Кант. Принцип деятельности в теории познания

План

1. Промислова революція XVІІІ століття та її соціальні наслідки.

2. Французька революція і долі просвітительської ідеології.

3. Реакція на механіцизм XVІІ-XVІІІ століть.

4. Виникнення історичного способу мислення.

5. Характерні риси й основні тенденції природознавства першої половини ХІХ століття.

6. Кант. Принцип діяльності в теорії пізнання.

7. Фіхте. Діяльність і суперечливість як загальні принципи філософії.

8. Романтизм першої третини ХІХ століття і його роль у формуванні історичного мислення.

9. Гегель і розвиток діалектики. Виникнення реалізму.

10. Натурфілософія й ідея розвитку природи.

11. Абсолютизація волі.

12. О. Конт і оформлення позитивізму у філософську систему.

13. Матеріалістичні течії в першій половині ХІХ століття. Виникнення марксизму.

1. Промислова революція XVІІІ століття та її соціальні наслідки

Найважливішим фактором, що визначив соціальний і ідейний розвиток у першій третині ХІХ ст., була промислова революція, яка відбулася в XVІІІ ст. насамперед в Англії, країні, яка на той час була найбільш розвиненою в економічному відношенні. Промисловий переворот, у підготовці якого велику роль зіграв розвиток природознавства, головним чином механіки, привів до витиснення ручної праці машинним і до різкого підвищення продуктивності праці. Маркс відзначав, що промисловий переворот "...починається тоді, коли механізм застосовується там, де здавна для одержання кінцевого результату була потрібна робота людини..." Разом з тим промислова революція викликала загострення соціальних конфліктів, породила нові протиріччя. Знищивши характерне для середньовіччя домашнє виробництво, розаряючи дрібних землевласників, фабрично-заводська форма виробництва до початку століття привела до небаченої до тих пір експлуатації робітників, у тому числі жінок і навіть дітей. Таке положення викликало в робітників ненависть не тільки до фабрикантів, але й до машин, у яких вони бачили одну із причин настільки нелюдської експлуатації; бунти проти машин - явище, характерне не тільки для XVІІІ, але й для початку ХІХст. Справа дійшла до того, що в 1812 р. в Англії, наприклад, були змушені ввести закон, згідно якого знищення машин каралося смертельною стратою. Незважаючи на це були випадки, коли фабрики охоронялися за допомогою гармат.

Гуманно налаштовані мислителі того часу намагалися зрозуміти причини положення, яке виникло. Уловлюючи зв'язок між розвитком науки й появою машинної техніки, вони почали сумніватися в прогресивному значенні науки, протиставляючи суспільству першої половини ХІХ ст. середньовічне суспільство, яке у їхніх очах виглядало тепер, більше ідилічним, ніж воно було в дійсності. Одним з таких мислителів в Англії був Томас Карлейль ( 1795-1881 ) (Пор), філософ-мораліст і історик, романтик за своїми поглядами.

Карлейль одним з перших звернув увагу на те, що буржуазне суспільство несе в собі нерозв'язні протиріччя. Цим він різко відрізняється від англійських мислителів попереднього періоду, які виступали як ідеологи буржуазії, які боролися проти феодальних порядків. До таких послідовних представників буржуазної ідеологій можна віднести Т. Гоббса, А. Сміта, І.Бентама, Дж. Локка й інших (Пор), що вважали основною причиною діяльності індивіда егоїстичні спонукання, прагнення до вигоди, "інтерес". Джон Стюарт Міль ( 1806-1873 ) (Пор) в "Автобіографії" (1873) висловив думку, що Карлейль являє собою найбільш яскраве втілення ХІХ ст. у його боротьбі зі століттям XVІІІ, тим часом як він, Мілль, зберіг набагато більше залишків і елементів мислення XVІІІ ст. з його прагненням виходити з інтересів індивіда, прагненням усе піддати суду розуму й не вірити ні в що, що не було б підтверджене досвідом. Таким чином, негативні наслідки промислової революції привели - у першу чергу в Англії - до спроби переосмислити деякі світоглядні принципи, які заклалися в XVІІ і XVІІІ ст.

З інших позицій, чим Карлейль, підійшли до питання про експлуатацію робітничого класу соціалісти-утопісти - Ш. Фур'є, А. Сен-Сімон, Р. Оуен (Пор). Вони теж критикували буржуазне суспільство з погляду моралі, однак не були схильні ідеалізувати феодальне минуле й аж ніяк не вступали в ідейну боротьбу з XVІІІ ст. Але перед тим, як докладніше розглянути різні ідейні течії першої половини ХІХ століття, необхідно вказати на кілька важливих факторів, які багато в чому визначили напрямок і характер соціального й духовного розвитку розглянутого періоду. Бувши тісно пов'язані із промисловим переворотом XVІІІ - початку ХІХ ст., ці фактори у свою чергу вплинули й на розвиток економіки.

2. Французька революція і долі просвітительської ідеології.

Найважливішою соціально-політичною подією, яка зробила відбиток як на суспільне, так і на інтелектуальне життя Європи першої половини ХІХ ст., була Велика Французька буржуазна революція 1789 р. Вона послужила потужним поштовхом для філософського й опосередковано природничонаукового мислення ХІХ ст. Буря, піднята нею, продовжувала бушувати в розумах ще кілька десятиліть. У тих, кого революція заразила прагненням реалізувати ідеали волі, рівності і братерства, усе сильніше руйнувалися старі уявлення й забобони: якобінські ідеї проникали в такі більш відсталі в той час у порівнянні із Францією в економічному й соціальному відношеннях країни, як Німеччина і Росія. У тих же, хто побачив, що революція не виправдала надій, які покладали на неї, що буржуазне суспільство, розвитку якого вона розчистила шлях, аж ніяк не відповідало тим ідеалам, в ім'я яких відбувалася революція, виникло глибоке розчарування. Природним його результатом явилося прагнення переглянути концепції суспільства й людини, характерні для філософії Просвітництва і які слугували духовною передумовою революції. Цей перегляд йшов у різних напрямках: були як спроби поглибити й більш серйозно обґрунтувати ті уявлення про людину й суспільство, які склалися в XVІІІ ст. і страждали відомою обмеженістю, так і відкинути ці уявлення цілком і повернутися до основ світогляду феодалізму. Як правило, ці два напрямки представляли інтереси різних класів.

Прикладом спроб першого роду було філософське вчення Мануїла Канта (1724-1804) (Пор) і побудована на його основі морально-естетична позиція Фрідріха Шиллера (Пор); яскравим представником другого був французький мислитель і політичний діяч Жозеф де Местр (Пор), який мав великий вплив у першій чверті ХІХ ст. Він захищав католицьке вчення про державу, намагаючись довести, що досвід революції свідчить про те, що всякі спроби людини влаштуватися на землі без бога засуджені на поразку, що церква повинна бути поставлена вище світської держави, як це було в середні століття.

3. Реакція на механіцизм XVІІ-XVІІІ століть

Своєрідним відбиттям змін в економічній і соціальній областях, в розвитку науки і формуванні світогляду явилося те зрушення в розумовому і науково-філософському житті першої половини ХІХ ст., яке можна характеризувати як початок свого роду "революції в розумах". Вона дуже вплинула на розвиток філософії й науки. Мається на увазі поступова відмова, яка почалася з кінця XVІІІ ст. від механістичного розуміння природи, характерного для мислення XVІІ-XVІІІ ст. і, що зіграла у цей період прогресивну роль у поширенні матеріалізму й у боротьбі наукових поглядів проти релігійно-містичних подань, звільнення науки від диктату церкви.

На початку ХІХ ст. виникає реакція на механіцизм як загальний принцип наукового мислення. Якщо в XVІІ-XVІІІ ст. живі організми розглядалися за аналогією з механізмами (досить згадати Рене Декарта (Пор) з його ототожненням тварини й машини, або пізніше, Жюльен Офре де Ламеттрі (Пор), що вважав за можливе розглядати і людину як "машину" - одна з його робіт так і називалася "Людина-машина"), то в ХІХ ст. з'являється тенденція до створення нової методології наукового мислення, що виходить із того, що органічний початок - життя - не може бути зрозуміле з точки зору дії механізму. Розробляються принципи мислення, які виходять із розгляду цілого, системи, організму. Якщо в попередню епоху ціле розглядалося як конгломерат частин (лат. conglomeratus — скученный, уплотнённый — поєднання чого-небудь різнорідного, невпорядкована суміш) і частина виступала як щось первинне стосовно цілого, а тварина розглядалася як живий механізм, то тепер, навпроти, частини розглядаються як результат розкладання цілого, як щось вторинне, - все механічне розглядається як "мертвий організм".

Реакція на механіцизм на початку ХІХ ст. протікала у двох формах: у формі поглиблення матеріалізму й очищення його від обмеженості механіцизму й у формі ідеалістичного тлумачення труднощів на шляху пізнання навколишнього світу. Викладки "органічного методу мислення" особливо далися взнаки в натурфілософії Фрідріха Шеллінга (Пор) і його послідовників.

Сказане не означає, звичайно, що протягом XVІІІ ст. і навіть раніше не було спроб перебороти однобічність механістичного принципу.

Уже в філософії Спінози (Пор) і Лейбніца (Пор) є ряд моментів, які можна вважати тими, що виходять за межі механістичного світогляду. Однак ні в Спінози, ні в Лейбніца ці моменти не визначали змісту всього їхнього вчення.

4. Виникнення історичного способу мислення.

Нарешті, третім моментом, який відрізняв мислення першої половини ХІХ ст. від мислення попереднього періоду, був історичний підхід до розгляду природи, людини й суспільства. На противагу раціоналізму XVІІ ст. і філософії Просвітництва XVІІІ ст. з неісторичним способом мислення, значною мірою пов'язаним з механіцизмом, в ХІХ ст. одержує поширення ідея історизму. На зміну механістичному мисленню попереднього періоду приходить тенденція розглядати світ як єдиний процес історичного розвитку: ідея розвитку (хоча часом ідеалістично розтлумачена), лежить в основі багатьох філософських, естетичних, соціологічних і природничо-наукових теорій цього періоду.

Зрозуміло, зазначені три моменти не вичерпують усієї своєрідності соціального й інтелектуального клімату, що зложився в першій половині ХІХ ст., але вони є найважливішими, вони визначають багато інших особливостей розглянутого періоду. Безсумнівно, всі три моменти тісно пов'язані.

Хоча природознавство зіграло певну роль у підготовці промислового перевороту XVІІІ ст., а філософія Просвітництва була ідейною передумовою Французької революції, але результати, до яких привели ці найважливіші події, не могли бути осмислені в достатній мірі ні натуралістами, ні представниками філософії Просвітництва. Ці результати, хоча й не зовсім в адекватній формі, судилося усвідомити німецький класичній філософії, розквіт якої припадає на першу половину ХІХ ст.

Цікаво, що цю обставину гарна зрозумів і виразив Гегель. "В кантовському, фіхтевському і шеллінгівському філософських вченнях, - відзначав він у своїх лекціях з історії філософії, - революція дана й виражена у формі думки, формі, до якої у своєму поступальному русі дійшов дух за останній час у Німеччині...". Ця обставина неодноразово відзначалася також засновниками марксистської філософії: у силу певних соціальних умов, що зложилися у Німеччині в кінці XVІІІ - початку ХІХ ст., вона могла лише теоретично пройти той шлях, який Франція пройшла практично. І хоча теорія не може ніяким чином замінити практику, хоча в практики є перед теорією величезна перевага безпосередньої дійсності, однак у теорії є своя позитивна сторона; вона може передбачати ті наслідки й результати практичних дій, які далеко не завжди ясні в момент, коли вони безпосередньо відбуваються. Не випадково німецька класична філософія виявилася однією з передумов виникнення марксизму: однієї з головних її заслуг була розробка діалектики (Діале́ктика (грец. διαλεκτική — мистецтво сперечатись, міркувати) — розділ філософії, що досліджує категорії розвитку. Слово «діалектика» походить із Древньої Греції завдяки популярності діалогів між Платоном та Сократом. Саме діалог між людьми, які намагаються переконати один одного й дав назву діалектчиному методу в філософії. В різні часи й епохи виникали різні форми діалектичної думки.).

5. Характерні риси й основні тенденції природознавства першої половини ХІХ століття

Соціально-економічні й політичні зрушення, зміни в способі виробництва, що викликали зміни у всій духовній атмосфері епохи й у способі мислення, знайшли своє відбиття й у стані природознавства, його ведучих концепціях. Правда, у природознавстві в силу його особливостей вони були не настільки помітними, щоб вони кидалися в очі, як у суспільно-політичних вченнях і філософії. У нерозривному зв'язку природознавства з накопиченим фактичним матеріалом була його сила й перевага перед філософією, але одночасно і його слабкість, що заважала вирватися з кола традиційних уявлень. Переважна більшість університетських професорів і вчених продовжувала загрузати в метафізиці й механіцизмі. Втім, і у філософії цього періоду не в меншому ступені зберігалося панування ідеалізму й плоскої метафізики, підпорядкування релігії і феодальної ідеології, або компроміс із ними. Тільки найбільш глибокі мислителі тією чи іншою мірою виривалися за межі поглядів, що панували. У силу своєрідності історичних умов, що зложилися в Німеччині, Німеччина зайняла в першій половині ХІХ ст. провідне положення в розвитку філософії, але дух дрібного філістерства (Філістер (нім. Philister, філістимлянин), презирлива назва людини з вузькими поглядами), характерний у той період для цієї країни з її нерозвиненою економікою й феодальними порядками, пронизував всі шари німецького суспільства й накладав свій відбиток на її вчених і мислителів.

І все ж таки перша половина ХІХ ст., безсумнівно, являє собою своєрідну смугу в історії світової науки. Вона ознаменувалася рядом таких відкриттів і узагальнень, які істотно змінили уявлення не тільки в окремих галузях знань, але й підготували ґрунт для створення в другій половині ХІХ ст. нової картини світу. Завдяки роботам Канта, Лапласа й Гершеля (Пор) Земля й вся сонячна система стали не як колись створені один раз, а як розвинені в часі. Був виявлений єдиний принцип пояснення хімічних явищ і складу хімічних сполук - ядром його стала відроджена на новій основі атомістика (Дальтон) (Пор), деякі фізичні властивості газів були поставлені у зв'язок з молекулярною структурою речовини й була розкрита залежність хімічних властивостей від числа й розташування атомів у молекулах (Авогадро, Берцелиус, Гей-Люссак) (Пор), виявився зв'язок між хімічною спорідненістю й електричними явищами (Деві, Берцеліус) (Пор), між теплотою й механічною роботою (Р. Майер, Джоуль, Гельмгольц) (Пор), відкриті хімічні джерела одержання електрики (Гальвані, Вольта) (Пор). Виникла електродинаміка, яка розкрила перехід механічної роботи в електричну й назад. В області фізіології була показана плодотворність застосування законів і методів фізики й хімії до пояснення процесів життєдіяльності організмів, і поступово в боротьбі з віталізмом до середини ХІХ ст. затверджується погляд на фізіологію як фізико-хімію живого. У першій чверті століття остаточно формується порівняльна анатомія. Її успіхи сприяли з'ясуванню не тільки подібності будови різних видів тварин, але й такої схожості в їхній організації, яка наводила на думку про глибокий зв'язок між ними, про їхню єдність. Це дозволило підійти до систематичного вивчення залишків стародавнього, давно зниклого тваринного й рослинного світу. Виникла палеонтологія, і почав намічатися спочатку ледь помітний, потім усе більше виразний зв'язок між нині живучими формами тварин і рослин і вимерлим органічним світом минулих геологічних епох. Наприкінці 20-х років ХІХ ст. К. М. Бер (Пор) встановив основні типи ембріонального розвитку й довів, що всі хребетні, які охоплюють величезну розмаїтість видів, розвиваються за єдиним типом. Почала формуватися порівняльна ембріологія тварин. В 1839 р. була сформульована клітинна теорія, яка встановила єдність елементарної будови всіх органічних форм і яка перекинула місток між рослинами й тваринами. До початку 30-х років належить формування історичної геології, яка встановила наступність геологічних перетворень земної поверхні і співставлення основних факторів, що визначали ці перетворення в далекому геологічному минулому з тими факторами, які діють нині. Із цього часу під впливом Ч. Лайеля (Пор) історичний погляд на перетворення земної поверхні й принцип актуалізму, висунутий для пояснення рушійних факторів цього процесу, входять у науку, поступово завойовуючи усе більше прихильників. (Принцип актуалізму в науці — презумпція, яка складається з того, що в минулому діяли ті ж самі закони природи, що і в теперішній час. Введений Ч. Лайелем в 1830 році. Презу́мпція — припущення, яке вважається істинним до тих пір, поки не доведена його хибність.) Одночасно в біології стало накопичуватися усе більше даних, що суперечили вченню про сталість і незалежне походження видів. І хоча вчення про еволюції органічного світу, висунуте в 1809 р. Лазарком (Пор), здавалося, було забуто більшістю натуралістів як екстравагантна наукова напівпоезія, ідея еволюції протягом всієї першої половини ХІХ ст. підспудно з різних сторін пробивала собі дорогу то у формі натурфілософських здогадів про загальний розвиток, то у вигляді приватних емпіричних узагальнень про мінливість тварин і рослин і їхньої приуроченості до певних умов життя.

Завдяки цим відкриттям старі погляди на природу, хоча вони й залишалися пануючими в першій половині ХІХ ст., були зовсім підірвані. Діри, пробиті в метафізичному світогляді небулярною гіпотезою Канта (Небуля́рная гипо́теза (от лат. nebula — туман) — космогоническая гипотеза, описывающая процесс образования Солнечной системы и других небесных тел. Предполагает, что Солнце и планеты Солнечной системы образовались из разрежённой туманности.

Гипотеза была высказана в 1734 году Эммануилом Сведенборгом. В 1755 году Иммануил Кант, который был хорошо знаком с работой Сведенборга, развил эту теорию. Он считал, что туманность медленно вращается, постепенно сжимается и, благодаря гравитации, сплющивается, а со временем из неё формируются звёзды и планеты. Похожая модель в 1796 году предлагалась Пьером-Симоном Лапласом.

Изначально гипотеза применялась исключительно к Солнечной системе, но впоследствии её стали распространять на всю Вселенную),

теорією "зародження" К. Вольфа, теорією походження земної поверхні Геттона, кисневою теорією Лавуазьє й іншими досягненнями другої половини XVІІІ ст., розширилися. Стали формуватися принципово нові погляди, які суперечили концепції незмінюваності природи, почали виявлятися переходи від одного ряду явищ природи до іншого, якісно відмінного від нього, і відповідно до цього формуватися уявлення про єдність і розвиток природи.

Глухі перегородки, споруджені в XVІІ-XVІІІ ст. між різними явищами і науками, які їх вивчали, почали поступово руйнуватися. Наприкінці розглянутого періоду були сформульовані досить широкі природничонаукові концепції, які розвинулися у другій половині ХІХ ст. В їх число входили геологічне вчення Лайеля, клітинна теорія, закон збереження й перетворення енергії, еволюційна теорія Дарвіна й концепція поля, висловлена в роботах Фарадея.

Принцип збереження й перетворення енергії (Закон збереження енергії - закон, який стверджує, що повна енергія в ізольованих системах не змінюється з часом. Проте енергія може перетворюватися з одного виду в інший.) - найбільш широке узагальнення природничонаукових відкриттів першої половини століття - вийшов за межі механіки, став фізичним принципом, визвав до життя класичну теорію теплоти, електрики й світла і проникнув у хімію і у біологію. До середини століття атомістика стала вченням про ієрархії дискретних частин речовини, які володіють специфічними видами руху.

Еволюційна теорія Дарвіна поклала кінець уявленню про незмінюваність органічного світу й спричинила в другій половині ХІХ ст. корінну перебудову не тільки всієї біології, але й самого характеру біологічного мислення. Вона явилася торжеством історичного принципу в науці, переконливим доказом підпорядкування всієї природи єдиній системі природних законів і причинних взаємозв'язків і зробила сильний вплив на наступний розвиток природознавства й філософської думки. Її принципове значення складалося не тільки в обґрунтуванні принципу розвитку природи, але, може бути, у не меншій мірі, у тім, що на зміну лапласовскому механічному детермінізму й чисто динамічному принципу пояснення причинності, у ній власне виступали статистичні закономірності розвитку.

(Детермини́зм (лат. determinare — определять, ограничивать) — учение, утверждающее, что все явления связаны причинной связью с более ранними явлениями. Дина́мика (от греч. δύναμις — сила): состояние движения, ход развития, изменение какого-либо явления под влиянием действующих на него факторов. Ста́тика (от греч. στατός, «неподвижный») — состояние покоя в какой-либо определенный момент. Как противопоставление динамике, движению, развитию)

Якщо тепер спробувати коротко, у самій загальній формі, охарактеризувати основні риси розглянутої смуги в історії природознавства, то справедливо буде сказати, що це був період кризи метафізичного світогляду, час, коли в гострих зіткненнях різних точок зору на природу, на шляхи й методи її пізнання відбувалася підготовка до переходу від науки, яка обмежувалася головним чином описом предметів і явищ та попередньою їхньою систематизацією, до науки, яка вивчає процеси, яка розкриває закони й взаємодію в природі.

Головною рушійною силою такого напрямку розвитку природознавства були потреби суспільного розвитку. Технологія мануфактурного виробництва могла до відомого ступеня задовольнитися простим описом явищ і емпіричних узагальнень. Складне машинне виробництво, що опиралося на застосування пари, з необхідністю вимагало розкриття законів фізичних, хімічних і інших процесів. За допомогою чисто емпіричних відомостей, не освітлених науковою теорією, не можна було різко підняти й виробництво сільськогосподарських продуктів, попит на які безупинно зростав.

Якщо в попередній період потреби мануфактурного виробництва в розробці засобів і прийомів праці могли бути в основному забезпечені механікою, то наприкінці XVІІІ - початку ХІХ ст. положення змінилося. Розрахунок парових машин із заданою потужністю вимагав виявлення зв'язку тиску пари з температурою, відкриття законів термодинаміки; збільшення й удосконалення виплавки металів стало неможливим без пізнання фізико-хімічних процесів і т.д.

У міру того як росли потреби в більш глибокому проникненні в закони природи й накопичувалися нові дані, що суперечили старим уявленням, ставала усе більш ясною необхідність нових методів дослідження, нового підходу до вивчення навколишнього світу й, головне, нових поглядів на природу і її пізнання. Метафізичні уявлення, які панували ще в науці, приходили в усе більше протиріччя з накопиченими фактами, які не піддавалися поясненню в рамках старих теорій. Звідси небувалий інтерес у першій половині ХІХ ст. до проблем методу досліджень природи й іншим загальним питанням науки, який спостерігався в цей час як з боку самих природодослідників, так і філософів. Природознавство підійшло до створення нової картини світу. До кінця першої половини ХІХ ст. були підготовлені природничонаукові основи для побудови нового світогляду. До кінця цього періоду розірвані, дуже далекі один від одного філософські пошуки адекватного відбиття законів розвитку світу й природничонаукові пошуки зійшлися у філософії К. Маркса й Ф. Енгельса (Пор). У їхньому вченні філософія вперше була поставлена на наукову основу й сама перетворилася в науку. Спираючись на всі накопичені людством знання, Маркс і Енгельс розробили справді науковий метод дослідження законів розвитку природи, суспільства й мислення.

Кант. Принцип деятельности в теории познания

У истоков философии первой половины XIX в. стоит Кант. Философия Канта была таким же переворотом в традиционном мышлении, каким промышленная революция в производстве. Это не просто внешняя аналогия. Великим открытием Канта был провозглашенный им принцип, что научное познание есть не просто пассивное отражение эмпирически данного предмета, а активная деятельность. Человек, согласно Канту, в состоянии познать только то, что он сам произвел; деятельность, таким образом, есть не нечто внешнее и даже противоположное познанию как это представляла себе докантовская философия,— напротив, деятельность составляет само ядро, сущность познания.

То обстоятельство, что наука приводит к преобразованию мира, что ее результаты могут быть применены в производстве, уже заложено, согласно Канту, в самой сущности научного мышления, которое есть не что иное, как идеальное преобразование, идеальное конструирование объекта. «Мы не можем мыслить линию, не проводя ее мысленно, не можем мыслить окружность, не описывая ее, не можем представить себе три измерения пространства, не проводя из одной точки трех перпендикулярных друг другу линий, и даже время мы можем мыслить не иначе, как обращая внимание при проведении прямой линии... исключительно на действие синтеза многообразного, при помощи которого мы последовательно определяем внутреннее чувство, и тем самым имея в виду последовательность этого определения» Именно деятельность лежит в основе тех понятий, которыми оперирует наше мышление. К этому выводу о деятельном характере мышления Кант пришел не путем анализа человеческой практики, а путем анализа науки.

Интерес самого Канта в отличие от его последователей — Фихте, Шеллинга и Гегеля — лежал, во всяком случае в первый период его деятельности, т. е. до 1770 г., в значительной степени в сфере естествознания, в первую очередь математики, механики и физики. В Кенигсбергском университете он читал не только курс философии, но и лекции по математике и физике. С естествознанием были связаны и его первые работы. Во «Всеобщей естественной истории и теории неба» (1755) он противопоставил метафизическому взгляду на мир идею развития, становления во времени. Но если Кант не только считал возможным, но и сам попытался объяснить, как постепенно сложилась Земля и все мироздание, то возможность естественнонаучного объяснения возникновения органической жизни он решительно отрицал. Хотя в данном случае Кант имел ввиду механистическое естествознание, так как другого не было и представить себе его он еще не мог, в этом тезисе уже дал о себе знать агностицизм Канта, который впоследствии стал неотъемлемой частью его системы.

Признание деятельного характера мышления было большой заслугой Канта. Однако у него оказались принципиально разделенные две сферы: познаваемый мир явлений и непознаваемый мир вещи в себе. Преодолеть этот дуализм Канту не удалось.

В «Критике чистого разума» (1781) Кант развил идею о деятельном характере познания. Это было своеобразным теоретическим отображением того положения, которое начала приобретать наука в машинно-фабричном производстве в результате промышленной революции. Это, конечно, не означает, что Кант сознательно ставил своей целью осмыслить значение промышленной революции. Но, разрабатывая проблемы теории познания, он, не осознавая этого, дал теоретическое осмысление того, что еще только начинало зарождаться в ходе промышленной революции.

Если «Критика чистого разума» объективно была отражением того нового, что вносила промышленная революция в понимание познавательной деятельности человека, то в своей «Критике практического разума» (1788) Кант по-своему, в идеалистической форме провозгласил идеал французской буржуазной революции — свободу человека. Принцип автономии воли, положенный Кантом в основу его этики, гласил: «Автономия воли есть такое свойство воли, благодаря которому она сама для себя закон». Быть свободным — значит, по Канту, повиноваться только тому закону, который человек сам над собой поставил. «В личности,— писал Кант, —... нет ничего возвышенного, поскольку она подчинена моральному закону, но в ней есть нечто возвышенно, поскольку, она устанавливает этот закон и только потому ему подчиняется». Подчиняться закону, смысл которого ей непонятен, который над ней поставлен традицией или религиозным установлением, моральная личность, по Канту, не должна. Здесь, как мы видим, звучит основной мотив философии Просвещения, идейно подготовившей французскую революцию: надо перестроить все существующее в соответствии с законами разума,— все, что не выдерживает суда разума, должно быть отвергнуто. Хотя в основании свободы человека Кант существенно отходит от традиций Просвещения, но в своем признании автономии воли и требовании к человеку освободиться от внешнего подчинения неразумным законам он вполне согласен как с Просвещением, так и с идеями Французской революции о свободе и равенстве.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: