Тема: Методи соціально-психологічних досліджень.

План:

1. Спеціалізовані соціально-психологічні методи.

2. Етапи соціально-психологічного дослідження.

3. Лабораторний і природний експеримент.

4. Метод соціометричних вимірювань.

5. Контент-аналіз.

Рекомендована література:

1. Андреева Г.М. Социальная психология. М., 2002.

2. Андриенко Е.В. Социальная психология. М., 2000.

3. Еникеев М.И. Социальная психология. М., 2001.

4. Крысько Е.Г. Социальная психология. М., 2005.

5. Москаленко В.В. Соціальна психологія. К., 2005.

6. Орбан-Лембрик Л.Е. Соціальна психологія. К., 2003.

7. Свенцицкий А.Л. Социальная психология. М., 2005.

Основні вимоги до методів соціально-педагогічного дослі­дження. Методологія - система принципів, способів організації та побудови теоретичної і практичної діяльності.

Рівні методологічного аналізу (за Г.М. Андреєвою):

1. Загальна методологія - загальні принципи пізнання, які спри­яють світоглядному узагальненню отриманих результатів (філософський підхід до аналізу явищ дійсності).

2. Спеціальна методологія - сукупність методологічних прин­ципів, які застосовуються в соціальній психології; передба­чає конкретне використання загальнофілософських принци­пів у вивченні об'єктів соціально-психологічних досліджень.

3. Методологічні прийоми дослідження (комплекс конкретних методик) - забезпечення безпосереднього зв'язку з практи­кою соціально-психологічних досліджень; спеціальна форма пізнавальної діяльності, завдяки якій формується нове нау­кове знання.

Призначення рівнів методологічного аналізу - не допустити зведення всіх метологічних проблем лише до третього рівня, інакше соціально-психологічна проблематика буде розвиватися локалізовано, що призведе до формування спрощених наукових уявлень про її зміст.

За С. Московічі, існують три типи соціально-психологічних досліджень, які визначилися як історико-психологічні явища:

1. 40-50-ті роки XX ст. - домінування таксономічної соціальної психології (К. Ховленд); дослідження соціальної перцепції.

2. 50-60-ті роки XX ст. - домінування диференційної соціаль­ної психології (теорія когнітивного дисонансу Л. Фестінге- ра, дослідження зрушення до ризику Д. Стоунер).

3. 1970-ті роки - домінування системної соціальної психології (дослідження міжгрупових стосунків А. Теджфел). Основні компоненти дослідження:

1) постановка завдання;

2) попередній аналіз наявної інформації;

3) формування вихідних гіпотез;

4) теоретичний аналіз гіпотези;

5) планування і організація дослідження;

6) проведення дослідження;

7) аналіз і узагальнення отриманих результатів;

8) перевірка вихідної гіпотези;

9) формування нових фактів і законів. Якісна характеристика дослідження:

1) вивчення конкретних об'єктів;

2) диференційоване розв'язання емпіричних (факти), логічних (встановлення зв'язків) і теоретичних завдань (пошук при­чин тощо);

3) чіткість вихідних (відомих) фактів, формулювання гіпотез;

4) прогностична спрямованість даних.

Проблема якості дослідження забезпечується з допомогою принципу репрезентативності, тобто вибору такої популяції, яка дозволяє дійти кількісних і якісних висновків. Чим ближче об­сяг вибірки наближається до обсягу генеральної сукупності, тим більше ця вибірка репрезентативна. Існують малі (п < ЗО) та ве­ликі вибірки (К > 300). Якщо вибірка знаходиться в межах 25(30) елементів, то висновки, отримані в дослідженні, є справе­дливими лише для неї. Якщо вибірка є більшою за 25(30) елеме­нтів, то висновки, отримані в результаті роботи з нею, поширю­ються на інші вибірки. Наприклад, певні тенденції в учнівсько­му класі, який нараховує більше 25(30) осіб, можуть бути типо­вим для інших учнівських класів, діти в яких є ровесниками. Характеристики (критерії) методик:

1. Достовірність - відтворення результатів вимірювання, які по- вторються в ідентичних умовах. Кількісна оцінка достовірності:

а) кореляція результатів повторних досліджень, що залежить від об'єктивності експериментатора;

б) одна властивість вимірюється різними дослідниками.

Достовірність інформації є підлеглою до валідності.

2. Валідність (обґрунтованість методу) - здатність методу ви­значати ті характеристики, які передбачені метою досліджен­ня. Способи перевірки на валідність:

1. експертна оцінка (експерти діють без шкали);

2. проведення додаткового інтерв'ю з метою непрямої перевір­ки отриманих результатів;

3. комплексність дослідження (використання кількох методів, які є адекватними за призначенням).

3. Точність інформації - найбільш проблемний для дотриман­ня критерій, який визначає рівень чутливості методики; передбачає встановлення допустимої міри точності. Способи перевірки точності інформації:

1. від супротивного: тоді дані є обґрунтованими, але нестійки­ми, що спостерігається під час ситуативного опитування;

2. зміщене опитування: схожі результати повторюються три­валий час, унаслідок чого дані будуть стійкими, але необ­грунтованими.

Ці критерії формують поняття «надійність інформації», яке залежить також від особистості дослідника, зокрема від його вмінь бути об'єктивним джерелом інформації та працювати з людьми з метою створення взаємної атмосфери довіри.

Вимоги до проведення дослідження (пов'язані з проблемою якості отриманих результатів, оскільки інформація може бути об'єктивною і суб'єктивною):

1. Знання вікових, індивідуальних особливостей піддослідних.

2. Знання психології статі.

3. Урахування впливу умов зовнішнього середовища (експери­ментатор, інструкція, умови праці) на процес дослідження.

4. Урахування в роботі випадкових внутрішніх (фізіологічних - стан здоров'я, втома, відчуття ситості, голоду тощо), пси­хологічних (адаптація, мотивація, емоції, навчання тощо) та технічних коливань (особливості функціонування обчис­лювальної техніки).

5. Побудова програми дослідження.

6. Збирання емпіричної інформації для перевірки гіпотези.

7. Проведення кількісного та якісного аналізу.

8. Прикладна спрямованість досліджень, їх фундаментальність і прогностичність.

Вживаючи поняття «дослідник», у педагогічній діяльності ми маємо також на увазі вчителя, який обов'язково повинен мати елементарні вміння дослідницької роботи, що є запорукою зв'язку теорії й практики, реалізації соціально-психологічних ідей кваліфікованими виконавцями. Піддослідними, респонден­тами вважаються учні. Водночас не потрібно підміняти функції вчителя функціями вчених, оскільки це призведе до формуван­ня спрощених уявлень про наукове знання, дискредитує його.

Методи експерименту та спостереження. Основні загально- наукові методи соціальної психології - спостереження, експе­римент, самоспостереження.

Додаткові, або допоміжні, методи соціальної психології - тести, опитувальники (бесіда, анкета, інтерв'ю), соціометрія, аналіз продуктів діяльності, біографічні методи (аналіз життє­вого шляху, документації, свідчень очевидців).

Програма вивчення соціально-психологічних явищ з допо­могою спостереження або експерименту:

1) постановка проблеми;

2) визначення об'єкта, предмета, завдань дослідження;

3) уточнення головних понять;

4) формулювання гіпотези;

5) розробка методики дослідження;

6) проведення пілотного дослідження та подальше вдосконален­ня методики, перевірка її на відповідність поставленій меті;

7) збирання первинної інформації, що супроводжується конт­ролем надійності та вірогідності отриманих даних;

8) логічна і кількісна обробка отриманих результатів, їх інтер­претація;

9) висновки.

Спостереження вперше було застосоване в дитячій психо­логії. Його зміст:

1. метод збору інформації про об'єкт на основі безпосереднього сприймання і реєстрації всіх фактів з метою їх подальшого аналізу та висновків;

2. фіксація даних за заздалегідь продуманим планом без актив­ного втручання дослідника в перебіг подій;

3. організована та цілеспрямована фіксація явищ навколиш­ньої дійсності, що зумовлюється завданням діяльності.

Предметом спостереження є вербальні та невербальні про­яви поведінки людини, групи в певному соціальному середо­вищі та ситуації (В.В. Москаленко): послідовність, спрямова­ність, частота, тривалість, інтенсивність, експресивність, зміст мовних актів, особливості лексики, граматики, фонетики, син­хронізація дій; виразні рухи, експресія обличчя, очей, тіла, зву­ків; рух, пересування і нерухомі стани, швидкість і спрямова­ність руху; фізичний вплив (дотики, штурхани, удари, підтрим­ка, сумісне зусилля, передача, відняття, затримка).

Види спостереження:

І. За місцем проведення:

1. лабораторне (здійснюється в спеціально створених умовах, коли пізнавальна ситуація створюється дослідником);

2. природне, яке проводиться в звичних умовах, тобто в реаль­ній життєвій ситуації, і передбачає безпосередній контакт з об'єктом, що дозволяє зберегти його недоторканність.

ІІ. За способом контакту:

1. безпосереднє;

2. опосередковане.

ІІІ. За стилем взаємодії з об'єктами:

1) включене, де дослідник стає на певний час членом групи, яка вивчається; тут важливо виконувати роль члена колек­тиву, уміти не привертати до себе уваги, більше слухати спів­розмовників і менше їм ставити запитань; будь-які вислов­лювання мають бути нейтральними;

2) приховане (спостереження «збоку»): респонденти не знають, що їх вивчають (наприклад, стінка Гезелла);

3) відкрите (респонденти знають, що їх вивчають) тощо.

ІУ. За метою:

- випадкове;

- цілеспрямоване.

У. За рівнем організації діяльності:

- вибіркове;

- суцільне.

УІ. За способом фіксації результатів:

- констатуюче;

- оцінне.

УІІ. За регулярністю проведення:

- систематичне;

- випадкове тощо.

Різновиди спостереження схожі на ті, які застосовуються у віковій та педагогічній психології. Відмінність полягає в меті методу: у соціальній психології домінантою будь-якого дослі­дження є вивчення психології групи. Особливості спостереження:

1. складність повторного дослідження;

2. потенційний вплив об'єктивних та суб'єктивних чинників на інтерпретацію результатів, які можуть спотворити отри­маний результат:

а) суб'єктивні чинники - прояв емоцій; соціальна установка; власний досвід; увага;

б) об'єктивні чинники - обмеженість сфери застосування; значні витрати часу; не всі явища навколишньої дійсності підда­ються спостереженню;

3. трудомісткість процедури;

4. присутність спостерігача сковує піддослідних;

5. неможливо виявити думку респондентів лише з допомогою питань;

6. можливість фіксувати різні зміни в особистості безпосеред­ньо в момент їх виникнення;

7. залежно від того, який різновид використовується, існує ймовірність з'ясувати різноманітність пізнавальної ситуації, яка як необхідна умова для досягнення мети дослідження виникає нечасто, навіть спорадично.

Вимоги до спостерігача:

1. контроль власних дій, емоцій;

2. його дії не повинні шкодити тим особам, за якими спостері­гають;

3. нейтральність;

4. об'єктивність;

5. професійна підготовленість (наявність програм, розробок тощо).

Програма спостереження:

1. вибір об'єкта;

2. визначення мети і завдань (конкретизація предмета спосте­реження);

3. визначення ситуації і умов діяльності спостережуваного об'­єкта;

4. з'ясування ознак і одиниць;

5. визначення параметрів вихідних понять і розробка надій­ності категорій з допомогою коефіцієнта згоди спостерігачів (схожа ситуація спостерігається різними особами), коефіціє­нта надійності (різні спостерігачі проводять спостереження в різний час), коефіцієнта стійкості (один спостерігач пра­цює в різний час).

Спостереження повинне використовуватися в комплексі з

іншими методами дослідження.

Експеримент:

1. метод збору фактів в умовах, які забезпечують активний прояв соціально-психологічних явищ, що вивчаються; отри­мання інформації з метою встановлення закономірностей, які характеризують експериментальну ситуацію;

2. передбачає активне втручання дослідника в процес роботи;

3. організована дослідником експериментальна ситуація, яка спрямована на встановлення закономірностей взаємодії за­лежних і незалежних змінних.

Вимоги до експерименту:

1. опис об'єкта дослідження;

2. визначення типових (специфічних) умов дослідження;

3. формулювання гіпотези;

4. пошук незалежних змінних (конкретні ситуації або явища, які спеціально організовані дослідником);

5. визначення залежних змінних (конкретні ситуації або яви­ща, які передбачається отримати внаслідок проведеного до­слідження).

Етапи експерименту:

1) теоретичний (постановка проблеми);

2) методичний (розробка методик експерименту і експеримен­тального плану);

3) експериментальний (створення експериментальної ситуації, засобів управління перебігом експерименту та вимірювання реакцій піддослідних);

4) аналітичний (кількісний аналіз отриманих результатів: ма­тематична обробка, інтерпретація результатів, формулюван­ня гіпотез, практичних рекомендацій).

Види експерименту:

1) За місцем проведення:

1. природний (управління поведінкою респондентів в умовах повсякденного життя з допомогою чинників, які впливають на їх поведінку й контролюються дослідником); завдання полягає в з'ясуванні всіх чинників експериментальної ситу­ації та встановлення між ними рівня зв'язку; експерименталь­на ситуація визначається однією або двома групами (контро­льною; експериментальною) або за схемою «до - після» (ти­повим прикладам тут є експеримент A.C. Макаренка);

2.лабораторний (передбачає організацію незвичної для піддос­лідних експериментальної ситуації) - створення штучної об­становки для проведення дослідження, тобто респонденти інформовані, що з ними працюють, але не знають мети, змі­сту роботи (типовим прикладом є експеримент В.М. Бехтере- ва, який досліджував ефективність групової діяльності, піз­ніше його техніка вдосконалювалась Б.Г. Ананьєвим; штуч­ність експериментальної ситуації може призвести до недо- стовірності отриманих даних.

2) За метою:

1) констатувальний (отримання результатів про рівень розвит­ку певних соціально-психологічних явищ);

2) формувальний (цілеспрямована дія на особистість та групу для формування в неї певних якостей);

3) контрольний (зіставлення результатів у різних групах з ме­тою з'ясування ефективності запропонованих методик).

У цілому експеримент може мати класифікаційні критерії аналогічні спостереженню.

Природний експеримент є особливим різновидом експеримен­ту, оскільки створює звичні в повсякденні умови для зниження напруженості вже в експериментальних ситуаціях (О.Ф. Лазурсь- кий, 1910). Природним експериментом О.Ф. Лазурський (1874-1917) називав дослідження, які самостійно проводив у шкільних кла­сах. Для цього організовувалася навчальна робота з дітьми, де вивчалися прояви їх психічної діяльності.

Особливості природного експерименту:

1. аргументована можливість втручання дослідника в процес дослідження;

2. створює реальні умови для нейтралізації сторонніх впливів та контролю кількох змінних, фіксації дій респондентів;

3. потрібна експериментальна ситуація виникає нечасто;

4. проблематично створити природну ситуацію та визначити чинники, які впливають на змінні.

Соціометричний метод, референтометрія, тести, техніка ре­пертуарних решіток, контент-аналіз. Соціометричний метод (Дж. Морено, І.П. Волков,Я.Л. Коломинський, В.І. Паніотто та ін.) - метод з 'ясування структури міжособистісних стосунків у групі.

Структура методу:

1. соціометрична анкета;

2. соціоматриця;

3. соціограма;

4. систематизація отриманих результатів.

Види соціометричної процедури:

1. параметрична;

2. непараметрична*.

Парний рейтинг використовується для з'ясування місця осо­бистості в системі міжгрупових стосунків на основі взаємного порівняння заздалегідь вибраних якостей.

Структура методу:

1. підготовча робота;

2. побудова індивідуальних матриць;

3. обробка групових матриць та систематизація отриманих ре­зультатів.

Види процедури парного рейтингу:

1) обробка інформації мікрогруп, які створюються за принци­пом випадковості (наприклад, розподіл членів групи за ал­фавітним списком);

Референтометрія як метод виявляє значущих для особис­тості осіб (груп), на яких вона орієнтуються в розв'язанні про­блеми. Дає уявлення про статусну структуру членів групи.

Структура методу:

1) підготовчий етап;

2) робота з окремими членами групи;

3) інтерпретація результатів.

Процедура - системне порівняння різнопланових суджень одного члена групи про інших.

Тести (англ. test - проба, перевірка) - це стандартне, часто обмежене в часі дослідження, яке спрямоване на виявлення кіль­кісних і якісних індивідуально-психологічних відмінностей. Є основним способом психодіагностичного вивчення, з допомогою якого встановлюється психологічний діагноз (Л.Ф. Бурлачук, С.М. Морозов).

Термін походить зі старофранцузької мови і є синонімом слова «кухоль» (ваза з глини) - посуду, який використовувався алхі­міками для дослідів. У російській мові слово «тест» тривалий час мало два значення:

1. релігійна англійська присяга, коли претендент на офіційну

посаду повинен був присягнути, що не є таємним католиком;

2. плоский плавильний посуд (Російський енциклопедичний

словник, 1877).

Сучасний зміст терміну запропонований Дж. Кеттелом (1890), а перші тести створені Ф. Гальтоном (1879).

Критерії класифікації тестів:

1. способи діагностування;

2. рівень стандартизації.

З 80-х років XX ст. розпочалося масове використання тес­тів, що здебільшого супроводжувалося ігноруванням вимог до їх застосування. Така пізнавальна ситуація спричинила підміну тестів звичайними опитувальниками (особливо анкетами), що безпосередньо відобразилося на отриманих результатах.

Використання тестів у наш час досягло апогею. Водночас стійкою є тенденція їх знецінення, компроментації. Оскільки тест у психології схожий за призначенням на скальпель у руках хірурга, то можна було б законодавчо передбачити в психологів наявність ліцензій, які дають право для роботи з цим специфіч­ним методом дослідження.

Техніка репертуарних решіток (ТРР) використовується для отримання глибинної інформації про соціально-психологічні особливості особистості в групі. Відомим різновидом ТРР є ме­тод тріад Д. Келлі.

Структура методу:

1. підготовча робота;

2. побудова репертуарної решітки;

3. інтерпретація отриманих результів.

Процедура - порівняння членів групи на основі виокремлен­ня в них схожих та відмінних індивідуально-типологічних осо­бливостей.

Контент-аналіз - це метод систематизованої фіксації і ква- нтифікації (критеріального впорядкування) отриманих даних. Основні напрямки його застосування:

1. вивчення соціально-психологічних особливостей комуніка- торів та реципієнтів через зміст їх повідомлень;

2. вивчення реальних соціально-психологічних явищ (об'єкта, субстанції повідомлень), які відображені в змісті повідом­лень, у тому числі явищ, які були в минулому і недоступні для дослідження іншими методами.

Опитувальники як метод дослідження. Опитування - без­посередній (бесіда, інтерв'ю) або опосередкований метод збору первинної інформації (анкета). Є найбільш поширеним додатко­вим методом у соціальній психології. Його основний елемент - питання.

Види опитування:

1. за кількістю опитуваних - групове, індивідуальне;

2. за способом проведення - очне, заочне;

3. за формою проведення - письмове, усне.

Критерії доцільності опитування:

1. використання за призначенням;

2. доступність питань;

3.отримання достовірного матеріалу, який спрямований на коригування інформаційного масиву з метою адекватного ві­дображення соціально-психологічної реальності;

4. використання в комплексі з іншими методами дослідження. Фази опитування:

1) адаптація;

2) досягнення мети;

3) локалізація та усунення напруження.

Анкета як вид опитування передбачає збір первинної інфо­рмації за заздалегідь визначеними за змістом та кількістю пи­таннями. Процедура проведення анкети називається анкетуван­ням. У соціальну психологію метод запозичений із соціології.

Види анкет:

1)Закриті - складаються з питань і переліку можливих відпо­відей на них. Переваги: доступні для опитуваних (легко інструктуються та стандартизуються), не потребують знач­них зусиль на обробку і аналіз результатів. Недолік - зву­жують можливості власної позиції опитуваних у відповідях, оскільки відповідні варіанти вже є попередньо заданими.

2)Відкриті - складаються з питань, на які потрібно самостійно відповісти. Переваги: відповіді на запитання є ^регламен­тованими, що сприяє з'ясуванню широкого спектру думок опитуваних з певних проблем. Недоліки:

1. висока ймовірність суб'єктивної, довільної інтерпретації опи­туваними поставленого запитання часто призводить до не­можливості зіставлення підсумкових даних;

2. аналіз отриманих відповідей є трудомісткою процедурою.

3) Змішані (комбіновані, або напівзакриті): передбачають варі­анти спланованих відповідей, а також можливість форму­лювання опитуваними власного розв'язання проблеми. Пе­ревага: високий рівень імовірності вибрати оптимальну від­повідь, економія часу для проведення роботи. Недолік - ре­спонденти здебільшого обмежуються у виборі відповідей за­пропонованими варіантами, тому, як правило, ця анкета є рівнозначною до закритої, особливо у випадках, коли вона перевантажена запитаннями.

Інтерв'ю як вид опитування запозичене з соціології. Це ді­алог між співрозмовниками, де один з них є основним контактером і працює за попередньо продуманим планом, який може змінюватися залежно від ситуації.

Основні види інтерв'ю:

1. стандартне (формулювання і послідовність питання визна­чаються заздалегідь);

2. нестандартне (передбачає загальні особливості взаємодії, коли зміст питань залежить від конкретної ситуації);

3. напівстандартне (має орієнтовну кількість питань, вибір яких залежить від ситуації спілкування).

Основні особливості взаємодії в інтерв'ю;

1. між чоловіками, як правило, частіше складаються неофі­ційні стосунки;

2. чоловіки більше схильні працювати з чоловіками, а жінки - з обома статями;

3. чоловіки більш критичні до співрозмовника;

4. значні (понад 15 років) вікові відмінності вже попередньо можуть негативно впливати на результат;

5. міжстатеве спілкування потенційно здатне викликати взає­мне почуття дискомфорту тощо.

Основні умови для успіху в інтерв'ю:

1. привабливий зовнішній вигляд інтерв'юера, його уважність до партнера; терплячість, уміння чітко висловлюватися, слу­хати і мовчати;

2. уміння інтерв'юера адекватно оцінювати ситуацію в звич­них та екстремальних умовах, прогнозувати можливі варіанти розвитку подій;

3. неприпустимість жорсткості в стосунках, що може стати бар'єром для отримання правдивих відповідей.

Одним з основних недоліків інтерв'ю в навчально-вихов­них ситуаціях є невміння дозувати вчителем час у домашніх умовах. Практика педагогічної діяльності свідчить, що трива­лість взаємодії вчителя та батьків не повинна перевищувати 30-40 хв. Коли педагог не дотримується цієї вимоги, то батьки не прагнуть до спілкування, особливо вдома, відверто демон­струючи, що вчитель є небажаним для них гостем.

Способи вихідної обробки матеріалу:

1. упорядкування - розташування даних вибірки в певній по­слідовності, яка є зручною для аналізу та систематизації інформації;

2. групування - об'єднання даних (варіант) в інтервали, межі яких визначаються довільно і обов'язково зазначаються;

3. табулювання (демонстрація, наприклад, частот).

Графічне зображення статистичного розподілу:

1. полігон розподілу (крива розподілу) - передає форму розпо­ділу і закономірності специфічної концентрації варіантів у статистичній сукупності;

2. гістограма (графічне зображення у вигляді стовпців) - пере­дає динаміку розподілу;

3. кумулята (графічне зображення у вигляді стовпців, які од­ночасно накладаються) - передає локалізовану динаміку роз­поділу;

4. секторна діаграма (розподіл сукупності на частини у вигляді секторів круга) - передає форму розподілу та зіставлення частин певного явища як цілісної одиниці.

Типи шкал:

1)Шкала найменувань, або номінальна шкала, - визначає або класифікує об'єкти, групує предмети, явища за класами на основі їх спільної ознаки або властивості. Її призначення по­лягає також у довільних, взаємних однозначних перетворен­нях. Шкальні значення не піддаються порівнянню (хлопчи­ки, дівчатка; шкала національностей, інтересів, здібностей).

2) Порядкова, або ординальна, шкала (зображення природної послідовності подій, що пов'язано з операцією впорядкуван­ня) - характеризує монотонно зростаючі перетворення. При­клад - шкала шкільних оцінок. Показники шкали визнача­ють якісні, а не кількісні відмінності. Оскільки вони є суб'єк­тивними, то з ними абсурдно здійснювати арифметичні дії.

3) Інтервальна, або кількісна, шкала (позначення спеціально розроблених критеріїв) - характеризує позитивні лінійні пе­ретворення: у = ах + Ь, а > 0.

Види шкали:

1) альтернативна, або дихотомна, - має тільки два значення: «0-1» або «1-2», тому її можна розглядати як рівномірну інтервальну шкалу;

2) шкала відношень - має фіксовану точку відліку, або «нульо­ву точку»: вказує на повну відсутність ознак, наприклад, ріст, вага. Як наслідок, до цієї шкали застосовуються всі арифметичні операції і методи математичної статистики.

Рангова кореляція - найпростіша форма вимірювання, яка визначає зв'язок між рангами (місцями) заданої варіанти за різ­ними ознаками, але не між власними величинами варіанти.

Лінійна кореляція – форма вимірювання, яка визначає зв’язок між власними величинами варіант.

Коефіцієнт Фішера як різновид рангової кореляції застосо­вується, коли ознаки досліджуваних явищ є альтернативними та природними дихотоміями (стать, раса, полярні відповіді на поставлені запитання тощо). Коефіцієнт Фішера (коеф. Ф.) дорівнює нулю, якщо зв'язок між двома дихотомічними змінними є відсутнім. Знаходження коеф. Ф. в межах [0; 1] свідчить про наявність зв'язку між змін­ними (чим ближчим є показник до одиниці, тим міцніший зв'язок).

Основні види середніх значень:

І.Середнє арифметичне (М_сср):

- характеризує досліджувану сукупність одним числом;

- порівнює окремі величини з середнім значенням;

- визначає тенденції розвитку певного явища;

- надає змогу обчислити інші статистичні показники, оскіль­ки деякі з них не існують без нього;

- не характеризує сукупність різносторонньо.

ІІ.Медіана (Ме):

- значення змінної, яке є середнім, центральним за місцезна­ходженням у загальній упорядкованій низці варіант вибір­ки: Ме = (И + 1): 2;

- застосовується для визначення середини ряду;

- якщо М може бути величина, якої взагалі не існує або немає в ряду, то Ме є одним із членів ряду розподілу або дуже близького до нього в парному ряду;

- дозволяє стверджувати, що розподіл членів ряду навколо середнього показника здійснюється рівномірно (відбуваєть­ся накопичення величин на зростаючому або спадаючому інтервалах);

- збігається з М у випадку симетричного розподілу;

- може використовуватись як замінник М_сер на шкалі порядку (коли М_сгр обчислити неможливо, то знаходять Ме).

Лекція №6

Тема 4. Проблема особистості в соціальній психології. (2 години)

План:

1. Поняття про «Особистість».

2. Структура особистості.

3. Я-концепція і самооцінка.

У процесі спільної діяльності та спілкування в соціокультурному середовищі людина набуває особливої якості, яку позначають терміном „особистість". Роздумуючи про себе і власну долю, ми дивимося на світ, який нас оточує, оцінюємо людей, з якими спілкуємося, прагнемо зрозуміти їх відношення до нас. А світ особистості настільки своєрідний, наскільки не схожа на інших сама особистість.

Людина з'являється на світ повноправним членом суспільства і з народження, на відміну від тварин, яких іменують особинами, називається індивідом, тобто одиничним представником роду людського, виду Homo sapiens (людина розумна), продуктом тривалого розвитку і носієм індивідуально-своєрідних рис.

Кожна людина як одинична природна істота - це індивід, але, живучи в суспільстві, вона набуває особливої „надчутливої" якості, котру називають „особистістю".

Людину як індивіда характеризують її вік, статева належність, зовнішність. Як особистість її розглядають у системі взаємин, що складаються в неї з іншими людьми: яке місце посідає серед ровесників, чи має авторитет, прагне бути лідером або воліє лишатися в тіні, що являють собою групи, членом яких вона є. Особистість невіддільна від системи соціальних зв'язків, у які вона включається.

Бути особистістю - значить мати активну життєву позицію, про яку можна сказати: на цьому стою і не можу інакше; що утвердилася внаслідок тривалої і копіткої праці. Це значить здійснювати вибори і відповідати за них. Це значить - постійно будувати самого себе, володіти своєю поведінкою і мати силу над собою. Глибина і багатство особистості зумовлені її зв'язками зі світом, з іншими людьми, уявленням про себе, своє „я".

Особистістю не народжуються, особистістю стають. Особистість розвивається в онтогенезі відносно пізно. Особистість не є пасивним результатом дії ззовні на людину, вона розвивається в процесі її власної діяльності.

Таким чином, особистістю є соціалізований індивід, котрий утілює найсуттєвіші соціально значущі властивості, займає певне місце в суспільстві і виконує певну роль.

Особистість кожної людини має сукупність рис і особливостей, які властиві лише її і утворюють її індивідуальність. Індивідуальність - це поєднання психологічних особливостей людини, що утворюють її своєрідність, відмінність від інших людей. Індивідуальність людини виявляється в рисах темпераменту, характеру, звичках, інтересах, особливостях пізнавальної сфери. Особистість людини неповторна у своїй індивідуальності. На земній кулі немає двох людей з однаковими поєднаннями психологічних особливостей.

Індивідуальність може проявлятись в інтелектуальній, емоційно-вольовій сфері чи одразу в усіх сферах психічної діяльності. Індивідуальна кожна людина, але індивідуальність одних виявляється яскраво, інших - малопомітно.

Особистість - це рівень розвитку, який досягасться не кожним індивідом. Основу особистості складає її структура - відносно стійкий зв'язок і взаємодія всіх сторін особистості як цілісного творення, це будова, ціле в єдності компонентів. З яких же компонентів складається структура особистості, як вона побудована? До розгляду структури особистості також є різні підходи.

Згідно з концепцією персоналізації A.B. Петровського в структурі особистості можна вирізнити три складові:

а) внутріиіньоіндивідна підсистема, яка представлена характером, темпераментом, здібностями людини, всіма характеристиками її індивідуальності;

б) інтеріндивідна підсистема, яка виявляється у спілкуванні з іншими людьми і в якій особистісне виступає як прояв групових взаємовідносин, а групове - в конкретній формі проявів особистості;

в) надіндивідна (метаіндивідна) підсистема, в якій особистість виноситься як за межі органічного тіла індивіда, так і позазв'язків „тут і тепер" з іншими індивідами. Цей вимір особистості визначається „внесками", що їх робить особистість в інших людей.

Діяльність кожного індивіда та його участь у спільній діяльності зумовлює зміни в інших особистостях. Діяльність - єдиний ефективний засіб бути особистістю.

У запропонованій К. К. Платоновим динамічній функціональній структурі особистості (табл. 1) наявний як координаційний, так і субординаційний принцип побудови. Виділення структури здійснено з виходом на види її формування. Ііа основі співвідношення соціального та біологічного чинників у властивостях особистості виділено чотири ієрархічно співвіднесені підструктури: 1) спрямованість; 2) досвід; 3) індивідуальні особливості психічних процесів; 4) біопсихічні властивості. Крім вказаних компонентів, вчений виділив в структурі особистості ще дві загальні інтегративні підструктури - характер і здібності.

Спрямованість об'єднує мотиви і ставлення особистості, що проявляються як моральні властивості. Елементи структури особистості (риси) переважно не мають безпосередніх природжених задатків (за винятком потягів та нахилів), а відображають індивідуально зумовлену суспільну свідомість. Спрямованість складається з таких форм, як потяги, бажання, інтереси, нахили, ідеали, переконання, свідомість. В цих формах проявляються і ставлення і моральні якості особистості, і різні потреби. Ця підструктура формується шляхом виховання.

Досвід об'єднує знання, навички, уміння, звички, набуті в особистому досвіді шляхом навчання, але з помітним виливом біологічно, навіть генетично зумовлених властивостей особистості. Іноді цю підструктуру називають індивідуальною культурою чи підготовленістю.

Особливості психічних процесів - підструктура, що містить у собі індивідуальні особливості окремих психічних процесів або психічних функпі й, котрі розуміють я к форми психічного відображеїшя: і іам'ять, емоції, відчуття, сприймання, мислення, почуття, воля.

Біологічні властивості - це темперамент, статеві і вікові особливості та патологічні, так звані органічні зміни. Ці властивості набагато більше залежать від фізіологічних особливостей головного мозку, а соціальні виливи їх лише субординують та компенсують. Активність цієї підструктури визначається властивостями нервової системи.

Таблиця 1

Динамічна функціональна структура особистості (за К. К. Платоновим)

Свідомість є вищою інтегрованою формою психіки, яка складається під впливом суспільно-історичних умов у трудовій діяльності людини та її спілкування за допомогою мови з іншими людьми.

Основними характеристиками свідомості є:

1. Відображення навколишнього світу за допомогою пізнавальних процесів (відчуття, сприймання, нам'ять, мислення, уява). Порушення діяльності будь - якого з пізнавальних процесів призводить до розладу свідомості.

2. Розрізнення суб'єкта й об'єкта (тобто того, іцо належить "я" і "не-я"), яке відбувається в процесі формування самосвідомості людини. Людина є єдиною живою істотою, яка здатна до самопізнання та самооцінки своїх вчинків і себе в цілому. За висловом Гегеля, „людина є тварина, але вона вже не тварина, тому що знає, що вона тварина".

3. 3абезпечення цілеутворюючої діяльності людини: завдяки випереджальному відображенню людина розкриває причинно - наслідкові зв'язки, передбачає майбутнє, ставить перед собою мету, приймає вольові рішення, переборює труднощі, працюючи, активно впливає на навколишній світ.

4. Наявність емоційно-оцінних ставлень до всього, що відбувається навколо, до інших людей, до самої себе. (Ця характеристика свідомості проявляється найбільш виразно в таких моральних почуттях, як почуття обов'язку, патріотизм, переживання).

Усвідомлене ставлення людини до своїх потреб і здібностей, потягів і мотивів поведінки, переживань і думок називають самосвідомістю особистості. Самосвідомість проявляється в:

- пізнавальній (самовідчуття, самоспостереження, самоаналіз, самокритика);

- Емоційній (самопочуття, самолюбство, скромність, гордість, почуття власної гідності);

- вольовій (стриманість, самоконтроль, самовладання, дисципліна) формах.

Уявлення про себе (суб'єктивний образ свого „Я") виникає під впливом оцінного ставлення інших людей при співвідношенні мотивів, мети і результатів своїх вчинків та дій з соціальними нормами поведінки, які прийняті в конкретному суспільстві. Результатом самосвідомості є „Я - концепція" особистості.

„Я-концепція" - це динамічна система уявлень людини про себе, яка включає усвідомлення своїх фізичних, інтелектуальних та інших особливостей, самооцінку та суб'єктивне сприймання зовнішніх факторів, які впливають на особистість.

„Я-концепція" є системою установок, яка включає три структурні елементи:

1) Когнітивний - образ „Я", який характеризує зміст уявлень про себе, образ власних якостей, здібностей, соціальної значущості, який утворюється на основі самоусвідомлення у процесі самопізнання.

Девіз „пізнай самого себе" був накреслений на арці Дельфійського храму в V ст. до н. е. у Греції. Він означав: пізнай волю богів у своїй долі, покорись їй. Давньогрецькі мислителі часів Платона трактували цей девіз по-іншому: пізнай своє призначення, відкрий свої можливості, передбач свою поведінку. Звідси випливають основні чинники пізнання: темперамент, характер, здібності, талант тощо. Цей девіз є актуальним і на сьогоднішній день. Тому, пізнавши себе, необхідно вдосконалюватися, розвиватися і ніколи не зупинятися па досягнутому.

2) Емоційно-оцінний, афективний, що відображає ставлення до себе загалом чи до окремих сторін свої особистості, діяльності й проявляється в системі самооцінок. Це питання про самооцінку людини, з якої випливає самоставлення особистості, гідність, дружба, духовне самовдосконалення. Самооцінка є центральним компонентом „Я - концепції"

Самооцінка - це та цінність, значущість, якої надає собі індивід загалом та окремим сторонам своєї особистості, діяльності, поведінки. Самооцінка впливає на поведінку, діяльність і розвиток особистості, її стосунки з іншими людьми. Відображаючи рівень задоволення чи незадоволення собою, самооцінка створює основу для сприймання власного успіху чи неуспіху в діяльності, досягнення мети певного рівня, тобто рівня домагань особистості.

Рівень домагань - це прагнення до досягнення мети тієї складності, на яку людина вважає себе здатною. В основі рівня домагань лежить самооцінка (чи своїх можливостей, потенціалу в окремій сфері, чи себе як особистості загалом).

Самооцінку характеризують за такими параметрами:

а) за рівнем виділяють: високу, середню, низьку;

б) за співвідношенням з реальними успіхами: адекватну та

неадекватну (завищену, занижену);

в) за особливостями будови: конфлікту чи безконфліктну.

Самооцінка формується на основі оцінок оточуючих, оцінки результатів власної діяльності, а також на основі співвідношення реального та ідеального уявлення про себе.

3) Поведінковий структурний елемент, який характеризує прояви перших двох елементів у поведінці (саморегуляція та самореалізація).

Основним компонентом саморегулятивної системи особистості є воля. Саморегуляцію можна розглядати в єдності із поняттям самореалізації, оскільки особистість, регулюючи своїми та функціональними живими системами різних рівнів організації і складності, і, таким чином, мобілізуючи себе, реалізує закладені в ній можливості.

Щоб себе реалізувати, особистість має знати свої реальні і потенційні можливості, властивості своєї психічної діяльності, рівень сили вольової енергії, що є основним рушійним фактором реалізації передбаченої мети.

Методи саморегуляції:

Самопідбадьорення, самопереконання, самонаказ, самонавіювання, самоконтроль, самокорекція.

З погляду змісту і характеру уявлень про себе виділяють "Я- минуле", "Я-теперішнє", "Я-майбутнє", а також "Я-динамічне" (як особистість змінюється, якою вона прагне стати), "Я- реальне", "Я-ідеальне", "Я-уявлюване", "Я-маску", "Я-фантастичне" тощо. Розбіжності між "ідеальним Я" та "реальним Я" є джерелом розвитку особистості.

„Я" людини має бути повнокровним, розвинутим, вільним, вона повинна добре знати всі свої особливості і можливості, щоб перетворити їх у повноцінні достоїнства власної особистості. Не поважаючи себе, не розуміючи самого себе, людина не зможе ні зрозуміти, ні поважати інших людей.

„Я-концепція" формується під впливом життєвого досвіду людини, насамперед стосунків у сім'ї, проте досить рано вона сама набуває якості активності й починає впливати на інтерпретацію цього досвіду, на мету особистості, систему її очікувань та прогнозів.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: