СЛОВА-РЕЧЕННЯ І ВИГУКИ В РЕЧЕННІ

Слова-речення — це замінники речень, виражені прислів­никами, частками або вигуками. У них не виділяються ні го­ловні, ні другорядні члени. Вони характерні для діалогічного мовлення, вживаються переважно в розмовному, художньому й публіцистичному стилях і передають реакції, відгуки мовця на висловлювання співрозмовника, найчастіше — на його за­питання. Вони стають зрозумілі лише в контексті або в ситу­ації. За своїм значенням і роллю в реченні слова-речення близькі до вигуків (і нерідко виражаються ними).

Слова-речення переважно становлять окремі самодостатні репліки в розмові двох чи більше осіб: — Ти мені не жбурляйся камінням. Бо взнаєш. — Хе! Невже? — зухвало відповів той (І. Микитенко). Рідше вони вживаються в складі повнознач­них речень для підсилення сказаного: — Не ваше діло! — Ні, наше! — гукнули солдати в один голос (О. Довженко). Він ду­має, що для нього фабрику збудують. Аякже, чорта пухлого до­чекаєшся! Овва! Не вихоплюйся, синку, з нерозумним словом, бо назад ніяково вертатися (3 тв. М. Коцюбинського).

Слова-речення бувають стверджувальні, заперечні, питаль­ні, спонукальні, емоційно-оцінні. Сюди також належать слова мовного етикету.

У ролі стверджувальних слів-речень виступають слова так, авжеж, аякже, атож, отож-бо, еге, еге ж, та вже ж, ага, угу, добре, гаразд, точно, так точно, звичайно, ще б пак, та вже ж та ін. Вони бувають:

а) прямою позитивною відповіддю на поставлене запитан­ня: — Здобути собі пристойне місце в житті — це ганя­тися за привидами? — Авжеж, — тихо сказав я. — Зна­єш, як учив Сковорода: не за значущістю ролі визнача­ють талант актора, а за тим, як він грає (Вал. Шев­чук); ствердна відповідь може виражатися й зовні запе­речною формою, яка вимовляється із запитально-ствер­джувальною інтонацією: — Перелякався? — А то ні? Вся середина колотиться... (М. Стельмах);

б) підтвердженням міркувань співрозмовника: У сорок сьомому, як у правління проліз, так таким уже розума­ком став, що куди твоє діло... — Еге, таке пхе було, — втулила Палажка (Григір Тютюнник);

в) підтвердженням власних міркувань мовця: Отож! Отож! Се й був той ятірець, куди він людські душі, наче рибу, ловив... (Леся Українка).

Заперечних слів-речень є небагато — ні, навпаки, не­правда, навряд. Вони можуть означати:

а) пряме заперечення на поставлене запитання: Ти, либонь, гніваєшся на мене? — Ба ні... (М. Кропивницький). — їсти хочеш? — Ні. Я там наївся, — киваю назад (Гри­гір Тютюнник);

б) незгоду з пропозицією чи міркуваннями співрозмовни­ка: Марко. Та це справжнє пекло! Поет. Ні, це ще не пекло, але це гірше, ніж пекло, це остання станція перед пеклом (І. Кочерга). Неправда. Я не міг цього сказати. Я хотів сказати щось інше (О. Довженко);

в) підсилення мовцем власної заперечної думки: Ні, кра­ще ніколи не роздивлятись, з чого зроблене те, що нам до вподоби (М. Коцюбинський). Смерті рало крізь них пройшло, глухе, жахне... Ні, ні, цього не може бути! (В. Сосюра).

Запитання виражаються звичайно питальними словами-реченнями ну, та ну, невже, хіба, га, справді, як, що, що ж, тобто. Вони передають як запитання, так і певні емоції — сумнів, подив тощо: — Не віриш?Панич Льольо ставить ґураль ню. — Та ну? (М. Коцюбинський). — На дівчат він дуже ла­сий. — Невже? А з вигляду такий непоказний (Григорій Тю­тюнник). — Ну що, — сказав [Підгаєцький], зупиняючись біля хлопця, — не передумав іти? (Вал. Шевчук). — Пане професо­ре, я прошу вас негайно відвезти звідси цих людей. — Тобто, як відвезти?— здивувався Карташов (О. Довженко).

У ролі питальних слів-речень можуть виступати також стверджувальні та заперечні слова, вимовлені з питальною інтонацією. Вони, як правило, адресуються співрозмовникові, і щоб одержати пряму відповідь на поставлене запитання: — От і добре. На гарбі сидітимеш, коні поганятимеш. Добре? — Добре (Остап Вишня). — А курей на буряки вивозила? — Ні. — Ні? А чому ні? (Остап Вишня).

Спонукальні слова-речення містять наказ, заклик,прохання зробити щось, припинити якусь дію, допомогти і водночас виражають реакцію мовця на певну ситуацію. Вира­жаються вони переважно вигуками годі, геть, цить, гайда, марш, стоп, ура, алло, караул, ґвалт, досить, доволі, ша, тс-с-с, зась, гей, агов, ну тощо. У мовленні слова-речення, як правило, набувають різної експресії: Геть! Геть! Не давайте йому слова (О. Довженко). — Послухаймо, — кажу, — то й почуємо... Ходім ближче. — Цить! Постривай! (Марко Вовчок).

Окрему групу становлять позбавлені емоцій спонукальні сло­ва-речення но, вйо, соб, цабе, тпру, гиля, агуш, киш та ін., з яки­ми звертаються до свійських тварин: Но! Не здохла б вона тобі! Цабе! Вовки тебе були б з 'їли! (Остап Вишня). Дід Мусій розгні­вався: — Киш, пустуни кляті!— Горобці не злякалися (Н. Рибак). Емоційно-оцінні слова-речення містять позитивну або негативну реакцію мовця на побачене чи почуте. У ролі таких слів-речень вживаються здебільшого вигуки ого, ох, ах, ех, хм, тьфу, овва, ат, пхе, он як, отакої, тож-то й ба, от тобі й маєш, хай йому цур та ін. У живому мовленні вони пе­редають різні відтінки почуттів — захоплення, подив, обурен­ня, досаду, докір, гнів, погрозу, сумнів, вагання, нерішучість, недовіру, невдоволення, насмішку, іронію, зловтіху, страх, біль тощо: Пхе! Звідкіль ти такий розумний взявся? (М. Ко­цюбинський). Хм! Куди загнув! — сердито і насмішкувато чмихнув Свирид Яковлевич (М. Стельмах).

У ролі емоційно-оцінних слів-речень можуть виступати також іменники в називному відмінку: Прокляття! Жінко, не муч мене! Кажи: нам грозить щось? (І. Франко). Яка краса! —тихо вигукнула мати (О. Гончар). Ці слова-речення зовні схожі на називні, проте вони не позначають буття, існування, а слу­гують для вираження узагальненої оцінки явищ, подій та вчинків людей.

Слова мовного етикету становлять традиційні за­гальновживані формули привітання, прощання, вибачення, по­дяки, прохання тощо: спасибі, дякую, вибачте, будь ласка, прошу, добрий ранок, добрий день, на добраніч, до побачення та ін. До слів-речень їх відносять умовно: вони нічого не стверджують і не заперечують, але, як і власне слова-речення, становлять не­розкладну синтаксичну будову: Лейтенант підходить до неї. — Доброго ранку, Івго Борисівно. — Доброго ранку (А. Головко).

В усній мові слова-речення й вигуки виділяються інтона­цією та паузами, на письмі — комами, знаком оклику або (у середині речення) тире.

На початку речення слова-речення й вигуки виділяються комою або знаком оклику: О, скільки в тобі краси, життя моє незгасне! (В. Сосюра). Ну, що ж, нехай хлопець змалку зви­кає до правди (І. Цюпа). Ні! Я покорити її не здолаю, ту пісню безумну, що з туги постала (Леся Українка).

У середині речення слова-речення й вигуки відокремлю­ються з обох боків комами або, якщо при них є знак окли­ку, — тире: Земле рідна, о, чим далі ти від мене, тим дорожча (Д. Павличко). Всі, у кого серце вірне сонцю нашої весни, сійте зерно — гей! — добірне в нерозмежовані лани! (М. Рильський). Проте слова о, ой, ах, ну, ох і, ну й, якщо їх ужито в ролі підсилювальної частки, комами не відділяються: О люди, лю­ди, свою душу не замикайте на замки! (П. Тичина).

ЛЕКЦІЯ 4

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: