ЩО В ДЕРЖАВІ БІЛЬШЕ: ЗАКОН ЧИ КОРОЛЬ?

А оскільки все в твоїй державі підпорядковано потребам або миру, або війни і республіка обмежена їхніми обов'язками, тому здається недоречним ставити запитання: чому в твоєму королівстві є такі дві гідності, як «закон» і «король», або хто з них більший? Після того, як переборю всякий сумнів, скажу: «Найсправедливіше, щоб ти перебував у межах свого обов'язку».

Бо якби ми стали слухати римських законників, тобто улесників тиранів, всю зверхність у державі, без сумніву, приписали б королеві і таким чином підпорядкували б йому саму юстицію, а його власні закони вихваляли б. Ніколи не ставили б королеві запитання «чому?». Ніколи б не нагадували йому про присягання. Показували б лише, що сам він є паном нашого життя і смерті. А ті дармоїди тим більше нашіптували б з усіх боків королеві про «злочинців», які непоштиво ставляться до короля.

З другого боку, ми виросли не в королівстві Нерона, а в славній батьківщині Сигізмунда. І нас так наші предки виховували, щоб ми знали, що король вибирається задля держави, а не держава заради короля існує. На цій підставі гадаємо, що держава набагато шляхетніша і достойніша за короля. Закон же, коли він є душею і розумом держави, є тому далеко кращим за непевну державу і більшим за короля. Отож закон дорівнює королеві і навіть кращий і далеко знатніший для короля.

А тепер поясню тобі, що таке закон. Він, як я вже показував, сам є правителем вільної держави, але мовчазним, сліпим і глухим. Завдяки йому обирається одна людина, яку ми звемо королем. Вона є вустами, очима й вухами закону. Якби закон міг вислуховувати, вести бесіди, ніхто не обирав би короля; бо закон сам навчає, що слід робити. А тому, що всього цього робити не може, прибирає собі посередника — короля.

Коли ж якийсь требоніанець — один з римських рабів, наприклад, Ульпіан, влещуючись до тебе, скаже, що ти наймогутніший у своїй державі, не погоджуйся. Скажи, що у твоїй батьківщині править не людина, а закон. Отже, коли тебе запитають: хто ти? — відповідай побожно і правдиво так: я король — вуста, очі й вуха закону, а точніше, інтерпретатор закону, який присягнувся віру в королівстві зміцнювати і нічого іншого не робити, як тільки те, що закон скаже.

Така відповідь буде не лише правдивою, а й преславною, величною і гідною спадкоємця Казимира Великого. Цей бо нам перший дав найсвятіші і найсправедливіші закони, які ти так само шанувати мусиш і від них не відступати навіть на кінчик нігтя. Бо якщо закон є даром божим, помщається бог на порушниках його подарунку вбивством, чварами, вигнанням, ворогуванням, руйнуванням, рабством; веде, нарешті, державу з покоління в покоління до ганебних законів.

Багато міг би я прикладів тобі навести як нових, так і давніх, які достеменно свідчать, що тирани завжди нещасливо закінчували життя. Про це ось і дистих засвідчує:

Дві є фортеці міцні в короля: справедливість і віра.

Влада тиранів ніде довгою ще не була.

Та оскільки я поспішаю до іншого і не хочу тобі набридати, додам небагато. Закінчу хіба що цим: якщо ти сам собі вирішиш, що в королівстві закон є немов другим королем, хай зробить тоді бог тебе і королівство твоє щасливим, бо ти добровільно підкориш, всього себе волі його. Та якщо зміниш цей порядок і скажеш, що ти є паном закону, змінить тоді господь королівство твоє і віддасть його або ворогові, або рабові твоєму.

Коли ж побачиш, що перевага законів і держави є такою незначною, що ти повсякчас стаєш попереду них і вище обох, знай тоді: добре і належним чином керувати державою — труд не для одної людини (а ти його один нести збираєшся!). Більший тягар і зусиль вимагає більших, ніж ті, яких ти докласти сам можеш. Помічників тобі для цієї справи треба вірних, які в певному відношенні приймуть на себе разом з тобою цей тягар і підтримають тебе працею і порадами спільними.

Ми вже сказали, яким у республіці правителем ти повинен бути, а тепер скажемо коротко, яких подобає мати сенаторів, тобто союзників, при управлінні державою (і пристойних,.і однодумців), щоб цим своїм прибічникам і слугам ти здавався і хранителем держави і, власне, королем, а не тираном.

Частина II

ПРО СЕНАТ

Треба передусім знати, що добрий король нічим іншим не відрізняється від тирана, як тільки ставленням до сенату. Бо і тиран своїх підданих захищає так само, як і король: часом справедливо вирішує справи, а то й вибачає. Проте його сенат ніколи не подібний до королівського.

Тиран переважно не має сенату, а якщо має, то це нікчемний гурт людей. А тому що сам всю республіку використовує для своїх потреб, побоюється дуже, щоб хтось йому не став на дорозі; і коли спільників (не для оборони республіки, а для шкоди) собі добирає, то передусім дбає, щоб уміли тримати язик за зубами.

Старанно пильнує, щоб видатні чимось в його державі люди не зростали ні в благородстві, ні в науці, ні в доброчесності. І тоді лише вважає себе щасливим, коли відважних, шляхетних, розумних, вчених чи багатих мужів не вижене зі своєї держави.

Навпаки, король (оскільки не сам по собі, але з ласки своїх підданих правителем у республіці стає), щоб більше державі прислужитися, обирає собі в спільники найкращих, найвидатніших з-поміж громадян і з допомогою їхнього авторитету, порад і думок оберігає республіку і в час війни, і в час миру.

Саме тому талановитих і вчених оточує він увагою, — цінує їхню працю і певен, що і в майбутньому ці мужі знадобляться для республіки. Без них жодне зібрання людей, жодна республіка не зможе довго утриматися. А коли вже так воно є, найбільше потурбуйся про добирання сенату, щоб в обраному тобою сенаті всі люди зрозуміли, що ти справжній король, а не тиран.

Остерігайся зажерливих і не довіряй їм керівних посад в республіці. Адже і Святе письмо забороняє вірити захланцям. Апостол Павло, наприклад, каже: «Коренем усіх гріхів є жадібність». До цієї вади найближча розкіш. Якщо її нема, не буде місця і для пожадливості. Треба, щоб ніхто на чуже не зазіхав, хто своє витратив. Інакше з'являться в республіці хитрощі, обман, зрада, грабунки, чвари, насилля над слабшими. Тому коли від цього зла державу свою увільниш, підбери до сенату людей стриманих, які задовольнятимуться тим, що мають, — навіть малим.

Мудрі не допустять до державної служби також людину незнатну за походженням або заплямовану, бо за великий скарб свободи вважають доблесть вільного батька. І навпаки, життя незнатного батька виховує (на їх думку) ницого сина. Ти ж, маючи таку чудесну раду, добирай, скільки змога, мужів знатних і народжених славними батьками: почасти тому, що вони є ніби колонами якимись твоєї держави, почасти ж, що інші мешканці королівства з діда-прадіда вже звикли дослухатись авторитету таких родин. Це ти постійно відчуваєш. (Жодне ім'я в твоїй державі, наприклад, не важить більше, ніж прізвища Тарновський, Кміта чи Тенчинський.)

Але не забувай, однак, що авторитет є нагородою за славу, доблесть, а не за породу. Тому якби хтось (так само Тарновський за прізвищем, але несхожий на цього вельми славного і великого каштеляна) був би, наприклад, ненажерою, гультіпакою, розтринькувачем, обманщиком, в той же час якийсь Крібовський життям і звичаями був би йому протилежний, та ще й мужем добрим, — чи не подумав би тоді ти, що саме цей є справжнім Тарновським, а того негідника велів би палицею прогнати геть зі своєї держави. Отож таку трилику породу людей мудрі не допускають до республіки.

І в нашій республіці також, коли добірних мужів залучатимеш до сенату, ні про що так не дбай, як щоб між сенаторами була належна згода. Бо ніщо так швидко не руйнує держави, як чвари в сенаті. Від сварки Цезаря з Помпеєм Рим занепав. Із-за внутрішнього ворогування в сенаті небавом Угорщина вкрай занепала. Останній випадок і нас повинен настрашити. Про це я вже раніше говорив, коли домагався від наших сенаторів, щоб ласкаво дозволили вільно говорити правду тобі в вічі.

Заради любові до батьківщини і віри єдиної я звертаюся тебе, мого короля, який, бачу, не може міцно тримати кормило держави при найвищій незгоді між сенаторами. Особливо прикро, що це становище не хвилює мужів нижчого стану. Але коли таке відбувається між вищими урядовцями, годі й казати (особливо, коли туди проникла ненависть), що вони почнуть думати про щось інше, окрім того, як знайти спосіб обідрати один одного, а партії — щоб знурити супротивників образами, приниженнями, плітками.

І для цього вони тримають тисячі судочинців, тисячі адвокатів-крутіїв. Тому якби ти наблизився до деяких, то побачив би їх немов оточених юрбою судочинців, дорадників, які підказують, чому треба обирати цього, яким чином слід вигнати когось з держави або затаврувати іншого. Я нікого в цьому місці не називаю поіменно, нагадую лише про похибки. Бо хто знайдеться настільки відважним, що міг би сказати: люди найвищого авторитету покинули напризволяще республіку в такий небезпечний час і ні про що інше не думають, як тільки про згубні позови до суду, тільки про вигнання та про потрійні грошові застави? Який же з цих звичаїв, — якби утвердився, — зміг би принести нам користь, а не найпевніший загин твоєї держави?

Тому якщо ти не зважаєш і якщо не турбуєшся, яким чином прихилити собі дружніх і придатних тобі сенаторів, або правити будеш зле або взагалі не правитимеш: із-за чварів з-поміж видатними в одну мить буде згублене все, що залишив тобі батько. А причина ж появи цієї мовчазної ненависті і розбрату, чув од мудрих, одна — саме про неї і буду говорити.

«Моє» і «твоє» — два джерела всякої незгоди в суспільстві. Із-за них спочатку й виникають суперечки та судові позови, з яких народжується ненависть. З ненависті потім постають заколоти, а після заколотів наступає вже неминучий кінець державі.

Отож аби королівство було здоровим, твої сенатори не повинні застановлятись над «моє» і «твоє». Хай цього ні обговорюють, ні вирішують: це інших суддів стосується.

Хай сенатори стануть отцями держави, далекими од чварів, дружніми, лагідними. Хай душу мають, не затуманену ворожістю, не обплутану ненавистю, не сліпу від заздрощів. Хай щиро і чистосердо бачать, що шкодить, а що корисне державі.

Цього не може статися, доки вони самі будуть суддями власних справ. І потім, якби колись те рішення попереднього сейму ти прийняв, те, в якому сказано, що треба встановити в державі суд з виборних суддів і туди передати всі суперечки з приводу приватних справ, щоб ти не міг оскаржити їх. Хай їхня ухвала буде остаточною, щоб вони не вирішили.

Це моє міркування, не мудріше й не корисніше за інші, слід прийняти до уваги, бо стосується воно добробуту нашого короля. В такий спосіб жила колись щасливо Греція, маючи обраних від найзначніших міст мужів, що вирішували спірні питання; їх греки називали амфіктіонами. Подібного звичаю дотримувався й Рим, після того, як було встановлено прилюдний суд, званий рота. Саме завдяки цим судам, здається, запанувала між громадянами не тільки справедливість, а також мир і злагода.

Таким чином і Галлія за подобою тих встановила парламент і надала йому такі повноваження, що своїм рішенням він прирік короля вирішувати лише приватні справи. І Германія також вирішила встановити у всій своїй імперії один суд подібним способом і ного авторитетові підкорятися: германці називають його просто «камерний закон».

Коли ми маємо, отже, стільки зразків, як утримати мир і згоду серед громадян, і коли вже бачимо, що цей самий закон подано на розгляд сейму, нема причини, чому б за найвищим бажанням і заради блага цієї республіки не встановити б тобі такий суд у Польщі. Так ти забезпечив би своєму королівству мир, спокій і відпочинок.

Що ж до сенаторів, то коли у них буде забрано право вирішення в суді справ «моє» і «твоє», старанніше почнуть піклуватися про республіку, і ти матимеш таким чином у сеймі пристойних отців своєї держави.

Але ти повинен не тільки закликати сенаторів, щоб у мирі між собою жили, але також вельми турбувалися, щоб у провінціях, де за твоїм дорученням правлять, вони справедливо і пристойно з провінціалами поводились. Бо їхня пихатість (як ніщо інше) доходить доти (про це я вже говорив), що більших утисків од них у провінціях годі й чекати.

Не один є, повір мені, в твоєму королівстві такий: їх багато, є навіть гірші за нього. Вони у підданих твоїх не тільки гроші [...], але маєтки, поля, луки, а також ліси віднімають.

Відкрий же вуха і нагостри їх: звідусіль почуєш жалібний плач і стогін своїх підданих, у яких відібрано також свободу — їхню силу, тому й не наважуються навіть поскаржитися своєму королеві про нещастя. Якщо ж поскаржаться коли, приниженими в різний спосіб повертаються додому. Всюди чатують на твоїх підданих смерть і жах, бо стряпчий, розглядаючи за позиванням начальника виклики до суду, рахують спочатку вигоду і вже тоді, якщо малий хабар, хитрим чином виключають того з числа добрих громадян. І ще можу додати: недавно з мого маєтку було забрано багатодобра, поле моє захоплене і худоба викрадена, тому не можу нині користуватися своїм добром. Не кажу вже про погрози і незліченні образи, що гірше всякої неволі турецької.

Таке становище, як ти бачиш, не можна терпіти у вільній державі, бо громадяни стануть зле думати про республіку. Отож звільни свою державу від такого рабства і нікому не дозволяй, як-то кажуть, сваволити, бо охочих до цього багато.

Так, наприклад, нещодавно цілком чесно поставились до найганебнішої і вельми жадібної людини (Чосновського?), коли до нього було послано слідчих. Такими слідчими, я б хотів, щоб були мужі суворі і вірні, які про правопорушення у провінціях тобі повідомляли б. Знаючи це, злочинці боятимуться твоєї справедливості. В такий спосіб, отже, вибирай і направляй сенат і урядовців стримуй.

На твоїх нарадах сидять також найсвятіші єпископи (на зразок старших), їх ти шануй як отців, бо вони до твого сенату призначені і виступають авторами всіх твоїх рішень. Але завів ти це правило, певно, випадково, тому що воно чуже для релігії господа Христа.

Таких людей завжди біля себе тримай, як дід твій Казимир мав Збігнева, Болеслав — Станіслава, а його наступник — Прандоту. Ти їх повинен не тільки добирати, а й виховувати. Увіруй, що вся гідність єпископа полягає в тому, щоб жодна справа на землі і на небі після бога не виявлялася б, яка б з цією гідністю не урівнювалася. Бог бо перший має ключі для закривання і відкривання небес, він посилає нам святий дух, церкви; його владі підкоряються королі, принци, знатні, незнатні, багаті й бідні.

Послухай, куди веду: ці всі, яких перелічив, творять одну кошару, в якій усі рівні: «ні раб», як каже Павло, «ні вільний», тобто становище одного не є кращим ані гіршим за іншого, бо всіх одним іменем «святі» названо і всіх зараховано до підданих єпископа. А якщо так є (а воно, певно, так і є), то прошу, чи тобі не буде здаватися дивним, коли запитаю у твоєї величності: за яким правом король у церкві вибирає єпископа? Чим ти кращий за мене, чи будь-кого іншого? Адже при однакових правах у всіх одна, кова сила.

Що скажеш, о королю, або чим гадаєш виправдати? Може Письмом? Але ж воно цілком проти тебе, бо вчить, що диякон Стефан був вибраний не переважним правом когось одного, а волею всіх тих, які були скликані до Єрусалима апостолами. Довідуємося, що Матвій також був обраний на посаду єпископа всіма апостолами.

Таким чином, Письмо не можеш назвати свідком твоєї правоти. Але, можливо, закон якийсь назовет? Тоді скажи, що він з себе є? Де виданий? Невже на радах, які доручають канонікам як членам капітул обирати єпископа? Адже вони на виборах репрезентують ту церкву, яка потребує єпископа. Таке досі бачимо ведеться в Римі, Зальцбурзі, Памберзі, Магдебурзі, Бреслау і по багатьох інших містах. Отож ти не навів жодного закону, де було б тобі це дозволено.

Але, може, тобі відомо якийсь приклад? Старого в усякому разі не знаю, бо аж до Казимира, діда твого, вибір єпископів у Польщі залишався виключно в руках церкви. Розгорни, прошу, старі літописи, поглянь також на історію діянь свого діда: легко збагнеш, що найстаріший звичай церкви від діда твого в Польщі лишився незмінним.

Якщо, отже, тобі не можна призначати єпископів ні за Письмом, ні за законом, ні за прикладом чиїмось, слід визнати, що королі велику силу надали церкві. І тому миряни із святим духом відверто воюють, коли єпископа, якого хочуть, в церкві наставляють. Ще більший гріх, коли при виборах єпископа виголошують такі слова: «Королівська величність за твоє вірне низькопоклонство дарує тобі сан єпископа».

Нещодавно, коли наступав час канонічного вибору, казали трохи інакше: «Угодний святому духу і нам, будь єпископом цієї церкви». Тепер же в багатьох випадках ніби само собою зрозуміло, що обрання того чи того єпископа угодне святому духу, хоч раніше про це говорилось відверто; відверто і чітко заявлялося також, що цей [претендент] тридцять років віддав службі єпископату, перш ніж заслужив право бути обраним.

І невтямки цьому доброму мужу, що єпископський сан він одержав від короля як винагороду і не чув Христа, який сказав: «Не ви мене обрали, але я вас вибрав». І потім усіх апостолів, тобто єпископів, Христос покликав слідувати за ним. Тих же, які самі себе запропонували Христові, відверто прогнав геть.

Отож це запровадження, як бачиш, не від отця небесного і поза сумнівом буде знищене, якщо церква знову не одержить своє старе право вибору єпископів. З цього ти також матимеш численні блага, — передусім, справжні єпископи будуть обиратися не одною людиною, а багатьма. Далі, перестане простолюд скаржитися на згубні звичаї кліриків, бо єпископом у них буде не призначена їм чужа людина, а багатьом відома і звичаєм своїм, і приватним життям; такий не страждатиме, що підлеглі його ордену не схожі на нього. Тому якщо ти це зробиш, знову одержить через тебе свою давню гідність церква, і глибоко усвідомиш провину, що з богом відверту війну забажав вести. І віддаси тоді себе всього до лона церкви бога.

Я про цю справу не говорив би тут і слова, якби саме сумління не турбувало мене, коли я побачив, що немає проповідника, який прилюдно повчав би вас, королів. За такий порядок, за вашу до церкви бога несправедливість ви повинні потерпіти від бога. Але чому ми, пеньки, повинні біля євангелія кричати, коли учені всі мовчать? Нагадую тобі про свої помилки тому, щоб у день страшного суду я не картав себе, що тебе не застеріг. В цій книжці пропоную тобі певні зразки чи елементи королівського життя. Решта буде, коли розглядатимемо по порядку всю діяльність короля.

ЗРАЗКОВОГО ПІДДАНОГО НАПУЧЕННЯ КОРОЛЮ

Книжка 2

Розділ І. Коли успадкуєш батькове королівство, перед тобою постане вельми багато планів, як правити державою і обороняти тих, які охоче підкажуть те, що для тебе буде корисним у майбутньому. Але маючи навіть багатьо'х дорадників, не нехтуй і мною. Бо я часом боюся: що то буде зі мною, якщо ти злегковажиш обов'язком дбати про мене. Отож наполегливо прошу: стань моїм королем, а я буду твоїм підданим. Я відверто кажу, яким хотів би бачити тебе королем: щоб ти розумів, з яким авторитетом треба правити, які звичаї наслідувати; щоб не ображався, коли буду стримувати тебе від тебе самого; щоб між нами обома завжди були порозуміння і, з одного боку, покірність, з другого — правління. Ти мені наказуй строго, а я в свою чергу підкорятимусь тобі без образи.

II. Дбай і про те, щоб я поважав тебе. Тоді я хоч і не невільник, але охоче й з радістю слухатимусь. При цьому тобі Теба дотримуватись двох умов. По-перше, щоб ти під час правління свого ні про що інакше так не дбав, як про мій добробут. По-друге, щоб я був цілковито переконаний, що ти мудріший, справедливіший, сильніший і кращий за мене муж. Бо однією з цих умов ти вчиш, щоб я любив тебе а другою — щоб вірив тобі.

Бо якщо нічого не знатиму про твою доблесть, не буде у мене також жодної надії на користь. Завдяки цим двом ти завоюєш або мою любов, або довір'я. Ти їх тримаєш твердо і тому вони постійно серед нас є. Як доблесть без користі безсила, так і користь без доблесті непевна і небажана. Бо чому ти біля мене повинен розкошувати (хоча б усе заради мене витрачав), якщо я вважатиму, що ти нерозумний, несправедливий, слабкий і нечесний король? Не дуже певне тоді у нас становище самої держави буде.

III. Тому серед усіх доблестей передусім мудрість є захисницею. Якщо ти хочеш, щоб я вважав себе достойним, я повинен керуватися нею. Але невже ти гадаєш, що я людина, дурніша за худобу? Адже навіть худоба швидше послідує за розумним своїм вожаком, ніж за тим, хто її зваблює їжею. Те саме спостерігаємо і серед людей, коли хворі підкоряються лікарям, бо високої думки про їхнє мистецтво. Так само й мореплавці підкоряються власникові судна, а воїни — своєму вождеві.

Тому якщо ти хочеш, щоб я вважав тебе великим, зроби передусім якусь справу і покажи себе в ній мудрішим за мене, і будь таким. Бо коли хтось удає з себе іншого (не того, ким є насправді), особливо мудрого, легко виявляє свою немудрість. Хтось удає з себе хвацького кавалериста, але тільки-но сяде на коня, як одразу виявляє свою недосвідченість. Карою за оману нерідко буває падіння з коня сторч головою.

Даремно не обіцяй, та коли вже дав мені слово, дотримуй його і підкріпляй ділом. Бо якщо будеш обіцяти, а обіцянки не завжди виконуватимеш, чи не зробить це мене подібним до собаки, яку мисливець на дичину часто нацьковує, але рідко коли з тої здобичі шматок дає, і таким чином робить собаку невірним і ледачим до ловів.

IV. Чим, питаю, ти зможеш переконати мене, що твоя мудрість справжня і висока? А ось послухай. Передусім я повинен відчути, що ти мудрий король і без моїх настанов. Але даремними були б вони, якби ти сам не вмів керувати державою. В цій справі ти чиниш як митці, які, бажаючи вдосконалити свою майстерність, самі малюють себе перед дзеркалом. (Таке найвищою мірою притаманне живопису!) Художникам, які не можуть досягнути правдоподібності свого портрету, ніхто не вірить. Вияви у цій справі весь сенс і силу розуму свого, щоб я переконався у доцільності своїх порад і спізнав, наскільки велика моя мудрість. Тих же, які можуть це зробити, вважають визначними майстрами. Таких ми бачили колись у Німеччині: Дюрера в Нюрнберзі і Луку у Віттенберзі. За їх прикладом ти теж мусиш виявити свою мудрість. Якби-то мені збагнути (а я в цьому не сумніваюся) у силу, тобто мудрість твою, що в тобі є. Отож хай буде це моє писання першою і винятковою настановою для тебе, щоб ти сам себе спізнав і керувався ним у житті.

V. Друге, що тієї справи, безумовно, стосується, — хочу бачити, що ти не лише захоплюєшся мудрими людьми, але також з ними живеш і їм відданий, настанови їхні слухаєш, читаєш і їх дотримуєшся, а також у згоді з ними правиш. Я коли про це довідаюсь, буду вважати тебе подібним також до тих, яких звичайно люблять, особливо якщо я побачу, що ти робиш це щиро і від душі. Усувай від себе людей похітливих, жадібних, злочинних, хвалькуватих, а також блазнів, щоб не народилася від співжиття з цими нікчемними людьми про тебе у мене думка не як про мудрого.

Отож, як тільки можеш, пильнуй протягом усього життя, щоб серед твого почту завжди були чесні і вчені мужі, що заслуговують на довір'я. І не так вже й важливо, чи з твоєї вони держави, чи з чужої, бо як про породистих коней не турбуються, чи вони польські, чи іноземні, так само і людей добирай: дивись, аби лиш були корисними тобі й королівству твоєму. Однак при самих цих добираннях треба керуватися розумом, який сам по собі справедливий. Багато-бо є таких, що від тої правдивої і справжньої мудрості щонайдалі перебувають, хоч, як не дивно, видають себе за саму мудрість.

Такого роду небезпечних людей, відданих наживі й обжерливості, уникай. Марнотратником-бо зроблять вони короля, пихатим і виродком. Усіх їх ти одним таким правилом стримуй, яке тут подаю. Котрогось, як побачиш грубого, самовпевненого і [...], скажи відверто, що він дурень і негідний з тобою разом жити, якби навіть був чужинським похмурим і пихатим вченим з багатьма титулами. Але чому? А тому, що справжня мудрість і правдива наука тісно позв'язані з освіченістю, уникають титулів, керуються благородством і нехтують чужими справами.

Добирай собі людей не за титулами, але дивись на їхні діла, які сприяють осягненню найвищих посад у твоїй державі. Таких людей у давнину називали філософами, бо вони такі знання давали королям, які потрібні їм були при правлінні і на яких тримається життя людей. Із цього виходить, що внаслідок цього найсправжнісінького перевороту всі любителі мудрості стали любителями республіки (і навпаки): їх, отже, до себе прихиляй з найбільшим старанням і найбільшим бажанням.

VI. Нарешті залишається підготувати належним чином також високу думку про мудрість, але по можливості якнайширше. Мова йде про школи і гімназії, оселі мудрості самої у держави; де їх нема — засновуй, де занепали — відновлюй. Хай навчається там підростаюча молодь твоєї держави гуманності і мудрості. Так твої піддані ще з дитинства навчаться і справу добре вести, і тебе, мудрого правителя, слухатися. Бо якщо ти лише цими простими спробами, законами і покарами будеш спонукати своїх громадян до доблесті, це буде те саме, якби хтось покарою примушував влучати в ціль людину, яка ніколи раніше не вчилася метати списа. Тому вважай, що енергійно сприятимеш примноженню слави мудрості лише тоді, коли Краківську гімназію, яку дід твій заснував, підсилиш.

Розумно також зробиш, коли прилюдним едиктом повністю очистиш цю гімназію від незліченних тих глоговітських старців і тим самим усунеш не досить чесних і щонайменш корисних державі людей: Голкотів, Тартаретів, а також Брікотів, Глоговітів⁴⁷, а разом з ними і ті незліченні складні слова (яких за плату навчаються нетямкі люди) від своїх підданих відверни. Прилюдним едиктом збери однодумців, мужів високих і замість цього бруду нечестивих людей прийми до колегії авторів досвідчених як у грецькій, так і латинській науках, щоб звідси, немов з якогось чистого і прозорого джерела текла та королівська наука, яка зробить громадян твоїх мудрими і державі потрібними.

Таким самим чином прості школи з найбільшим завзяттям відновлюй. І вчителями у них настановляй не придворних слуг, що хизуються пурпуром і тонким полотном, а людей вчених, завдяки яким молодь стане вченішою і твоїй державі більш потрібною. Так само про гімназії та школи турбуйся. Сам призначай туди надійних вчителів, які навчать, покажуть і привчать юнаків займатися такими справами, завдяки яким вони стануть уже в зрілому віці добрими, славними і щасливими. І навпаки, якщо буде знехтувано добрими справами і запанує байдужість, ті ж самі вчителі з найбільшим старанням виховають юнаків такими, що принесуть державі найбільшу неславу, ганьбу й нещастя.

Однією цією працею ти зробиш і підданих своїх мудрими, і себе покажеш усім якнайкраще. Бо ми вважатимемо тебе єдиним майстром, скільки разів не споглядали б твою працю. Покажи нам тією працею свого розуму зразок, якого ти зможеш досягнути, лише коли станеш мудрим. Ознакою мудрого є те, що він може навчати. І ти навчиш своїх громадян, якщо дбатимеш про школи і вчителів.

Треба гадати, Августе, що до слави мудрості є інший шлях, крім цього, про який я вже говорив і повторюю знову: щоб ти сам вище всіх був і мудро правив; потім щоб з мудрими жив; і, нарешті, щоб робив своїх підданих мудрими. Це перша і найвища порада твоїй королівській величності. Тепер до цієї одержуй останню пораду, яка, власне, також звідси початок веде.

VI. Мова йде про рівність і справедливість. Про ці доблесті мусиш дбати, якщо хочеш у цій країні зажити слави найсправедливішого. Бо якщо ти і мудрістю, і справедливістю будеш рівний мені, то в чому ж тоді різниця між тобою і мною, тобто між королем і підданим? А ні в чому, гадаю. Тому, якщо хочеш цим виділитися, дбай про славу доблесті, шануй справедливість і саму ретельно зрощуй, не лише цим нікчемним способом, про який ті адвокати-крутії говорять, а лише єдиним королівським: коли за доблесть нагороджують, а за злочин справедливо карають. Бо, якщо люди збираються на сейм задля якого блага, то повинен дбати, щоб те найбільше благо підтримувати в державі міцно і нагородами та посадами заохочувати.

А тим найвищим і найостаннішим з усіх благ є жити у твоїй державі під твоїм правом і владою у згоді з законом і природою. Це кінцева мета, і до неї ти повинен спрямовувати свою державу, якщо хочеш зробити польський сейм не таким тривалим, але щасливим.

Розумно також у житті поведешся, якщо станеш турбуватися, щоб у польському сеймі доблесть не підкорялася пороку та щоб негідникам нарешті не приписували того, що належить достойним. Якщо ж колись ти відступишся од цього, розпущено буде сейм твоєї держави і буде зруйнований за твоїм бажанням. Лютує-бо зневажена доблесть (казиться і надто бунтує) і бажає, щоб суспільні справи згинули, коли бачить, що сама зневажена.

Але ти гадаєш, що немає іншої причини виникнення чвар і навіть загину держав, ніж хибний розподіл почестей і посад. Згадай, що кажуть з цього приводу греки і латинці, яких, чую, вивчаєш завзято. Там знайдеш лицарів великих і славних, які не скаржились, що їх зневажено, і таким чином батьківщину свою не губили вщент. Найперша прикмета тирана — невідповідний і несправедливий розподіл почестей. А коли тиран є ще й нещастям у вигляді купи різноманітних напастей, тоді він при роздачі посад негідникам саму доблесть ганьбою, ніби мором, губить і обтяжує. Бо як наші тіла своєю їжею вдовольняються, то доблесть своєю нагородою живе. А всякий тиран дбає, щоб у вільній республіці доблесті не було.

За тиранії при розподілі посад мають значення гроші, прохання; мають значення бенкети, пиятика і блуд, а особливо підлабузництво, на якому тиранія цілком тримається. Тиранам здається, що саме в цьому сенс життя і саме це сприяє їхньому добробуту і нестримному бажанню.

Якщо хочеш показати себе несхожим, будь при розподілі посад пильнішим і справедливішим за усіх: не приймай хабарів, бо гроші засліплюють очі мудрим і знеславлюють чесних. Зважай, щоб прохання були гідними громадянина і корисними для держави.

Будь прихильним до добрих мужів, які про гаразд держави дбають, на їхні прохання звертай більше уваги, ніж на прохання тих, що з негідним наміром посад домагаються. А коли люди, схильні до пиятики, зманіжені і розбещені, почнуть вимагати у тебе почестей, скажи їм відверто, що державні посади ти надаєш лише мужам чесним, шляхетним і стриманим: таким, що вміють і правду говорити, і мужньо діяти, і ощадливо жити, які не підлабузники, не зманіжені, і не п'яниці. А іншого гатунку людці не вшанування, а кари гідні.

Коли ти зробиш це, доблесть негайно зросте в Польщі, а вади зменшаться і сама нечесність в безнадії згине.

Запрошуй, отже, всякого бажаючого, найкращого і найславнішого, і ми незабаром побачимо, що ти є вірний хазяїн могутньої держави, і довідаємося, що ти користуєшся державним добром, а не розтринькуєш його.

VIII. Тоді іншу частину справедливості, яка тримається на законах, легше тобі буде довести до досконалості, коли її раніше старанніше довершиш, бо цю другу частину справедливості ти повинен оцінити в твоїй державі, що є ніби якоюсь медициною для лікування ран.

Отож турбуйся, щоб тіло республіки було здоровим, бо в цьому найвища похвала королеві як лікарю.

Та коли якісь частини твоєї держави захворіють якимись вадами, лікуй їх за законами, як це роблять у своїй справі лікарі. Не думають вони, коли лікують, хто перед ними — багатий чи бідний, пан чи раб, громадянин чи чужинець. їм важливо знати тільки, що перед ними хвора людина і спосіб лікування її хвороби. І нічого більше.

Так і ти підсилюй увагу людей у їх рішеннях. Гідність в людях цінуй, а на боржників нікчемних взагалі не зважай. Бо якщо б ти навіть захотів усе це виправити, якщо б ти навіть одержав лик судді, ніколи не звільниш цю державу від несправедливості, немов від якоїсь хвороби. Адже ці скарги, серед яких живеш і які добре чуєш, ніколи не припиняться. Вони з'явилися (як це часто в судах буває) саме тому, що там багато важить авторитет, звання, респект самої людини. Отож значення мали сила й острах: той в суді перемагав, хто або сам був сильний, або адвоката мав сильного.

Так з несправедливого судочинства народилася їхня нестерпна сила, яка на суді при складанні угод, лише забороною діяла, пригнічувала всяке право і замість одного короля наплодила нам у провінціях багато королів; а вони, користуючись на свій розсуд нашими справами, судять як хочуть, судові справи вирішують як хочуть, і ми їм здаємося ніби дітьми. Таким чином у провінціях вони нас так принизили, як ніби й короля в Польщі взагалі нема — захисника від їхніх дурних вчинків і патрона спільної нашої свободи.

Відкрий очі, Августе, оглянь і досліди старанно префектури свого королівства. В багатьох з них владарі пригнічують твоїх підданих, дбаючи тільки про власну вигоду. Тому від їхнього панування державі одні лише збитки. Ці хиби виникли тільки із-за неправих дій суддів, які в той же час вдають з себе безкорисливців і вельмишановних, хоч ці їхні гідності зросли завдяки лише силі, нестерпній для слабкіших і собі самому неприємної, якщо про неї лише турбуватися. Але що ти проти них вдієш, коли не чим іншим, як самим правом на життя доводять, що провінції належать не тобі, а їм. У тих провінціях, де вони правлять, король взагалі ніякої сили не має, бо й податки на свою користь збирають, і люд привчають, щоб не розраховували на тебе, а тільки на них; все їм, а тобі нічого не сплачували (щоб їх боялися, а тебе за ніщо вважали). Тому і не дивно, що у провінціях нині мало таких, хто сказав би, що він підданий короля. Більшість негайно назве своїм паном того чи того вельможу. Тих же, хто назве тебе паном, знайдеш небагато. І до такої ганебної відповіді їх змусили не доброзичливістю і не ласкою, а силою і страхом.

Покінчу, отже, королю Августе, з цим жахливим і найостаннішим рабством. Хай станеться так, щоб усі ми однаковою мірою не стільки титул, як силу твою королівську звідали. Якщо ти зробиш це, змовкне всезагальний плач і скарги припиняться, як також молитви нещасних, для яких ліпше під турком ходити.

IX. Тому якби ти запитав мене, яких ліків тобі вжити до Цих нещасних, скажу, що думаю. Мудрість давніх королів У Польщі мені вельми до вподоби, вони щороку по черзі певні провінції королівства обходили, щоб одержати від урядовців (яких ми називаємо офіціалами земель) достовірні відомості. Чимало з них (їх імена ми знаємо) великі збитки державі учинили. Бо є в деяких провінціях, як сам знаєш, підкоморії (префекти королівської опочивальні), є слуги столу, є мисливці, є також самі судді, немов якісь синдики короля, президенти у провінційному суді. Виявляється, що вони по деяких провінціях були колись заведені, щоб на випадок прибуття короля до провінції знаходитись біля нього.

Повтори, Августе-королю, старий і до того ж батьків приклад. Ніколи не живи довго на одному місці, всюди бувай, всюди давай про себе знати, звертай увагу на всі частини своєї держави: оглядай провінції, вислуховуй скарги, карай винних, звільняй пригнічених. І хай буде в тебе узаконене право позбавляти префектури за пригнічення нещасних і карати безчестям негідників. Тоді будеш єдиним королем Польщі, єдиним захисником і патроном усіх. (Гонором своїм королівським ні з ким з твоїх підданих не ділись.) І ми самі тоді не будемо впадати у відчай, коли відчуватимемо твою нинішню допомогу, яка для нас є немов волею божою: бо і скаржимося у твоїй присутності вільно, претензії висловлюємо вільно, сперечаємось з префектами також при тобі, судді, вільно. Тепер, коли ти давно у нас був і рідко відвідуєш, ми грабовані і переслідувані, змушені через це постійно позиватися.

Отож це зроби передусім. Далі потурбуйся, щоб ніхто з сенаторів не вів у сенаті справи когось із знайомих (бо такий сенатор певною мірою є спільним суддею цієї держави), і щоб хтось з сенаторів не закинув, що один з позивачів є другом судді, а інший — слугою. Бо що можна сказати або подумати більш ганебне, як виправдовуватись, що змушений був вчинити неправий суд; або, якщо якийсь сенатор засудив у твоєму суді якогось раба, послухавши спільного пана всіх твоїх підданих. А тому щоб усунути страх перед несправедливістю, зроби те саме в Польщі, що колись ти зробив у Литві.

Коли ти, кажуть, довідався, що у литовському сенаті веде справу близький родич звинуваченого, ти заборонив йому виступати в цьому суді зі звинуваченням. Цей приклад гідний похвали і є найбільшою ознакою твоєї справедливості. Віднови її у Польщі, просимо.

X. Якщо ти саме такими прикладами справедливості покажеш судочинцям зразок до наслідування, бог дасть тобі, немов другому Соломонові, мудрий розум, щоб ти мав велику репутацію справедливості і так само тішився славою серед усіх, — особливо, якщо до цієї справедливості громадянської додаси також божественну справедливість, яка є благочестям для бога. Про неї скажу коротко.

Не сподівайся щось зробити в цій державі, перш ніж розум твій, освітить божественне світло, без якого (як вельми справедливо провіщається) ніщо не буває безпечним. А щоб воно освітило твій розум, дбай, щоб те світло і непорушним передавалось. Чутка лине, і в твоїй державі воно розливається. Це світло не може, звичайно, виникнути, якщо саме слово не звільниш з неприємного якогось і гидкого зловживання; не виведеш усіх справ із темряви на світло, а також на огляд своєї держави. Це зробиш працею вірних людей, які зможуть інших вчити, і які є немов ліхтарями цього слова божого.

Ретельно дбай, щоб вибори єпископа було довірено або капітулам, як це вже у першій книжці показано, або, якщо не до вподоби, принаймні не передавай священство якомусь негіднику грубому, а також марнотратнику.

Вибори священиків будуть настільки вдалими, наскільки більше турботи виявиш до виборів. Не зважай у цій справі ні на рід, ні на прохання, ні на гроші.

Не допускай, щоб сам єпископат став тобі нагородою за підлабузництво і платою за облуду. Не слухай нечестивих, що просять за іншого (такими, наприклад, словами): «Цей стільки твоїй величності служив, стільки трудився в поті чола, стільки заплатив», або «стільки-то дав, а ще стільки обіцяє».

Не думай, що принесе користь церкві той, хто таким шляхом до церкви пробирається. Сліпці, повір мені, і поводарі сліпих, а то й вороги хреста Христового ті, які з шалом і безтямством несуть до церкви бога великі лиха.

З цього народжується передражнювання; звідси беруть початок обман слова божого й інтриги; ними знищується Євангеліє і сам Христос виганяється з душ багатьох.

Нічого дивного. Бо не про ревність, благочестя і братню любов чи допомогу бідним братам ксьондзи нині дбають, а про свої сімейні справи, про панування, сіяння чварів і неробство.

Чому вони, коли бачать, що якесь святе питання сумнівне, не світло несуть заблукалим, не знання неосвіченим. не надію тим, хто її втратив, а навпаки: гасять те світло, нищать надію у душах людей і з коренем її виривають. Злодій, за свідченням Христа, ненавидить світло, тому що боїться, щоб при світлі слова божого не виявилося крадене. А оскільки священство боїться цього, то прикидається і блазнює, надівши на себе машкару давньої святості, — хоч всередині жерці нічого не варті і є вовками найжадібнішими, які дбають лише про те, щоб простий народ, наставлений на розум словом божим, не розпізнав, що вони вовки у одязі овець, і не залишив їх, і не забрав у цього бидла прибутку, тобто харчу і жолудя.

А щоб цього не сталося, вони, повір мені, вчинили змову проти слова божого і проти його вірних і справжніх проповідників. Навіть більше, намагаються не допустити їх до церкви. Отак вони шаліють. Можливості у них невеликі, але вдають, що все можуть. Підтримай справу самої церкви в міру своїх сил і за прикладом царя Езекія знищи мідного змія і їхню користолюбну релігію, а по провінціях настанови таких єпископів, про яких будеш певен, що вони мають серед люду добру славу.

Якщо ти це зробиш, звільниш свою державу від страху перед новими подіями: не будеш боятися ні єресей, ні навіть зміни самої релігії в Польщі. Бо нікого нема святішого від примаса, нікого любішого і ні з кого так не беруть приклад, як з нього. Коли простолюд скористається нагодою і житиме за її приписом, мир і злагода всюди буде.

Від тебе найбільшою мірою залежить, щоб у держави були такі примаси. Їх ти у великій повазі май. Передусім же єпископів, цих намісників Христа, і батьків держави твоєї, і ключників, ти повинен вважати гідними вічного життя. Шануй їх всіляко і поважай, але так, щоб маєстат єпископів ні в якому разі не дорівнював твоїй королівській гідності.

XI. А оскільки я відверто заявив, що є тобі зразковим підданим, то ти, поклавшись на свою розсудливість, швидше і сміливіше знищи у Польщі схвалений королями мерзенний звичай. Ти маєш найвищу посаду, але треба відхилити порядок, коли єпископ, одягнений у святе вбрання, під час священнодійства, господа Христа біля жертовника репрезентуючи, благоговійно падає з кадильницею до ніг твоїх, а також з хрестом і Євангелією.

Як можеш, о королю, зносити цей нечестивий звичай злочинного культу? Невже хочеш, щоб про тебе думали, ніби ти Пілат, або Герод нечестивий, удостоєний за ту жахливу службу ласки господа твого Христа? Чому ти цей гонор виявляєш лише до єпископів? Адже ти їхній підданий і їм завдячуєш своїм гонором, так само як слуги — начальнику, як син — батькові, як людина — богові, Христу і господу твоєму завдячує, — якого єпископ, відправляючи службу, зображує і одягом, і пов'язками, і, нарешті, всім процесом богослужіння.

«Але не терпить, — скажеш, — маєстат мій, щоб я підкорявся своїм підданим», їх число набагато зменшиться, королю Августе, якщо всупереч справедливості й глузду правити будеш.

Єпископ під час богослужіння не є твоїм підданим. Навпаки, в цей час ти його підданий. «Але ж вони терплять!» — скажеш. — Терплять, Августе, терплять, — і з великою навіть для себе і для церкви ганьбою терплять. Тому що або не розуміють цього, або не відчувають ганьби. Деякі з них бояться тебе прогнівити, щоб, чого доброго, не позбутися твого довір'я і посади.

Якийсь Іван Людбраницький, слова і діла якого у Польщі відомі, був, кажуть, свідком, коли якийсь єпископ, перший з польських єпископів, під час богослужіння з кадилом у руках припав до ніг короля. Так от, цей Людбраницький, вельми обурений, мовив: «Негідний звичай ти вводиш до Польщі, єпископе!» — «Тобі, — відповів той, — добре говорити, — бо ти вже єпископ познаньський. А мені, щоб стати перемишлянським, треба ще здобути ласку короля».

І справді, єпископ, який завів таким чином ганьбу воздавання почестей у Польщі, невдовзі вже простував Перемишлянським шляхом.

Ти не винен у його прогрішінні, а тому надавай більшого значення давньому звичаю понтифіків, ніж новому — введеному одним єпископом. У цій справі треба наслідувати цезаря Карла, блаженну людину, який при богослужінні римського папи прислуговував йому з найбільшою повагою.

Далі. Ти у своїй державі є тим самим, що й цезар у своїй імперії. Єпископ же у Польщі — все одно, що папа в Римі. Отож якщо той ніколи цезаря так не вшановував, то і єпископ також не повинен тебе, короля тим самим способом, шанувати.

Тут доречно вдатися до такого порівняння: наскільки понтифік перевершує цезаря, настільки також тебе хай перевершує єпископ. І як цезар віддавав належне в Римі папі, це саме й ти також повинен воздавати в Польщі його намісникові. І чого папа не зобов'язаний цезареві, того й тобі намісник не зобов'язаний як королеві.

Таким доказом почесно і благочестиво цю ідоломанію від себе відхилиш. І скільки разів будеш присутній на богослужінні, завжди так повинен будеш діяти. І запам'ятай, Що на цьому богослужінні ти не король, а приватна людина і грішник, рівний усім іншим, які тут присутні, або й навіть більший. А божественних тих почестей тобі, людині грішній, єпископ не повинен воздавати.

Після того ж, як богослужіння закінчилося, коли ти повернешся до своїх королівських справ, тоді знову будь королем. Бери до рук меча, якого бог дав тобі для покарання злих і захисту добрих. В церкві ж забудь, що ти король, там, до певної міри, королівство єпископів, а не твоє. Ти ж будь королем не в церкві, а в республіці.

XII. Якщо хочеш цій республіці мудро, справедливо і благочестиво служити, турбуйся про її безпеку від зовнішніх напастей. І трудись так, щоб ми, слабкодухі, мали в твоїй особі захист. Коли нас вороги оточать звідусіль і треба буде оборонятися, ти, як сторож і вождь, станеш нашим захистом. І доки будеш за всіх пильнувати, ми будемо спокійні за здоров'я дітей, дружин і за власну долю. Отож будь мудрим королем, справедливим.

Та якщо побачимо, що ти боязкий, не маєш сили й твердості, ніщо не буде для нас корисним, хоч би яким воно було б великим і преславним. Маю на увазі, власне, хоробрість чи мужність, яка одна лиш силу дає. Королі, які позбавлені цього, слабкі, зніжені і не шановані, їх називають Сарданапалами, за ім'ям фрігійського царя Сарданапала, який загинув із-за власних нікчемних забаганок. Його, кажуть, убив якийсь ассірійський воїн-найманець, коли побачив серед жінок за прялкою. Воїн вважав, що ассірійцям, мужам відважним, не подобає підкорятися такому царю.

І по заслузі одержав. Бо тому, хто хоче правити, душу треба мати передусім велику і благородну. Адже від цього все в житті людини залежить. З воістину царською гідністю такий правитель уникатиме нечестивців (не тільки найбільших, а й навіть зовсім малих); і навпаки, прагнутиме до чесних. (Такий і гідності служитиме, і про пожиток народу турбуватиметься, і державу більше власного життя любитиме.) Всі, що таку думку мають, справжні королі. А ті, яких ми називаємо Сарданапалами, позбавлені її.

Такі королі нікчемні і зневажені всіма. Подібним, кажуть, Мєшко в Польщі колись був. Так от він, коли від батька Болеслава Хороброго, найславнішого і найхоробрішого мужа, державу Польську багатою і сильною одержав, зруйнував її на догоду дружині своїй Ріксі. (Ганебно він у Польщі свій вік прожив і знеславлений нікчемно загинув.) Не згадую тут Людовіка, багатьох інших, які, окрім імені королівського, нічого не мали гідного короля. Слабкодухими вони були, але їм дуже хотілося царювати, їхнє падіння і неслава хай нагадують тобі, щоб такими нехтував, а наслідував собі старих Болеславів і Казимирів, дідів твоїх, а передусім Сигізмунда, батька твого. Вони у Польщі були найкращими королями і найхоробрішими мужами.

За прикладом цих з юнацьких років загартовуй себе. Не шукай спокою, а берись за державні справи. (Похвалу і славу приймай. До цього спонукає тебе хай неслава інших.) Живи серед злигоднів і там постійно перебувай, де страх панує. Хай він позбавляє тебе сну, волає, терзає і обтяжує тебе. Хай своєю присутністю похітливість — згубу молодості від тебе відганяє і вчить тебе, як і де, і з ким треба королеві жити. Той самий дорадник і вчитель хай дух твій гартує і в усі сторони його немов лук натягує, щоб ти гостріше відчував, швидше приходив і всезростаючі напасті швидше знешкоджував. Причому той самий дух окропить тебе, передбачливого і сміливого, доброю надією, коли запрагнеш слави, і ніколи не дозволить впасти у відчай, коли небезпека загрожуватиме твоїй державі. Все у страху спізнаєш, все виявиш, зокрема, що ніколи не буває тобі корисним те, що державі шкодить.

Отож коли наберешся досвіду, і вдома стануть тобі довіряти, і серед чужинців найбільший авторитет матимеш. Твої вороги думатимуть, що мають справу з мужем діяльним, досвідченим, сміливим, вельми надійним, а не з ледащом, не з невігласом і не з зіпсованим і нерозважним. Така думка для тебе не менш корисна, ніж зброя і військові машини.

І не треба гадати, що ворог цього не розуміє, коли стає до бою. Він сподівається на перемогу і розпочинає битву, коли знає про нікчемність чи слабкість супротивника. Хто чатує, завжди сподівається перемогти сплячого. Так само як тверезий — п'яного, передбачливий — неуважного, досвідчений — недосвідченого. Але тільки мужність бореться з вадами і стає більшою там, де більші вади зустрічаються.

XIII. А оскільки чутка про твою відвагу не позбавлена глузду і переважає всі інші, їдь до тої частини держави, якій ворог більше загрожує. Передусім прямуй на Русь, мешканці якої зазнають нападів численних ворогів. Приходь до цієї провінції, Августе, оглянь її укріплення (а щоб захистити слабкі місця, фортець міцних побільше набудуй); покажи себе королем, який може прогнати від нас скіфів, волохів і турків.

Отож доведи вже тепер отут, а не у Вільні чи Кракові; саме на Русі доведи, що можна покладатись на твою доблесть. Хай будуть ті міста пристанищем священиків і купців, а не тільки місцем вияву твоєї доблесті і військової вправності. Поспішай туди, на Русь. Хоробрі мужі за тобою послідують. З тобою поїдуть лицарі, а не ганебні блазні. На Русі житимуть з тобою, нарешті, воїни і польські вершники, а не хвальки і не нікчемні актори.

Коли сусідня Скіфія (Волощина чи Туреччина) почує брязкіт зброї в Кременці, або Перемишлі, або в Київщині, скаже охоплена страхом: «Невже так швидко новий король тут? Напевно, прийшов захищати, напевно, пильнує і щось недобре для нас затіває».

Та якщо ти будеш займатися іншими справами, будеш захоплюватись співом дівчат у Вільно або танцями у Кракові, будеш у своїх підданих посміховиськом, і вороги тебе не боятимуться: пустошитимуть, палитимуть, здобич безкарно братимуть.

Такий уже рід людський, язикатий і злостивий. Любить покпити, незважаючи на титул. Отож і чуємо вже: «Король ще дитя і не сердитий!» Тому, що б ти не робив, як уладнаєш усі справи, йди на Русь якомога швидше. І там роби те саме, що добрий батько робить на щойно купленій віллі: ледве став господарем, оглядає віллу, вивчає все ретельно, обмірковує з управителем і кожному з селян вже, дивись, відповідну роботу дає. Те саме й ти зроби.

Як тільки поховаєш батька і закінчиться сейм, бери на себе управління дерновою, їдь до тих частин, що перебувають у небезпеці. Оглянь там військо, з воєначальниками порадься, будуй фортеці. Довідайся про труднощі жителів, чого вони потребують. Якщо це зробиш, важко уявити, як любитимуть тебе, королю, свої і як боятимуться вороги. Другим Кіром, і Агесілаєм, і самим Александром Македонським всюди тебе будуть вважати — як вдома, так і по чужих краях.

XIV. Розумію, що пишу набагато докладніше, ніж раніше думалось. Та це тому, що кажуть, ніби ти до Литви скоро повернешся, — щойно діждешся кінця сейму. Роби як знаєш. Але заради гідності твоєї королівської, яка тобі наймилішою повинна бути, прошу і благаю: якщо так швидко ти, королю, від нас до Вільна підеш, вельми гірко нам буде і, — не ображайся, — постраждає від цього твоя репутація.

«До побачення», — скажемо тобі при виїзді і додамо такі слова: «О Кіре наш, чи не швидко звідси? Чому ховаєш очі? Чому відвертаєшся?» Або такі: «А кажуть, що в нас король є!» (або: «Якщо це наш король, то чому він до Литви поїхав?») Хіба цей натовп змовчить? Ніколи! Він швидкий на вигадки і, за звичкою, не пропустить нагоди вжалити тебе при від'їзді.

Народ вважає тебе своїм захисником, а ти втікаєш од нього. Не цурайся його, дбай про прихильність і уникай неслави. Отож прислухайся до моїх прохань, Августе. І коли відмовишся від поїздки до Вільна, з'явись через певний час на Русі озброєний і покажи, що вирішив тут замешкати на довгий час. Настраши ворогів своїх несподіваним прибуттям. І то так, щоб вся та азійська нечисть відчула в тобі короля дійового і вірного сторожа цієї держави.

XV. Але наші поради і приписи для тебе, певно, нічого не значать, бо маєш свої особисті бажання і прагнення. Коли до них лише будеш прислухатися, вони знищать в тобі почуття доблесті і гуманності, — ти їх просто не відчуватимеш.

Так, наприклад, деякі люди внаслідок певної хвороби і заціпеніння відчуттів перестають відчувати смак їжі. Так і похіть, і пристрасне бажання вдовольнити її сковує молодь і штовхає її на нерозважливі дії, закриває очі, щоб не бачила власного загину, затикає вуха, щоб не слухала корисних порад, нав'язує їй лише потяг до Венери, яка відбирає у молоді всі інші відчуття: і зору, і слуху, і нюху, і смаку. А щоб юнацький вік з більшою приємністю насолоджувався, забрала в нього, передусім, почуття сорому.

Але де одна доблесть гине, неодмінно гине всяка турбота про почесні вчинки. Таким вчинком є воістину сумний приклад (Дідони), вельми корисний для остороги королям, і описаний поетом у такому вірші:

Вежі, початі віднині, не тягнуться вгору, і збройних Вправ юнаки не виконують, гавані й захисних замків Задля війни не будують; припинено все споруджати — Й мури високі, і грізні ті башти, що неба сягають.

Ти бачиш, як та нещаслива Дідона, «якій Юпітер велів заснувати нове місто», жагою, ніби чумою, охоплена, всі державні справи занедбала. (Пристрасть вирвала з її рук берло державне, оціпеніння і нехіть до всіх справ принесла.) Жага-бо нехтує працею (і, дбаючи про тіло, прагне зберегти його для Венери юним).

Та коли вже чоловіка всього охопить і нещасним його зробить, то, щоб не зазіхався на ширші права (як це зробив Прометей, за що і був прикутий до кавказької скелі на поталу хижому птахові), а щоб думкою лише про інше тіло жив і в ньому прагнув знайти задоволення, змушує Цього чоловіка любити багатьох, — але більше ту, що далеко, бо, як каже той самий поет:

...і відсутнього, бачить його біля себе.

Таким чином, дух жаги нещасливий, тому що завжди про чуже тіло думає, а до свого недбайливо ставиться і себе самого найганебніше виснажує. Тому, хто відданий жазі, здається, що нема нікого кращого, нікого гіднішого за його обраницю. Не про власну гідність, отож, турбується, і не про громадську користь думає, коли, насупившись, сидить за вечерею, непривітний і сердитий на всіх.

Інший, щоб приємніше було казитися, влаштовує бенкети куди скликає навіть чужих. Пиячить там, витанцьовує, а як втратить вже всяке почуття сорому, одягає машкару і блазнює. Це вже, королю Августе, неронівські примхи. Такими забаганками починав той, а закінчив зруйнуванням Римської імперії. Бо коли в того жага перейшла в шал (а для нього вино, мов олія для вогню), ніяка ганьба вже не могла його спинити.

Якого злочину він не вжив при нищенні Риму? Кого не прагнув убити? Яких законів не переступив? Якою цнотою не знехтував? Якого святотатства не вчинив? Цей дивогляд палав жагою, яка породжувала сп'яніння, а воно викликало шал.

Отож в Нероні за людською подобою ховалося ніби три жахливі звіра, а саме: жага, пияцтво, шал, від яких залежала поведінка цієї людини і дії. Чи тобі не здається, що саме ті звірі штовхнули його до злочинів?

Уяви собі, що хтось у людську шкіру зашив таких, наприклад, трьох диких звірів: вепра, ведмедя і лева. Що за вигляд, питаю, був би у цієї шкіри, що за рухи! Чи тобі дуже б захотілося мати таку шкіру, якби ти побачив її рухи і почув страшне рикання. Таке краще спостерігати, на небі сидячи, ніж з близької відстані. Таким дивоглядом був Нерон, коли Римську імперію марнував. Він сам себе найжахливіше покарав. Сам себе, кажу, бо невдовзі був убитий і, таким чином, хоч запізнілу, та, напевне, заслужену кару за республіку поніс. Такий кінець мала його жага, сильна жага до пиятики, яка, запалена шалом, стрімко відійшла до Тартару після жорстокого вбивства матері.

Отож цим ганебним досвідом навчений, ти житимеш, гадаю, обережніше і будеш пам'ятати, що від природи жоден король не є злим, а лише від звички. Бо якщо король жорстокість і злість у собі не гамує, а згодом починає пиячити і шаліти повсякденно, напевно знай, що буде з нього тиран найнегідніший і дуже схожий на Нерона. Таким чином, уже тепер, в юнацькому віці, за настановою божественного Павла, «уникай жаги». Позбувшись її, легше жити стримано і сумирно, без нарікань. У цьому віці більше надавай значення доблесті і гідності своїй королівській. XVI. Чим же іншим потяг і жагу молодого віку свою стримаєш, як не словом апостольським, яке вчить: «Ніхто лише заради злягання хай не одружується!» Отож приводь дружину для того, щоб невгамовну молодість твою, до жаги охочу, з доброї волі у покорі тримала. Дружина хай буде мірою і межею цієї жаги, яку природа тобі від народження подарувала. Таким чином, життя юнаків без дружини неспокійне, клопітке, непевне, ганебне і нечестиве. Тому коли переконаєшся, що без дружини не зможеш увесь час жити тверезо і скромно, негайно з найбільшою дбайливістю її вибирай. І то таку, з якою добре і сумирно вік проведеш.

А коли вже ти два обов'язки на себе береш (один — приватної людини, другий — короля), то мусиш пам'ятати, що приведеної дружини мусять бути, лише ці два обов'язки. Перш за все ти приводиш дружину, щоб з нею в одній постелі ночувати. А по-друге, щоб мати королеву (з якою будеш правити нами). Якщо хоч одного з цих обов'язків у твоєму подружньому житті бракуватиме, недосконалим воно буде і ледве чи правдоподібним. Адже у королів мета одруження зовсім інша, ніж у приватних людей. Бо приватна людина, коли приводить собі дружину (яка і добра, і зла приносить порівну), то приводить її лише для одного себе і ні для кого іншого. Тому досить щоб вона була доброю, чесною, слухняною.

Що ж до королів, то тут інший резон: королеві треба турбуватися не стільки про дружину для себе, як про королеву для держави. Від цього всім буде вигода. Вона державу збагатить віном, новим союзом підсилить, мир для людей добуде, а також гідність, рідню і королівський маєстат з собою принесе. Вона буде своєму королеві не лише подругою в постелі, а й у державних справах дорадницею.

А щоб видно було, що дружина короля у державі є його союзницею і співправителькою, її за старим звичаєм окропляли, як і самого короля коронували, і називали «з ласки бога королевою». І віно королеви у вигляді певних володінь самій державі приписували.

Таку дружину, доньку римського короля Фердинанда, ти, Августе, нині привів. Здавалося, що вона принесе неймовірні вигоди нашій державі: передусім славу, вельмишановні звичаї, цнотливість. А далі: майже зі всією Європою зв'язки, замирення з цезарем Карлом і королем Фсрдинандом, а також мир з князями германськими та найвищу доброзичливість до всіх.

Та оскільки нещаслива доля забрала її у нас, ти мусиш знайти подібну до неї, і то якомога швидше. Хай вона принесе тобі і твоїй державі такі самі блага, які та принесла. І будь у цьому дбайливим. Бо якщо ти в новій дружині будеш шукати лише для себе вигоди, не забувай, що лихо спіткає тоді не тільки нас. Така дружина передусім буде нам чужа і неприємна. А тебе самого зробить нам нелюбимим і ворожим. Будемо оплакувати, що ти віддав перевагу своїм, приватним інтересам всупереч інтересам нашим, публічним.

Війна з сусідами починається чи якась інша напасть буде нам загрожувати, твій шлюб станемо звинувачувати, на тебе самого нарікати почнемо: «Може б, цієї війни й не було, може б, мир між нами й сусідами був непорушним, якби наш король узяв за дружину дочку Цезаря, або Фердинанда, або іншого якого могутнього короля. Коли ж візьме позбавлену союзників, ми будемо одні серед ворогів. З усіх боків нас обступили небезпеки: з півночі тисне на нас Московія, зі сходу — Скіфія і Волощина, з півдня через Угорщину — Туреччину від заходу сонця нам загрожує Германія. Звідусіль оповив нас страх і побоювання, і нема надії на допомогу. Прикро, але ми гинемо із-за помилки одного юнака». І будемо тоді один одному на вухо шептати: «Як? Невже така давня і така могутня республіка згине із-за помилки одного юнака?» Такі слова і багато інших, їм подібних, про які тепер навіть «душа боїться згадувати», будуть у нас на вустах. Але важко не говорити, коли тобі болить.

XVII. А щоб такого лиха не трапилося, і за рішенням сенату, і на власний розсуд подбай про вибір дружини, гідної і твоєї постелі, і цієї видатної держави. І в цьому наслідуй діда свого Казимира, а також батька Сигізмунда, які після того, як одружилися, державу цю змінили.

Дід твій узяв дружиною дочку Альберта, верховного князя Австрії, який водночас був римським королем. Батько ж узяв матір твою, вельми славну і вельми шляхетну жінку з давньої родини неаполітанських королів. Краще наслідуй цих, ніж нерозважливий вчинок Владислава, прадіда твого, який при великій ненависті і найбільшій недоброзичливості полюбив дружину зі свого королівства (вдову Грановську). Вона воістину приємна і чесна жінка, але як дружина більше придатна для приватної якоїсь людини, ніж для короля. Та вона всього два роки, не більше, з королем прожила, померла. На відверту радість всієї держави. Такою була ненависть наших батьків до цього шлюбу.

На місце померлої Владислав привів твою прабабку Софію, княгиню руську. Бери собі за приклад прадіда свого, якому гонору королівського не бракувало. В цій справі треба передусім дбати про гідність і шляхетність.

А щоб не повторювати старі приклади, приймай найближчі — батька свого і діда, і їх наслідуй, їх імітуй і за їхнім прикладом приводь дружину, гідну твоєї величності, яка саме в ці найнеспокійніші часи підтримає твою державу новими союзами і договорами, мир і злагоду в державі зміцнить, спокій, тишу разом з тобою встановить. З найвищою прихильністю, найчесніше і без жодних ревнощів і недоброзичливості в Польщі з нею будеш правити. Вона буде тобі дружиною, союзницею молодості і подругою ложа твого. Під щасливим і прихильним знаком ми від цього священного шлюбу матимемо вождів, принців і королів, а також щирих спадкоємців твого королівства. Коли станеш володарем такої дружини, вся Польща вийде її зустрічати і вітати з прибуттям. І ми поспішимо також з піснями і танцями, з радісним пеаном вітати нову королеву нашу, твою обраницю. І приведемо до покоїв матері твоєї, вельми славної і цнотливої жінки, немов святу і сором'язливу ту Ребекку до намету Сарри: щоб ти нею, з ласки бога і людей, втішався і щоб від неї побачив синів своїх дорослих і мир, якого тобі понад все довірив Ізраїль. Цього і ми бажати мусимо, і ти до цього прагнути повинен.

XVIII. Якщо цих прикладів і зразків будеш дотримуватися, королю Августе, то переможеш юнацьку легковажність. А коли вуздечку стриманості і помірності на неї надінеш, більшу матимеш спроможність для здійснення великих справ. Та людина найменш здорова, якою опановує жага, особливо якщо вона до того ж хвора. Тоді всім стає зрозуміло, що така людина не виправдовує покладених надій і нічого путящого не зробить.

Але ти можеш стати сильним мужем у державі і здійснити багато доброго: чому вік завадить, допоможе доблесть. Отож за прикладами багатьох того домагайся, до чого прагнули у твої роки усі, гідні наслідування, — владу зміцнюй і ім'я своє уславлюй.

І це не вигадки. Один Александр Македонський хай буде тобі належним прикладом: з молодих літ почав займатись найбільшими справами. І хоч у 33 роки помер, але встиг перемогти греків, погамувати персів і всю Азію підкорити. З цього можна зробити висновок, що доблесть діяльних королів може більше, ніж вік.

Але до тієї слави, якої Александр досягнув, мусиш іти тими самими шляхами. Передусім він був найвищою мірою стриманим щодо жаги, а тому до захоплення Вавілона не мав справи з жінками. Отаким він був безжальним і суворим до себе.

Доблесті не прийшли до нього самі, а лише внаслідок постійних вправлянь. Александр ніколи не сідав до столу, якщо не мав спраги (й голоду), ніколи не лягав відпочивати, якщо не був утомлений, ніколи не вставав з-за столу пересиченим, рідко ночував під дахом, а частіше під відкритим небом, користувався простою, солдатською постіллю.

Таким чином, Александр, і вдень, і вночі, по-солдатському живучи, ворогам був страшний, а своїм — любий. Бо коли у військовій справі витримка і послух є найважливішими, то ніякому іншому вождеві більше воїни не довіряли і ні з ким не страждали, як з Александром. І не ремствували. Бо їхній король разом з ними терпів злигодні, мерзнув і страждав. І радість у них була спільна з королем, коли щось здобували, і спільний біль, якщо щось втрачали. Першим бачили його завжди у наступі і останнім при відступі. В небезпеці король був пильним, відважним, на полі бою з'являвся там, де було найважче, ніколи не падав духом, з переможеними поводився великодушно.

Тож і не дивно, що воїни його слухались і найбільшу надію на нього покладали. Та й хто з таким вождем не був би хоробрим? Хто б не кинувся слідом за ним у найжорстокіший бій?

Якщо війна точилася влітку — він пікся на сонці разом з усіма, якщо взимку — мерзнув на морозі більше за останнього воїна. У важкі дні, в безсонні ночі, в голод і спрагу під час військових переходів Александр завжди був першим. Навіть тоді першим був, коли через сірійську пустелю і засушливі місця вів військо, що зне

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: