Словесний знак. Етапи становлення словесно-мовного знаку. Схема словесно-мовного знаку Зарицького

Словесно-мовний знак – одиниця будь-якого рівня мови: від фонеми до тексту, яка є носієм значення і використовується як матеріал для побудови висловлювання.

Етапи становлення:

1) різьблення і кольорові зображення

2) клинописний рівень (шумери, вавилоняни, перси)

3) ієрогліфи

4) алфавітні знаки, найдавніші алфавіти без голосних

Зарицький використовує для зображення слова, як мовного знака геометричну форму куба. Бічні площини – a – денотативне значення (відображення у мові певного об’єкта позамовної дійсності), b – сигніфікативне значення – ставлення до одиниці мовлення, c – граматичне (структурне) значення, d – стилістичне. Верхня площина – k – фонетична зовнішність, нижня площина – l – морфологічна зовнішність.

Таким чином, бічні площини abcd в сумі є змістом слова, тоді як kl – форма слова, або план вираження.

16. Парадигматичні та синтагматичні властивості мовного знака. Ас. дуалізм Карцевського

Асиметричний дуалізм мовного знака – форма мовного знака намагається набути нового значення, а нове значення прагне втілитися в нову форму. Намагання форми набути нових значень призводить до полісемії. Прагнення значення втілитися в нову форму викликає синонімію. Отже, є два основних наслідки асиметричного дуалізму – синонімія, полісемія.

Синтагматичні властивості – міжзнакові відношення. Проявляються у сполучованості слів. Допомагає зрозуміти як цей знак діє, як поводить себе у співвідношенні з іншими знаками.

Парадигматичні – внутрішні властивості мовного знака. Дозволяють дізнатися принципи побудови мовного знака

17. Мови за типами знаків (вербальні та невербальні):

· вербальні (словесні)

· невербальні

Невербальні мови:

· Кінетично-зорова (тілесні рухи, міміка, поза тощо)

· Звуково-слухова (сигнали – звуки тривоги у військових, дверний дзвінок тощо)

· Графічно-зображувальна(дорожні знаки, живопис, графіка)

18. Вербальна мова, класифікаційні ознаки

Вербальна мова — це словесна мова, відмінна від названих у 17 питанні невербальних мов. Це знаки, слова і словосполучення,а також сукупність правил поєднання слів. Функції вербальної мови у питанні 19.

19. Визначення поняття «словесна мова», її групи одиниць, функції

Словесна мова — сукупність знаків і правил вживання цих знаків для побудови слів.

Функції:

· комунікативна;

· ідентифікаційна;

· гносеологічна;

· експресивна;

· естетична;

· культурологічна;

· номінативна;

· магічно-містична тощо.

Одиниці словесної мови: - номінативні (слова і словосполучення), - релятивні (сукупність правил поєднання слів).

20. Мова і мовлення. Мовленнєва діяльність та мовленнєві уміння. Форми мовлення та види мовлення.

Мова – сукупність елементів, які виконують функцію засобів спілкування

Мовлення – результат процесу вираження думки засобами мови (процес висловлювання)

Мовленнєва діяльність – сукупність психофізичних дій людського організму, що полягає у використанні мовних засобів для вираження або сприйняття думки.

Форми мовлення:

· звуково-слухове;

· графічно-зорове.

Види мовлення:

· рецептивний;

· продуктивний.

Мовленнєві уміння:

· говоріння;

· слухання;

· аудіювання;

· письмо;

· читання.

21. Стилістика як вчення про культуру мови та мовні прикраси.

Я думаю тут кожен зможе щось наплести, виходячи з вивченого за рік. На мою думку, тут варто буде сказати, що стилістика вивчає всі компоненти мови – лексику, фонетику і т.д., що вона розглядає особливості нашої мови, саме за допомогою цих досліджень можна зрозуміти наскільки прекрасна наша мова, які непересічні мовні одиниці у нас. І потім сказати, що всі ці класні одиниці, залежно від стилю, використовуються авторами, науковцями і т.д., для урізноманітнення власного мовлення, прикрашання його засобами, притаманними відповідному стилю. Шось таке =)

22. Загальнолітературна (загальнонаціональна) та літературна мови. Позалітературні компоненти.

Загальнонаціональна мова – сукупність усіх мовних засобів, якими користується певний народ, нація. До її складу входить, по-перше, літературна мова, по-друге, позалітературні компоненти.

Літературна мова – це основна частина національної мови, частина її засобів, яка відшліфована, опрацьована майстрами художнього слова, а також науковцями різних галузей, особливо мовознавцями та літературознавцями. Літературна мова – вища форма спілкування у суспільстві. Для літературної мови характерна наявність стилів, які мають певний спільний сегмент лексики, який використовується у всіх стилях.

Позалітературні засоби – це територіальні діалекти, просторіччя, фольклорні засоби, застарілі слова, індивідуально-авторські новотвори.

Літературна мова постійно поповнює свої запаси внаслідок переходу в її стан певних позалітературних засобів, які в міру певних обставин стають засобами літературної мови.

23. Визначення поняття «суржик». Механізми творення. Функціонування в різних стилях. Стилістичні функції

Суржик (букв. — суміш жита з пшеницею, ячменю з вівсом і т. ін., а також борошно з такого зерна) — мова, в якій штучно об’єднані без дотримання літературних норм елементи різних мов. Ужив. переважно щодо укр. просторіччя, засміченого невмотивовано запозиченими (внаслідок укр.-рос. інтерференції) рос. елементами: самольот, січас, тормозити, строїти, кидатися в очі, займатися в школі, гостра біль. Суржик — це збіднена мова, позбавлена нац. колориту, краси й виразності. Найпоширеніший у побут. мовленні, звідки проникає на сторінки газет і журналів, книжок і брошур. Боротьба з суржиком — одне з головних завдань у галузі підвищення культури укр. мови. У художній мові суржик — стиліст. засіб типізації та індивідуалізації персонажів, створення коміч., іроніч. ефекту (напр., мадам Карапєт у творі «Аристократ з Вапнярки»).

24. Стилістичні можливості фонетики

Фонетична стилістика — вчення про функції окремої фонеми і найрізноманітнішого поєднання фонем в межах мови, в словах. Вивчає засоби звукової організації мовлення, виділяє найдоцільніші способи використання звуків.

Засоби фонетики — це зображувально-виражальні засоби, які створюють зримі картини, ефекти, експресивне вираження.

Звукопис — система звукового інструментування, спрямована на створення звукового образу. Приголосні в кінці, а також всередині слів перед або після глухих не оглушуються. Винятки: легко, вогко.

Основний принцип фоніки — звуковий повтор.

Алітерація — повтор однорідних приголосних.

Асонанс — концентрований повтор головних.

Дисонанс — збіг приголосних.

Евфонія — вияв фоніки, який означає гармонійне поєднання позитивно-естетичних явищ твору.

Евритмія — гармонійна плавність, ритмічність мовлення.

Епаналепсис — інтонаційно-звукова та лексико-композиційна структура. Повторюються не лише слова, а й склади, уривки тексту.

Заум — стилістичний прийом, який полягає у розчленуванні мовлення на склади з наступним їх вільним сполученням.

Гіатус (зяяння) — неблагозвучний збіг приголосних і голосних на межі морфем (зеленоокий, аура)

Іллітерат — запис певних звуків, для яких не існує графічних знаків (хропіння – хрхрхр, мичання - гммм)

Какафонія — безладне, хаотичне нагромадження звуків.

Логохриф — слово має набути іншого значення при додаванні чи відтинанні звуків.

Ономатопея — імітація засобами мови різних позамовних звукових явищ.

25. Характеристика походження слів. Запозичені слова. Шляхи запозичення. Умови запозичення. Наукові підходи до процесів запозичення іншомовних слів

Власномовні (~90%)та запозичені (~10%). Частина власномовних – слова загальнослов’янського походження (барліг, боятися, багно, засмага тощо). Інша – питомі, власномовні, тобто створені в результаті розвитку української мови, утворені відповідно до законів і особливостей нашої мови. Саме вони роблять мову самобутною, відмінною від інших.

Запозичення відбувається в результаті контактування мов. У зв’яку із тривалим розподілом українських земель між іншими державами, західний регіон перебував здебільшого під впливом польської та німецької мов, східний – російської, що спричинило особливості тогочасних запозичень на цих територіях.

-латинізми, грецизми, з російської, білоруської, чеської, польської, тюркських мов.

-варваризми(від лат. – іноземний), екзотизми(від лат. чужий)

Існує 2 підходи до запозичень – пуристичний та толерантний. Останній передбачає позитивне ставлення до включення запозичених мовних одиниць у основний фонд мови, тоді як пуристичний передбачає використання лише власномовних засобів і викорінення тих запозичених елементів, що наразі присутні у мові.

Запитання (4 курс, 7 семестр)

15. Стилістичні властивості відокремлених членів речення

Відокремлення — це виділення одного із членів речення у вимові за допомогою інтонації, а на письмі з обох боків за допомогою ком (найчастіше), рідше — тире. Відокремлюються тільки другорядні члени речення.

Відокремлені члени речення відповідають на питання: а який саме? а як саме? де саме? а коли саме? а що саме? Вони уточнюють, конкретизують попередні члени речення або виділяються для посилення їхнього змісту і значення. Відокремленими бувають другорядні члени, яким властивий відтінок додаткового повідомлення, що доповнює основний зміст речення, виражений головними членами: Відвага наша — меч, политий кров’ю. Нікого тут нема, крім мене й господині.

Відокремлені означення

Відокремлення означень залежить від способу їх вираження, місця в реченні, а також від способу вираження того члена речення, до якого означення належить.

Відокремлена прикладка — це іменниковий зворот, який виступає в реченні як різновид означення.

Навкруги чорне страшне море, безодня води і гніву.

Далеко за синім морем на чужій чужині гинули вони, безталанні шукачі щастя.

Як сестра, схилилась над тобою невтомна подруга, сувора творчість.

Відокремлені додатки

Відокремлюються: додатки зі значенням включення, виключення або заміщення, що починаються словами крім, окрім, опріч, замість, за винятком, щодо, що ж до, часто, часом, завжди, особливо, навіть, хоч і: Ви здійснюєте волю Батьківщини. Все відкиньте, все забудьте, крім неї, крім обов’язку.

Зверніть увагу! Деякі додатки з прийменником замість не відокремлюються:

- замість можна замістити прийменником за: Шматочки мармуру на вулицях Помпеї колись служили замість ліхтарів (порівняйте: служили за ліхтарі);

- якщо додаток можна замінити іншим: Замість квіток шаблі, списи виблискують у долині (порівняйте: не квіти, а шаблі, списи виблискують у долині).

Відокремлені обставини

Сторож, несучи сніданок, стукнув дверима.

Повечерявши, полягали спати.

- мають прийменники незважаючи на, починаючи з, кінчаючи: Сікач, незважаючи на свою чималу вагу й короткі ноги, дуже прудко бігає.

Я був молодий, здоровий і міг працювати не втомлюючись.

Хвилюючись і все ще не отямившись, солдат розповідав про себе.

Уточнюючі члени речення — такі, які доповнюють, характеризують інші члени речення, звужуючи, обмежуючи їх значення, уточнюючи кількість предметів або виділення із загальної маси. Відповідають на питання: а де саме? а коли саме? а як саме? а який саме? а що саме?: Уранці, ще до схід сонця, Надійку збудив батько.

Уточнюючі члени речення в усному мовленні відокремлюються паузами, а на письмі — комами, рідше — тире: Дніпро несе Тарасові здаля — з усіх усюд — поклони і привіти.

Людям хотілося жити, тобто творити. Людині власно звикати до всього, в тім числі й до творів мистецтва.

16. Стилістичні властивості однорідних членів речення

Члени речення, які виконують однакову синтаксичну функцію (певного головного або другорядного члена речення), перебувають у тих самих синтаксичних відношеннях з якимсь іншим членом речення і поєднуються між собою сурядним зв’язком, називають однорідними членами речення. Вони (нерідко в поєднан­ні з узагальнюючим словом чи сполученням слів) роз­гортають речення синтаксично, своєрідно збагачують його семантично. На цій основі речення модифікується стилістично, функціонально.

Обсяг однорідного ряду, його кількісний вияв і лек­сико-граматична сутність регулюються певною комуні­кативною потребою. Кожна із структур речень з однорідними членами має свою неповторну індивідуальну сутність, вагому стилістично, бо нею що-небудь активі­зується в усьому складі речення, логічно виділяється, набуває певної особливої ваги, звучання.

Навіть у простих ускладнених реченнях, представ­лених тільки двома однорідними членами, що з’єднані сурядним сполучником чи тільки інтонацією, від зміни порядку членів речення змінюється їх стилістика: Ми­нають дні і ночі; Минають дні, ночі; Дні і ночі мина­ють; Дні, ночі минають. В усіх чотирьох реченнях од­норідність двочленна, зв’язок між однорідними підме­тами сполучниковий або безсполучниковий, але кож­ний із варіантів речення відрізняється акцентом і сприйманням однорідних підметів. Синтаксична одно­рідність є водночас і семантично-значеннєвою однорід­ністю: Синє море хвилювалось і кипіло на березі піною (М. Коцюбинський), пор.: Синє море хвилювалось на бе­резі піною. Синє море кипіло на березі піною. Однопіяніс- тю забезпечується економність вислову, бо два речення’ «ніби Об’єднались в одному; двома дієсловами-присудка- ми при одному підметі в цих реченнях акцентується на двох різних діях, обидва однорідні присудки вирізнені значеннєво, також і емоційно, експресивно, тобто сти­лістично. У реченні По гарячому небу повзли довгі і сі­рі, як павутиння, хмаринки (М. Коцюбинський) двома однорідними узгодженими означеннями привертається увага до двох ознак зображуваного явища природи — хмаринки, і це в реченні комунікативно найсуттєвіше, через що й виділяється логічно, поглиблюється порів­нянням як павутиння. Майже те саме простежується і в реченнях з двома однорідними членами, які поєднані тільки інтонацією — без сурядного сполучника: Трем­тять, летять звабливі звуки (Г. Чупринка); Ми всі живемо, працюємо один для одного (3 газети).

Наявність у реченні двох однорідних членів — це тільки елементарний вияв однорідності, отже, й почат­кова ланка її формування, мінімальна форма однорід­ності. І все ж, як стверджує О. Пономарів, «однорід­ність виникла на вищому ступені розвитку людської свідомості, людського пізнання. Спочатку відбувалося нагромадження, потім добір складників одного ряду. Після добору людина почала класифікувати дібране».

Чим більше в реченні однорідних членів, тим повні­ша в ньому однотипна розчленованість висловлюваної думки, тим вона ширша й багатша, тим повніше охоп­люються нею певні реалії життя.

Особливо виразним є компактне вживання в тексті семантично й синтаксично різнотипних однорідних членів речення. Таким уживанням однорідності забез­печується неповторний лад мислення й мовлення, бо при цьому нагромаджується одноплановість деяких елементів висловлюваного, увага слухача (читача) пев­ним чином привертається до однотипних реалій — осіб, явищ, дій, ознак, обставин, ситуацій. Цьому сприяє й сама інтонація однорідності, яка завжди певною мірою контрастує з неоднорідною мовленнєвою інтонацією: Образно кажучи, гроші… — не ідеальний раб. Розуміє­те? Це раб, який все знає, все вміє, все може. Він мов­чазний, покірний, безсоромний, вірний. Ми хронічні, спадкові рабовласники… Так, так, моя дорога, і Пужа- релі, Дюртеі, і я, і ви, й навіть ваш Бернар, навіть ваш чорний святий Кюре, всі. Це сидить у нашій крові, в на­шій натурі, переданій нам через тисячоліття (В. Вин­ниченко).

Однорідний ряд формується лише одномірними за певною ознакою членами речення. Немає одноріднос­ті в такому логічно хибному, отже, й стилістично не­вдалому реченні, як Навколо озера росли дерева й вер­би: родове поняття дерева семантично не поєднується з видовим поняттям верби. Алогічність несумісна з од­норідністю, отже, також із стилістичністю. Логічно хибною, через що й неоднорідною в одній із своїх час­тин є й така фраза-речення: Все більш злагоджено й перспективно починають працювати навчальні зак­лади, школи, інститути, університети, а також по­зашкільні установи й дитячі садки — виділені спо­лучення слів є родовими поняттями, всі інші — видо­ві поняття.

Однорідність притаманна всім стилям мови. Однак у літературно-художньому стилі вона часто набуває тро­пеїчного звучання, сприймається метафорично — як за­сіб художнього вислову. В той же час у художніх тек­стах може простежуватись певною мірою невиправдане, навіть набридливе вживання однорідних членів речен­ня: Захряс майдан… захряс горбами, возами, кіньми, коровами, вівцями, волами, телятами, горшками, мисками, курми, вовною, лантухами, хмелем, смуш­ками, матерією, чобітьми, цукерками, пряниками, квасом, пивом, руською гіркою, гребінками, косами, шкірами, ременем, чавунами, прядивом, хустками, полотном, дьогтем, дранчаками, сорочками, спід­ницями, килимами, щетиною, дужками, рогами, шайками, воском, медом, малясом, таранею, осе­ледцями, ходами, яйцями, запасками, плахтами, пирогами, салом, м’ясом, ковбасою, смаженою рибою, ряднами, скринями, гвіздками, молотками, свиня­ми, крамарями, циганами, баришниками, людьми, дітьми і сліпцями (Остап Вишня).Надмірне вживання дієслів не динамізує вислову, перебігу думки, сприймається обтяжливо, зводить до мінімуму художність на­писаного: І все ворушиться, дихає, курить, кричить, лається, мукає, мекає, ірже, ігікає, ремигає, позіхає, кувікає, хреститься, божиться, матюкається, зап­рисягається, пахне, смердить, воняє, кудкудахкає, квокче, смалить одне одного по руках, грає на гармонії, на скрипці, причитає, п’є квас, їсть тараню, одригує, ікає, «будькає», лускає насіння і крутиться на карусе­лі. (Остап Вишня). Великою кількістю однорідних чля- нів речення створюється почуття комічності, яке ґрун­тується на певній» логічній невмотивованості, навіть стилістичній надокучливості. -—

Посиленню однорідності сприяють сполучники, якими поєднуються однорідні елементи. Стилістично об’єктивною може вважатись така закономірність: чим більший сполучниковий ряд, чим більше однотипних сполучників у реченні з однорідними членами або також чим словесно розгалуженіші сполучники (неоднослівні), тим виразніше й емоційно відчутніше виражається з їх допомогою значення однорідності — як на основі єдналь­ного ряду, так і на основі зв’язку протиставно-зіставно- го чи розділового: Довкола розкинулись мило Барвисті дрібні береги, Домочки, й садочки, і люди, Отари, і лу­ки, й луги (Леся Українка); Хлопці, щоб не заважати в хаті, вчились або в клуні, або в садку, чи деінде (М. Ко­цюбинський); Чи то садок видніє, чи город, чи поле (Панас Мирний).

Виразно підсилюється значення тих однорідних чле­нів, які поєднуються попарно: Життя — це ріка, в якій попутно й повально тече минувшина й теперіш­ність, добро й зло, правда й кривда (І. Федорів).

При іменникових однорідних членах речення в центр уваги слухача (читача) потрапляє певне поєднан­ня чимось близьких між собою осіб чи однотипних за якоюсь ознакою предметів. Наприклад, за наявності од­норідних прикметників у межах одного речення увага сконцентровується на найменуваннях різних якостей людини чи предмета, а наявність у реченні дієслівної однорідності наповнює його зміст очевидною дієвістю, динамікою, енергією руху.

Художній текст із певного згустку різнотипних одно­рідних і неоднорідних членів також може бути позначе­ний і деякою стилістичною своєрідністю, зокрема описо­вістю, тональною рівністю, певною словесною переобтя­женістю, навіть помітною відчуженістю від художньої образності й виразності: На широкім облоні, на бори- славській і бонській толоці збиралися грізні хмари: се ріпники сходилися на велику виробницьку раду. Всі ці­каві на нову, досі нечувану появу; всі повні надії і яко­гось таємного страху; всі згідні з роз’єренню і нена­вистю на своїх гнобителів. З гумором або шепотом, більшими або меншими купками з горішнього і до­лішнього кінця або із середини Борислава плили-напли- вали вони. Чорні зароплені кахтани, лейбики, сіраки та гуні, такі ж сорочки, переперезані то ременями, то шнурками, то ликом, бліді, пожовклі та позеленілі лиця, пошарпані та зароплені шапки, капелюхи… (І. Франко),

Незаперечною є також участь синтаксичної однорід­ності в створенні поетичної ритміки вислову: А я плачу, літа трачу, Його виглядаю (Т. Шевченко). Римовани­ми однорідними явищами може створюватись один з до­мінуючих ефектів стилю народної думи: Брати! Будем жити, вино пити, Яничара бити, А курені килимами, Оксамитом крити (Т. Шевченко); Старший брат теє зачуває, Словами промовляє, Уже дрібними сльозами поливає (Нар. творчість).

Речення з однорідністю й узагальнюючим словом, незважаючи на свою начебто структурну обтяжливість, можуть сприйматися і цілком поетично, оригінально: Є світ над нами високо такий: Без бур, без туч, без хуг, без гроз, без граду, Що в літній день житам при­носить зраду, Що в очі б’є квіток, неначе кий (Б.-І. Ан­тонин).

З участю однорідності чи на її основі можуть також створюватись такі стилістичні фігури поетичного мов­лення:

а) алітерація, утворювана повторенням певної приго­лосної фонеми.: Пливли хмарини, немов перлини… (П. Ти­чина); Прибігли тіні — сумні хвилини (П. Тичина);

б) епіфора — повторення однакових звукосполу­чень, слів з метою посилення виразності й мелодійнос­ті вислову: Шевченка вулиця зелена. Нагадує його сло­ва, Що зійдуться землі племена — Сім’я велика і нова (М. Рильський);

в) ампліфікація — художнє нагромадження однорід­них синонімів, епітетів, порівнянь, антонімічних слів для підсилення характеристики певних осіб, явищ:

Насторожена, трохи перелякана. Пригорталась ціла —- гаряча, гнучка, тріпотлива (У. Самчук);

г) градація — художній прийом, фігура, яка полягає в поступовому нагнітанні певних засобів виразності, в переході від одного до іншого, від нижчого ступеня до вищого чи навпаки: Так, мабуть, і в часи Бояна Квіт­чалася пора весняна, І накрапали молоді дощі, І хмари насувалися з Таращі, І яструби на обрій углибали. І дзвінко озивалися цимбали, І в пролісах озера голубі Вглядалися в небесну дивну ясність… Все — як тоді. А де ж вона, сучасність? Вона в найголовнішому: в тобі (В. Мисик).

Отже, семантико-синтаксична однорідність у речен­ні, вирізняючись у ньому інтонаційно, завжди по-особ­ливому розгортає зміст речення. Однорідністю створю­ється своєрідна логічна й емоційна сутність речення, а на цій основі і така ж його стилістична, функціональна неповторність, індивідуальність, яка ніколи не буває адекватною із стилістикою речень усіх інших структур­них різновидів.

17. Стилістичні можливості вставних членів речення

Вставні слова і словосполучення в стилях: оф.діловий, науковий, публіцистичний – лінійність та послідовність висловлювання. Худ., розмлвний, публіцистичний – об’єктивна і суб’єктивна модальність (? Не знаю шо це, так в конспекті написано)

Функції:

· Виражають модальну оцінку (п: мабуть, може)

· Привертають увагу (п: уявіть собі)

· Виражають емоції (п: на жаль)

· Вказують на джерело (п: по-моєму)

· Упорядковують думки (п: по-перше, отже)

Значення

Вставними є слова (словосполучення, речення), які граматично не пов'язані з членами речення і виражають ставлення мовця до висловленого, його оцінку, характеризують спосіб оформлення думки і т. д. Вставні слова не несуть нової інформації, а лише певним чином оцінюють, уточнюють основне повідомлення. І.Тина мене пилинці не дозволила б, мабуть, упасти (Є.Летюк). 2.Я дуже хочу, щоб в провулках дощ не йшов, а, як у Львові кажуть, падав... (О. Делеменчук).
Вставні конструкції не є членами речення.

Інтонація

Вставні слова, словосполучення і речення вимовляються зниженим тоном, у прискореному темпі. Перед ними і після них робиться пауза.

18. Стилістичні можливості звертань та вигуків

ЗВЕРТАННЯ Використовується в стилях: публіцистика – в монологах, науковий, оф.діловий – у формі мовних штампів.

Функції:

· Номінативна,

· привертання уваги

· спонукання до дії

· створення емоційного напруження

· поетизація

ВИГУКИ – ф-ція: безпосереднє виявлення емоцій

Вигук — це незмінна частина мови, що виражає почуття і волевиявлення, не називаючи їх. Вигуки не належать ні до самостійних, ні до службових частин мови.

За значенням вигуки поділяються на:

1) емоційні, що виражають почуття і переживання: о, ой, ах, фу, пхе;

2) вигуки волевиявлення, що передають спонукання, заклик і т. д.: цить, гов, алло, ну, гей, гайда, нумо, вйо, ціп-ціп та ін.

За способом творення вигуки поділяються на первинні, що складаються з одного (А! О! У! Е!), двох (Ах! Ох! Ух! Ех! Ай!), трьох і більше звуків (Ага! Ну-ну!), та на вторинні, або похідні, які утворилися з повноцінних частин мови, що втратили номінативну функцію і стали звичайними виразниками почуттів та волевиявлень (Жах! Дурниця!).

Деякі вигуки утворились від іменників у кличній формі: Людоньки! Господи! Горенько моє!

Вигуками стали і деякі усталені звороти: Цур тобі!

Окрему групу становлять звуконаслідувальні слова: гуп, дзень, ха-ха-ха, ш-ш та ін.

Близькі за значенням до вигуків слова ввічливості (спасибі, до побачення), лайливі вислови (чорт забери).

В окремих випадках, коли вигуки переходять в іменники, вони виступають у ролі членів речення:

Гетьте (зникніть), думи, ви хмари осінні (Леся Українка).

Спасибі (дякую) вам, люди добрі! Навколо чуєм хрум-хрум... хрусь-хрусь (якісь звуки) (М. Коцюбинський).

За походженням є вигуки власне українські (Матінко! Лишенько! Добридень! На добраніч!) та запозичені (Алло! Біс! Браво! Шах! Клас! О-кей!).

Написання вигуків

Вигуки, що складаються з протяжних звуків або повторюваних частин, пишуться через дефіс: шур-шур, ж-ж-ж, аго-о-ов, гай-гай, киць-киць та ін.

Вигуки можуть відокремлюватися від інших слів у реченні комами:

Ой, як же ви мене налякали! (О. Маковей) Тут чисто, ясно, весело, ох, як весело! (І. Франко)

А також знаком оклику (здебільшого на початку речення), якщо вимовляються з окличною інтонацією:

Ай! Як тут гарно! (М. Коцюбинський)

Якщо вигуки о, ой стоять перед звертанням, то після них, перед звертанням, кома не ставиться: О царю лютий, творче зла (Т. Шевченко).

Вигуки, ужиті в значенні іменників, часто пишуться в лапках: Твоє журливе «ку-ку» спливало, як сльози по плакучій березі (М. Коцюбинський).

Вигуки є тими засобами, за допомогою яких виражаються в мові почуття, емоції, спонукання. Специфіка вигуків — виражати емоційно-експресивні реакції, оцінки, волевиявлення, не називаючи їх, — апріорно визначає стилістичні можливості даного класу слів, бо в такому разі емоційне забарвлення органічно входить у семантичну структуру вигуку як мовної одиниці.

Не маючи лексичного і граматичного значення, вигуки є економними і концентрованими виразниками почуттів і емоцій, волевиявлень і спонукань, позитивної чи негативної оцінки, ставлення мовця до осіб, подій, явищ, предметів. Уміле використання їх у тематичному контексті і відповідній ситуації урізноманітнює мовлення, робить його емоційно насиченим і виразним, барвистим, надає йому щирості й безпосередності живого спілкування.

Слід відзначити, що вигуки використовуються не в усіх функціональних стилях. Вони практично не зустрічаються в науковому і офіційно-діловому стилях. Зате в розмовно-побутовому стилі, і зокрема в усному мовленні, як у своєму природному середовищі, вигуки найбільш повно і різноманітно розкривають особливості свого значення. У живому мовленні вони безпосередньо пов’язані з темою і змістом інформації, емоціями, оцінками, настроями мовців і передаються з певною інтонацією, мімікою і жестами. У цьому комунікативному комплексі вигук сприймається слухачем як мовленнєва одиниця з певним значенням, у тому числі й стилістичним.

У мовленнєвій практиці різні групи вигуків і окремі вигуки по-різному, залежно від ситуації, тематики і контексту реалізують стилістичні можливості у стилістичні значення.

Найбільш активними щодо цього є первинні емоційні вигуки, а, о, у, є, ой, ай, ох, ах, ех, ух, що надають емоційного забарвлення всьому висловленню. Так, вигук а виражає здогад, здивування: «А, от ти хто! Я від старих людей про мавок чув не раз, але ще зроду не бачив сам» (Леся Українка); «Здрастуй, здрастуй, Прометею! А! Бунтуєш? — ну, бунтуй» (П. Тичина); «— Та це й не від дружини, до речі. Син пише. — А-а, син... Це той, що в армії?» (О. Гончар).

Процеси здогадування, здивування, впізнавання, як правило, не бувають емоційно нейтральними, вони супроводжуються певними почуттями, а часто й оціночними характеристиками, що пов’язуються з об’єктами сприймання або з суб’єктивним ставленням мовця до них. Тому на основні семантичні компоненти вигуку а накладаються додаткові — вираження радості чи радісного здивування: «А-а Боже, яка зустріч! Скільки це вже,, як ми не бачились!» (з усного мовлення); «— А, герой ночі! — обступили його бійці, але він не став з ними розмовляти» (Г. Тютюнник); вираження удаваного здивування: «— А-а, ти не знаєш. Ти все дурочкою прикидаєшся? Тобі вуха позакладало? Не чуєш, що люди балакають?» (Г. Тютюнник); вираження згоди: «A-a! Якщо так, то це нічого» (укр. нар. казка); вираження досади, незадоволення: «А-а, хіба це риба! Казна-що, не риба. От колись була риба, щоб ви знали» (О. Довженко); вираження обурення, переляку, відчаю, розпачу: «— А, так ти й квартиранта пустив! — І придивилася: — Ти ще й на харчах на хазяйських! А-а!» (А. Головко); «— А, матінко ж моя... Та що ж його робити? І ганджиха злякано позирала в небо, де напливали сизі армади хмар» (А. Шиян).

Вигук а з інтенсивним емоційно-експресивним забарвленням, періодично повторюючись, увиразнює емоційне забарвлення текстової тканини. Це видно на прикладі кінцівки новели М. Коцюбинського «Сміх»: «А вулиця стогнала. — А-а-а... — неслося десь здалеку, як од розірваної греблі. — А-а-а... — котилось ближче щось дике, і чулись в ньому і брязкіт скла, і окремі крики, повні розпуки та жаху, і тупіт ніг великої юрми... Скакав по вулиці звощик, і гнався за ним туркіт коліс, як божевільний... Осінній вітер мчав жовті хмари й сам тікав з міста. — А-а-а... а-а-а...». Анафора вигуку а, зокрема його протяжної форми а-а-а, створює відповідну емоційну «рамку» для вираження жаху й розпуки.

19. Стилістика складносурядного речення + складнопідрядне і безсполучникове

Характерна ознака складносурядних речень – граматична однорідність складових частин, що виступають як рівноправні:

При повній тиші в повітрі густий гай легко затримав зібране за день тепло, і тепер звідти пашіло, як з печі.
Складнопідрядне речення – складне речення, синтаксичні центри якого (разом із залежними від них другорядними членами) пов’язуються між собою підрядним синтаксичним зв’язком:

То були часи, коли ніхто нікому не вірив, коли вчорашній союзник, одержавши заплату, сьогодні виступав проти тебе, коли князь, поклявшись на хресті перед іншим князем, що дотримуватиметься миру, влучивши хвилю, відрубував мечем голову тому, з ким тільки-но замирився.

Безсполучникове речення – складне речення, в якому залежність між складовими частинами виражається порядком компонентів, інтонацією, видочасовою узгодженістю присудків. Частина безсполучникових речень співвідносна зі складнопідрядними:

Чоловіки, в кого є худобина, обкошук осоку навколо кущів – правління дозволило.

Інші співідносяться зі складносурядними реченнями:

Рипіли вози, висла над Україною прощальна пісня, падала в холодні тумани, тягнулись валкою сімсот сімей козацьких ізгоїв у Білгород присягати на вірність сусідові…

Складним реченням висловлюється думка, яка відображає взаємозумовленість явищ, зв’язок одного явища з іншим, а простими реченнями висловлюються думки про окремі самостійні явища, увага читача чи слухача акцентується саме на цих явищах, а не на їх взаємозв’язку.

Залежно від мети висловлювання (хочемо ми точно вказати на часову, причинову чи наслідкову залежність і досягти смислової точності у висловлюванні чи лише вказавши на взаємозв’язок явищ, досягти лаконізму, емоційності, ритмомелодики) використовуються синонімічні конструкції речень.

Часова, причинова і наслідкова залежність може бути виражена по-різному: складносурядними, складнопідрядними й безсполучниковими реченнями.

В науковому стилі переважають складні синтаксичні конструкції, які мають логічну будову, чітку послідовність складових частин; для вираження між ними логічних і граматичних відношень використовують сполучники й сполучні слова.

У розмовному мовленні прості речення переважають над складними, у складних реченнях немає такої стрункості, якої дотримуються в науковому, офіційно-діловому й публіцистичному стилях; серед складних синтаксичних конструкцій складносурядні речення переважають над складнопідрядними.

В офіційно-діловому й науковому стилях широко використовується підрядність: у розмовному – сурядність; у художньому – добір тих чи інших конструкцій визначається особливостями стилю й індивідуальними уподобаннями автора.

Складносурядні речення можуть бути паралельними за значенням до простих речень з однорідними присудками: Золотиться, всіма барвами грає проти сонця кукурудза, гордо схиляє набік свої розкішні султани, тихо шелестить листям. (Ю.Збанацький) – Золотиться, всіма барвами грає проти сонця кукурудза, гордо схиляються набік її розкішні султани, тихо шелестить листя.

Добір однієї з синонімічних конструкцій зумовлюється метою й змістом мовлення: якщо потрібно зосередити увагу читача на одному предметі чи явищі, використовуємо просте речення, якщо на двох чи кількох взаємозв’язаних предметах, явищах, – складне.

Прості речення акцентують увагу на окремих предметах, явищах, не підкреслюючи їх взаємозв’язку. Складносурядне речення вказує на тісний зв’язок між предметами й явищами. Складнопідрядне розкриває види залежності між явищами. Ту ж саму функцію виконує безсполучникове речення, крім того, воно експресивніше.

Складносурядне речення виражає протиставлення між взаємозв’язаними предметами, діями, явищами; складнопідрядне вказує на допустовість; у безсполучниковому реченні підкреслюється одночасність. Але не всі складносурядні речення з протиставним зв’язком можуть бути співвідносні зі складнопідрядними реченнями з підрядними допустовими. Це буває тоді, коли в складносурядному реченні протиставляються предмети, явища, між якими немає тісного взаємозв’язку:

Дерево міцне корінням, а людина трудовим горінням

Підрядне речення – це засіб для вираження смислових відношень думок (означальних, часових, причинових, наслідкових, мовних тощо), які відбивають зв’язки між явищами в природі.

Смислові й стилістичні відмінності між паралельними конструкціями:

· означення з пояснювальними словами в простому реченні вказує на ознаку предмета;

· дієприкметниковий зворот підкреслює ознаку предмета, створювану в часі діяльності цього предмета чи дією на нього іншого предмета;

· підрядне речення підкреслює ознаку, виражену присудком;

· прості речення вказують на окремі взаємозв’язані предмети;

складносурядне речення підкреслює взаємозв’язок предметів.
Використання паралельних конструкцій у різних стилях мовлення зумовлюється їх смисловими відмінностями. Підрядні означальні речення широко використовуються в художньому, публіцистичному, офіційно-діловому стилях; синонімічний до них дієприкметниковий зворот – у науковому, офіційно-діловому, публіцистичному стилях, дозволяє коротше, стисліше висловити думку. При виборі дієприкметникового звороту чи підрядного означального речення (там, де можливі обидві конструкції) чимале значення має контекст. Знаючи паралельні конструкції, можна уникати нагромадження дієприкметникових зворотів, так само й нагромадження підрядних означальних речень.
Безсполучникові конструкції внаслідок своєрідної інтонації експресивні й використовуються часто в усному розмовному мовленні:
Посієш вчасно – вродить рясно.
Підрядне речення способу дії з відтінком наслідковості співвідносне з підрядним реченням наслідковим: ^ Сніг так блищав, що Дмитрик не міг на нього дивитися і кліпав очима. (М.Коцюбинський) – Сніг блищав, так що Дмитрик не міг на нього дивитися і кліпав очима.
Підрядне речення способу дії дозволяє підкреслити якість дії головного речення та її наслідок; підрядне речення наслідкове – лише те, що дія підрядного речення є наслідок дії головного.

Складнопідрядне речення з підрядним способу більш експресивне в порівнянні з синонімічним складним реченням із підрядним наслідковим.

Ще більшої виразності в підрядних реченнях способу дії з відтінком наслідку досягається введенням підсильно-видільної частки аж:

Море так невинно голубіє під стінами скель, і сонце так світить ласкаво, що аж каміння сміється.

Підсильно-видільна частка аж може виступати в ролі сполучника й поєднувати підрядне речення способу дії з відтінком наслідковості з головним, надаючи висловлюванню експресивності:

Віють вітри, віють буйні, аж дерева гнуться.
Пролісок пробив листок торішній, аж зачудувалася трава.
Ставок блищав, аж очі боліли глянути на нього.

22. Стилістичні можливості періоду тексту

Період (грец. περίοδος — кружний шлях, обертання) — розгорнута, багатокомпонентна, гармонійно організована синтаксична побудова, що характеризується цілісністю теми, повнотою і динамізмом змісту (нерідко з елементами образності і широких асоціативних зв'язків). Період вважається фігурою високого, піднесеного, урочистого стилю, опоетизованого мовлення. Він належить до найдавніших фігур античної риторики. Великим майстром періодів був давньогрецький ритор і оратор Горгій, тому період у риториці називають горгієвською фігурою. Період — категорія стилістичного синтаксису. На відміну від інших синтаксичних конструкцій період є тематично, структурно та інтонаційно відносно замкненою побудовою, своєрідним мікротвором.

Період – риторична фігура, яка найчастіше має чітку двочленну будову. Перший член (протазис — підвищення) характеризується нагромадженням інформації за допомогою періодичного повторення однотипних синтаксичних складників, поступовим підвищенням голосу до найвищої точки. Його ще називають попередником. Другий, структурно компактніший, член періоду (апозис — зниження, або наступник) завершує думку різким спадом інтонації і поступовим зниженням тону голосу до рівня початку мовлення. Частини відмежовує виразна пауза, за допомогою якої акцентується увага на змісті апозису. В такий спосіб утворюється ніби замкнене інтонаційне коло періоду. Наприклад: Фантазіє! Ти сило чарівна, Що збудувала світ в порожньому просторі, Вложила почуття в байдужий промінь зорі, Збудила мертвих з вічного їх сна, Мету вказала буйній хвилі в морі, — // до тебе обертаюсь я сумна: Скажи мені, фантазіє дивна, Як помогти в безмежнім людськім горі.(педро лол).

Період з двох членів називають двочленним, а період з трьох членів — тричленним. Кожний член періоду може мати кілька колон (менших частин).

Поряд із класичним різновидом періоду виділять так званий «обернений» період, в якому після ритмічно організованих структур, що формують підвищення, немає традиційної завершальної частини. Твердження, наближене до висновкового узагальнення, міститься на початку речення, перед градацією: «На рідні землі сіячі вертають, Щоб сіяти святе зерно своє, Щоб знов заграло українське поле Врожаєм щастя, зродженим навік, Щоб знов засяяло сонце світлочоле На вольних водах українських рік...» (М. Бажан). Періоди такого типу мають епічну-характеристичну природу і використовуються насамперед в художньо-оповідних текстах.

Період має специфічні особливості, що простежуються на трьох рівнях: смисловому, структурно-синтаксичному та інтонаційному.

За смисловими відношеннями між першим і другим періодами розрізняють кілька їх видів:

· завершальний;

· означальний;

· кільцевий (включає кільцевий повтор, що формує рамку строфи чи тексту);

· часовий (виражає часові відношення між засновком і висновком);

· предикатний;

· причинний;

· протиставний;

· пояспювальпо-порівняльний;

· умовний;

· пояснювальний.

Залежно від структурного типу синтаксичної одиниці, яка лежить в основі періоду, можна виділити:

· період-просте речення. Повторюваними синтаксичними елементами, що утворюють протазис, є однорідні члени;

· період-складносурядне речення. Повторюваними складниками протазису є поєднані сурядним зв'язком прості речення;

· період-складнопідрядне речення. До головної частини належить кілька відповідно розташованих підрядних речень одного типу; вони, як правило, утворюють ряд з однорідною супідрядністю.

На рівні просодії перша частина періоду характеризується поступовим інтонаційним підвищенням, яке досягає максимуму в кінці її, а друга — значним пониженням після паузи (пауза між підвищенням і зниженням на письмі, як правило, передається комою або комою і тире). Якщо період за змістом і структурою являє собою складне речення ускладненого типу, наприклад, коли членами періоду виступають супідрядні однорідні члени з включеними до них підрядними, то підвищення і зниження тону в свою чергу можуть поділятися на дрібніші частини, які відділяються у вимові один від одного малою паузою.

Період використовується у різних функціональних стилях усної і писемної літературної мови. Найуживаніший у текстах, функціональною сутністю яких є активний словесний вплив або образне відтворення дійсності: в публіцистиці, в ораторській мові, в художніх творах (найчастіше поетичних і прозових). Традиція використання періоду в українській літературі та публіцистиці відносно давня. Так, періоди характерні для творів Самійла Величка, Г.Квітки-Основ'яненка, І.Нечуя-Левицького, Л.Глібова,Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, П.Грабовського, М.Рильського, М.Бажана, А.Малишка, О.Довженка, О.Гончара.

23. Синтаксична синонімія + 24. Види синтаксичної синонімії: стилістичні можливості.

Стилістичні синоніми – паралельні конструкції, що мають спільне граматичне значення, однаковий лексичний склад, але відрізняється смисловим відтінком.

Додаткові відтінки пов’язані з категоріями особи і модальності:

· нейтральні

· книжкові

· розмовні

1. Лексико-синтаксична синонімія – п: це був рослий юнак; це був довготелесий юнак, юнак високий, як каланча.

2. Морфолого-синтаксична синонімія – вживання різних форм одного слова П: пишу лист; пишу листа

3. Власне синтаксична синонімія – як на рівні словосполучень так і речень. П: він прийшов додому і сів вечеряти. Прийшовши додому, він сів вечеряти; коли він прийшов додому, він сів вечеряти; він прийшов додому, сів вечеряти.

25. Синтаксична омонімія. Причини виникнення

Синтаксична омонімія – здатність синтаксичної конструкції виражати різні значення одночасно. Утворюються завдяки властивостям граматичних форм надавати кілька граматичних значень. Двозначність синтаксичних конструкцій розглядають як лінгво-стилістичну необачність.

Види:

· В межах словосполучення: П: Ігореве вбивство

· В межах речення: коли один із значущих елементів речення має синтаксичні зв’язки. П:пагорб закрив ліс – ліс акрив пагорб

· На межі 2 або більше речень

Лексико-синтаксична омонімія – П: автобус проїхав зупинку

Морфолого-синтаксична синонімія – П:Навколо мами стояли чужі; Вона думає про подарунок матері.

Власне синтаксична омонімія – П: попрацюю трохи з тобою

Амфіболія (з грец. неоднозначність) – таке розташування слів у реченні, яке сприяє появі додаткового значення, непередбаченого автором. П: у листі повідомлялося про втечу з табору німців.

Усунення омонімії в реченні – деомонімізація.

Причини виникнення омонімії – фіговий розвиток автора, відсутність досвіду і бла бла.

28. Стил.істичні можливості інверсії

Інверсія — одна із стилістичних фігур мови, яка полягає в незвичному розташуванні слів у реченні, щоб найбільш значуще слово чи слова особливо підкреслити, звернути на них увагу.

Приклади:

· Я, тільки-но згадаю, Як друзі гинули в вигнанні, в кайданах, Пригадую і вас у цім далекім краї, Встаєте, як живі, у мене ви в очах (7, 95, «Пан Тадеуш, або Останній наїзд на Литві» А.Міцкевича);

При інверсії основний зміст речення зберігається, але зміна порядку слів дозволяє внести додаткові змістові відтінки, підсилити виразність слів. Наприклад, у реченні В Українському домі вітали з п'ятиріччям Академію муніципального управління комунікативним завданням є повідомлення про те, що відбулося. При іншому порядку слів Академію муніципального управління вітали з ювілеєм в Українському домі підкреслюється місце, де святкувався ювілей. У реченні Академію муніципального управління вітали в Українському домі з ювілеєм повідомляється про характер ювілею — п'ятиріччя. Із цих прикладів бачимо, що кінець речення — це сильна позиція для будь-якого члена речення і найпростішим способом виділення якогось слова чи словосполучення є винесення його на останнє місце у реченні.

Інверсія часто спричинює зміну експресивного забарвлення речення, отже, непрямий порядок слів частіше зустрічається в розмовному та художньому стилях.

Наведемо кілька правил, що регулюють порядок членів речення. В офіційно-діловому та науковому стилях переважає передування підмета присудку (прямий порядок слів); Дублікат трудової книжки заповнюється за загальними правилами. Ремонт будівель здійснюватиметься без відселення мешканців.

Не виключаються у цих стилях конструкції з інверсією головних членів речення. Йдеться про такі випадки, коли при зміні розташування підмета і присудка зберігається нейтральність висловлювання. Наприклад, нормою є передування присудка підметові у словах автора, які розривають пряму мову або стоять після неї; "Комп'ютеризація пошти, — розповідає директор Львівської дирекції "Укрпошти " Анатолій Кидисюк,— дала можливість закласти надійну технічну базу для розширення сфери послуг"; "У Володимирі-Волинському працює сьогодні 1200 підприємств", — інформує міський голова Петро Данилович Саганюк.

Нормативним є передування присудка підметові у реченнях, на початку яких стоять обставинні слова, як-от; Значно зменшує імовірність крадіжки у квартирах встановлення автономної сигналізації; На території України діють норми безплатної видачі робітникам спеціального одягу.

Що стосується узгодженого означення, то нейтральною позицією для нього є передування означуваному слову; Зовнішньоекономічна діяльність є важливим фактором розвитку національної економіки кожної держави.

Прикметник ставиться після іменника, якщо необхідно виділити ознаку. Такий порядок слів використовується у художньому та публіцистичному стилях; Тут люд осілий. Тут шанують труд. І рух дадуть і кругові, і кросну. Кують залізо із місцевих руд. І мають славу дуже розголосну (Л. Костенко); Осики лист каро-зелений тремтить на вітрі і тремтить (В. Стус); Не бажаємо вам легких доріг. Бажаємо вам доріг чесних (О. Гончар).

Постпозиція узгодженого означення щодо іменника використовується в термінах і назвах товарів при класифікації об'єктів, що входять у загальний клас. Іменник при цьому означає родове поняття, а прикметник — видову ознаку: ромашка лікарська, ромашка запашна, м'ята перцева, модрина європейська, річкова мінога українська, норка звичайна, підлога паркетна, ванни емальовані чавунні, щітки масажні, білизна постільна. У цих прикладах постпозиція прикметника не має експресивно-стилістичного забарвлення, отже, вони є прикметою наукового, офіційно-ділового та публіцистичного (з позначкою "спец.") мовлення.

Поширене означення, виражене дієприкметниковим зворотом, може стояти як у препозиції, так і в постпозиції до означуваного слова, порівняйте: Арбітражний суд повернув позовну заяву і додані до неї документи без розгляду. Арбітражний суд повернув позовну заяву і документи, додані до неї, без розгляду. Зазначену суму необхідно внести у передбачені угодою терміни. Зазначену суму необхідно внести у терміни, передбачені угодою.

Зміна розташування означень з метою їхнього змістового та інтонаційного виділення використовується у художніх і публіцистичних творах: Степан Маркевич впевнений, що степоваця піраміда була не нижча, ніж: єгипетські піраміди... (О. Гончар); Справжнє ім'я і прізвище Юрія Клена — Освальд Бургардт. І ім 'я, і прізвище не залишають жодних сумнівів щодо національного походження видатного нашого письменника (Є. Маланюк).

При кількох неоднорідних означеннях, виражених якісним і відносним прикметниками, першим ставиться якісний прикметник, а другим — відносний як такий, що виражає більш суттєву чи постійну ознаку: конкретна моральна шкода, якісний харчовий продукт, свіжий український хліб.

Якщо іменнику передують два відносні прикметники, що є неоднорідними означеннями, то першим ставиться прикметник, що виражає більш вузьке поняття: середня заробітна плата, державна виконавча влада, добровільні протипожежні формування, колективні трудові спори, особисте підсобне господарство, дитяче шкіряне взуття, борошняні кондитерські вироби, пересувна дрібнороздрібна торговельна мережа.

Неузгоджене означення ставиться після означуваного слова: громадяни похилого віку, право на обслуговування, пенсія за віком, допомога на дітей.

У конструкціях з кількісними числівниками іменник розташовується після числівника: сто грамів, п'ять кілометрів, три години. При зміні порядку слів виражається приблизність: кілограми чотири, кілометрів п'ять, години дві-три.

Порушення правил розташування членів речення може спричинити двозначність висловлювання. Неправильно побудованим є, наприклад, таке речення: Великий інтерес викликала лекція про наркоманію у батьків. Можна подумати, що лектор розповідав про батьків-наркоманів. З речення Комісія розглянула два тижні тому висунуті пропозиції незрозуміло, що відбувалося два тижні тому — висунення пропозицій чи їх розгляд комісією. Потрібно було сказати: Великий інтерес у батьків викликала лекція про наркоманію. Два тижні тому комісія розглянула висунуті пропозиції або Комісія розглянула всі пропозиції, висунуті два тижні тому.

Порушенням норми вважається розташування поряд двох прийменників, наприклад: Необхідно ознайомитися з доданими документами (замість:... з документами, поданими до позовної заяви); Квиток дійсний тільки у цьому рейсі (замість:... на рейс, зазначений у ньому).

29. Стилістичні можливості повтору (витлумачення інших стилістичних фігур. Заснованих на повторі: анафора, епіфора, рефрен тощо)

Повтор – це стилістична фігура, що формується сукупністю однорідних дво- чи багаторазово відтворюваних мовних одиниць (звуків, складів, слів, словосполучень, речень) у межах тексту чи його сегмента, виступаючи засобом образо- й текстотворення, результатом й умовою реалізації індивідуально-авторської поетичної

картини світу.

Повтори поділяються залежно від: 1) мовного рівня (звукові, лексичні (словесні), синтаксичні та ін.); 2) формально-семантичного вираження одиниць (повній часткові); 3) функцій у мові (а) композиційні – засіб організації художнього тексту (напр., анафора, епіфора, багатосполучниковість, паралелізм, хіазм) і результат

намагання мовця (при стилістично неопрацьованому, усному мовленні) утримати в пам’яті як слухача, так і власну нитку розповіді; б) номінативно-експресивні(подвоєння окремих мовних елементів) – засіб характеристики позначуваного явища, підсилення та увиразнення висловлюваного почуття тощо). Останні групуються в окремі види залежно від їхнього конкретного семантичного або семантико-стилістичного призначення. Наприклад, лексичні повтори, які використовуються для: а) привернення особливої уваги до зображуваного, надання тексту певної стилізації; б) передачі роздумів, сумнівів, вагань мовця; в) вираження інтенсивності вияву позначуваної ознаки, дії, почуття тощо.

У поетичному мовленні широко використовується стилістичний прийом створення звукового фону за допомогою повторення ономатопоетичної лексики, яка посилює реалістичність вірша, даючи змогу читачеві не лише уявити, а й немовби чути те, що змальовує автор: Серед осені в синім озері/ Сива качечка «кря» та, «кря».../ Мабуть, холодно качці босою,/ Мабуть, в ірій летіть пора” (А. Мойсієнко). Звуконаслідування застосовуються як додатковий до поняттєво-предметної семантики тексту засіб звукової виразності, що конкретизує акустичне сприймання явища або його ознаки, уже описаної за допомогою інших мовних одиниць, і таким чином актуалізує її.

Алітерація (лат. ad – до, littera – літера) –поетично-стилістичний прийом добору слів, який полягає в повторенні однакових чи подібних за звучанням приголосних або звукосполучень. Вона посилює фонічну виразність вірша, виділяючи певні слова в тексті й тим підсилюючи їхнєзначення. Слова, що починаються однаковими звуками, називаються монафонами, «Звертаючи увагу на звукову організацію тексту, читач по-новому його оцінює і структурує, знаходить у ньому інший сенс, новий пізнавальний шлях душі, глибинний акт сходження до, «екзистенційної істини» – і в такий спосіб розширює мисленнєво-чуттєвий простір тексту».

Проілюструємо сказане поетичними фрагментами лише одного автора: «Святиться, споконвік святиться / Славути синь... Стяг... Сонцевіти.../ Слов’янська світова столиця, / Столиць столиця серед світу”. Як бачимо, повтори звуків [с] і [т] виступають своєрідним звуковим акомпанементом до змісту, впливаючи на його довершеність. Отже, навіть така мінімальна одиниця, як звук, що не має власного значення, при включенні в художньо організовану мову формує додаткову естетичну та змістову навантаженість висловлювання, реалізуючи зображально-експресивну функцію.

Серед різних видів повтору як засобу організації поетичного тексту композиційну роль виконує в ньому й анафора (єдинопочаток) – «фігура мови, що утворюється повторенням певних звуків, слів, виразів, синтаксичних конструкцій на початку суміжних мовних одиниць». Повтор, крім того, що структурно організовує текст, є ще засобом актуалізацї нових контекстних відтінків значення [32, 57]: Бери мене, доле, не бійся,/ Бери мене, щастя крилате,/ Бери мене, болю незнаний...” (М. Людкевич) [21, 26], Ріко моя, не клич сестрою Лету./ Ріко моя, верни ім’я мені.. (Р. Скиба) [33, 127],...я хочу їхати у річковому трамваї,/ я хочу тримати у лівій кишені чиєсь кришталеве серце... (О. Стернічук) [35, 94]. Анафора як різновид повтору виступає важливим засобом увиразнення, спаяності тексту. Завдяки анафоричному повтору збільшується семантичний обсяг мовних одиниць, вносяться у вислів нові художньо-образні відтінки. Цей стилістичний засіб конденсує авторську думку, служить основою формування різноманітних образних уявлень, підсилює емоційне сприйняття твору. Завдяки анафорі актуалізується конкретна спектральна чи асоціативна колірна ознака.

Близькою за семантикою до анафори і водночас протилежною їй щодо синтаксичної будови виступає епіфора (єдинокінцівка – гр. еpiphora «повторення», «перенесення»), яка утворюється повтором мовних елементів у закінченнях суміжних віршових рядків, строф, речень, абзаців, розділів твору [38, 175], забезпечуючи цілісне звукове тло всієї ліричної поезії. Контрастну характеристику образів у досліджуваних текстах створюють антоніми, які повніше розкривають складність та суперечність зображуваних явищ, формують відповідну інтонацію, настрій твору: Збирачі легенд і міфів – / поміж вивітрених румовищ сну. / Черлений і чорний – / на білому / і то тільки на білому. / Іти на голос, / як важко йти лише / на голос. / Голос – черлений і чорний/ на білому/ і то тільки на білому (О. Жупанський) [12, 20]. Черлений (червоний) і чорний – символи трагічного життя, у контексті контрастують із білим –світлим променем людської душі. Кольоратив червоний зазвичай є багатозначним та амбівалентним символом, проте в наведеному мікроконтексті разом із чорним є негативним експресивним компонентом.

У поетичних текстах, крім композиційної, анафора та епіфора виконують також функції підсилення й увиразнення, виділення певних складників тексту або й усього висловленого в ньому. Вони формують основний лейтмотив тексту, тобто концентрують увагу на його провідній думці.

Рефрен (від франц. refrain) – уривок тексту, який час від часу повторюється, допомагаючи тіснішому об’єднанню його компонентів і наголошуючи на певному аспекті думки [29, 242]. Рефрен – це повторення групи слів, рядка або кількох віршових рядків у строфах. Наприклад: І все на світі треба пережити. / І кожен фініш – це по суті, старт. / І наперед не треба ворожити, / і за минулим плакати не варт... / А треба жити. Якось треба жити. / Це зветься досвід, витримка і гарт. / І наперед не треба ворожити. / І за минулим плакати не варт (Л. Костенко) [18, 13]. Ця форма повтору, як бачимо, має особливо виразну емоційну і зосереджувально-смислову силу. Афористичними рядками авторка підкреслює, що людське життя – ціннісне та швидкоплинне, може реалізуватись як стихійний процес або як свідомо і творчо спрямований шлях.

Рефрени у поетичних текстах означеного періоду досить своєрідні. Вони не лише увиразнюють будову твору, а й сприяють виявленню смислової, внутрішньої драматургії ліричного сюжету

Полісиндетон (гр. рolysyndeton – «багатосполучниковість») – стилістичну фігуру, що є нагромадження сполучників та інших службових частин мови для логічного й емоційного виділення кожного зі складників висловлювання [29, 241]. Завдяки багатосполучниковості підкреслюється рівноцінність того, що перелічується [38, 41]. Полісиндетон «пом’якшує перехід від однієї частини речення до іншої» [20, 67]. Повтор сполучника не лише упорядковує, а й ритмізує висловлювання: Пелюшки власноручно невдовзі нам прати, / І з дітьми прислизати притьмом під столівку, / Ітихцем рахувати незлічені втрати, / І крутити назад неподатливу плівку, / І читати любовні листи й оповідки, / І насправді не вірити жодному слову: / Нам-бо краще відомо, що, як, де і звідки / І коли повертається похапки знову... (Т. Гаврилів) [7, 42];,,Хоч камінь гризи. / Хоч в поле іди. / Хоч руки здоймай до неба. / Хоч в море наплюй. / Хоч сад посади. / Нікому тебе не треба...” (Р. Кухарук) [7, 96]. Сполучники і та хоч,повторюючись на початку суміжних віршових рядків, надають мові плавності, вказують на послідовну, динамічну, безперервну зміну подій. Отже, актуалізація сполучників сприяє створенню не лише нових смислів, а й загального стилістичного тону вислову.

Градація (лат. gradatio – «поступовепідвищення, посилення»; від gradus – «крок, ступінь» [38, 109]) – розташування послідовно нагромаджуваних семантично близьких, синтаксично однотипних компонентів конструкції в напрямі поступового наростання, посилення або (значно рідше) спаду, послаблення (з відповідним наростанням або спадом інтонації) інтенсивності її значення, а частіше – просто емоційно-експресивної характеристики всього висловлення [38, 757].

Отже, градація полягає у поступовому нагнітанні засобів художньої виразності для підвищення їхньої емоційно-смислової значущості. З огляду на це розрізняють градацію висхідну (Тож нехай там загрози і грози, / І нехай же сутужно в Макао, / Поєднали і радість, і сльози / І цитрина, і біб, і какао! (Ю. Позаяк) [30, 40]) та спадну(І чорної райдуги біле тіло / І чорні очі, як сто криниць./ І чорної райдуги небо згоріло,/ І райдуга впала на землю ниць (М. Вінграновський) [3, 105] (прикметник чорний та іменник райдуга, перебувають між собою в граматичному підпорядкуванні, утворюючи змістову парадоксальну єдність – оксиморон), І перший сніг, і син, останній цвіт.../ Переболіло, відболіло, звогкло (І. Павлюк) [27, 120]). Обидва типи градації в досліджуваних текстах виконують функції як логічної, так і емоційної домінанти

(+ 30, 31 вопрос)

30. Тавтологія. Причини її появу. Неминуча тавтологія, стійкі вислови тавтологічного характеру. Стилістичні можливості тавтології.

Тавтологія (гр. tauto «те саме», logos «слово») – повторення одного з коренів, що передбачає своєрідний акцент автора на певному явищі, яке має позитивний стилістичний ефект [19, 183]; неусвідомлюваний, мимивільний або, навпаки, навмисни

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: