Умови розвитку укр.к-ри перш.пол.19 ст.

У першій половині XIX ст. в Україні культура розвивалася передусім в умовах національно-культурного відродження українського народу, під впливом антикріпосницького визвольного руху, а також революційних ідей, ідей утопічного соціалізму, романтизму та інших, які йшли з Західної Європи. Характерною рисою цього періоду була дедалі глибша демократизація культури.
Українська культура розвивалася в тісному єднанні з культурами слов'янських народів, зокрема з російською культурою. Прогресивні російські письменники, художники, композитори виявляли великий інтерес до України і в своїй творчості широко розробляли мотиви й теми з життя українського народу, виступали на його захист, протестували проти політики національного гноблення, що її проводив царський уряд.
Зокрема значну роль у розвитку української культури відігравали столичні міста — Москва і Петербург. що в Москві й Петербурзі було опубліковано багато пам'яток українського фольклору, художніх творів українських письменників, наукових праць з історії України. Так, перші видання «Енеїди» І. Котляревського, твори П. Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського, «Кобзар» Т. Шевченка вийшли в Петербурзі.

Вирішальне значення для піднесення культури мала освіта. Шлях до освіти був відкритий дворянству, чиновництву, духівництву. Міністерство народної освіти, яке почало діяти в p., вирішило провести реформу системи освіти і затвердило «Попередні правила народної освіти», а в 1804 р. — статут навчальних закладів..У парафіяльних школах, які створювалися при церковних парафіях і які були початковими навчання продовжувалося 4—6 місяців в селах і до одного року в" містах. Дітей навчали (російською мовою) читати, писати, перших дій арифметики, основ православної віри.
Повітові школи, що були другим ступенем у системі початкової школи (спочатку двокласні), за статутом 1828 р. стали трикласними. У них вивчали російську мову, географію, історію, арифметику, природознавство, фізику, малювання. У повітових школах навчалися здебільшого діти дворян і чиновників.

29.генеза та періодизація національно-культурного відродження укр.у 19 ст.

Духовна культура українського народу кінця XVIII — початку XX ст. розвивалась в умовах постійних утисків Російської та Австрійської імперій. На тлі історичних, суспільно-політичних та національних відносин утверджувався новий етап національно-культурного відродження, який започаткував нову добу в історії України. Сутність відродження виявляється в модернізації нації, її оновленні у системі реалій сучасного життя, поступі загальнолюдської цивілізації. Чеський історик і політолог професор Празького університету М.Грох виділяє в історії кожного національного руху три основні етапи: академічний, культурний та політичний. На першому етапі національного відродження, який М.Грох називає академічним, певна етнічно-національна спільнота стає предметом уваги дослідників-етнографів, мовознавців, фольклористів. Другий етап національного відродження — культурна фаза. Вона характерна тим, що мова, яка на першому етапі є предметом вивчення, стає літературною мовою.

На цьому етапі відродження поступово формується національна свідомість. На третьому — політичному етапі національного відродження відбувається організаційне оформлення політичних партій і рухів, які очолюють національно-визвольні змагання народів.

На першому етапі національно-культурного відродження як рушійна його сила виступило українське дворянство козацького походження на Лівобережжі та польсько-українського шляхетства на Правобережжі. На другому, народницькому, етапі національно-культурного відродження провідною його силою виступила демократично налаштована інтелігенція України, з-поміж якої вирізняється Т.Шевченко.

На третьому, модерністському етапі ґенези український національно-культурний рух проник від інтелігенції у середовище народних масс і тривав аж до Першої світової війни, яка в історії модерного українства відкрила нову історичну епоху — національно-визвольних змагань за незалежну Українську державу. Національно-культурне відродження відображеє віковічні прагнення українського народу до свободи, національної незалежності, державного суверенітету.

30. Дослідження української історії та фольклору кін. XVIII – перш. пол. XIX

Усна народна творчість протягом тисячоліть була чи не єдиним засобом узагальнення життєвого досвіду народу, втіленням народної мудрості, народного світогляду, народних ідеалів. У фольклорі знайшли не лише естетичні та етичні ідеали народу, а й його історія, філософія, психологія, дидактика - тобто все, чим він жив, що хотів передати наступним поколінням. Навіть норми звичаєвого права, неписані закони фіксувалися в усній формі, запам'ятовувалися вибраними громадою людьми і за потреби відтворювалися у незмінному вигляді.

Значний період в історії людства та кожного народу зокрема характеризується культивуванням так званого міфологічного мислення. Міфологічні образи, вірування стимулювали народну фантазію і сприяли культивуванню фантастичних оповідок, героїчного епосу, календарно - обрядової поезії.

Поступоводавні сюжети і мотиви, образи і світоглядні уявлення почали переходити у нову систему художньої творчості - фольклор.

Весь фольклор умовно розподіляється на прозовий та поетичний, або пісенний. Народна проза у свою чергу ділиться на два елементи: власне художню (казки, анекдоти) і документальну, не казкову прозу (легенди, перекази, оповідання).

Власне художня проза, тобто казки, реалізована в таких жанрових різновидах як героїко - фантастичні казки, казки про тварин, соціально - побутові казки та небилиці тощо.

Специфічний підрозділ казок складають небилиці, тобто оповідки про цілком неможливі в реальному житті речі та випадки.Значний масив народної прози складають легенди, перекази та оповідання. Головне, що відрізняє їх від казок, - це установка на вірогідність зображуваного.

У контексті всього фольклорного фонду розвивалася пареміографія, тобто цикл найкоротших жанрів. До паремійного фонду українського народу відносять приказки і прислів'я, загадки, прикмети, каламбури, вітання, прокльони, побажання, афористичні вислови тощо.

Поетичний масив українського фольклору складають пісні, голосіння та думи.

31.укр.л-ра кін.18-1830 –х рр.

На початку XIX ст. Україна вступила у новий період свого історичного розвитку, адже напередодні, у другій половині минулого століття, вона втратила останні ознаки своєї державності: пішли у небуття Гетьманщина і запорізька вольниця.

То ж на початку XIX ст. настає період національно-культурного відродження України.

На межі ХVIII-ХІХ ст. виникла нова українська література, біля колиски якої стояв Іван Котляревський. Її відправною точкою вважається його поема "Енеїда", перші три частини якої були надруковані у 1798 р. Суть нової української літератури полягала в тому, що вона почала творитись живою народною мовою. Саме такою мовою написані кращі зразки для українського професійного театру, створені І. Котляревським та В. Гоголем. Основоположником нової української прози вважається Г. Квітка-Основ'яненко.

Найпопулярнішим ліро-епічним жанром перших десятиріч XIX ст. стала байка, в жанрі якої активно працювали П. Гулак-Артемовський, П. Білецький-Носенко, М. Боровиковський, Є. Гребінка.

У драматургії найпопулярнішими жанрами були водевілі ("Простак" В. Гоголя, "Бой-жінка" Г. Квітки-Основ'яненка, "Кум-мірошник, або Сатана в бочці" В. Дмитренка, "Муж старий, жінка молода" С. Петрушевича), комедії (дилогія про Шельменка Г. Квітки-Основ'яненка), "українські опери" ("Чорноморський побит" Я. Кухаренка, "Сватання на Гончарівці" Г. Квітки-Основ'яненка, "Купала на Івана" С. Писаревського).

У новій українській літературі на початку її існування не було єдиного панівного стильового напрямку. Певний вплив на творчість І. Котляревського та деяких його послідовників справив класицизм. Загалом же у творчості І. Котляревського проявив себе просвітительський реалізм.

Нова українська література перших десятиріч відзначається великою різноманітністю тематики, жанрів і стильових пошуків.

32.«Руська трійця» (1833—1837 рр.) — галицьке літературне угруповання, очолюване М. Шашкевичем, Я. Головацьким та І. Вагилевичем, що з кінця 1820-х років розпочало на Західних Українських Землях національно-культурне відродження. Навколо «Руської трійці» об'єднувалася молодь, що прагнула працювати для добра свого народу. Діяльність «Руської трійці» викликана як соціально-національним поневоленням українців в Австрійській Імперії, так і пробудженням інших слов'янських народів переступила межі вузького культурництва. Особливою пошаною членів літературного угрупування користувалася «Енеїда» І. Котляревського, фольклорні збірки М. Максимовича й І. Срезневського, граматика О. Павловського. Захоплені народною творчістю та героїчним минулим українців і перебуваючи під впливом творів передових слов'янських діячів, «трійчани» укладають першу рукописну збірку поезії «Син Русі»(1833). Істотною заслугою «Руської трійці» було видання альманаху «Русалка Дністровая», що, замість язичія, впровадила в Галичині живу народну мову, розпочавши там нову українську літературу. Гурток «Руська трійця» припинив свою діяльність 1843 р. після смерті М. Шашкевича.

33. Кири́ло-Мефо́діївське братство

Кирило-Мефо́діївське братство— українська таємна політична організація, що виникла в грудні 1845 — січні 1846 у Києві. Ініціаторами створення братства і його засновниками виступили Василь Білозерський, Микола Гулак, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Опанас Маркевич.

Знаком братства став перстень з написом «Св. Кирило і Мефодій, січень 1846»

Програмні положення братства були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов’янського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був Микола Костомаров, та у «Записці», написаній Василем Білозерським. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і панславізму.

Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної федерації слов’янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов’янських народів щодо їх національної мови, культури і освіти.

Кирило-мефодіївці, єднаючись на основі спільних політичних поглядів, бачили різні шляхи проведення їх у життя — від ліберально-поміркованого реформізму (Микола Костомаров, Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш) — до революційних методів боротьби (Тарас Шевченко, Микола Гулак, Георгій Андрузький).

Члени братства вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, прокламацій («До братів-українців», «До братів-великоросів і поляків»), твори Тараса Шевченка; займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва.

34.Громади. Паралельно з розвитком літературного процесу і мистецтва, по мірі становлення української інтелігенції в її середовищі виникають різні національно-культурні організації і рухи. Перша в українській історії національно-культурна організація виникла в 1833 р. у Львові. Це був нелегальний гурток, який організували Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький. Їх символічно назвали “Руською трійцею”. Вищим досягненням гуртка стала публікація в 1837 р. альманаху “Русалка Днiстровая”. У Києві приблизно в 1845 р. виникає нелегальне Кирило-Мефодіївське братство, створюють її видатні діячі вітчизняної культури (М.Гулак, М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський, Т.Шевченко). Мета товариства підкреслена назвою - слов'янська єдність, створення федерації слов'янських демократичних республік. Ідейний центр “громадівського” руху виявився у Петербурзі. Сюди в кінці 50-х років після заслання повернулися кирило-мефодіївці. В.Білозерський домагається дозволу і на гроші меценатів в 1861 р. починає видавати перший регулярний український літературний і суспільний журнал “Основа”. Ситуація кардинально змінюється в 1863 р. після антиросійського повстання в Польщі. Український національно-культурний рух жорстоко придушується. Прокотилася хвиля арештів, Полтавська і Чернігівська громади були повністю розгромлені, журнал “Основа” закрився. Особливою непримиренністю відрізнялася позиція міністра внутрішніх справ Російської імперії Валуєва. Він підписує сумно відомий указ, що забороняє друкувати українською мовою навчальну, наукову і релігійну літературу на тій підставі, що “никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может”. У 1873 р. у Львові засновується “Літературне товариство ім.Шевченка”, перетворене в 1892 р. в наукове. У 90-і роки воно видає солідне періодичне видання - “Лiтературно-науковий вiсник.

35. Репресії російського царизму проти української культури в ІІ-й пол. XIX ст..

Здійснення царизмом низки реформ ліберального характеру сприяло розширенню місцевого самоуправління та зростанню громадської активності. Значну долю адміністративної влади на місцях отримали земські зібрання, що складалися з депутатів.

Основна увага зверталася на розвиток народної освіти, організацію шкіл, створення і видання популярної літератури та підручників. Ставилася мета нести знання, культурні досягнення в народні маси, розвинути їх політичний кругозір, допомогти їм стати свідомими громадянами. До цього закликали члени Кирило-Мефодіївського братства через свій журнал "Основа". Уже в 1859 р. в Києві та інших містах почався рух за створення "недільних шкіл". Вони призначалися для міської молоді, всіх неграмотних.

На сторінках газет і журналів великоросійські націоналістичні діячі, в тому числі і слов'янофіли, стверджують, що української мови не існує, а є діалект, і освіта українських народних мас українською мовою доведе тільки до відчуження їх від російського державного життя.

Уже влітку 1862 р. уряд розпочав репресії. До середини 1863 р. в Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові та інших містах, де діяли Громади, були проведені численні арешти інтелігенції. Чернігівська, Полтавська громади були повністю розгромлені. Багато членів громад за вироком судів були вислані до далеких північних губерній Росії: П. Чубинський, О. Кониський, П. Єфименко та ін.

У 1863 р. міністр внутрішніх справ Росії П. Валуев видав циркуляр із забороною видавати українські книжки, мотивуючи тим, що "не було, нема й бути не може ніякої української мови". Громадівці, що залишилися на волі, обережно продовжували незначну культурницьку роботу в підпіллі.

В 60-х роках XIX ст. прискорюється зростання прошарку української інтелігенції. На початку 70-х років російське чиновництво стало забувати валуєвський циркуляр. Поступово формувалась, хоч і була невеликою, національно свідомий напрям у земствах та міських думах.

У 70-80-х роках частина української молоді захоплювалася соціалістичними ідеями, що проникали із Заходу, втягувалась у революційні російські народницькі організації, які ігнорували національні інтереси колоніальних народів царської Росії. Це ослаблювало громадівські сили, шкодило їхній і без того незначній роботі, і все ж нові сили інтелігенції на початку 70-х років, скориставшись ослабленням репресій, спромоглися відродити в Києві широкий громадівський рух, який підтримувала певна частина земців.

У 80-х роках народовольці кілька разів відроджували свою організацію, але потужний репресивний апарат царизму щоразу її знищував. Громадівці, особливо члени "молодих громад", допомагали народовольцям.

У 80-х роках після вбивства народниками Олександра II в Росії запанувала важка реакція. В цей час остаточно утвердилася в громадівському русі думка зосередити всі сили на культурній роботі та створенні наукових основ українознавства шляхом розвитку досліджень в галузі історії, етнографії, археології, мови, культури українського народу. Осередком цієї діяльності стає журнал "Киевская старина", заснований у 1882 р

Таким чином, період XIX став часом принципової реорганізації в розвитку української культури, часом небувалого злету творчої думки нашого народу. Воно дало людству таких геніїв, як Т.Г. Шевченко, І.Я. Франко, М.С. Грушевський, М.В. Лисенко. На жаль, творчість практично усіх діячів культури цієї доби доходила до широких кіл української громадськості зі значним запізненням, а то й не доходила зовсім внаслідок несприятливих суспільних умов. XX ст. почалося бурхливо і продовжилося переважно вороже щодо української національної культури. Але всупереч грандіозним соціально-історичним потрясінням, які принесло XX ст., подальший культурний поступ було гідно продовжено.

36.Укр.літ-ра 1840-80 р

В Петербурзі у 1861— 1862 рр. видавався українською мовою щомісячний журнал «Основа», що став головним друкованим органом національно-культурного руху. Редактором його був В. Білозерський. На сторінках журналу була опублікована низка статей, присвячених основним проблемам українського світогляду. Царський уряд заборонив друкування науково-популярних та релігійних книжок українською мовою, про що свідчив циркуляр міністра внутрішніх справ П. О. Валуєва, виданий 1863 р. Під впливом творчості Т.Г. Шевченка проходила літературна діяльність цілої плеяди відомих українських поетів і прозаїків. На ниві поезії плідно працювали Л. Глібов, С. Руданський, П. Чубинський, П. Куліш та ін. Демократичний напрям української літератури у прозі представляли Марко Вовчок, Панас Мирний, М. Коцюбинський, І. Нечуй-Левицький, І. Франко, Леся Українка.Ідеї Т.Г. Шевченка розвивав публіцист, вчений і громадський діяч М.П. Драгоманов (1841 – 1895 рр.). Історична заслуга М.П. Драгоманова полягає в тому, що він став на захист духовності українського народу, виступив проти денаціоналізації, проти заборони царськими указами народної мови. Йому належать наукові праці з історії, фольклору та етнографії: "Історичні пісні малоруського народу" (1874 – 1875 рр.), "Малоруські народні перекази і оповідання" (1876 р.) та ін.

37. осв. І наука 19ст

Важливе значення для піднесення культури українського народу мала освіта. У цілому весь освітній процес був спрямований на денаціоналізацію українського населення. Наприкінці 50-х рр. ХІХ ст. в Україні нараховувалося 1300 початкових шкіл, де навчалися 67 тис. учнів, 19 гімназій, де освіту здобували близько 4 тис. учнів. У 1863 р. було введено Статут університетів, який надав їм досить широку автономію. У 1874 р. створюється Глухівський учительський інститут, через рік – Ніжинський історико-філологічний інститут. З’являються Південно-російський технологічний інститут у Харкові (1885 р.), Київський політехнічний інститут (1858 р). У 1894 р. засновано кафедру історії України, яку очолив професор М.Грушевський. 1844 р. у Львові заснувалася технічна академія (сучасний політехнічний університет). У науці першої половини ХІХ ст. велику роль починає відігравати етнографія.. Початок української етнографії поклав Григорій Калиновський. 20 років по тому у 1798 р. з’являється перша енциклопедія українознавства «Записки о Малороссии» Якова Маркевича. Пізніше у галузі етнографії та фольклористики плідно працювали Т.Рильський, Д.Гнатюк, П.Житецький, М.Сумцов, П.Чубинський, М.Драгоманов, Б.Грінченко та багато інших фахівців і аматорів. Розвивалася також історична наука. Великий внесок у математичну науку зробив харківський учений Т.Осиповський, який написав тритомну працю “Курс математики”, що тривалий час була основним підручником для студентів усієї імперії. Значну роль у розвитку національної свідомості українського народу відіграло культурно-освітнє товариство “ Просвіта ”, засноване у 1868 р. у Львові. У 1892 р. у Львові було створено Наукове товариство імені Шевченка (НТШ), яке мало за мету зосередити наукові сили усіх українських земель.

Укр. Муз

Україна спокон-віків славилася народними піснями, в яких оспівулася важка доля народу, його боротьба за своє визволення. На основі народних мелодій вже на початку ХІХ ст. невідомими авторами були складені перші симфонічні твори, такі відомі й сьогодні пісні-романси, як “Віють вітри”, “Сонце низенько” та ін. У 1836 р. київський композитор і педагог Й.Витвицький написав музичний твір “Україна ”. У 1826 р. було створене Музичне товариство, а у 1838 р. – Товариство сприяння музиці. На західноукраїнських землях першими композиторами-професіоналами були М.Вербицький та І.Лаврівський.
У 1863 р. приятель Т.Шевченка і племінник П.Гулака-Артемовського Семен Гулак-Артемовський створює першу українську національну оперу “Запорожець за Дунаєм”. Переламне значення для розвитку української музики має творчість Миколи Лисенка. Його вважають основоположником української класичної музики, засновником великих музичних форм, першим творцем дійсно української за духом й матеріалом опери (“Різдвяна ніч”, “Тарас Бульба”, “Утоплена”). Він створив також низку дитячих опер - “Пан Коцький”, “Коза Дереза” та ін. У народних вокальних традиціях написано і національний український гімн “Ще не вмерла України ні слава, ні воля” (1862 р., музика М.Вербицького, слова П.Чубинського).

39. Модерн.період

Модерністський період національно-культурного відродження в Україні охоплює 1890—1914 pp. Характерними рисами модерністського періоду національно-культурного відродження були:
1. Виникнення політичних партій на Заході та Сході України, які стали провідниками національного відродження.

2. Проникнення ідей відродження в широкі народні маси і формування на цій основі нового типу українського інтелігента — патріота України.
3. На суспільно-політичній арені України у цей період з'являється плеяда видатних політичних і культурних діячів України, провідне місце серед яких посідають І.Франко, М.Грушевський, Ю.Бачинський, М.Міхновський

4. Модерністський період національно-культурного відродження характерний плідним розвитком науки, літератури, драматургії, преси і публіцистики на землях Західної України.
Наприкінці 80-х років XIX ст. під впливом М.Драгоманова закладалися організаційні основи Українсько-руської радикальної партії, яку 1890 р. очолили І.Франко та М.Павлик.
Плідно розвивалися наукові знання. Серед відомих вчених — професор О.Ляпунов, який впродовж 17 років очолював кафедру механіки Харківського університету. Суттєвий внесок у розвиток біологічної науки мали наукові праці І.Мечнікова. В архітектурі на початку XX ст. поширився стиль модерн (із фран. moderne — новітній, сучасний). Характерні риси цього стилю — асиметричність планування, використання залізних конструкцій і оздоблювальних матеріалів (наприклад, прикрас із литого заліза), ламаних ліній.

Укр.театр

У другій половині ХІХ ст. українське театральне мистецтво розвивалося за вельми несприятливих умов: не було спеціальних закладів, приміщень, належних традицій режисури, акторської гри, високохудожнього репертуару. У 50-60-х рр. аматорські музично-драматичні гуртки діяли в кількох містах Східної України (Чернігів, Новгород-Сіверський, Полтава, Єлисаветград, Харків). Грали здебільшого трьома мовами – українською, російською, польською. Серед п’єс траплялися й переклади зарубіжної класики, але переважно – твори місцевих авторів. В 90-х рр. з’являється жанр реалістичної побутової драми. Специфічним для українського театру стало впровадження у драматичну дію народних. Після Емського указу український театр мав зникнути. Але вже у 1883 р. українська театральна дружина, до якої входили талановиті актори (Карпенко-Карий, Садовський, Саксаганський) та актриси (Заньковецька, Затиркевич), добилися дозволу давати українські вистави, але за умови, що кожна українська вистава йтиме у парі з виставою російської п’єси. Засновником професійного українського театру нового покоління вважають Марка Кропивницького, непересічного драматурга, режисера й актора. Поруч із М.Кропивницьким працював Михайло Старицький. Автор “Циганки Ази”, “Ой не ходи, Грицю”, “Не судилося”, “За двома зайцями” віддавав перевагу жанрам водевілю та мелодрами з ефектними монологами, романтикою, національним колоритом.

41. Укр.літ. 20ст

На межі 19-20 ст. в українській літературі утверджуються нові мистецькі принципи - нова естетика, нові прийоми, що свідчило про модерністський переворот. Ознаками нової естетики були естетизм («мистецтво для мистецтва»), інтелектуалізм, європеїзм, глибокий психологізм, інтерес до внутрішнього життя й світогляду людини. Наприкінці 19 ст. у царині літератури працювала плеяда українських авторок, найяскравішими з-поміж яких були Леся Українка та Ольга Кобилянська. Світове визнання Леся Українка здобула як драматург-новатор. Для її драм і драматичних поем «Одержима», «Вавилонський полон», «Кассандра». «Руфін і Прісцілла», «Кам’яний господар» характерне використання образів світової міфології, історії та культури. Творчою вершиною поетеси стала драма-феєрія «Лісова пісня». Лідерами українського модернізму справедливо вважають Михайла Коцюбинського та Василя Стефаника. Імпресіоністський характер властивий творам М. Коцюбинського «Іntermezzo», «Сміх», Цвіт яблуні», «Хвала життю». У повісті Fata morgana» органічно поєднувалися риси реалістичного та імпресіоністського зображення соціальної дійсності. Імпресіонізм М. Коцюбинського виявлявся у поєднанні краси людини і природи, про що свідчить його поетична повість «Тіні забутих предків. Під впливом піднесення національно-визвольного руху на початку 20 ст. помітно різноманітнилася тематика української літератури. На початку 20 ст. в українську літературу ввійшов поет-лірик Олександр Олесь (Кандиба), який був щиро перейнятий демократичними ідеалами. Заживши слави короля української лірики, він створив чимало віршів громадянського звучання, у яких революційні гасла поєднав із людськими почуттями і клопотами буднів.

42. Образотворче мистецтво 19 — початку 20 століття

В образотворчому мистецтві останніх десятиліть 19 - початку 20 ст. співіснували два провідні стилі епохи - реалізм і модерн. Типовими темами для художників-реалістів було зображення буденного життя, побуту народу; з-поміж жанрів переважали пейзаж та портрет. Так, сільський побут, природа та звичаї української провінції - теми картин художника-реаліста Миколи Пимоненка «Святочне ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Жнива», «Проводи рекрута». Український стиль у живописі сформувався під впливом національних культурних традицій, народної творчості, зразків народною декоративно-ужиткового мистецтва, архітектури, а також новітніх тенденцій модернізму.

Одним із засновників українського стилю вважають Сергія Васильківського. Пейзаж у творчості С. Васильківського органічно поєднувався з історичними сюжетами з доби козацтва («Козачий пікет», «Запорожець у розвідці», «Козаки в степу», «Козача левада») або з побутовими картинами («Козак в степу», «Ярмарок у Полтаві»).До засновників українського стилю в малярстві та графіці належить і Опанас Сластіон. Він звертався до побутового жанру, пейзажу, історії, прикладом чого с картини «Цегельний завод», «На жнивах», «Весна», «Волинь». «Миргород». Як графік, ілюстрував поему Т. Шевченка «Гайдамаки».Слава засновника батального живопису в Україні належить Миколі Сачокишу

43.Архітектура України 19 початку 20 ст.

В останні десятиліття 19 ст. - початку 20 ст. в архітектурі утвердився новий стиль - модерн. До ознак модерну відносять декоративність, використання елементів різних стилів-попередників, збереження національного колориту, традицій народного мистецтва.. У спорудах широко застосовують метал, скло, залізобетонні конструкції.Нові технології будівництва істотно змінюють українські міста. Вулиці починають забудовувати відповідно до їхнього призначення - як магістральні, житлові, торговельні. Яскравими зразками українського архітектурного модерну є «Будинок з химерами» архітектора В. Городецького та будівля Державного банку в Києві, збудована в 1902-1905 рр. за проектом архітекторів О. Кобелєва та О. Вербицького. До найвидатніших споруд палацової архітектури в Україні належать царський палац у Лівадії, збудований в 1910-1911 рр. у неоренесансному стилі архітектором М. Красновим. До кращих зразків архітектури модерну з неоренесансними рисами належить «Ластівчине гніздо», збуцоване архітектором О. Шервудом у 1912 р. Взірцем так званого раціоналістичного модерну став Бессарабський ринок у Києві, збудований архітектором Г. Гаєм у 1908 — 1912 рр. На західноукраїнських землях поєднання елементів модерну та народної архітектури західноукраїнських земель втілено у будівлі банку «Дністер» у Львові, збудованої у 1905-1906 рр. архітектором І. Левинським.

44. Культура і духовне життя в Україні 1917-1920-х рр.

Особливості розвитку культури в 1917-1920 рр.

Період бурхливого розвитку української культури (це було викликано політичними і економічними перетвореннями у роки війни і революційною боротьбою за утворення суверенної української держави).

Період політизації культури і її ідеологізації (досягнення культури використовувались як засіб пропаганди політико-соціальних ідей - особливо при встановленні влади більшовиків).

Період формування нової інтелігенції (із представників робітничого класу і селянства). Стара інтелігенція була або винищена або емігрувала за кордон, або була "поламана", впорядкована новою владою.

Особливості розвитку освіти в 1917-1920 рр.

Зростає кількість "Просвіт" - національних культурно-освітніх організацій (які засновували бібліотеки, відкривали драмгуртки, налагоджували видавничу справу, проводили лекції для населення). Ллє коли більшовики прийшли до влади, то діяльність "просвіт" була взята під контроль з метою перетворення їх на знаряддя комуністичного виховання. А в 1921 р. "просвіти" взагалі були ліквідовані.

Розпочинається реорганізація школи:

- її українізація при Центральній Раді і П.Скоропадському,

- пізніше, при більшовиках, запровадження вивчення ряду навчальних дисциплін (історії, літератури) на основі ідей соціалізму, вилучення із навчальних планів викладання Закону Божого;

- більшовики запроваджують єдину трудову школу: безкоштовне обов'язкове 7-річне навчання з трудовим ухилом, при збереженні української мови викладання.

Розпочинається реорганізація ВУЗів:

- їх українізація і відкриття національних університетів у Києві і Кам'янець - Подільському при Скоропадському,

- пізніше більшовики реорганізують управління вищою школою (створюється посада комісара ВУЗу), запроваджують прийом у ВУЗи за класовим принципом і створюють при ВУЗах робітфаки.

При більшовиках надається допомога населенню з метою ліквідації неписьменності дорослих (створення системи ЛІКНЕПу - гуртків, де по спеціальним програмам йшло навчання дорослого населення у вільний від роботи час.)

Особливості розвитку науки в 1917-1920 рр.

Йде реорганізація системи наукових установ: створюється Українська Академія Наук (при П. Скоропадському, її очолив В. Вернадський)

При УАН створюється Комісія по вивченню природних багатств України.

Вченими УАН розпочато розробку українського правопису.

Розпочато академічне видання творів Т. Шевченка і І. Франка.

Особливості релігійного життя в 1917-1920 рр.

Весною 1917 р. з ініціативи В. Липківського започатковується рух за утворення УАПЦ (Української автокефальної православної церкви), незалежної від РПЦ (Російської православної церкви). В січні 1918 р. розпочав роботу Собор, який мав проголосити утворення нової церкви, але його робота була перервана захопленням Києва більшовиками.

При П. Скоропадському - в червні 1918 р. Собор відновив роботу. При Директорії - 1 січня 1919 р. було проголошено автокефалію (самостійність) УПЦ.

При більшовиках (з 1919 р.) проводиться антицерковна політика:

- згідно Закону січня 1919 р. церква була відокремлена від держави, церковне майно передавалося державі;

- але процес секуляризації церковної власності частіше всього відбувався насильницьким шляхом;

- розпочинається терор проти священиків (багато з яких було розстріляно);

- храми і монастирі закриваються;

- релігія проголошується "опіумом для народу";

- віруючі стають неповноправними громадянами.

Особливості розвитку літератури в 1917-1920 рр.

Поява нових течій:

- романтизму - твори В. Сосюри ("Третя рога"), П. Тичини ("Сонячні кларнети");

- панфутуризму - М. Семенко ("Картка").

Нова тематика (висвітлення подій 1917-1920 рр. в їх багатогранності і суперечливості).

Створення гуртків молодих літераторів ("неокласики" - М. Зеров, М. Рильський, М. Драй-Хмара)

Особливості розвитку театрального, музичного та хорового мистецтва в 1917-1920 рр.

При більшовиках закриваються "аполітичні" та "ідей-новорожі" культурно-розважальні заклади, театри перетворюються иа державні, відбувається їх реорганізація - взяття під контроль як ідеологічного засобу.

З'являються нові театри (в 1919 р.- драматичний театр ім. І.Франка, який очолив Г. Юра, новаторський театр "Березіль" Л. Курбаса).

Створюються самодіяльні оркестри, державні професійні хори, мандрівні хорові капели. Найвідоміші-Симфонічний оркестр ім. М.Лисенка, капела "ДУМКА" - Державна українська мандрівна капела під керівництвом Н. Городовенка).

В Україні в цей час працювали такі композитори як М. Леонтович, Л.Ревуцький, Г.Верьовка. Б.Лятошинський.

Особливості розвитку образотворчого мистецтва в 1917-1920 рр.

При Центральній Раді 5 грудня 1917 р. відкривається Українська академія мистецтв, першими членами якої були М.Бойчук, брата Кричевські - Василь та Федір, О.Мурашко, Г.Нарбут. Ректором Академії мистецтв став М.Бойчук.

Створюється особливий напрямок в образотворчому мистецтві - "школа бойчукістів" (т.зв. український авангард), для якої характерним було використання елементів народного мистецтва і релігійної тематики.

Йде розробка Г.Нарбутом перших українських грошових знаків, поштових марок, державного герба (при Центральній Раді і Гетьманаті)

При більшовиках розпочато втілення в життя плану монументальної пропаганди - створення пам'ятників видатним революціонерам (К.Марксу, Ф.Енгельсу, Р. Люксембург тощо) в найбільших містах України.

45. Політика українізації 1920- поч..1930-х рр. та її вплив на культуру.

Україніза́ція — процес відродження української мови, впровадження в усі сфери її вживання. У широкому розумінні українізація являє собою відновлення ролі української мови та культури на історичних українських територіях, втраченої внаслідок дискримінаційних по відношенню до них дій (наприклад русифікації, полонізації, румунізації тощо) — і забезпечення розвитку української мови та культури як рівноправних складових світової цивілізації. Незважаючи на те, що частина талановитих письменників і поетів після поразки української революції залишила країну (В. Винниченко, М. Вороний, О. Олесь), молоде покоління літераторів заявило про себе на повний голос. Політика українізації 20-х років викликала духовний ренесанс, розмаїття літературних організацій і об’єднань. Літературно – художні об’єднання виникали і розпадались, дискусії спалахували з новою силою.

Найвідомішими об’єднаннями цього часу були: "Плуг" – спілка селянських письменників (П. Панч, А. Головко), "Гарт" – спілка пролетарських письменників (В. Еллан-Блакитний, М. Хвильовий, В. Сосюра), ВАПЛІТЕ – Вільна Академія Пролетарської Літератури (П. Тичина, М. Бажан, Ю. Смолич, Ю. Яновський). Виділялися групи неокласиків (М. Зеров, М. Рильський, Ю. Клен), символістів (П. Тичина, Ю. Меженко), футуристів та ін. Великою популярністю користувалися твори драматургів І. Кочерги, М. Куліша.

У середині 20-х років в Україні нараховувалось 45 професійних театрів. Театр "Березіль" у 1922 – 1923 рр. очолював талановитий реформатор і експериментатор театру, актор і режисер Лесь Курбас. Він сміливо запроваджував нові ідеї та форми західноєвропейської культури. На сцені театру "Березіль" виступали видатні майстри – А. Бучма, М. Крушельницький, О. Мартиненко, П. Саксаганський, Ю. Шумський.

У 1920 -ті роки стала до ладу Одеська кінофабрика, будувалась Київська кіностудія. Свій творчий шлях розпочав геній українського і світового кіномистецтва О. Довженко (фільми "Арсенал" і "Звенігора"). У театрі та в кіно успішно працювала М. Заньковецька.

Українську культуру збагатила творчість композиторів М. Леонтовича, К. Стеценка, Г. Верьовки, П. Козицького, Л. Ревуцького Популярними були хорова капела "Думка", Київський симфонічний ансамбль, національні театри опери та балету у Харкові, Києві та Одесі.

Отже, у 20-х роках українська література та мистецтво переживали бурхливе піднесення. Пройнята національною духовністю, всупереч ідеологічним обмеженням, українська культура досягла світового рівня.

46. Українська література 1920-х р.

Загальне піднесення культури в 2—х роках було тісно пов’язане з розвитком літератури. Виникає велика кількість літературних об’єднань, друкувалися різноманітні журнали і альманахи(«Мистецтво», «Гроно», «Жовтень», «Шляхи мистецтва», «Червоний вінок»).

Особливостями літературного процесу було виникнення різноманітних літературних напрямків та ідеологічна боротьба між ними.

Основні напрямки:

спочатку домінував «Пролеткульт» - літературне художня та просвітня організація, для якої була характерне негативне ставлення до культури минулого.

Згодом пролетарські письменники об’єдналися у спілку «Горд»(1923-1925), куди входили: Василь Єллан-Блакитний, М. Хвильовий, В. Сосюра.

Селянські письменники утворили спілку «Плуг»(1922), куди входили: А. Геловко, П. Панч, І. Савченко. Орієнтувалися на українське село, виступали згідно «масовізму».

Радянська влада позитивно ставилися до цих об’єднань.

Крім вказаних напрямів існували інші: неокласики П.Панч, М. Зеров – ідейний натхненник.

Основні завдання літератури Зеров окреслював такими положеннями:

1. освоєння досвіду всесвітнього письменства

2. з’ясування українських літературних традицій та переоцінка культурного надбання

3. мистецька вибагливість.

Неосимволісти(П. Тичина, Д. Загул, Є. Плужник, В. Мисик)

Панфутуристи(М. Семнко, М. Бажан, Ю. Яновський)

Конструктивісти(В. Поліщук)

У 1925 році після розпаду «Гарту» виникла «Вільна академія пролетарської літератури»(ВАПЛІТЕ). До неї увійшли найвизначніші письменники: П. Тичина, М. Бажан.

Лідер – М. Хвильовий, президент, М. Яловий.

Характерною ознакою діяльності цієї групи було те, що вони відкидали «чисте мистецтво», українці митці не повинні відгороджуватися від реалій життя, а навпаки шукати нові образи.

Саме це спричинило те, що в творах почали описувати негативну радянську дійсність.

У 1925 – розпочалася літературна дискусія про подальший розвиток української літератури. М. Хвильовий сформулював заклик «Геть від Москви! Дайош психологічну Європу!». Йшлося про те, щоб забезпечити українській культурі самостійність розвитку. Запропонував орієнтацію на західноєвропейські стандарти.

Під впливом Л. Кагановича дискусія була політизована. В «українському буржуазному націоналізмі» були звинувачені М. Зеров, М. Драй-Хмара, Є. Плужник.

Політизація художньої творчості спричинила багато дертв. Хвильовий покінчив життя самогубством. «Хвильовизм» розгромлено, ВАПЛІТЕ - розпущено.

50. Кіномистецтво України 1920-1930-х рр.

Українське радянське кіно, народжене революцією, пройшло складний шлях становлення і утвердження. Спираючись на кращі традиції суміжних мистецтв, кіно виробляло свої художні засоби і принципи відтворення нової дійсності, нового героя, будівника соціалістичного суспільства.

Молоде українське кіномистецтво в кращих реалістичних тенденціях утверджувалось в умовах гострої класової, ідейної боротьби, в подоланні впливів комерційного, розтлінного, розрахованого на міщанські смаки буржуазного кіно. Активно розвивається хронікально-документальне і науково-популярне кіно.

Українське радянське кіно, утверджуючись як самостійне мистецтво, завойовує своє місце у всесоюзному кінопроцесі, в духовному житті радянських людей. Кращі українські фільми здобувають визнання не лише в братніх республіках, а й за рубежем. Вирішальна роль в цьому належить провідним кіномитцям, особливо О. П. Довженку, – визначному художнику-новатору, самобутньому режисерові і кінодраматургу.

Ті́ні забу́тих пре́дків — український художній фільм режисера Сергія Параджанова, відзнятий у 1964 році на кіностудії «Київська кіностудія художніх фільмів ім. О. Довженка», екранізація одноіменної повісті Михайла Коцюбинського.

- Естетика українського поетичного кіно стимулювала режисерський дебют актора Івана Миколайчука («Вавілон-ХХ», 1979).

- Сценарій Олександра Довженка «Україна в огні», який Сталін спочатку сприйняв схвально, потім було піддано розгромній критиці, а автора — шельмуванню.

51. Перемога сталінізму і становище культури 1930-х

30-ті роки дають суперечливу картину. Затверджується тоталітарична політична модель. Поруч із деякими досягненнями спостерігається втрата творчого потенціалу накопиченого у 20-ті роки. На перший план виходить оспівування героїки соціалістичного будівництва, мистецтво намагають перетворити на величезну пропагандську державу.

Виділяють такі етапи:

1.1930-1932рр

ü Починається штучно загострена боротьба;

ü Робота щодо українізації в культурній сфері

ü Ще є деякі залишки лібералів в культурі, політиці.

2. 1933-1935рр

ü Видаються постанови ЦК ВКП(б), які піддають нещадній критиці «помилки КП(б) України у запровадженні колективізації та національному питанні

ü Масовий терор, штучно створюються господарства

ü Скрипник усунений з посади, вчинив самогубство

ü 1933 – заарештовують письменника М. Ялового

ü Реперсії проти діячів культури у м. Харкові

ü Застрілився М. Хвильовий

ü Відправлено в табори Курбаса, Бойчука, Куліша.

3. 1936-1938рр

ü 1936 – хвиля репресій, стабілізація економіки

ü Вже з 1937-38 рр – були репресовані, майже всі керівні кадри на всіх рівнях і в тому числі ті, які здійснюють терор у 1933-35рр

ü Лише в кінці 1938 р. – масовий терор припиняється, це було пов’язано із кадровим спустошенням, погіршенням міжнародної ситуації.

У 1932 р встановлюється 3 типи шкіл:

1. початкова - 4 роки

2. неповна середня - 7 років

3. середня – 10 років

Було запроваджено єдиний день початку навчання, тривалість уроку, 5-ти бальну систему. На початку 30-х років на території України діяли школи із польською, болгарською, молдавською, німецькою та іншими мовами навчання. Але після 1932 роки всі ці школи перевели на російську мову навчання.

На початку 30-х років було здійснено уніфікацію вищої школи. Вищим учбовим закладом ставав інститут, а середнім спеціальним - технікум. У 1934 році було скасовано плату за навчаня, запроваджено наукові чтпені, звання професора і доцента, введено індивідуальне оцінювання знань, обов’язкове складання іспитів і заліків.

Незважаючи на диктат сталінського режиму у роки різних галузей науки були досягнуть значні успіхи. Розробками з теоретичної фізики займався фізико-технічний інститут, де у 1932 р вперше було розроблено атомне ядро.

Всесвітньої слови здобув офтальмолог Філатов.

У 1936 у складі УАН утвердився ряд суспільствознавчих інститутів, у тому числі інститут іторії України. У 1936 р УАН було перейменовано на АН УРСР, багато співробітників було репресовано.

Мпеціальнмии постановами ЦК ВКП(б) були ліквідовані всі літературні художні об’єднання, а замість них створювалися центральні структури: Спілка письменників Радянського союзу., Спілка художників. Наприкінці 30-х років в Україні діяло понад 80 театрів.

52. Українська культура в часи ІІ-ої світової війни.

У роки Другої світової війни та Великої вітчизняної війни українська культура переживала складні часи. В роки після окупації сталінські репресії змінилися на гітлерівські. Великих масштабів набуло пограбуваня мистецьких цінностей українського народу, вивезено понад 40 тисяч музейних експонатів.

Але культурне життя не припинялося.

Починають друкувати статті істориків та письменників. З’являються високопатріотичня віршовані твори(М. Рильський «Слово про рідну матір», П Тичини, В Сосюри) Вірш «Любіть Українц» В Сосюри у 1944 році був одним за найкращих на цю тему.

У радянському тилу науково-технічна інтелігенція брала активну участь у роботі заводів, фабрик, випуску зброї. Під керівництвом академіка О. Богомольця в Уфі були створені ефективні препарати лікування поранених бійців.

Кращими художніми фільмами були фільми режисерів Лукова, Донського, Василевського.

Ою Довженко у 1943 році створив документальний фільм «Битва за нащу Радянську Україну» та «Перемога на Превобережній Україні». Кіноповісті «Україні в огні» була поставлена у 1960 році після смерті О. Довженка.

53. культурне життя у 2 половині 1940 – поч. 1950-хр.

5 листопада 1951 р. – перша передача Республіканського телебачення. ЇЇ дивилися в 150 квартирах киян на чорно-білих телеприймачах.

Художники: В. Косіян, Г. Меліхов, М. Каплан, А. Волошко, Т. Яблонська, П. Борисенко та інші. Головна тематика: мужність, стійкість, героїзм, патріотизм.

Приблизно 350 музейних творів, у тому числі 6 симфоній, 110 пісень написаних композиторами(А. Штогаренко «Україно моя», «Український квінтет» В. Летошенського, М. Вериківський «Наймичка»)

На кінець 1945 року було відновлено 75 % соціокультурних установ.

54. Культурне і духовне життя України в часи хрущовської відлиги.

Після смерті Й. Сталіна (1953 р.) у суспільному житті народів СРСР відбуваються якісні зміни. Розпочинається процес десталінізації. Біля керма партії, а отже, й держави став М.С. Хрущов. Роки його перебування при владі дістали,«а? зву "відлиги". Послаблення тоталітарного режиму далося взнаки як в політичній та соціально-економічній, так і в культурній та ідеологічній сферах.

Твори тих, хто захищав українську державність, національну самобутність народу, залишалися забороненими. їх піддавали критиці, не показуючи читачеві. Носії національної думки вважались особливо небезпечними для радянського суспільного ладу. Так, повернення в українську культуру одного з провідних діячів Української Народної Республіки письменника В. Винниченка відбулося аж в 1990-х роках.

У 1950—60-х pp. українська література поповнюється талановитими творами В. Симоненка, І. Драча, М. Вінграновського, Д. Павличка, Л. Костенко та ін. Одвічні проблеми людського буття —' війни і миру, кохання й ненависті, щастя та лиха - втілив у яскравих образах О. Гончар (роман "Людина і зброя", роман в новелах "Тронка"). Епічні полотна про долю українського села створив М. Стельмах (романи "Кров людська — не водиця", "Хліб і сіль", "Правда і кривда", "Дума про тебе"). Одним з кращих творів українського кіномистецтва став фільм С. Параджанова та Ю. Іллєнка "Тіні забутих предків", у якому блискуче зіграв І. Миколайчук.

Важливим суспільно-політичним явищем 60-х років став національно-культурний рух молодих українських письменників, критиків, поетів, художників, композиторів, їхня творчість і громадсько-політична активність зумовили хвилю піднесення української духовності та культури. Довкола клубів творчої молоді у Києві та Львові об'єдналися молоді інтелектуали, які прагнули нових форм художнього самовираження, переосмислення історичного минулого, національного відродження культури і суспільства.

Однак незабаром шестидесятники переконались у неможливості корінних змін у рамках тоталітарної системи і прагнули оновлення суспільства на грунті загальнолюдських цінностей. Завдяки їм в Україні виникли національно-культурні осередки і сформувався рух дисидентів, що стало важливою передумовою національно-державного будівництва в 90-х роках. До шестидесятників належали А. Горська, М. Вінграновський, І. Дзюба, І. Драч, Л. Костенко, І. Світличний, В. Симоненко, В. Стус, В. Чорновіл та ін.

"Відлига" в культурі і духовній сфері, як і в інших галузях суспільного життя, була переповнена суперечностями, продиктованими прагненням М. Хрущова та його оточення щось змінити, не зачепивши основ тоталітарної держави. Тому лібералізація суспільства супроводжувалася гоніннями на діячів культури і мистецтва, критика сталінщини співіснувала з посиленням ідеологічного наступу, реформування економіки й обіцянки комуністичного майбутнього поєднувалися з адміністративно-командними методами управління суспільно-політичним, у тому числі й духовним, життям, процвітанням партійно-державної бюрократії.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: