинусь сам і лихо потоплю!

 

Забутливі люди

Забутливі люди… чи ви ж мені змалу

Колись не казали щоденно бувало,

Що нам заповідав Господь розіп’ятий,

Щоб люди любились, як друзі й співбрати?

Я вчув вас… і серцем недужим радію,

Сховав заповіт той, як кращую мрію,

Ховаю, і ховаю, і буду ховати…

За віщо ж докорі на мене вставати?

Невже пак за теє, що вірю слухняно,

Що слово справдиться і час той настане?

Забутливі люди… а в школі ж ви сами

Мене наставляли якими речами?

Що всі ми єдиної матері чада,

Що чесність і щирість – найперша засада…

Чого ж ви с посміхом мовляєте нині,

Що я розумінням подобен дитині?

Чого ж мене гонить повсюди догана,

Що я захищаю бездольця від пана,

Що я не боюся ворожого миру,

А руку здіймаю за правду за щиру?

 

Забутливі люди… те слово гаряче

Й натхнуло відвагу у серце хлопяче,

Що тра пильнувать і кохати родину,

Нехибно за неї стоять до загину,

Хоч би й довелося в заранню могилу

Зложити юнацьку, надломану силу!

За віщо ж ту саму любову

Звете ви зрадецтвом і гоните знову

Мене, коли ціле життя я складаю

За щастя, за волю питомого краю?

 

Забутливі люди… а ти ж, моя мила,

Зозуле кохана моя сизокрила, -

Чи ти ж не ділила зі мною надії,

Чи ти ж не пестила коханої мрії,

Чи ти ж не спаляла юнацькую волю,

На ворога стати за люд свій, за долю?

Чого ж, як бездольця схопили карати,

Ти так безнадійно схилилась на грати,

Не скажеш поради, як винести муки,

А тільки ридаєш, ламаючи руки?!

 

Поету

Як ніч, насовується туча

І небо млою покрива,

Грюкоче грім, а буря злюча

Дуби з корінням вирива,

Здіймає, гонить хвилі-гори

На почорнілім, лютім морі,

Реве, і стогне, і рида,

І човна бідного гойда

Понад безоднею хисткою…

Плавець, погинеш в боротьбі!

Куди й боротися тобі

З тією силою сліпою? –

Не одного борця вона

Уже поринула до дна!

 

Під завірюху і негоду

Серед буяння в світі зла

Чи не піти в свою господу,

Чи не зложити й нам весла?

Замкнути серденько від миру

Й наладнувати свою ліру

Для власних мук, для власних сліз,

Для потайних лише погріз, -

Бо там, на шарварку людському,

Де брат на брата гострить ніж,

Де повселюдно йде грабіж, -

Там не чутно буде нікому,

Серед гармидеру й турбот,

Моїх пісень, моїх скорбот!

 

Ні, тричі ні! Хай краще струни

Порве мій стогін навісний!

Коли кругом в дочасні труни

Борців лягає гурт тісний,

Коли юнацька сила в’яне,

А там сміється щось погане, -

Не про кохання, не про рай,

Співаче, голосно співай!

…………………………………………….

Не бійся вражої наруги:

З святим вогнем іди туди,

Де панування скрути, туги

Та віковічної біди…

Співай, ридай і будь готовий

Замість лаврового – терновий

Вінець узяти на чоло…

Нехай роздавить тебе зло, -

Але що смерть? – Хвилинна страта,

А далі – слава голосна…

 

Той умирати лише зна,

Хто зна любити свого брата, -

І за таку тільки любов,

Співець, ти будеш жити знов!

 

***

Хай тепера рида в мене кобза сумна,

Бо луна в ній пригнічених стогін;

Але разом з плачем хай розбудить струна

До братерського лиха відгомін;

 

Хай склика до борні за нещасних братів

На той шлях і тернистий, і трудний,

Де по наших хрестах люд хоч чоло підвів, -

Перше сильний, а ниньки – недужний…

 

А веде отой шлях до чертога з промінь,

Де сія наша слава безпляма;

Ой, та маєм скропить кров’ю кожну ступінь,

Щоб дістатись до рідного храму…

 

Хоч не ми, то сини від дверей персвятих

Відіб’ють і відкотять каміння,

І засвітять свічки в ставниках дорогих,

І осяють величне склепіння, -

 

І без ярем, заліз, з непохилим чолом

Ввійде люд у святині забуті,

І з сльозами в очах заспіває псалом

За борців, що погинули в скруті,

 

Борючись за край і за щастя ясне,

Під вінцем страстотерпним відваги, -

Отоді вже й струна щось веселе утне

На вітання яскраве звитяги…

 

 

***

О, вернись, моя музо, на мить…

Уже сонце зникає за море….

Моє серце болить і горить:

Щось на мене встає необоре,

В темних шатах, хвилює, як мла,

І морозяним холодом віє –

Вічна ніч ото крила зняла…

Затримайся ж на хвилю, надіє,

Моя музо, вернися на мить!

Я не раз тебе кривдив жорстоко,

Заставляв сльози праведні лить;

А тепер на потемрене око

Накипа і у мене сльоза,

І зневіря – гадюка нечуле

В мою душу сумну заповза,

Та маріє стягою минуле,

Тільки впоперек любій меті…

Але все ж серед буднього чвару

Там були й поривання святі;

І ясну, чарівливу примару

Не згубив я у померки ті:

Вона вабила серце до бою,

В ньому гріла широку любов…

О, пробач, люті жарти з тобою,

Моя музо кохана, і знов,

Пишнобарва, прилинь на прощання

Та у пісні бездольцю навій

Перебуті давно сподівання

І веселкове сяєво мрій!..

 

На ріднім попелищі

Я знову тут, на рідній стороні,

У тім селі, де літа молоденькі

Мої пливли, мов у рожевім сні,

Під променем любові й ласки неньки…

Мій боженьку, як діялось давно,

Коли тут був, щасливий до безміря,

Коли життя всміхалось чарівно,

А в серці ще не клублилось зневіря,

Коли стинавсь я з кривдою в бою

І ворогів топтав не раз під ноги…

Тепер же я на цвинтарі стою,

Підбитий вкрай від трудної дороги…

Ось церковця… вона була колись

Біленькою, високою, стрункою;

А нинькі дах замшився, покрививсь.

І, мов стара бабусенька з клюкою,

Будова вся пригнулась до землі;

З п’яти хрестів, що сяли на чолі,

Тепер один похилений, іржавий, -

Мов час поклав на ньому слід кривавий…

Дзвіниця… ні другА: ця на стовпах,

А та була з кружганками, висока;

Звідтіль не раз топив я своє око

По темрявих, замислених лугах,

Де надвечір Сула мигтіла злотом,

Ховаючись під ярі береги…

А в другий бік, поза сільським болотом,

Оксамитом хвиліли сікняги,

Мов обрус той на низині барвистій;

За ним тяглись плахти картаві нив,

А далі гай стягою бовванів

І гинув десь у далині імлистій…

Тепер лісів не видко вже стяги,

Картки нивок мізерніші, дрібніші,

Сула всиха, порідшали луги,

Йно скупчились рядки могил тісніше…

Колишнєє, забуте почуття

Цілком мене зненацька огортає,

І що з віків немає вороття –

Із мрійної безодні виринає…

Ген, де оті запали могилки,

Я бавився з сільською дітворою:

Ховалися, гулялись, а весною

По бурчаках ми ставили млинки…

За цвинтарів, проміж зелених стін

Розлогих лип, вела у двір дорога;

Крізь тінь густу здаля світився він,

Аж усміхавсь… але ж то що? На бога!

Немає лип… одна верба стара!

Хто ж вас зрубав, мої рясні, єдині?

Я кинувся – не пізнаю двора:

Все в валяві – руїна на руїні!

З будинку ген лиш печища ребро,

А де була теплиця – купа гною…

Хтось закупив батьків моїх добро

Та й винищив хижацькою рукою…

Розідрані на шмаття ризи ті

Й розпродані ґвалтовно на базарі…

Все зникло, все! І спогади святі

Витатимуть хіба йно у примарі…

Там був рундук; у гай та у садок

Вели звідтіль широкі, пишні сходи;

На сходах тих заслухувавсь байок

Від нені я про наші злі пригоди;

Співала теж вона мені й пісень,

Журливих-но, безрадісних лишень, -

Голубила, чесала, а порою

Й росила шовк волос моїх сльозою…

Хоч би найти могилу… Ох, шкода:

Тепер садка і гаю – ні сліда!

Зостались-но випадком дві тополі,

Мов свідки ті пережитої долі…

Де ж ділися високі явори,

Що вартою стояли понад ставом?

Там я любив вечірньої пори

Допильнувати, коли зірки небавом

Займалися в безодні угорі

І в склі води гойдалися скалками.

Там я не раз за мріями, думками

Просиджував до ранньої зорі;

Там я уперш почув душі тремтіння

Від надиху почУттів неземних;

Там я дізнав і щастя, і боління

В її очах спяніло-чарівних…

Де ж та краса? Де ж ті розкішні шати,

В яких тоді пишалося життя?

Ох, час-пора усе позабувати…

Чому ж нема тим мукам забуття?

Стою чужак на ріднім грибовищі…

Я озирнувсь… аж ні! Нові хатки

Скрізь виросли, немов би ті грибки

Після дощу, на панськім попелищі…

Де темріли столітнії дуби, -

Яріють скрізь селянські огороди,

Обсаджені кущинами верби…

Друга краса, уже другої вроди!

Он зарипів високий журавель,

Між вишняком пройшла струнка дівчина,

Зірвалася з патлатих конопель,

Щебечучи, дрібнесенька пташина,

Побіг ярком дзвінкий, дитячий сміх:

Усюди рух, усюди повно втіх,

Та, певно, й сліз усюди є доволі…

Я задавив сої жалі та болі

І позирнув навколо веселіш, -

Бодай сльоза й котилась за сльозою…

Померлого нічим не воскресиш,

Нове життя своєю йде чергою!

Вітаю ж я коханих спадщиків!

Ростіть, цвітіть і добувайтесь долі,

Аби не знать ні ґвалту, ні неволі,

Які й тепер іще гнітять батьків…

 

***

Як урочисто тут, замовк величний бір,

Неначе храм по молитовнім співі;

В вечірню млу понявсь його сумний убір, -

У померки таємно-полохливі…

 

Верхівя хвой горять, немов ті ставники

Перед ясним, незміреним склепінням:

Там скрізь життя, і світ, і радощів знаки,

А тут внизу все шемриться змертвінням…

 

І тихо, тихо скрізь…задумані стоять,

Мов велетні часів баєчних, хвої,

У лави рівні скрізь вшикована їх рать,

Готова стать до боротьби лихої;

 

Там лементу не чуть, катів людських нема,

А лагода ласкаво віє всюди…

Смолистих пахощів кадило проніма

Знеможені, натрудженії груди…

 

Проте хапливо йде сліпої ночі час, -

Вже йно шпилі кривавить меркло пломінь,

Аж ось на вищому спалахнув і погас

Відрадісний та жизнєдайний промінь, -

 

І впала смерть – не смерть, безчулий

сон – не сон,

А забуття злетіло до істоти;

Але у тиші тій не згуки похорон,

Не стогони безрадної скорботи, -

 

А чується ясніш велика таїна,

Вбачається життя другого мрія, -

Якийсь чудовий спів у безвісті луна

І порива до неземного рвія:

 

Бажається збагнуть, обнять неосяжне,

Проглянути в конечне щастя миру…

І щось могутнєє охоплює мене, -

І на душі у Правду стигне віра!

 

До України

Моя Україно! Як я тебе любив!

Твої луги, твої степи розлогі,

Дніпра могучого славетнії пороги

І хвилі золоті твоїх шовкових нив.

 

Як я любив в садочках вишняку

Твої білесенькі, немов хустини хати,

Поважну річ старих дідів чубатих

І регіт дітвори в жартливому танку.

 

Як я любив в ніч теплу, весняну

Чуть пугача з діброви тихий стогін,

Гукання парубків, дівчат веселий гомін

І пісню з-за лугів розкішну, голосну.

 

Як я любив уосени в стіжках

Хліб коло хат, а ранками сідими

Селян за працею хапливою між ними –

І стукіт говіркий ціпів геть по токах.

 

Як я любив зимової доби

При каганці невпиннеє сюрчання

Тих веретін і пісню чи ридання

Тихесеньке жіночої журби.

 

Як я люблю безрадісно тебе,

Народе мій, убожеством прибитий,

Знеможений і темністю сповитий,

Що вже забув і поважать себе,

Потративши свої колишні сили…

Як я люблю твої сумні могили,

Україно! Як я люблю тебе!

 

І ось тепер та змучена любов

Мене жене в далекую чужину…

 

***

Місто спить. Млою густо повиті,

Маячать кам’янці жахні…

Зникло все; тільки збещені, ситі

Ще чигають на втіхи смачні:

 

Наласуючи за день утробу,

Тра додать їй розкош і вночі, -

Вдовольнити нервову хоробу,

Іншу жизнь для ухіття рвучи…

 

І спішаться вони до пристанищ,

Де нужда і знущання змели

Цілий смітник заласних поганищ

Для дітей привілей них землі;

 

Де розпуста гуля без покрови,

Де нема ні порад, ні жалю;

Де жага й милування любові

Продаються у п’янім хмелю;

 

Де щоночі від смерку до рання

Топлять мозок і душу в багні,

Де конає гірке безталання

Попід тином чи в річці на дні…

 

Ба! Яке ж ласунам отим діло

До загублених кривдою літ?

Їм аби молодісіньке тіл,

Та нев’ялий, нестоптаний цвіт…

 

Їм аби лише сміх розлягався,

Повний ласих, дівочих понад, -

Щоб сп’яніло цілком їх заласся,

Щоб здурманив геть мозок їм чад…

 

А коли серед ґвалту гидкого

І дівоча сльоза забринить, -

То вона не розжалить нікого,

А ще більше розбурхає хіть…

 

І буя, скаженіє содома,

П’яний бенкет шумить і гуде,

Поки звалить поганців утома,

Поки зляже нетребство бліде…

 

Місто спить: кам’яниці-озії

Бовваніють у хмуристій млі;

Вже й тружденні заплющили вії,

Спочивають старі і малі;

 

Стихло горе велике, і болі

На хвилину забуло життя…

Тільки дочки щербатої долі

Марно ждуть від образ забуття!

 

 

***






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных