Політична влада і держава

1. Поняття політики та політичної влади.

2. Політична система суспільства.

3. Держава як організація політичної влади.

4. Основні напрями і тенденції розвитку політичної системи сучасної України.

5. Поняття та ознаки громадянського суспільства.

1. Поняття політики та політичної влади.

Уявлення про політику з'явилися одночасно з виникнен­ням у суспільстві політичних поглядів. Поступово накопи­чувався і матеріал для теоретичних розробок. Останні мали місце ще у Стародавній Греції. Нові підходи до політики, на­магання сформулювати її загальні принципи й закономір­ності зустрічаються у Демокріта, софістів, Сократа та інших філософів. Платон розглядає політику як «царське мисте­цтво», опанувати яке можуть тільки філософи від народжен­ня, а не простий народ. Він вважав, що політична влада повинна забезпечити створення ідеального, або принаймні на­ближеного до такого суспільства і держави.

Арістотель прямо називав політику наукою, що мала у своїй основі справедливість; уявлення про цю науку ототож­нювалися в нього з рабовласницькою демократією.

Особливістю феодальної політичної думки й, відповідно, уявлень про політику, що виникли в середньовіччі, є їхній релігійний характер. Це зовсім не означає, що розвиток політичних учень тоді призупинився, - він лише набув релігійного забарвлення. З часів пізнього середньовіччя, коли у найбільш розвинутих країнах почали складатися капіталістичні відносини, з'явилися і перші ідеї буржуазної політичної теорії, а потім, крок за кроком, здійснювалося її подальше удосконалення. Корифеями буржуазної політич­ної науки були Н. Макіавеллі (Італія), Т. Гоббс, Дж. Локк (Англія), Ш. Монтеск'є, П. Гольбах, К. Гельвецій, Д. Дідро, Ж.-Ж. Руссо (Франція), І. Кант, Г. Гегель (Німеччина), М. Драгоманов, М. Грушевський (Україна) та багато інших.

Н. Макіавеллі, розглядаючи внутрішні передумови розвитку держави і влади, характеризував політику як на­уку, що пояснює минуле, керує сучасним і може прогнозува­ти майбутнє. Історія, на думку Н. Макіавеллі, залежить від двох чинників. Перший він називає «долею» і розуміє як природний розвиток подій, їхній взаємозв'язок, необхідну послідовність; другий - це «воля», «енергія людини», тобто стосується осіб. Н. Макіавеллі пропонує в політиці спиратися на силу, а не на мораль.

Т. Гоббс визначає її як одну з галузей філософії - «філософію держави», а останню називає не тільки знанням, а й засобом досягнення «вищої вигоди», оскільки «знання є тільки шлях до сили (влади)». Держава, на його думку, - це об'єднання людей, що уворюють державну владу. Держава - це Левіафан (біблейське чудовисько, яке мас безмежну владу відносно людей).

Ж.-Ж. Руссо розширив вчення додатком про ступені суспільної нерівності, до яких він відносив: а) виникнення приватної власності і поділ суспільства на класи багатих і бідних; б) створення держави, яка, ймовірно, і виникла із за­гального договору, проте є «змовою багатих проти бідних»; в) виникнення деспотизму. Як ідеал Руссо вбачав невелику за розміром демократичну респубіку.

Г. Гегель розглядає всі політичні інститути як втілення ідеального початку, абсолютного духу. Він запроваджує по­няття громадянського суспільства на відміну від держави.

До боротьби проти пригноблювачів закликали соціалісти-утопісти Т. Мор і Ж. Мельє, А. Сен-Сімон, Ш. Фур'є, Р. Оуен. Вони бачили майбутню владу як політичну (але не державну), таку, що позбулася насильницького характеру і метою якої є організація виробництва й споживання, розви­ти науки та культури.

З класових позицій до визначення політики і влади підхо­пить російські та українські революційні демократи О. Герцен, М. Чернишевський, І. Франко. Характерною ознакою їхніх поглядів є взаємопов'язаність політики з економікою (способом виробництва матеріальних благ). У своїх ученнях про соціалізм вони не обходять проблему його злиття з демократією.

Оригінальні ідеї про політику, державу, право містять твори українських учених М. Владимирського-Буданова, Б. Кістяківського, М. Костомарова, М Драгоманова, І. Франка та інших.

Окремі політичні погляди і вчення нині трансформували­ся в теорію на концептуальному рівні. Більшість представників політич­ної науки сьогодення виходять з того, що політика - це сфе­ра життєдіяльності людей, пов'язана з головними для життя і діяльності особи, держави та суспільства інтере­сами, в основі яких лежать потреби народів, націй, соціаль­них груп, держави та інших соціальних суб'єктів. Інакше кажучи, політика - це діяльність, пов'язана з управлінням справами суспільства та держави.

Таким чином, «чиста політика», тобто політика, що здій­снюється поза сферами життєдіяльності людей не існує і іс­нувати не може.

Окрім вищенаведеного визначення політики, можливі ще й інші варіанти її розуміння. Наприклад:

а) спосіб практичної діяльності партій, класів, держав, а також шляхи та засоби, з допомогою яких захищаються інтереси цих суб'єктів;

б) особливий вид діяльності людей, пов'язаний з організацією всього процесу соціального життя;

в) галузь взаємовідносин народів, національностей, партій, об'єднань громадян, держав та інших спільностей;

г) свідома і цілеспрямована діяльність політичних суб'єктів, що торкається відносин між державами і народами.

З розвитком суспіль­ства відбувається і розвиток політики, оформлення її у цілісну політичну систему.

Оскільки політика пов'язана з управлінням державою і суспільством, вона завжди здійснюється з приводу влади і для досягнення влади. У загальному вигляді влада - це здатність одного суб'єкта нав'язувати свою волю іншим суб'єктам. Таким чином, влада - це авторитетна сила, на ос­нові якої здійснюються вольові відносини між людьми, в яких ті, хто має владу, визначають програму поведінки підвладних осіб. Інакше кажучи, це реальна можливість здійснення своєї волі у соціальному житті, що спирається на можливості нав'язування її іншим суб'єктам з допомогою різних методів, включаючи і примус.

З викладеного стає зрозумілим, що влада - це завжди дво­сторонні відносини, де воля носія влади здійснюється через підлеглість підвладного. У суспільстві влада - це необхід­ність, оскільки з її допомогою забезпечується нормальне функціонування всіх соціальних суб'єктів, вона забезпечує організованість і порядок, координує дії різних елементів держави і суспільства.

Політична влада - це здатність одного суб'єкта нав'язувати свою волю іншим суб'єктаму сфері управління справа­ми держави і суспільства.

Державна влада - це влада, що здійснюється тільки дер­жавою, з допомогою системи її органів, у тому числі тих, призначенням яких є застосування заходів державного при­мусу. Характерними для неї є суверенність, універсальність і здатність владно-примусового впливу на поведінку всіх людей та їх організацій, що забезпечується державно-право­вими методами.

Особливо слід підкреслити, що політична і державна вла­ди - поняття не тотожні. Розрізняють кілька аспектів їх співвідношення:

а) політична влада - явище більш широке, ніж влада державна;

б) політична влада тим ефективніша, чим більше її здійснення спирається на використання можливостей держави.

2. Політична система суспільства.

Поняття політичної системи в юридичній літературі ви­значається по-різному, але всі точки зору з цього приводу можна звести до двох основних напрямів: широке і вузьке розуміння політичної системи як суспільного явища.

Вузьке розуміння політичної системи зводиться до визна­чення політичної системи виключно як сукупності суб'єк­тів, що беруть участь у реалізації політичної влади, тобто в управлінні справами суспільства.

Широке розуміння цього явища охоплює всю сукупність матеріальних і нематеріальних компонентів, пов'язаних з відносинами, що виникають з приводу здійснення політич­ної влади. Такий підхід до розуміння політичної системи охоплює всю систему функціонуючих в суспільстві інсти­тутів, організацій, установ, громадян (особистостей), а та­кож механізми керівництва і управління, з допомогою яких здійснюється політична влада. Саме широке, розумін­ня політичної системи суспільства є більш змістовним.

При широкому розумінні політичної системи суспільства її елементи поділяють на матеріальні й нематеріальні.

Систему матеріальних елементів політичної системи утворюють суб'єкти (носії) політики, тобто суб'єкти, які без­посередньо беруть участь у здійсненні політики, або, інакше кажучи, в управлінні справами суспільства.

Суб'єктами політики виступають: народ, населення пев­ної частини території держави, класи, нації, соціальні про­шарки; держава; певні об'єднання громадян (політичні партії і рухи, деякі громадські організації,); громадяни (політична особа).

Народ, населення певної частини території держави, класи, нації, соціальні прошарки вважаються суб'єктами по­літичної системи тоді, коли вони беруть участь у вирішенні питань, що мають суспільне значення (участь у загальнодер­жавних і місцевих референдумах), утворюють громадські об'єднання, що мають політичну спрямованість, тощо.

Держава функціонує як елемент політичної системи су­спільства в особі своїх законодавчих, виконавчих і судових органів та їхніх посадових осіб.

Об'єднання громадян - це добровільні громадські форму­вання, створені на основі єдності інтересів їхніх членів для спільної реалізації своїх прав і свобод. У сучасних демокра­тичних державах, до яких належить і Україна, створюється і функціонує значна кількість об'єднань громадян. Але слід мати на увазі, що до політичної системи суспільства входять лише ті з них, які:

а) мають на меті забезпечення своїм членам участь в управлінні суспільними справами, тобто головною метою їх створення є участь у політичній діяльності. Сюди, насамперед, можна віднести політичні партії.

б) створюються не для участі в політичній діяльності, а для забезпечення інших соціальних (інтелектуальних, еко­номічних, побутових тощо) потреб та інтересів громадян, але, відповідно до законодавства, можуть брати участь у політичній діяльності для досягнення своїх неполітичних цілей. Таким чином, для цієї категорії громадських об'єд­нань політична (управлінська в масштабах суспільства) діяльність не є основною метою їх утворення і функціону­вання, а виступає лише одним із засобів забезпечення задо­волення інтересів і потреб їхніх членів. Прикладом такого роду об'єднань можуть слугувати про­фесійні спілки.

Політична особа – людина (індивід), що є громадяни­ном даної держави і бере участь у політичному житті су­спільства. Для оцінки громадянина як «політичної люди­ни» зовсім не обвязково, щоб він займався політичною діяльністю активно, професійно, тобто був депутатом, поса­довою особою, партійним лідером тощо.

Нематеріальні елементи політичної системи суспіль­ства:

1. політичні принципи та норми, під якими розуміють основоположні ідеї та конкретні правила, що регулюють політичні відносини між народами, націями, соціальними групами, партіями та іншими учасниками політичних відно­син. Складовими політичних норм є відповідні норми права, норми політичних партій і громадських організацій (корпо­ративні норми), політичні звичаї і традиції, політичні прин­ципи, моральні норми політичного життя.

2. політичні відносини, тобто врегульовані політичними нормами стосунки між суб'єктами політики, у процесі яких ці суб'єкти набувають і реалізують права і обов'язки. По­літичні відносини включають, насамперед, реалізацію по­літичних функцій, що є основним напрямом діяльності суб'єктів політики. До таких функцій належать: а) політичне цілевизначення; б) владнополітична інтеграція суспільства; в) регулювання соціально-політичної діяльності; г) забезпе­чення цілісного впливу управління на суспільні процеси.

Результатом здійснення вказаних функцій є політичний процес і політичний режим.

Політичний процес - це сукупна діяльність усіх суб'єктів політичних відносин, що спрямована на формування, функ­ціонування або зміну політичної системи суспільства.

Основними формами прояву політичного процесу є при­йняття і виконання політичних рішень, організація і здійс­нення контролю за діяльністю та розвитком політичної си­стеми в цілому та її елементів.

Під політичним режимом розуміють політичну обста­новку в суспільстві, що реально складається і характери­зується якісною та кількісною мірою участі народу, націй, соціальних прошарків і груп, а також громадян, методами здійснення політичної влади. Від політичного режиму слід відрізняти державно-правовий режим, що є складовою час­тиною форми держави;

3. політична свідомість, політична психологія, політич­на ідеологія та політична культура.

Політична свідомість — це рівень знання та оцінка осо­бою існуючого політичного буття, які реально впливають на вибір нею варіанта поведінки відповідно до індивідуальних і суспільних політичних інтересів.

Політична психологія - це узагальнена система почуттів, звичок, потреб, емоцій, настроїв та уявлень людей відносно стану та перспектив розвитку політичного життя суспіль­ства.

Політична ідеологія - це систематизований вираз по­глядів держави, соціальних прошарків і груп, усього насе­лення країни на політичну організацію суспільства, форму держави, відносини між різними політичними суб'єктами, їх роль у житті суспільства, відносини з іншими державами і націями. Складовими політичної ідеології є відповідні ідеї, теорії, концепції, доктрини тощо.

Політична культура - це рівень втілення в реальну пове­дінку суб'єктів політики принципів і норм, що регламенту­ють політичні відносини в суспільстві.

Важливим системоутворюючим чинником у політичній системі є політична діяльність, тобто повсякденна поведін­ка суб'єктів політики у сфері політики, яка пов'язує і забез­печує взаємодію всіх складових елементів політичної си­стеми.

На основі викладеного можна дійти висновку про те, що у найзагальншюму вигляді політична система суспільства - це система матеріальних і нематеріальних елементів, які функціонують і взаємодіють у сфері управління справами суспільства, тобто при здійсненні політичної влади.

Політична система України характеризується такими ос­новними ознаками й особливостями:

а) Україна проголошується демократичною правовою соціальною державою;

б) вся повнота влади належить народові;

в)державна влада здійснюється за принципом поділу влад на законодавчу, виконавчу та судову;

г)в Україні проголошено принцип верховенства права;

ґ)суспільне життя базується на засадах політичного, економічного й ідеологічного плюралізму;

д)визнаються пріоритетними загальнолюдські цінності, права і свободи людини та громадянина;

е) держава відповідає перед людиною і суспільством за свою діяльність.

3. Держава як організація політичної влади.

Держава є організацією політичної влади, що має спеціальні механізми для керування суспільством законодавчу, виконавчу та судову гілки влади. В особливих випадках держава вдається до таких дій як примус - органи насильства (армія, органи безпеки).

Серед усіх елементів політичної системи лише виключно держава:

а) володіє суверенною владою як суб'єкт, що уособлює суверенітет народу і суверенітет нації, а також є результатом реалізованого народом права на самовизначення;

б) виступає офіційним представником усього народу;

в) забезпечує і захищає права своїх громадян, а також інших осіб, що на законних підставах перебувають на її території;

г) здатна задовольняти загальнолюдські потреби, виконувати соціальну та інші функції;

ґ) має спеціальний апарат управління і примусу, який забезпечує виконання державних функцій;

д) може встановлювати загальнообов'язкові правила поведінки і з їх допомогою регулювати суспільні відносини.

Ці властивості держави зумовлюють її особливе, провідне місце і роль у політичній системі суспільства. Ця роль держави виявляється в тому, що вона:

· визначає перелік суб'єктів, які наділяються правом брати участь в управлінні справами суспільства, тобто визначає перелік матеріальних елементів політичної системи суспільства;

· визначає конкретні повноваження кожного з матеріальних елементів політичної системи у сфері політичних відносин;

· контролює, координує і припиняє діяльність будь-яких суб'єктів політики.

Таким чином, держава, спираючись на такі методи здійснення влади, як примус і переконання, керує і спрямовує діяльність інших суб'єктів політичної системи в тому обсязі, який з її точки зору необхідний для вирішення загальносоціальних завдань. Досягається це шляхом визначення і закріплення в нормативних актах і, насамперед, у законах, що приймаються уповноваженими органами держави, прав і обов'язків інших суб'єктів політичної системи, всіляким сприянням з боку держави розвитку демократичних суспільних відносин, забезпеченням обов'язкового дотримання всіма учасниками суспільних відносин вимог закону, інших правових актів. Держава здійснює облік і контроль за діяльністю об'єднань громадян, передбачає відповідальність як організацій, так і індивідів за порушення законодавства.

До того ж держава, особливо демократична, правова, здійснюючи політичні функції, надає можливість і заохочує громадян та їх об'єднання брати участь у державних справах, вирішувати найважливіші загальносуспільні проблеми. Враховуючи викладене, треба визнати, що сучасна демократична держава є своєрідним центром тяжіння всіх політичних сил і є виразником і реалізатором їх інтересів.

4. Основні напрями і тенденції розвитку політичної системи сучасної України.

В Україні, як і в інших республіках колишнього Радянського Союзу, перехід від авторитарно-тоталітарної системи суспільного устрою до демократичного суспільства і правової держави розпочався зі створення нової політичної системи.

Слід зазначити, що на початковому етапі Україна прагнула створити соціально-політичні інституції за цивілізованим європейським зразком. Наблизилася до професійного парламенту Верховна Рада України, введено інститут президентства, змінено статус уряду, затверджено концепцію судової влади. Проте відсутність системного підходу до формування політичних структур призвела до протистояння різних гілок влади і, зрештою, до кризи влади в цілому, яка проявилась у граничній неефективності всіх владних структур, неузгодженості і суперечливості їх дій, протистоянні місцевих рад і виконавчих органів, втрати авторитету влади у населення.

Кризові явища, з якими стикається Україна, значною мірою пояснюється браком професійно підготовлених до управлінської діяльності авторитетних політичних лідерів. Більшість із них направили зусилля на руйнування старих структур тоталітарної системи, часом не маючи навичок управління, конструктивної діяльності, а в умовах правового нігілізму, дехто вирішував і власні проблеми, що гальмувало загалом розвиток політичної системи.

Надто складною є проблема становлення державних структур. Стару державність зруйновано, нова лише формується, причому ефективність її діяльності надзвичайно низька. Саме тому в Україні у 2003 році ініційовано початок реформи політичної системи.

Україна відповідно до її Конституції є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Саме на цих засадах і повинна будуватися нова політична система. Суть проблеми полягає в тому, наскільки реально забезпечується основоположний демократичний принцип, який, за визначенням Авраама Лінкольна, означає владу народу, здійснювану народом і в інтересах народу. Легітимність влади, таким чином, виходить від народу, що через вибори виявляє свою волю владним структурам і через вибори контролює їх.

Враховуючи реалії суспільного життя в Україні, важливо чітко визначити і здійснити такі основні напрями поступу її політичної системи:

- подальший розвиток і вдосконалення політичних відносин шляхом відкриття максимального простору демократичним засадам в управлінні суспільством на всіх рівнях його соціально-політичної організації, повсюдне запровадження виборів посадових осіб, зокрема глав обласних та районних державних адміністрацій;

- будівництво справді демократичної, правової, соціальної держави на принципах демократії і політичного плюралізму; з ефективно діючим парламентом, авторитетним Президентом, високопрофесійним урядом, незалежними судовими органами, незалежними засобами масової інформації;

- законодавче забезпечення можливості встановлення балансу політичних сил, яке спонукало б до рівноваги стримуючих противаг, законодавчої, виконавчої і судової гілок влади, їх плідного співробітництва;

- законодавче забезпечення залучення представників політичної опозиції, засобів масової інформації до участі у діяльності владних інститутів, розробки, прийняття та реалізації важливих державних законів;

- забезпечення реальної підзвітності виборчих органів влади, політичних сил, що їх утворюють, перед виборцями і створення умов, які б дозволяли змінність влади, що вичерпала законодавчий термін або не виправдала довір'я відповідного електорату;

- формування інститутів громадянського суспільства як співтовариства вільних людей і їхніх самодіяльних організацій, політичних партій, рухів, профспілок, кооперативів, асоціацій;

- забезпечення дійової участі громадськості у формуванні та реалізації внутрішньої і зовнішньої політики держави;

- забезпечення необхідних прав для розвитку політичної нації в цілому і кожного етносу окремо, формування і зростання національної свідомості і самосвідомості, політичної культури владної еліти і кожного громадянина;

- своєчасне самооновлення політичної системи України з урахуванням внутрішнього і міжнародного становища, тобто її постійна самоадаптація.

5. Поняття та ознаки громадянського суспільства.

Слід розрізняти поняття «суспільство» і «громадянське суспіль­ство», «держава» і «суспільство». Держава виділилася із суспільства на певному ступені його зрілості і залежить від розвиненості суспіль­ства. Яке суспільство, така й держава. У міру розвитку суспільства, переходу його від нижчого ступеня політичної зрілості до вищого змінюється і держава. З удосконаленням суспільства держава стає демократичною (у ній забезпечуються народовладдя, економічна свобода, свобода особи), а з формуванням громадянського суспіль­ства утверджується політична система суспільства, зміцнюється державна влада.

Суспільством можна назвати спільно­ту людей, яка створюється на засадах взаємних інтересів і співпра­ці. Щоправда, не будь-яка сукупність людей, об'єднаних загальними інтересами, є суспільством. Студентів в аудиторії або глядачів у театрі також поєднує спільний інтерес, але це не суспільство, бо воно не є простою сукупністю індивідів.

Суспільство - це соціальна система, система взаємодії людей, що пов'язані між собою інтересами у сфері виробництва, обміну, спожи­вання життєвих благ і встановлюють межі поведінки в спільних інтер­есах за допомогою соціальних норм (у тому числі - юридичних).

У кожному суспільстві існує своя система відносин: економіч­них - форми власності, виробництво, розподіл, обмін та ін.; соці­альних - відносини між різними групами населення; політичних - ставлення груп населення до політичної влади, участь громадян і їх об'єднань у політиці; ідеологічних (духовно-культурних) - культура, характер світогляду - демократичний, недемократичний (тоталітар­ний, авторитарний); інформаційних - засобів масової інформації). У кожному суспільстві є свої суб'єкти соціального спілкування: особа, сім'я, стан, клас, група, нація, держава та ін. Суспільство - склад­на динамічна система взаємозв'язків людей, об'єднаних сімейними узами; груповими, становими, класовими, національними відносина­ми. Основними елементами, що визначають суспільство, є власність, праця, сім я.

Громадянське суспільство - система взаємодії в межах права вільних і рівноправних громадян, їх об'єднань, що добровільно сфор­мувалися і перебувають у відносинах конкуренції і солідарності, поза безпосереднім втручанням держави, призначеної створювати умови для реалізації належних їм прав і свобод.

Генезис громадянського суспільства припадає на період усунен­ня юридичної нерівності, обмеження політичної влади правом, початок розквіту вільного підприємництва і приватної ініціативи (XVI-XVII ст.). Поступово воно розвивалося (його вдосконален­ню сприяли своїми ціннісними ідеями видатні мислителі різних часів і народів - Дж. Локк, Т. Пейн, А. Токвіль, Г. Гегель, К. Маркс та ін. - і й XX ст. з розвитком демократії набуло ознак відносно незалежно­го і автономного соціального утворення, відокремленого від держа­ви і здатного реалізовувати виявлені потреби й інтереси громадян на основі самоорганізації. Нині громадянське суспільство співвідно­ситься з поняттям правової держави як умова її побудови.

Ознаки громадянського суспільства:

· визнання автономної особи своїм головним суб'єктом, а її прав і свобод, честі й гідності - вищими соціальними цінностями;

· самореалізація права вільних і рівноправних громадян через такі інститути, як сім'я, церква, різні об'єднання, засоби масо­вої інформації тощо;

· добровільне формування інститутів - громадських об'єднань (прибуткових і неприбуткових) на засадах самоорганізації і самоврядування (знизу, а не конструюванням зверху за нака­зом держави) та регулювання внутрішніх відносин відповідно до корпоративних норм, які створює кожний з них;

· взаємодія громадських об'єднань як вільних і рівноправних партнерів, що перебувають у відносинах конкуренції і солідар­ності;

· задоволення матеріальних і духовних потреб та інтересів людини та її добровільних об'єднань завдяки громадській співп­раці, що відбувається поза безпосереднім втручанням держави;

· діяльність автономних осіб і їх об'єднань у межах різних соці­альних норм та принципів - моральних, релігійних, звичаєвих, передусім правових;

· виступає носієм принципу верховенства права і безпосереднім середовищем формування норм права в результаті багаторазово­го повторення одних і тих самих суспільних відносин, що вима­гають формального упорядкування, тобто виробляє стандарт поведінки у межах фактичних відносин, а завдяки визнанню його державою цей соціальний стандарт доводиться до статусу юридичного, стає нормою права;

· забезпечує самоорганізацію і структурування населення в народ - цілісний і повновладний суб'єкт права завдяки комп­лексу комунікативних правових інститутів;

· слугує соціальним джерелом формування правової держави.

Структура громадянського суспільства є складною. Вона охоплює економічні сфери та інститути (приватна власність, вільна праця, підприємництво); організацію і діяльність об'єднань громадян (громад­ських союзів, політичних партій, профспілок, творчих асоціацій, релі­гійних громад, соціальних рухів тощо), що добровільно сформувалися; сферу освіти, виховання, науки, культури, сім'ї, систему засобів масо­вої інформації тощо.

Головним суб'єктом громадянського суспільства є автономна особа:

· суб'єкт, що усвідомлює себе вільним членом суспільства згідно з розумінням свободи, прийнятими в цьому суспільстві;

· суб'єкт, вільний економічно, наділений економічними правами і свободами, у тому числі правом приватної власності («суб'єкт- власник»), і має право вибору форм і видів трудової діяльності, зокрема підприємницької;

· суб'єкт, вільний ідеологічно і політично, тобто має можливість бути членом політичної партії чи об'єднання, опозиційного щодо існуючої державної влади; має право брати чи не брати участь у виборі органів державної влади і місцевого самовря­дування;

· суб'єкт, що усвідомлює свою відповідальність перед суспіль­ством;

· суб'єкт, захищений законом від прямого втручання і свавільних обмежень з боку держави.

Головною передумовою свободи людини і всього суспільства є власність в усьому розмаїтті форм і видів, насамперед приватна влас­ність, що виконує соціальну функцію. Власність покликана: 1) забез­печити добробут усіх; 2) відкрити економічний простір для власного збагачення на основі зростання інтенсивності праці, здібностей, твор­чої ініціативи і підприємливості.

Ринок у громадянському суспільстві є сферою товарного обміну між покупцями і продавцями - діє як саморегулююча система. Участь держави в цьому процесі виражається в тому, що вона допомагає налагоджувати й удосконалювати цю систему, створювати баланс між конкуруючими суб'єктами. Ринок відіграє вирішальну роль у розпо­ділі ресурсів. На відміну від планової економіки, де прямі постачан­ня за розпорядженням уряду стають нормою, у ринковій економіці рішення децентралізовані і регулюються ринком.

Вільна праця та її належні умови - неодмінний елемент грома­дянського суспільства. З розвитком ринку громадянське суспільство стає роботодавцем нарівні з державою. Переставши бути єдиним власником засобів виробництва, держава позбавляється переваги бути єдиним гарантом одержання кожним громадянином роботи. Проте держава зберігає відповідальність за взаємини учасників ринку; вона не повинна допускати хаосу і права сильного. Співвідношення праці і різних форм власності в громадянському суспільстві має бути таким, щоб праця давала змогу створити для кожного гідний суспільному прогресу стандарт життя.

Громадянське суспільство виправдовує свою назву не тим, що складається з громадян, а тим, що створює належні умови для реалі­зації їх можливостей працювати, для розвитку економічних відно­син. Переваження в державі так званого «середнього класу» - один з показників сформованого в ньому громадянського суспільства.

Громадянське суспільство передбачає наявність численних неза­лежних (прибуткових і неприбуткових) інститутів, що діють у межах права і служать бар'єром для встановлення монопольної влади держави.

Церква (релігійні організації: релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства тощо) відокремлена від держа­ви, є своєрідним елементом громадянського суспільства. Вона не втру­чається у справи держави, а займається лише питаннями, пов'язаними із задоволенням релігійних потреб громадян; служить їм духовною і

моральною опорою; перебуває в партнерських відносинах з держа­вою. Можна сказати, що існує триланкове співвідношення: релігійні інститути (організації) - держава - громадянське суспільство, у якому визнається автономність один одного, підтримується взаємна повага і взаємодія.

Сім'я відіграє головну роль у громадянському суспільстві. У п. З ст. 16 Загальної декларації прав людини, прийнятої Генераль­ною Асамблеєю ООН 10.12.1948, зазначено: «Сім'я є природним і основним осередком суспільства і має право на захист з боку суспіль­ства і держави».

Об'єднання громадян неприбуткові (політичні партії, профспіл­ки та ін.) і прибуткові (комерційні організації: банки, страхові компа­нії, підприємства, господарські товариства та ін.) посідають особливе місце у структурі громадянського суспільства: вони дають можли­вість людям спільно вирішувати загальні проблеми, задовольняти свої потреби, захищати інтереси у сферах політики, економіки, куль­тури, громадського життя, бізнесу. Вони здатні протистояти необгрун­тованому втручанню в громадське життя державних інститутів.

Засоби масової інформації (преса, радіо, телебачення) - неза­лежні засоби виробництва і широкого поширення новин, інформації і розваг. Вони сприяють формуванню суспільної згоди, залученню людей до участі в суспільному житті, стимулюють розвиток грома­дянської позиції.

Місцеве самоврядування (територіальні громади, органи місце­вого самоврядування, органи самоорганізації населення) здійсню­ється добровільно, на засадах самоорганізації, управління на місцях, розвиває ініціативу громадян, залучає їх до самодіяльності, само­стійного вирішення питань місцевого значення в межах конституції і законів держави.

У громадянському суспільстві діють органи держави - тією мірою, якою вони забезпечують інтереси суспільства (судові, правоохоронні та ін.). Громадянське суспільство є способом організації політичної влади, що якісно відрізняється від державного способу організації влади.

Питання для самоперевірки:

1. Що таке політика?

2. Що таке влада?

3. Що таке державна влада?

4. Як співвідносяться між собою політична і державна влади?

5. Що таке політична система суспільства?

6. Охарактеризуйте матеріальні елементи політичної системи суспільства.

7. Дайте загальну характеристику нематеріальних елементів політичної системи суспільства.

8. Чим обумовлена провідна роль держави в політичній системі суспільства?

9. У чому виявляється провідна роль держави в політичній си­стемі суспільства?

10.Що таке суспільство?

11.Що таке громадянське суспільство?

Література:

1. Конституція України від 28 червня 1996 року.

2. Васильєв А.С., Борщевський І.В. Теорія держави і права: Підручник. – Х.: ТОВ «Одісей», 2007.

3. Гусарєв С.Д., Олійник А.Ю., Слюсаренко О.Л. Теорія права і держави: Навчальний посібник. – К.: Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність», 2008. – 270с.

4. Загальна теорія держави і права: (основні поняття, категорії, прав. конструкції та наук. концепції): навч. посіб./ За ред.. О.В. Зайчука, Н.М. Оніщенко, - К.: Юрінком Інтер, 2008. – 400с.

5. Рабинович П.М. Основи загальної теорії права та держави: Навч. посібник. – К., 2001.

6. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001. — 656 с.

7. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник. – 2-ге видання. К.: Алерта; КНТ; ЦУЛ, 2010. – 520с.

8. Суботін В.М. Теорія держави та права: Навч. посібник – К.: Знання, 2005.

9. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник / За ред.. О.В. Зайчука, Н.М. Оніщенко. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 688с.

10. Теорія держави і права: Навч. посіб. / А.М. Колодій, В.В. Копєйчиков, С.Л. Лисенков та ін..; За заг. ред.. С.Л. Лисенкова, В.В. Копєйчикова. - К.: Юрінком Інтер, 2002. – 368с.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: