Підстави та умови цивільно-правової відповідальності

Загальноююридичною підставою всіх видів юридичної відпові­дальності вважаєтьсяпорушення норми права. Фактичною підставою цивільно-правової відповідальності є правопорушення як юридичний факт1.

Цивільне правопорушення - це протиправна дія або бездіяль­ність особи, що порушує норми актів цивільного законодавства або умови договору, і з якою договір або закон пов'язують виник­нення цивільно-правової відповідальності

Умови цивільно-правової відповідальності поділяються на за­гальні та спеціальні. Загальні умови є типовими для більшості ци­вільних правопорушень. їх наявність, як правило, є достатньою для виникнення цивільно-правової відповідальності.

Різноманітність цивільних правовідносин призводить до різного характеру їх порушення. Така неоднорідність правопорушень обу-

¹ Існує точка зору, що єдиною підставою цивільно-правової відповідальності є по­рушення суб'єктивних цивільних прав, як майнових, так й особистих немайнових (Див.: Брагинский М. И., Витрякстй В. В. Вказ. праця. - С 569). Цю точку зору підтри­мує В. Г. Хохлова, яка вважає, що протиправність, причинний зв'язок і вина вже більше не є загальними умовами цивільної відповідальності (Див.: Хохлова В. Г. Вказ. пра­ця. - С. 81). Однак, як зазначав В. П. Грибанов, правопорушення завжди пов'язане з невиконанням або неналежним виконанням своїх обов'язків, але не завжди пов'язане з порушенням суб'єктивних цивільних прав інших осіб. Хоча у більшості випадків по­рушення обов'язку пов'язане одночасно також і з порушенням суб'єктивних прав інших осіб (Див.: Грибанов В. П. Вказ. праця. - С 319).

Розділ ПІ

ЗДІЙСНЕННЯ ТА ЗАХИСТ СУБ'ЄКТИВНИХ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ

мовлюе існування і можливість застосування у певних випадках спе­ціальних (не типових) умов цивільно-правової відповідальності. Вони, як правило, є додатковими до загальних.

У свою чергу, загальні умови цивільно-правової відповідальності поділяють на позитивні та негативні. Цей поділ носить умовний ха­рактер, а його критерієм є значення окремих умов для настання ци­вільно-правової відповідальності. Позитивними умовами є ті, на­явність яких доводиться заінтересованою особою (потерпілим - позивачем). До них відносяться шкода та причинний зв'язок між по­ведінкою правопорушника та шкодою. Негативними вважають­ся умови, відсутність яких доводиться заінтересованою особою (правопорушником - відповідачем) для запобігання настанню цивільно-правової відповідальності. Такими умовами є протиправ-ність діяння та вина

Протиправність діяння. Поведінка особи визнається протиправг ною, якщо вона не відповідає вимогам права, вираженим в актах ци­вільного законодавства або договорі. Особа, яка не виконала договір­не зобов'язання, звільняється від відповідальності, якщо таке неви­конання не носить протиправного характеру, зокрема, у разі немож­ливості виконання зобов'язання, якщо вона викликана обставинами, за які боржник не відповідає (ст. 607 ЦК). Недоговірна відповідаль­ність також виникає лише у разі завдання шкоди неправомірними діями правопорушника (ч. 1 ст. 1166 ЦК). У разі ж завдання шкоди правомірними діями, зокрема, при здійсненні особою права на само­захист, у тому числі у етані необхідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі, цивільна відповідальність не настає (ст. 1169 ЦК).

Таким чином, протиправний характер діяння є універсальною типовою умовою цивільно-правової відповідальності.

Шкода, завдана правомірними діями, відшкодовується у випад­ках, встановлених ЦК та іншими законами (ч. 4 ст. 1166 ЦК), зокрема, підлягає відшкодуванню шкода, завдана у стані крайньої необхідно­сті (ст. 1171 ЦК).

Протиправність як умова цивільно-правової відповідальності визначається як порушення положень актів цивільного законодав­ства, договору та інших актів саморегулювання (наприклад, ус­тановчих документів юридичних осіб).

Протиправність у цивільному праві визначається диференційова­но залежно від виду правовідносин, що порушуються, та відповідно­го виду відповідальності. Вплив правових норм на поведінку учасни­ків правовідносин здійснюється у формах заборони, припису і дозволу¹. Якщо порушуються цивільні відносини, які виникають на підставі будь-яких юридичних фактів, крім договору (відповідно при недоговірній відповідальності), протиправним визнається діяння

¹ Грибанов В. ТІ. Вказ. праця. - С. 323. |

особи, що порушує заборони, а також прямі приписи певної поведін­ки учасників правовідносин, встановлені в нормах права.

Принцип саморегуляції учасниками цивільних відносин в умовах конкретного договору своїх прав і обов'язків, обумовлює можливість відступати від положень актів цивільного законодавства¹, за окреми­ми винятками (ч. З ст. 6 ЦК). Таким чином, уразі порушення договір­них зобов'язань (відповідно при договірній відповідальнйі) про­типравним визнається діяння, яке порушує умови договору або відповідні норми, вказані у ч. З ст. 6 ЦК.

Протиправними в цивільному праві можуть бути як дії (активна по­ведінка суб'єкта), так і бездіяльність (утримання особи від дії). З пра­вової точки зору, бездіяльність учасника цивільних правовідносин ви­знається протиправною лише у тих випадках, коли він утримується від вчинення конкретних дій, щодо яких у нього існував обов'язок вчинення. Зокрема, утримання боржника від виконання зобов'язання, що виникає із договору, є протиправною бездіяльністю. Протиправ­ність діяння носить об'єктивний характер, у зв'язку з чим не має зна­чення обізнаність особи стосовно характеру своєї поведінки.

Шкода. В аспекті цивільно-правової відповідальності шкодою вважають різноманітні негативні наслідки правопорушення. Оскіль­ки це поняття насамперед є категорією соціальною, негативний ре­зультат цивільного правопорушення з точки зору наукового пізнання розглядається в трьох взаємопов'язаних аспектах - як соціальна, юридична та фактична шкода, що залежить від конкретно поруше­ного об'єкта.

Правопорушення здатне одночасно впливати і на суспільні відно­сини, які регулюються цивільним правом (соціальний об'єкт), і на норми цивільного права, договір, суб'єктивні цивільні права та пра­вопорядок в цілому (юридичний об'єкт), і на конкретні майнові та не-майнові блага учасників правовідносин (фактичний об'єкт). При цьо­му вважається, що соціальна шкода є значимою для права лише тоді, коли вона набуває юридичної форми, а саме коли дія чи бездіяльність є протиправними, тобто при цьому одночасно є порушеними соціаль­ний і юридичний об'єкт. Фактична ж шкода є лише однією з мате­ріальних «субстанцій» соціальної шкоди і наявною може бути не зав­жди. Однак коли йдеться про компенсацію завданої шкоди у конкрет­ному випадку, мають на увазі, головним чином, саме фактичну шко­ду, а вказане поняття шкоди набуває суто прагматичного, вузького значення.

Фактична шкода може проявлятися в знищенні чи пошкодженні речі; в позбавленні або зменшенні працездатності особи, смерті году-

¹ На думку Сібільова М. М. ЦК виходить зі своєрідної презумпції стосовно імпера­тивного характеру норм у царині договірних відносин, які забезпечують можливість саморегулювання в ній (Див.: Сібільов М. М. Цивільно-правовий договір у механізмі правового регулювання у сфері приватного права // Проблеми законності: Респ. між-відом. наук. зб. - Харків: Нац. юрид. акад. України, 2003. - Вип. 58. - С 53).

280

Розділ III

ЗДІЙСНЕННЯ ТА ЗАХИСТ СУБ'ЄКТИВНИХ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ

вальника; в здійсненні витрат на медичну допомогу, санаторно-ку­рортне лікування, сторонній догляд, поховання; в душевних страж­даннях чи фізичному болю; в зниженні честі, гідності, ділової репу­тації тощо. Прояви фактичної шкоди є нетотожними за своїм змістом, навряд чи їх можна перелічити вичерпно, але всі вони охоплюються її розумінням як несприятливих, негативних наслідків, спричинених порушенням, ущемленням майнових та немайнових благ потерпілої особи. Тобто фактична шкода - це будь-який негативний наслідок посягання на майнові чи немайнові блага потерпілого, які охоро­няються цивільно-правовим законом.

Шкода може бути договірною та недоговірною, майновою та не-майновою, завданою особі або майну.

: Подібно до класифікації цивільно-правової відповідальності, шко­да розрізняється залежно від того, у договірних чи недоговірних від­носинах вона спричинена. Договірна шкода виникає як наслідок по­рушення договірного зобов'язання (відносного правовідношення), за термінологією ЦК для її позначення найчастіше використовується термін «збитки». Недоговірна шкода виникає як наслідок порушен­ня абсолютного права потерпілого, причому це не залежить від наяв­ності чи відсутності між сторонами договірних відносин. Так, шкода, завдана життю чи здоров'ю людини, буде завжди недоговірною, ос­кільки є результатом порушення загальнообов'язкової для кожної особи заборони не заподіювати шкоди іншій особі.

Залежно від блага, яке порушується, шкода може бути завдана як особі (фізичній або юридичній) - у вигляді спричинення смерті году­вальника, зменшення працездатності, приниження честі, гідності, а також ділової репутації, так і власне майну фізичної або юридичної особи, що означає, наприклад, знищення чи пошкодження речі.

Відповідно до того, чи має шкода вартісну форму, яка піддається виміру та вираженню у грошових коштах, виділяють майнову та не-майнову шкоду. Майнова шкода завжди має вартісну форму, вира­жається й досить точно обчислюється в грошах, незважаючи на те, що вона може бути наслідком завдання шкоди безпосередньо фізич­ній або юридичній особі. Так, у разі завдання тілесних ушкоджень фізичній особі (ущемлення особистого немайнового блага) понесена нею шкода - втрачений заробіток, витрати на медичне лікування то­що, все одно як кінцевий результат є шкодою майновою, оскільки ці негативні наслідки для потерпілого можуть бути точно обчислені в грошовому вираженні.

Моральна (немайиова) шкода¹ не має вартісної форми і не може бути виражена у точному грошовому еквіваленті. її компенсація гро­шима чи іншими матеріальними благами становить лише згладжу-

¹ У більшості випадків ЦК іменує таку шкоду моральною, хоча слід відмітити, що цей термін за своїм обсягом є вужчим і не може охоплювати негативні наслідки цивіль­ного правопорушення, які не мають вартісної форми.

вання, зменшення негативних наслідків, спричинених потерпілому; оскільки вона не оцінюється на засадах вартісної еквівалентності.

Саме тому слід змістовно розрізняти різні види шкоди залежно від порушеного блага та від характеру спричинених наслідків.

Грошове вираження майнової шкоди називають збитками. Таке співвідношення цих понять зустрічається в юридичній літературі най­частіше, хоча існують точки зору, що вони є самостійними і визначати збитки через категорію шкоди є помилковим¹. Збитки як негативні на­слідки, що настали в майновій сфері потерпілої від правопорушен­ня особи, в законодавстві України традиційно складаються з двох час­тин -реальних збитків та упущеної вигоди.

Як зазначалося раніше, реальні збитки включають втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням майна, а та­кож витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права. Незважаючи на не в усьому вдале формулю­вання дефініції реальних збитків в ЦК, немає сумнівів, що останні мо­жуть виражатися: у втратах, пов'язаних зі знищенням майна (фізична загибель речі); у втратах, пов'язаних з його пошкодженням (поломка, руйнування, інші якісні зміни речі, що викликають зниження її цінно­сті внаслідок обмеження можливості використання за призначенням); у втраті майна як такій, що проявляється зокрема, у вигляді юридич­ної неможливості повернення речі до майнової сфери кредитора (зок­рема, від добросовісного набувача за ст. 388 ЦК), чи внаслідок кіль­кісного зменшення наявного майна (незаконне стягнення грошових коштів з банківського рахунку); або у проведених чи необхідно виму­шених витратах щодо відновлення особою свого порушеного права.

Однак не будь-які витрати кредитора вважаються реальними збит­ками та підлягають відшкодуванню. По-перше, кредиторові компен­суються лише ті витрати, які ним вже були зроблені внаслідок пору­шення його права, або ті, які особа мусить зробити, якщо вони можуть бути встановлені з розумною ступінню достовірності. По-друге, до даних витрат можуть бути віднесені такі, як сплата грошових сум кре­дитором у процесі очікування виконання зобов'язання, доцільність яких відпала у процесі його невиконання (плата за користування склад­ським приміщенням для товару, що не був поставлений постачальни­ком), а також витрати, які зробив або мусить зробити кредитор вже після порушення зобов'язання (оплата транспортних послуг при по­верненні постачальникові продукції неналежної якості).

Упущена вигода (неодержані доходи) - це доходи, які особа мог­ла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (ч. 2 ст. 22 ЦК). Упущена вигода відображає різницю між реально можливим в майбутньому потенційно отриманим за звичай­них обставин майном та вже наявним майном.

¹ Брагинский М. И., Витрянский В. В. Договоорное право: Общие положения. - М.: Статут, 1998.-С. 515.

Розділ III

ЗДІЙСНЕННЯ ТА ЗАХИСТ СУБ ШТИБНИХ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ

Упущена вигода відрізняється від реальних збитків тим, що на мо­мент вчинення правопорушення вона є лише можливою (майбут­ньою), а не наявною майновою втратою, а також що її розмір допус­тимо встановити лише приблизно, з деякими припущеннями.

Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі (ч.З ст. 22 ЦК).

За загальним правилом, збитки, завдані порушенням зобов'язання, обчислюються з урахуванням ринкових цін, які існували на день доб­ровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зо­бов'язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена доб­ровільно, - у день пред'явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Суд може задовольнити вимогу про відшко­дування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення (ч. З ст. 623 ЦК).

Разом з тим, ст.1192 ЦК, що є спеціальною для зобов'язань із від­шкодування шкоди, завданої майну потерпілого, містить дещо інше правило: розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпіло­му, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для від­новлення пошкодженої речі.

Що стосується упущеної вигоди, то у разі одержання особою, яка порушила право, у зв'язку з цим доходів, розмір упущеної вигоди, який має відшкодовуватися потерпілому, не може бути меншим від доходів, одержаних порушником права (ч. З ст. 22 ЦК).

Відповідно до ч. 2 ст. 23 ЦК моральна шкода полягає для фізич­них осіб у фізичному болю, душевних стражданнях, у приниженні честі, гідності, ділової репутації. Для юридичної особи моральна шкода полягає лише у приниженні її ділової репутації.

Щодо фізичних осіб моральна шкода означає насамперед наяв­ність негативного емоційного сприйняття людиною вчинених сто­совно неї діянь, що досягло певного психологічного стану- фізичних (відчуття фізичного болю) чи душевних (відчуття неспокою, хвилю­вання, образи, дискомфорту тощо) страждань. Це поняття пов'язане з емоційно-розумовою діяльністю людини й є категорією психоло­гічного плану.

Зміст моральної шкоди щодо юридичних осіб полягає у зниженні їх ділової репутації. Ділова репутація - це погляд, який склався сто­совно юридичної особи, її діяльності та продукції, що базується на оцінці її як учасника суспільного життя, контрагента, суб'єкта на ринку товарів та послуг. Це категорія економічного плану, бо висо­кий рівень ділової репутації стає запорукою успіху, стабільності, от­римання матеріальних благ. Від цього залежать конкурентоздатність продукції та існування юридичної особи, оскільки зниження ділової

репутації потенційно несе в собі виникнення шкоди майнової, висту­пає її передвісником, а відповідно майнова шкода стає неминучим на­слідком порушення ділової репутації.

Приниження ділової репутації є проявом моральної шкоди і для фізичних осіб, діяльність яких спрямована на отримання прибутку.

Моральна шкода компенсується незалежно від майнової шкоди і, як правило, одноразово. Розмір компенсації визначається судом від­повідно до характеру правопорушення, глибини фізичних та душев­них страждань, погіршення або позбавлення можливості реалізації потерпілим своїх здібностей, а також ступеня вини правопорушника, у випадках, коли вона є умовою відшкодування. Суд повинен брати до уваги те, що моральна шкода - категорія глибоко суб'єктивна й за­лежить і від потерпілого, і від конкретних обставин справи, При виз­наченні розміру компенсації моральної шкоди враховуються вимоги розумності та справедливості.

Причинний зв'язок. Настання цивільно-правової відповідальності має місце, якщо між протиправним діянням особи і шкодою існує зв'язок, що дає змогу визначити їх як причину та наслідок. Встанов­лення такого взаємозв'язку є обов'язковим при відповідальності за порушення будь-яких суб'єктивних цивільних прав, крім порушень, які не спричиняють шкоди, коли на стороні потерпшого не виникає фактичної шкоди або закон не вимагає доведення її наявності, зокре­ма, при сплаті неустойки. В останній ситуації для виникнення відпо­відальності достатньо двох загальних умов відповідальності: протип­равного діяння та вини особи.

Причинність не є специфічно-юридичною категорією, а являє со­бою загальне поняття, притаманне всім явищам природи і суспіль­ства. Кожне явище є наслідком однієї або кількох обставин. У свою чергу, воно може бути причиною іншого явища в системі інших (по­дій або дій), які співвідносяться між собою як причина та наслідок. Причинність, каузальність (від лат. cauza - причина) є філософською категорією, що відображає один з різновидів об'єктивного зв'язку явищ. Він полягає у тому, що виникнення або зміна одного явища за певних умов необхідно викличе виникнення або зміну іншого явища.

На сьогодні все ще залишається дискусійним питання: який харак­тер повинен мати причинний зв'язок для визнання його умовою від-

повідальності

¹ Існують різні точки зору щодо характеру причинного зв'язку, зокрема, теорії не­обхідного і випадкового причинного зв'язку; теорії можливого і дійсного причинного зв'язку та ін. Прихильники теорії необхідного причинного зв'язку (Г, Матвеев, Б. Анти-моноз та ін.) вважають, що серед причин негативних наслідків можуть бути як об'єктивно необхідні, так і випадкові. Відповідно до теорії можливого і дійсного при­чинного зв'язку існують два види фактів: перші створюють лише можливість настання негативних наслідків, а другі перетворюють цю можливість у дійсність. Лише другі об­ставини перебувають з наслідками у безпосередньому причинному зв'язку. Усі ці теорії мають як позитивні, так і негативні моменти.

284

Розділ ПІ

ЗДІЙСНЕННЯ ТА ЗАХИСТ СУБ'ЄКТИВНИХ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ

Вважаємо, що причинний зв'язок між явищами (діянням та шко­дою) є об'єктивним, тобто існує незалежно від свідомості людини. При вирішенні питання про відповідальність суб'єкта, цей причин­ний зв'язок лише виявляється та усвідомлюються певними особами, зокрема, судом.

Причинний зв'язок завжди є конкретним. Він не може бути вста­новлений шляхом абстрагування від конкретних обставин, за яких виникла шкода. Незважаючи на існування загальної можливості спричинення шкоди різними обставинами, її конкретна причина виз­начається у кожному окремому випадку.

Для встановлення причинного зв'язку, який має безпосереднє зна­чення для настання цивільно-правової відповідальності, необхідно із усього ланцюжка загального взаємозв'язку явищ виділити лише ті, які є необхідними та достатніми для настання шкоди у даному кон­кретному випадку.

Встановлення причинного зв'язку, по-перше, означає визначення формального моменту передування протиправного діяння у часі мо­менту виникнення шкоди. По-друге, причинним зв'язком, що має юридичне значення для настання відповідальності, вважається лише той, який вказує на необхідність, закономірність та неминучість шко­ди як наслідку протиправних діянь особи. При цьому протиправне ді­яння може бути єдиною або головною причиною виникнення шкоди.

Вина. Проблема вини як умови цивільно-правової відповідально­сті досліджується у науці з двох позицій: теорії спричинення (відпо­відальність виникає за сам факт заподіяння шкоди протиправною по­ведінкою особи) і теорії відповідальності за вину.

Принцип відповідальності за вину є історично усталеним, він за­кріплений у нормах вітчизняного цивільного законодавства з 20-х pp. XX ст. Незважаючи на тенденцію розширення кола випадків настан­ня відповідальності незалежно від вини, принцип вини й сьогодні є однією з головних засад інституту відповідальності у цивільному праві. Цей принцип закріплений також і у новому ЦК¹.

Згідно зі ст. 614 ЦК особа, яка порушила зобов'язання, несе від­повідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Ця норма регулює від­повідальність за порушення суб'єктивних прав, які складають зміст зобов'язальних правовідносин, але вина є необхідною умовою будь-якого виду цивільно-правової відповідальності, зокрема, відпові­дальності за порушення абсолютних речових та особистих немайно-вих прав. Відповідно побудовані і статті 1166 та 1167 ЦК, які вста-

¹ При розробці проекту ЦК пропонувалося замінити категорію «відповідальність» терміном «обов'язок». Вважалося, що відповідальність без вини не є відповідальністю у власному розумінні цього поняття. Див.: Кодифікація приватного (цивільного) права України / За ред. проф. А. Довгерта. - К.: Український центр правничих студій, 2000. -С 217.

новлюють загальні умови відповідальності за завдання майнової та моральної шкоди у зобов'язаннях по відшкодуванню шкоди.

Причиною неможливості використання даної конструкції вини у цивільному праві є наявність такого суб'єкта цивільних правовідно­син, як юридична особа, вольова поведінка якої не може визначатися через її «психічне ставлення»¹. Однак це лише одна із причин недо­цільності використання категорії «вина» саме у суб'єктивному розу­мінні. Крім цього, існує ряд інших чинників, які підтверджують цю позицію. Так, виходячи з компенсаційного характеру відповідально­сті у цивільному праві, форма вини особи (умисел або необережність та їх види), за загальним правилом, не впливають на розмір відповід­альності. Якщо додержуватися визначення вини як психічного про­цесу, то стає незрозумілим така «байдужість» законодавства до того факту, що особа навмисно порушувала чи діяла необачно. Проте по­зиція законодавця має пояснення. По-перше, у цивільному праві, як приватному, на відміну від публічних галузей права, міри відпові­дальності впливають не на особу (особистість) правопорушника, тим самим визначаючи його суспільну небезпечність, а на його майнову сферу. Останнє фактично визнає лише неприпустимість його пове­дінки та забезпечує захист порушених суб'єктивних прав потерпілої особи. При цьому не визначається ступінь суспільної небезпеки пра­вопорушення (залежно від форми вини), а лише констатується непри­пустимість певної поведінки, якою порушене суб'єктивне право².

По-друге, як вже зазначалося, у цивільному праві відповідальність виникає у правопорушника перед потерпілою особою і тому для осо­би, суб'єктивні права якої порушені, не має значення психологічне ставлення правопорушника до своїх дій та їх наслідків. І останнє, а саме, що стосується відповідальності осіб, які є законними представ­никами малолітніх осіб за шкоду, завдану останніми. їх вина полягає у несумлінному здійсненні або ухиленні ними від здійснення вихо­вання та нагляду за малолітньою особою (ч. 1 ст. 1178 ЦК). Отже, у цих випадках вина не має суб'єктивного характеру.

ЦК вперше закріпив легальну цивільно-правову дефініцію вини (ст. 614 ЦК), визначаючи її через обставини, які свідчать про її відсут­ність. Так, особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх за­лежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання (ч. 2 ст. 614 ЦК). Отже, вина у цивільному праві - це невжиття особою всіх залежних від неї заходів для належного виконання зобов'язан­ня або для запобігання заподіянню шкоди.

¹ Фогельсон Ю. Б. Избранные вопросы общей теории обязательств: Курс лекций. -
М.: Юристь, 2001. - С. 149.

² Примак В. Визначення вини як умови цивільно-правової відповідальності // Право
України. - 2002. - № 10. - С. 115.

Розділ ПІ

ЗДІЙСНЕННЯ ТА ЗАХИСТ СУБ'ЄКТИВНИХ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ

287

Дане визначення вини позбавлене суб'єктивної характеристики, воно ґрунтується на зовнішніх, об'єктивних критеріях визначення. Вживання всіх залежних від особи заходів є формою поведінки осо­би, а не її психічного ставлення. В актах міжнародного приватного права саме відсутність вини (а не її наявність) має юридичне значен­ня. Такій підхід обумовлений закріпленням презумпції вини відпо­відальної особи, що позбавляє необхідності доведення вини правопо­рушника при застосуванні цивільно-правової відповідальності.

Вина у цивільному праві існує у формі умислу або необережно­сті. Необережність, у свою чергу, буває груба та легка. За загальним правилом, форми вини у цивільному праві не мають істотного зна­чення і не впливають на розмір відповідальності, і тому на практиці питання форми вини здебільшого не розглядається. Іноді юридично значимою стає форма вини правопорушника, а у певних випадках і потерпшої особи, зокрема, для обчислення розміру шкоди, звільнен­ня від цивільної відповідальності, чи набуває іншого юридичного значення. Так, відповідальність за правопорушення, вчинене умисно, не може бути скасована або обмежена домовленістю сторін порівня­но з встановленою у законі (ч. З ст. 614 ЦК); не підлягає відшкодуван­ню шкода, завдана потерпілому внаслідок його умислу (ч. 1 ст. 1193 ЦК); умисел потерпілого є підставою звільнення особи, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, від відповідально­сті за шкоду, завдану цим джерелом (ч. 5 ст. 1187 ЦК). Слід додати, що в зобов'язаннях по відшкодуванню шкоди враховується і груба необережність потерпшого, якщо вона сприяла виникненню або збільшенню шкоди. Зокрема, при грубій необережності потерпшого, залежно від ступеня його вини (а в разі вини й особи, яка завдала шко­ди, - також залежно від ступеня й її вини) розмір відшкодування зменшується (ч. 2 ст. 1193 ЦК).

В окремих випадках, прямо встановлених у законі або договорі, ци­вільно-правова відповідальність може настати і при відсутності вини¹. Відповідальність, яка не залежить від вини правопорушника, назива­ють підвищеною, маючи на увазі не збільшення розміру, а її більшу суворість порівняно з відповідальністю, що настає за типових умов відповідальності. Підвищена відповідальність встановлена, зокрема, для боржника, який прострочив виконання зобов'язання, якщо після прострочення випадково настала неможливість виконання (ч. 2 ст. 612 ЦК). Підвищену договірну відповідальність несе професійний збе-рігач за втрату, нестачу або пошкодження речі (ч. 2 ст. 950 ЦК), вико­навець, якій порушив договір про надання послуг за плату при здійс­ненні ним підприємницької діяльності (ст. 906 ЦК). Відповідальність незалежно від вини встановлено у разі завдання шкоди джерелом під-

¹ У проекті нового ЦК передбачалось встановлення відповідальності незалежно від вини для осіб, які порушили зобов'язання під час здійснення підприємницької діяльно­сті. У остаточній редакції нового ЦК дана норма відсутня.

І

вишеної небезпеки (ст. 1187 ЦК), за шкоду, завдану органами держав­ної влади, місцевого самоврядування, їх посадовими, службовими особами при здійсненні їх діяльності (статті 1173-1176 ЦК). Зазначені та інші випадки відповідальності без вини є лише винятком із загаль­ного принципу відповідальності за вину в цивільному праві.

Розширення меж цивільно-правової відповідальності, обумовлю­ється різними чинниками, зокрема, підвищеною небезпекою певних видів діяльності, різним професійним рівнем учасників цивільних правовідносин, характером відносин тощо. Наявність випадків відпо­відальності без вини також обґрунтовується специфікою цивільно-правових санкцій, які, як правило, мають майновий характер і реалі­зують компенсаторно-відновлювальну функцію. Вважається, що під­вищена цивільно-правова відпо- відальність грунтується на началах ризику та відповідає принципу справедливості.

Традиційно ЦК закріплює презумпцію вини особи, яка вчинила правопорушення. Це означає, що вона вважається винною у завдан­ні шкоди, невиконанні зобов'язання або іншому правопорушенні, оскільки не буде доведено іншого (ст. 614 та ч. 2 ст. 1166 ЦК).

§ 4о Підстави звільнення від цивільно-правової відповідальності

Закріплення у цивільному законодавстві принципу «відповідаль­ності за вину» свідчить, що цивільно-правова відповідальність не є абсолютною, тобто вона поширюється до певних меж. Ці межі стано­влять обставини, наявність яких призводить до звільнення особи від обов'язку нести несприятливі майнові наслідки.

Під підставами звільнення від цивільно-правової відповідаль­ності розуміються обставини, з якими закон або договір пов'язу­ють звільнення особи від застосування до неї санкцій за правопо­рушення.

Стаття 617 ЦК вперше закріплює загальні підстави звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання. Так, особа, яка поруши­ла зобов'язання, звільняється від відповідальності за його порушен­ня, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. Правовий випадок (казус) та непереборна си­ла, як обставини, що звільняють від відповідальності за порушення зобов'язання, були передбачені ще у римському приватному праві¹.

Усталеним є твердження, що випадок - це антипод вини. Відсут­ність вини свідчить про випадковість порушення суб'єктивного ци­вільного права. Під правовим випадком (казусом) розуміється така подія або її результат (наслідки), яких могло б не бути, але які не були відвернуті відповідальною особою тільки тому, що їх

¹ Ще римські юристи зазначали, що «за випадок ніхто не відповідає» («casus a radio praestatur»).

288

Розділ ПІ

ЗДІЙСНЕННЯТА ЗАХИСТ СУБ'ЄКТИВНИХ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ

289

неможливо було передбачити і запобігти через раптовість їх на­стання. Отже, випадковою може бути подія¹, яка є причиною зав­дання шкоди, або сама шкода, як наслідок певної події. Випадковою визнається шкода, заподіяння якої особа не змогла відвернути, незва­жаючи на те, що вона вжила всіх залежних від неї заходів, спрямова­них на її запобігання. Особа, яка порушила зобов'язання, звільняєть­ся від відповідальності, якщо доведе, що вона вчинила усі необхідні дії для належного його виконання.

Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов'язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов'язання, відсутність у боржника необхідних коштів.

Значення випадку полягає у тому, що незважаючи на наявність протиправної поведінки особи, шкоди та причинного зв'язку між ни­ми, він стає підставою для звільнення від цивільно-правової відпо­відальності. За загальним правилом, випадок (відсутність вини) звільняє суб'єкта від цивільно-правової відповідальності, якщо інше не встановлено договором або законом.

Непереборна сила - це надзвичайна та невідворотна зовнішня подія, що позбавляє можливості за даних обставин запобігти не­гативним наслідкам її прояву.

Непереборна сила є об'єктивним явищем, тобто подією, яка не за­лежить від волі, свідомості та бажання людини. При цьому ця подія, як правило, має стосовно діяльності суб'єкта зовнішній характер втручання.

Надзвичайним визнається явище, яке перевищує все ординарне, типове і звичайне. Надзвичайність явищ може проявлятися в різних аспектах. Як правило, такі явища мають велику потужність та руйнів­ну силу, а їх виникнення є екстраординарною, несподіваною подією. У деяких випадках надзвичайність полягає в рідкості виникнення тієї чи іншої події, сильному первісному імпульсі або масштабності.

Невідворотність дії непереборної сили або шкоди, що заподіюєть­ся нею, тісно пов'язана з її надзвичайним характером. Як правило, са­ме надзвичайний характер події не дає можливості особі запобігти та відвернути настання негативних наслідків. Непереборною силою є подія, яка є об'єктивно невідворотною. Запобігти її прояву не здатна не тільки конкретна особа з урахуванням її фізичних, економічних, технічних та інших можливостей, а й за даних умов будь-яка інша особа, враховуючи існуючий стан науки та техніки. Однак невідво­ротність не означає абсолютну неможливість відвернути негативні наслідки ніякими людськими силами². Такий підхід значно звузив би сферу застосування цієї правової категорії.

¹ Категорія «подія» застосовується у даному випадку в широкому розумінні цього
слова. Такою подією можутьбути прояв сил природи, дії чи бездіяльність людини —
третьої особи.

² Покровский И. А. Основные проблемы гражданского права. - М.: Статут, 1998.—
С. 285.

Передбачуваність настання певної події, як суб'єктивний елемент, не має юридичного значення для звільнення боржника від відпо­відальності. Наслідки дії непереборної сили неможливо відвернути будь-якими засобами, наявними у даної особи в конкретних умовах, навіть у ситуації, коли про її виникнення відомо заздалегідь. Напри­клад, наявність відомостей у капітана корабля, що перебуває у морі, про шторм, все одно тягне неможливість запобігти загибелі або по­шкодженню вантажу внаслідок дії цього шторму.

До обставин непереборної сили відносять, як правило, стихійні природні явища (землетрус, повінь, шторм тощо). Вважається, що й суспільні явища (воєнні дії, страйки, введення мораторію та інше) можуть також визнаватися непереборною силою.

Категорія «непереборна сила» має відносний характер. Це означає, що одне і те ж явище в одному випадку, за певних умов визнається непереборною силою, а в іншому - ні. Саме з цієї причини не можли­во навести навіть приблизний перелік явищ, які на практиці розгляда­ються як непереборна сила. У кожній окремій ситуації при вирішенні питання про те, чи є певна подія непереборною силою, необхідно з'я­совувати усі конкретні обставини (місце, час тощо) та керуватися та­кими критеріями, як надзвичайність та невідворотність за даних умов. До того ж, розвиток науки і техніки та обумовлене цим підви­щення можливостей опору стихійним явищам, змінюють уявлення про непереборну силу. Те, що донедавна було надзвичайним і не­відворотнім, може стати звичайним та переборним.

Вплив непереборної сили на діяльність особи може здійснюватися по-різному. Непереборна сила може завадити особі вчинити певні дії, що призвело до порушення зобов'язання. Або ж, навпаки, неперебор­на сила може спонукати до таких дій, наслідком яких стало заподіян­ня шкоди. Головним у всіх цих ситуаціях є наявність причинного зв'язку між непереборною силою та негативними наслідками.

Хоча непереборна сила й характеризується об'єктивною невідво­ротністю, але особа не повинна миритися з неминучістю настання шкоди внаслідок її дії. Вона не позбавляється обов'язку здійснювати опір негативному впливу непереборної сили усіма можливими засо­бами.

Категорія «непереборна сила» є межею «підвищеної» цивільно-правової відповідальності у випадках відповідальності особи неза­лежно від її вини. Зокрема, саме дія непереборної сили звільняє від відповідальності «професійного зберігача» за втрату, нестачу або по­шкодження переданого на зберігання майна (ч. 2 ст. 950 ЦК) та воло­дільця джерела підвищеної небезпеки за шкоду, заподіяну цим дже­релом. 1187 ЦК).

Випадок та непереборна сила не є однаковими за змістом кате-, горіями, проте вони є загальними обставинами звільнення як від до­говірної, так й недоговірної відповідальності.

10 «Цивільне право України, т. 1

Розділ Ш

ЗДІЙСНЕННЯ ТА ЗАХИСТ СУБ'ЄКТИВНИХ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ

Ще однією обставиною, яка звільняє від цивільної відповідальнос­ті, є форс-мажор¹.

Форс-мажором визнається обставина (дія чи подія), що спричи­няє неможливість виконання договірних зобов'язань у обумовле­ний сторонами строк. Отже, на відміну від випадку та непереборної сили, форс-мажор є спеціальною підставою звільнення від відпо­відальності лише за невиконання (неналежне виконання) договірних зобов'язань.

Категорія «форс-мажор» традиційно в законодавстві визнавалася підставою звільнення від відповідальності у зовнішньоекономічній діяльності. У Положенні про форму зовнішньоекономічних дого­ворів (контрактів)² зазначено, що форс-мажор ^є обставиною, яка звільняє сторони договору від відповідальності у випадках «евико-нання ними взятих на себе зобов'язань або прострочення виконання договору.

Залежно від часу існування форс-мажорні обставини поділяються на тривалі і короткострокові. До перших відносяться, як правило, за­борона експорту певної сировини (продукції), війна, валютні обме­ження тощо. Короткостроковими, здебільшого, є стихійні лиха. У будь-якому випадку ці обставини розглядаються як юридичні факти, які спричиняють неможливість виконання договірних зобов'язань. При цьому неможливість виконання цивільних обов'язків може бути фізичною, економічною, юридичною або іншою. Короткострокові форс-мажорні обставини зумовлюють тимчасову неможливість вико­нання зобов'язань. У цих випадках вони виступають як підстави від­строчки виконання. При дії форс-мажорних обставин тривалий час, що перевищує зазначений у договорі строк, або коли виконання дого­вору втрачає економічну доцільність, домовленістю сторін такі об­ставини визнаються перешкодою, яка призводить до звільнення сто­рін від виконання договору.

Для визнання обставин форс-мажором, необхідна наявність пев­них умов. По-перше, виникнення їх після укладення договору. По-друге, неможливість виконання зобов'язання у період їх існуван­ня. По-третє, закріплення цих обставин у договорі. Сторони у догово­рі повинні узгоджувати форс-мажорні обставини шляхом прямого за­значення їх переліку. При цьому цей перелік вважається вичерпним й не підлягає розширювальному тлумаченню.

¹ У нормативно-правових актах і в юридичній літературі спостерігається ототож­
нення таких правових категорій як «непереборна сила» і «форс-мажор». Це обумов­
люється тим, що термін «vis major» в перекладі з латинської означає «непереборна си­
ла». Цей же термін за транскрипцією читається як «форс-мажор».

² Див.: Положение о форме внешнеэкономических договоров (контрактов), утверж­
денное приказом МВЭС Украины от 5 октября 1995 г. М 75 //Бизнес. - -1995.—№ 40. -
С. 7.

Глава 15. СТРОКИ ТА ТЕРМІНИ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ. ПОЗОВНА ДАВНІСТЬ

§ 1. Поняття і обчислення строків

У сфері цивільно-правових відносин час відіграє надзвичайно важ­ливу роль. Часові зв'язки відображаються не тільки конкретними да­тами (наприклад, 20 днів), а й такими поняттями як «давність», «сво­єчасно», «негайно», «строк», що досить часто включаються у зміст цивільно-правових норм¹. Якщо у ЦК УРСР близько 200 статей міс­тили у собі часові поняття, то у новому ЦК кількість правових норм, що містять часові поняття, збільшилась у декілька разів. Наприклад, він містить низку часових норм, що визначають момент укладення договору. Так, договір, який підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації визнається укладеним з моменту його нота­ріального посвідчення або державної реєстрації, а у разі необхідності і нотаріального посвідчення і державної реєстрації - з моменту дер­жавної реєстрації (ст. 640 ЦК).

Це обумовлено не тільки збільшенням обсягу кодифікованих актів цивільного законодавства, а й тим, що в сучасних умовах інформа­ційного суспільства більшість відносин можуть бути піддані ефек­тивному правовому регулюванню, в тому числі й нормами цивільно­го права лише шляхом встановлення часових рамок їх дії (виник­нення, зміни чи припинення відповідних прав і обов'язків). Серед ча­сових категорій в цивільному праві провідне місце посідають строки та терміни.

Строком є певний періоду часі, зі спливом якого пов 'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Терміном є певний мо­мент у часі, з настанням якого пов 'язана дія чи подія, що має юри- •• дичне значення. Термін визначається календарною датою або вказів­кою на подію, яка має неминуче настати. Межу між цими поняттями може бути проведено лише з певною мірою умовності. По-перше, на відміну від терміну строку властива тривалість; по-друге, строки міс­тять у собі початковий і кінцевий терміни, що відмежовують їх у часі. Тобто, будь-який строк повинен бути довшим ніж термін. Крім того, фізична (астрономічна) тривалість терміну, на відміну від строку, не має юридичного значення в силу його короткості. Таким чином, роз­межування строків та термінів може бути проведене за такими напря­мами: по довжині, юридичному значенню тривалості, можливості вимірювання (строк - це відстань від початкового та кінцевого мо­ментів). Невипадково, перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'я­зано його початок (ст. 253 ЦК).

¹ Луць В. В. Строки і терміни в новому Цивільному кодексі України // Юридична Україна. - 2003. - № 11. - С 3-8.

292

Розділ ПІ

ЗДІЙСНЕННЯ ТА ЗАХИСТ СУБ'ЄКТИВНИХ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ

293

Проблема визначення місця строків в системі юридичних фактів не знайшла в юридичній літературі одностайного вирішення. Настан­ня або закінчення певного проміжку часу не залежить від волі і свідо­мості людей, тому більшість учених відносять строки до юридичних фактів, що мають назву подій. Зокрема, на думку О. О. Красавчикова, строки - особлива група абсолютних юридичних подій, які не обу­мовлені в своєму виникненні і дії вольовою діяльністю людей¹.

Втім, зважаючи на те, що нерідко певні проміжки часу (строки) встановлюються з волі людей, наприклад, сторони передбачають у договорі найму (оренди) строк його дії, В. П. Грибанов зазначив, що строки у системі юридичних фактів цивільного права посідають са­мостійне місце поряд з юридичними подіями і юридичними діями та за своїм характером становлять щось середнє між ними².

Однак, беручи до уваги наведене законодавче визначення строків та термінів, слід дійти висновку, що вони взагалі не є юридичними фактами, оскільки юридичними є не строки та терміни самі по собі, а певний зв'язок між ними та наслідками їх встановлення, початку (на­стання) чи закінчення.

Як слушно зазначає з цього приводу В.В. Луць, цивільно-правові строки є темпорального формою руху цивільних правовідносин, фор­мами існування суб'єктивних прав і обов'язків, що становлять їх зміст. Строки не можна віднести ні до дій, ні до подій, ні до самостій­ного різновиду юридичних фактів, оскільки вони є темпорального формою існування обставин реальної дійсності³.

Цивільне законодавство встановлює спеціальні правила початку перебігу та закінчення строку. Будь-який строк завжди починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання по­дії, з якою пов'язано його початок, а закінчення строку залежить від виду його визначення. Строк, визначений роками, спливає у відповід­ний місяць чи число останнього року строку, визначений місяцями - у відповідне число останнього місяця строку, визначений тижнями - у відповідний день останнього тижня строку. Якщо останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, що визначений законом, днем закінчення строку є перший за ним ро­бочий день.

Іноді важливе значення має питання: в який момент останнього дня припиняється перебіг строку? Як вже було зазначено, за загаль­ним правилом ці дії можна вчинити до 24 години останнього дня строку. Але як бути в ситуації, коли дії повинні здійснюватися в орга­нізації, що має певний режим роботи? У такому разі строк закінчуєть­ся в той час, коли в організації припиняються за встановленими пра-

¹ Красавчиков О. А. Юридические факты в советском гражданском праве. - М.,
1958.-С. 166-168.

² Грибанов В. П. Сроки в гражданском праве. - М., 1967. - С. 8-Ю.

³ Цивільне право України: Підруч. У 2-х кн. / О. В. Дзера, Д. В. Боброва, А. С. Дов-
герт та ін.; За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнецове! - К.: Юрінком Інтер, 2002. - Книга 1. -
С. 184-185 (автор - Луць В. В.).

вилами відповідні операції. Письмові заяви і повідомлення, здані до установи зв'язку до закінчення останнього дня строку, вважаються такими, що здані своєчасно.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: