Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Друкується за рішенням вченої ради Міжнародного економіко-гуманітарного університету ім.. С. Дем’янчука 2 страница




Органічний світ. Рослини і тварини поширені тільки в приморській смузі. У «оазисах» зустрічаються мохи і лишайники, на Землі Грейама відомо біля 10 видів квіткових рослин. З тваринного світу найбільш характерні деякі морські ссавці (тюлені Уедделла і Роса, морські леопарди і ін.) і птахи (пінгвіни, чайки, поморники, альбатроси, буревісники, баклани).

Антициклон – замкнута барична область високого атмосферного тиску з максимумом в центрі. Поперечник А. кілька тис. км. А. харак­теризується системою вітрів, дуючих від центру за годинниковою стрічною в Північній півкулі в проти – в Південній. Для А. характерна безхмарна, суха влітку і морозна зимою погода зі слабими вітрами.

Атлантичний океан – другий за величиною океан на Землі. Обмежений зі С. Европою і Африкою, з 3. – Пд. і Пд. Америками, з Пд. Антарктидою. Морська межа з Пн. Льодовитим океаном проходить по східному входу Гудронової протоки через протоки Дейвіса і Данську і далі від мису Герпір(Ісландія) через острови| Фугле (Фарерські острови) і Макл-Флагга(Шетлендські острови) до півострову Статланн (Норвегія); з Тихим океаном від острова Осте (Вогненна земля) домису Чарлза (Земля Грейама); з Індійським океаном – по меридіану мису Доброї Надії доАнтарктиди. З морями площа А. о. 93, 36. млн. км2, середня глибина біля 3332 м, середній об’єм води 337 541 тис. км3 (без морів відповідно 82 441,5тис. км2, 3 926 м і 323 613 тис. км3).|із| Довжина з Пн. на Пд. біля 15 тис. км; найменша ширина біля 2 830 км.

Береги. В Пн. півкулі берегова лінія сильно порізана. Тут знаходяться майже всі моря А. о. (Балтійське, Північне, Серед­земне, Карібське та ін.) і великі затоки (Біськайська, Гвінейська і ін.). У Пд. півкулі берега порізані слабо (море Уедделла,біля Антарктиди). Переважаючі типи берегів: на С., а також в Канаді і Гренландії – корінні, на 3. (окрім Канади і Гренландії) – наносні, на Пд. (Антарктида) – крижані.

Острови. Загальна площа островів, в порівнянні з площею островів інших океанів – найменша. Основні групи островів мате­рикового походження (Великобританія, Ірландія, Ньюфаундленд, Великі і Малі Антільські, Канарські, острови Зеленого Мису, Фолклендські та ін.). Дуже невелика площа вулканічних островів (Азорські, Трістан-да-Кунья, Св. Олени та ін.) і коралових (Багамські і ін.).

Рельєф дна. А. о. перетинається із Пн. на Пд. довгим підводним підвищенням, що складається з двох хребтів – Північно-Атлан­тичного і Південно-Атлантичного. Переважаючі глибини над хребтами 2 – 3 тис. м, над окремими вулканічними конусами і плато (Азорське) глибини убувають до 1 000 м і менше. Хребти розділені западиною Романш, глибиною 7370 м. Північно-Атлантичний хребет примикає на Пн. до підводної основи острова Ісландія, що становить частину Телеграфного плато, Південно-Атлантичний хребет під 50° пд. ш. відхиляється на С. і переходить в Африкано-Антарктичне підняття. На С. і 3. від серединного підняття дна А. о. лежать по декілька обширних улоговин завглибшки більше 5 тис. м: на С. – Північно-Африканська, Гвінейська, Ангольська і Капська, на 3. – Північно-Американська, Бразильська і Аргентинська. На крайньому Пн.-З. океану, між Вогненною Землею і Землею Грейама, дугоподібно тягнеться Південно-Антільський хребет (глибиною в основному 1—2 тис. м). Найбільші глибини А. о. знаходяться в западині Пуерто-Ріко, 8 742 м, і Південно-Сандвічеській западині, 8 252 м.

Д о н н і в і д к л а д и. На материковій мілині переважає пісок, на підводних хребтах і плато – мулистий пісок, в улоговинах – глинистий мул, названий червоною глиною. На Телеграфному плато відмічаються валуни.

Клімат. Над А. о. розвинені чотири основні центри дії атмосфери: Ісландський (997 мб)і Антарктичний (988 мб)мінімуми, Азорський (1023 мб)і Південно-Атлантичний (1023 мб)максимуми, які розділені біля екватора зоною зниженого тиску (1 014 мб). Ці центри, при взаємодії з прилеглими материками, обумовлюють панування сильних західних вітрів в помірних широтах, північно-східних і південно-східних вітрів (пасатів) в субтропічних і тропічних широтах відповідно Пн. і Пд. півкуль. Шторми найбільш часті в помірних широтах. У північній частині тропічного поясу часті тропічні урагани. Темп-pa повітря в лютому (серпні в Пд. півкулі) змінюється від +25° на екваторі до 0° на 60° пн. ш. і -10° на 60° пд. ш. На крайньому Пн.-З. вона знижується до -25°. У серпні (лютому в Пд. півкулі) температура складає +26°, +27° на екваторі +10° на 60° пн. ш. і 0° на 60°пд. ш. При цьому між 30° пн. ш. і 30° пд. ш. температура на 3. на 5° вище, ніж на С., на північ від 30° пн. ш. на 3. значно холодніше, ніж на С. (різниця досягає 10°). Середня річна хмарність в областях низького тиску 6 – 8 балів, в субтропічних максимумах 4 бали. Ср. річна кількість опадів на екваторі більше 2 000 мм, в помірних широтах 1000-1500 мм. У східних субтропічних частинах А. о. і в Антарктиді вона зменшується до 100 мм і менше. В районі островів| Зеленого Мису характерні пилові тумани, що приносяться пасатом з Сахари.

Г і д р о л о г і ч н и й р е ж и м.| Поверхневі течії А. о. утворюють на Пн. і на Пд. від екватора, в основному – в тропіках, по одному великому антициклональному круговороту. Складовими частинами цих круговоротів є: на ПН. – Північна Пасатна течія, Антільська, Гольфстрім і Канарська, на Пд. – Південна Пасатна, Бразильська, Течія Західних Вітрів і Бенгельська. У помірному поясі Пн. півкулі і у високих широтах Пд. розвито по одному циклональному круговороту, північний з яких складається з течій Північно-Атлантичного|, Ірмінгера і Лабрадорського. Влітку Пн. півкулі на Пн. від екватора розвивається Міжпасатна (Екваторіальна) течія. Однією найбільш характерних особливостей А. о. є могутня система теплих течій – система Гольфстріму, яка значно зігріває північну частину А. о. і Пн. Льодовитий океан. В середньому північна частина А. о. тепліше південної внаслідок приходу великої кількості теплих вод з Пд. Темпеpaтура води на поверхні лютому (серпні в Пд. півкулі) на екваторі +27°, +28°, на 60о пн. ш. +6°, на 60° пд. ш. -1°. У серпні (лютому в Пд. півкулі) температурана екваторі +26°, на 60° пн. ш. + 10°, на 60° пд. ш. -1°. Під впливом теплих і холодних течій створюються великі різниці температур в межах широтних зон. На північ від 30° пн. ш. на 3. температуpa води приблизно на 10° нижче, ніж на С. Між 30° пн|. ш. і 30° пд. ш., навпаки, на 3. вона на 5° вище, ніж на С. Найбільша солоність, 37,25 у субтропіках; на екваторі солоність зменшується до 35,00 , в помірних широтах Пд. півкулі – до 34,0 і менше, в помірних широтах Пн. півкулі до – З2,0 на 3. і до 35,5 на С. Найбільша густина води, більше 1,027 г/см3 наПн.-С. і Пд. До екватора зменшується до 1,0225 г/см3. Колір води в субтропічних і тропічних широтах темно-синій і синій, в помірних і високих широтах – із зеленими відтінками. Найбільша прозорість води 66 м (у Саргассовому м.). Приливи переважають півдобові. Найбільша їх величина (і для всього Світового океану) 18 м (у затоці Фанді). У окремих р-нах приливи змішані і добові.

Льоди. Морські льоди і айсберги утворюються головним чином на Пд., біля берегів Антарктиди. Середня межа плаваючих| льодів в період найбільшого їх розповсюдження (серпень – вересень) проходить приблизно по 55° пд. ш.; айсберги розповсюджу­ються до 35° пд. ш. На Пн. льоди, що принесені з Пн. Льодовитого океану, зустрічаються біля берегів Гренландії, Лабрадору і Нью­фаундленду.

Глибинна циркуляція складається таким чином: підповерхневі і проміжні води, що занурилися відповідно в субтро­пічних і субполярних зонах сходження, рухаються до екватора; глибинні води, що формуються в північній частині А. о., рухаються на Пд; придонні води антарктичного походження слідують на Пн. Частина глибинних вод підіймається до поверхні в циклональних| круговоротах і в зонах розходження; інша частина йде в Індійський і Тихий океани. Цим розподілом вод обумовлюється пониження температури з глибиною до +1° +2,5° біля дна, наявність підповерхневого максимума і проміжного мінімуму солоності – 34,65 і 34,94 відповідно – і збільшення густини води до дна до 1,0278 г/см3 і більше. Вміст кисню в товщі води 3—8 см3/дм3. Найменшакількість, 0,5—1,0 см3/дм3,наглибинах 200—400 м і у|в,біля| екватора.

Флора і фауна. У тропічному поясі донна рослинність складається, головним чином, із зелених і червоних водоростей. У північній позатропічній| частині переважають бурі водорості, на м'яких ґрунтах широко поширена квіткова рослина зостера. В південній позатропічній частині на літоралі переважають червоні водорості, на субліторалі – бурі. У фітопланктоні 234 види, в т.ч. перидиреї, діатомеї і ін. Найбільш характерні представники фауни: у тропічному поясі – радіолярії|, єїфонофори, медузи, краби, летючі риби, акули, морські черепахи, кашалоти; у помірних і холодних поясах – ракоподібні і крилоногі молюски, оселедці, тріскові і камбалові риби, кити, ластоногі і ін. Морських птиць мало. У Антарктиді – фрегати, альбатроси, пінгвіни та ін.

Африка – другий за величиною ( після Євразії ) материк, площа якого 29,2 млн. км2 (з островами 30,3 млн. км2). А. омивають: на Пн. – Середземне м., на 3. – Атлантичний океан, на С. – Індійський океан і Червоне м. Вузький (до 120 км) Суецький перешийок, прорізаний одноїменним каналом, сполучає А. з Азією. Від Європи А. відокремлена вузьким (до 14 км) Гибралтарсь|ою протокою.Крайні точки материка на півночі – мис Кап-Блан (37о20/ пн.ш.), на півдні – мис Голчатий (34о33/ пд.ш.). Таким чином, з півночі на південь А. простягається майже на 8 тис. км. Найширша частина материка знаходиться на північ від екватора, між 10 і 16о пн.ш. Там А. простягається від 17о33/ з.д. (мис Зелений) до 51о24/ с.д. (мис Рас-Хафун) досягаючи ширини 7500 км.

Б е р е г и А. скидового походження, прямолінійні, високі і круті, важкодоступні і слабо розчленовані, супроводяться вузькими прибережними низовинами. Затоки слабо врізані і широко відкриті; найбільші – Гвінейська на 3., Сидру (Великий Сирт) на Пн, Суецька і Аденська на С. Зручних бухт мало. Поблизу А. лежать нечисленні острови: на С. – Мадагаскар, Занзібар, Сокотра, на 3. – Канарські, Зеленого Мису та ін., найбільший півострів Сомалі

Рельєф А. одноманітний. Переважають східчасті плато, столові височини і нагір'я – виступи докембрійського кристалічного фундаменту (Драконови гори, плато С. А., гори Пд. і Пн. Гвінеї). Виступи розділені обширними улоговинами – прогинами фунда­менту, що займають внутрішні райони А. (Калахарі, Конго та ін.). До древнього остова материка примикають на Пн.-З. молоді Атлаські гори, на Пн. – Капські гори. На формування рельєфу великий вплив мали тектонічні рухи в неогеновому періоді. Східна околиця А., від Суецької затоки до р. Замбезі була роздроблена найбільшими в світі скидовими западинами, в яких лежать Червоне м., пустеля Данакіль, озера С. А. (окрім озера Вікторія). Уздовж ліній розломів підіймається більша частина вулканів А.: Кіліманджаро (5895 м) найвища точка А., Кенія (5199 м), Камерун (4070 м).Діючі вулкани (у горах Вірунга) і землетруси вказують на сучасну активність тектонічних процесів в цих р-нах. На нагір’ях Абіссінському, Ахаггар, Тібесті розколи призвели до виливання лав, що утворили на них обширні базальтові плато.

Геологін а будова і корисні копалини. А. є древньою платформою, за винятком Капських гір на крайньому півдні А., що виникли на початку мезозою, і гір Атласу, що, на Пн.-З., мають альпійський вік. На більшій частині території Африканської платформи, особливо на півдні і на Пн.-С., виступають найбільш древні докембрійські метаморфічні породи (гнейси, метаморфічні сланці, конгломерати та ін.) і граніти; абсолютний геологічний вік найбільш древніх з них місцями досягає до 3,3 млрд. років. У північній частині А. древні породи утворюють окремі виступи серед чохла більш молодих осадових відкладів. З останніх найбільшим поширенням користуються морські відклади ордовіку – нижнього карбону, а також верхньої крейди – еоцену; між цими морськими серіями розташовуються континентальні нубійські пісковики і їх аналоги. Залягання шарів змінюється майже від горизонтального на Пд. цієї зони до помірно складчастого біля кордонів Атласу. У південній половині А., навпаки, серед широкого поля розвитку докембрію відособлюються окремі великі западини – Конго, Калахарі і Карру, заповнені континентальними, в основному льодови­ковими, а вище вугленосними і червонокольорними товщами верхнього карбону, пермі і тріасу (комплекс карру). В Пд. і С. А. значні площі покриті основними лавами верхньотріасового віку. Особливою рисою будови А. є Велика Східно-Африканська зона розломів, що протягується від Червоного м. до р. Замбезі, яка розділяється в середній частині на дві гілки. У грабенах цієї зони розташовані найбільші озера А., а до розломів приурочені центри сучасної і неогенової вулканіч|ної діяльності (Кіліманджаро, Кенія, Міру, Кирупга і ін.). Прояви новітнього вулканізму властиві також виступам докембрія| північної (Туарег, Тібесті) і західної (Камерун) частини|частки| А. Капські гори складені переважно палеозойськими морськими і континентальними породами (квар­цити, пісковики і сланці), зім'ятими в складки і припідняті між верхньою перм'ю і верхнім тріасом. Атлаські гори представляють собою геосинкліні утворення, які пережили два цикли горотво­рення, - герцинський і альпійський, і складені вони потужними товщами морських відкладів палеозою, мезозою і кайнозою. Надзви­чайно широко поширені в А. четвертинні еолові піски (Сахара та ін.), що утворилися внаслідок перевівання алювіальних відкладів і продуктів вивітрювання різних порід. А., особливо Південна, виключно|винятково| багата корисними копалинами. Світове значення мають родовища урану, алмазів, золота, міді, платини і хрому (в Конго і Пд.-Афр. республіці). У З. А. – великі поклади марганцевих руд, бокситів, золота і олова; Північно-західна А. багата фосфоритами і нафтою (Пн. Сахара).

Клімат. А. лежить в однакових кліматичних зонах Пн. і Пд. від екватора: за зоною екваторіального клімату слідують зони клімату екваторіальних мусонів, тропічних і субтропічних кліматів. Пори року на Пн. і на Пд. від екватора протилежні. А. – найжаркіший з материків. В період літа Пн. півкулі в північній половині А. середні місячні температури досягають +25°, +30° і більш (у Сахарі), в південній +25°, +12°. В період літа Пд. півкулі в північній частині середні місячні температури знижуються до + 10° +25°, у південній перевищують +30° (на Пд.-З. Калахарі). Опади розподілені вкрай нерівномірно. Круглий рік рясні дощі випадають в западині Конго, і на північному узбережжі Гвінейської затоки (до 1500-2000 мм врік); у Судані, С. А. і в більшій частині Пд. А. дощі йдуть влітку. Кількість їх убуває в Судані з Пд. на Пн|, в решті районів – з віддаленням від екватора і Індійського океану (від 1500 до 200 мм врік). У Сахарі, на Пд.-З. Калахарі і в пустелі Наміб, уздовж західного узбережжя Пд.. А., охолоджуваного Бенгальською течією, опади мізерні, епізодичні (100—200 мм врік), на північній і південній околицях А. дощі йдуть в зимову пору року (600 – 700 мм врік).

Гідрографія. Розподіл стоку і густина річкової мережі| А. вкрай нерівномірні. Найбільший стік (36,05%) направлений в Атлантичний океан, куди впадають Конго(сама повноводна і друга за довжиною ріка А.), Нігер і Оранжева. Стік в Індійський океан удвічі менше (18,48%), найбільша з впадаючих в нього річок - Замбезі. Стік в Середземне море (14,88%) здійснюється головним чином р. Ніл, що є найдовшою рікою А. Більше 1/3 площі А. (30,59%) займають області внутрішнього стоку, що мають лише тимчасові водотоки (Сахара, Калахарі, частина С. А.). Великі ріки протікають по різних кліматічних областях і відрізняються складним режимом. Профіль рік не вироблений, в руслах багато порогів і водоспадів (пороги Нила, водоспад Вікторія на Замбезі, Стенлі і Лівінгстонана Конго). Більша частина найбільших озер А. – тектонічного походження і зосереджена головним чином в С. А.: Альберта, Едуарда, Киву, Танганьіка, Ньяса, озеро Рудольфа. Виняток складає лише найбільше в А. озеро Вікторія, що займає| обширне прогинання древнього фундаменту. На Абіссінському нагір'ї лежить підпряжене лавою озеро Тана. У напівсухих областях багато безстічних озер (Чад, Нгамі, так звані «шотти» в Атлаських горах). Льодовики і вічні сніги є лише на найвищих вершинах А.: Кіліманд­жаро, Кенія і Рувензорі, розташованих майже під самим екватором.

Ґрунти і рослинність. В А. чітко виражена зональність ґрунтово-рослинного покриву. Уподовж північного побережжя Гвінейської затоки і в западині Конго, в умовах постійного зволоження, на латеритних опідзолених ґрунтах ростуть вологі вічнозелені екваторіальні густі, багатоярусні ліси, що відрізняються великою кількістю видів, багатством ліан і епіфітів. У районах випадання літніх опадів розвинені рідкостійні саванні ліси, савани (тропічні лісостепи), зарослі колючих чагарників. Злаковий покрив в саванах вигоряє в сухий період року, дерева скидають листя. З дерев в саванах ростуть пальми, баобаб, акації, молочайні. Під саванами розвиваються червоні і червоно-бурі ґрунти, під саванними лісами – червоно-коричневі. Значна частина площі саван розорана або викорис­товується під пасовища. Рослинність пустель (Сахара Наміб) відрізня­ється крайньою розрідженістю, бідністю видів, ксерофітністью. У Сахарі переважають ксерофіти - верблюжа колючка, безлистий чагарник ретам, лишайник леканора, уздовж сухих русел (ваді) ростуть дерева (тамариски, акація), i місцях виходів ґрунтових вод (оазисах) культивують фінікову пальму. Для пустелі на Пд.-3. Калахари характерні головним чином суккуленти, для Наміб – вельвічия. У субтропічних північних і південних околицях А. типова рослинність - зарослі вічнозелених чагарників на коричневих ґрунтах; ліси (листяні і хвойні) збереглися лише на схилах гір, де розвинені гірсько-лісові бурі ґрунти.

Тваринний світ А. багатий видами і різноманіт­ний. Північ А. і Сахара відноситься до Голарктичної зоогео­графічної області і характеризуються наявністю як південно­європейських видів тварин, так і видів Ефиопської зоогеогра­фічної області, що охоплює решту А. До перших відносяться гієна, виверра, безхвості мавпи, заєць, антилопи мендаса і бубала, лисиця фенек та інші.; до других – кобра, даман, страус. В Сахарі розводять одногорбого верблюда. В Ефиопській області, в густих лісах мешкають вузьконосі (в т.ч. людиноподібні) мавпи, слони, буйволи, волосаті окапі, карликові бегемоти; птиці - переважно ті, що лазять (дятли, одуди, сірі папуги), стра­уси. Дуже багато жуків і метеликів. У саванах напівпустелях і пустелях численні травоїдні тварини:антилопи (близько 40 родів), зебри, жирафи, носороги, бегемоти, буйволи, слони і хижаки: леви, леопарди, гепарди, рисі, гієни. 1з комах характерні терміти і муха цеце. Тваринний світ А. сильно винищений, на даний час зберігається в кількох заповідниках («національних парках»).

Природні райони. За комплексом природних умов А. розділяється на наступні райони: Північна А. – область Атлаських гір, що обрамлюють внутрішні плато; Сахара – найбільша в світі тропічна пустеля, що займає до 1/3, площі А.; Судан – область саван, що простягається до Північної Гвінеї, басейн Конго і Абіссінське нагір’я; Екваторіальна – Західна і Центральна А., що простягається уздовж південних навітряних схилів височин Північної Гвінеї і через велику частину басейну Конго, що загалом співпадає із зоною постійно вологого і рівномірно жаркого клімату, і вічнозелених вологих екваторіальних лісів; Східна А. - на південь від Абіссінського нагір’я до р. Замбезі – область нагір’їв висотою до 1000 м і більше, розбитих скидами, з проявленням вулканізму; Південна А. – на південьвід вододільного плато Конго-Замбезі; зайнята обширною западиною Калахарі, обрамленою горами

Банка (нім. bank, голанд. bank) – мілина – частина морського дна, над якою глибина значно менше навколишніх глибин; в більш вузькому змісті слова – припіднята частина морського дна, яке представляє небезпеку для судноплавства.

Болото – надмірно зволожена ділянка суші, що має шар торфу потужністю не менше 0,3 м в не осушеному стані і 0,2 м в осушеному стані. При меншій потужності торфу надмірно зволожені площі називаються заболоченими землями. Болота виникають внаслідок заболочування лісів, вирубок, місць лісових пожеж, луків, а також шляхом заростання неглибоких водойм. Найбільша кількість боліт знаходиться в Північній півкулі, переважно в лісовій зоні, що зумовлено загальним характером кліматичних умов.

За характером рослинності і торф’яним покладам болота поділяються на три типи: низинні, перехідні і верхові. Низинні болота (євтрофні) розташовані головним чином в заплавах річок, рідше на вододілах в понижених місцях, де є живлення ґрунтовими водами, багатими поживними елементами. Зольність торфу 6 – 12 % і більше. Вони представлені лісними болотами (вільшаниками, березняками), трав’яними (осоковими, очеретяними) або моховими (покриті килимом гіпнових мохів). Верхові болота (оліготрофні) розташо­вуються на вододілах або на високих терасах рік. Живляться атмо­сферними опадами або ґрунтовими водами, бідними мінеральними речовинами. Зольність торфу як правило 2-4 %. Верхові болота представлені або лісовими болотами (сосна, в Сибіру – кедр, і модрина) або безлісими. Ці болота завжди суцільно покриті сфагновими мохами з вересовим чагарником. Перехідні болота (мезотроні) мають помірне мінеральне живлення і представляють перехідну стадію від низинних боліт до верхових. При наявності постійного помірного мінерального живлення перехідні болота можуть тривалий час знаходитись на цій стадії розвитку.

Болота після осушування представляють велику цінність для народного господарства. Слабо розкладений торф верхових боліт використовується для одержання торф’яної підстілки, середньо і добре розкладений торф – як паливо. Низинні болота можуть освоюватися під сільськогосподарські культури, головним чином під овочеві, технічні та посіви трав.

Больсон – безстічні западини в сухих областях на півдні Північної Америки, головним чином в гірських пустелях. Більшу частину року вони безводні, після дощів на їх дні утворюються тимчасові озера.

Бухта – частина океану, моря чи озера, що відносно слабо вдається в сушу і захищена від хвиль і вітрів виступаючими в море (озеро) мисами або островами. Бухти можуть бути внут­рішніми, якщо одна розташована в межах другої. Якщо дозволяє глибина бухта може слугувати стоянкою для кораблів.

Відносна вологість повітря – процентне відношення кількості водяної пари, що міститься в повітрі, до граничної кількості водяної пари, яка потрібна для насичення даного об’єму повітряної маси при даній температурі.

Височина – ділянка земної поверхні піднята відносно прилягаючої рівнинної території, що її оточує. На суходолі має абсолютні висоти від 200 до 600 м. Височинами можуть бути також ділянки, що лежать вище навколишніх територій. Більшість з них характеризуються значною розчленованістю річковою і яружно-балковою мережею і їм властиві інтенсивні денудаційні процеси. Матеріали денудації виносяться на прилеглі низовини. За морфологічними ознаками розрізняють височини горбисті, хвилясті, плескаті тощо. Утворення височин пов’язане з геологічною будовою і тектонічними рухами. Так, в Україні відроги Середньоросійської височини фіксують виступи кристалічного фундаменту; Донецька височина є залишком домезозойського фундаменту Донецької складчастої споруди. Висхідні неотектонічні рухи на південно-західному схилі Східно-Європейської платформи призвели до формування Волинської і Подільської височин. Підняття окремих блоків фундаменту сформу­вали Придніпровську і Приазовську височини. За генезисом виділяють: денудаційні височини (Волинська); пластово-денудаційні (Середньоросійська); структурно-денудаційні (Приазовська); цокольні (Донецька), (Використана стаття П.В Ковальова із ГЕУ).

Вододіл – лінія, що розділяє стік атмосферних опадів по двом схилам, направленим в різні сторони. На рівнинах вододіл нерідко в вододільний простір, на якому напрям стоку може мати перемінний характер.

Водозбірна площа (водозбірний басейн) – площа, з якої поверхнева або підземна вода стікає в будь-який водоприймач – море, річку, озеро і т д. Обмежена вододілом.

Вулкани (від лат. Vulcanus – бог вогню і ковальського діла у древніх римлян) – геологічне утворення з земній корі і на поверхні землі, де проходять або проходили раніше виверження лави, попелу, гарячих газів, парів води та інших продуктів, які піднімаються з надр землі по тріщинам і каналам. Частіше всього вулкани представляють собою конусоподібні (або куполоподібні) підвищення, складені продуктами вулканічних вивержень. На вершині вулкану як правило є кратер або западина у вигляді лійки, на дні якої знаходиться жерло – трубоподібний канал, що входить в надра на глибину до вулканічного вогнища і заповнений в одних випадках розплавленою або вже застиглою лавою, в інших – уламковим вулканічним матеріалом.

Форма і будова вулканів зв’язані з характером та історією їх діяльності. Одні вулкани виливають менш більш спокійно маси рідкої легкоплавкої лави, порівняно бідною газами. Це переважно лави основного (лужного) складу. Такі вулкани складаються з нашарова­них лавових покривів і потоків, і мають плоску щитоподібну форму і великий плоский кратер, що періодично заповнюється розплавленою лавою (вулкани Гавайських островів – Кілауеа, Мауна-Лоа та ін.). Виверження інших вулканів проходить бурно і грізно, викидаючи крім рідкої лави, велику кількість газів, попелу, лапиллів і вулканічних бомб. Такі вулкани мають форму більш крутих конусів і складаються з шарів застиглої лави, що чергуються з вулканічними туфо-брекчіями (вулкани: Ключевська Собка, Авача на Камчатці, Везувій, Етна, Стромболі, Вулькано та інші в Італії). В деяких місцях з тріщин в земній корі виливається рідка лава, яка утворює громадні потоки і покрови (в Ісландії). Існують також вулкани у вигляді лійкоподібного гирла широкого каналу, пробитого газовим вибухом; до них відносяться маари в Німеччині та інших країнах, западини яких заповнені водою і представляють собою озера.

Виверження вулканів як правило короткотермінові і бувають розділені тривалими періодами слабого проявлення вулканічної діяль­ності і навіть повного спокою. Вулкани, про виверження яких є відомості, відносяться до діючих, а вулкани про виверження яких немає історичних даних і переказів, називаються погаслими.

Продукти вулканічних вивержень діляться на газоподібні, рідкі і тверді. З газоподібних найбільш важливі: водяні пари, сполуки сірки (сірководень, сірчаний ангідрит), хлору (хлористий водень, хлористий амоній та ін.), вуглекислоти, оксид вуглецю і деколи вуглеводи, і сполуки фосфору і бору. Гази виділяються до початку і під час виверження, а також в період завмирання вулканічної діяльності. Розрізняють наступні типи газів: гарячі хлоридні – фумароли, більш холодні сірчисті – сольфатари, і холодні вуглекислі – мофети. Рідкими продуктами є лави. Застиглі і закристалізовані лави представ­ляють собою вулканічні гірські породи (базальти, андезити та ін.).

Всього відомо 624 діючих вулканів, з яких 546 наземних, і 78 підводних, розташованих на дні морів і океанів. По поверхні планети вулкани розподілені дуже нерівномірно і в їх розташуванні прослід­жується закономірний зв’язок з геологічною будовою земної кори. Го­ловна маса вулканів притаманна до молодих складчастих гірських хребтів (альпійська складчастість) і до великих розломів (грабенів і горстів). Найбільша кількість діючих вулканів – 418 (67 %) в межах Тихого океану та обрамляючих берегами його материків. В межах Ат­лантичного океану знаходяться 61 вулкан, або 9,8 %, в Індійському оке­ані (разом з Яванською дугою), в Азії (увесь материк без Камчатки), Середземному морі і Африці (разом взятих) є 145 вулканів або 23,2 %.

Причини вулканічної діяльності достеменно невідомі. Припус­кають, що в середині земної кори існують окремі магматичні осередки, або басейни, які живлять вулкани через вулканічні канали або тріщини, зв’язані із земною поверхнею. Головні причини, що викликають підняття магми і виверження вулканів вважають: тиск, обумовлений рухами земної кори, на магматичний басейн; дія вулканічного тепла (розігрівання); тиск газів, що виділяються з магми.

Гейзери ( від ісландського geysir, geysa – хлинути) – періодично фонтануючі гарячі джерела, розповсюджені в областях сучасного, або такої, що недавно припинилася, вулканічної діяль­ності. Гейзери представляють собою систему повністю або частково заповнену водою підземних резервуарів (пустот), тріщин і каналів, що виходять на поверхню землі. На поверхні гейзери, як правило, мають конусо­подібні нагромадження кременистого туфу – гейзеріту; всередині конусу утворюється чашоподібний басейн з отвором каналу на дні. Вода, що знаходиться під тиском водяного стовпа в нижніх частинах каналу підземних пустот, поступово нагрівається вище точки кипіння. В критичний момент перегріта вода скипає і, моментально перство­рившись в пару, з шумом викидається з горловини гейзера у вигляді фонтану води, що кипить (деколи на висоту 40 – 42 м) і пари (до 150 м). Фонтан діє деякий час, охолоджена в повітрі вода частково падає назад в жерло гейзера і, понижуючи в ньому температуру води, припиняє виверження. Кожний гейзер має свій ритм дії (від кількох хвилин до кількох днів). Гейзери розповсюджені в Ісландії, США (Йєллоустонсь­кий національний парк), Нової Зеландії; відомі гейзери Камчатки. Виходи водяної пари і гарячої води гейзерів викорис­товуються в Ісландії, Італії, СШАі Росії для обігріву будинків і для роботи енергетичних установок.






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных