Голокост — штучний голодомор 1932—1933 рр.

Незважаючи на репресії, Україна ще мала значні людські ресурси. До Першої світової війни Україна взагалі була на одному з перших місць у світі по кількості народжуваних дітей на одне подружжя. У середньому одна українська сім'я налічувала семеро (!) дітей. Село традиційно було генератором української нації, саме воно надало могутню підтримку політиці «українізації», що в перспективі, як визнавав навіть сам Сталін, привело б до повної дерусифікації міст, подібно як чеське село зробило з німецькомовної Праги чеськомовну.

Антинародна й антиукраїнська політика компартійної Москви, масові репресії й терор, волюнтаристська економічна політика викликали повне розчарування мас у політиці влади. Незважаючи на всю компартійну пропаганду, яка активно використовувала нові засоби (радіо, кіно), в народі, особливо в селянських масах, не зникало усвідомлення необхідності мати свою власну державу, активно боротися проти імперії. С. Єфремов у своєму щоденнику відзначав, що селяни жалкують за Петлюрою, за тим, що свого часу не підтримали його. Історик Дмитро Яворницький, згідно з донесеннями НКВД, говорив, що селянство скоро підніметься на повстання і прожене всіх загарбників з української землі. Враховуючи це, імперський центр перейшов до відвертого геноциду українців, вдаючись, у першу чергу, до штучного голодомору — перевіреної зброї зразка 1921—1923 pp. До того ж, як вважали у Москві, з допомогою технічних засобів можна збирати багаті врожаї на українській землі, використовуючи при цьому працю вдвічі меншої кількості людей, яких голод мав загнати в колгоспи і змусити працювати там під страхом голодної смерті. Паралельно була розгорнута війна проти українства в усіх сферах на тлі шаленої пропаганди політики партії, очолюваної Сталіним. Тут особливо відзначився «всеукраїнський староста» Г. Петровський.

Знекровлене українське село почало масово голодувати ще у 1932 р. У той час, коли тисячі людей в Україні помирали від голоду, Косіор писав Сталіну (26.04.1932), що будь-які розмови про голод «потрібно категорично відкинути». Рятуючись від голодної смерті, люди почали збирати колоски, зрізати їх на колгоспних (ще недавно своїх!) полях. Замість того, щоб рятувати голодуючих, Сталін і «всесоюзний староста» М. Калінін 7 серпня 1932 р. прийняли закон, який у народі назвали «законом про п'ять колосків». За цим законом будь-яка крадіжка колгоспного майна каралася розстрілом або тривалим тюремним ув'язненням. Розстрілу підлягали навіть діти віком від 10 років!

Більше того, з волі Сталіна на місця послали спеціальні хлібозаготівельні комісії ЦК ВКП(б), щоб видерти останній хліб у людей, які вмирали від голоду. На Кубань прибула комісія на чолі з Л. Кагановичем, в Україну — на чолі з В. Молотовим. 5 листопада останній разом із секретарем ЦК КП(б)У Менделем Хатаєвичем дали директиву обкомам партії, вимагаючи від них «репресій і нещадної розправи» над так званими «злочинними елементами в правліннях колгоспів».

18 листопада ЦК КП(б)У, відповідно до молотовського розпорядження «вдарити по українському куркулю та кубанському козаку!» та з ініціативи Кагановича ухвалює постанову «Про заходи щодо посилення хлібозготівель». У ній було передбачено чергові драконівські заходи, насамперед занесення облвиконкомами на «чорну дошку» цілих сіл. Їхні жителі не мали права нікуди виїжджати, в селі «червоною мітлою» виміталося дощенту все їстівне, конфісковувався посівний матеріал, повністю припинялося навіть дотеперішнє благеньке постачання товарами, чинилися жорстокі репресії.

Після збирання врожаю 1932 р. спеціальні «буксирні бригади» і комісії забрали у селян весь хліб. Допомагали їм у цьому члени новостворених політвідділів МТС (машинно-тракторних станцій), яких прибуло на Україну 16 тис. Характерно, що «буксири» забирали не лише зерно, а й будь-який провіант (квасолю, картоплю, буряки), виливаючи на підлогу навіть борщ. Найменший спротив карався на місці побиттями, арештами, розстрілами. Українське село було на той час виснажене «розкуркуленням», депортаціями, хронічним недоїданням, залякане постійними репресіями. До того ж ще у першій половині 20-х років у селян було вилучено зброю. Тож повстання, які вибухали в окремих селах, не стали всеукраїнськими.

Особливо жахливим був голод у тих областях України, де раніше активно діяв національно-визвольний рух. Хоча не було такого села, якого б не торкнувся голод — у багатьох селах кількість населення зменшилася наполовину, а деякі взагалі вимерли. Так, у рідному селі гетьмана Івана Мазепи — Мазепинцях, що під Білою Церквою, від голоду тільки в 1933 р. померло 424 душі, тоді як за всі роки Другої світової війни, коли на фронт були мобілізовані всі чоловіки від 17-літнього віку, село поховало в шість разів менше людей (68 осіб).

Від голоду рятувалися хто як міг... Одні кидали рідні домівки й тікали в міста, насамперед за межі України. Маса голодних українських селян опинилася в Москві, Ленінграді, багатьох інших російських містах. Міста й залізничні станції СРСР були буквально заполонені арміями безпритульних дітей. Втративши рідних, вони шукали хліба. Іноземного журналіста А. Кестлера особливо вражав вигляд наймолодших з цих дітей, яким було по 5—6 років: скелетоподібні, посинілі, виснажені, вони скидалися на скарлючені людські зародки.

Потік утікачів розлютив кремлівських правителів. Згідно з директивою Сталіна й Молотова від 22.01.1933 р. НКВД мало перехоплювати втікачів з України, Кубані та Дону (на Дону українці становили тоді майже половину населення), відбирати з їх числа «контрреволюційні елементи», а решту «повертати до місць їхнього проживання». Кордони України по периметру були оточені військами НКВД, вони обшукували пасажирів у поїздах, вилучали провіант. Майже одночасно в Україні почали паспортизацію населення. Цю кампанію було використано для виявлення «контрреволюційних елементів», «чистки» міст від них і від селян, яким паспорти не видавали. Без паспортів селяни не мали права селитися в містах, отримувати там роботу і харчовий пайок, а отже, фактично ставали новими кріпаками. Основна маса селян мусила залишатися на місцях і виживати в будь-який спосіб. Хтось отримував мізерну пайку в колгоспах, хтось зумів приховати від «буксирів» хоч трохи зерна. Тоді по селах їли собак, котів, горобців, ворон, пацюків, трупи здохлих корів із скотомогильників тощо, а з приходом весни — жаб, їжаків, пташині яйця, різну траву. Але це не рятувало... Особливо мерли малі діти. Поет Володимир Сосюра під час голодомору побував у Нікополі (Дніпропетровська область). Він зайшов до першого ж села під Нікополем і побачив «маленьку дівчинку, що опухлими руками зривала з зеленого куща якісь ягідки, ще зелені... Од цих бідних опухлих ручок серце моє знов зупинилось і весь світ захитався в мені і навколо... Боже мій! Я бачив тільки краплю страждань мого народу, та й ті краплі падали, як вогняні, на моє серце й пропікали його наскрізь. А писати про те, що мені розповідали інші, я не можу, бо в мене й так страшно горить лице й гостро болить потилиця». Повернувшись до Харкова, поет мало не збожеволів від побаченого і почутого, тривалий час лікувався після цього в психіатричній лікарні.

Найгірше, що трапилося під час трагедії голокосту, це людоїдство. До нього вдавалися ті, хто збожеволів від голоду. Відомі факти, коли матері вбивали найменших діточок і годували їхнім м'ясом старшеньких... Павло Тичина у своїх «захалявних» поезіях один із цих моторошних фактів описав так:

В охоплену голодом Україну Сталін послав свого відданого «опричника» Павла Постишева. Бувши лише одним із секретарів ЦК КП(б)У, він мав необмежені диктаторські повноваження і фактично керував тоді комуністами України (Перший секретар ЦК Косіор видався Сталіну занадто м'яким). Постишев звинуватив у провалі хлібозаготівель навіть керівників КП(б)У і наказав ужити ще суворіших заходів проти українського села. Внаслідок геноциду українського народу, що його свідомо втілила в життя комуністична Російська імперія методом штучного голодомору, в Україні вимерло понад 10 мільйонів людей. «Ми виграли війну!» — радісно заявив щодо цього один з керівників злочинної зграї, секретар ЦК КП(б)У Хатаєвич.

Голокост 1932—1933 pp. був найбільшою людською катастрофою в багатовіковій історії України. Неможливо полічити тих, хто втратив здоров'я, майже всі зазнали найтяжчих моральних травм, багато хто став безпритульним або ж загубив у смертоносному вирі своїх рідних і близьких. Важко переоцінити шкоду, заподіяну українській нації внаслідок винищення найкращих її представників, народження неповноцінних дітей від хворих, ослаблених голодом батьків. Нація була скинута на рівень біологічного виживання. Страх голодної смерті надовго закорінився у свідомості людей, передався їхнім нащадкам, спричинив соціальну апатію. З цього моменту зникає і традиційне українське село.

Сталінська пропаганда сурмила про завершення будівництва соціалізму в СРСР, про успішне виконання «триєдиного завдання»: індустріалізації, колективізації і культурної революції. СРСР став виробляти більше електроенергії, металу, більше танків і літаків. Але платою за це став геноцид українського народу, який нічим не можна виправдати.

На жаль, світове співтовариство не відреагувало на трагедію українського народу, хоч інформація про неї час від часу потрапляла на Захід. Берлінський журналіст В. Штайн був першим, хто передав на Захід репортаж про голод в Україні, зробивши це ще 27 травня 1932 р. Чітко інформували свої уряди про голод іноземні консули в Києві, Харкові та Одесі (особливо італієць С. Граденіго), однак від їхніх урядів не було жодної реакції. Якщо українці-патріоти за межами УРСР організовували акції протесту (під час однієї з них членом ОУН Миколою Лемиком було вбито високопоставленого чиновника НКВД у Львові), то позицію західних держав, представників їхньої політичної (колишній прем'єр-міністр Франції Е. Ерріо), громадської та культурної еліти (Б. Шоу, А. Барбюс та ін.) інакше як ганебною не назвеш. Саме тоді, восени 1933 р., США визнають радянський уряд злочинним, а у вересні 1934 р. цю «імперію зла» прийняли до Ліги Націй. Тільки через 50 років (у 1988 р.) спеціальна комісія при Конгресі США на чолі з істориком проф. Д. Мейсом визнала факт штучного голодомору в Україні й дійшла висновку, що за нормами міжнародного права він визначається як геноцид.

Нині глибоко аморальними і злочинними є спроби деяких політичних кіл лівої орієнтації в Україні та на Заході заперечити штучний голодомор в Україні або применшити його масштаби, звести причини до неврожаю внаслідок несприятливих погодних умов. При цьому часто акцентується на тому, що голодний рік був тоді по всьому СРСР. Звичайно, на всій території СРСР ніякої розкоші не було, але ж не було і голодомору, як в Україні, густо заселених українцями деяких регіонах Російської Федерації та ще в Казахстані (тоді від штучного голоду вимерла третина казахів!). Московська влада не вжила жодних заходів, щоб якось допомогти вимираючим українським селянам, тоді як неподалік кордонів з Україною очевидці бачили величезні купи гнилого зерна, макухи тощо. Якби Москва хотіла допомогти голодуючим, то закупила б для них зерно за кордоном, натомість саме в 1933 р. значно зріс експорт зерна з СРСР, яке продавалося за демпінговими цінами.

Штучний голодомор було використано і для того, щоб знищити українські інституції в Російській Федерації, покінчити з їхнім прагненням возз'єднатися в Українській державі.

Найжорстокіше голод ударив по Північному Кавказу, колишніх Донському, Чорноморському, Кубанському та Терському козацьких військах. Коли ж у відповідь на Кубані вибухнули повстання, то їх негайно придушили військами. Після пацифікації краю розпочалися масові депортації звідти українських кубанських козаків, наприклад, із станиць Брюховецька, Медведівська, Уманська, Полтавська, Урупська та ін. (200 тис). При цьому навіть самі станиці часом перейменовувалися (Полтавська, наприклад, стала Красноармейской). На місце загиблих і депортованих присилали цілі села з глибин Росії. Аналогічні дії влада проводила й на Україні, внаслідок чого дуже змінився національний склад населення на користь росіян, особливо в Південній Україні. Так, тільки в грудні 1933 р. в Україну було переселено майже 120 тис. осіб, переважно жителів Іванівської, Горьківської областей, Центральних чорноземних районів Росії.

Тема голодомору-голокосту не могла легально висвітлюватися в СРСР, вона звучала у творах П. Тичини, М. Стельмаха, В. Земляка, Є. Гуцала, В. Захарченка та ін. На еміграції українські поети та письменники створили феноменальної сили полотна, присвячені цій трагедії. Серед них такі твори, як «Марія» У. Самчука, «План до двору», «Ротонда душогубців» Т. Осьмачки, «Чий злочин» В. Чапленко, «Жовтий князь» В. Барки, поезії Є. Маланюка, І. Качуровського та ін. Український письменник і журналіст Юрій Семенко написав короткий нарис «Доля одного роду», де подав трагічні біографії своїх родичів (він малим хлопцем опинився на засланні в Архангельській області, звідки майже ніхто з дітей не повернувся). Письменник назвав 12 членів своєї родини, які померли від штучного голодомору, були розстріляні або знищені в сталінських концтаборах. Український народний фольклор відгукнувся на «нове сталінське життя», зокрема на голодомор, гострими прислів'ями та приказками на зразок: «Буксир ходить попід хати, щоби хліб людський забирати», «Буксир хліб весь забирає, хай люд з голоду вмирає», «Ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні».

Голодомор виконав свої завдання (частково знищив українців, значно послабив їхню боротьбу за незалежну державу, остаточно завершив колективізацію), і тепер можна було послабити репресії. Було вжито заходів навіть щодо запровадження певної матеріальної зацікавленості. Життя в українському селі стало потроху впорядковуватися. Практично всі жителі села стали колгоспниками. Залякані репресіями, страхом перед повторним голодом, вони мусили майже задарма працювати в колгоспах. Без спеціального дозволу колгоспник не міг виїхати до міста, перейти на роботу в радгосп, обмежували навіть кількість поїздок на базар. Якщо хтось не виконував мінімуму трудоднів, то його жорстоко карали.

Одночасно з геноцидом розпочався наступ на українську культуру. У 1933 р. Сталін дав знамениту телеграму «Припинити українізацію!» — і протягом одного дня все діловодство в партійних органах перейшло на російську мову, дещо пізніше це відбулося і в головних державних органах. Офіційно крапку на «українізації», а водночас і на «коренізації» було поставлено постановою ЦК КП(б)У 22.11.1933 р. Новим наркомом освіти України став Володимир Затонський, який почав утілювати партійну лінію в життя. Було звільнено, частково й репресовано, понад 90% працівників наркомату освіти (навіть районного рівня), масово звільнялися українці-викладачі.

На знак протесту проти штучного голодомору і переходу Москви до відвертої великодержавно-шовіністичної політики 15 травня 1933 р. покінчив із собою Микола Хвильовий. Через два місяці наклав на себе руки і Микола Скрипник. Маховик репресій проти української інтелігенції значно збільшив свої оберти.

Так, у грудні 1933 р. за фальшивими звинуваченнями в належності до УВО (Української військової організації) було засуджено до розстрілу відомого українського письменника-гумориста Остапа Вишню (П. М. Губенка) і його колегу — письменника Володимира Гжицького. Ці письменники нібито мали особисто вчинити замах на П. Постишева та В. Чубаря. Абсурдність обвинувачень усі добре розуміли. Коли один із слідчих запитав Остапа Вишню про місце замаху, то письменник сказав, що це мало статися в парку. «Чому саме там?» — здивовано запитав слідчий. — «Бо я люблю природу, тож звичайно вбиваю наркомів на свіжому повітрі», — з посмішкою відповів гуморист. Слідчий оцінив гумор і мужність письменника, однак звинувачення залишив у силі. Вишню й Гжицького все ж таки засудили до 10 років концтаборів у Автономній Республіці Комі, де просто дивом їм вдалося вижити.

Наслідком трагедії «великого перелому» і штучного голодомору стало прозріння навіть певної частини більшовиків. У 1933 р. (?) було засуджено й репресовано «групу Смирнова — Толмачова — Ейсмонта», старих більшовиків. Один з них, А. П. Смирнов, відкрито говорив про злочини Сталіна та його однодумців: «Сволота, негідники, мерзотники, до чого країну довели, кат зна до чого докотились, до чого і царський уряд не докочувався».

Глуха внутрішньопартійна опозиція симпатизувала одному з тогочасних більшовицьких лідерів С. Кірову. Однак після XVII з'їзду ВКП(б) — «з'їзду переможців» (1934 р.) його було вбито. Сліди вели до Сталіна, але він вдало використав ситуацію як привід для нового туру боротьби за зміцнення своєї диктатури. Нова хвиля репресій почалася з Ленінграда, де якраз було найбільше прихильників Кірова, але швидко дійшла до України. Уже 13—15.12.1934 р. тут було засуджено до розстрілу 28 членів вигаданого ГПУ українського центру «терористів-білогвардійців», серед яких були письменники і поети К. Буревій, О. Влизько, Г. Косинка, А. Крушельницький, Д. Фальківський та ін.

Не дозволявся будь-який прояв плюралізму не лише в політичному чи економічному, а навіть у культурному житті. У 1934 р. за російським та всесоюзним зразком було припинено діяльність численних до того часу творчих об'єднань, були створені єдині, керовані партією спілки, насамперед Спілка письменників України. До неї увійшло тоді 217 членів. Усього за кілька років репресій було знищено або запроторено до концтаборів 193 з них! Втрати української творчої інтелігенції цього періоду становили 80%!

У 1934 р. Сталін разом із Ждановим та Кіровим опублікував «Зауваження на конспект підручника з історії СРСР», у яких проглядався явний відхід від проголошеної раніше класової позиції, а висвітлення минулого подавалося з точки зору російського великодержавного шовінізму.

Майже в той самий час Сталін заявив про завершення першого з трьох етапів злиття націй в єдиний «радянський народ». На другому етапі, згідно зі сталінською теорією, виникла необхідність поряд з національною мовою поставити міжнаціональну, якою мала бути російська. Ця мова ставала обов'язковою для вивчення в неросійських школах. Така політика викликала обурення навіть у вдови Леніна — Н. Крупської. У 1934—1937 pp. росіян уже оголосили ніби другою корінною нацією в Україні, а пізніше російський народ був проголошений «старшим братом» українського й інших народів. З 1938 р. Москва особливу увагу приділяла русифікації України та інших республік СРСР.

В Україні на 30-ті роки XX ст. припадає ліквідація національних округів, сільрад, а також депортація значної частини німців та поляків, які проживали на території УРСР. НКВД послідовно винищувала чільних представників національних меншин, на яких через їхнє етнічне походження легше було причепити ярлик агента іноземної розвідки. Уже тоді в продовження найгірших традицій царської Росії з Криму було депортовано 35—40 тис. кримських татар, переведено кримсько-татарську писемність з латинки на кирилицю (за 10 років до цього її було переведено з арабської на латинку!).

У розпал репресій Постишев вирішив повернути столицю УРСР з Харкова до Києва (січень 1934 р.) і надати древньому Києву «належного» вигляду відповідно до його нового статусу. За короткий час були знищені понад два десятки стародавніх церков та храмів, у тому числі й унікальних, зокрема Богоявленський братський монастир на Подолі XVI—XVII ст., Свято-Михайлівський Золотоверхий монастир (1108 p.), причому фрески з останнього було вивезено до Москви або ж знищено. Стали надавати «належного» вигляду й населенню Києва, де, на думку більшовицького керівництва, було забагато «буржуазних націоналістів» та інших «контрреволюційних елементів».

Дійшло до того, що люди, аби не дати сталінським опричникам зайвого приводу до підозр та репресій, майже перестали в містах публічно говорити українською мовою. Це не перешкодило Сталіну з притаманним йому цинізмом заявити на з'їзді колгоспників СРСР 1935 p.: «Жити стало краще, жити стало веселіше!» Відповідно до нової вказівки «вождя» про «веселе життя» запрацювали пера членів конституційної комісії на чолі з М. Бухаріним, і невдовзі народилася нова конституція СРСР (згодом її авторство припишуть тільки Сталіну).

Дана конституція була прийнята на VIII з'їзді рад СРСР (5.12.1936). Вона законодавчо стверджувала «перемогу соціалізму», проголошувала рівність усіх громадян, демократичні свободи. Демонстрацією її істинного обличчя став сумнозвісний процес у справі «Паралельного центру» (січень 1937 р.), на якому судили колишніх партійних бонз Г. П'ятакова та К. Радека. Хоча останні були за переконаннями російськими великодержавниками, це не завадило Сталіну використати судовий процес як привід до нових репресій в Україні. Невдовзі відкрився XIV Надзвичайний Всеукраїнський з'їзд рад, на якому прийняли конституцію УРСР. По суті це був трохи відкоригований текст конституції СРСР.

Нову конституцію набагато глибше ніж попередню пронизував російський імперський дух. Цей документ позбавляв Україну навіть декоративних прав адміністративно-господарської незалежності. Всі головні важелі управління, основні галузі господарства й політики переходили до компетенції всесоюзних органів. Формально Україна була незалежною державою, але навіть незначна її фактична автономія, гарантована старою конституцією, тут була зведена нанівець. І всесоюзна, і українська конституції 1936—1937 pp. були декларативними документами, розрахованими на обдурювання народу, на фальшиве формування позитивного іміджу СРСР як у самій цій державі, так і за кордоном. Їх прийняття не внесло суттєвих поліпшень у життя радянського суспільства. Так, неможливо було, не наражаючись на репресії, навіть пропонувати якогось альтернативного кандидата, крім того, що його висували в партійних колах як представника «блоку комуністів і безпартійних». У серпні 1937 р., за злою іронією сталінської доби, голова раднаркому УРСР, голова конституційної комісії і головний доповідач про проект конституції на з'їзді рад П. Любченко був доведений до самогубства. Протягом кількох місяців були розстріляні всі члени та кандидати у члени Політбюро ЦК КП(б)У, майже всі члени уряду та Центрального виконавчого комітету України. Микита Хрущов, який з січня 1938 р. став новим першим секретарем ЦК КП(б)У, у своїх мемуарах згадував, що тоді в Києві було як після ординської навали, настільки потужними були репресії.

«Постишевщина» в Україні переросла у «єжовщину» (1937—1938), прозвану так за іменем тодішнього наркома НКВД М. Єжова. Терор у цей час переважав у містах, під колеса кривавої машини репресій потрапило багато комуністів, у тому числі Постишев, Хатаєвич та Косіор. На Україні в першу чергу репресували тих, хто прийшов до партії з «боротьбистів», «укапістів», хто вступив до неї на хвилі «українізації». Але найгіршим було те, що внутрішньопартійні чвари спричинювали репресії проти української інтелігенції.

Репресії, то затихаючи, то вибухаючи з новою силою, не припинялися до самої окупації України гітлерівцями. ГПУ постійно викривало якісь міфічні центри, створені нібито так званими ворогами народу: «Всеукраїнський боротьбистський центр» (1934—1935), «Український троцькістський центр» (1936), «Українська фашистська організація» (1935—1937) та ін.

Факти свідчать, що протягом 1935—1940 pp. у розряд політв'язнів потрапило 332 439 громадян республіки, з яких 161 748 чол. було розстріляно. Яскравим свідченням репресій цього періоду є гігантські братські могили практично під кожним великим містом України. Так, у Биківні під Києвом, у Вінниці на території сучасного міського парку та палацу «Райдуга» знаходяться місця масових поховань десятків тисяч жертв сталінських репресій 1936—1938 pp. Ще більше людей знайшло свій останній притулок в «архіпелазі ГУЛАГ», особливо в Сибіру та на півночі європейської частини СРСР. Лихої слави зажили, наприклад, «Соловки» (концтабори на Соловецьких островах). Коли у серпні 1937 р. Москва віддала наказ «прочистити» табори до 20-ї річниці Жовтневої революції, там було розстріляно понад 30 тис. репресованих. В'язнями із «Соловків» займалася «трійка» НКВД Ленінградської області під головуванням Заковського (він похвалявся, що й самого Карла Маркса змусив би зізнатися у роботі на Бісмарка). В урочищі Сандормох під Медвеж'єгорськом у Карелії 9—14.10.1937 р. 1111 ув'язнених власноручно розстріляв капітан Матвєєв, нагороджений за це орденом. Серед розстріляних були відомі українські діячі культури Л. Курбас, М. Куліш, М. Зеров, В. Підмогильний, М. Вороний, М. Ірчан, В. Поліщук, О. Слюсаренко, П. Филипович, Г. Епік, М. Яловий, М. Яворський та ін.

У результаті репресій 1930—1938 pp. були фізично знищені, кинуті до концтаборів і тюрем, відправлені на заслання, вигнані з наукового, культурного й громадського життя майже всі представники української інтелігенції — як старої, так і молодої, що сформувалася в період «українізації». Справжні погроми відбулися у Всеукраїнській Академії наук, яку перейменували в АН України, у вищій школі і творчих спілках України. Характерно, що винищувалося все найталановитіше, наприклад, знаменита школа малярства на чолі з проф. М. Бойчуком («бойчукисти»), чільний український театр «Березіль» на чолі з режисером Лесем Курбасом та ін. Українське національне і культурне відродження 20-х років XX ст., яке за гранично короткий час дало такі блискучі плоди, було розстріляне. Таким чином, геноцид української нації, здійснений комуністичною Російською імперією шляхом штучного голодомору, був доповнений розстрілами української адміністративної та інтелектуальної еліти. Так народилося трагічне поняття «Розстріляне Відродження».

Українські землі під владою Польщі (1921—1939 pp.)

Внаслідок збройних інтервенцій, несправедливих мирних угод Версальської системи, а також Ризького миру Україну було переділено між кількома державами-загарбницями. Ці договори були незаконними й несправедливими вже хоча б тому, що долю України вирішували без легітимних представників українського народу. Росії дісталася найбільша частина українських земель, сконцентрована переважно в маріонетковому державному об'єднанні УРСР. Західноукраїнські землі потрапили під владу кількох держав (Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Румунії), причому на долю Польщі їх припало найбільше (126 тис. км2).

Кожен третій громадянин Другої Речі Посполитої не був поляком, причому українці були найбільшою з непольських націй на її території і проживали майже суцільним масивом на своїх етнічних землях (Галичині, Західній Волині, частині Полісся, Холмщині, Підляшші, Посянні, Лемківщині). Ці землі опинилися під владою Польщі внаслідок загарбань та анексій. Польща задушила ЗУНР і загарбала її землі, що було схвалено Антантою на Раді амбасадорів (15.03.1923), польський уряд визнав маріонеткові УСРР та БСРР. Загарбання інших українських земель було узаконене шляхом укладення Ризького миру 1921 p., який за своєю антиукраїнською сутністю не відрізнявся від Андрусівського перемир'я 1667 р.

Звичайно, Польщу з її західною моделлю демократії не можна рівняти з режимом, який запанував у колишній Російській імперії. Умови для існування тут українців були набагато кращими, щоправда, не настільки, як у Чехословаччині. Був певний шанс налагодити більш-менш спокійне співжиття обох народів, тим більше, що Рада Амбасадорів згідно з Версальським та Сен-Жерменським договорами (1919) підтвердила право Східної Галичини на автономію. З цим рішенням погодилася й Польща, яка взяла на себе відповідні зобов'язання перед Антантою. Певні надії покладалися на польську конституцію 1921 p., досить демократичну як на той час. Вона гарантувала українцям право на користування рідною мовою в публічному житті та навчанні. Такі надії покладалися й на ту частину панівної верхівки Другої Речі Посполитої, котра прагнула проводити досить ліберальну лінію щодо українців. Однак ці надії не справдилися. У сфері вирішення національного питання у Другій Речі Посполитій домінував інший підхід, яскравими представниками якого були члени Націонал-демократичної партії, що вимагали безоглядної і швидкої полонізації українців, білорусів та інших народів, які опинилися в Польській державі. Ідеал націонал-демократів полягав у однонаціональній Польщі. Всіх неполяків вони хотіли перетворити в поляків шляхом примусової асиміляції, зокрема пропагували думку, що волиняки є національно невизначеною масою русинів, а гуцули, лемки, поліщуки не є українцями взагалі (як бачимо, у шовіністів чи то зі Сходу, чи то з Заходу були майже одні й ті самі «аргументи»). Річ Посполиту вони вважали представницею нібито вищої культури, котра має особливу місію на своїх східних землях (поляки називали їх «кресами»), і вимагали повної заборони українського шкільництва тощо. Сучасник подій, видатний український письменник Улас Самчук яскраво описав таку політику в своєму автобіографічному творі «На білому коні», згадуючи про 1924 рік: «Це було за...Польщі, яка спеціяльним законом міністра Грабського хотіла протягом двадцяти п'яти років обернути нас на поляків. Було знищене все наше шкільництво, наша гімназія втратила прилюдні права, її абітурієнти мусили здавати окремі державні іспити, на яких їх нещадно "різали", а тих, що проходили крізь те вухо голки, все одно до державних університетів не приймали. Наші хлопці мусили студіювати поза кордонами, а це рідко хто з нас міг дозволити, бо самий закордонний паспорт коштував 500 злотих — сума у наших умовах немислима...». Найбільшим національний утиск з боку Польщі був на Холмщині й Підляшші. Школи тут були виключно польськими, переважна більшість православних храмів була перероблена під костьоли.

Не можна не враховувати й політики дестабілізації з боку СРСР, який у 20-х роках відверто спекулював на українському питанні, підтримував ліворадикальні комуністичні та прокомуністичні угруповання, які замість гасла здобуття самостійної Української держави пропагували радянофільство. СРСР прагнув зробити Польщу першою жертвою «світової революції» і тому постійно перекидав туди диверсійні групи, формував із прокомуністичних елементів загони, які вчиняли вбивства і підпали не тільки поміщиків, а й простих селян.

Усе це спричинило нові потужні репресії проти українського та білоруського населення, так звані пацифікації умиротворення.

Варшава відводила «кресам» роль сировинного додатка до польської економіки, резервуару дешевої робочої сили. Мало того, що зберігалося поміщицьке землеволодіння, що українське населення «кресів» страждало від малоземелля, то ще й польський уряд масово переселяв сюди так званих «осадників» з числа польських вояків, надаючи їм тут земельні ділянки площею від 10 до 50 га. Всього на «креси» у міжвоєнний період переселилося 300 тис. поляків. Антиукраїнську спрямованість мала діяльність Корпусу охорони прикордоння (КОП), організації «Стшельци». Українцям не вільно було обіймати державні посади, служити в поліції, жоден українець на Волині не був навіть повітовим старостою. Польська влада взяла курс на ліквідацію українських шкіл, не давала можливості українцям відкрити свій університет у Львові і навіть ліквідувала українознавчі кафедри, які існували за австрійських часів. Щоб не допустити зміцнення української національної свідомості, польський уряд здійснював політику ізоляції Галичини від інших українських земель, її преса не допускалася в інші українські регіони, між Галичиною та Волинню і Холмщиною було встановлено так званий «сокальський кордон».

Вже з самого початку громадяни ЗУНР української національності відчули на собі терор з боку Польської держави у вигляді тюрем та концтаборів (у 1919—1920 pp. через них пройшло 70 тис. українців). Замість розширення обіцяної автономії Галичини, польський уряд ліквідував у 1920 р. навіть ту її автономію, що існувала в австрійські часи. Природно, що українці (особливо в Галичині) тривалий час взагалі не визнавали польську владу, вважали її окупаційною, бойкотували парламентські вибори. Але після поразок УНР і ЗУНР внаслідок відмови Антанти врахувати інтереси українців довелося змінити тактику.

У листопаді 1922 р. більша частина українців (без галичан) вирішила взяти участь у парламентських виборах 1922 р. Тоді до парламенту Речі Посполитої балотувалося 20 українських послів і 5 сенаторів. Від їхнього імені Самійло Підгірський заявив про намір українців боротися за відродження незалежної Української держави, але водночас висловив надію на добру волю поляків, з котрими можна мирно співіснувати за умови культурно-національної автономії українців. Це були не просто слова. Ряд українських центристських партій у цілому підтримав це гасло, але по-різному бачив співжиття з поляками в Польській мікроімперії, тим більше, що остання час від часу виявляла свою справжню суть, наприклад злочинне закатування польською поліцією в ніч на 13 лютого 1924 р. Ольги Басараб, однієї із знаменитих жінок — членів УСС.

Пропольську політику сповідували такі українські політичні партії, як Українська католицька народна партія (Українська народна обнова), Волинське українське об'єднання (ВУО). Така політика, можливо, була б раціональною, якби західноукраїнські землі входили до складу держави з високим правовим рівнем, наприклад такої, як Швеція або Данія. Однак Друга Річ Посполита відмовилася виконувати навіть підписані нею ж самою міжнародні угоди щодо Західної України.

Отже, пропольська політика згаданих партій на практиці неминуче оберталася колаборацією в найгіршому розумінні цього слова і не випадково їхня популярність була невисокою.

Іншу політику сповідувало Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО) — наймасовіша у Східній Галичині партія, створена в 1925 р. УНДО очолював спочатку Д. Левицький, потім — В. Мудрий. Ця партія об'єднала представників різних течій в українському русі — і самостійників, і автономістів. УНДО прагнуло активно добиватися прав для українців, але виключно мирним шляхом, насамперед парламентським. У цьому воно спиралося на потужну підтримку УГКЦ, на чолі якої стояв вельми шанований українцями-галичанами митрополит Андрій Шептицький. Не випадково на виборах 1928 р. УНДО здобуло найбільшу кількість місць у парламенті, створило разом з іншими депутатами від українських партій Українську парламентську репрезентацію (56 депутатів і 11 сенаторів). Ця партія мала потужний вплив в освітніх установах та кооперативному русі, власну пресу, насамперед газету «Діло». Близькою до УНДО щодо цього була Українська радикальна партія (УРП) на чолі з Л. Бачинським, потім — І. Макухом. Остання відповідала зразкам типових для Західної Європи соціалістичних та соціал-демократичних партій. Сильною стороною УРП були шляхи розв'язання соціальних проблем, а також те, що вона діяла як у Галичині, так і на Волині, слабкою — недооцінювання національного питання. Близькою до неї була Українська соціал-демократична партія на чолі з М. Ганкевичем, котра орієнтувалася на міське робітництво.

Певний час існувало також Українське народне об'єднання — політична організація, яка активно діяла на Волині у 1922—1925 pp. Вона виступала за існування великої кількості політичних сил, які прагнули до самостійності Української держави. Взагалі легальні західноукраїнські партії відіграли велику роль у консолідації українства, збереженні й розвитку української національної свідомості. Важко переоцінити внесок згаданих партій у розвиток «Просвіти», молодіжних (зокрема «Пласту») та жіночих організацій, кооперативного руху.

Нові надії на порозуміння породив травневий переворот 1926 p., коли до влади прийшов Пілсудський і встановив свою диктатуру. Він проголосив політику санації (очищення), внаслідок якої розпочалася господарська й політична стабілізація, посилився тиск на комуністичний рух.

Але дискримінація українців продовжувалася. Навіть деякі досконалі закони ставали порожнім папірцем у руках місцевої польської влади. Характерний приклад наводить у своїх спогадах відомий український історик Микола Сивіцький. Українські депутати польського парламенту добилися ухвали закону про вивчення української мови в школі, якщо таке бажання письмово підтвердять батьки не менш як сорока дітей. Коли ж люди спробували реалізувати цей закон на практиці, з того нічого не вийшло — влада перешкодила.

Всупереч дискримінаційній політиці польського уряду українське громадське й національно-культурне життя не згасло, а набрало нових форм. Яскравим прикладом ефективного використання легальних можливостей стала діяльність «Пласту» (української скаутської організації для дітей 12—17 років), перші гуртки якого були засновані у Львові ще в 1911 р. сином Івана Франка — Петром і студентом «Політехніки» Іваном Чмолою. «Пласт» відновив свою діяльність у 1921 p., і вже в перші роки було створено 14 пластунських таборів, чисельність яких за десять років збільшилася в кілька разів.

Пластуни здійснювали історико-краєзнавчі екскурсії, влаштовували спортивні змагання, записували пісні й легенди, активно взаємодіяли із молоддю старшого віку, що входила в такі українські спортивно-патріотичні організації, як «Сокіл» та «Січ».

Українське національне життя не згасало і в Холмщині та Підляшші. Так, тут було створено товариство «Рідна хата», формувалися українські кооперативи, закладалися молитовні будинки (влада не давала дозволу на відкриття церков), на досить демократичних виборах 1922 р. українці-холмщаки обрали до сейму п'ять своїх представників.

У 1927 р. Пілсудський призначив волинським воєводою свого сподвижника Генрика Юзевського, який проголосив проведення нової національної т. зв. волинської політики. Новий воєвода розумів безперспективність відверто репресивної політики щодо українського руху і спробував надати йому пропольських тенденцій. Він вважав за необхідне стримати польських великодержавників, залучити українців до державного життя Польщі, вести непримиренну боротьбу з комунізмом та націоналізмом. При цьому він посилив «сокальський кордон», його адміністрація переслідувала українські національні кооперативи, стримувала розвиток «Просвіти» (тільки у 1928 р. було ліквідовано 318 осередків, а в 1932 р. діяльність луцької та деяких інших «Просвіт» була заборонена), на Волині залишилось усього чотири (!) українські школи (росіяни на Волині мали тоді 5, чехи — 13, євреї — 57, німці — 66 національних шкіл). Приваблива, на перший погляд, «волинська політика» Юзевського не мала шансів для реалізації, її гостро критикували як українські (УНДО, УСРП та ін.), так і польські партії, особливо ендеки. Всупереч волі Юзевського український рух на Волині не став пропольським і не ослаб, а, навпаки, посилився, став самостійницьким. Це була основна причина зміщення Юзевського з посади в 1938 р. і різкого посилення антиукраїнських тенденцій в урядовій політиці на Волині.

Компартія Польщі (КПП) виникла у 1918 p., а в 1919—1920 рр. — у ході російської більшовицької інтервенції на Україну — й Компартія Східної Галичини, формально заснована колишнім боротьбистом Карлом Савричем (Максимовичем). Ця партія так і не стала масовою, і якби не фінансова підтримка з Москви, то навряд чи вдалося б їй розгорнути свою діяльність у Галичині. Компартія спочатку орієнтувалася на втілення ідей світової революції і відповідно до інструкцій з Комінтерну намагалася створити партизанський рух у Галичині, чинити диверсійні акти. Те саме чинила й КПП, яка навіть підняла невдале повстання у Кракові у 1923 р. Пізніше, попри свої розбіжності з польськими комуністами у вирішенні українського питання, розходження у власних лавах, вона з волі Комінтерну стала автономною частиною КПП (під назвою Компартія Західної України, так само як і Компартія Західної Білорусі). Тепер комуністи змінили тактику. Вони обіцяли негайне радикальне вирішення соціальних питань, але насамперед пропагували входження Західної України до складу УРСР та СРСР. Діючи нелегально, КПЗУ створила свої легальні філії, насамперед «Сельроб» (Українське селянсько-робітниче об'єднання). Доки в УСРР запроваджувалася «українізація», створювалося враження, ніби там формується дійсно Українська держава, і пропаганда КПЗУ мала певний успіх. Це засвідчили парламентські вибори 1928 р. Однак із припиненням «українізації», геноцидом 1932—1933 pp. КПЗУ та її філії майже зникають з політичної карти Західної України. У 1938 р. на хвилі сталінського терору КПП з її філіями (КПЗУ і КПЗБ) була розпущена, а значну частину її членів було репресовано. У провину КПП було поставлено також і «буржуазний націоналізм».

Уже перший рік польської окупації Галичини і політика державного терору проти українців — громадян ЗУНР — викликали їхній спротив, що посилювався в міру зростання антиукраїнських тенденцій у Речі Посполитій. Насильство породжувало насильство! Тому частина діячів українського національно-визвольного руху відкинула мирний спосіб здобуття державної незалежності України як нереальний і стала на шлях збройної боротьби, подібно як свого часу за зброю бралися повстанці Тадеуша Костюшка, герої польських повстань 1830—1831 й 1863—1864 pp.

У серпні 1920 р. колишніми офіцерами армії ЗУНР було створено Українську Військову Організацію (УВО), яку згодом очолив Є. Коновалець. Наступного року член УВО С. Федак вчинив замах на Ю. Пілсудського. Хоча замах і не вдався, він, так само, як підпали поміщицьких маєтків, напади на поліцію, був сприйнятий частиною українського суспільства як правильний крок на шляху до здобуття державної незалежності України. Майже десятирічний період існування УВО обумовив потребу в консолідації всіх визвольних організацій та рухів. Саме тому Коновалець зініціював скликання конгресу їхніх представників. Цей конгрес відбувся у Відні 28 січня — 8 лютого 1929 р. і ухвалив рішення про створення на базі УВО Організації українських націоналістів (ОУН). Нею керував спеціально обраний центр — Провід українських націоналістів (ПУН). Головою Проводу став Євген Коновалець. ОУН мала бути широко розгалуженою, глибоко законспірованою, мати солідну фінансову та інформаційну підтримку.

За кілька років мережа ОУН охопила всю Західну Україну, Європу, Америку. Невдовзі після Віденського конгресу Коновалець, а пізніше і ще один з керівників ОУН О. Сеник-Грибівський прибули до США, де в 1931 р. на з'їзді делегатів організацій прихильників ОУН вони вирішили об'єднати зусилля і створити в США Організацію державного відродження України (ОДВУ), яка об'єднала гуртки прихильників ОУН. Такого ж типу гуртки діяли в Канаді та інших країнах. ОУН налагодила міжнародні зв'язки, насамперед з тими країнами, з якими Польща мала напружені відносини (Італія, Литва, Німеччина, Чехословаччина), використовувала їхню допомогу, створювала свої філії скрізь, де це було можливо. Відомо, наприклад, про «Далекосхідну Січ» — організацію ОУН у середовищі української еміграції в Харбіні (Китай).

ОУН принципово відрізнялася від УНДО та подібних до неї партій вже тому, що не була партією парламентського типу, діяла нелегально, у глибокій конспірації та у своїй діяльності основну увагу приділяла збройній боротьбі.

Програма ОУН головне своє завдання вбачала у здобутті незалежності України. Слід відзначити, що поняття «націоналізм» ОУН трактувала як синонім патріотизму, тут не було жодних ознак шовінізму чи расизму. Головним ідеологом націоналізму тривалий час був Дмитро Донцов, який слушно вказував на необхідність створення сильної підпільної партії чи організації, здатної на рішучі дії в ім'я незалежності України. Водночас він припускався суттєвих помилок, орієнтуючи ОУН на «сильну руку», подібно до більшості європейських країн 20—30-х pp., де демократична модель типу шведської чи швейцарської була швидше винятком. Не досконально була продумана соціально-економічна платформа. До того ж Донцов, широко пропагуючи свої погляди, уникав практичної роботи навіть у вирішальні для українського народу моменти, зокрема під час Другої світової війни. Крім Донцова, важливу роль у розробці ідеологічної платформи ОУН відіграли Д. Андрієвський та М. Сціборський. Надзвичайно популярними були праці Степана Ленкавського (1904—1977), особливо його знаменитий «Декалог» (1929) — десять заповідей українського патріота, які знав кожний свідомий українець. У «Декалозі» були викладені головні морально-етичні засади учасника національно-визвольних змагань. Перша заповідь «Декалогу»: «Здобудеш Українську державу, або згинеш у боротьбі за неї!» — звучала як заклик до рішучих дій. Соціально-економічна платформа ОУН пізніше зазнала еволюції. З початком війни, посиленням антифашистської боротьби та після вивчення ситуації на Східній Україні велике місце в її програмі було відведено загальнодемократичним цінностям.

Велика світова економічна криза 1929—1933 pp. поглибила зубожіння народних мас, загострила соціальні й національні суперечності, викликала радикалізацію настроїв у суспільстві. Низи у зв'язку зі своїм особливо складним становищем тяжіли до радикального розв'язання своїх проблем, чимало з них тяжіло до патріотичного (націоналістичного) струменя, підтримувало ОУН, яка в цей час активізує свою діяльність.

З 1930 року в Польщі почала різко підвищуватися «температура українського казана». Під приводом боротьби проти ОУН польський уряд посилив свою антиукраїнську політику. Яскравий її прояв — «пацифікація» Галичини у вересні — листопаді 1930 р. Тоді ж польська поліція закатувала одного з керівників ОУН Ю. Головинського. Під час «пацифікації» польська влада застосовувала принцип колективної відповідальності. Поліція і військо входили в українське село, проводили арешти, били і навіть убивали українських селян, громили українські установи, часто вдавались і до провокацій. Так, відомі факти, коли поліція вдиралася до господи українського селянина, розрізала мішки з цукром і сіллю і зсипала їх в одну купу. Польське шумовиння у Львові громило українські крамниці, кооперативи, культурні установи, сипало пісок у масло, розбивало друкарні, нищило книжки й газети. Ця «пацифікація» викликала гучний скандал і гучні протести як у самій Речі Посполитій (насамперед з боку УГКЦ), так і за її межами, її засудила навіть Ліга Націй.

«Пацифікація» була використана польським урядом і для залякування українського населення під час парламентських виборів 1932 р. Це дійсно негативно вплинуло на хід виборів, на яких українці здобули лише 32 мандати (27 — до сейму і 5 — до сенату). Але розчарування мас у справедливих виборах до парламенту не принесло сподіваних дивідендів польській владі: воно тільки посилило ОУН, яка здійснила низку акцій-відповідей (усього було вчинено 63 замахи, скерованих як проти представників польської влади, так і проти українців, котрі стали на шлях колаборації). Найгучнішими з цих замахів були вбивство В. Біласом і Д. Данилишиним Т. Голувка — начальника східного відділу Міністерства закордонних справ Польщі та вбивство у Варшаві Г. Мацейком міністра внутрішніх справ Польщі Б. Перацького як відплата за «пацифікацію» 1930 р. Тоді польська влада засудила на смерть бойовиків ОУН Василя Біласа і Дмитра Данилишина (1932 p.). Другий акт помсти мав гучний резонанс. Поліція схопила групу активних діячів ОУН, які використали судовий процес у Варшаві для викриття антиукраїнської політики Польщі. Частину з цієї групи (С. Бандеру, М. Лебедя, Я. Карпинця) було засуджено до смертної кари, яку пізніше замінили на довічне ув'язнення. Це був тільки один з багатьох судових процесів над членами ОУН. Тоді ж, 1934 p., польська влада створила концтабір у Березі-Картузькій, який призначався переважно для українців.

Степан Бандера (1909—1959) — видатний діяч українського національно-визвольного руху. Народився у с. Старий Угринів Калуського повіту Станіславщини (тепер — Івано-Франківська область) у багатодітній сім'ї греко-католицького священика. Після закінчення гімназії у Стрию (1927 р.) брав активну участь у підпільницькій діяльності як член УВО, а потім — ОУН. З 1933 р. — крайовий провідник ОУН на західноукраїнських землях. За організацію замахів на Майлова та Перацького 1934 р. був заарештований і засуджений до смертної кари, яку замінили на довічне у в' язнення. На початку Другої світової війни звільнився з тюрми й очолив радикальну течію в ОУН. За спробу відродити незалежну Українську державу 30.06.1941 р. опинився в концтаборі Заксенгаузен. (Два його брати були закатовані гітлерівцями в Освенцімі, решта рідні переважно знищена радянською владою.) Після визволення військами союзників осів у Австрії й ФРН, звідки керував ОУН. Убитий у своєму помешканні в Мюнхені агентом КГБ.

Незадовго до своєї смерті президент Польщі Ю. Пілсудський ухвалив нову конституцію (23.04.1935), яка надавала йому необмежені права, при цьому суттєво обмежуючи виборчі та інші права громадян і роль парламенту в країні. Тоді ж було розпущено сейм і сенат. Польща стала авторитарною державою. Невдовзі (12.05.1935) Пілсудський помер, а йому на зміну прийшов Е. Ридз-Смігли, політик значно меншого масштабу, до того ж прихильник жорсткішого курсу щодо українців. Наслідком цього стала чергова «пацифікація» (червень 1935), цього разу на Волині. Вона охопила 78 сіл, спричинивши нові жертви серед українців. У відповідь ОУН посилила свої акції, але в цей час вона зазнала тяжкої втрати. 25 травня 1938 р. внаслідок вибуху, влаштованого агентом НКВД, загинув керівник ОУН Є. Коновалець. Після його загибелі новим головою Проводу ОУН став полковник Андрій Мельник.

Андрій Мельник (1890—1964) — видатний діяч українського національно-визвольного руху, полковник Армії УHP. Народився в с. Воля Якубова Дрогобицького повіту на Львівщині. Був сотником «усусів», відзначився під час боїв за гору Маківку, у 1916 р. потрапив у російський полон. Утік звідти на початку 1917 p., пізніше організував Курінь січових стрільців, підтримував Центральну Раду. Активний учасник боротьби проти режиму гетьмана Скоропадського та більшовиків. У 1919 р. був інтернований поляками в Рівному. Один із засновників УВО та ОУН, голова Проводу ОУН після загибелі Коновальця. Після розколу ОУН напочатку 1940 р. став керівником її частини — ОУН(м) — «мельниківців». Як одного з керівників українського національно-визвольного руху його було заарештовано гітлерівцями й ув'язнено в концтаборі Заксенгаузен. Після визволення жив у ФРН і Люксембурзі, керував діяльністю ОУН(м). Ініціатор створення Світового конгресу вільних українців.

Спроби УНДО нормалізувати українсько-польські відносини закінчилися провалом. Польський уряд був щедрим на обіцянки і скупим на ділі, не бажаючи суттєво змінювати свою політику щодо українців, про що свідчить, наприклад, «пацифікація» 1938 р. Політика УНДО призвела до падіння її популярності, розколу в її лавах. У 1938 р. з цієї партії вийшла група українських політичних діячів, яка створила нову партію: Фронт національної єдності (ФНЄ) на чолі з Дмитром Палієвим. ФНЄ відкидала угодовство УНДО і водночас не хотіла мати справу з ОУН через проведення нею терористичних акцій. Але часу на розгортання діяльності ФНЄ історія не відвела...

Надзвичайно гострою на західноукраїнських та західнобілоруських землях, за винятком Галичини (тут переважна більшість віруючих були греко-католиками), ставала боротьба за Православну церкву.

Тоді польський уряд не міг не враховувати того факту, що на західноукраїнських і західнобілоруських землях православна віра була автохтонною, а також того, що РПЦ — це потужне джерело московського впливу, тому під тиском віруючих підтримав їхнє прагнення мати свою автокефальну церкву. Це було відверто вороже сприйнято верхівкою РПЦ, а також чорносотенним духовенством, яке діяло на Волині та в Західній Білорусі. Досить сказати, що в 1924 р. архімандрит Смарагд (Латишенков), ректор Холмської духовної семінарії, кількома пострілами із револьвера убив митрополита ПАПЦ Юрія (Ярошевського). Єпископ Діонисій (Валединський), який дивом уник смерті від руки Смарагда, очолив ПАПЦ і 13.11.1924 р. отримав від Константинопольського (Вселенського) Патріарха Григорія VII спеціальну грамоту (томос), якою стверджувався новий статус місцевої церкви, що дістала назву ПАПЦ (Польська автокефальна православна церква), її предстоятелем став митрополит Діонисій.

Назва ПАПЦ була неточною, оскільки православних поляків у ПАПЦ можна було полічити на пальцях. Переважна частина віруючих була українського (69%) та білоруського (близько 29%) походження, решта — росіяни, чехи, поляки та ін. (2—3%), але внаслідок політики єпископату партія мала російське обличчя. У 20-х роках до складу Синоду не входило жодного білоруса, а українець Олексій (Громадський) був поставлений на кафедру Гродненську й Новогрудську, тобто в Білорусь. У 1932 р. було висвячено другого єпископа-українця — Полікарпа (Сікорського), але на Луцькій кафедрі він був вікарним, отже не уповноваженим до правління. Органами польської безпеки йому як єпископові було заборонено виїжджати навіть у сільські парафії.

Російськомовні органи митрополії — журнал «Воскресное чтение» і газета «Слово» — були чорносотенними. Такі самі тенденції домінували в адміністративних органах ПАПЦ, у Почаївській лаврі, Семінарії в Крем'янці. Панівні кола Другої Речі Посполитої, сприяючи здобуттю автокефалії для ПАПЦ, прагнули перетворити церкву в знаряддя полонізації. З цією метою уряд втручався у внутрішні справи ПАПЦ, гальмував переведення богослужіння на українську чи білоруську мови, прагнучи, щоб воно велося церковнослов'янською або ж польською мовою. Про рівень «толерантності» панівних кіл міжвоєнної Польщі щодо православних свідчить уже той факт, що тільки у 1918—1920 pp. і тільки на Холмщині в межах акції так званої «ревінди-кації» церков та церковного майна було закрито понад 300 православних храмів, частину з яких було знищено, а решту — передано католикам. Усього ж у міжвоєнний період на Холмщині й Підляшші з 389 православних храмів, що діяли в 1914 p., залишився 51 (149 було перетворено на костьоли, а 189 — зруйновано).

Ситуація погіршилася ще й у зв'язку зі спробою запровадження польською владою та Костьолом у 1920-х pp. так званої неоунії, тобто чергової спроби покатоличення православних.

Одночасно з боротьбою проти наступу на Православну церкву йшла боротьба за її українізацію. Основні події розгорталися на Волині. Ще у 1921 р. у Почаєві на з'їзді духовенства та мирян було ухвалено рішення про поступовий перехід у богослужінні та церковному діловодстві від церковнослов'янської до української мови. Синод змушений був підтвердити це рішення у 1922—1924 pp., але на практиці його відверто саботували.

Видатну роль у справі українізації і білорусизації ПАПЦ, відродження в ній демократичних начал відіграв член Митрополичої ради, лікар і історик церкви Арсен Річинський (1892—1956). За це він відчув на собі «принади» концтабору у Березі-Картузькій, а після «визволення» Червоною армією дістав багаторічний термін ув'язнення в радянських концтаборах і заслання.

Серед керівництва ПАПЦ активно проводили її українізацію єпископи Олексій (Громадський) та Полікарп (Сікорський). У вересні 1933 р. в день св. Іова Почаївського у Почаєві відбулася понад 20-тисячна демонстрація-мітинг православних прочан, яка пройшла із синьо-жовтими прапорами під гаслами «Українському народові — Українська православна церква!», «Геть з русифікаторами Православної Церкви!». Після цього Синод ПАПЦ був змушений піти на подальші поступки православним українцям, зокрема митрополит Діонисій залишив Луцьку єпархію і передав її Олексію (Громадському).

Передвоєнні роки принесли значне посилення антиукраїнської політики Речі Посполитої. Досить вказати на розпочату в 1937 р. польськими шовіністами так звану конверсійну кампанію — насильницьке переведення в католицизм православних українців. У 1938 р. посилилася антиправославна політика польського уряду на Волині: було висаджено в повітря до 300 православних храмів. Це призвело до значного загострення міжконфесійних і міжнаціональних відносин, стало однією з причин польсько-українського конфлікту в роки Другої світової війни.

У лютому 1939 р. новий волинський воєвода Гавке-Новак став ініціатором нової політичної програми польської політики на Волині. Згідно з суворо таємним документом польська культура отримала статус виняткової, а такі слова як «українець» та «український» були заборонені. Замість них вимагалося вживати слова «руський» («русинський») або терміни, які не вказували на національність, наприклад, «православний», «тутейший» (тобто місцевий).

Таким чином, напередодні Другої світової війни польсько-українські взаємовідносини надзвичайно загострилися, насамперед з вини польських панівних кіл. Польща перетворилася на державу з поліцейським режимом. Не бажаючи змінити своєї колоніальної, антиукраїнської політики, вона прагнула законсервувати в країні модель відносин «вершник — кінь», причому поляк мав бути вершником, а українець — конем. Проводячи таку короткозору й аморальну політику, Річ Посполита робила все, щоб відштовхнути від себе українців, щоб вони в такій складній для Польщі міжнародній ситуації напередодні війни опинилися в стані її ворогів.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: