ТОР 5 статей: Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы КАТЕГОРИИ:
|
Коли засну навіки в домовиніДо слов’ян Чи довго ще будуть нас кривдить на світі Напасті та злоба кривава? Невже не одної ми матері діти Чи жити не маємо права?
Завіщо ж зневага? Для чого немилі Братам наші щирі жадання? Кого ми чіпали, кому причинили Неволю, біду, руйнування?
Ми тільки боролись за власную хату, За те, що нам дорого й нині; Бажаємо ми і тепер небагато – Рідної освіти родині:
Щоб правда, свій розум, і слово співоче, Та щастя – ширились в народі! Ми всіх пригорнули б до серця охоче – У власній та вільній господі!
Чому не ймеш віри ти, брате-москалю? Невже ти лякаєшся зради? З тобою недолі нас кревно з’єднали – Не буде між нами розради;
З тобою давно ми працюєм на полі Розросту науки й освіти, З тобою давно ми шукаємо долі – Її нам з тобою ділити!
А ти, брате-ляше, - невже пак до суду Між нами нелад бідолашний?! Ой, скинь-бо з очей ти колишню полуду, Та праведно глянь, необачний:
Якби єзуїти не стали між нами, Не знали б ми в купі недолі; Бо ми не кували других кайданами, Чужої не нищили волі!
Хай чех оповіда, чи ми не стояли За справу братерню горою? Та з Жижкою ж в купі діди наші дбали Й здобули козацького строю!
Хай сербин розкаже, чи ми не братались Оружно у щасті і горі; За віру, за волю чи ми ж не рубались На полі, на горах, на морі?
Спитайте в словака – і той не згадає Від нас коли-небудь образи: Злоби не було в нашім серці й немає – Ми хтіли б загоїти врази!
До згоди ж, до гурту, до купи, словяни. Забудьмо старезнії чвари! Вгамуймо, братове, розладдя погане: Втають-бо на заході хмари!..
Спізнаймося самі, вважаймо на брата – Тоді нас ніхто не здолає, Тоді не дамо ми німоти урвати Ні кроку словянського краю!
Подаймо ж ми руку на вічне кохання І крикнім на бенкеті згоди: «Ми цілому світу бажаєм – братання, Поради, освіти й свободи!»
На прю! На прю! Без ляку і зневіри – За правду, волю, за наш край! Перелили вже бузувіри Скорботи чашу через край.
Повсюди чад, а ворог лютий Пекельні бенкети справля, Гнітить скрізь сили неокуті І точить мозок, наче тля!
Нас мало дуже, але сила У нас в правдоті наших дум – Понесемо ж м гордо, сміло На турський регіт і на глум
Новий псалом живого слова: В ньому не неприязнь стара, А світло лагоди, любові, Братерства, волі і добра.
Угору стяг! Хай кат шаліє, Хай стисне ще, але на мить! Бо іскру ту святу, що тліє, Несила ворогу згасить:
Вона зєдна словян докупи, Дасть силу серцю, голові – І на замученії трупи Постануть страдники нові!
На прю ж! До смерті, до загину – Немає викруту, нема! І як хтось з нас на крок відлине, Хай буде проклятий всіма!
*** Коли засну навіки в домовині Й сира земля поляже на мені, Чи хто згада поета на родині, Чи прийде хто на гроб сумний, чи ні?
Кому прийти? Свої я думи-муки Співав собі в святій самотині: Злобителі мені в’язали руки, А друзяки не рятували, ні!
Удвох лишень з дружиною-нудьгою Ми плентались невідомим шляхом: Життя пішло на боротьбу з бідою, Не вславившись ухваленим трудом.
І от стою я край могили нині, Під тяжею переболілих літ… Так без роси, на спеці у пустині І хиріє, і в’яне вутлий цвіт!
Слов’янська доля Ой, щербата ти, слов’янська доле; Куди глянеш – усе босе й голе! Скинеш оком на луги темряві – Тільки вбачиш річеньки криваві, Скинеш оком на степи широкі – Тільки вбачиш могилки високі! Породила всіх нас одна мати, Та не вміла щастя й долі дати: Між малими дітьми – одна звада, Та і старші не дають поради… ………………………………………………. Та коли ж минеться ота шкода І між ними стане правда й згода? Та коли ж, забувши давнє лихо, Заживем вірнесенько та тихо?!
Нива Гей ти, ниво, твого гону Що ж то, ниво, лихом збита, «Ох ви, жалібники-діти, Колись добре я родила, Правда, ниво! За сльозами
Весна Весна іде. Сніги чорніють; З-під них пожовклі та бліді Виходять руна; скрізь леліють Озера талої води. На плесо з вирію ключами Високо линуть журавлі… А з сіл шляхами чи річками Бредуть уже старі й малі Шукать у городі придоби: Прохарчувала їх зима, - Позбулись хліба і худоби, До того й пошесть мов чума, Забрала геть робочих з хати… І довелось тепер шукати Дочці і матері шага… Плуганять босі; з холоднечі Немов сап’янці на ногах: Марцевий смалить вид і плечі, Латками грає по свитках.
Прийшли і стали, босі й голі, Купця чекають край стіни… Гай-гай! Не трібні тут мозолі: Шукають іншого пани Неситим оком… промінь гасне На позолочених хрестах; Кругом розкішне та прекрасне, Убране, мовби на святках, Гуляє панство, зустрічає Собі на втіхоньку весну… Хто ж вас, дівчатка, привітає? Хто пустить на ніч? Чи без сну Й без хліба вам отут стояти? Либонь… Байдужі пишні шати… Або здеруть тяжку ціну… Весна їм шле гадки крилаті На всяку втіху навісну…
Борвій Чорне хмарище суне повагом; Заступає світ, стеле темряву; Розпанахалось, завихрилося, Мов страховище, з пекла зрушене, Огорта навкруг землю крилами… Оперезане скрізь гадюками, Сизобілими, волохатими, Що сплітаються, розплітаються, І звисають вниз грізним кетягом. Душно, млосно, і задуха та Мов гнітить усе важким каменем; Ані способу вільно дихати, В голові гуде, думи сковані, В серці млявому – рабські острахи…
Притаїлось все, пополохалось Перед зявищем тучі грізної: Вітерець ущух, - ані подиху, Змовк веселий гай – ані шелесту, Знишкли пташечки-щебетушечки, Поховалися й кібці, шуляки, Ластівки лише не злякалися, - У повітрі, знай, сміло плавають, Ріжуть стрілами проти хмарища. Люди з острахом незміркованим Тучі ждуть тії лиховісної. Багатирщики зачиняються По своїх дворах і по горницях, Затуляючи вікна коцами, Щоб не чути їм грому-гуркоту; Позасвічують ще й лампадочки, Щоб не бачити спалу блискавки, - Так жахаються смерті наглої: Жаль їм злинути з світу ласого, Від утіх-розкош – в ніч беззоряну, Що на той пак світ, на суд праведний…
А сіромі пак на ті заходи Часу вільного пастьбі й хвилоньки: Йно про те вона побивається, Щоб не зніс потоп їх хатиноньки, Не забрав добра їй убогого, Із худобою, а то й з дітками, Чи недужими – батьком, матір’ю. Що їй думати про гріхи свої? Ґвалт безжалісний, скрута, горенько Та темнота – ось відповідники! Що лякатися їй смерті наглої? Не дало життя втіх і радощів, А дало лише муку, нуж доньку, То хоч смерть ота угамує їх, В ямі темній дасть хоч відлежатись.
А вже хмарище, туча грізная Геть насунулась, низом стелеться, Досягаючи лісу крилами, Ніччю криючи небо збурене… Ось розшарпалась світлом-пломенем, Засліпила всім очі злякані, Обізвалася грізним гомоном, І занишкла знов, притаїлася… Та зненацька враз як не сказиться: Заревла, мов звір, диким вигуком, Покотилася вихром-бурею, Геть ламаючи, що не трапиться, Заяскрілася блискавицями, Із страшних гармат разом вдарила, Аж земля кругом іздригнулася, В хлющі пінявій потопаючи…
Не журіться ж, гей, бідарі мої, - Горобина ніч – вам не мачуха! Сміло глянемо в вічі борвію Та зміркуємо усе розумом, Може зірвемо ще й порадоньку Від бунтівника навіженого?.. Після борвію гляне сонечко І огріє всіх рівним променем, Вороги життя гинуть пропадом, А повітря скрізь оздоровшає: Після борвію легше дихати, - Із заліз думки вириваються, Серце в грудях б’є якось сміливо, І скриляється знов надіянка, Що й окривдженим правда станеться!
На озері Як пишно тут! Покинув я весло, Нехай пливе мій човен за водою… Мов зайнялось вогняною стягою На заході розтопленеє скло.
Ані дихне… ген-ген туман густий Вже огорта наміткою діброви; З чола твого мов хвилі ті шовкові Розсипались під промінь золотий.
Не ворушись! Твій образ у воді, Мов намальований, хороший, як те небо, Гойдається і знаджує до себе У глибінь ту, в безкраїні бліді!..
О дівчино! Кохаю і люблю! Спинить себе не маю більше сили, - Хоч пригорни, хоч у прозорі хвилі Я кинусь сам і лихо потоплю!
Забутливі люди Забутливі люди… чи ви ж мені змалу Колись не казали щоденно бувало, Що нам заповідав Господь розіп’ятий, Щоб люди любились, як друзі й співбрати? Я вчув вас… і серцем недужим радію, Сховав заповіт той, як кращую мрію, Ховаю, і ховаю, і буду ховати… За віщо ж докорі на мене вставати? Невже пак за теє, що вірю слухняно, Що слово справдиться і час той настане? Забутливі люди… а в школі ж ви сами Мене наставляли якими речами? Що всі ми єдиної матері чада, Що чесність і щирість – найперша засада… Чого ж ви с посміхом мовляєте нині, Що я розумінням подобен дитині? Чого ж мене гонить повсюди догана, Що я захищаю бездольця від пана, Що я не боюся ворожого миру, А руку здіймаю за правду за щиру?
Забутливі люди… те слово гаряче Й натхнуло відвагу у серце хлопяче, Що тра пильнувать і кохати родину, Нехибно за неї стоять до загину, Хоч би й довелося в заранню могилу Зложити юнацьку, надломану силу! За віщо ж ту саму любову Звете ви зрадецтвом і гоните знову Мене, коли ціле життя я складаю За щастя, за волю питомого краю?
Забутливі люди… а ти ж, моя мила, Зозуле кохана моя сизокрила, - Чи ти ж не ділила зі мною надії, Чи ти ж не пестила коханої мрії, Чи ти ж не спаляла юнацькую волю, На ворога стати за люд свій, за долю? Чого ж, як бездольця схопили карати, Ти так безнадійно схилилась на грати, Не скажеш поради, як винести муки, А тільки ридаєш, ламаючи руки?!
Поету Як ніч, насовується туча І небо млою покрива, Грюкоче грім, а буря злюча Дуби з корінням вирива, Здіймає, гонить хвилі-гори На почорнілім, лютім морі, Реве, і стогне, і рида, І човна бідного гойда Понад безоднею хисткою… Плавець, погинеш в боротьбі! Куди й боротися тобі З тією силою сліпою? – Не одного борця вона Уже поринула до дна!
Під завірюху і негоду Серед буяння в світі зла Чи не піти в свою господу, Чи не зложити й нам весла? Замкнути серденько від миру Й наладнувати свою ліру Для власних мук, для власних сліз, Для потайних лише погріз, - Бо там, на шарварку людському, Де брат на брата гострить ніж, Де повселюдно йде грабіж, - Там не чутно буде нікому, Серед гармидеру й турбот, Моїх пісень, моїх скорбот!
Ні, тричі ні! Хай краще струни Порве мій стогін навісний! Коли кругом в дочасні труни Борців лягає гурт тісний, Коли юнацька сила в’яне, А там сміється щось погане, - Не про кохання, не про рай, Співаче, голосно співай! ……………………………………………. Не бійся вражої наруги: З святим вогнем іди туди, Де панування скрути, туги Та віковічної біди… Співай, ридай і будь готовий Замість лаврового – терновий Вінець узяти на чоло… Нехай роздавить тебе зло, - Але що смерть? – Хвилинна страта, А далі – слава голосна…
Той умирати лише зна, Хто зна любити свого брата, - І за таку тільки любов, Співець, ти будеш жити знов!
*** Хай тепера рида в мене кобза сумна, Бо луна в ній пригнічених стогін; Але разом з плачем хай розбудить струна До братерського лиха відгомін;
Хай склика до борні за нещасних братів На той шлях і тернистий, і трудний, Де по наших хрестах люд хоч чоло підвів, - Перше сильний, а ниньки – недужний…
А веде отой шлях до чертога з промінь, Де сія наша слава безпляма; Ой, та маєм скропить кров’ю кожну ступінь, Щоб дістатись до рідного храму…
Хоч не ми, то сини від дверей персвятих Відіб’ють і відкотять каміння, І засвітять свічки в ставниках дорогих, І осяють величне склепіння, -
І без ярем, заліз, з непохилим чолом Ввійде люд у святині забуті, І з сльозами в очах заспіває псалом За борців, що погинули в скруті,
Борючись за край і за щастя ясне, Під вінцем страстотерпним відваги, - Отоді вже й струна щось веселе утне На вітання яскраве звитяги…
*** О, вернись, моя музо, на мить… Уже сонце зникає за море…. Моє серце болить і горить: Щось на мене встає необоре, В темних шатах, хвилює, як мла, І морозяним холодом віє – Вічна ніч ото крила зняла… Затримайся ж на хвилю, надіє, Моя музо, вернися на мить! Я не раз тебе кривдив жорстоко, Заставляв сльози праведні лить; А тепер на потемрене око Накипа і у мене сльоза, І зневіря – гадюка нечуле В мою душу сумну заповза, Та маріє стягою минуле, Тільки впоперек любій меті… Але все ж серед буднього чвару Там були й поривання святі; І ясну, чарівливу примару Не згубив я у померки ті: Вона вабила серце до бою, В ньому гріла широку любов… О, пробач, люті жарти з тобою, Моя музо кохана, і знов, Пишнобарва, прилинь на прощання Та у пісні бездольцю навій Перебуті давно сподівання І веселкове сяєво мрій!..
На ріднім попелищі Я знову тут, на рідній стороні, У тім селі, де літа молоденькі Мої пливли, мов у рожевім сні, Під променем любові й ласки неньки… Мій боженьку, як діялось давно, Коли тут був, щасливий до безміря, Коли життя всміхалось чарівно, А в серці ще не клублилось зневіря, Коли стинавсь я з кривдою в бою І ворогів топтав не раз під ноги… Тепер же я на цвинтарі стою, Підбитий вкрай від трудної дороги… Ось церковця… вона була колись Біленькою, високою, стрункою; А нинькі дах замшився, покрививсь. І, мов стара бабусенька з клюкою, Будова вся пригнулась до землі; З п’яти хрестів, що сяли на чолі, Тепер один похилений, іржавий, - Мов час поклав на ньому слід кривавий… Дзвіниця… ні другА: ця на стовпах, А та була з кружганками, висока; Звідтіль не раз топив я своє око По темрявих, замислених лугах, Де надвечір Сула мигтіла злотом, Ховаючись під ярі береги… А в другий бік, поза сільським болотом, Оксамитом хвиліли сікняги, Мов обрус той на низині барвистій; За ним тяглись плахти картаві нив, А далі гай стягою бовванів І гинув десь у далині імлистій… Тепер лісів не видко вже стяги, Картки нивок мізерніші, дрібніші, Сула всиха, порідшали луги, Йно скупчились рядки могил тісніше… Колишнєє, забуте почуття Цілком мене зненацька огортає, І що з віків немає вороття – Із мрійної безодні виринає… Ген, де оті запали могилки, Я бавився з сільською дітворою: Ховалися, гулялись, а весною По бурчаках ми ставили млинки… За цвинтарів, проміж зелених стін Розлогих лип, вела у двір дорога; Крізь тінь густу здаля світився він, Аж усміхавсь… але ж то що? На бога! Немає лип… одна верба стара! Хто ж вас зрубав, мої рясні, єдині? Я кинувся – не пізнаю двора: Все в валяві – руїна на руїні! З будинку ген лиш печища ребро, А де була теплиця – купа гною… Хтось закупив батьків моїх добро Та й винищив хижацькою рукою… Розідрані на шмаття ризи ті Й розпродані ґвалтовно на базарі… Все зникло, все! І спогади святі Витатимуть хіба йно у примарі… Там був рундук; у гай та у садок Вели звідтіль широкі, пишні сходи; На сходах тих заслухувавсь байок Від нені я про наші злі пригоди; Співала теж вона мені й пісень, Журливих-но, безрадісних лишень, - Голубила, чесала, а порою Й росила шовк волос моїх сльозою… Хоч би найти могилу… Ох, шкода: Тепер садка і гаю – ні сліда! Зостались-но випадком дві тополі, Мов свідки ті пережитої долі… Де ж ділися високі явори, Що вартою стояли понад ставом? Там я любив вечірньої пори Допильнувати, коли зірки небавом Займалися в безодні угорі І в склі води гойдалися скалками. Там я не раз за мріями, думками Просиджував до ранньої зорі; Там я уперш почув душі тремтіння Від надиху почУттів неземних; Там я дізнав і щастя, і боління В її очах спяніло-чарівних… Де ж та краса? Де ж ті розкішні шати, В яких тоді пишалося життя? Ох, час-пора усе позабувати… Чому ж нема тим мукам забуття? Стою чужак на ріднім грибовищі… Я озирнувсь… аж ні! Нові хатки Скрізь виросли, немов би ті грибки Після дощу, на панськім попелищі… Де темріли столітнії дуби, - Яріють скрізь селянські огороди, Обсаджені кущинами верби… Друга краса, уже другої вроди! Он зарипів високий журавель, Між вишняком пройшла струнка дівчина, Зірвалася з патлатих конопель, Щебечучи, дрібнесенька пташина, Побіг ярком дзвінкий, дитячий сміх: Усюди рух, усюди повно втіх, Та, певно, й сліз усюди є доволі… Я задавив сої жалі та болі І позирнув навколо веселіш, - Бодай сльоза й котилась за сльозою… Померлого нічим не воскресиш, Нове життя своєю йде чергою! Вітаю ж я коханих спадщиків! Ростіть, цвітіть і добувайтесь долі, Аби не знать ні ґвалту, ні неволі, Які й тепер іще гнітять батьків…
*** Як урочисто тут, замовк величний бір, Неначе храм по молитовнім співі; В вечірню млу понявсь його сумний убір, - У померки таємно-полохливі…
Верхівя хвой горять, немов ті ставники Перед ясним, незміреним склепінням: Там скрізь життя, і світ, і радощів знаки, А тут внизу все шемриться змертвінням…
І тихо, тихо скрізь…задумані стоять, Мов велетні часів баєчних, хвої, У лави рівні скрізь вшикована їх рать, Готова стать до боротьби лихої;
Там лементу не чуть, катів людських нема, А лагода ласкаво віє всюди… Смолистих пахощів кадило проніма Знеможені, натрудженії груди…
Проте хапливо йде сліпої ночі час, - Вже йно шпилі кривавить меркло пломінь, Аж ось на вищому спалахнув і погас Відрадісний та жизнєдайний промінь, -
І впала смерть – не смерть, безчулий сон – не сон, А забуття злетіло до істоти; Але у тиші тій не згуки похорон, Не стогони безрадної скорботи, -
А чується ясніш велика таїна, Вбачається життя другого мрія, - Якийсь чудовий спів у безвісті луна І порива до неземного рвія:
Бажається збагнуть, обнять неосяжне, Проглянути в конечне щастя миру… І щось могутнєє охоплює мене, - І на душі у Правду стигне віра!
До України Моя Україно! Як я тебе любив! Твої луги, твої степи розлогі, Дніпра могучого славетнії пороги І хвилі золоті твоїх шовкових нив.
Як я любив в садочках вишняку Твої білесенькі, немов хустини хати, Поважну річ старих дідів чубатих І регіт дітвори в жартливому танку.
Як я любив в ніч теплу, весняну Чуть пугача з діброви тихий стогін, Гукання парубків, дівчат веселий гомін І пісню з-за лугів розкішну, голосну.
Як я любив уосени в стіжках Хліб коло хат, а ранками сідими Селян за працею хапливою між ними – І стукіт говіркий ціпів геть по токах.
Як я любив зимової доби При каганці невпиннеє сюрчання Тих веретін і пісню чи ридання Тихесеньке жіночої журби.
Як я люблю безрадісно тебе, Народе мій, убожеством прибитий, Знеможений і темністю сповитий, Що вже забув і поважать себе, Потративши свої колишні сили… Як я люблю твої сумні могили, Україно! Як я люблю тебе!
І ось тепер та змучена любов Мене жене в далекую чужину…
*** Місто спить. Млою густо повиті, Маячать кам’янці жахні… Зникло все; тільки збещені, ситі Ще чигають на втіхи смачні:
Наласуючи за день утробу, Тра додать їй розкош і вночі, - Вдовольнити нервову хоробу, Іншу жизнь для ухіття рвучи…
І спішаться вони до пристанищ, Де нужда і знущання змели Цілий смітник заласних поганищ Для дітей привілей них землі;
Де розпуста гуля без покрови, Де нема ні порад, ні жалю; Де жага й милування любові Продаються у п’янім хмелю;
Де щоночі від смерку до рання Топлять мозок і душу в багні, Де конає гірке безталання Попід тином чи в річці на дні…
Ба! Яке ж ласунам отим діло До загублених кривдою літ? Їм аби молодісіньке тіл, Та нев’ялий, нестоптаний цвіт…
Їм аби лише сміх розлягався, Повний ласих, дівочих понад, - Щоб сп’яніло цілком їх заласся, Щоб здурманив геть мозок їм чад…
А коли серед ґвалту гидкого І дівоча сльоза забринить, - То вона не розжалить нікого, А ще більше розбурхає хіть…
І буя, скаженіє содома, П’яний бенкет шумить і гуде, Поки звалить поганців утома, Поки зляже нетребство бліде…
Місто спить: кам’яниці-озії Бовваніють у хмуристій млі; Вже й тружденні заплющили вії, Спочивають старі і малі;
Стихло горе велике, і болі На хвилину забуло життя… Тільки дочки щербатої долі Марно ждуть від образ забуття!
*** Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:
|