Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Міжнародні акти про права людини і законодавство України 2 страница




У статті 23 Конституції України передбачається, що здійснення прав і свобод людини і громадянина не повинно порушувати права і свободи інших осіб. З цього випливає необхідність правомірного використання своїх прав кожною людиною, без порушення приписів закону, виходу за рамки, насамперед, конституційного поля.

Принцип максимального зрівнювання прав і обов'язків іноземців і осіб без громадянства з правами громадян України

«Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, — за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом» (стаття 26 Конституції України).

Під іноземцями слід розуміти осіб, які мають громадянство іноземних держав, а під особами без громадянства (апатридами, аполідами) — тих, які взагалі не мають громадянства якоїсь держави. Права іноземців і осіб без громадянства на території України відповідають загальновизнаним нормам міжнародного права. «Гранично можливо наближення правового статусу і режиму проживання осіб без громадянства й іноземних громадян до національного режиму і правового становища громадян. Це, звичайно, не означає усунення «усіченого» складу політичних прав «негромадян», що не можуть бути в політичній сфері рівноправними з громадянами, — пише М.П. Орзіх, — але передбачає практично рівний обсяг всіх інших прав і свобод*.

Більш детально основні права, свободи й обов'язки іноземних громадян і осіб без громадянства, які мешкають або знаходяться тимчасово в Україні, закріплені в Законі України від 4 лютого 1994 року «Про правовий статус іноземців*.

Пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права і міжнародних договорів, ратифікованих Україною

«Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України? (стаття 9 Конституції України).

Ці положення мають велике зовнішньополітичне і ' правове значення особливо в умовах активного входження України у світове співтовариство. По-перше, вони свідчать про вірність України своїм міжнародно-правовим зобов'язанням, що по своїй правовій силі дорівнюються до національного законодавства і є обов'язковими до виконання на її території, а також про повагу норм міжнародного права. По-друге, вони до деякої міри дають відповіді на питання практичного використання положень міжнародних договорів в Україні і розкривають їхнє співвідношення з чинним законодавством України.

Україна, будучи державою-правонаступницею Української РСР і однією із держав-правонаступниць Союзу РСР, зобов'язалася після конституювання незалежної держави виконувати міжнародні договори, прийняті не тільки УРСР, але і СРСР, у випадку, якщо вони не суперечать Конституції й інтересам республіки, і ще у 1991 році прийняла Закон «Про дію міжнародних договорів на території України». Цей закон містив положення, відповідно до яких усі «схвалені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори є невід'ємною складовою частиною національного законодавства України і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства».

Право народів на самовизначення «Всі народи мають право на самовизначення. У силу цього права вони вільно установлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток» (стаття 1 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права; стаття 1 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

Ці принципи, настільки актуальні в сучасному світі, були проголошені і незмінно проводяться в життя Українською державою. Його перші конституційні акти проголосили державний суверенітет і незалежність України, виходячи з права народу на самовизначення. Верховна Рада Української РСР у прийнятій 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України, висловлюючи волю української нації, усього народу України, проголосила державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території, а також незалежність і рівноправність у зовнішніх зв'язках.

У Декларації підкреслювалося, що «Українська РСР як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення». Україна здійснює захист і охорону національної державності українського народу. Будь-які насильницькі дії проти національної державності України з боку політичних партій, громадських організацій, інших об'єднань або окремих осіб переслідуються за законом.

Таким найважливішим етапом на шляху затвердження суверенітету українського народу стало проголошення Верховною Радою УРСР 24 серпня 1991 року незалежності України і створення самостійної держави.

Право на життя

«1. Право на життя є невід'ємним правом кожної людини. Це право охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя.

2. У країнах, що не скасували страти, смертні вироки можуть виноситися тільки за самі тяжкі зло-


 

                   
   
   
   
 
 
     
 
 
 


«1. Кожна людина має право безперешкодно дотримуватися своєї думки.

2. Кожна людина має право на вільне вираження своєїдумки; це право включає свободу шукати, отримувати іпоширювати всякого роду інформацію й ідеї незалежно від державних кордонів, усно, письмово або за допомогою преси чи художніх форм вираження, або іншими засобами за своїм вибором.

3. Користування передбаченими в пункті 2 даної статті правами накладає особливі обов'язки й особливу відповідальність. Отже, воно може бути сполучене з деякими обмеженнями, що, проте, повинні бути встановлені законом і бути необхідними:

 

a) для поваги прав і репутації інших осіб;

b) для охорони державної безпеки, суспільного порядку, здоров'я або моральності населення» (стаття19 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

«Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.

Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя» (стаття 34 Конституції України)

Підписавши Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 року, у якому зафіксовано, що «держави-учасниці ставлять своєю метою полегшити більш вільне і широке поширення усіх форм інформації, заохочувати співробітництво в галузі інформації й обмін інформацією з іншими країнами», Україна, поряд з іншими державами, тим самим проголосила свій намір сприяти:

а) поширенню усної інформації;

б) поширенню на своїй території газет і друкарських видань з інших держав-учасниць;

в) поліпшенню доступу громадськості до друкарських видань і розширенню можливості передплатина основі правил, властивих кожній стороні;

г) поширенню радіоінформації так, щоб це відповідало інтересам порозуміння між народами.Погляди, думки, міркування людини залежать від її

світогляду, розуміння прав і обов'язків. Тому справжня свобода думки являє собою не всяке безперешкодне поширення ідей, думок, а лише вільний виклад гуманних поглядів, думок, що відповідають інтересам кожного громадянина і загальних інтересів суспільства і держави. Тому Конституція України, гарантуючи громадянам свободу думки і слова, свободу вираження своїх поглядів і переконань, вимагає, щоб вони здійснювалися в інтересах усього народу України. Особливої уваги Конституція України приділяє забезпеченню свободи критики. У частині 3 статті 15 Конституції України закріплено: «цензура заборонена*. У той же час, і громадяни України, висловлюючи критичні зауваження, не повинні допускати навмисних перекручувань фактів, поширювати неправильні відомості, під виглядом критики ганьбити чесних людей.

Кожен громадянин України має можливість викладати в пресі свої думки. Це означає, що право свободи створює для громадянина юридичну можливість подібної дії, але не зобов'язує його. Свобода слова і преси в умовах бурхливого розвитку засобів масової інформації доповнюється свободою виступу по радіо і телебаченню.

Закон України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 року закріплює загальні правові основи одержання, використання, поширення і збереження інформації, установлює право громадянина на інформацію в усіх сферах цивільного і державного життя. Він закріплює також систему інформації, її джерела, визначає статус учасників інформаційних відносин, регулює доступ до інфор-

мації і забезпечує її охорону, захищає громадянина і| суспільство від неправдивої інформації.

Інформація — це документовані або публічно проголошені відомості про події і явища, що відбуваються в суспільстві, державі і природній сфері. Основними видами інформації є: статистична інформація, масова інформація, інформація про діяльність державних органів, правова інформація, інформація про особистість, інформація довідково-енциклопедичного характеру.

. Громадяни й організації мають право доступу до інформації про них, а в період збору інформації мають право знати, які відомості про них, ким і з якою метою збираються, а також оспорювати правильність, повноту, доцільність такої інформації. Право на інформацію охороняється законом. Держава гарантує всім учасникам інформаційних відносин рівні права і можливості доступу до інформації. Інформація не може бути використана з метою, що заподіює шкоду правам і свободам громадян України.

Не підлягають розголошенню відомості, що складають державну або іншу передбачену законом таємницю.

Право на свободу, особисту недоторканність, свободу від свавільного втручання в особисте життя людини, недоторканність житла і таємницю кореспонденції

«1. Ніхто не може піддаватися свавільному або незаконному втручанню в його особисте і сімейне життя, свавільним або незаконним зазіханням на недоторканність його житла або таємницю його кореспонденції або незаконним зазіханням на його честь і репутацію.

2. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких зазіхань» (стаття 17 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

«1. Кожна людина має право на свободу й особисту недоторканність. Ніхто не може бути підданий свавільному арешту або утриманню під вартою. Ніхто не повинен бути позбавлений свободи інакше ніж на таких підставах і відповідно до такої процедури, що встановлені законом.

2. Кожному заарештованому повідомляються при арешті причини його арешту й у терміновому порядку повідомляється будь-яке запропоноване йому обвинувачення» (п. 1 і 2 статті 9 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

«Кожна людина має право на свободу та особисту

недоторканність.

Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

У разі нагальної необхідності запобігти злочину чи його перепинити, уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обгрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під

вартою.

Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися цравовою допомогою захисника,

Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання.

Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого» (стаття 29 Конституції України).

«Кожному гарантується недоторканність житла. Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.

У невідкладних випадках, пов'язаних із врятуван-' ням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий Інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, про-

ведення в них огляду і обшуку» (стаття ЗО Конституції України).

«Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочино-ві чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо» (стаття 31 Конституції України).

«Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без "її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею.

Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації» (стаття 32 Конституції України).

Недоторканість особи як особиста свобода полягає в тому, що ніхто не вправі насильно обмежити свободу людини розпоряджатися в рамках закону своїми діями І вчинками, користуватися свободою пересування. Ніхто не може бути підданий арешту, ув'язненню й утриманню під вартою інакше як на підставі судового рішення. Підстави для арешту регламентовані кримінально-процесуальним і іншим законодавством, що передбачає розгорнуту систему гарантій від безпідставного арешту.

Гарантія недоторканності житла означає, що ніхто не має права без законної підстави ввійти в житло, а також залишатися в ньому проти волі проживаючих у ньому осіб. Законодавство чітко регламентує випадки, коли це допускається, і коло уповноважених на те органів.

Передбачено різні форми відповідальності за безпідставне вторгнення в особисте життя громадян, розголошення таємниці листування, телефонних переговорів і телеграфних повідомлень. Тільки в чітко визначених випадках може бути накладений арешт на кореспонденцію і зроблена її виїмка з поштово-телеграфних установ.

Право на свободу совісті

«1. Кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії. Це право включає свободу мати або приймати релігію або переконання за своїм вибором і свободу сповідати свою релігію і переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічним або приватним порядком, у відправленні культу, виконанні релігійних і ритуальних обрядів і вчень.

2. Ніхто не повинен піддаватися примусу, що применшує його свободу мати або приймати релігію або переконання за своїм вибором.

3. Свобода сповідати релігію або переконання підлягає лише обмеженням, установленим законом і необхідним для охорони суспільної безпеки, порядку, здоров'я і моралі, так само, як і основних прав і свобод

інших осіб.

4. Ті держави, які беруть участь у даному Пакті, зобов'язуються шанувати свободу батьків і у відповіднихвипадках законних опікунів забезпечувати релігійне іморальне виховання своїх дітей у відповідності зі своїми власними переконаннями» (стаття 18 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права; аналогічнівимоги містяться в статті 13 Міжнародного пакту проекономічні, соціальні і культурні права, а також у п. VIIрозділу І Заключного акта Наради з безпеки і співробітництва в Європі).

«Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособове чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова. Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі, якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою» (стаття 35 Конституції України).

Важливе місце в системі особистих прав займає свобода совісті, свобода віросповідання. Більш детально вона регулюється Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 року.

Україна є світською державою. Ніяка релігія не може встановлюватися в якості державної або обов'язкової.

Наявність у багатонаціональній Україні різноманітних конфесій, релігійних вірувань надає цій конституційній нормі особливу значимість. Вона забезпечує свободу вибору релігії, не стиснуту ніякими зовнішніми, сторонніми мотивами. Наявність релігійних переконань заборонено фіксувати в офіційних анкетах.

Особистим правом людини є прийняття або неприйняття релігійних вірувань, сповідати індивідуально або разом з іншими будь-яку релігію або не сповідати ніякої, вільно вибирати, мати і поширювати релігійні й інші переконання і діяти відповідно до них.

Держава не втручається в питання визначення людиною свого відношення до релігії. Свободі вибору релігійних або атеїстичних поглядів сприяє і світський

характер освіти. Вона не переслідує мети формування того або іншого ставлення людини до релігії. Викладання віровчень може здійснюватися в недержавних навчальних і виховних закладах, приватно вдома або при релігійних об'єднаннях.

Право громадян на участь у веденні державних справ «1. Кожна людина має право брати участь у керуванні своєю країною безпосередньо або за посередництвом вільно обраних представників.

2. Кожна людина має право рівного доступу до державної служби у своїй країні.

3. Воля народу повинна бути основою влади уряду;ця воля повинна знаходити собі вираження в періодичних і нефальсифікованих виборах, що повинні проводитися при загальному і рівному виборчому праві, шляхом таємного голосування або ж за допомогою іншихрівнозначних форм, що забезпечують свободу голосування» (стаття 21 Загальної декларації прав людини).

«Кожен громадянин повинен мати без якоїсь дискримінації, що згадується в статті 2, і без необгрунтованих обмежень право і можливість;

a) брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом вільно обраних

представників;

b) голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, що відбуваються на основі загального і рівного виборчого права при таємному голосуванні і забезпечують вільне волевиявлення виборців;

c) допускатися у своїй країні на загальних умовахрівності до державної служби» (стаття 25 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

«Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування» (стаття 38 Конституції України).

Одним з інститутів безпосередньої демократії, що гарантує пряме народовладдя, реалізацію права громадян на участь у керуванні державними справами на всіх рівнях, є референдум. Референдум — це засіб прийняття громадянами "України шляхом голосування законів, інших рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення. "У залежності від предмета розгляду, референдуми підрозділяються на конституційні, законодавчі і консультативні. За сферою застосування референдум може бути загальнодержавним або в адміністративно-територіальних одиницях. Порядок їх підготовки і проведення регулюється Конституцією України і Законом України «Про всеукраїнський і місцеві референдуми» від 3 липня 1991 року зі змінами і доповненнями від 19 червня 1992 року.

Державна служба в Україні, відповідно до Закону України «Про державну службу» від 12 грудня 1993 року, — це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах і їх апараті з практичного виконання задач і функцій держави і отримують заробітну плату за рахунок державних коштів. Право на державну службу (у державних органах і в органах місцевого самоврядування) мають громадяни України незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, ті, які одержали відповідну освіту і фахову підготовку і пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір, вибори або призначення.

Право громадян на об'єднання в громадські органі-. зацїї (право асоціацій)

«1. Кожна людина має право на свободу асоціацій з іншими, включаючи право створювати профспілки і вступати в такі для захисту своїх інтересів.

2. Користування цим правом не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, що передбачаються законом і котрі необхідні в демократичному суспільстві в інтересах державної або суспільної безпеки, суспільного по-

рядку, охорони здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших осіб. Дана стаття не перешкоджає введенню законних обмежень користування цим правом для осіб, які входять до складу збройних сил і поліції.

3. Ніщо в даній статті не надає право державам, котрі приймають участь у Конвенции Міжнародної організації праці 1948 року щодо свободи асоціацій і захисту права на організацію, приймати законодавчі акти на шкоду гарантіям, що передбачаються в зазначеній Конвенції, або застосовувати закон таким чином, щоб наносився збиток цим гарантіям» (стаття 22 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

«1. Держави, що беруть участь у даному Пакті, зобов'язуються забезпечити:

a) право кожної людини створювати для здійснення і захисту своїх економічних і соціальних інтересів професійні спілки і вступати в такі за своїмвибором при єдиній умові дотримання правил відповідної організації. Користування зазначеним правом не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, щопередбачаються законом і котрі необхідні в демократичному суспільстві в інтересах державної безпеки або суспільного порядку або для захисту прав ісвобод інших;

b) право професійних спілок утворювати національні федерації або конфедерації і право цих останніхзасновувати міжнародні професійні організації абоприєднуватися до таких;

c) право професійних спілок функціонувати безперешкодно, без яких-небудь обмежень, крім тих, щопередбачаються законом і котрі необхідні в демократичному суспільстві в інтересах державної безпеки або суспільного порядку або для захисту прав ісвобод інших;

d) право на страйки за умови його здійснення відповідно до законів кожної країни.

2. Дана стаття не перешкоджає введенню законних обмежень користування цими правами для осіб, які

 

входять до складу збройних сил, поліції або адміністрації держави.

3. Ніщо в даній статті не дає права державам, що беруть участь у Конвенції Міжнародної організації праці 1948 року щодо свободи асоціацій і захисту права на організацію, приймати законодавчі акти на шкоду гарантіям, що передбачаються в зазначеній Конвенції, або застосовувати закон таким чином, щоб наносився збиток цим гарантіям* (стаття 8 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права).

«Громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах. Членами політичних партій можуть бути лише громадяни України. Обмеження щодо членства у політичних партіях встановлюються виключно цією Конституцією і законами України.

Громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Професійні спілки є громадськими організаціями, що об'єднують громадян, дов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Професійні спілки утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Усі професійні спілки мають рівні права. Обмеження щодо членства у професійних спілках встановлюються виключно цією Конституцією і законами України.

Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій. Усі об'єднання громадян рівні перед законом» (стаття 36 Конституції України).






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных