Багатопартійні системи з обсягом чотирьох і більше партій.

У демократичних країнах домінують двопартійні і багатопартійні системи. Увагу політологів притягує питання про переваги і недоліки кожної з системи.

З одного боку, багатопартійна система відображає широкий політичний спектр суспільства, демонструє реальні відносини змагальності, але з іншого - для неї притаманні суттєві мінуси:

• призволить до надмірної сегментації електорального поля під час виборів. Велика кількість партій і блоків, що беруть участь у виборах, ще не є гарантією більш широкого представництва інтересів різних груп у парламенті. Так, наприклад, результати виборів до Верховної Ради показують зворотну залежність: чим більше партій і блоків було подано для голосування, тим менша їх кількість зуміла перебороти виборчий поріг, необхідний для отримання депутатських місць;

• надмірна фрагментація політичних сил у парламенті ускладнює проблему формування стабільного і ефективного Кабінету міністрів;

• сприяє появі феномену "безвідповідальної опозиції", не маючи можливості прийти в законодавчий орган, дрібні партії можуть роздавати популістські обіцянки, знаючи, що відповідати за них не прийдеться. Тим самим подібні партії сприяють радикалізації настроїв у суспільстві.

Багатопартійна (плюрипартійна, мультипартійна) система є більш гнучкою та різноманітною. Немає жодного принципового значення, скільки саме партій - три чи більше - функціонують в її рамках, оскільки з моменту появи третьої партії рідко коли одній з них вдається отримати і довго втримувати абсолютну більшість в парламенті. Парадокс багатопартійної системи саме в тому і полягає, що при наявності значної кількості партій реальну участь у здійсненні влади бере значно менше їх число. Інші ж партії, хоча й беруть участь у політичному процесі, але значного впливу на реалізацію влади не мають. У кінцевому підсумку все зводиться до визначення місця політичних партій в системі влади. Деякі з них, так звані правлячі, навіть при наявності у них цілком прийнятної для значної частини електорату програми, не здатні управляти самостійно беруть участь лише в коаліційних урядах. При багатопартійності існують також і так звані антисистемні партії, які надають перевагу своїй принциповій ролі в опозиції. Причому, якщо в умовах двопартійності вони маргіналізуються, то багатопартійність, навпаки, виправдовує їх існування. Правлячі партії націлені на розробку заходів, зумовлених національними потребами, а антисистемні партії головне своє завдання бачать у декларуванні вимог класу чи соціальних груп, з якими вони себе ідентифікують.

Отже, при багатопартійності політичні партії є гетерогенними. Між тим, влада в руках кількох партій далеко не є ідеалом багатопартійності. Адже коли їх кількість переходить певну оптимальну величину, всяке демократичне волевиявлення населення неминуче приводить до подріблення голосів, необхідності повторних виборів, а головне - до неминучості коаліційних форм влади, які відзначаються як нестабільністю, так і недовговічністю. І якщо проаналізувати стабільні політичні системи, то ми помітимо, що влада там, при наявності значної кількості партій, в той чи інший період належить лише одній із них. Але від однопартійності така влада відрізняється двома принциповими моментами: 1) наявністю організованої опозиції правлячій партії, 2) партія не зрослася з державою. Державна влада не монополізована, оскільки підзвітна законодавчій владі, яка по-суті є багатопартійною.

У залежності від кількості партій, які реально впливають на функціонування державних інститутів та ідеологічної дистанції між ними, Дж. Сарторі розрізняє наступні різновиди багатопартійної системи:

1) партійна система поміркованого (обмеженого) плюралізму, для якої характерне представництво у парламенті лише декількох (як правило, трьох - п'яти) політичних партій, жодна з яких не має більшості мандатів і не може самостійно сформувати уряд. За цією системою партії перебувають на поміркованих політичних позиціях, між якими існують незначні ідеологічні розбіжності, а також відсутня позасистемна парламентська опозиція. Уряд формується однією партією, яка отримала абсолютну більшість голосів на парламентських виборах, хоча інші партії також представлені у парламенті або коаліцією партій залежно від розподілу мандатів у парламенті. Стабільність уряду насамперед залежить від того, стабільні (Швейцарія) чи нестабільні (Бельгія, Італія, Нідерланди, Фінляндія) партійна коаліція у парламенті. Якщо партійна коаліція є нестабільною, то уряди можуть змінюватися кілька разів за один термін повноважень парламенту;

2) партійна система крайнього (поляризованого) плюралізму, для якої характерне представництво у парламенті шести і більше політичних партій, між якими існує значне політичне та ідеологічне розмежування, наявність позасистемних опозиційних партій, тобто таких, які взагалі виступають проти існуючої соціально-економічної і політичної системи. Уряд формується партіями центру, а його стабільність залежить від міцності центристських (урядових) коаліцій. Ця система поширена в країнах (насамперед у постсоціалістичних і пострадянських), де політична система має перехідний характер від авторитарно-тоталітарної системи суспільного устрою до демократичного суспільства і де відбувається протистояння політичних сил, що виступають прихильниками минулого чи нового суспільно-політичного устрою;

3) атомізована партійна система, для якої характерне представництво у парламенті багатьох, у тому числі й позасистемних, малочисельних і маловпливових політичних партій, наявність безвідповідальної опозиції. Уряд формується або на основі широкої коаліції партій, або на позапартійній основі. Ця система найменш стабільна та найменш ефективна з усіх партійних систем. Вона характерна для держав, що стали незалежними, і в яких, після тривалого часу тоталітарної однопартійності, йде активний процес партійного будівництва, тобто партійна система перебуває у стадії свого становлення. Так, початок становлення партійної системи в Україні, Росії, Білорусії та в інших країнах Східної Європи припадає наприкінець ХХ ст.

Отже, у сучасному світі існують різні типи партійної системи і, як свідчить практика, кожен із них має свої переваги та недоліки. Наприклад, віддаючи перевагу багатопартійній системі перед однопартійною, слід мати на увазі, що з першою пов'язана гостра міжпартійна боротьба, нестабільність, маніпулювання свідомістю населення тощо, друга - хоча і позбавлена багатьох недоліків багатопартійної системи, але і вона виявилась урешті - решт нестійкою і практично в усіх країнах поступилася місцем різним типам багатопартійної системи.

2. Багатопартійна система обмеженого (поміркованого) плюралізму. Тип багатопартійної системи з такими рисами: наявність в суспільстві багатьох політичних партій, представництво в парламенті лише деяких з них, ще вужче їх представництво в уряді, відсутність антисистемної опозиції, доцентрова конкуренція, орієнтація всіх партій на прихід до влади в рамках коаліції, демократичний політичний режим. Багатопартійна система поміркованого плюралізму – категорія, запропонована в типології партійних систем Сарторі для характеристики такого типу партійної системи, в рамках якої, як правило, існують два політичні поля (центри) конкуренції. Ідеологічна дистанція між партіями залишається відносно малою, що є результатом досягнення консенсусу стосовно легітимації політичної системи. У такій системі домінує доцентрова конкуренція, що означає, що головний напрям конкуренції розміщується на відтинку лівоцентризм-правоцентризм. У результаті дана система стає схильною до консенсусного стилю здійснення політики. Сучасну більшість партійних систем у Західній Європі зачисляють до цієї категорії партійних систем. Система обмеженого плюралізму займає проміжне місце між двопартійною системою та системою поляризованого плюралізму. Цей тип систем охоплює країни з 3-5 конкуруючими партіями - це такі як ФРН, Бельгія, Ірландія (трипартійний поділ), Данія (чотирипартійний поділ), Швеція, Голландія, Норвегія (п’ятипартійний партійний поділ). Однак ці партійні поділи є достатньо гнучкими. Залежно від механізму формування уряду серед систем обмеженого плюралізму розрізняють однопартійне правління, двоблокове і мультипартійне правління. Система обмеженого плюралізму найдосконаліша, оскільки в ній відсутні антисистемні партії та двостороння опозиція, усі партії орієнтовані на участь в уряді, можлива їх участь в коаліційних кабінетах. Ідеологічне розходження між партіями не є значним, а тому має місце доцентрова конкуренція. Водночас стабільність та ефективність системи обмеженого плюралізму багато в чому залежать і від конкретних історичних умов, традицій коаліційного представництва. Сьогодні серед численних європейських держав з такою системою хіба лише Швейцарія може вважатись зразком стабільності та ефективності партійної системи. У латиноамериканських країнах подібний тип партійної системи майже не зустрічається, так як він погано сумісний зі складною соціально-політичною ситуацією, із значною фрагментацією та поляризацією політичних сил. Правда, останнім часом в Болівії та Еквадорі спостерігаються ознаки переходу до цієї більш досконалої партійної системи.

3. Багатопартійна система поляризованого плюралізму

Тип багатопартійної системи, якій притаманні такі риси: значна кількість політичних партій, гострота ідеологічного розмежування між ними, присутністю серед них антисистемних партій, наявність двосторонньої (двополярної) опозиції, демократичний політичний режим, формування уряду партіями центру. Багатопартійна система екстремально поляризована (поляризованого плюралізму) – категорія запропонована в класифікації Сарторі для характеристики такого типу партійної системи, яка визначається високим рівнем фрагментації. Ідеологічний простір системи залишається дуже “розтягнутим”, а на обох полюсах існують відносно сильні антисистемні партії. У результаті немає можливості застосування консенсусного механізму прийняття рішень, панівною є конфронтаційна система. Така система має три поля конкуренції. Домінує в ній відцентрова конкуренція, що є природнім результатом високого ступеня поляризації, факту зайняття центру просистемними угрупованнями та значної виборчої сили антисистемних угруповань. У даній системі має місце так зване явище двосторонньої опозиції. Загалом не можна навести сучасних прикладів даного типу партійних систем, є вона швидше категорією історичною (наприклад Веймарська Республіка, IV Республіка у Франції, італійська система до середини 70-х років чи грецька система в перехідний період). Типовими прикладами країн з поляризованою системою в різні роки були Франція та Італія. У 80-ті рр. процес формування багатопартійності торкнувся і країн Латинської Америки, яка замінила існуючу тут монопольну однопартійну систему чи заборону на діяльність політичних партій. Формування партійної системи в Перу та Болівії можна віднести до партійних систем поляризованого плюралізму. У Перу цей процес відбувався більш стабільно, ніж у Болівії, оскільки там не існувало партії, яка претендувала на монополію влади за допомогою військових. Сприятливою передумовою утворення такої системи є пропорційна виборча система. Однак, поляризована багатопартійна система може сформуватись і при мажоритарній виборчій системі. Уряд при цьому звичайно формується як коаліція центристських сил, ультраправі та ультраліві партії залишаються осторонь. При поляризованій багатопартійній системі можуть утворюватись і уряди чиновників та меншості. Перший - в тому випадку, коли партії не здатні протягом певного часу домовитись про формування уряду. Другий - тоді, коли формування коаліційного уряду більшості не вдається, але деякі партії (чи одна партія) готові підтримати в цьому уряді партію меншості чи коаліційний уряд меншості, не входячи до його складу (в Швеції соціал-демократи, які не мали більшості, підтримувались комуністами, які не входили до складу уряду).

4. Атомізована система. Один з різновидів багатопартійної системи. Атомізована система характеризується наявністю багатьох політичних партій або їх повною відсутністю, нечисленністю і незначною впливовістю, наявністю антисистемних угруповань, формуванням уряду на позапартійній основі або на основі широкої коаліції, демократичним або автократичним політичним режимом. Атомізована система поділяється на системи крайнього плюралізму і авторитарної псевдопартійності. Перший тип атомізованої системи загалом властивий всім державам колишнього СРСР і більшості країн Східної Європи. Багаторічна комуністична олігархія змінилася тут на широкий конгломерат порівняно невеликих політичних партій (1-10 тис. членів). Так, нещодавно кількість партій у Польщі становила - 132, в Грузії - 79. В умовах крайнього плюралізму формування урядів відбувається або на широкій коаліційній основі, як у країнах Східної Європи, або за позапартійними критеріями, як у державах колишнього СРСР. За ідеологічним спрямуванням політичний спектр партій цієї системи є надзвичайно широкий - від традиційних ідеологічних партій до екзотичних. Так само широко розрізняються дані партії за іншими базовими характеристиками. Другий тип атомізованої системи - авторитарної псевдопартійності - притаманний насамперед деяким країнам Третього Світу (Уругвай, Парагвай, Гаїті). Тут існує багато партій, між якими точиться боротьба, але реальна влада і контроль над ситуацією в країні перебувають в руках військової або бюрократичної верхівки, що стоїть над партіями і традиційними інститутами парламентської чи президентської демократії. Атомізована система є найменш стабільною та ефективною серед інших партійних систем. Вона здатна до несподіваних стрибків як в бік однопартійної диктатури (Росія 1917 р.) так і в бік стабільних партійних систем.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: